Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ „ОСТРОЗЬКА АКАДЕМІЯ”

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

ВИКОНАЛА ВОРОН ОКСАНА ПЕТРІВНА

Острог - 2007

АНОТАЦІЯ

Ворон Оксана Петрівна. Особливості розвитку Римо-Католицької церкви в сучасній Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 09.00.11 - релігієзнавство. Національний університет „Острозька академія”. - Острог, 2007.

Дисертація є цілісним історико-релігієзнавчим дослідженням, у якому вперше у вітчизняній історико-релігієзнавчій науці здійснено комплексне дослідження становлення і функціонування РКЦ в сучасній Україні. У дослідженні проаналізовано процес реорганізації та формування конститутивних структурних одиниць РКЦ. Порушується питання „національної” ідентифікації церкви, з'ясовано особливості професійної релігійної освіти, визначено характер роботи місій та організацій соціального служіння. У процесі дослідження розкриваються сфери, в яких помітна посилена увага та присутність церкви, на основі чого встановлено напрямки її діяльності. Зокрема, розкриваються популяризовані методи та форми євангелізаційної роботи, характеризується позиція РКЦ з приводу визначених завданнями дисертації явищ та подій. Окрема увага в роботі приділена аналізу державно-церковних відносин і виявленню причин міжконфесійних суперечностей.

Ключові слова: Римо-Католицька церква, структурна мережа, дієцезія, місіонерство, міжконфесійні суперечки, державно-церковні відносини.

католицький церква релігійний міжконфесійний

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження обумовлена динамічним процесом розвитку та активним входженням Римо-Католицької церкви в українське суспільство, що стало можливим з початком розбудови української державності. А це, у свою чергу, спонукає до оцінки й детального розгляду напрямів соціально значущої діяльності церкви, аналізу її особливостей та закономірностей, які успішно можуть використовуватися у практиці домінуючих українських церков.

Важливість дослідження становить також проблема функціонування РКЦ в сучасній Україні, що актуалізується аналізом старих суперечностей, досягненням міжконфесійної та міжетнічної злагоди. Адже тривалий час, не вирізняється особливою винятковістю і сьогодення, РКЦ сприймалась виключно як чужий компонент української релігійності, як „польський костьол” в Україні. Тому існує необхідність переосмислення місця, ролі та статусу РКЦ в етнонаціональних та державотворчих процесах, що забезпечить її рівноправну участь у релігійному та духовному розвитку українського народу.

Відтак, складний і суперечливий характер вищезгаданих процесів вимагає серйозного перегляду, глибокого і комплексного аналізу всіх особливостей і тенденцій розвитку католицизму латинського обряду, репрезентованого Римо-Католицькою церквою в Україні. Означені проблеми, разом з тим, ще не знайшли достатнього розв'язання у працях вітчизняних та зарубіжних дослідників історії, не стали об'єктом ретельного вивчення наукових історико-релігієзнавчих колективів, що особливо актуалізує обрану тему дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисер-таційне дослідження виконане в рамках наукової проблематики кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету „Всесвітня історія в контексті сучасної цивілізації” (протокол № 4 від 11.01.2000 р.), а також має відношення до курсу „Історія південних і західних слов'ян” та спецкурсу „Історія християнської церкви”. Тема дисертаційного дослідження затверджена рішенням кафедри всесвітньої історії РДГУ (протокол № 4 від 15 листопада 2005 р.) та Вченою радою РДГУ (протокол № 4 від 25 листопада 2005 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є здійснення комплексного аналізу діяльності Римо-Католицької церкви в Україні протягом 1991-2006 років.

Досягнення поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

- дослідити формування структурної мережі церкви;

- вивчити розвиток професійної релігійної освіти;

- дослідити соціальні аспекти місіонерської діяльності;

- показати регулювання державно-церковних відносин як забезпечення правового поля для розвитку РКЦ в Україні;

- визначити роль і місце Римо-Католицької церкви у процесі українського державотворення;

- виявити причини виникнення міжконфесійних суперечностей;

- охарактеризувати процес зовнішньо-церковної євангелізації.

Об'єкт і предмет дослідження. Об'єктом дослідження є Римо-Католицька церква, а предметом - особливості її розвитку.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період із 1991 р. по 2006 р. Нижня хронологічна межа (1991 р.) обумовлена тим, що цей рік ознаменував собою початок відновлення діяльності Римо-Католицької церкви в Україні, розгерметизацію державно-церковних відносин та процес її реструктуризації. А верхня (2006 р.) - сучасним етапом розвитку та діяльності інституцій РКЦ в Україні. Окремі факти, подані в дисертації, датуються початком 2007 р.

Методи наукового дослідження. Методологія дисертаційного дослідження ґрунтується на загальних та спеціальних методах пізнання в галузі гуманітарних наук. Використовуються загальні методологічні принципи наукового аналізу, зокрема об'єктивності, історизму, системності та порівняння. З метою наукового осмислення подій і явищ релігійно-церковного життя РКЦ у сучасній Україні, керуючись проблемно-аналітичним, системно-хронологічним та структурно-функціональним підходами, застосовується метод аналізу, сходження від абстрактного до конкретного, єдності історичного та логічного. Зокрема, історичний підхід дав змогу дослідити формування і розвиток структурної мережі церкви (закладів освіти, дієцезій) у хронологічній послідовності. У межах цього підходу був застосований порівняльно-історичний метод. Також порівняльно-історичний метод використано для співставлення становлення та розвитку структурних одиниць церкви, динаміки розвитку її мережі, аналізу діяльності різних римо-католицьких організацій. Цей метод дозволив виділити спільне та відмінне в інституційному розвитку РКЦ в умовах незалежності України. Метод періодизації допоміг простежити закономірності хронологічного розвитку РКЦ у всеукраїнському масштабі. А метод систематизації та узагальнення дозволив визначити конкретні результати дисертаційного дослідження.

Досягнення принципу об'єктивності реалізується в дослідженні шляхом вивчення наявного масиву наукової літератури, урахування всіх точок зору на ту чи іншу подію, явище чи процес. Намагання досягти неупередженості авторка реалізовує шляхом використання комплексу опублікованих та офіційних довідкових документів, різних за походженням і видовою ознакою. Принцип історизму сформував розгляд тенденцій та особливостей розвитку РКЦ в незалежній Україні. Принцип світоглядного плюралізму дав змогу виявити протилежні і суперечливі точки зору на проблему. Принцип багатовекторності допоміг встановити об'єктивні і суб'єктивні чинники розвитку і діяльності означеної церкви. Також використовувались специфічні релігієзнавчі принципи: конфесійної толерантності, позаконфесійності, гуманізму, світськості.

Наукова новизна одержаних результатів. У результаті комплексного дослідження становлення РКЦ у релігійно-суспільній сфері сучасної України встановлено, що цей процес відбувається шляхом синхронної реструктуризації та адаптації церкви до нових соціально-політичних і соціокультурних умов, спричинених розбудовою і становленням української державності. Вибір такого підходу зумовлений врахуванням змін, тенденцій розвитку, зосередженням на глобальному вимірі загальнолюдських та соціальних проблем. Цей висновок обґрунтовано і розвинено низкою положень, які відзначаються елементами новизни, а саме:

- вперше досліджено цілісний процес відновлення та налагодження роботи усіх головних структурних одиниць церкви, які, виступаючи консолідуючими регіональними (територіальними) та керівними центрами, регулюють парафіяльну роботу на місцях і у всеукраїнському масштабі;

- показано, що позиція Римо-Католицької церкви щодо політичного життя держави є оптимальним варіантом присутності (залученості) церкви у визначеній сфері, яка водночас дозволяє їй не бути втягненою в передвиборчі перегони й поставленою на служіння окремим політичним силам;

- підтверджено дискусійність окремих положень, які мають місце при визначенні, ідентифікації національної домінанти Римо-Католицької церкви, що дає підстави для руйнування стереотипного уявлення й ототожнення церкви виключно з однією нацією, ігноруючи при цьому наявність інших;

- виявлено, що місіонерська діяльність, репрезентована зовнішньо-церковною євангелізацією, популяризується завдяки якісно зміненим та доповненим формам і методам, а соціальні і культурницькі аспекти місіонерської діяльності є універсальною моделлю участі церкви в суспільному житті країни;

- знайшло подальший розвиток положення про високий рівень конкурентноспроможності РКЦ, яка стала можливою за рахунок комплексного оновлення та осучаснення;

- встановлено, що взаємодія між державою та церквою, реалізована в моделях державно-церковних стосунків різного характеру, потребує уважного вивчення і перегляду. З одного боку, державою забезпечується рівень свободи, зокрема свободи совісті та релігійної свободи, з іншого - простежується тенденція до конфліктності та домінування держави, що обмежує можливість їх партнерства (партнерства між обома суб'єктами).

Теоретичне значення одержаних результатів визначається постановкою та результатами аналізу комплексу проблем, які дозволяють ґрунтовно осмислити стан, особливості і напрями розвитку сучасного католицизму латинського обряду в Україні. Дисертація є дослідженням особливостей і визначальних чинників інституційного становлення та напрямів соціально значущої діяльності церкви, а тому має перспективу використовуватись як теоретична база для більш вузьких наукових досліджень, що стосуватимуться становлення окремих інституційних одиниць та характеристики окремих напрямів її діяльності. Здійснене дослідження є внеском у формування цілісної моделі розвитку сучасного католицизму латинського обряду, сприяє глибокому розумінню його особливостей і визначальних тенденцій.

Практичне значення одержаних результатів пов'язане з можливістю використання основних положень та фактичного матеріалу дисертації у процесі написання окремих розділів підручників, посібників з історії церкви, релігієзнавства та історії католицизму зокрема, при викладанні та розробці лекційних курсів з таких гуманітарних дисциплін, як історія України, загальне релігієзнавство, історія релігій, соціологія, частково політологія, а також в розробці відповідних спецкурсів та спецсемінарів. Положення та висновки дисертації можуть також бути враховані у практичній діяльності органів виконавчої та законодавчої влади на місцях та центральних органах управління, а відтак позитивно впливатимуть на процес оптимізації міжконфесійних та державно-церковних відносин.

Апробація результатів дослідження. Результати наукового дослідження знайшли своє відображення в публікаціях та виступах дисертантки на щорічних конференціях викладацько-студентського складу РДГУ (2004-2006 рр.), на Першій всеукраїнській науково-практичній конференції „Наука, освіта, суспільство очима молодих” (10-11 травня 2006 р., м. Рівне), науково-практичній конференції „Слов'янські народи в історичному процесі: генезис проблеми” (5 грудня 2006 р., м. Рівне), Другій регіональній науковій конференції молодих вчених, аспірантів, здобувачів, магістрів „Історія очима молодих дослідників” (13 грудня 2006 р., м. Рівне), ХІ науковій викладацько-студентській конференції „Дні науки НаУОА” (14 травня 2006 р., м. Острог), регіональній науково-практичній конференції „Боротьба українського народу за державну незалежність в 1917-1921 роках (до 85-річчя Другого Зимового Походу)” (23 листопада 2006 р., м. Житомир).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „ВСТУПІ” обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, що зумовлюється комплексом суспільних чинників сучасного етапу розвитку. Визначається об'єкт, предмет, мета і завдання дисертаційного дослідження, його методологічна основа, наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, наводяться дані про апробацію результатів дослідження.

У першому розділі - „ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА ДОСЛІД-ЖЕННЯ” - аналізується ступінь розробки проблеми та домінуючі напрями дослідження, дається оцінка зазначеного періоду розвитку і функціонування РКЦ у працях українських та зарубіжних істориків, релігієзнавців, а також подано характеристику джерельної бази дослідження.

У першому підрозділі - „Стан наукової розробки проблеми” - здійснено аналіз історіографічної бази дисертаційної теми. Відзначається, що процес формування інституційної мережі, як і окремі напрями діяльності РКЦ в Україні, не стали об'єктом належної уваги вітчизняних та зарубіжних дослідників. Зважаючи на важливість та суспільну резонансність проблеми, слід визнати, що вона практично залишається не вирішеною. Увага дослідників історії церкви, які вивчають посткомуністичні трансформації, переважно зосереджується на узагальнених характеристиках державно-церковних відносин, інституційних перетворень, політичної залученості релігійних інституцій; меншою мірою ці розвідки стосуються безпосередньо сучасного етапу діяльності і розвитку РКЦ в Україні. Тому головна увага зосереджена на тих історико-релігієзнавчих працях, в яких автори максимально підійшли до цілісного розкриття та аналізу інституційного розвитку РКЦ, діяльності в суспільно-політичному житті країни. При цьому, з метою ідентифікації ступеня вивчення означених в дисертації питань, дисертантка вважає за доцільне розподілити історіографічну базу за принципом проблемного підходу.

Так, проблемі формування структурної мережі РКЦ одними з перших присвятили увагу Н. Кочан, О. Недавня, М. Кирюшко, В. Слободян, С. Сьомін, Я. Стоцький, В. Єленський, В. Осадчий, О. Браславець, В. Качур, В. Перебенесюк, П. Яроцький, М. Рибачук, М. Закович, С. Здіорук, О. Мегеря, О. Турій, В. Бондаренко, К. Щоткіна, Т. Панченко, П. Фещенко. Цінний внесок у розробку означеної проблеми зробив О. Доброєр - „Католицька церква в Україні: 2001 рік. Статистика, аналізи, коментарі” (К., 2001). У названій праці автор подав систему статистичних даних по кожній з існуючих на той час дієцезій, простежив динаміку розвитку РКЦ за роки незалежності України, показав кількісне зростання римо-католицьких громад, чернечих орденів та монастирів, виявив відсоток збільшення духовенства латинського обряду. Однак, як правило, розвідки авторів стосуються дієцезій, що утворилися на першому етапі реінституалізації церкви. Щодо дієцезій, утворених 2002 р., то таких праць у наукових колах на сьогодні практично не виявлено.

Аналізуючи літературу з проблеми місіонерської діяльності РКЦ, репрезентованої зовнішньо-церковною євангелізацією, виділимо публікації С. Дзєконьскі, С. Гузенка, А. Урбанського, Ж. Шіпена, В. Перевезія, М. Ма-риновича. Щодо проблеми так званого прозелітизму та міжконфесійних суперечностей, то цьому присвячені праці таких дослідників, як: В. Єленський, К. Щоткіна, В. Перевезій. Варто згадати також Ф. Гарнонкура, К. Ґудзик, С. Здіорука, О. Йосифа, М. Майя, В. Липинського, А. Колодного, П. Панченка, К. Паньо, В. Перебенесюка, О. Шубу. Ними визначено головні причини, що лежать в основі міжконфесійних непорозумінь, зокрема такого явища, як прозелітизм. Практично всі дослідники зійшлися на думці, що головною причиною непорозумінь є активізація РКЦ в Україні, давня конкуренція між Православною та Римо-Католицькою церквами. Водночас не відкидається положення про наростання міжконфесійних суперечностей, пов'язаних з історичною пам'яттю українсько-польських відносин. Питання доброчинної діяльності стало об'єктом дослідження таких науковців, як А. Адамович, В. Єзеницький, Л. Филипович, А. Колодний та ін. Варто зазначити, що доброчинна діяльність дослідниками оцінюється як невід'ємний елемент соціального служіння. Зокрема, доведено, що доброчинні заходи не лише піднімають авторитет церков, але й сприяють гармонізації міжконфесійних відносин.

В українській історіографії практично немає таких досліджень, що безпосередньо стосуються участі РКЦ у кампаніях парламентських та президентських виборів, а також тих, які аналізують систему професійної релігійної освіти. Здебільшого означені проблеми частково висвітлюються в публікаціях науковців, які розглядають їх у загальнохристиянському контексті.

Більш широко в історіографії висвітлено проблему державно-церковних відносин та свободи совісті. У цьому ракурсі привертають увагу своєю науковою вагомістю публікації В. Єленського, С. Здіорука, А. Колодного, П. Панченка, М. Рибачука, О. Сагана, Л. Филипович, М. Бабія, В. Бондаренка, В. Басовича, О. Рублюка, С. Зубченка, С. Плохія, О. Шевченка, які досліджують проблеми взаємодії релігії та політики. Ними було встановлено, що суспільні зміни, які відбулися внаслідок здобуття Україною державної незалежності, зумовили якісно нову ситуацію в національно-релігійній площині. Думки авторів сходяться і в питанні про необхідність конструктивних змін щодо взаємин церкви та держави.

Здійснений аналіз наукової розробки проблеми дає підстави констатувати, що означені дисертацією завдання наукового пошуку знайшли не достатнє відображення у вітчизняній та зарубіжній історико-релігієзнавчій науці. Попри динамізм розвитку, РКЦ розглядається швидше в загальнохристиянському контексті, що ускладнює, в багатьох випадках, з'ясування безпосередньої причетності церкви до тієї чи іншої сфери суспільно-значущої діяльності.

У другому підрозділі - „Джерельна база дослідження” - йдеться про виявлення і відбір джерел щодо інституційного становлення та функціонування РКЦ в означені роки, а також здійснюється обробка наявної в них інформації. Основу джерельної бази дослідження склали неопубліковані документи Рівненської обласної державної адміністрації, опубліковані документи Львівської обласної державної адміністрації, римо-католицькі періодичні видання, схематизми дієцезій, основні офіційні документи та Інтернет-ресурси РКЦ в Україні. Частково залучена інформація Житомирської обласної державної адміністрації та інформація отримана безпосередньо від духовенства Луцької дієцезії, зокрема священнослужителів деканату Рівне.

Спеціальної уваги заслуговують службові документи сектору з питань релігій Рівненської обласної державної адміністрації. Зокрема, були опрацьовані зареєстровані статути релігійних громад РКЦ Луцької дієцезії в Рівненській області. Зазначені документи містять інформацію про мету і завдання утворених релігійних громад, мотивацію їх виникнення, положення про припинення діяльності, порядок та характер внесення змін до статутів, що здійснювалися в різні періоди функціонування парафій. Не меншої уваги заслуговують дозволи на проповідування релігійних віровчень, виконання релігійних обрядів та іншої канонічної діяльності громадянам закордонних держав, на підставі яких було визначено кількість місіонерів, що відвідали область. Звіти і розпорядження Львівської обласної державної адміністрації, вміщені у своєрідному зведенні документів, подані С. Боруцьким - „Держава. Церква. Людина. Державно-церковні відносини та міжконфесійні відносини у дзеркалі сучасності. 1992-2002 рр.” (Л., 2003) та інформаційно-статистичному довіднику „Конфесійна карта Львівщини” (Л., 1997).

Наступний комплекс джерел дисертаційного дослідження становлять офіційні документи РКЦ, що регламентують та корелюють її діяльність у різноманітних сферах суспільного життя. Такі документи репрезентовані у збірнику „Документи ІІ Ватиканського собору” (Л., 1996) та „Кодексі Канонічного права”. Підхід та позицію РКЦ до використання комп'ютерно-інформаційних технологій викладено в таких важливих документах Апостольського Престолу, як, зокрема, Послання Папи Івана Павла ІІ до ХХХVІ Всесвітнього дня засобів масової комунікації та Пастирська інструкція Папської Ради із засобів масової інформації. Окремий різновид церковних документів становлять папські енцикліки та Апостольські листи.

Варто також виокремити спільні Звернення християнських церков, видані під час проведення останніх передвиборчих кампаній. Окрім системи офіційних церковних документів, дисертанткою використано законодавчі акти та розпорядження.

Особливе місце варто відвести схематизмам дієцезій та архідієцезії, які містять короткі відомості про священиків, що здійснюють душпастирську діяльність у парафіях, окреслених межами дієцезій. Також у них міститься інформація про студентсько-викладацький склад семінарій, що розташовані на території єпархіальних утворень. Багатий фактографічний матеріал із теми наукового дослідження міститься в опрацьованих матеріалах церковної римо-католицької періодики. Об'єктивний характер дослідження забезпечувався і завдяки залученню знакових досліджень представників РКЦ в Україні. Маються на увазі праці єпископа М. Бучека, кардинала М. Яворського, нунція в Україні Н. Етеровича, єпископа-ординарія А. Майнека та ін. Крім комплексу праць, присвячених відновленню діяльності церкви, значимими є книги для внутрішнього використання РКЦ.

При визначенні динаміки розвитку інституційної мережі РКЦ використовувались статистичні дані Державного департаменту у справах релігій, соціологічні дослідження. Важливим джерелом вивчення проблематики дисертаційного дослідження є римо-католицькі ресурси мережі Інтернет. Серед них варто виокремити офіційний веб-сайт РКЦ в Україні, Апостольської нунціатури, Місії „Карітас-Спес” та сайт Інституту релігійних наук ім. Т. Ак-вінського. Отже, здійснений аналіз джерельної бази дозволяє констатувати, що вона достатньо репрезентована і є такою, що уможливлює дослідження дисертаційної проблеми.

У другому розділі - „ПРОЦЕСИ ІНСТИТУАЛІЗАЦІЇ РИМО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ” - розглядаються основні структурні одиниці, реорганізовані за час незалежності України, які склали цілісну систему РКЦ.

У першому підрозділі - „Формування структурної мережі” - поетапно досліджується процес відновлення роботи та подальше функціонування дієцезій, архідієцезії, Апостольської нунціатури, подається структура Конференції вищих настоятелів чоловічих інститутів богопосвяченого життя і товариств апостольського життя латинського обряду та Конференції старших настоятельниць жіночих чернечих інституцій РКЦ, окреслюється значимість і роль Конференції єпископів латинського обряду в Україні, а також інших невід'ємних структурних елементів церкви.

Особливістю реструктуризації РКЦ стало те, що практично всі дієцезії зазнали суттєвих змін. Частина з них (Львівська архідієцезія) була реорганізована внаслідок географічних змін на початковому етапі та перерозподілу в пізніший період, частина - за рахунок приєднання окремих територій колишніх архієпархій і окремих областей (Києво-Житомирська дієцезія), а деякі - шляхом перегляду та упорядкування меж вже сформованих дієцезій, тобто реорганізованих до 2002 р. (Харківсько-Запорізька та Одесько-Симферопольська дієцезії). Окремим способом була утворена Мукачівська дієцезія, що постала з рангу Апостольської адміністрації. Розкриття особливостей інституційного становлення церкви спричинило виокремлення певних періодів. Відповідно весь процес реструктуризації, на думку дисертантки, доцільно поділити (умовно) на два етапи, перший з яких припадає на 90-ті рр., а другий - на 2000-ні, зокрема 2002 р. Звертає на себе увагу і той факт, що попри традиційне пов'язування реорганізації РКЦ в Україні з 16 січням 1991 р., початок цього процесу був покладений значно раніше, що уможливило його дієвість у перспективі. Виявлено, що між усіма рівнями ієрархічної будови церкви, починаючи від парафіяльного і завершуючи дієцезіальним, існує тісний взаємозв'язок, що сприяє ефективності роботи всього церковного механізму.

На основі дослідження темпів зростання кількості релігійних організацій встановлено тенденцію до розширення мережі РКЦ. Так, за підсумками 2005 р. кількість релігійних організацій, порівняно з 1997 р., зросла на 22,5%. Разом з тим, аналіз поширення мережі РКЦ в окремих регіонах України дав підстави констатувати, що розширення, головним чином, відбувається за рахунок західних областей України (583 зареєстровані релігійні організації). Другим за чисельністю є центральний регіон (308), третім - південний (57). І найменшими кількісними показниками вирізняється східна частина України (30). Отримані дані, водночас, дозволили зробити висновок про те, що найбільшою за чисельністю із зареєстрованих релігійних організацій є Львівська архідієцезія (300), до складу якої входять Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області. Однак інтенсивність процесу творення релігійних громад церкви актуалізувала проблему забезпечення кадрами служителів культу, рівень яких в Україні становить 57,2 %. Здебільшого таку ситуацію, на думку дисертантки, слід пов'язувати з особливостями священства в традиціях католицизму латинського обряду та відносно невеликим періодом функціонування РКЦ в незалежній Україні.

Враховуючи важливість питання ідентифікації РКЦ, окрема увага приділена аналізу чинників, які беруться до уваги дослідниками при визначенні національної домінанти церкви. Як показало дослідження, в основі цієї проблеми лежить неподолане уявлення про РКЦ, як польську спільноту в Україні. Серед найпоширеніших причин такого ототожнення слід виокремити: польськомовність віруючих, генетичний зв'язок з польською національністю, практикування богослужіння польською мовою та нестачу священнослужителів українського походження.

Таким чином, суспільні зміни, що відбулися в Україні зі здобуттям державної незалежності, створили якісно нове підґрунтя для розвитку релігійного життя в країні. А відтак, посприяли відродженню діяльності та реорганізації інституційної мережі РКЦ.

У другому підрозділі - „Розвиток професійної релігійної освіти” - окреслюється мережа освітніх римо-католицьких закладів, аналізується їхня робота, структура та особливості навчального процесу. Відзначається, що тривалий час питання про відновлення діяльності навчальних закладів РКЦ навіть не порушувалося, оскільки ніякої перспективи й шансів на реалізацію не мало. В основному процес активного творення освітньої мережі припадає на 90-ті рр, коли почали відновлювати роботу семінарії, створюватися коледжі теологічної освіти, закладати основу релігійні (богословські) інститути та спеціальні професійні школи. Першими, як виявлено, почали реєструвати статути семінарії, яких нині в Україні нараховується 3. Робота, а відтак і навчання в семінарії мають свої особливості, які характерні виключно закладам такого типу. До відбору студентів, а в подальшому і їх висвячення, попри нестачу на сьогодні в Україні священнослужителів латинського обряду, церква підходить з особливою ретельністю. Така виняткова увага вихованню кандидатів до священства пояснюється високим статусом особи духовного сану, який тривалий час формувався РКЦ у вселенському вимірі. Весь навчальний процес у семінаріях має три етапи (І курс - пропедевтичний, підготовчий, наступні два роки - філософії та чотири - теології). Ступеневий характер має і процес висвячення (лекторат, аколітат, дияконат, священство).

Стосовно функціонування Інститутів релігійних наук, то вони, як правило, є філіями закордонних католицьких університетів, у яких готують, наприклад, світських та богопосвячених магістрів богослов'я, катехетів. З метою здобуття початкової богословської освіти, засвоєння основ християнської дияконії, підготовки мирянських лідерів та мирян-євангелізаторів налагоджено роботу спеціальних шкіл. Найвідомішими з них в Україні є Францисканська школа євангелізації, Школа християнського життя і євангелізації, Школа апостольства мирян ім. С. Шульмінського. Проведений аналіз навчальних програм та характерних особливостей закладів вищезгаданих типів, дозволив зробити висновки про високий рівень надання професійної релігійної освіти із необхідним урахуванням вимог часу (зв'язок з життям), що забезп ечує її ефективність.

У третьому підрозділі - „Місії та організації соціального служіння церкви” - розглядається формування доброчинної системи та основні напрями соціальної допомоги, яка надається відповідними римо-католицькими місіями та організаціями. Простежено, що низка благодійних проектів церкви, зокрема конститутивної доброчинної місії „Карітас-Спес”, здійснюється за підтримки закордонних „Карітасів”, у тому числі дієцезіальних, партнерських організацій „Renovabis”, „Kirche in not”, „Regina Pacis” та інших закордонних служб допомоги. Зупиняючись на висвітленні проектів та напрямів допомоги, що спрямовані на подолання соціально-економічних проблем держави, авторка позитивно оцінює підхід місії у наданні допомоги. З огляду на те, що вона є не державною, а релігійною організацією, місія не концентрується лише на своїх одновірцях, не робить жодних обмежень на етнічність чи національність потребуючого, ані на релігійну приналежність. На основі аналізу соціальних проектів з'ясовано, що їм притаманний всеохоплюючий характер. При цьому проекти, маючи широкий спектр допомоги, направлені на подолання не лише матеріальних труднощів, а й на забезпечення духовного розвитку та спроможності самостійно долати труднощі. Основний масив харитативних проектів спрямований на підтримку дітей, важкохворих та малозабезпечених. Окрема робота ведеться в напрямку допомоги особам похилого віку, боротьби з суспільною ізоляцією в'язнів, соціальної інтеграції залежних від алкоголю та наркозалежних, подолання проблеми торгівлі людьми, сексуального рабства, безробіття. Загалом, відштовхуючись від наявних доброчинних заходів, авторка виокремлює територіальні (місцеві) проекти, що покликані вирішувати проблеми, певним регіонам, специфічні та широкомасштабні.

З'ясовано, що поряд з конститутивної місією „Карітас-Спес” та її регіональними центрами і відгалуженнями, до благодійної роботи залучені спеціально створені Фонди допомоги, чернечі чини та загромадження, заклади освіти, а також останнім часом спостерігається активне залучення світських осіб (волонтерів). Простежується передислокація на дещо новий формат допомоги, а саме допомоги порадою та співчуттям. Окрім того, виявлено участь РКЦ у спільних соціально значущих проектах з УГКЦ, протестантськими спільнотами та державою.

Отже, на основі здійсненого дослідження, можна стверджувати, що РКЦ зробила значний внесок у розвиток доброчинної діяльності, що вказує на залученість церкви до вирішення соціальних проблем країни.

У третьому розділі - „РИМО-КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА В УМОВАХ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ” - аналізується участь РКЦ у суспільно-політичних процесах та розглядаються основні проблеми державно-церковного характеру, які продовжують залишатися актуальними для усіх християнських церков та релігійних організацій України.

У першому підрозділі - „Регулювання державно-церковних відносин” - досліджується характер взаємовідносин РКЦ з державою. Показано, що проголошення незалежності України відкрило можливості релігійним організаціям вільно здійснювати душпастирську діяльність та офіційно реєструвати свої парафії. Серед іншого, позитивним змінам у релігійній сфері посприяло нове законодавство, яке регламентувало характер відносин держави і церкви в поліконфесійній країні, визначивши чіткі параметри взаємовідносин. Виявлено, що нове українське законодавство не обмежує права створення релігійних організацій лише особами, які мають українське громадянство, і не вимагає, щоб керівниками церков були лише громадяни України. А це, створюючи додаткові можливості, сприяє процесу формування мережі РКЦ.

Зроблено висновок про те, що центральною проблемою державно-церковних відносин виступає питання повернення церковного майна та культових приміщень, ліквідованих попередньою системою. Окрім того, виявлено, що недостатнє вирішення цього питання часто зумовлює виникнення та загострення міжконфесійної ворожнечі. Показано, що з метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення напруженості на міжконфесійному майновому ґрунті, органами виконавчої влади було проведено низку заходів. Зокрема, систематично організовувалися спільні зустрічі представників РКЦ та обласних адміністрацій, видавались укази, спеціальні документи і меморандуми, які були покликані розв'язати проблему розподілу майна. Однак при об'єктивному підході до розгляду рівня співпраці РКЦ і держави стає очевидним, що попри якісно нові умови функціонування означеної церкви в Україні, існує ще чимало труднощів, які потребують нагального вирішення.

У другому підрозділі - „Позиція церкви під час парламентських і президентських виборів” - дисертантка аналізує ставлення та досліджує рівень активності РКЦ у передвиборчих процесах країни. Аналіз цієї проблеми показав, що нині РКЦ, на відміну від попередніх століть, не бере на себе тягар сталого опікуна держави, а тому свою роль у суспільно-політичних процесах вбачає не в диктаті та втручанні, а у своєрідній корекції. Натомість, за обов'язок церква вважає виховання свідомого громадянина, активно залученого до соціально-політичного життя країни. Таким чином, спостерігається швидше настановча функція РКЦ у політичних виборах, аніж активно діюча, що регулюється відповідними документами релігійної інституції. Зокрема, розгляд окремих положень (тих, які мають відношення до проблеми) „Кодексу Канонічного Права” та „Душпастирської конституції про Церкву в сучасному світі”, дозволив зробити висновок про існування чітких обмежень прав духовенства в суспільно-політичній царині. Окрім того, обмеження існують і в чинному законі „Про свободу совісті та релігійні організації” та в інших державних документах.

Виявлено, що позиція РКЦ цілком відповідала регламентованим настановам та рекомендаціям вищеозначених документів. Дотримуючись підкресленої позиції нейтралітету та не втручаючись у сферу, що не входить у безпосередню компетенцію церкви, римо-католицьке духовенство продемонструвало повагу до права вільного вибору. Позатим, проведене дослідження не дозволяє твердити, що РКЦ відсторонена від суспільно-політичних проблем, навпаки, виявлено підтримку, яка є близькою церкві.

Проаналізувавши ряд наявних Звернень до народу України, з'ясовано, що всі вони мали декларативний характер, в яких чітко прослідковується оцінка передвиборчих подій. Помітна також наявність рекомендаційних положень, пов'язаних з дотриманням морально-етичних принципів, при цьому виключаються будь-які агітаційні моменти. На основі отриманих результатів дослідження, дисертантка висуває тезу про те, що нейтральна, але не байдужа позиція РКЦ у передвиборчих процесах країни зрештою виявилась найоптимальнішим варіантом присутності церкви в таких аспектах політичного життя країни.

У четвертому розділі - „РОЗГОРТАННЯ МІСІОНЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬ-НОСТІ РКЦ” - визначаються пріоритетні напрями євангелізації та виокремлюються фактори міжконфесійних суперечностей.

У першому підрозділі - „Місіонерство РКЦ у контексті зовнішньо-церковної євангелізації” - простежується розгортання місіонерської діяльності РКЦ, досліджуються особливості її євангелізації.

Простежується, що місіонерською діяльністю в Україні зайняті, головним чином, чернечі ордени та загромадження. Зокрема, існують загромадження, засновані саме з метою місіонерства. Окрім того, для удосконалення проповідницької роботи діє керигматична Францисканська школа євангелізації, яка здійснює підготовку до практичної євангелізації, Школа євангельського та християнського життя „Missio Christi”, а також Об'єднання католицького апостольства. Поширеною є практика створення при парафіях християнських таборів та молодіжних християнських центрів.

Як виявлено, в українському законодавстві існує чітке обмеження діяльності закордонних проповідників та місіонерів - вони можуть займатися релігійною діяльністю лише в тих релігійних організаціях, які їх запрошують, і за погодженням з державним органом, який зареєстрував статут відповідної релігійної організації. Станом на 1 січня 2006 р. за релігійною візою для виконання священицьких функцій, проповідництва та місіонерства країну відвідало 3414 іноземців, з них 2785 - з метою міжцерковної співпраці та участі в євангелізаційних заходах, від загальної кількості яких 556 - представники РКЦ.

Аналіз євангелізаційної роботи РКЦ показав, що проповідування здійснюється на двох рівнях - парафіяльному і позапарафіяльному. Крім традиційних форм євангелізації, репрезентованих в організації культурно-просвітницьких заходів, використовуються засоби, що найбільше відповідають сутності сучасної людини. Однією із таких форм є використання ЗМІ. При цьому помітним є те, що всі вони мають тенденцію до постійного оновлення, поєднання традиційних підходів і залучення інноваційних елементів. Окрема увага авторки присвячена й таким методам, як євангелізація еліти, євангелізація милосердям, просвітницька діяльність, розглядаються особливості проведення євангелізаційної роботи серед ув'язнених.

На основі викладеного та проаналізованого матеріалу підрозділу, робиться висновок про потужний потенціал РКЦ, спрямований на пропагування християнських принципів життя. Дисертантка робить висновок, що підхід до відбору методів та форм євангелізації, зокрема зовнішньо-церковної, відповідають вимогам часу, які спроможні найефективніше і в найкоротший час залучити якнайбільшу частину євангелізованих.

У другому підрозділі - „Римо-Католицька церква в Україні як суб'єкт міжконфесійних суперечностей” - розглядаються основні проблеми та чинники, які породжують виникнення суперечностей на міжконфесійному ґрунті. Проведений у підрозділі аналіз приводить до висновку, що міжконфесійні суперечності, як правило, мають історичні, теологічні, культурні, політичні та психологічні передумови, що утруднюють відкритість та налагодження повноцінного діалогу між усіма християнськими церквами, гальмуючи розвиток міжцерковного екуменізму. Характеризуючись здебільшого латентністю, на початку 90-х рр. ХХ ст. під впливом та втручанням зацікавлених осіб суперечності мали властивість загострюватись. Така тенденція простежена і під час паломництва Папи Івана Павла ІІ до України. При цьому виявлено, що домінують в даному плані історичні причини.

Не менш важливим чинником, що породжує православно-католицькі суперечності та ускладнює процес налагодження продуктивного діалогу, є давня православно-католицька конкуренція, яка за останні 15 років спричинена нарощенням римо-католицької присутності в посткомуністичних країнах. Авторка вказує, що джерелом, котре живить більшість непорозумінь на тлі взаємин між церквами, є місіонерська діяльність РКЦ. Показано, що неприпустимість проведення євангелізаційних заходів серед більшості українців, УПЦ МП спирається на так звану „канонічність території”. Вартий уваги й той факт, що православні ієрархи зараховують до членів церкви не лише тих, хто свого часу був у них хрещений, а й тих, хто своїм походженням пов'язаний з православною традицією, водночас виключаючи можливий дуалізм. Такий підхід, на думку дисертантки, суттєво зменшує, якщо не позбавляє взагалі простору для євангелізаційної роботи, спричиняючи додаткові причини для виникнення суперечностей. З'ясовано, що певні непорозуміння вносить також проблема розподілу церковного майна.

Значну увагу авторка приділяє розгляду такого явища, як прозелітизм, на основі чого було виявлено, що визначити, де він починається, і чи взагалі має місце в Україні, дуже важко, оскільки розв'язання цього питання постійно наштовхується на протилежні тлумачення церквами поняття прозелітизму. Як показали результати дослідження, існують діаметрально протилежні визначення тієї межі, перехід якої означає прозелітичну політику церкви. Посилаючись на дані широкомасштабного соціологічного дослідження, які вказують на наявність факту конфесійної невизначеності саме православних віруючих, дисертантка виводить причини, що стимулюють конфесійний перехід. Разом з тим, стає очевидною магістральна (ключова) причина міжконфесійних суперечностей у ракурсі РКЦ.

ВИСНОВКИ

Простеживши поетапність реінституалізації, дисертантка робить висновок, що відновлення структурної мережі відбувалося значною мірою за рахунок західної частини України, на основі чого підтверджується теза про те, що там релігійна культура була зруйнована меншою мірою, а тому рівень релігійних потреб лишався значно вищим, ніж на сході чи півдні країни.

Інтенсивність творення релігійних громад РКЦ актуалізувала проблему забезпечення їх кадрами служителів культу. Окрім того, нестача римо-католицьких священнослужителів синтезує проблему ідентифікації РКЦ загалом і римо-католиків зокрема. Однак стає очевидним, що сутність проблеми лежить в історичній пам'яті, яка визначає характер і компромісність державно-церковних і міжконфесійних стосунків.

Однією із найважливіших складових процесу релігійно-суспільних змін стало утвердження релігійної свободи та релігійних прав людини. Такі трансформації посприяли дедалі помітнішому зростанню релігійної присутності в суспільно-політичному житті країни. Зокрема, спостерігається налагодження та активізація харитативної, євангелізаційної, просвітницької та освітньої діяльності церкви.

Прослідковується активна залученість РКЦ до вирішення соціальних проблем країни. Дисертантка робить висновок, що практична значимість такої роботи, що очевидна без додаткових доведень, повинна стати домінантною і для усіх православних церков, яка, разом із тим, уможливить зосередження церкви не на політичному, а на соціальному аспекті. З метою подолання окремих деструктивних тенденцій та усунення наслідків політики атеїзму, було розгорнуто масштабну місіонерську роботу, втілену в євангелізаційній діяльності, яка ґрунтується на перегляді та переосмисленні (оновленні) традиційних підходів, поєднанні нових та випробуваних часом методів. До того ж, така асиміляція забезпечила успішність та, що головне, ефективність апробованих заходів. Орієнтуючись, застосовуючи індивідуальний підхід, на духовні потреби всіх категорій соціуму, РКЦ за сучасних умов зуміла досягти високого рівня конкурентноспроможності, що знову ж таки виступає головним чином стимулюючим фактором.

Ще одним напрямом, у якому помітна присутність церкви, є сфера політики. З огляду на цілі і першочергові завдання, які стоять перед церквою, на прикладі РКЦ черговий раз було доведено, що її присутність у передвиборчих процесах не повинна стояти нарівні, а той домінувати у загальноцерковній діяльності. Натомість „присутність” церкви необхідна лише у випадку замаху на основоположні моральні цінності, при надзвичайних обставинах, і то лише в плані словесного апелювання до змін.

Відтак, стало очевидним те, що РКЦ у сучасній Україні демонструє багатовекторність та динамічність розвитку, який відзначається такими особливостями (характеристиками), як модернізація та адаптація до сучасних реалій. Причому спостерігається тенденція до врахування етнічних та релігійних домінант країни, що забезпечує в свою чергу компромісність, а відтак толерантність функціонування та розвитку католицизму латинського обряду в нашій державі.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ

1. Ворон О. П. Процес реорганізації та утворення дієцезій Римо-Католицької церкви в Україні (1991-2005 роки) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. - Рівне, 2007. - Вип. 11. - С. 52-67.

2. Ворон О.П. Євангелізаційна робота РКЦ у сучасній Україні // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. - Рівне, 2006. - Вип. 10. - С. 59-64.

3. Ворон О.П. Морально-етичні та правові виміри евтаназії у сучасному суспільстві // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. - Рівне, 2006. - Вип. 9. - С. 249-255.

4. Ворон О.П. Формування та основні напрямки діяльності релігійної місії РКЦ „Карітас-Спес” в Україні // Українське релігієзнавство: Бюлетень Української Асоціації релігієзнавців і Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. - № 42. - 2006. - С. 123-135.

5. Ворон О. П. Християнська етика сімейно-шлюбних відносин // Відомості. - Лондон, 2006. - № 2 (324). - С. 25-33.

6. Ворон О.П. Роль та визначення національного фактору Римо-Католицької церкви в Україні // Волання з Волині. - 2007. - № 3. - С. 20-26.

7 .Ворон О.П. Проблема католицького прозелітизму в Україні // Матеріали І всеукраїнської конференції студентів, педагогів та молодих науковців „Наука, освіта, суспільство очима молодих”. - Рівне, 2006. - С. 172-175.

Размещено на Allbest.ru