Ліквідація культових споруд РПЦ як напрям державної політики у сфері релігії в українській РСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інститут філософії імені Г.С. Сковороди

Національної академії наук України

УДК: 322.2:2-523 „194/197”

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Ліквідація культових споруд РПЦ як напрям державної політики у сфері релігії в українській РСР (середина 1940-х -- перша половина 1970-х рр.)

09.00.11 - релігієзнавство

Помаз Юлія Володимирівна

Київ - 2011

Дисертацією є рукопис політика культовий православний

Робота виконана на кафедрі історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Пащенко Володимир Олександрович, Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, професор кафедри історії України, академік АПН України, заслужений працівник освіти України (м. Полтава)

доктор філософських наук, професор Кравченко Петро Анатолійович, Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка, завідувач кафедри філософії, декан історичного факультету (м. Полтава)

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, професор Панченко Петро Пантелеймонович, Інститут післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка, професор кафедри методики суспільно-гуманітарної освіти та виховання, заслужений діяч науки і техніки України (м. Київ)

кандидат історичних наук Луковенко Ілля Геннадійович, Державний університет інформатики і штучного інтелекту, доцент кафедри філософії і релігієзнавства (м. Донецьк)

Захист відбудеться „3” червня 2011 р. о 14 годині на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4)

Автореферат розісланий „ 29 ” квітня 2011 р.

Вчений секретар Спеціалізованої вченої ради, кандидат філософських наук, доцент Бучма О. В.

Загальна характеристика дисертаційної роботи

Актуальність теми. Процеси національного та релігійно-духовного відродження, які мають місце в сучасній Україні, супроводжуються поглибленням інтересу до вітчизняної історії та культури. Нинішнє суспільство переосмислює події, що відбувалися в умовах радянської дійсності. Зокрема, це стосується сфери державно-церковних взаємин.

Історично склалося, що витоки багатьох негараздів у новітніх державно-церковних взаєминах беруть початок із недалекого минулого України, яке потребує об'єктивного аналізу з позицій накопиченого досвіду. Серед численних проблем, характерних для зазначених взаємин, помітно виділяються процеси здійснення державою політики щодо культових споруд Руської Православної Церкви (далі -- РПЦ).

Значні втрати культурного архітектурного спадку, яких зазнала наша країна в минулому, сучасні випадки недбалості, безгосподарності, недотримання законодавства про охорону пам'яток історії та культури актуалізують доцільність дослідження процесів ліквідації церковних споруд в Україні. Особливо це стосується повоєнного періоду вітчизняної історії. Він є надзвичайно важливим для науковців, оскільки сучасний стан культових споруд в Україні значною мірою зумовлений тими державними пріоритетами, які переважали в Українській РСР у ті роки.

Домінування упродовж усього радянського періоду атеїстичної ідеології спричинило з'явлення негативного ставлення до культової спадщини. Під загрозою опинилася історична пам'ять нації, уособленнями та хранителями моральних, етичних, естетичних норм і цінностей якої завжди були церкви та монастирі. З огляду на це, дослідження механізмів руйнування культових споруд у недалекому минулому українського суспільства є важливим для історичної та релігієзнавчої науки.

У вітчизняній історіографії відсутній комплексний аналіз процесу ліквідації державою культових споруд РПЦ в УРСР із середини 1940-х до першої половини 1970-х рр. При цьому для сучасної науки важливим є розкриття причин, передумов, засад державної політики в сфері релігії, напрямків діяльності владних інституцій щодо сакральних об'єктів, їх наслідків для подальшого розвитку культури українського суспільства.

Проблема нищення релігійних споруд РПЦ потребує, безумовно, більш глибокого та всебічного вивчення як у теоретичному, так і в конкретно-історичному аспектах, зважаючи на те, що православ'я є однією з найбільш чисельних і розповсюджених в Україні конфесій. Окрім цього, до нашого часу не підраховані точні втрати сакральних споруд, а в окремих регіонах навіть не проведений їх повний облік.

Особливої уваги потребує дослідження динаміки процесів ліквідації релігійних споруд, виявлення їх регіональних особливостей, аналіз ефективності пам'яткоохоронної роботи та пошук оптимальних умов для практичної реалізації принципів охорони та збереження, а також відбудови сакральних об'єктів на фаховому рівні. Засвоєння як позитивного, так і негативного досвіду роботи державних та громадських організацій у сфері охорони культурних цінностей дає змогу відшукати шляхи її удосконалення на сучасному етапі, є важливим для правильного наукового розуміння нашого минулого. Розгляд питань взаємодії таких важливих соціальних інститутів як держава і церква дозволяє визначити перспективу досягнення в суспільстві їх партнерських відносин.

Таким чином, значимість зазначених проблем, актуальних у науково-теоретичному й практичному сенсі, їх недостатня розробка у вітчизняних і зарубіжних дослідженнях зумовили вибір теми нашої дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблематика дисертаційного дослідження відповідає науковій темі „Трансформаційні процеси в Лівобережній Україні (XVIIIЇXX ст.): політика, суспільство, релігія” кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка (державний реєстраційний номер 0109U001577) та головним напрямам наукових розробок із історії релігії в Україні Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України (м. Київ).

Метою роботи є розкриття змісту і характеру політики держави щодо культових споруд Руської Православної Церкви та практики її реалізації у період середини 1940-х Ї першої половини 1970-х рр.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність послідовного розв'язання таких дослідницьких завдань:

Ї проаналізувати стан наукової розробки проблеми та окреслити наявну джерельну базу дослідження;

Ї розкрити форми та методи реалізації державної політики щодо РПЦ в УРСР, з'ясувати її засади відносно культових споруд, зорієнтовані антирелігійною ідеологією правлячої Комуністичної партії;

Ї простежити еволюцію стану і збереження сакральних об'єктів РПЦ у досліджуваний період, визначити регіональні особливості політики партійно-державних структур щодо культових споруд;

Ї проаналізувати процес формування системи охорони історико-культурних пам'яток, з'ясувати механізми її ефективності й висвітлити зусилля громадськості щодо їх збереження;

Ї визначити результати і наслідки зумовленої ідеологічними установками Компартії антицерковної державної політики середини 1940-х Ї першої половини 1970-х рр. в УРСР;

Ї систематизувати та узагальнити практику реалізації державними інституціями партійної політики щодо культових споруд РПЦ в УРСР.

Об'єктом дослідження є партійно-державна політика щодо культових споруд РПЦ в Українській РСР у середині 1940-х -- першій половині 1970-х рр.

Предмет дослідження Ї процес ліквідації культових споруд РПЦ як напрям державної політики у сфері релігії в УРСР у досліджуваний час.

Хронологічні межі дисертаційної роботи охоплюють період середини 1940-х -- першої половини 1970-х рр. Виокремлення нижньої межі пов'язане з процесами стабілізації становища РПЦ в Українській РСР у результаті певної лібералізації державного курсу щодо релігії в перші повоєнні роки, коли основна увага приділялася ще питанням відбудови зруйнованого народногосподарського комплексу.

Визначення верхньої хронологічної межі зумовлено утворенням Ради у справах релігій при уряді УРСР, Гельсінською угодою, появою компартійних постанов щодо атеїстично-виховної роботи, які зумовили формування нової моделі державно-церковних взаємин, викликали певні зміни у ставленні партійно-державних інституцій до сакральних споруд, забезпечили водночас перехід до комплексної охорони культурної спадщини. Із метою більш глибокого вивчення процесів ліквідації культових споруд РПЦ у контексті державної політики у сфері релігії та для повноти зображення загального історичного тла, дисертант подеколи виходив за межі зазначених хронологічних рамок.

Географічні межі дослідження охоплюють територію Української Радянської Соціалістичної Республіки в кордонах післявоєнного періоду.

Методи дослідження. Теоретико-методологічними засадами дослідження є праці вітчизняних і зарубіжних істориків, філософів, релігієзнавців, фахівців у галузі методології науки. В основу пошукової роботи покладений комплекс загальнонаукових, філософських, релігієзнавчих та історичних методів і принципів. Методологічною основою дослідження процесу ліквідації культових споруд РПЦ у ході реалізації державної політики в означений період є діалектичний спосіб пізнання. У відповідності до нього ми намагалися дотримуватися ряду принципів:

Ї об'єктивізму (забезпечив рівноцінний і повний аналіз процесів, подій і явищ у предметі дослідження, що дало змогу ґрунтовно і глибоко розкрити характер державного ставлення до культових споруд РПЦ в Українській РСР);

Ї історизму (дозволив вивчити події та явища у їх причинно-наслідкових зв'язках, застосований при аналізі розвитку державно-церковних взаємин та еволюції форм і методів реалізації політики держави щодо церковних інституцій);

Ї системності (допоміг розглянути предмет як цілісну структурну систему, що дало змогу здійснити комплексне дослідження проблем ліквідації культових споруд державою в період середини 1940-х Ї першої половини 1970-х рр. у контексті політики радянського режиму);

Ї багатофакторності (дав змогу простежити вплив на предмет дослідження різних чинників, визначити причини історичної еволюції державної політики щодо культових споруд);

Ї всебічності (дозволив різновекторно проаналізувати кожне історичне явище і подію у предметі дослідження, всесторонньо розкрити механізм ліквідації державою культових споруд);

Ї світоглядного плюралізму (допоміг неупереджено розглянути різноманітні точки зору в ході історико-релігієзнавчого аналізу, не надаючи тенденційної переваги жодній з них);

Ї конфесійної нейтральності (дозволив незаангажовано поставитися до характеру дослідження, не виділяючи у ньому апріорі конфесійних пріоритетів).

Дотримання принципів стало можливим завдяки використанню ряду загальнонаукових і спеціальних методів науково-історичного дослідження: історизму, логічного, емпіричного, проблемно-хронологічного, періодизації, структурно-функціонального, синергетики, системного аналізу, історико-генетичного, історико-порівняльного, описового, статистичного, розрахунково-конструктивного, аналітико-синтетичного, моделювання, узагальнення.

Застосування у процесі дослідження зазначених принципів і методів дозволило автору здійснити неупереджений і ґрунтовний аналіз досліджуваної проблеми, уникаючи тенденційних і необґрунтованих суджень.

Наукова новизна дослідження. У результаті комплексного, із залученням широкого кола архівних джерел дослідження з'ясовано, що ліквідація культових споруд РПЦ була цілеспрямованим напрямом державної політики, яка здійснювалася у відповідності із визначеними КПРС світоглядними та ідеологічними пріоритетами державного керівництва СРСР та УРСР й призвела не тільки до колосальних втрат культових споруд у середині 1940-х -- першій половині 1970-х рр., а й втрати розуміння їх історичної і духовної цінності, зрештою -- нівелювання релігійності.

Головними чинниками, які зумовлювали ці втрати, були серйозні викривлення державного курсу в релігійній сфері й галузі культурного будівництва, надмірна, порівняно з іншими союзними республіками, ініціативність керівництва УРСР у справі закриття церков, його злочинне ставлення до сакральних пам'яток, низький культурний рівень місцевого керівництва й населення, інколи -- бездіяльність відповідних пам'яткоохоронних органів. Домінуючий принцип залишкового матеріально-технічного забезпечення пам'яткоохоронної справи, породжений недооцінкою значення історико-культурної спадщини, спричинив відсутність належного обліку, охорони і збереження пам'яток, особливо культової архітектури, значимої в збереженні традиційної релігійності.

Цей висновок обґрунтований та розвинений через ряд теоретичних положень, які мають наукову новизну і виносяться на захист:

Ї з'ясовано, що стан дослідження питань ліквідації культових споруд РПЦ в УРСР як одного з напрямів зініційованої комуністично-партійним керівництвом політики держави у сфері релігії впродовж середини 1940-х -- першої половини 1970-х рр. ще є недостатнім, що пояснюється подеколи залишками ідеологічних стереотипів радянської історіографії;

Ї доведено, що ліквідація культових споруд РПЦ у досліджуваний час здійснювалася цілеспрямовано й матеріалізувалась у вираженій тенденції нищення найбільш відомих храмів та монастирів із метою щонайшвидше в такий спосіб позбутися видимих виявів релігійної традиції;

Ї виокремлено і детально обґрунтовано періодизацію процесу закриття та ліквідації культових споруд РПЦ в досліджувані роки: перший період -- встановлення лінії на нормалізацію державно-церковних взаємин, порівняно незначні вилучення сакральних споруд РПЦ, поворот від домінантної у передвоєнні часи недооцінки значення історико-культурної спадщини до проведення більш цілеспрямованої політики щодо її збереження і використання (середина 1940-х Ї середина 1950-х рр.); другий -- активізація масштабної антирелігійної боротьби в СРСР і УРСР, кампанія масового вилучення та руйнації культових споруд із метою підриву матеріальної бази РПЦ (кінець 1950-х Ї початок 1960-х рр.); третій -- лібералізація офіційних поглядів на релігійну сферу, відмова від відверто репресивних методів боротьби з релігією і церквою, початок латентного нищення сакральних споруд РПЦ, домінування нігілістичного ставлення радянської держави до духовних культурних надбань (середина 1960-х Ї перша половина 1970-х рр.);

Ї встановлено, що поряд із вирішальною тенденцією нищення культових споруд у досліджуваний період здійснювалися водночас також часткові заходи з їх збереження, зокрема: формування спеціальних державних органів; прийняття низки правових актів щодо виявлення, наукового опису і взяття пам'яток на державний облік; обстеження пам'яток зодчества України; здійснення заходів зі створення республіканських проектно-реставраційних майстерень й художньо-ремісничих училищ для підготовки кадрів реставраторів; виконання ремонтно-відновлювальних робіт по сакральних спорудах тощо;

Ї різке зменшення унаслідок нищення, а відтак й відсутності культових будівель як місць вдоволення релігійних потреб вірян, церковної мережі й кількості релігійних громад, що розцінювалося як головний підсумок антирелігійної кампанії кінця 1950_х Ї початку 1960-х рр., зрештою не призвело до істотного зниження традиційної християнськості населення, підриву авторитету церковних інституцій РПЦ;

Ї підсумком запрограмованої комуністично-атеїстичними ідеологемами-стереотипами цілеспрямованої політики варварського нищення владними структурами культових будівель як духовних надбань народу, культурного компоненту релігійного світу постав нігілізм, збайдужіння-нівелювання щодо історичної і культурної цінності матеріальних пам'яток минулого, помітне духовне спустошення українського народу, значною мірою втрата ним своєї національної ідентичності.

Теоретичне значення результатів зумовлене насамперед його новизною. Результати дослідження можуть бути використані в науково-дослідницькій роботі, зокрема, при подальшій розробці історичної та релігієзнавчої проблематики, питань загального регулювання відносин держави і церкви.

Практичне значення одержаних результатів полягає у розробці матеріалу, який може бути використаний в практичному релігієзнавстві Ї при підготовці узагальнюючих і спеціальних праць історико-релігієзнавчого характеру, вироблені конкретних рекомендацій для більш глибокого розуміння і всебічного вивчення ціннісного потенціалу культових споруд, їх впливу на формування світоглядних орієнтацій та національної свідомості особистості; у навчальному процесі Ї для розробки і викладання курсів історії релігій, історії України, релігієзнавства, історії архітектури тощо; у суспільному житті загалом для цілей історичної та релігієзнавчої освіти, підвищення рівня суспільної свідомості та збереження історичної пам'яті.

Особистий внесок автора. Дисертація є самостійною науковою роботою автора. Висновки та узагальнення, основні положення наукової новизни отримані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та висновки дисертаційної роботи обговорені на розширеному засіданні кафедр історії України, філософії, всесвітньої історії та методики викладання історії Полтавського національного педагогічного університету імені В. Г. Короленка, а також знайшли своє відображення у виступах і доповідях автора на 10 міжнародних та 2 всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародній науковій конференції „Історична наука: проблеми розвитку” (Луганськ, 2002); Міжнародній науково-краєзнавчій конференції „Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 2004); Міжнародній науковій конференції „Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві” (Чернівці, 2005); Всеукраїнській науково-практичній конференції „Демократичні процеси та демократична освіта Ї основи розвитку соборності в Україні” (Полтава, 2005); ІІ Всеукраїнській науковій конференції „Держава і церква в Україні за радянської доби” (Полтава, 2007); Міжнародних наукових конференціях „Історія релігій в Україні” (Львів, 2003Ї2005, 2007Ї2010 рр.).

Публікації. За матеріалами дисертації у збірниках наукових праць, наукових журналах і матеріалах конференцій надруковано 19 публікацій загальним обсягом 10,02 авт. арк., із яких 6 статей (4,18 авт. арк.) Ї у фахових виданнях.

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою розвитку теми, метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які містять сім підрозділів, висновків до розділів, загальних висновків, додатків (13 одиниць), списку використаних джерел та літератури (544 найменування).

У першому розділі проаналізована історіографія, виявлена джерельна база, охарактеризовані методологічні основи дослідження.

Другий розділ розкриває форми та методи реалізації партійно-державної політики щодо РПЦ, її засади відносно культових споруд РПЦ у середині 1940-х Ї другій половині 1950_х рр. у радянській Україні; процеси формування та подальшої руйнації системи охорони історико-культурних пам'яток у повоєнні роки, зусилля громадськості по збереженню культурної спадщини.

У третьому розділі аналізується специфіка державної політики і стан культових споруд РПЦ в УРСР у період активізації антирелігійної кампанії (кінець 1950-х Ї перша половина 1960_х рр.), напрямки діяльності органів державної влади і громадських пам'яткоохоронних інституцій щодо об'єктів сакрального призначення у середині 1960-х Ї першій половині 1970_х рр. У загальних висновках до дисертації вказані результати проведеного аналізу. Повний обсяг дисертаційного дослідження становить 262 сторінки, з яких основній частині належить 193.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтована актуальність теми дослідження, визначені об'єкт і предмет, сформульовані мета і завдання дослідження, розкриті його наукова новизна, теоретико-методологічні основи, вмотивований зв'язок із науковими програмами та темами, зазначені теоретичне і практичне значення роботи, форми апробації дослідження й структура роботи.

У першому розділі Ї „Історіографія проблеми, джерельна база та методологія дослідження” автором подається детальний огляд літератури та джерел із теми дослідження.

У першому підрозділі „Стан наукової розробки теми та її відображення в літературі” зроблено висновок про те, що етапи розвитку радянського суспільства, зумовлюючи релігійну політику держави, визначили особливості формування історіографії, яку умовно можна поділити на радянську, зарубіжну й сучасну вітчизняну.

Найменш продуктивним у плані дослідження проблеми ліквідації культових споруд РПЦ як напряму державної політики у сфері релігії в 1940Ї1970-ті рр. виявився 1-й етап історіографії (друга половина 1940-х Ї перша половина 1950-х рр.). У ті часи з'являються видання антирелігійного характеру, в яких передовий науково-матеріалістичний світогляд протиставлявся антинауковим релігійним уявленням.

Досить складним і неоднозначним виявився другий етап радянської історіографії (кінець 1950-х -- середина 1980-х рр.). Масова антирелігійна кампанія кінця 1950-х -- початку 1960-х рр. у СРСР спричинила появу значної кількості наукових видань, написаних у непримиримому стосовно релігії стилі. До їх числа слід віднести праці В. Андрієвського, В. Войтко, М. Гордієнка, М. Краснікова, Ю. Левади, В. Лендьєла, М. Новикова, Л. Ситенко, С. Худякова.

Певна активізація досліджень державно-церковних відносин припадає на 1970--1980-ті рр. У цей час зростає загальний рівень наукових видань антицерковної тематики, з'являються перші узагальнюючі праці з історії релігійного життя. До них належать праці В. Безпальчого, Є. Дулумана, Г. Езріна, В. Зоца, О. Іванова, П. Косухи, Е. Лісавцева, В. Подоляка.

Загальні методологічні підходи визначалися працями радянських функціонерів, які відали питаннями релігійного життя у СРСР. Основним стрижнем таких видань була апологетика більшовицької політики в релігійній сфері. Показовими у даному сенсі є роботи В. Куроєдова, П. Курочкіна.

Державно-релігійна політика в СРСР привертала увагу багатьох радянських дослідників, проте, обмежена рамками марксистсько-ленінської ідеології, вона була представлена досить тенденційно і односторонньо. Водночас, безсумнівним залишається той факт, що ціла плеяда радянських учених зробила значний внесок у справу вивчення історії й культури нашого народу. Напрацьована ними методологічна наукова база стала основою для серйозного вивчення дослідниками кінця 1980-х Ї 2000-х рр. історії державно-церковних взаємин радянського періоду.

Значний пласт інформації з проблем дисертаційного дослідження міститься у працях культурологічного спрямування. Нігілістичне ставлення до пам'яток історії та культури українського народу викликало рішучий протест з боку відомих мистецтвознавців і пам'яткоохоронців. Вони вказували на випадки навмисного пошкодження культових пам'яток та зволікання з їх відбудовою спеціальними організаціями. Проте, частина опублікованих ними робіт зазнала навмисних кривотлумачень. Серед дослідників радянської доби найбільший внесок у вивчення об'єктів сакральної архітектури зробили Ю. Асєєв, Г. Логвин, С. Таранушенко, Н. Холостенко, М. Цапенко та ін.

Фактично вся історична література, видана в СРСР починаючи із післявоєнних років і майже до кінця 1980-х рр. мала пропагандистське спрямування, визначаючи винятково правильний курс радянської держави щодо релігійних інституцій. Надмірно заідеологізовані праці істориків не містили інформацію про втрати, заподіяні культурним надбанням України радянською владою в результаті руйнування культових споруд.

Період другої половини 1980-х Ї початку 1990-х рр. характеризується переосмисленням концептуальних методологічних принципів попередніх десятиліть, значним розширенням проблематики, що дозволяє виокремити його як третій етап в історіографії порушеної проблеми. Об'єктивним, неупередженим аналізом державно-церковних стосунків, радянського законодавства в релігійній та пам'яткоохоронній сфері, практики пам'яткоохоронної справи у радянський період позначилися публікації В. Вечерського, В. Єленського, І. Ігнаткіна, В. Пащенка, О. Шуби.

Свій внесок у висвітлення проблеми державно-церковних взаємин у СРСР зробили зарубіжні дослідники. Питання церковної політики радянської влади отримали висвітлення у працях Дж. Андерсона, Н. Дейвіса, Дж. Елліс, В. Коларза, Дж. Куртиса, Д. Пауела, Д. Поспєловського, Г. Саймона, В. Флетчера. Одна із перших спроб підрахувати всі знищені пам'ятки церковної архітектури України належить американському архітектурознавцю Т. Геврику.

Окрему групу становить українська емігрантська література. Доволі реалістичним висвітленням церковної політики радянської держави позначилися роботи П. Біланюка, Б. Боцюрківа, М. Демкович-Добрянського, Т. Коструби, А. Соколіва, Н. Теодорович, О. Іванусіва, Б. Онацького.

Великий пласт робіт представлений світською й церковною російською зарубіжною історіографією. Тема взаємовідносин влади, церкви й суспільства знайшла відображення в працях О. Боголєпова, Г. Граббе, Д. Константінова, Г. Рара, Л. Регельсона, М. Струве. Поміж сучасних російських учених виокремлюємо В. Алексєєва, О. Васильєву, М. Одинцова, Т. Чумаченко, М. Шкаровського.

Осібну специфічну групу в розробці порушеної проблеми становлять публікації церковних діячів: архієпископа Макарія, священиків О. Ніколіна, С. Гордуна, протоієреїв Л. Лебедєва, П. Соколовського, В. Фролова, В. Ципіна.

Четвертий (сучасний) етап історіографії порушеної проблеми бере початок із 1990-х рр. Релігійне відродження й викликане ним посилення інтересу до проблем релігійно-церковної тематики припадає на період становлення державної незалежності України. Наукові розвідки нині здійснюються на основі використання нових методологічних підходів, раніше недоступних джерел, що дає змогу їх авторам позбавитись тенденційних суджень, перебороти ідеологічні догми попередніх десятиліть.

Публікації з теми дослідження мають релігійну, мистецтвознавчу, історико-правознавчу та краєзнавчу направленість. Комплексне історико-релігієзнавче дослідження історії церкви в Україні здійснюється Відділенням релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України на чолі з А. Колодним. Плідними щодо осмислення державно-церковних взаємин на різних етапах радянської історії, дослідження загальних тенденцій розвитку православ'я в Україні стали наукові розвідки вчених даної установи: В. Єленського, В. Климова, Г. Надтоки, О. Сагана, О. Уткіна, Л. Филипович, В. Шевченка, П. Яроцького.

Аналізовані в дисертаційному дослідженні питання певною мірою знайшли своє висвітлення в працях О. Бажана, В. Барана, О. Лисенка, П. Панченка. Помітне місце в сучасній українській історіографії займають дослідження В. Войналовича, В. Пащенка, завдяки яким у науковий обіг уведений значний масив архівних джерел. Значним внеском у розробку означеної проблеми стали дослідження В. Горбика, Ю. Данилюка, А. Киридон, П. Киридона, І. Луковенка, І. Меркатуна, О. Нестулі, І. Романюка.

Помітним явищем сучасної вітчизняної історіографії стали регіональні дослідження, завдяки яким відкрилися можливості виявити особливості політики партійно-державних структур щодо релігії на місцях, проаналізувати специфіку її практичної реалізації та на основі цього узагальнити картину державно-церковних взаємин у радянський період. Питання здійснення радянською державою політики щодо культових споруд у другій половині ХХ ст. отримали висвітлення у дослідженнях І. Андрухіва (Івано-Франківщина), Ю. Волошина, Ю. Вільхового, П. Волі (Полтавщина), Ж. Канталінської (Крим), С. Кривенко (Черкащина), О. Форостюка (Луганщина), В. Милуся, В. Рожко (Волинь), А. Моренчука, Я. Стоцького (західні області), П. Слободянюка (Поділля), С. Яремчука (Буковина), В. Слободяна, О. Бойко (Львівщина).

Підсумовуючи історіографічний аналіз проблеми, дисертант робить висновок, що історія державно-церковних відносин в Україні другої половини ХХ ст. у багатьох аспектах є відносно малодослідженою ділянкою науки. Поряд із висвітленням питань державно-церковних взаємин багато аспектів практичної діяльності радянської держави щодо культових споруд РПЦ належить до числа недостатньо вивчених історичною та релігієзнавчою наукою. Визнаючи досягнення авторів, які вивчали означену проблему, слід констатувати відсутність у вітчизняній історіографії комплексного дослідження питань ліквідації культових споруд у контексті українських суспільно-політичних реалій середини 1940-х -- першої половини 1970-х рр.

У підрозділі 1.2 -- „Аналіз джерельної бази дослідження” -- автор доходить висновку, що джерельна база з історії закриття та нищення культових споруд у середині 1940-х -- першій половині 1970-х рр. включає в себе широкий спектр опублікованих та неопублікованих документів і матеріалів. Найбільш вагомими поміж неопублікованих джерел є документи різних архівних фондів. Загалом у дисертаційному дослідженні використано 165 справ 14 вітчизняних архівних фондів, зокрема: Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України, Центрального державного архіву громадських об'єднань України (м. Київ), Державного архіву Житомирської області, Державного архіву Львівської області, Державного архіву Луганської області, Державного архіву Полтавської області, Державного архіву Сумської області, Державного архіву Харківської області, Державного архіву Чернівецької області.

У підрозділі 1.3 -- „Методологічні основи дисертаційної роботи” -- зазначено, що методологічне підґрунтя дослідження процесу ліквідації культових споруд РПЦ у ході реалізації партійно-державної політики в означений період становлять закони діалектики. Автором здійснений аналіз основних принципів та методів наукового пізнання, що дозволили йому належним чином осмислити досліджувані явища та процеси, уникнути тенденційних і необґрунтованих суджень, визначити зміст і характер політики держави щодо культових споруд РПЦ в умовах тоталітарного радянського суспільства середини 1940-х Ї першої половини 1970-х рр.

Другий розділ Ї „Партійно-державна політика щодо культових споруд РПЦ у середині 1940-х Ї другій половині 1950-х рр.” має два підрозділи.

У першому підрозділі Ї „Культові споруди у контексті лібералізації стратегічного курсу радянської держави щодо РПЦ” Ї висвітлюється еволюція форм та методів реалізації політики партійно-державних інституцій щодо культових споруд РПЦ в умовах становлення нової моделі державно-церковних відносин у воєнні та повоєнні роки.

У дисертації зазначається, що стратегія державної релігійної політики в 1944--1958 рр. не відрізнялася від попередніх і наступних етапів радянської історії, оскільки визначалася антицерковним спрямуванням комуністичної ідеології. Практика реалізації релігійної політики радянською державою впродовж першого післявоєнного десятиріччя вказує на формальне визнання останньою свободи віросповідань, засвідчує підтримку нею адміністративного тиску при вирішенні церковних питань та доводить домінування відверто антирелігійних настроїв у вищих ешелонах влади. У 1944--1953 рр. відбулося певне коригування сталінської релігійної політики, проте ці зміни мали не стратегічний, а тактичний характер.

Упродовж 1953--1955 рр. були зроблені деякі спроби демократизації суспільного життя в СРСР. Партійно-державне керівництво наголошувало на здійсненні в країні повноцінного народовладдя, проте залишалися незмінними командно-адміністративні принципи управління державою. Політична система зазнала лише часткових трансформацій. Дисертант вказує, що в умовах розширення меж духовної свободи в суспільстві та зростанні релігійної активності релігійних громад і віруючих основного удару було завдано по найвпливовішій і найчисленнішій конфесії -- РПЦ.

Основні засади політики партійно-державних інституцій відносно РПЦ визначалися ідеями ідеологічної боротьби з релігією, лімітації самостійності Церкви, ліквідації її політичного впливу та повного одержавлення, курсом на формування безрелігійної свідомості й негативного ставлення до релігії.

Найбільш поширеними методами реалізації державної політики щодо віруючих і духовенства були: систематичний антирелігійний пропагандистсько-просвітницький вплив на громадськість, компрометація церкви і духовенства, регламентація діяльності релігійних інституцій, тоталітарно-владне адміністрування в процесі насильної атеїзації суспільства. Застосування силових методів забезпечувалося впровадженням різних форм ідеологічної боротьби, реорганізацією владних і церковних структур, заборонами служіння священиків, різноманітними перепонами у підготовці духовенства й відкритті храмів, закриттям церковних споруд, обмеженнями у діяльності релігійних громад, грубим поводженням із віруючими, порушенням їх прав.

Державно-церковна політика, що підпорядковувалася ідейним установкам партії, ознаменувалася нігілістичним ставленням радянських функціонерів до культових надбань. Найбільша кількість храмів в Українській РСР була відкрита в період німецької окупації, найменша -- в роки лібералізації церковної політики. Неприхована ворожість радянського керівництва до релігійних інституцій спричинила кампанію тотального скорочення церковної мережі, початок якої було покладено вже в кінці 1940-х років. Головними тенденціями державної політики щодо сакральних споруд РПЦ у середині 1950_х рр. стали відносно незначні їх вилучення та рішуча відмова повернути релігійним громадам раніше відібрані в них культові будинки.

У ході проведеного дослідження встановлено, що відносно короткочасний етап (1944--1958 рр.) прихованої боротьби з релігією, який характеризувався демонстрацією державою лояльного ставлення до віруючих та церковних інституцій, закономірно еволюціонував у стадію її відкритого переслідування (1959--1964 рр.). Значну загрозу правлячому режимові становили висока концентрація православних церков в УРСР та поєднання релігійного і національного чинників. То ж наприкінці 1950-х рр. партійно-державна політика поступово окреслюється в широку антирелігійну кампанію, яка ознаменувалася нищенням церковної мережі, досягненням цілковитого контролю над усіма сферами діяльності церкви.

У другому підрозділі Ї „Адміністративно-правові засади реалізації державної політики відносно культових споруд в Українській РСР: теорія і практика” Ї досліджуються процеси формування та подальшої руйнації системи охорони історико-культурних пам'яток у повоєнні роки, зусилля громадськості по збереженню культової спадщини.

Важке становище воєнного часу, гостра нестача необхідних коштів і матеріалів, кваліфікованих кадрів істотно вплинули на масштаби проведеної роботи по охороні пам'яток. Та навіть в умовах воєнних дій, в Українській РСР проводилися заходи по збереженню історико-культурної спадщини, розпочалося формування нових органів охорони пам'яток. Домінантна у передвоєнні роки тенденція нівелювання цінності історико-культурної спадщини змінюється більш планомірною політикою держави по її збереженню і використанню. Фактично, у ці роки були сформовані засади подальшої роботи по охороні пам'яток.

Більшість пам'яток історико-архітектурного значення становили діючі культові споруди. У другій половині 1940--1950-х років держава не змогла забезпечити гідного утримання храмів, які примусово пристосовували для господарських потреб, віддаючи в оренду різним підприємствам. За таких умов реставрація ставала вкрай проблематичною, реставраційні дослідження здійснювали переважно там, де споруди не використовувалися. Реалізації масштабних заходів по збереженню історико-культурних цінностей зашкодили домінуючі командно-адміністративні методи управління господарським і культурним життям країни.

Дисертант доводить, що руйнація багатьох цінних сакральних об'єктів значною мірою була спричинена втратою контролю за збереженням та відбудовою пам'яток у середині 1950-х рр. У цей час відносно ліберальні погляди вищого партійного керівництва на державно-церковні відносини поступово окреслюються у відверто антирелігійні, що виразилося в невиправданому скороченні чисельності культових споруд, узятих державою під охорону, різкому зменшенні асигнувань на їх збереження та призвело до фактичного розвалу створеної системи республіканських та місцевих органів охорони пам'яток. Внаслідок абсолютної незацікавленості вищого партійного керівництва проблемами збереження культової спадщини ряд унікальних церковних споруд були зруйновані або доведені до жалюгідного стану ще в першій половині 1950_х рр. Проте, головною причиною загибелі ряду видатних сакральних пам'яток вважаємо свідомо втілювану в життя вищими партійно-державними інституціями антицерковну політику, спрямовану на нищення матеріальної бази релігії.

У третьому розділі Ї „Стан споруд культового призначення в Українській РСР наприкінці 1950-х Ї у першій половині 1970_х рр.” Ї аналізуються особливості антицерковної політики і становище культових споруд РПЦ в УРСР у період активізації антицерковного наступу наприкінці 1950-х Ї на початку 1960_х рр., часткова зміна напрямків діяльності державних органів щодо споруд культового призначення в середині 1960-х Ї на початку 1970_х рр. Зокрема, в першому підрозділі Ї „Антирелігійна кампанія в УРСР і доля культових споруд РПЦ наприкінці 1950-х -- у першій половині 1960-х рр.” -- характеризуються процеси закриття й ліквідації культових споруд у ході антирелігійної кампанії, досліджуються її результати та наслідки.

У дисертації вказується, що державна церковна політика на рубежі 1950Ї1960-х рр. була підпорядкована партійним установкам, правовий підхід до проблем свободи совісті повністю підмінювався ідеологічними приписами. Органами влади було створене законодавче підґрунтя нових відносин держави із релігійними організаціями, відпрацьований та реалізований на практиці механізм тотального контролю за церковним життям у країні, проведена робота по здійсненню превентивних заходів щодо можливого спротиву. Існуюча небезпека втрати радянською владою монопольного права на формування громадської свідомості за комуністичними шаблонами спричинила шалену хвилю антицерковної боротьби, яка призвела до закриття й нищення культових споруд.

Автор акцентує увагу на тому, що кампанія по вилученню у віруючих культових споруд здійснювалася із серйозними порушеннями існуючого законодавства про релігійні культи. Масове закриття церков, молитовень вказувало на агресивний характер боротьби радянської держави з релігією й часто призводило до суто протилежних наслідків, викликало хвилю обурення віруючих, породжувало численні їх звернення до центральних радянських і партійних органів із проханням повернути вилучені церкви для відновлення служб.

У дисертації доводиться, що процеси ліквідації церков мали виражену регіональну й хронологічну специфіку. Якщо впродовж 1958Ї1960 рр. найбільша кількість сакральних споруд була вилучена в Запорізькій, Дніпропетровській, Київській, Полтавській, Одеській та Черкаській областях, то в 1961Ї1963 рр. головний вектор антицерковних зусиль спрямовувався проти релігійних організацій західних областей. Найбільш критичними для сакральних споруд РПЦ в УРСР виявилися 1960Ї1962 рр., коли зусиллями державних органів було закрито, перебудовано й знищено максимальну, порівняно з іншими роками, кількість культових споруд, у тому числі й історико-культурного призначення. У акціях нищення культових пам'яток прослідковується злочинне ставлення до культурного розвою української нації.

Головними факторами, що зумовили згортання процесів форсованого скорочення релігійної мережі стали активізація опору віруючого населення, ліквідація переважної більшості храмів у попередні роки та вичерпання потенційних резервів подальшого вилучення церковних споруд.

Ініційована партійно-державною номенклатурою антицерковна кампанія спричинила не лише винищення та спотворення культових пам'яток, а й негативно вплинула на стан охорони історико-культурної спадщини в цілому. Проте, дисертант стверджує, що на фоні домінування значних прорахунків у пам'яткоохоронній справі наприкінці 1950-х Ї початку 1960-х рр. спостерігалося рівночасне досягнення відносних звершень, що засвідчило наявність розбіжних тенденцій, надзвичайну неоднозначність та суперечливість процесів у даній сфері.

Другий підрозділ -- „Культові споруди як об'єкт діяльності органів державної влади і громадських пам'яткоохоронних інституцій (середина 1960_х -- перша половина 1970_х рр.)” -- розкриває причини формування нової моделі державно-церковних відносин у зазначений період, напрями діяльності державних та громадських інституцій щодо споруд культового призначення.

У середині 1960-х -- першій половині 1970-х рр. РПЦ залишалася повністю підпорядкованою радянській державі, яка відверто нехтувала її законні права та інтереси. Реаліями суспільно-політичного життя в СРСР й в Україні стали перманентні переслідування священиків і віруючих, неймовірні моральні утиски населення радянсько-партійними функціонерами з метою викорінення віри й відвернення від церкви. Монополія на регулювання чисельності церков залишалася в руках держави. Проте, боротьба з релігією, порівняно з періодом хрущовської „відлиги”, відбувалася досить обережно.

Автор відзначає, що завдяки послідовній позиції українських краєзнавців, громадських організацій та осередків, зокрема, УТОПІК, у цей час вдалося певною мірою активізувати роботу з охорони сакральних пам'яток. Значним досягненням даного періоду стало дослідження ряду культових споруд, розроблення та здійснення проектів їх консервації та реставрації. Окреслені заходи другої половини 1960-х рр. були розраховані на віддалену перспективу, відзначалися цілеспрямованістю й конкретністю. Однак, автор доходить висновку про значний дисонанс ухвалених рішень, законодавчих актів із практикою їх реалізації на місцях. Неспроможність державних інституцій забезпечити належний контроль за виконанням ухвалених партійних і державних директив призводила до формалізму в питаннях вирішення ряду важливих проблем збереженості історико-культурних пам'яток, особливо культового походження. Окрім цього, продовжувалося свідоме нищення сакральних об'єктів.

Тісний зв'язок суспільно-політичних та культурних процесів, що мали місце в УРСР, із загальносоюзними подіями та явищами зумовлював залежність політики в сфері охорони та використання пам'яток від ключових ідеологічних факторів та пріоритетів держави. Прийняті законодавчі акти в досліджуваний період мали декларативний характер, адже ставлення до охорони культових пам'яток залишилося на рівні минулих років.

Історія державно-церковних відносин аналізованого періоду засвідчила, що стратегія і тактика антирелігійної роботи відверто суперечила проголошеній державою свободі совісті. Не відбулися суттєві зміни у церковній політиці держави й після появи нової редакції законів про релігійні об'єднання, підписання Гельсінських угод. Обмеження, керівне втручання й самоправство партійно-державних функціонерів у релігійній сфері в середині 1960-х -- першій половині 1970_х рр. спричинили безповоротні втрати як у сфері матеріальних, так і духовних надбань внаслідок руйнації споруд культового призначення.

У висновках підсумовуються результати дослідження:

1. Історіографію з питань ліквідації культових об'єктів як напряму політики держави у сфері релігії в 1940Ї1970_ті рр. умовно можна поділити на 4 етапи: 1-й етап Ї друга половина 1940-х Ї перша половина 1950-х рр. (домінування традиційних антирелігійних настроїв у дослідженнях науковців; упередженість та фрагментарність наукових праць);

ІІ-й етап - кінець 1950-х Ї середина 1980-х рр. (відверта та агресивна критика релігії й церкви, обґрунтування необхідності наступу на Церкву; зацікавленість дослідників проблемами спеціального наукового вивчення культових пам'яток, збільшення кількості праць пам'яткоохоронної тематики);

III-й етап Ї друга половина 1980-х Ї початок 1990-х рр. (становлення нових методологічних засад наукових досліджень, демократичні підходи фахівців до висвітлення питань релігійної проблематики, поява незаангажованих робіт);

ІV-й етап Ї сучасний, який бере початок із 1990-х рр. (відмова від ідеологічних орієнтирів попередніх десятиліть, зародження теми державно-церковних відносин як окремого напряму політико-релігієзнавчих досліджень).

2. Одним із напрямів політики держави у сфері релігії в середині 1940-х Ї першій половині 1970-х рр. стала цілеспрямована ліквідація культових споруд РПЦ. Головними мотивами їх руйнацій були визначені КПРС світоглядні та політичні пріоритети державного керівництва СРСР та УРСР. Зважаючи на високу релігійність населення, антицерковна політика, що здійснювалася в Україні щодо віруючих й церкви була значно жорсткішою, ніж у інших республіках СРСР. Суттєві деформації національної культурницької політики породили злочинне ставлення до найбільш цінних пам'яток церковної архітектури, що були уособленням духовності українського народу. Колосальні втрати культових споруд РПЦ у середині 1940-х -- першій половині 1970-х рр. за умов відсутності воєнних конфліктів, природних та соціальних катаклізмів указують на реалізацію радянською державою політики їх цілеспрямованого нищення у ході тотальної антирелігійної боротьби.

3. Проведені дослідження свідчать, що державно-церковні взаємини середини 1940-х Ї першої половини 1970-х рр. ознаменувалися значними суперечностями: певна підтримка та сприяння держави церковному розвою в середині 1940-х Ї 1950-х рр. змінилися масштабним протистоянням наприкінці 1950-х Ї початку 1960-х рр. й відступом від відверто репресивних методів боротьби з релігією і церквою у середині 1960-х Ї першій половині 1970-х рр. Періоди розвитку радянського суспільства визначили специфіку державної політики щодо культових споруд РПЦ.

Найбільші втрати культових споруд припадають на період початку 1960_х рр. Штучно форсоване скорочення церковної мережі було пов'язане з неправомірними діями партійно-радянського активу й безпрецедентним варварством. Утиски церкви та ліквідація сакральних споруд не припинилися й після того, як на початку 1970_х рр. держава дозволила реєстрацію релігійних громад і відкриття церковних приміщень. Процеси закриття та ліквідації культових споруд РПЦ означилися виразними регіональними відмінностями -- тенденцією до більшого їх нищення в західних областях України й у сільській місцевості.

4. Поряд із вирішальною тенденцією ліквідації культових споруд РПЦ у досліджуваний період здійснювалися водночас також часткові заходи з їх збереження. Певні звершення у справі охорони об'єктів церковного зодчества пов'язані з діяльністю пам'яткоохоронних державних органів, громадських організацій. Загострення суперечностей в галузі охорони пам'яток культури у досліджуваний період пов'язане з принциповою боротьбою протилежних тенденцій: подвижницька робота наукової та культурної громадськості України на ниві збереження культурної спадщини наштовхувалася на протидію певних адміністративних і господарських кіл, які виправдовували руйнацію та перебудову культових споруд в умовах радянської дійсності. Вульгарно-соціологічні погляди на культурну спадщину частини партійних і радянських керівників загальмували реалізацію законодавчо встановлених заходів у пам'яткоохоронній сфері. Існуючі деформації в сфері державно-церковних відносин вплинули на процес формування пам'яткоохоронної системи.

5. Політичні програми, заради яких здійснювалося свідоме нищення церковних споруд РПЦ, зменшення чисельності релігійних громад, так і не були реалізовані повною мірою. Відверто репресивні заходи щодо віруючих, безприкладний вандалізм по відношенню до культових споруд дискредитували партійно-державні структури. Зумовивши в підсумку нищівне зменшення церковної мережі й кількості релігійних організацій, антирелігійна кампанія кінця 1950-х Ї початку 1960-х рр. не вирішила проблему істотного зниження традиційної християнськості населення, не призвела до підриву авторитету церковних інституцій РПЦ.

Дослідження показало, що релігійна політика держави, спрямована на ліквідацію культових споруд РПЦ призвела до втрати значного пласту здобутків національної культури. Вважаємо, що найбільш негативним наслідком масового закриття та руйнації культових споруд у результаті нігілістичного ставлення радянської держави до релігії в середині 40-х -- першій половині 70_х рр. ХХ ст. стало катастрофічне нівелювання морально-етичних цінностей в країні, що призвело до втрати належної шани до історико-архітектурної спадщини й у кінцевому підсумку -- масової бездуховності, позбавлення національної самобутності, ментальних особливостей народу.

Зазнавши колосальних психологічних, економічних та політичних втрат у результаті нищення церков, українське суспільство було позбавлене моральних орієнтирів для подальшого розвою. Девальвація моральних істин, вироблених упродовж віків на базі релігійних традицій, визначила подальші напрямки духовного розвитку українського народу.

6. Дослідження історичних аспектів розвитку державно-церковних відносин, з'ясування реальних втрат культових споруд і досягнень на ниві їх збереження дозволяє внести необхідні корективи в сучасну релігійну політику держави, кардинально реформувати пам'яткоохоронну справу. Сучасна концепція державно-церковних взаємин повинна базуватися на конституційно-правовій основі, керуватися домінантами історичної та юридичної справедливості. Запорукою утвердження демократичної моделі взаємин держави з церквою є рівноправне партнерство між ними у процесі взаємодії. Співпраця державних інституцій, громадських та церковних організацій у питаннях збереження й охорони культових об'єктів забезпечить втілення в життя даної моделі в незалежній Україні.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Ольшанська Ю. З історії збереження культових цінностей в Україні (XX ст.) / Юлія Ольшанська // Історична пам'ять. Науковий збірник. - Полтава: АСМІ, 2000. -- № 1--2. -- С. 182--194.

2. Ольшанська Ю. Стан пам'яток культового призначення у середині 40--50-х років XX століття на Полтавщині / Юлія Ольшанська // Історична пам'ять. Науковий збірник. -- Полтава: АСМІ, 2002. -- № 1--2. -- С. 92--100.