Релігійність як складова української ментальності та чинник самоідентифікації

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Релігійність як складова української ментальності та чинник самоідентифікації

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Лютко Оксана Михайлівна

Київ - 2010

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор Саух Петро Юрійович, Житомирський державний університет імені Івана Франка, ректор, завідувач кафедри філософії.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Конотоп Людмила Григорівна, професор кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка;

кандидат філософських наук Зайцев Микола Олександрович, завідувач кафедри культурології і філософії Національного університету «Острозька академія». архітектоніка ментальність релігійний

Захист відбудеться «30» червня 2010 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал.12.

Автореферат розісланий «28» травня 2010 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Предко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Ментальність народу формується упродовж усієї його історії і є продуктом довготривалого історичного розвитку. Вона віддзеркалює своєрідність суспільно-історичного досвіду, нагромадженого в культурній, економічній, соціальній і політичній сферах життя. Разом з матеріальними чинниками ментальність інтегрує націю в єдине ціле, складає основу національної ідентичності та ідентифікації особистості, споріднює один етнос, націю з іншими та відрізняє їх і робить неповторно самобутніми.

Особливе місце в алгоритмі ментальності належить релігії, яка тісно вплетена в його функціональну тканину. К.-Г. Юнг не помилявся, коли припускав, що будь-яке питання психологічної структури людини неминуче стикається з фактом, що релігія є не лише соціальним чи історичним феноменом, але й має особистісну „внутрішню цінність” для абсолютної більшості індивідів. Не випадково в нашій науковій літературі часто обґрунтовується роль і значення релігійно-конфесійного чинника для перебігу етнодемографічних і геоетнополітичних процесів та його вплив на процеси збереження і зміни національної ідентичності. Хоча Україна як етнонаціональна цілісність так і не склалася як релігійно-конфесійна цілісність, а конфесійні центри не сформували у свідомості віруючих образ єдиної України, релігія, безперечно, впливає на всі духовні та культурні процеси. У сучасних підручниках з релігієзнавства нині автори чи видавці прямо говорять про неабияку глибоку (навіть природжену!) релігійність нашого народу. Подібна констатація не є беззаперечною, що спричиняє не лише академічний, але й життєво-практичний інтерес до вивчення релігійності як складової української ментальності, який дозволяє виявити основні імперативи самоідентифікації українського етносу в умовах демократизації суспільства.

Було б несправедливо стверджувати, що ця проблема залишається поза увагою науковців. Загалом вивчення менталітету і ментальності займало і займає істотне місце в психологічній і філософській думці. До питань „народного характеру”, „народного духу”, „колективного несвідомого” зверталися М. Вебер, Г. Гегель, Е. Дюркгейм, І. Кант, Л. Леві-Брюль,
Ш. Монтеск'є, Ф. Ніцше, П. Сорокін, А. Токвіль, Е. Фром, А. Шопенгауер, К.-Г. Юнг та інші. Всі вони намагалися осмислити ментальність як цілісний регулятивний феномен, який тяжко осягнути в деталях, але який діє в соціумі разом з явищами й зрозумілими на раціональному рівні чинниками.

Долучення української наукової спільноти до світового теоретико-філософського дискурсу дає можливість акцептувати суб'єктивно-метафоричні моделі та методи пізнання світу, духовної цілісності людини й суспільства. Ідеї та припущення таких учених, як О. Донченко, П. Йолона, Н. Каліної, Л. Конотоп, Ю. Мединської, О. Предко, А. Фурмана, М. Юрія, пов'язані у тому числі з релігією, спираються на поняття архетипів, соцієтальної психіки, ментальності, вітальності, духовності, психокультури, що недоступні прямому спостереженню, а використовуються як онтологічні метафори задля пояснення явищ, котрі сприймаються, скоріше, інтуїтивно, ніж чуттєво. На цій основі досліджений духовно-креативний потенціал релігії та її людинотворчі можливості. В тих чи інших „зрізах” проблема релігійної детермінанти в національній ментальності постала в дослідженнях М. Головатого, М. Дністрянського, С. Здіорука, В. Єленського, А. Колодного, О. Сагана, П. Сауха, Є Харьковщенко, Л. Филипович, О. Шуби, Б. Яськіва та інших, які розглядають релігійно-конфесійний чинник у контексті динаміки геополітичних процесів і гармонізації етнополітичних взаємин в Україні.

Проте слід зазначити, що переважній більшості цих досліджень, по-перше, притаманний вузькофаховий підхід (психологічний, філософський, політологічний) і значно меншою мірою - релігієзнавчий. По-друге, якщо й розглядалася проблема релігійного чинника української ментальності, то лише дотично по відношенню до концептуальних авторських проектів, пов'язаних з психологією релігії, людинотворчим характером християнської духовності, вирішенням проблем співвідношення релігії й етносу, осмисленням проблем релігії та церкви в контексті етнонаціонального розвитку України тощо. Тобто виведення релігійності як складової української ментальності й чинника самоідентифікації в умовах етноконфесійної та регіональної диференціації не стала, повною мірою, об'єктом інтересу релігієзнавства, залишається відкритим, фрагментарним і, нерідко, політично та конфесійно упередженим.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми кафедри філософії Житомирського державного університету імені Івана Франка „Випробування людського буття в екстремальних умовах: філософський вимір”, науково-дослідної роботи № 0106V005411 та науково-дослідницької тематики кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета й завдання дослідження полягають у тому, щоб на основі аналізу архітектоніки української ментальності з'ясувати роль її релігійно-конфесійної детермінанти в умовах існуючої етноконфесійної та регіональної диференціації. Реалізація поставленої мети передбачає послідовне розв'язання наступних завдань:

- здійснити компаративний аналіз теоретичних інтерпретацій феномена ментальності та його складових, розмежувати поняття „менталітет” і „ментальність”;

- визначити джерела та механізм формування української ментальності;

- проаналізувати доробок вітчизняних учених у розрізі концепції „релігійності українського народу”;

- виявити найтиповіші тенденції до зміни впливу традиційних церков на теренах України та з'ясувати причини трансформації конфесійної складової української ментальності;

- розкрити рівень впливу історичного, етнонаціонального і конфесійного чинників на формування регіональних особливостей ментальності;

- окреслити й осмислити імперативи самоідентифікації українського етносу в умовах посилення етнокультурної та конфесійної диференціації регіонів.

Об'єктом дослідження є релігія як форма світоглядних орієнтацій особистості.

Предметом дослідження є релігійність як складова української ментальності та детермінанта етнічної самоідентифікації.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є праці провідних українських релігієзнавців, психологів і філософів В. Андрущенка, В. Бондаренка, Л. Виговського, Т. Горбаченко, П. Кралюка, О. Кульчицького, Г. Лозко, В. Лубського, В. Малахова, О. Марченка, В. Панченко, М. Поповича, А. Річинського, М. Рибачука, О. Романенко, М. Стадника, Н. Хамітова, В. Храмової, Б. Цимбалістого, А. Чернія, В. Яреми, В. Янева та інших, які обґрунтували принципи філософського, історико-культурного, світоглядного, етнопсихологічного та компаративного аналізу релігійних явищ.

Для виконання поставлених завдань авторка дисертації використовувала такі базові методи, як компаративний (виявлення пунктів суттєвої й несуттєвої дивергенції в поглядах на поняття „менталітет” і „ментальність”), аналітичний (вивчення філософської літератури для формування методологічних і теоретичних засад розуміння детермінації української ментальності), екзистенційний (тлумачення ментальності як даності, що притаманна кожній особистості), історичний (з'ясування відмінностей у ментальності українців різних регіонів, які детерміновані етнонаціональними та соціально-історичними чинниками), суб'єктивно-гуманістичний (підґрунтям для дослідження є положення про визнання свободи совісті та віросповідання в умовах демократизації суспільства).

Наявність значної кількості відмінних поглядів щодо предмету дослідження визначає доцільність дотримання принципів системності, цілісності, плюралізму, єдності логічного та історичного.

Дослідження виконувалось відповідно до принципів сучасного релігієзнавства -- толерантності й конфесійної неупередженості.

Статистичний аналіз здійснювався на базі даних Державного департаменту у справах релігій та відділення релігієзнавства ІФ НАН України.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше в українському релігієзнавстві зроблено комплексний філософсько-релігієзнавчий аналіз релігійності як складової етнічної ментальності й чинника самоідентифікації в умовах етноконфесійної та регіональної диференціації.

Найсуттєвіші наукові результати, які відображають новизну дисертаційної роботи, внесок авторки в розробку проблеми й виносяться на захист, конкретизуються в таких положеннях:

- вперше розмежовано поняття „менталітет” і „ментальність” зарубіжних і вітчизняних інтерпретацій даного феномена. Доведено, що в концепті „менталітет” фіксуються індивідуальні, особистісні характеристики людини та її життєві константи. Натомість концепт „ментальність” відображає інтегральну характеристику етносу, який живе у конкретній культурі, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми оточуючого світу та пояснювати специфіку їх реагування на нього;

- уточнено первинні джерела української ментальності через психологічні феномени (світосприймальні настанови), що репрезентують ментальність. Визначено парадигмальні особливості механізму формування української ментальності, а саме: (1) геополітичний фактор як невід'ємна складова свідомості, що формується в певному регіоні на землі; (2) соціально-психологічний фактор, який передбачає духовність у її функціональному зв'язку з усіма формуючими в часі та просторі процесами, що відобразилися на характері українців; (3) культурологічний фактор як найбільш потужна система ідей та уявлень етносу, детермінована архетипами колективного несвідомого;

- знайшла подальше обгрунтування ідея релігійно-конфесійного чинника в динаміці геоетнополітичних процесів в Україні. На основі аналізу вітчизняної традиції осмислення етноконфесійних проблем доведено, що, незважаючи на певну світоглядну і методологічну відмінність позицій видатних мислителів українського народу, вони визначали релігію не лише важливим, а й вирішальним фактором етнічного буття українців і звертали увагу на суперечливу роль християнства в етноідентифікаційних та етноконсолідаційних процесах українства;

- вперше виявлено найтиповіші тенденції до зміни впливу традиційних церков та основні причини трансформації конфесійної складової української ментальності. Визначено три аксіоматичні положення, що підсилюють мотивацію релігійної переорієнтації українців: 1) міжконфесійні та внутрішньоцерковні конфлікти; 2) незбереження діглосії у слов'ян і пасивна місіонерська діяльність; 3) надмірний консерватизм і неусвідомлення конфесією необхідності модернізації догматів;

- здійснено компаративний аналіз регіональних особливостей ментальності, який дозволив виокремити чинники, що визначають специфіку її етнобуття. Вперше доведено, що історично складна трансформація співвідношення та переплетіння етнонаціональних і конфесійних чинників призвела до формування діаметрально протилежних уподобань, ідеалів, світоглядних і політичних переконань, які їхні носії вважають єдино прийнятними для всіх інших суб'єктів етносу та котрі є причиною диференціації української нації. Саме регіональні відмінності в національній самосвідомості громадян позначаються на географії поширення релігійних громад, конфесій, деномінацій;

- уточнено основні дії механізму ідентифікації, що являє собою свідомий процес, заснований на архетипах соціальної поведінки. Доведено визначальний вплив релігійних чинників, вироблених протягом усієї історії народу, без яких неможлива інтерпретація ідентифікації українців. Незважаючи на широку конфесійну палітру духовного життя українського етносу, його духовне життя й самоідентифікація (хоча й під тиском інших конфесійних тектонічних зрушень) визначаються традиційним православним чинником.

Теоретичне та практичне значення дослідження полягає в тому, що матеріали, теоретичні положення і висновки дисертації можуть бути використані в подальших ментальних розвідках, дослідженнях філософії релігії, при підготовці спеціальних і узагальнених наукових праць з історії релігії, історії філософії, філософських робіт із проблем християнської етики, при підготовці навчально-методичної літератури й спецкурсів з релігієзнавства та соціології, а також можуть слугувати при визначенні та уточненні основних засад і пріоритетів сучасної державної політики у сфері міжконфесійних відносин.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною науковою роботою авторки. Висновки та положення наукової новизни одержані авторкою самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та наукові результати дослідження обговорювали на методологічних семінарах і засіданнях кафедри філософії Житомирського державного університету ім. Івана Франка. Крім того, результати дисертаційного дослідження оприлюднювались на вітчизняних і міжнародних конференціях, зокрема на XIV міжнародній конференції "Історія релігій в Україні" (10-14 травня 2004 р., м. Львів), другій всеукраїнській науковій конференції "Синергетика як інтегративна галузь знань" (22 червня 2004 р., м. Житомир), міжнародній науково-теоретичній конференції "Сучасний тероризм: філософія, ідеологія і форми прояву" (7-8 жовтня 2004 р., м. Житомир), 16-х міжнародних людинознавчих філософських читаннях "Гуманізм. Людина. Цінності" (8-10 жовтня 2004 р., м. Дрогобич), науково-практичній конференції „Основи християнської етики” (2007 р., м. Острог), на ХVІІ міжнародній конференції "Історія релігій в Україні" (2007 р., м. Львів), 2-й міжвузівській науково-практичній конференції „Український етнос: минуле, сьогодення, майбутнє” (13 листопада 2008 р., м. Рівне), ХVІІІ міжнародній конференції "Історія релігій в Україні" (15-18 травня 2008 р., м. Львів), міжнародній науково-практичній конференції „Проблеми ідентичності та культурний проект Європи” (24-25 квітня 2009 р., м. Острог); ХІХ міжнародній конференції "Історія релігій в Україні" (12-15 травня 2009 р., м. Львів); на ІІ міжнародній науково-теоретичній конференції „Толерантність як соціогуманітарна проблема сучасності” ( 17 грудня 2009 р., м.Житомир).

Публікації. Основні висновки й результати дисертаційного дослідження висвітлено у 8 публікаціях, 5 з яких надруковано у фахових наукових виданнях.

Структура дисертації зумовлена специфікою об'єкта аналізу та логікою його дослідження, що випливає з поставленої мети й виконання визначених для цього головних завдань. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (у кожному по три підрозділи), висновків і списку використаних джерел, що налічує 252 найменування. Загальний обсяг дисертації (без списку використаних джерел) - 160 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми, простежено її зв'язок із науковими програмами й темами, визначено об'єкт і предмет дослідження, його мета й завдання, розкрито наукову новизну. З'ясовано теоретико-методологічні засади дисертації, висвітлено питання теоретичної та практичної значущості її результатів, наведено дані про характер апробації результатів дослідження й структури дисертації.

У першому розділі - „Історіографія та теоретико-методологічні засади дослідження релігійної складової української ментальності” - окреслено межі смислового універсуму, всередині якого закладені основи внутрішньої диференціації змісту поняття ментальності. Визначено фактори, що вплинули на розвиток особливостей української ментальності. Проаналізовано доробок вітчизняних учених на предмет обґрунтування релігійності українців.

У підрозділі 1.1. „Історіографія та джерельна база генезису понять „менталітет” і „ментальність” розкривається специфіка феномена ментальності, що складається зі своєрідних світоглядних, моральних, психічних, чуттєвих та інтелектуальних фрагментів, котрі підкреслюють історичну індивідуальність народу, етносу чи нації. В історичному контексті ментальність виступає неповторним соціокультурним феноменом, який проявляє себе через систему духовних цінностей і зміст духовного життя народу, в індивідуальній і колективній поведінці людей, побуті та способі життя, у звичаях, смаках, соціальних і культурних традиціях, віруваннях та міфах, народних і професійних мистецтвах, різноманітних уподобаннях і прагненнях. Власне, ментальність як особлива характеристика особи та соціуму виявляється не тільки в актах свідомого, соціально-психологічній, звичаєвій і культурній сферах, доступних безпосередній артикуляції й концептуалізації. Вона глибоко закорінена у сфері підсвідомого у вигляді архетипів, які постійно проявляються в мотивації, поведінці та вчинках людей, спричиняють своєрідність реакцій особи й соціуму на фактори зовнішнього діяння, надають унікальної забарвленості пізнавальній і самопізнавальній рефлексії.

На основі компаративного аналізу змістового насичення понять „менталітет” і „ментальність” виокремлено три „блоки” характеристик, які визначають їхню специфіку. По-перше, демаркація цих понять виявила, що в концепті „менталітет” фіксуються індивідуальні, особистісні характеристики людини, її життєві константи. Натомість концепт ”ментальність” відображає інтегральну характеристику етносу, які живуть у конкретній культурі, що дає змогу описати своєрідність бачення цими людьми оточуючого світу та пояснювати специфіку їх реагування на нього. По-друге, проаналізувавши зарубіжні й вітчизняні інтерпретації, ми дійшли висновку, що зарубіжні автори визначають „ментальність” як узагальнення всіх характеристик, які відрізняють розум або якість розуму. Вітчизняні ж науковці вважають „ментальність” спільним „психологічним оснащенням” представників певної культури, що дає змогу хаотичний потік різноманітних вражень інтегрувати свідомістю в певне світобачення. Тобто у вітчизняній науковій думці більше приділяється увага неусвідомлюваним факторам та їхньому впливу на суспільний розвиток. По-третє, ментальності властиві суб'єктивна та об'єктивна форми прояву. У своїй суб'єктивній формі вона становить духовний світ людини, репрезентований динамікою внутрішніх душевних станів і психічними якостями людини, які вона виявляє у своєрідних реакціях на дії природного та суспільного середовища. Саме в суб'єктивній формі ментальність трансформує людину в особистість, наділену індивідуальними рисами (О. Донченко, Ю. Мединська, О. Романенко та ін.). Об'єктивна ж форма ментальності являє собою опредмечення своєрідності внутрішнього світу в своєрідність реалій і подій людської життєдіяльності (А. Фурман,
О. Шпенглер, М. Юрій та ін.).

У підрозділі 1.2. „Джерела української ментальності” визначено фактори, що вплинули на розвиток особливостей української ментальності.

Специфіка світосприйняття та світорозуміння залежить від ментальних настанов, які на всіх рівнях - від ситуативних, що пов'язані з окремою ситуацією, до загальнолюдських, є стійкими протягом тривалого історичного часу, - визначають поведінку людини, соціальної групи, суспільства загалом. Вони тісно пов'язані з іншими складниками структури особистості: індивідуальним досвідом, учинковою активністю, інтелектуальним, соціальним і духовним потенціалами людини.

Спираючись на соціально-психологічні дослідження з історії культури українського народу (праці М. Грушевського, М. Костомарова,
О. Кульчицького, В. Липинського, Л. Чижевського, сучасних науковців
О. Донченко, Л. Конотоп, О. Романенко та інших), показано, що ментальності українського народу, його психічному складу властиві чотири системотворчі ознаки: індивідуалізм, інтровертивність, кордоцентричність та емоційність. Тобто ментальність - це складна, ієрархізована система, що визначає спрямованість людини, окремих соціальних груп, етносу в соціумі, їхні цілі та мотиви життєдіяльності.

На основі „генетичного пояснення” української психіки
О. Кульчицького, сформульовано парадигмальні особливості формування української ментальності, а саме: (1) геополітичний фактор як невід'ємна складова свідомості, що формується в певному регіоні на землі; (2) соціальнопсихологічний фактор, який передбачає духовність у її функціональному зв'язку з усіма формуючими в часі та просторі процесами, що відобразилися на характері українців; (3) культурологічний фактор як найбільш потужна система ідей та уявлень етносу, детермінована етнічними архетипами колективного несвідомого.

У підрозділі показано, що архетипи не є жорсткою програмою, яка моделює поведінку людини (К.-Г. Юнг). Це скоріше „загальні правила”, які регулюють не форму, а напрям діяльності. Специфічну конкретику вони набувають лише в рамках певного культурного середовища. Власне національну ментальність визначають перш за все етнічні архетипи. Саме сукупність етногенетичних різноманітностей, що створюються природою, становить специфічні риси, якими й відрізняється одна нація від іншої. Проте оцінка „етнічних особливостей” ментальності є суб'єктивною, оскільки не існує загальноприйнятого „образу” середньостатистичного українця.

У підрозділі 1.3. „Теоретико-методологічні засади дослідження релігійності українського народу” доведено, що, незважаючи на певну світоглядну і методологічну відмінність позицій видатних мислителів українського народу, вони визначали релігію не тільки важливим, а й вирішальним фактором етнічного буття українців.

Зокрема, М. Максимович висунув ідею фундаментального значення суспільної духовності. Згідно з його концепцією історичної релігійності центральне місце в духовності українського народу посідають православна віра та відповідні їй моральні й соціальні цінності, способи організації суспільного життя. Духовна культура мислиться як така, що поєднує всі соціальні компоненти суспільства. З одного боку, це - мова й поезія, з іншого - релігія й віра. Поезія, „вроджена якість духу людського”, виявляє психологію народу, його характер, предмет „пізнання” народності. Релігія ж торкається глибинних, сутнісних рівнів життя, які складають підвалини суспільного світогляду. Тобто православну віру подано як рушійну силу української історії, що є глибинним сенсом прагнень народу, а історична релігійність є основою пояснення історії.

Визначено, що вітчизняні мислителі інтерпретували „внутрішній світ українців” через позаісторичні чинники - особливості їхньої душі, духовних цінностей і орієнтацій, формулювали концепції їхньої „історичної релігійності” (М. Максимович), християнської духовності й місії („кириломефодіївці”), „демократичності нації” (В. Антонович), які сьогодні відносять до категорій і понять соцієтальної психіки, ментальності, особливостей „української душі”, національного характеру тощо.

У другому розділі - „Еволюція української ментальності в умовах трансформації релігійного світогляду” - досліджуються природа та сутність релігійної складової української ментальності, яка характеризується еволюційністю і синкретизмом. Аналізується трансформація релігійного елементу світогляду в умовах демократизації сучасного суспільства.

У підрозділі 2.1. „Етноконфесійна ідентичність у розрізі національної ментальності” аналізується одна з домінантних індикаційних ознак українського етносу - релігійність, яка ніколи не існувала поза етнічним ґрунтом. Вона ніби вплетена в структуру етнічної ментальності, починаючи від родів та племен і закінчуючи нацією. Так, одним із компонентів українського етносу спочатку було язичництво, потім - православ'я, пізніше - православ'я і греко-католицизм, а ще пізніше - і протестантизм.

У зв'язку з цим досліджено метафізичну основу різних типів християнства, що створили світоглядне середовище, в магнітному полі якого формувалися специфічні соціокультурні механізми. На Сході вони були пронизані містичним самозаглибленням, платонівським світом ідей, будовою догм, пошуками ґенези, а на Заході - організацією церкви як інституції, кодифікацією моральних приписів, перевагою Арістотеля з його теорією про те, що форма організує матерію. Доведено, що ця різниця визначила й особливості національного буття. Прагматизм, індивідуалізм, пріоритет особистості та необхідність постійного розвитку - тип поведінки, який має соціально-психологічну й ідейно-світоглядну вмотивованість у західному християнстві. Східне християнство орієнтувало людину на духовні перетворення, стимулювало потяг до самовдосконалення та сприяло появі такого феномену, невідомого західному християнству, як духовність і софійність. Але при цьому православ'я залишалося консервативним, не давало стимулів до соціального й суспільного прогресу, перетворення реального життя людей. І всі його особливості тією чи іншою мірою притаманні частині українського населення.

У зв'язку з тим, що релігія впродовж тисячоліть існувала у свідомості, поведінці, побуті, звичаях і традиціях народів світу, що віросповідна належність народів і більшості окремих людей змінюється не так часто, конфесію віднесено до розряду сталих етнічних ідентифікаторів. Але як би релігія не була тісно пов'язана з тією чи іншою етнічною спільнотою, цю роль вона може виконувати не сама по собі, а лише в сукупності з іншими елементами.

У підрозділі 2.2. „Синкретизм релігійної складової української ментальності” визначено, що український релігійний світогляд характеризується еволюційністю (міфологія - язичництво - християнство) і синкретизмом (поєднання різнорідних впливів та ідей). Доведено, що з усіх релігій найбільший вплив на національне буття українського народу справило православ'я. Якраз у його духовному ареалі відбувався етногенез української нації, формувалося та розвивалося національно-культурне життя українців. За час свого існування на українських землях православ'я само зазнало значних еволюційних змін і трансформувалося в самобутнє духовно-культурне явище, якому притаманні такі особливості й риси, як християнський універсалізм, толерантне ставлення до різних релігійних центрів на Сході й Заході, ранньохристиянська орієнтація, вироблення власного слов'янського обряду та софійність.

Виняткового значення надано софійності, як релігійно-філософському та етнонаціональному синтезу ідей, що сприяло утвердженню самодостатності й оригінальності духовної культури українців. Теоретики київського християнства підкреслювали софійний аспект релігійності, який був істотним елементом вчення східної візантійської церкви. Пропагуючи діалогічний характер взаємовідносин людини з Богом, цей підхід розуміє процес богопізнання як „обожнення” людини, як процес не тільки гносеологічний, а й онтологічний, не лише ідеальний, а й реальний, що починається з вольового акта віри й потребує догматичного авторитету. Звідси виникає непересічна роль в українському православ'ї релігійного досвіду або так званого духовного шляху, який не можна замінити теоретичним вивченням віри, тому що тільки літургійна діяльність і релігійні обряди формують віру як „почуття серця”. Ця теоретико-методологічна засада православ'я знайшла своє відображення у „філософії серця”
Г. Сковороди та П. Юркевича, в соціологічних побудовах „філософії всеєдності” й фактично стала основою російськомовної філософської школи так званого київського гуманізму, репрезентованого наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. М. Бердяєвим, Львом Шестовим, протоієреєм
М. Зіньковським.

У підрозділі показано, що синкретизм релігійного світогляду детермінував толерантність українців і створив грунт для раціоналістичного розуміння релігії. Власне, тому на українських землях знаходили притулок старообрядці, прихильники раціоналістичних і містичних напрямів, вигнанці за віру. Саме в Україні започаткували свої общини протестантські віросповідання, які, існуючи в оточенні православ'я та греко-католицизму - релігій з яскраво вираженими національними рисами, - теж з часом набули певного етнічного забарвлення.

У підрозділі 2.3. „Трансформація релігійного елементу світогляду в умовах демократизації суспільства” розкрито сучасний стан релігійної духовності українців, який визначається існуючими конкретними обставинами життя нації. Показано, що трансформація конфесійної складової української ментальності детермінована економічними, політичними, соціальними, побутовими та іншими чинниками.

Сформульовано три базові позиції, які характеризують мотивацію релігійної переорієнтації українців. По-перше, внутрішньоцерковні та міжконфесійні конфлікти. Найбільшу напруженість у суспільно-політичне та релігійно-церковне життя України вносить конфлікт між православними церквами. Він є адекватним віддзеркаленням ментальних відмінностей, зіткненням різних рівнів національного самоусвідомлення, різних типів історичної пам'яті та поглядів на майбутнє України.

По-друге, мовні проблеми в богослужбовій практиці. Незбереження діглосії у слов'ян сприяло меншій освіченості православних священиків, пасивній місіонерській та ідеологічній діяльності й стимулювало подальші мовні проблеми в богослужбовій практиці українського православ'я.

По-третє, надмірний консерватизм православ'я та неусвідомлення конфесією необхідності модернізації догматів. Від спроможності віруючих тієї чи іншої конфесії акумулювати у свідомість досягнення науки тепер залежить перспектива того чи іншого релігійного руху, течії. Найбільш адаптованими є віруючі нетрадиційних для України релігій (ісламу, буддизму, неорелігії), а також католицизму, деяких конфесій пізнього протестантизму. Надмірний консерватизм православ'я та небажання оновлюватися спонукає до переходу віруючих із конфесії в конфесію, з однієї церкви в іншу.

Третій розділ - „Етнонаціональна та соціально-історична зумовленість релігійної складової ментальності” - присвячений аналізу релігійних чинників самоідентифікації українського етносу в умовах демократизації суспільства. У зв'язку з цим досліджується роль і значення етноконфесійного чинника у формуванні регіональних особливостей ментальності, з'ясовуються особливості релігійного впливу на ментальність в умовах поліконфесійності українського суспільства.

У підрозділі 3.1. „Історичний та конфесійний чинники регіональних особливостей ментальності” доведено, що наявність існуючих відмінностей у ментальності українців різних регіонів детермінована особливостями їхньої історичної долі та складністю обставин формування української нації взагалі. Релігійна карта її етнічної території ніколи не була моноконфесійною. Навіть у часи Київської Русі, крім богів, яким поклонялися всі східні слов'яни, окремі її племена та й патріархальні роди мали свої місцеві божества.

Визначено, що нові зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли або відторгнення її земель державами-сусідами, активна місіонерська діяльність з боку католицької церкви і різних протестантських течій країн Європи. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а різні протестантські віровизнання, зокрема лютеранство, баптизм і адвентизм, на її південь - німці-колоністи. Разом із міграцією з Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме тут виникла така його течія, як хасидизм. Мусульманські громади з'явилися на українських теренах у часи татарських завоювань. Власне ці взаємопов'язані процеси конфесіоналізації та етнізації українських земель сприяли розвитку діаметрально протилежних уподобань, ідеалів, світоглядних і політичних переконань, які їхні носії вважають єдино прийнятними для всіх інших суб'єктів етносу та котрі є причиною диференціації української нації.

Показано, що з роками диференціація нації за конфесійним принципом не тільки не щезла, а навпаки, стала незворотним фактом, перетворилася в характеристику суспільства, в елемент його самобутності. Найрепрезентативнішою в цьому відношенні є історична доля Карпатського регіону, який був складовою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Молдови, Австро-Угорщини та Румунії. Проте ядро культури формується віками й знаходить стійкість і міцність на соціокультурному - генетичному рівні. Саме тому первинне колективне несвідоме українського народу було сильнішим, ніж набуте (у складі Польщі, Австро-Угорщини чи Росії), бо початкові архетипи як „передіснуючі форми колективної підсвідомості” пов'язували його з усіма східними слов'янами, нашаровуючись на єдину, сформовану в Київській Русі православну культуру як форму „колективної ментальності”.

У підрозділі 3.2. „Особливості релігійного впливу на ментальність в умовах поліконфесійноcті українського суспільства” показано, що саме регіональні відмінності в національній самосвідомості громадян позначаються на географії поширення релігійних громад, конфесій, деномінацій. Адже розбіжності у ментальних особливостях, ціннісних орієнтаціях, культурно-ідеологічних стереотипах зумовлені поліетноконфесійністю населення України, його соціально-демографічними, економічними й геополітичними факторами в територіальному перетині.

Аналіз причинно-наслідкового зв'язку поліконфесійності українського суспільства на ментальність виявив полярність його впливу. Незважаючи на поліетнічність, кількаразову зміну релігій, український народ має своєрідну релігійно-національну культуру. Про це свідчать самобутня народна обрядова творчість, український церковний спів, особливий стиль в архітектурі, малярстві та інших видах релігійного мистецтва. Проте існує й протилежний вплив, що відображається в недовірі, ворожнечі, неприязні, агресивності, коли один народ претендує на вищість власних інтересів.

Ворожнеча та етнонаціональна нерівність проявляються у свідомості представників різних релігій у вигляді конфесійної нетерпимості, тобто упередженого, негативного ставлення до окремих людей, етнічних спільнот, які сповідують інші релігії, дотримуються інших обрядів, звичаїв і традицій. Саме тому в сучасній Україні міжцерковні конфлікти мають багатоплановий характер і проявляються на політичному, національному, богословсько-ієрархічному та парафіяльному рівнях. Незважаючи на це, при належному рівні демократії й толерантності поліконфесійність як така не шкодить українській національній справі. Адже кожна з релігій вносить у загальнонаціональну скарбницю свою частку культури, збагачуючи тим самим релігійно-культурне розмаїття країни.

У підрозділі 3.3. „Православ'я як домінанта самоідентифікації українців” розкрито механізм ідентифікації, який являє собою свідомий процес, заснований на архетипах соціальної поведінки. Доведено, що ідентифікація, як найбільш розповсюджений і для суспільства навіть необхідний процес залучення більшості до декларованих цінностей і цілей, може мати різне підґрунтя. В історії української спільноти християнізація була одним із домінуючих чинників формування самосвідомості українців. Тобто без звернення до феномена релігійності неможливо належним чином інтерпретувати самоідентифікацію українців.

На основі аналізу досліджень релігійної ситуації останніх років визначено динаміку суспільної свідомості українців відносно ступеня їхньої довіри до інституту релігії та високий рівень релігійної самосвідомості. Проте значна частка населення, вважаючи себе віруючими й ідентифікуючи себе з православ'ям, залишається за межами активної релігійної діяльності. Така ситуація є цілком зрозумілою з огляду на складність економічного становища українського суспільства, його поділу не тільки за етнічною, а й за релігійною ознаками. Як наслідок - розуміння поняття церкви підміняється особистим ставленням до Бога, до віри та релігії взагалі, трансформованими духовними цінностями. У зв'язку з цим релігійну віру сучасна людина сприймає як етичну цінність, здатну переважно „утримувати від поганих вчинків”, а не „формувати уявлення про Бога, світ та саму людину”.

Хоча конфесійна палітра духовного життя українського етносу широка, його духовне життя й самоідентифікація (хоча й під тиском інших конфесійних тектонічних зрушень) визначаються традиційним православним чинником.

У висновках підбито підсумки виконаного дослідження наукової проблеми й узагальнено отримані результати, головними з яких є такі:

1. Демаркація ментальності через протилежні категорії суб'єктивного, духовного та об'єктивного, матеріального дала можливість окреслити межі смислового універсуму, в середині якого закладені основи внутрішньої диференціації змісту поняття ментальності.

Ментальність - це цілісна система, що передбачає характерний спосіб світосприйняття та світорозуміння, в основі якого лежить генетично успадкований фундамент історичного минулого етносу, на який накладаються характер особистості, оціночні враження й настанови, зумовлені особливостями життя індивідів і даної спільноти. Власне на цьому „фундаменті” ґрунтується менталітет кожного представника даної спільноти. Своє виявлення він має у звичаях, традиціях, стереотипах поведінки, стандартних реакціях на певні значущі події тощо.

2. Окреслено джерела української ментальності в трьох „зрізах”. Перший визначає психологічні феномени, що репрезентують ментальність (світосприймальні настанови). Другий розкриває базові взаємопов'язані особливості української ментальності (індивідуалізм, інтровертивність, кордоцентричність та емоційність). Третій аналізує фактори, що вплинули на розвиток особливостей української ментальності (геополітичний, соціально-психологічний і культурологічний). А віссю, що перетинає всі виміри життя, його „трансценденцією”, є християнська віра.

3. Найхарактернішими об'єктами філософської думки першої половини ХІХ ст. в Україні стали духовні феномени, які більшою мірою пов'язані з суб'єктивним, ціннісно-вольовим, аніж з пізнавально-рефлексивним змістом свідомості: самоідентифікація, дотримання традицій і звичаїв, віри, ідеалів тощо. Існування народу розглядалось як екзистенція його самодостатньої духовної єдності. Вітчизняні мислителі інтерпретували „внутрішній світ українців” через позаісторичні чинники - особливості їхньої душі, духовних цінностей і орієнтацій, формулювали концепції їхньої „історичної релігійності” (М. Максимович), християнської духовності й місії („кириломефодіївці”), „демократичності нації” (В. Антонович), які сьогодні відносять до категорій і понять соцієтальної психіки, ментальності, особливостей „української душі”, національного характеру тощо.

4. Сучасний стан релігійної духовності українців є наслідком впливів існуючих конкретних обставин життя етносу: духовних, політичних, економічних, соціальних, побутових та інших. Формується новий тип віруючого - зраціоналізована особа, для якої стають цілком неприйнятні як ортодоксальні, так і немобільні форми вираження релігійності. В результаті відбувається тенденція до зміни впливу традиційних церков, трансформується конфесійна складова української ментальності, яка підсилюється внутрішньоцерковними конфліктами, нестачею освічених й адекватних часові духовних лідерів, надмірним консерватизмом українського православ'я.

5. Відмінності в ментальності українців різних регіонів детерміновані способами й особливостями їхнього історико-соціально-природного буття. І ці відмінності пронизують усю історію українського етносу, зберігаючи свою силу й у ХХІ ст. Ментальність народу, культури, регіону найяскравіше виявляється в їхній міфології і релігії. Вони є духовно-онтологічними основами культури - в них закладено її вищі сенси й цінності. Релігійна карта етнічної території України ніколи не була моноконфесійною. Навіть у часи Київської Русі, крім богів, яким поклонялися всі східні слов'яни, окремі її племена та й патріархальні роди мали свої місцеві божества. Нові зміни в релігійну конфігурацію України вносили постійні перерозподіли або відторгнення її земель державами-сусідами, активна місіонерська діяльність з боку католицької церкви і різних протестантських течій країн Західної Європи. Так, католицизм в Україну (переважно в Галичину, на Волинь і Поділля) принесли поляки, а різні протестантські віровизнання, зокрема лютеранство, баптизм і адвентизм, на її південь - німці-колоністи. Разом із міграцією з Західної Європи в Україну євреїв сюди прийшов іудаїзм. Саме тут виникла така його течія, як хасидизм. Мусульманські громади з'явилися на українських теренах у часи татарських завоювань. Помітну зміну в релігійну карту України внесла Берестейська унія 1596 р., згідно з якою частина православних ієрархів визнала над собою зверхність папи Римського, запровадивши цим греко-католицизм в усій Правобережній Україні, а в 1646 р. уніатська церква була нав'язана й русинам-українцям Закарпаття. Все це детермінувало діаметрально протилежні уподобання, ідеали, світоглядні й політичні переконання, котрі їхні носії вважають єдино прийнятними для всіх інших суб'єктів етносу та котрі є причиною диференціації української нації. Найрепрезентативнішою в цьому відношенні є історична доля Карпатського регіону, який був складовою Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Молдови, Австро-Угорщини й Румунії.

6. Ідентифікація, як найбільш розповсюджений і для суспільства навіть необхідний процес залучення більшості до декларованих цінностей і цілей, може мати різне підґрунтя. В історії української спільноти християнізація була одним із домінуючих чинників формування самосвідомості українців. Тобто без звернення до релігійного чинника неможливо інтерпретувати самоідентифікацію українців. Дослідження релігійної ситуації останніх років фіксують динаміку суспільної свідомості українців відносно ступеня їхньої довіри до інституту релігії та високий рівень релігійної самосвідомості. Незважаючи на зростання кількості релігійних деномінацій і специфіку регіональних особливостей, домінантною конфесією в Україні залишається православ'я, з якою самоідентифікує себе більшість українців. Проте значна частка населення, вважаючи себе віруючими, залишається за межами активної релігійної діяльності. Така ситуація є цілком зрозумілою з огляду на складність економічного становища українського суспільства, його поділу не тільки за етнічною, а й за релігійною ознаками. Як наслідок - розуміння поняття Церкви підміняється особистим ставленням до Бога, до віри та релігії взагалі, трансформованими духовними цінностями. У зв'язку з цим релігійну віру сучасна людина сприймає як етичну цінність, здатну переважно „утримувати від поганих вчинків”, а не „формувати уявлення про Бога, світ та саму людину”.

Список праць, опублікованих за тематикою дисертації

1. Лютко О.М. Релігія і тероризм / О.М. Лютко // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2005/ - Вип. 20. - С. 47-49;

2. Лютко О.М. Релігія й менталітет: генеалогія наукової рефлексії / О.М. Лютко // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка. - 2006. - Вип. 29. - С. 21-24.

3. Лютко О.М. Архетипи в релігійній складовій української ментальності / О.М. Лютко // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка. - 2008. - Вип.21. - С.51-61.

4. Лютко О.М. Етноконфесійна ідентичність в розрізі національної ментальності / О.М. Лютко // Наукові записки Національного університету „Острозька академія”. Серія „Філософія”. - 2008. - Вип.3. - С.54-64.

5. Лютко О.М. Концепція релігійності українського народу в доробку вітчизняних істориків / О.М. Лютко // Мультиверсум. Філософський альманах: Зб. наук. праць. - К., 2009. - Вип.83. - С.177-187.

6. Лютко О.М., Русин П.В. „Нягівські повчання на євангелія” як видатна релігійно-літературна пам'ятка 16 ст.” / О.М. Лютко, П.В. Русин // Праці центру пам'яткознавства. - К., 2008. - Вип. 13. - С.257-270.

7. Лютко О.М. Трансформація конфесійної складової ментальності в умовах демократизації суспільства / О.М. Лютко // Історія релігій в Україні. Науковий щорічник. - Львів, 2008. - Книга І. - С. 753-760.

8. Лютко О.М. Православ'я як фактор самоідентифікації української нації / О.М. Лютко // Збірник наукових праць Рівненського інституту ВМУРЛ „Україна”. - 2009. - С. 17-20.

Анотація

Лютко Оксана Михайлівна. Релігійність як складова української ментальності та чинник самоідентифікації.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2010.

У дисертації на основі аналізу архітектоніки української ментальності з'ясовано роль її релігійно-конфесійної детермінанти в умовах існуючої етноконфесійної та регіональної диференціації. Незважаючи на те, що Україна як етнонаціональна цілісність так і не склалася як релігійно-конфесійна цілісність, а конфесійні центри мало формували в свідомості віруючих образ єдиної України та детермінували відцентрові політичні тенденції і вузькорегіональну свідомість, релігія в українському соціумі впливає на всі духовні й культурні процеси. Вона є важливим фактором етнічного буття українців і їхньої самоідентифікації.

Спираючись на соціально-психологічні дослідження з історії культури українського народу, розкриті парадигмальні особливості формування його ментальності та визначені імперативи самоідентифікації українського етносу в умовах посилення етнокультурної та конфесійної диференціації суспільства. Доведено, що віссю, яка перетинає всі виміри життя, його „трансценденцією” була і є християнська віра. Тобто без звернення до феномена релігійності неможливо належним чином інтерпретувати самоідентифікацію українців.

Показано, що в історії українського соціуму християнізація, незважаючи на її суперечливу роль у процесах етноідентифікації та етноконсолідації, була одним із домінуючих чинників формування самосвідомості українців. Завдяки своєму більш ніж тисячолітньому існуванню на українському ґрунті вона (у формі православ'я) набула етнічних рис, а пізніше стала однією з найсуттєвіших ознак українського етносу. Незважаючи на існуючу конфесійну палітру духовного життя українського народу, посилення канонічної відчуженості та адміністративної підпорядкованості конфесій різним центрам, ментальність українства та його самоідентифікація визначається православним чинником.

Ключові поняття: менталітет, ментальність, релігійність, синкретизм, трансформація релігійного світогляду, самоідентифікація українців.

Аннотация

Лютко Оксана Михайловна. Религиозность как составная украинской ментальности и фактор самоидентификации.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2010.

В диссертации проведена демаркация понятий „менталитет” и „ментальность” в зарубежных и отечественных интерпретациях даного феномена. Уточнено их понимание, а именно: в концепте „менталитет” фиксируются индивидуальные, личностные характеристики человека, его жизненные константы. Вместо того концепт „ментальность” отображает интегральную характеристику этноса, позволяет описывать своеобразность видения этими людьми окружающего мира и объяснять специфику их реагирования на него.

На основе анализа архитектоники украинской ментальности раскрыто роль ее религиозно-конфессиональной детерминанты в условиях существующей этноконфессиональной и региональной дифференциации. Несмотря на то, что Украина как этнонациональная целостность так и не сложилась как религиозно-конфессиональная целостность, а конфессиональные центры мало формировали в сознании верующих образ единой Украины и детерминировали отцентровые политические тенденции и узкорегиональное сознание, религия в украинском социуме влияет на все духовные и культурные процессы. Она является важным фактором этнического бытия украинцев и их самоидентификации.

Принимая во внимание социально-психологические исследования по истории культуры украинского народа, раскрыты парадигмальные особенности формирования его ментальности и определены императивы самоидентификации украинского этноса в условиях усиления этнокультурной и конфессиональной дифференциации общества.

Доказано, что осевой, которая пересекает все измерения жизни украинцев, ее „трансценденцией”, была и есть христианская вера. То есть без обращения к феномену религиозности невозможно в полной мере интерпретировать самоидентификацию украинцев.

Показано, что в истории украинского социума христианизация, несмотря на ее противоречивую роль в процессах этноидентификации и этноконсолидации, была одним из доминирующих факторов формирования самосознания украинцев. Благодаря своему более чем тысячелетнему существованию на украинской почве, она (в форме православия) обрела этнические качества, а позже сама стала одним из признаков украинского этноса.

Исследования религиозной ситуации последних лет фиксируют динамику общественного сознания украинцев относительно степени их доверия к институту религии, а также высокий уровень религиозной самоидентификации. Несмотря на существующую конфессиональную палитру духовной жизни украинского народа, усиление канонической отчужденности и административной подчиненности конфессий разным центрам, ментальность украинства и его самоидентификация определяется православным фактором.

Ключевые понятия: менталитет, ментальность, религиозность, синкретизм, трансформация религиозного мировоззрения, самоидентификация украинцев.

Annotation

Liutko O. M. Religiousness as a component of the Ukrainian mentality and a factor of its self-identity.