Монастирі та собори України як уособлення християнської писемної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

УДК 261.5

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

МОНАСТИРІ ТА СОБОРИ УКРАЇНИ ЯК УОСОБЛЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПИСЕМНОЇ КУЛЬТУРИ

Яковець Лариса

Миколаївна

КИЇВ - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Горбаченко Тетяна Григорівна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник філософського факультету.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор Стадник Микола Миколайович, Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди, професор кафедри філософії і політології.

кандидат філософських наук, доцент Піддубна Світлана Максимівна, директор навчально-наукового інституту магістерської підготовки та післядипломної освіти університету „КРОК”.

Захист відбудеться „26” березня 2009 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.43 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд.330.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці імені М.О. Максимовича Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, зал № 12.

Автореферат розісланий „24” лютого 2009 р.

Учений секретар спеціалізованої вченої ради О.І. Предко

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах сьогодення взаємовплив релігії й культури залишається важливою релігієзнавчою проблемою. Одним із аспектів цієї проблеми є вивчення ролі православних монастирів та соборів у становленні та розвитку християнської писемної культури. Дослідження історії становлення монастирів та соборів показує, що саме в їх стінах відбулося зародження і розвиток християнської писемної культури. Адже з прийняттям християнства Київська Русь долучилася до світових цивілізаційних процесів. Прийшовши на українські землі понад тисячу років тому, християнство внесло докорінні зміни у всі сфери суспільного життя народу, в його культуру, зокрема писемну. Саме з християнством пов'язана доба розквіту християнської писемної культури. У стінах монастирів та соборів зосереджувалося найбільше писемних освічених людей. Монастирі та собори були тією ланкою, яка пов'язувала Київську Русь із християнським світом. У середовищі ієрархів з'являються високоосвічені діячі, збирачі та цінителі книг: письменники, філологи, філософи, історики, бібліотекарі та ін.

Монастирі та собори зосередили у своїх руках джерела освіченості, якими були книги і книгодрукування. Тому вони природно зробилися регулюючими центрами у суспільному житті давньої Русі, в їх стінах зосереджувалася майже вся книжна діяльність.

Тому сьогодні на порядку денному стоїть питання світського осмислення всіх сторін діяльності монастирів і соборів, як соціально-могутніх і впливових церковних інститутів минулого та сьогодення в аспекті їх культурно-просвітницької ролі.

Відродження духовності українського народу, її оновлення повинно відбуватися в атмосфері єдності й миру, злагоди між представниками різних християнських конфесій. Писемна культура, що створена і продовжує розвиватися християнськими церквами, які діють в Україні, здатна допомогти суспільству повернутися до поліфонії культур, сприяти їх взаємопроникненню, а відтак і повноцінному входженню України до європейської і світової культурних спільнот.

Об'єктом дисертаційного дослідження є християнська писемна культура України.

Предметом дослідження постає зміст діяльності православних монастирів та соборів у становленні та розвитку християнської писемної культури України.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Наукові проблеми сталого державного розвитку України”, науково-дослідної роботи філософського факультету № 06 БФ 041- 01 „Філософія та політологія в структурі сучасного соціогуманітарного знання”, науково-дослідницької тематики кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертаційної роботи полягає у здійсненні цілісного філософсько-релігієзнавчого аналізу становлення і розвитку християнської писемної культури в стінах монастирів та соборів України.

Реалізація поставленої мети пов'язується з необхідністю вирішення наступних пошукових завдань:

- окреслити теоретико-методологічні засади та джерельну базу дисертаційного дослідження;

- відтворити основні етапи виникнення та становлення православних монастирів та соборів на теренах Русі-України;

- дослідити роль монастирів та соборів у створенні й поширенні церковнослов'янських книг та розкрити жанрову тематику останніх;

- реконструювати монастирське книгодрукування у розвитку християнської писемної культури;

- дослідити своєрідність складу книжкових зібрань бібліотек монастирів та соборів України в різні історичні періоди.

Теоретико-методологічна основа дослідження. Методологічну основу дослідження склали універсальні принципи об'єктивності, історизму, дуальності й загальнолюдськості, які лежать в основі сучасних релігієзнавчих досліджень, а також загальні та спеціальні методи наукового пізнання в галузі гуманітарних і суспільних наук, серед яких були використані структурно-функціональний, семантичний, генетичний методи, а також аналітичні прийоми, операції й процедури. Це дозволило отримати, як фундаментальні, так й емпіричні знання з досліджуваної проблеми.

Концептуальним підґрунтям дисертації та її методологічною основою є праці провідних українських філософів та релігієзнавців В. Андрущенка, В. Бондаренка, А. Глушака, Т. Горбаченко, Л. Губерського, М. Заковича, А. Колодного, А. Конверського, Л. Кондратика, Л. Конотоп, В. Лубського, О. Марченка, І. Надольного, В. Панченко, М. Поповича, О. Предко, М. Рибачука, О. Сагана, П. Сауха, Л. Филипович, Є. Харьковщенка та ін. Теоретичною основою дослідження є також праці в яких по-перше, досліджується історія виникнення монастирів та соборів як церковних інституцій (І. Власовського, В. Климова, А. Колодного, В. Лубського, В. Ульяновського та ін.), по-друге, дослідження історії виникнення мови та писемності як складових церковно-релігійного життя (І. Баренбаума, С. Висоцького, Т. Горбаченко, І. Ломачинської, С. Піддубної та ін.), по-третє, роботи присвячені виникненню рукописної книги (Л. Жуковської, Я.Запаска, О. Колеса, А. Лєбєдєва, та ін.), по-четверте, дослідження з витоків монастирського книгодрукування (С. Видашенка, Я. Запаска, С. Кагамлик, І. Каратаєва, Г. Коляди, С. Маслова, та ін.), по-п'яте, основні дослідження з історії становлення та діяльності бібліотек при монастирях та соборах ( К. Абрамова, А. Бєляєва, М. Візира, Ф. Володіна, А. Глухова, А. та ін.)

В якості джерельної бази використовувалися архівні матеріали Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, зокрема фонд 128 „Києво-Печерська лавра”.

Наукова новизна. Базуючись як на загальнохристиянських, так і на оригінальних вітчизняних пам'ятках християнської писемної культури здійснена теоретична реконструкція, з філософсько-релігієзнавчих позицій, змісту діяльності православних монастирів та соборів у виникненні та розвитку християнської писемної культури в Україні. На основі всебічного аналізу досліджуваної проблеми автор дійшов таких висновків, які мають наукову новизну й виносяться на захист:

- доведено, що розвиток християнської писемної культури можна охарактеризувати як культуротворчий процес, у межах якого відбувалися певні події, такі як створення рукописної церковнослов'янської книги, поява книгодрукування, створення бібліотек монастирів та соборів;

- виокремлено основні етапи становлення монастирів: православні монастирі доби Київської Русі, вітчизняні православні монастирі доби Середньовіччя (ХІІІ - XVI ст.), українські православні монастирі в контексті соціально-історичних і релігійних процесів в Україні (XVII - XIX ст.), українські православні монастирі ХХ ст., що вирізняються соціокультурною функціональною специфікацією.

- з'ясована роль монастирів та соборів у створенні та поширенні рукописних церковнослов'янських книг, що дало змогу визначити історичні шляхи рукописних церковнослов'янських книг на теренах Русі-України і показати плідну, культурно значущу діяльність монастирів, що була зумовлена високою концентрацією в них писемних, освічених людей й уособлювала рівень розвитку науки і культури в Україні ;

- визначено жанрову тематику церковнослов'янських книг, яка дозволила проаналізувати становлення у часі об'єктів писемної культури, якими є конфесійна література (літургійна, канонічна, гомілетична, проповідницька, агіографічна і дидактична література); та конфесійно-світска література (церковно-ораторська і полемічна). Така конфесійно вмотивована ієрархія жанрів повсюдно була фактором, що організовував писемну культуру і впливав на формування ментальності як сфери певних моральних, соціально-психологічних орієнтацій, що складають специфіку світовідчуття, сприймання та світобачення українського народу на певних історичних етапах його розвитку;

- реконструйовано цілісну картину монастирського книгодрукування, що дало змогу проаналізувати динаміку і види друків від XVI - до XX ст. включно;

- доведено, що склад книжкових зібрань бібліотек монастирів та соборів, в яких зберігалася спочатку рукописна, а потім і друкована книга, являє собою джерельне підґрунтя духовної культури українського народу. Бібліотеки монастирів та соборів часто виступають єдиним сховищем пам'яток християнської писемної культури протягом багатьох століть.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно дає змогу цілісно осмислити роль монастирів та соборів у становленні та розвитку християнської писемної культури. Отримані наукові результати доповнюють сучасну філософсько-релігієзнавчу оцінку діяльності монастирів та соборів на теренах України. Залучений до наукового обігу запропонований масив архівних, рукописних та друкованих першоджерел суттєво примножує джерельну базу дослідження філософсько-релігієзнавчої думки України.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що основні її положення можуть бути використані у релігієзнавчих дослідженнях, а також у дослідженнях з історії релігії, історії філософії, культурології, історії культури, а також при читанні нормативних курсів „ Релігієзнавство”, спецкурсів на філософських факультетах вищих навчальних закладів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійною роботою. Висновки й положення наукової новизни одержані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні положення і висновки дисертаційного дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри релігієзнавства, аспірантських семінарах філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Окремі висновки та положення знайшли своє відображення у доповідях на Міжнародній науковій конференції філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка „Дні науки філософського факультету (м. Київ 2006 р., 2007 р., 2008 р.) та „Шевченківська весна” ( 2007 р.)

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження відображені у восьми публікаціях: чотирьох статтях, що були вміщені у фахових наукових виданнях, затверджених ВАК України, та чотирьох тезах доповідей, опублікованих у матеріалах конференцій.

Структура дисертаційної роботи. Структура та обсяг дисертації обумовлені логікою наукового дослідження. Дисертація складається із п'яти розділів, висновків та списку використаної літератури й джерел. Повний обсяг дисертації становить 189 сторінок, з них 169 сторінки основного тексту. Список використаної літератури включає 248 джерела і складає 20 сторінок.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання роботи, об'єкт і предмет дослідження, визначаються методи та наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, наводяться дані про публікації та апробацію наукових досліджень.

У першому розділі „Аналітичний огляд літератури з проблеми дисертаційного дослідження” окреслено та проаналізовано теоретико-методологічну та джерелознавчу основу дослідження. Під час роботи над дисертаційним дослідженням були використані праці українських філософів (І. Власовського, Т. Горбаченко, С. Кагамлик, В.Климова, А.Колодного, І. Ломачинської, В. Лубського, С. Піддубної, В.Ульяновського, П.Яроцького), в яких досліджуються проблеми теорії та методології релігієзнавства.

Джерельна база дослідження складається з першоджерел та додаткової літератури. Важливу складову джерельної бази дисертаційної роботи склали документи, які зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України в м. Києві. Зокрема у фондах архіву були знайдені документи, які проливають світло на окремі сторінки виникнення та розвитку книгодрукування у Києві, на теренах Києво-Печерської лаври.

У своєму дослідженні автор використовує найбільш цінні ідеї історико-філософської, релігієзнавчої та богословської літератури для створення цілісної картини феномену змісту діяльності православного чернецтва в сфері становлення християнської писемної культури на різних історичних етапах. Дослідження проблеми християнської писемної культури лежить у сфері глобального філософського, релігієзнавчого й культурологічного напряму взаємодії релігії й культури. Адже релігія й культура мають велике значення в умовах проживання на одній території й тісних соціальних взаємозв'язків людей різних національних культур.

Оскільки тема дисертаційного дослідження розміщена на стику релігієзнавства, філософії, філософії культури та історії релігії (з безперечною й повною перевагою релігієзнавства), то у роботі над темою дисертації була опрацьована велика кількість джерел як наукового, так і історичного характеру. Крім філософської та релігієзнавчої літератури, у дисертації ми використовували дані таких наук як культурологія, мовознавство, історія книги.

Ми вважали за доцільне подати аналітичний огляд літератури з проблеми, що розглядається у дисертації, за чотирма концептуальними напрямами.

Перший з них - це історичні, релігійно-історичні та релігієзнавчі праці вітчизняних і зарубіжних дослідників історії й релігії в Україні.

Дослідження чернецтва у дореволюційній історіографії розпочинається з початку ХІХ ст., коли у вищих духовних освітніх закладах Російської імперії було проведено реорганізацію учбового процесу і введено курси окремих богословських та історичних дисциплін. Відповідно, найбільш ґрунтовні твори щодо історії церкви належать професорам духовних академій. Особливістю таких досліджень є те, що історія чернецтва розглядається як невід'ємна ланка історії православної церкви. Практично до 70-х років ХІХ ст. відсутні дослідження, присвячені окремим проблемам діяльності православного чернецтва.

Найбільш ґрунтовними дослідженнями історії православної церкви є тринадцятитомна „История русской церкви” московського митрополита Макарія (Булгакова), Є. Голубинського „История русской церкви” .

З досліджень сучасних авторів у дисертації використовуються праці І. Власовського, В. Ульяновського. Особливу увагу хочемо звернути на десятитомну „Історію релігії в Україні”, що підготовлено відділенням релігієзнавства Інституту філософії НАН України. Автори розділів - відомі вітчизняні дослідники, релігієзнавці, автори багатьох публікацій з питань діяльності православної церкви.

Другий концептуальний напрям становлять наукові дослідження, присвячені змісту поняття „писемна культура”, „християнська писемна культура”. У своєму дослідженні ми спиралися на концепцію писемної культури, розроблену у науковому дослідженні Т. Горбаченко. Автор трактує писемну культуру як певний культурний порядок, який визначає зв'язок між навколишнім світом і людиною за допомогою писемних знаків, і характеризується стійкістю, структурною визначеністю, послідовним ходом розвитку і зафіксований у рукописних і друкованих документах, що зберігаються для прийдешніх поколінь. Цей порядок набуває для людини змісту і проявляється у символах і мові культури, на яку безпосередній вплив мають певні релігії та релігійні течії. Ми цілком поділяємо думку Т. Горбаченко, що писемна культура створюється не етносом у цілому, а окремими індивідами.

Третій блок проаналізованої нами літератури складають дослідження, присвячені особливостям культуротворчої діяльності монастирів та соборів у сфері створення рукописної та друкованої книги. До цінних джерел у цьому блоці слід віднести праці С.Висоцького, Т. Горбаченко, М. Грушевського, С. Жилюка, Я. Запаска, Я. Ісаєвича, С. Кагамлик, В. Климова, І. Крип'якевича, І. Ломачинської, С. Маслова І. Огієнка, С. Піддубної та ін. Зокрема в працях Т. Горбаченко розглядаються питання впливу християнства на становлення писемної культури Русі-України. С.Кагамлик показує розвиток християнської духовної культури на теренах Києво-Печерської лаври. В. Климов на великому джерельному матеріалі, переважно чернечо-монастирського походження, впродовж десяти століть (Х -ХІХ ст.), на долевизначальних етапах національної історії досліджує позицію українських православних монастирів, їх вплив на ідейні переконання, ціннісні орієнтири, громадську позицію української спільноти, аналізує соціальну значущість діяльності цих церковних структур у духовному становленні та розвитку народу України.

Четвертий концептуальний напрям становлять джерела, які дають адекватну оцінку ролі бібліотек монастирів та соборів у становленні християнської писемної культури. Сюди залучені праці Т. Горбаченко, В. Барвінка, К. Абрамова, П. Кузнєцова, Г. Кониського та ін. Праці цих авторів відображають , як історію виникнення бібліотек, монастирів та соборів, так і показують склад книжкових фондів цих інститутів.

У другому розділі „Виникнення і становлення монастирів та соборів на теренах України” проаналізовано культурно-історичні передумови становлення православних монастирів та соборів, відтворено етапи історичного розвитку монастирів.

В дослідженні виділено основні етапи історичного становлення монастирів, зокрема: православні монастирі Київської Русі; вітчизняні православні монастирі доби Середньовіччя (XIII -XVI ст.); українські православні монастирі в контексті соціально-історичних і релігійних процесів в Україні ( XVII -XIX ст.) та українські православні монастирі ХХ ст.. У питанні запровадження інституту монастирів та чернецтва у Київській Русі виділяють два етапи. Перший етап - до офіційного запровадження християнства, цей етап значною мірою гіпотетичний, оскільки прямих документальних свідчень про існування монастирів поки, що не знайдено.

У „Повісті минулих літ” „іменний” період заснування вітчизняних монастирів починається з 1037 р. - з відомого факту закладення у Києві старшим сином Володимира Ярославом ( 1019 -1054 рр.) монастирів святого Георгія (Побідоносця) та святої Ірини - родових монастирів для себе та своєї дружини Ірини. З діяльністю Ярослава пов'язується не лише кількісне зростання монастирів, а й особливе, зацікавлене ставлення князівської влади до них. На ХІ ст. припадає, окрім згаданих, будівництво монастирів: Печерського, Видубицького, Михайлівського, Керманича на Бересті, Стефанича або Кловського, Димитрівського та ін. Більшість вітчизняних монастирів домонгольської доби були ктиторськими, князівськими. Князівське, ктиторське походження монастирів вказує, що з самого початку вони були зорієнтовані на благодійництво, безбідне життя ченців, багаті пожертви, подарунки патронів і зовсім не надмірності аскези. Ще однією особливістю реалізації ідеї чернецтва на Русі є практика будівництва обителей у віддалених від цивілізації місцях (пустелях, глухих лісах).

У ХІІІ ст. якщо і йшлося про фундацію нових чи певне розширення існуючих з ХІ - ХІІ ст. монастирів, то це стосувалося здебільшого регіонів, істотно віддалених від небезпечного золотоординського сусідства, - Волині, Галичини, Турівщини. Як про діючі в ХІІІ ст. згадуються Михайлівський Золотоверхий монастир, Софійський собор, при якому, можливо, був монастир.

Православні монастирі у XV - XVI ст. на землях Київщини, Переяславщини, Чернігівщини, Новгород-Сіверщини, Волині, Галичини, Перемишлянщини, Холмщини, як і церква загалом, опинившись у вирі численних адміністративно-політичних змін, переживали процес кількісного зростання, пожвавлення діяльності, господарського зміцнення, налагодження міжмонастирських зв'язків. Істотно зростає кількість православних монастирів. У зазначений історичний період українські православні монастирі, як і українська православна церква й уся Україна, опинилися в зоні колосальної геополітичної напруженості, продукованої могутніми сусідами, - католицьким Польським королівством, православною Московією, релігійно поміркованим Великим князівством Литовським, татарами-мусульманами Криму.

Сприятливі для своєрідного розвитку монастирської життєорганізації та богослужбової практики умови в Україні почали поступово згортатися з переходом Київської митрополії під церковну юрисдикцію Московської патріархії у 1686 р. Під приводом уніфікації з церковно-монастирської практики вилучалося все, що нагадувало про національну своєрідність, особливий історичний шлях українського чернецтва. Катерининська секуляризація монастирських маєтностей в Україні 1786 р., поставила монастирі в залежність від великоросійського центру, прискорила перехід їх від зацікавленої, дійової участі в справах української суспільності до пасивного, безвільного прямування в руслі чужої нашому народу самодержавної церкви. На кінець XVIII ст. втратила своє колишнє непересічне значення для українського народу Правобережжя, навіть та невелика група так званих закордонних монастирів на чолі з відомим по Коліївщині Мотронинським Свято-Троїцьким монастирем (нинішня Черкащина), що за умов найжорстокіших польсько-католицьких гонінь і репресій залишалася вірною православ'ю.

Внаслідок трьох хвиль секуляризації (1764, 1786, 1795 рр.) в Україні скасовано близько 45 монастирів з 85, у тому числі такі відомі, як Києво-Софійський, Києво-Братський Богоявленський, Києво-Кирилівський, козацький Межигірський, Густинський Троїцький та ін. Після приєднання віруючих-уніатів Київщини, Поділля, Волині до „первенствуючої й панівної” православної церкви в 1839 р. частину місцевих монастирів закрито, їхні церкви перетворилися на парафіяльні, а інша частина діяла далі в статусі штатних або позаштатних монастирів. Українським монастирям було продемонстровано: бути чи не бути відтепер залежало не від них, не від місцевого церковного керівництва, не від волі віруючих, а від самодержавної влади. Традиція навіть відносної національно-церковної автономії монастирів мала відійти у вічність. Допускався лише безумовний послух і підпорядкування державно-синодальній владі.

Василіанські греко-католицькі монастирі Правобережжя, котрі чинили опір переведенню на православ'я, підлягали ліквідації з висланням ченців у віддалені великоросійські монастирі. На українських землях монастирі греко-католицької орієнтації збереглися лише в Галичині, яка внаслідок переділів Польщі відійшла до Австрії. Проте і тут внаслідок секуляризаційних заходів Йосипа ІІ у 1785 р. значну частину їх було ліквідовано (з двох тисяч існуючих було закрито 1300 православних, греко-католицьких та католицьких монастирів).

У 40-70-і роки ХІХ ст. тактика Синоду щодо українських православних монастирів Правобережжя, Поділля, Волині, котрі діяли в умовах польсько-католицьких впливів, змінюється: вживаються централізовані заходи із зміцнення цих монастирів як опорних пунктів Російської православної церкви. Синод намагається переорієнтувати українські монастирі у велико-російсько-синодальних інтересах - це проглядається в здійсненні монастирської кадрової політики. При переважно українському складі рядового чернецтва на керівні посади (архімандритів, ігуменів) призначалися здебільшого росіяни. Згодом це значною мірою спричинило спрямування українського чернецтва у фарватері самодержавного православ'я, унеможливило національно-культурну самодіяльність вітчизняних монастирів. Далися взнаки і тривале кадрово-інтелектуальне виснаження українських монастирів, рекрутування найбільш підготовленого чернецтва до Великоросії, що невдовзі обернулося для самої України кроком назад від традицій освіченого, інтелектуального чернецтва Київської Русі та України Могилянської доби. Досить поширеним явищем серед чернецтва, особливо провінційного, стала малограмотність, а це значно звужувало місіонерські релігійно-освітні можливості монастирів в Україні.

Тенденції розвитку й діяльності українських православних монастирів у ХІХ ст. загалом збігаються з характером процесів, які відбувалися в православній церкві України в цей період. Внаслідок систематичного насадження в Україні ієрархії російського або неукраїнського походження, зросійщення всієї системи освіти та виховання кадрів духовенства в Україні, впровадження довготривалих самодержавно-синодальних заходів антиукраїнського характеру основну масу чорного та білого духовенства, архієреїв було тут або національно деморалізовано, або ж вони слухняно, запопадливо виконували синодальні укази, розпорядження. Масштаби і результати такої не завжди очевидної антиукраїнської політики зі всією повнотою виявилися згодом, на початку ХХ ст., коли навіть за умов відносної деморалізації та лібералізації в державі, мало хто з монастирських або церковних діячів в Україні наважувався на відстоювання повноправного релігійного життя для українців - мати україномовне Святе Письмо, викладання Закону Божого в школах, навчальних предметів у семінаріях, проповідувати рідною мовою тощо.

Закономірно, що й надалі, в період гострих соціальних потрясінь перших двох десятиліть ХХ ст., українське чернецтво, як і православна ієрархія, котра діяла в Україні, займали в своїй масі проімперські позиції, підтримували царський уряд, монархічні, шовіністичні організації на кшталт „Союз руського народа” і відчужено ставилися до прагнень українського народу та віруючих створити автокефальну самостійну церкву.

На основі історичних джерел зазначено кількість монастирів на кожному історичному етапі їхнього розвитку. За свою майже тисячолітню історію український монастир як специфічний релігійний інститут, спрямований на реалізацію ідеї досконалого християнського життя через самоізольовані форми організації життя, пережив досить складну еволюцію. В умовах України ці труднощі далеко не завжди були продиктовані іманентним розвитком самого чернецтва чи особливостями форм організації чернечого життя (анахоретством, скитством, лаврами, кіновіями), а немалою мірою визначалися зовнішніми поза монастирськими церковними чинниками. За всієї мінливості історичної долі, принципового, навіть демонстративного відсторонення від світського життя, монастирі були своєрідними індикаторами суспільно-політичної і духовної ситуації в Україні прямо чи опосередковано впливаючи на неї. Саме монастирі репродукували для України інтелектуальний потенціал, ціле сузір'я церковних, громадських та культурних діячів, без яких важко уявити національне відродження.

У третьому розділі „Роль монастирів та соборів у створенні рукописної церковнослов'янської книги на Русі-Україні” розглядається проблема виникнення рукописної церковнослов'янської книги. В цьому розділі докладно обґрунтовується питання виникнення писемності на теренах Київської Русі. В дисертації автор обґрунтовує положення про те, що у східних слов'ян, як і в інших народів, писемність з'являється тоді, коли в ній стала відчуватися нагальна потреба. Це було тісно пов'язано з соціально-економічним розвитком східнослов'янського суспільства, утворенням Київської держави та проникненням і поширенням християнства. Розуміння історії людства поза писемністю неможливе. Існують аргументовані припущення, що на Русі існувала писемність ще до прийняття християнства, це, наприклад, знайдена абетка у Софії Київській, що розглядається як проміжний варіант слов'янської писемності. Це підтверджує припущення, що брати Кирило та Мефодій створили алфавіт не на порожньому місці.

Із виникненням писемності духовне життя суспільства нерозривно пов'язане з книгою. Книга була тим засобом, який відтворював розвиток людської свідомості, відбитком тієї епохи, в якій її створили. Книга на різних українських землях була могутнім засобом збереження етнічної і політичної свідомості. Кожна рукописна книга є неповторним примірником з індивідуальними рисами. Адже переписування тексту було досить складною і виснажливою працею. Українську рукописну книгу слід розглядати як продукт синтезу мовного, прикладного і образотворчого мистецтв.

Завдяки рукописній книзі з'являється можливість накопичувати культурний досвід, знання, розвивати художнє слово, зберігати для прийдешніх поколінь словесні витвори. Слід відмітити, що східні слов'яни лише у ІХ-Х ст. відчули потребу у рукописній книзі, що було пов'язано, насамперед, з прийняттям християнства й запровадженням слов'янської писемності. Східні слов'яни прийняли рукописну книгу у готовому вигляді як таку, що мала всі характеристики традиційної європейської книги того часу. Так була усвідомлена спеціалізація книг в залежності від їх призначення - для церковних потреб і для особистого користування. Така спеціалізація була властива книзі Русі-України від самого початку її існування. монастир церковнослов'янський християнський книгодрукування

Але від книжкового багатства Київської Русі збереглося дуже мало книг, оскільки вони гинули під час стихійних лих, пожеж, повеней, в часи воєнних лихоліть. Їх нищили загарбники, псувалися вони й від невмілого зберігання. Крім того, до кінця XVII ст. в основному завершився процес витіснення з церковних і монастирських бібліотек рукописних книг друкованими. Саме тому до наших днів дійшли лічені примірники книг від книжкового багатства яке, безперечно, існувало в Україні-Русі, зокрема в храмах та бібліотеках монастирів та соборів.

В Києві в ХІ ст. чітко визначилися три центри писемної культури: Софійський собор, Києво-Печерська лавра та Видубицький монастир. Тут київські книжники, крім переписування книг із болгарських оригіналів, перекладали безпосередньо з грецьких книг. В стінах Софійського собору виникли й перші оригінальні твори києворуської літератури „Слово про закон та благодать” Іларіона. Перший найдавніший літописний звід складено в 1037-1039 рр. теж у Софійському соборі.

Никон Великий продовжив у Печерському монастирі києворуське літописання. У 1092-1095рр. ігумен монастиря Іоан склав так званий Початковий звід. Його написано під впливом нападу на Руську землю половців у 1093 р. та суперечок Печерського монастиря з Святополком Ізяславичем. Саме в Печерському монастирі склалися головні ідейні риси києворуського літописання: публіцистичний та повчальний щодо князівської влади характер, а також зв'язок із фольклором і принцип викладення матеріалу за роками. Видатною особою, що творила в Печерському монастирі був чернець Нестор - літописець, письменник.

В стінах Видубицького монастиря у 1116 р. ігумен Сильвестр піддав ретельному редагуванню Повість минулих літ, висунувши на передній план діяльність Володимира Мономаха. У 1200 р. ігумен монастиря Мойсей склав Київський літопис, що дійшов до нашого часу в Іпатіївському літописному зводі. На початковому етапі становлення рукописної книги були створені унікальні пам'ятки: Реймське євангеліє (ХІ ст.), Остромирове євангеліє (1056-1057рр.), два Ізборники Святослава (1073-1076 рр.), Мстиславове євангеліє ( ХІ - поч. ХІІ ст.).

У четвертому розділі „Монастирське книгодрукування як складова християнської писемної культури” висвітлюється зміст діяльності православних монастирів та соборів у розвитку книгодрукування. Остання чверть XVI ст. була початком в Україні безперервного книгодрукування, закладеного Іваном Федоровим, який друкував в основному Святе Письмо і богослужбові книги. Перший його друк - це церковно-службова книга „Апостол” 1574 р. Івану Федорову належать східнослов'янські підручники - Буквар 1574 і 1578 рр., що відіграли неоціненну роль у становленні початкової освіти в нашій країні. Вершиною його праці, безумовно, була Острозька Біблія. Тут варто відзначити, що в означений час в справі друкування християнської літератури ініціатива виходила не від церковних, а від світських осіб. Ситуація змінюється, коли в XVII ст. активно розгортають друкарську справу православні братства, монастирі, в першу чергу Києво-Печерський.

Українські друкарні стають культурно-освітніми закладами, що гуртують навколо себе інтелектуальну еліту. Зосередивши у своїх руках джерела освіченості, якими були книги та книгодрукування, монастирі природно зробилися регулюючими центрами у суспільному житті України. Книгодрукування в монастирях та соборах стає фундаментом збереження та передання наступним поколінням джерел християнської писемної культури.

Успенська церква, а потім Св. Онуфріївський монастир стають осередками книгодрукування на Галичині, саме тут була розташована типографія Львівського Успенського братства. Найдавніші відомі в бібліографії видання Львівського Братства припадають на 1591 р.: окружна грамота царгородського патріарха Ієремії, видана 23 січня; далі - панегірик в пошану митрополита Михайла Рогози і найдавніший підручник граматики - „Грамматіка доброглаголиваго Єллино-славенскаго языка”.

Друкарство також набуло поширення і на Волині тут виникає декілька культурних центрів в Острозі, Володимирі, Дермані, Почаєві. Відомою стає друкарня при Дерманському монастирі, першою книгою надрукованою тут стає „Октоїх”.

В стінах Чернігівського Троїцько-Іллінського монастиря теж працювала друкарня, ідея створення якої належала чернігівському єпископу Лазарю Барановичу, який хотів таким чином забезпечити богослужбовими книгами свою єпархію й видавати власні літературні твори. Найкраще оздоблені такі видання Чернігівської друкарні : „Тріодь цвітна” (1685), „Молитвослов”( 1687), „Руно Орошенноє” (1696), „Служебник” ( 1697) та ін.

Відродження наукової та літературної діяльності в Україні, що проявлялося в другій половині XVI ст. порівняно пізно, тільки на початку XVII ст., відбилося на Києві. Ця обставина привела до того, що на ниві друкарської діяльності Київ виступив лише тоді, коли друкарський верстат давно вже працював в Галичині та на Волині. На початку XVII ст. основними культурними осередками в Києві були тісно пов'язані між собою братство і гурток вчених та прогресивних освітніх діячів при Києво-Печерському монастирі, які заснували школу, що згодом переросла у славетну Києво-Могилянську академію і друкарню. Очолювали та опікувалися друкарнею визначні діячі того часу. Так, наприклад, Петро Могила, здійснюючи свої реформи в галузі упорядкування православної догматики й обрядів, використовував друкарню Києво-Печерського монастиря: у своєму трактаті „Літос” (1644 р.) дає рішучу відсіч нападникам на православ'я. Друкарі Києво-Печерської монастиря - це ченці, які у подальшому займали високі церковні посади, це вчені люди, що віддавали своє життя книзі. В ХХ ст. книгодрукування в монастирях та соборах втрачає своє культурно-історичне значення.

У п'ятому розділі „Українська рукописна і друкована книга у зібраннях монастирів та соборів як продукт синтезу мовного, прикладного і образотворчого мистецтва” здійснюється оцінка ролі бібліотек монастирів та соборів у збереження пам'яток християнської писемної культури. Протягом віків монастирські бібліотеки були найбільшими зібраннями книг на всій території України. Накопичення книг мало велике значення, оскільки завдяки цьому до нашого часу збереглося багато пам'яток християнської писемної культури. Історичні етапи розвитку монастирів та соборів також позначалися на монастирських бібліотеках. Монастирські бібліотеки були історично збагаченими сховищами пам'яток мови та писемності, вони зберігали документальну базу, на якій закріплювався розвиток мови.

На основі бібліотек монастирів та соборів організовувалося переписування книг, пізніше - друкарство, це мало як культурне, так і економічне значення. У великих монастирях бібліотека об'єднувала в собі і освітній заклад і книжкову майстерню. Монастирські бібліотеки пройшли довгий культурно-історичний шлях, який був пов'язаний як із створенням книги, так і з її зберігання. Іноді бібліотеки гинули, тоді назавжди зникали з ними і духовні надбання, що мало негативні наслідки. Слово „бібліотека” на Русі у письмових джерелах майже не вживалося, міцно ж закріпився термін „книгохранительниця”, який уживався також і щодо церковних бібліотек. Існували й інші терміни у значенні „бібліотека”: „книгохранильня”, „книгохранильниця”, „книгохранилища”. Іноді поняття „бібліотека” ототожнювалося з поняттям „казна”. Термін „казна”, в розумінні зібрання документів, уживався у мові XV-XVII ст. для позначення архівів, як зібрань книг - для бібліотеки. Сьогодні під поняттям „бібліотека” розуміється комплекс трьох складових: книга, бібліотекар та читач. Але у давні часи книга (текст) відігравав основну роль: книга приводила до „книгохранительниці”, а значення бібліотекаря та читача усвідомлюються пізніше. Перші бібліотеки з'являються в період утворення давньоруської феодальної держави - Київська Русь. Першою бібліотекою на Русі вважається книжкове зібрання київського Софійського собору, саме цю бібліотеку називають бібліотекою Ярослава Мудрого. Існували бібліотеки і в Києво-Печерському монастирі, в Софійському соборі в Новгороді, в Загорівському монастирі, в Дерманському монастирі та ін. Таким чином, бібліотеки монастирів та соборів стали центрами формування, збереження і передачі джерел християнської писемної культури. Бібліотеки монастирів та соборів вже являли собою не випадкові зібрання книг, а вже особливий тип зібрання, який зберігав книги для прийдешніх поколінь.

На підставі здійсненого у дисертації аналізу змісту діяльності монастирів та соборів у становленні та розвитку християнської писемної культури України автором були зроблені наступні висновки.

Початок ХХІ ст. характеризується могутнім спалахом українського національного відродження, зростанням уваги до історичного минулого, до набутого століттями духовного багатства, поверненням національної історичної пам'яті.

1. Виконане дослідження змісту діяльності монастирів та соборів у становленні та розвитку християнської писемної культури України дозволило дійти до висновку, що філософсько-релігієзнавчий розгляд історії українських православних монастирів та чернецтва на історичному проміжку часу в десять століть дає підстави твердити, що чернечо-монастирська інституція за всієї своєї складності, нелінійності й суперечливості впродовж означеного періоду посідала одне з чільних місць у національній духовній історії і своєю діяльністю зробила вагомий внесок не лише у розвиток власне сакрального ареалу, а й у становлення та утвердження української спільноти в багатьох сферах життєдіяльності - духовній, моральній, культурно-освітній. Як релігійно-церковна структура, нової для Русі релігії була привнесена ззовні й поширювалася на києворуських землях разом із релігією Христа. Монастирі стали засобом зрівняння державно-політичного статусу Русі з іншими країнами Європи, зміцнення політичної, духовної та етнонаціональної єдності. Запроваджена на Русі за візантійськими взірцями модель християнського монастиря на києворуських землях зазнала істотного коригування під впливом національної культури. Чернечо-монастирська інституція на теренах України набула високого суспільного статусу в церковній спільноті новітніх руських християн, особисто не готових до мінімізації життєвих потреб та інтересів, зречення звичного способу життя. Спричинена суто релігійно-церковними цілями, завданнями та інтересами діяльність вітчизняних православних монастирів невдовзі вийшла за межі власне сакрального поля і виявила себе як активна суспільна сила в усіх сферах життєдіяльності тогочасної християнської спільноти.

2. Розвиток християнської писемної культури як культуротворчий процес, нерозривно пов'язаний з створення рукописної церковнослов'янської книги; виникненням перших книжкових зібрань у монастирях та соборах; появою книгодрукування на території України, що мало безцінний вплив на становлення не лише християнської писемної культури, а української писемної культури в цілому.

3. З моменту винайдення писемності життя людського суспільства нерозривно пов'язане з книгою, спершу рукописною, а потім і друкованою. Саме в стінах монастирів та соборів створюється перша рукописна книга, яка в подальшому стане тим засобом, за допомогою якого виховувалися і навчалися не одне покоління суспільства. В період Київської Русі рукописна книга виступає засобом формування етнічної свідомості християнського народу. У період втрати єдиної київської державності, книги на різних українських землях допомагали зберегти етнічну і політичну свідомість українців. Рукописна книга була відбитком не тільки епохи, в якій вона створювалася, а й ще несла інформацію про того, хто її створив, тому була неповторною і універсальною, адже створити рукописну книгу - справа непроста. Початкова орієнтація книги була на її функціональному призначенні - бути предметом релігійного культу, посібником для богослужіння. Українська рукописна книга пройшла багатовіковий розвиток і зазнала різних впливів, як зовнішніх, так і внутрішніх, пов'язаних із відмінностями культурних традицій різних регіонів України, але вона завжди залишалася цінним витвором мистецтва.

Рукописна книга як явище вітчизняної й світової культури існує вже тисячі років. У бібліотеках, музеях, архівах зберігається великий масив рукописів, починаючи від ХІ ст. У нашій державі місце їх збереження - це відділи рукописів Національної бібліотеки України ім. Вернадського, Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника, Наукова бібліотека ім. В. Короленка у Харкові, Одеська наукова бібліотека, університетські бібліотеки Львова, Ужгорода, Харкова, колекції музеїв Києва, Львова, Ужгорода, Острога, Чернігова, Харкова, Чернівців, Луцька та інших міст, державні архіви. Значна частина рукописних книг, які були створені на землях України, через ті чи інші причини зараз знаходяться за кордоном, зокрема, у книгозбірнях Москви, Санкт-Петербурга, Варшави, Кракова, Любліна та ін. міст. Багато писемних пам'яток було втрачено назавжди під час татаро-монгольської навали, пожеж, війн.

4. У стінах монастирів та соборів створюється унікальна жанрова тематика церковнослов'янських книг, які виступають як результат праці кожного покоління, зокрема літургійна, канонічна, полемічна, проповідницька література, агіографічна, ораторська й полемічна. Така конфесійно вмотивована ієрархія жанрів повсюдно була фактором, що організовував писемну культуру України. Розвиток агіографічних, ораторських, перекладних, повчальних і полемічних творів в українській християнській писемній культурі наклав певний відбиток на еволюцію літературної мови, яка є складовим елементом цієї культури, оскільки мова успадкувала той самий вихідний матеріал - старослов'янську мову як культову й утворену за її зразком давньоруську і давньоукраїнську.

5. У XVI ст. на українські землі приходить книгодрукування, закладене Іваном Федоровим. Сам факт виходу „словенської” повної друкованої Біблії підносив престиж старослов'янської мови, гідної проповіді нею слова Божого, зміцненого самосвідомістю православних слов'ян, консолідації суспільних сил у національній боротьбі. Власне, видання Біблії стало фундаментом для зміцнення православної церкви в Україні, опорою для вірних і засобом спасіння для віруючих. Книгодрукування на теренах монастирів та соборів створює багатющий фонд різних вартостей, що беруть участь у процесі становлення нації.

6. Разом з появою рукописної, а потім і друкованої книги виникає необхідність їх збереження у бібліотеках монастирів та соборів. Бібліотеки монастирів та соборів, зберігаючи духовні надбання поколінь, стають водночас і освітнім закладом і книжковою майстернею. Вони, незважаючи на лихоліття, зберігали історичні і духовні надбання українського народу. Зважаючи на історичне минуле українського народу, бібліотеки на певних етапах гинули, втрачаючи неоціненні скарби християнської писемної культури.

Монастирські бібліотеки мали як культурне, так і економічне значення. Тому що вони були пов'язані безпосередньо із переписуванням, пізніше книгодрукуванням книг, і при цьому вони були основним сховищем національного літературного фонду. Саме збереження у монастирях часових носіїв інформації зумовило перетворення їх на центри літописання, а пізніше - книгодрукування та просвіти.

Однак слід зазначити, що досить суворий і дуже специфічний принцип підбору книг до церковних і монастирських бібліотек, що діяв протягом сотень років, мав і негативний вплив на формування писемної культури: прирікалося на зникнення все, що не входило до списків рекомендованої літератури. У кожної окремо взятої книги було небагато шансів оминути всі процеси, які траплялися на її історичному шляху. Але завдяки тому, що при монастирях і соборах були найбільші книжкові зібрання, до нашого часу дійшло багато творів християнської писемної культури.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ТА ВИСНОВКИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1.Яковець Л.М. Генеза ранньохристиянської писемної культури Русі-України Х - ХІІ ст. / Л.М. Яковець // Культура і сучасність: Альманах. - 2007. - № 1. - С.57-63.

2.Яковець Л.М. Монастирське книгодрукування як основа збереження і передачі пам'яток християнської писемної культури в Україні / Л.М. Яковець // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: зб. наук. праць. - 2007. - Вип. XVIII. - С.104 -112.

3. Яковець Л.М. Бібліотеки монастирів та соборів як духовна цінність українського народу / Л.М. Яковець // Мультиверсум. Філософський альманах: зб. наук. праць. - 2007. - Вип. 64. - С.212-221.

4.Яковець Л.М. Діяльність православних монастирів у сфері становлення християнської писемної культури Х - ХІІ ст./ Л.М. Яковець //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності: зб. наук. праць. - 2007. - Вип. 20. - С.135-140.

5. Церква як осередок творення християнської писемної культури: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [„Дні науки філософського факультету - 2006”], (Київ, 12-13 квітня 2006 р.) / - К.: ВПЦ „Київський університет”, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2006. - Ч.ІІІ - С.137-138.

6. Монастирі Русі-України - центри розвитку християнської писемної культури: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [„Дні науки філософського факультету - 2007”], (Київ, 18-19 квітня 2007 р.) /- К.: ВПЦ „Київський університет”, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2007. - Ч.VII - С.156.

7. Монастирі та собори України як уособлення християнської писемної культури ХІ - ХІІ ст.: матеріали міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених [„Шевченківська весна. Сучасний стан науки: досягнення, проблеми та перспективи розвитку”], ( Київ, 2-3 березня 2007 р.) / - К.: ВЦ „Принт-центр”, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2007. - Випуск 5.Ч.1 - С.374-376.

8. Бібліотеки монастирів та соборів - центри збереження джерел християнської писемної культури: матеріали доповідей та виступів міжнародної наукової конференції [„Дні науки філософського факультету - 2008”], (Київ, 16-17 квітня 2008 р.) / - К. : ВПЦ „Київський університет”, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 2008. - Ч.V - С.148-149.

АНОТАЦІЇ

Яковець Л.М. Монастирі та собори України як уособлення християнської писемної культури. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2008.

Дисертація є цілісним філософсько-релігієзнавчим дослідженням, в якому ґрунтовно проаналізовано зміст діяльності православних монастирів та соборів у сфері становлення та розвитку християнської писемної культури. На великому джерельному матеріалі виділяються історичні етапи становлення православних монастирів. У роботі здійснено цілісний і системний аналіз ролі монастирів та соборів у створенні рукописної церковнослов'янської книги. Осмислено сутність, основні тенденції становлення і розвитку книгодрукування на теренах монастирів та соборів і встановлено його значення для подальшого розвитку християнської писемної культури. На підставі дослідження архівних джерел Центрального державного історичного архіву України, м. Київ, реконструйовано окремі сторінки книгодрукування в київських монастирях, зокрема у Києво-Печерській лаврі. Окремий розділ дисертації присвячений історії виникнення та становлення бібліотек монастирів та соборів, визначена їх роль у збереженні і передачі прийдешнім поколінням пам'яток християнської писемної культури.

Ключові слова: писемна культура, християнська писемна культура, монастирі, собори, рукописна книга, друкована книга, бібліотека, монастирська бібліотека.

Яковец Л.Н. Монастыри и соборы Украины как воплощение христианской письменной культуры. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 - религиоведение. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2008.

Диссертация является целостным философско-религиоведческим исследованием, где осмысливается содержание деятельности православных монастырей и соборов в сфере становления и развития христианской письменной культуры.

В исследовании рассматриваются так же этапы исторического возникновения монастырей на территории Руси-Украины. Исследуется история монастырей Киевской Руси; периода Средневековья (ХІІІ - XVI вв.); украинские православные монастыри в контексте социально-истирических и религиозных процессов в Украине (XVII - XIX вв.). На судьбоносных этапах национальной истории исследуется позиция украинских православных монастырей, их влияние на идейные убеждения, ценностные ориентации украинского общества. В диссертационном исследовании дается анализ социального значения деятельности этих церковных структур в духовном становлении и развитии народа Украины.