Поняття «національна церква» не вживалося в науковій літературі радянської доби, оскільки це стимулювало б самосвідомість націй і сприяло їхньому «сепаратизмові». М. Грушевський і деякі зарубіжні дослідники користувалися цим поняттям, але без якогось спеціального визначення, хоч і з якісно окресленими рисами. Так, німецький професор Ганс Кох під церковно-правничим кутом зору поділяв релігійні об'єднання в Російській імперії після падіння царату за трьома прелімінарними рубриками: 1) новоутворені національні церкви; 2) сепаратно-вільні рухи церковного пробудження (старі розколи, протестанти тощо); 3) нові радянські народно-демократичні державні церкви [10, с. 16]. З подальшого тексту його дослідження стає зрозумілим, що має домінувати принцип: окрема нація - окрема церква. Для визначення проміжного становища церков на шляху до повної незалежності доктор Ганс Кох використовував поняття «національна автономія» щодо церков Грузії та України 1921-1930 років. Такого самого принципу дотримувалися також діячі українських церков, визначаючи, що ідеологічна основа Української православної церкви - служити народові [10, с. 53].

Національна зовсім не означає єдина для всієї нації і, звичайно, не є аналогом національно-державної релігії, хоча друга, природно, може формувати національну церкву. Проте не слід ототожнювати поняття національна церква і церква (чи конфесія) національної зорієнтованості. Нація в один і той же час може мати будь-яку іманентно необхідну їй кількість конфесій, які об'єктивно сприяють її збереженню та поступові, але не всі вони постають як національні церкви. Отже, національною в Україні постає не та церква, яка використовує у своїй назві щось від корінного етносу, функціонує на його рідній землі чи має порівняно тривалу історію. Якщо церква ігнорує в своїй діяльності національну мову, підпорядкована зарубіжному центру, який нехтує наші національні інтереси, або ж, тим більше, працює проти української суверенності, то така церква не є українською національною навіть за умови приналежності значної кількості її парафіян до українського етносу. Більше того, вона у своєму функціонуванні постає як церква центру своєї юрисдикції.

Поняття «національна церква» не тотожне поняттю «державна церква». Якщо перша постає складовою духовно-культурного розвою нації, то друга - складовою соціально-політичного процесу. Для цього їй не обов'язково мати чільну історію в контексті автохтонно-національного розвою. Якщо в одній державі може бути кілька національних церков чи течій (нині в Україні до національних релігійних об'єднань можна віднести церкву Київського патріархату, Автокефальну православну, Українську греко-католицьку та інші), то державною в країні водночас постає переважно одна церковна інституція. Україна через свою складну історію і поліконфесійність не може мати своєї державної церкви, хоча на це й претендують деякі церкви. Але якщо таке прагнення в цьому УПЦ Київського патріархату певною мірою можна ще виправдати (вона дійсно є національною церквою з глибокою традицією) і можна зрозуміти (тривала колоніальна залежність мінімізувала її захисні можливості в протистоянні з іншими релігійними течіями), то негласна підтримка з боку деяких державних інституцій різного рівня Православної церкви України московської юрисдикції явно не йде в руслі процесу суверенізації нашої країни.

Кожна національна держава з необхідністю в контексті своїх життєвих і стратегічних інтересів формує та реалізує геоконфесійні інтереси нації як особливу зацікавленість до міжнародних відносин у сфері релігійно-церковного устрою. Така позиція держав, окрім духовно-морального та соціально-культурного аспектів, зумовлюється також їхньою турботою про національну безпеку в новітню епоху духовно-інтелектуальних експансій.

Характерним для України є те, що практично завжди релігійні центри, під юрисдикцією яких перебували її церкви, розміщувалися за її межами.

Певна річ, що політичні наслідки залежностей від них неоднакові, як і їхні впливи в цілому на поступ української нації також неоднозначні.

Особливість організаційної структури православ'я при підпорядкуванні національних церков одна одній з необхідністю тягне за собою політичну залежність нації або зумовлюється такою. Зазначимо, однак, те, що в певні історичні періоди підпорядкування національних церков України незалежним міжнародним релігійним центрам відіграло значну позитивну роль у збереженні українського етносу, у формуванні його самосвідомості та державницького менталітету.

Характерно, що політика колоніальних режимів і пануючих при них церковних структур щодо церков України, котрі боролися за її державність чи, принаймні, якоюсь мірою сприяли виживанню й розвою нації, була майже ідентичною як за монархічних часів, так і за комуністичного режиму. Це й не дивно, адже самостійні національні церковні інститути може мати лише незалежна держава. Ступінь розвитку їх є також ознакою цивілізованості нації та її держави, оскільки релігійні інститути є дійовим засобом входження нації у світове співтовариство й можуть відігравати значну роль у справі мирного порозуміння між народами, що, звичайно, неприйнятне для колоніальних і тоталітарних режимів та вірнопідданих їм пануючих церков.

Напрошується запитання: чи не краще, щоб національні церкви були під юрисдикцією незалежних міжнародних релігійних центрів? Справді, в сучасному цивілізованому світі це несе певні вигоди й убезпеченість від сваволі деяких національних урядів. Так, коли в СРСР і Східній Європі під натиском комуністичних режимів настала загроза церквам взагалі, тоді розміщення керівних центрів деяких з них за рубежами цих країн (наприклад, у Римі -- в католиків і греко-католиків) відіграло позитивну роль у збереженні в нас самих церков і, що важливо, їхнього морального, канонічного й політичного образу. Вони не мають тих гріхів зради свого народу, які ще довго буде замолювати Російська православна церква (РПЦ) і частина духівництва УПЦ, яка перебуває під юрисдикцією Московського патріархату.

РПЦ за радянських часів стала, до певної міри, вже не церковною структурою в первинному розумінні цього поняття, а скоріше політизованою інституцією. Такий стан зумовлено, значною мірою, її власною імперською суттю та структурою. Зовнішні умови існування РПЦ, коли вона століттями після петровських реформ не мала канонічно довершеної ієрархії, а десятиліттями управлялася спорадичними імпульсами окремих світських і церковних діячів, не маючи навіть синоду, сприяли цій трансформації. У наш час політичні сили одіозного комуністичного стану змикаються з ортодоксальним обскурантизмом релігійних діячів російського православ'я не лише проти демократії в Росії, а й проти будь-якого народу, котрий не скорився й не хоче стати "під високу руку Москви".

Парадокс і хрест Росії в тому, що вона, з огляду на свою історію та й на сучасну державну структуру іншої політики, ніж імперської, проводити не може. Адже й нинішня Російська Федерація суть імперія, іманентною потребою котрої з необхідністю є політика шовіністична й імперська. Україні потрібно звикати до цього і відповідно вести свою політику з стратегією максимально можливої інтеграції у світове співтовариство і щонайперше в Європу.

Особливу роль у цьому мають відіграти якраз українські церкви, включаючи Помісну православну й греко-католицьку, а також протестантські, які в своїй цілісності мають чітко підкреслювати свою духовну відмежованість від Росії.

Відомо, що укорінення у свідомості нації "духу капіталізму" певною мірою залежить від засвоєння нею саме "протестантської етики". Україна в цій значущій справі має неабиякі традиції, оскільки "євангельські пробудження" в Російській імперії сталися саме на українській землі, де вони знайшли надзвичайно сприятливий грунт. Думається, що протестантизм з його толерантністю й відомим внеском у розвиток загальнодемократичних основ соціуму міг би і в наш час разом з українським православ'ям помітно сприяти подоланню тоталітаристських стереотипів у свідомості української нації. Етнічне підґрунтя для цього є.

Ідея об'єднання християнських церков України в одну церковну інституцію нині не на часі. Держава, з одного боку, має сприяти тепер забезпеченню, насамперед, толерантних відносин між традиційними церквами, визнанню ними права на існування в країні інших конфесій, церковних утворень, а з другого, - включенню їх у різні види спільної соціальної діяльності, значимої для національного й духовного відродження, для процесу українського державотворення.

Однак сучасна ситуація, яка складається в Україні у відносинах між чинною владою та церквою, викликає занепокоєння. Так, напередодні православного Різдва 2010 року керманичі двох найбільших українських церков східного обряду - УПЦ КП та УГКЦ - оприлюднили низку заяв, зміст яких зводиться до застереження влади від систематичного втручання у церковне життя на користь УПЦ Московського патріархату. Патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет 30 грудня 2010 року заявив про втілення «масштабного плану з розвалу та знищення Київського патріархату», який розроблений у Москві та запропонований Московським патріархом Кирилом і його підлеглими для реалізації в Україні. 5 січня 2011 року Філарет разом із главою УГКЦ Любомиром Гузаром виступили із заявою проти намірів змінити статус головної християнської святині країни - «Софії Київської», оскільки вбачають у цьому спробу передати храм УПЦ МП. А 5 та 6 січня 2011 року Львівська та Тернопільська міськради направили президентові звернення, в яких закликали В. Ф. Януковича не допускати преференцій для УПЦ МП з боку влади.

Ще наприкінці 2010 року низка ЗМІ повідомила, що 22 грудня на засіданні Гуманітарної ради при президентові обговорювалося питання щодо передачі собору «Софія Київська» заповіднику «Києво-Печерська лавра», над яким фактично домінує Московський патріархат. Ганна Герман тоді заявила, що це все «спекуляції, перекручена інформація, свідоме чи несвідоме введення в оману суспільства. Проте Синод УПЦ МП підтвердив побоювання Філарета та Гузара, створивши спеціальну комісію зі «святкування 1000-літнього ювілею Софійського собору». Днями ж прес-секретар предстоятеля УПЦ МП протоієрей Георгій Коваленко повідомив, що УПЦ МП звертатиметься до держави з проханням надати дозвіл на проведення богослужіння в Софії Київській. Ці події стали продовженням історії піврічної давнини. У червні 2010 року глава УПЦ МП Володимир уже ставив перед державним керівництвом питання про проведення богослужінь УПЦ МП у Софії Київській. Натомість Патріарх Філарет завив, що УПЦ КП виступає за надання права здійснювати богослужіння на території Софійського собору в Києві, але по черзі представниками різних православних конфесій. За словами глави Київського патріархату, тоді на відповідну пропозицію так і «не було видимої реакції» Банкової. «Видимою» вона стала лише зараз. Державне сприяння одній із конфесій значно активізувалося в другій половині 2010 року. Судячи з останніх повідомлень ЗМІ, на черзі «добро» на офіційне привласнення Московським патріархатом Києво-Печерської лаври, Херсонеського заповідника, території Десятинної церкви, зведення, за активної державної підтримки, найвищого в Європі собору УПЦ МП у Києві і менших храмів у регіонах. Упродовж минулого року всі альтернативні Московському патріархату християнські конфесії скаржились на ті чи інші утиски, яких вони зазнавали з боку того-таки МП. 30 липня 2010 року Патріарх Філарет звернувся до президента і міністра внутрішніх справ з проханням з'ясувати питання щодо фактів перешкоджання участі прихожан УПЦ КП у Хресній ході з нагоди Дня хрещення Русі. Приводом стало те, що «під тиском невідомих осіб» перевізники почали масово відмовлятися від транспортування прочан, а «у приватних розмовах свої дії пояснювали погрозами правоохоронців відібрати ліцензії на здійснення перевезень та створити інші перешкоди у діяльності». 2-9 вересня 2010 року Синод єпископів УГКЦ закликав В. Ф. Януковича не допустити розпалювання в Україні релігійної ворожнечі, міжконфесійної нетолерантності та обмеження конституційних прав громадян за ознаками релігійних переконань. Представники УПЦ КП неодноразово заявляли, що на духовенство церков УПЦ КП чиниться тиск з метою змусити священників та архієреїв перейти під юрисдикцію УПЦ МП.

2010 року прокотилася хвиля рейдерських захоплень храмів Київського патріархату. Зокрема, на Київщині таємно, але швидко (за два тижні) у жовтні 2010 року було зареєстровано зміни до статутів трьох парафій Київського Патріархату - в місті Макарові, в селах Ясногородка та Маковище Макарівського району. 26 грудня в селі Ружки Таращанського району було спровоковано протистояння з активним залученням правоохоронців. національний церква православний релігія

2. Проблеми національної релігії

Відомо, що релігійна і етнічна ідентичність часто накладаються одна на одну. Але українська історія чітко продемонструвала, що зміна релігійної ідентичності не завжди приводила до втрати етнічної ідентичності. Наприклад, коли уніати змушені були доводити в ХVІІ ст., що вони є «руськими», як і православні , то це не тільки трансформувало традиційне визначення етнічності через віросповідний чинник, але й привело до того, що релігійна ідентичність стала одним з основних чинників етнополітичного самовизначення українського народу, що значно прискорило процеси національної ідентифікації (відомо, що українців на Заході ділили на «русинів католиків» та «русинів не католиків», «русинів з'єдинених» та «русинів нез'єдинених»). Мелетій Смотрицький, Гербурт Добромльський та інші мислителі почали відокремлювати етнічну належність людини від релігійної, заперечуючи архаїчні уявлення сучасників, які ототожнювали православне віровизнання з етнічним походженням. Мелетій Смотрицький одним з перших зрозумів згубність подальшого релігійного протистояння між православними та уніатами і висунув ідею замирення «Русі з Руссю». Поступово і у суспільстві визрівало усвідомлення безперспективності протистояння Русі православної з Руссю уніатською. На це суттєво впливала новопостала ранньомодерна національна ідентичність українців, яка охоплювала, але не скасовувала релігійну ідентичність. І вже у 30-40-х роках XVII ст. виникає тенденція поступової консолідації русинів-українців навколо Києва не тільки як етнорелігійного, але й як національного центру Русі-України. Таким чином, релігійна ідентичність є важливим чинником державо- і націєтворення, а також основою для формування громадянського суспільства.

Хоча сьогодні спостерігається певна розмитість релігійної ідентичності громадян України, проте українське суспільство перебуває у стані пошуку нової релігійної ідентичності. М. Маринович вважає, що поліконфесійність українського суспільства є не тільки одним із важливих стримувальних чинників, які унеможливлють розвиток фундаменталістських тенденцій, але й основною передумовою знаходження нової інтегральної релігійної ідентичності [10, 23]. Такою інтегральною релігійною ідентичністю для православних, греко-католиків і римо-католиків може бути християнська ідентичність («Я - християнин»). Е. Сміт зазначає, що релігійна ідентичність спирається на об'єднанні різних елементів релігійної культури: цінностей, символів, міфів, традицій - часто кодифікованих в обрядах та ритуалах. Процес конструювання, відтворення та підтримання релігійної ідентичності включає в себе різні знакові, символічні, ідейно-образні та ціннісно-смислові компоненти. Кожна релігійна система містить, когнітивну модель світу, яка визначає «своїх та чужих» в термінах сакральних цінностей, стереотипів. Стверджуючи, що «Я є християнин», віруючий тим самим співвідносить своє «Я», або в цілому із знаково-символічним, ідейно-образним та ціннісно-смисловим простором християнства, або з його окремими елементами.

Отже, найбільш прийнятною для громадян України є національна ідентичність громадянсько-політичного типу, яка може поєднуватися з іншими різновидами ідентичностей - релігійною, етнічною, професійною тощо. Національна ідентичність громадянсько-політичного типу за самою своєю суттю багатовимірна, адже вона охоплює, але не скасовує етнічну, мовну, релігійну, регіональну, професійну, класову, вікову, статеву та інші ідентичності.

Таким чином, для розвитку релігійної, національної та європейської ідентичності громадян України необхідно захистити український інформаційний простір; забезпечити інформаційно-психологічну безпеку українських громадян; підняти на більш високий рівень політичну культуру населення України; подолати соціально-психологічні стереотипи утопічного і тоталітарного походження та комплекс національної неповноцінності; розширити базу демократичних сил; досягти стану незворотності державотворчих процесів і стабілізації політичного й соціально-економічного життя; довести до логічного кінця незавершений процес консолідації української нації в єдиний соціально-політичний організм (на противагу посиленню регіональної сегментації країни); виховувати національно свідомих громадян і духовно сконсолідувати українство на основі європейських ідеалів, базових цінностей та української національної ідеї.

Висновки