Релігійний фактор у контексті геополітичних трансформацій на Галицько-Волинських землях (друга половина XIII – перша половина XV ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігійний фактор у контексті геополітичних трансформацій на Галицько-Волинських землях (друга половина XIII - перша половина XV ст.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Сучасне національне і духовне відродження України гальмується деструктивними релігійно-церковними процесами, які здебільшого інспіруються зарубіжними політичними і клерикальними центрами. Розкол і кризовий стан Українського Православ'я, невизнаний патріарший статус Української Греко-Католицької Церкви мають геополітичне підґрунтя. Претензії на гегемонію на слов'янському Сході Московської патріархії як «третього Риму», Східна політика Папського престолу, пріоритетним напрямком якої завжди була не стільки Україна, як православна Росія - це реальність наших днів.

Досліджувані в даній дисертації події і процеси (другої половини XIII - першої половини XV ст.) рефлексують до сучасності, оскільки дозволяють виявити витоки та історичні прецеденти тієї клерикальної геополітики зарубіжних релігійних центрів, з якою нині стикається Україна і які в минулому призвели до трансформацій релігійно-церковного життя на галицько-волинських землях.

Існування Галицько-Волинського князівства, незважаючи на державну деструкцію Київської Русі й цезуру монгольського завоювання, дало можливість йому ще понад сто років репрезентувати державність у взаєминах з державами Європи та релігійними центрами західного і східного християнства - Папським престолом і Константинопольською патріархією. Галицько-Волинське князівство було, по суті, захисним бар'єром Європи від спустошливої монголо-татарської навали. Саме тому воно опинилося в епіцентрі Східної політики Римської курії, одним із визначальних компонентів якої на той час був золотоординський фактор.

У сучасному українському релігієзнавстві не отримали належного системного опрацювання, історіософського обґрунтування, релігієзнавчого аналізу Східна політика Римської курії з урахуванням монгольського фактору. Саме тому засоби і методи папської дипломатії в контексті унійної політики Апостольської столиці, спрямованість і наслідки наступу польського католицизму на галицько-волинських землях, що стали предметом цього дослідження, належать не лише до історичної ретроспективи, а потребують сучасного порівняльного аналізу.

Галицька митрополія, утворена 1303 р. як вияв прагнення українців до церковної самостійності і чинник національного значення, стала об'єктом геополітичної боротьби Польщі, Литви й Московії. У результаті цієї боротьби вона, зрештою, була ліквідована під тиском політичних сил, які створювали централізовану Московську державу й обстоювали ідею єдиного канонічного простору на руських землях. Папською буллою 1458 р. акт скасування Галицької митрополії також був підтверджений.

Відтак, досліджуваний відрізок української історії надто повчальний і вимагає нового прочитання, оскільки зарубіжні релігійні центри, що значною мірою спричинилися до політичних і релігійних трансформацій на галицько-волинських землях у другій половині XIII - першій половині XV ст., продовжують використовувати свій вплив і зв'язки з певними політичними та релігійними колами для досягнення своїх геополітичних цілей. Це й зумовлює актуальність даного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертаційна робота виконана відповідно до теми «Україна і слов'янський світ: історія та сучасність» Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету. Тема дисертації має безпосереднє відношення до планової теми Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України «Релігійний фактор в контексті етнонаціональних і політичних процесів в Україні» (0101U002661).

Мета дослідження полягає у виявленні складових релігійного фактора в геополітичних трансформаціях на галицько-волинських землях упродовж другої половини XIII - першої половини XV ст.

Досягнення поставленої мети зумовлює постановку низки питань, що передбачає вирішення наступних основних завдань:

- проаналізувати геополітичну ситуацію і становище Галицько-Волинського князівства в умовах монголо-татарської навали;

- виявити сутність і встановити спрямованість Східної політики Папського престолу з урахуванням золотоординського фактора;

- розкрити засоби і методи папської дипломатії, зорієнтованої на запровадження церковної унії в Галицько-Волинському князівстві;

- з'ясувати ідейне підґрунтя, спрямованість і наслідки експансії католицизму в контексті Східної політики папства на галицько-волинських землях;

- порівняти становище Православної Церкви на волинських і галицьких землях до і після Кревської унії (1385 р.);

- дослідити значення факту створення та існування Галицької митрополії в умовах експансії католицизму і втрати незалежності Галицько-Волинського князівства;

- виявити політично-релігійні причини та наслідки скасування Галицької митрополії.

Об'єкт дослідження - геополітичні трансформації на галицько-волинських землях у другій половині XIII - першій половині XV ст.

Предмет дослідження - складові, засоби, методи, спрямованість і наслідки дії релігійного фактора, який спричиняв трансформації на галицько-волинських землях.

Хронологічні рамки даного дослідження визначаються внутрішньою логікою подій та обмежуються другою половиною XIII - першою половиною XV ст.

Нижній хронологічний рубіж - друга половина XIII ст. - визначається початком монголо-татарської навали і витоками Східної політики Папського престолу; верхній хронологічний рубіж - перша половина XV ст. - зумовлений Флорентійською унією (1439 р.) та її наслідками для Української Православної Церкви, оскільки вона стала відправною точкою для багатьох глибинних історичних процесів як на Заході, так і на Сході Європи, зокрема й таких, як поділ Київської митрополії (1448 р.) та утворення Московської митрополії (1458 р.).

Територіальні рамки даного дослідження визначаються територією Галицької та Волинської земель.

Методи наукового дослідження. В основу методології дослідження покладено загальнонаукові та специфічно релігієзнавчі принципи: історизм, наукова об'єктивність, позаконфесійність, світоглядний плюралізм, які дозволили вивчити й проаналізувати події і факти в їх динаміці, з урахуванням їх рефлексійності до сучасних реалій релігійно-церковної ситуації в Україні. Зі спеціально-наукових методів використовувався історіософський (філософське осмислення історичних подій і процесів), проблемно-тематичний (виокремлення та аналіз основних концептуальних напрямків геополітики і трансформацій), хронологічний (зв'язок історіографічної традиції з конкретною історичною дійсністю), історико-порівняльний та історико-системний (аналіз та узагальнення проблем у висвітленні російської, радянської, діаспорної і сучасної української історіографії). Серед емпіричних методів застосований джерелознавчий (вивчення писемних джерел).

Дисертантка спиралася на теоретично-методологічний аналіз ролі релігійного фактора у світових суспільних процесах, зокрема політичній і духовній трансформації українського суспільства, у працях сучасних українських істориків, філософів, релігієзнавців, етнологів: М. Брайчевського, Я. Дашкевича, О. Головка, Я.Ісаєвича, А. Колодного, М. Котляра, П. Кралюка, О. Крижанівського, О. Моці, Г. Надтоки, В. Рички, П. Панченка, В. Пащенка, О. Сагана, Н. Стоколос, О. Толочка, В. Ульяновського, О. Уткіна, Л. Филипович, Н. Яковенко, П. Яроцького та інших.

Наукова новизна дослідження. У дисертації доведено, що Східна політика Папського престолу, монголо-татарська навала, збройна агресія Польської Корони, експансія католицизму, тиск московських церковно-політичних сил у взаємодії з Константинопольською патріархією значною мірою спричинили деструкцію державного, соціального й церковного життя, етноконфесійної ідентифікації українців, міжетнічних і міжконфесійних відносин на галицько-волинських землях у другій половині XIII - першій половині XV ст.

У дисертації обґрунтовано низку положень, що відзначаються новизною:

- обґрунтовано, що в умовах занепаду Києва як політично-релігійного центру Руської держави Галицько-Волинське князівство виконувало, по суті, функції захисту інтересів Русі-України у відносинах із зовнішніми суб'єктами міжнародної політики, зокрема Золотою Ордою і Папським престолом, а також сусідніми католицькими країнами - Угорщиною, Польщею та Литвою, захищаючи державний суверенітет, економічні, культурні, церковно-релігійні, етнонаціональні інтереси князівства і галицько-волинської спільноти. Історичні реалії перетворили Галицько-Волинське князівство на форпост, який, з одного боку, оберігав Давньоруську державу із Заходу, а з другого, - сприяв встановленню економічних, культурних, релігійних контактів з державами Європи і Папським престолом. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, Галицько-Волинське князівство розвивалося на моноетнічному грунті з переважанням західних впливів над комбінацією візантійських і північно-східних, що домінували в процесі формування Київської держави;

- встановлено, що монголо-татарська навала привернула увагу Папського престолу і стояла як центральне питання Ліонського собору (1245 р.). У дипломатичній та політичній діяльності папства їй відводилося пріоритетне значення в контексті його Східної політики. Папський престол почав встановлювати тісні відносини з монгольськими ханами з метою навернення золотоординської еліти в католицьку віру, щоб домовитися з ними як сюзеренами руських князів про отримання визнання за Папським престолом церковного верховенства над Руською Церквою. Досягнення угоди з правителями Золотої Орди мало послабити монгольську загрозу для країн Східної Європи, які визнавали церковну владу над ними папства (Угорщина, Польща, Чехія, Балтійські держави). Апостольська столиця намагалася нейтралізувати зближення ординців з Нікейською імперією, з боку якої постійно існувала загроза хрестоносцям і створеному ними Латинському цісарству в Константинополі. Папство також прагнуло залучити Золоту Орду як свого союзника в боротьбі з турками-сельджуками;

- виявлено, що в кінці 40-х - на початку 50-х років XIII ст., коли зі Сходу Південно-Західній Русі загрожувала монголо-татарська навала, а із Заходу - натиск об'єднаних сил угорських і польських феодалів та рицарів-хрестоносців, галицько-волинські князі були змушені піти на переговори з Папським престолом, ініціатором яких виступив глава Католицької Церкви. Папство за допомогою дипломатичних засобів намагалося підпорядкувати Галицько-Волинське князівство Риму. Галицько-волинські князі не допустили втручання папства у внутрішні справи своєї держави. Твердження про здійснену Данилом Романовичем церковну унію з Римом не витримує критики, оскільки такої унії не зафіксовано в жодних тогочасних папсько-руських документах. Переконавшись у неспроможності Римських Пап ініціювати й очолити християнську антиординську коаліцію держав Європи і таким чином надати ефективну допомогу Русі, Данило Романович, всупереч шаленому дипломатичному тиску Римської курії, папським погрозам піддати його церковному прокляттю, рішуче пориває будь-які дипломатичні, політичні, церковні стосунки з Папським престолом;

- доведено, що Східна політика Папського престолу, починаючи з другої половини XIV ст. (після втрати незалежності Галицько-Волинського князівства), послідовно реалізовувалася католицькою Польщею, що викликало руйнівну трансформацію всього суспільного укладу на галицько-волинських землях, передусім релігійно-церковного життя і деструкцію етноконфесійної ідентифікації. Оскільки Польща як держава латинського християнства вчинила агресію проти держави східного Київського християнства, це започаткувало національно-релігійну боротьбу між православними і католиками, українцями і поляками;

- порівняльний аналіз правового становища Православної Церкви до і після Кревської унії (1385 р.) показав, що православ'я в українських землях, інкорпорованих литовськими князями, було під державним захистом; Православна Церква мала сприятливі умови для функціонування і розвитку. Після Кревської унії призупиняється християнізація язичницької Литви Православною Церквою. Відбувається перехрещення православних. Католицизм і спольщення набувають пріоритетного значення в державній політиці. Надання низки привілеїв лише для католицької шляхти ущемлювало економічні, господарські, політичні й релігійні інтереси та права православних. Городельська унія (1413 р.) юридично розмежувала православних і католицьких феодалів, православні народні маси і окатоличену знать, спричинила соціальний та релігійний розкол, перетворилася, з одного боку, на засіб денаціоналізації української шляхти, а з другого - стала передвісником релігійної нетерпимості, вихідною точкою формування протикатолицької, а відтак і протипольської опозиції на українських землях;

- встановлено, що утворення Галицької митрополії (1303 р.) було, з одного боку, природною реакцією на розвал старої Руської (Київської) митрополії - після перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира над Клязьмою (1299 р.), а потім до Москви (1325 р.) - внаслідок занепаду й поділу стародавньої Руської держави на окремі етнічні й політичні спільноти. З іншого боку, Галицька митрополія стала виявом прагнення українців до церковної самостійності, що було, у свою чергу, важливим свідченням самобутнього та самодостатнього розвитку Галицько-Волинського князівства. Коротка історія Галицької митрополії (існувала з перервами від 1303 до 1415 р.) виявила високий рівень самосвідомості та самоідентифікації українців, які намагалися обирати свій власний шлях релігійно-церковного і національного розвитку;

- з'ясовано, що на Московщині до самого факту існування Галицької митрополії ставилися вкрай негативно й агресивно, оскільки розуміли, що вона має можливості розширити свої кордони і свій канонічний вплив поза галицько-волинськими землями, об'єднавши під своїм омофором усі єпархії України та відновивши давню церковну традицію й авторитет Київської митрополії. Візантійська церковна політика орієнтувалася на суздальсько-володимирських князів, на політичні кола, які створювали централізовану Московську державу. Північно-східні князі, заручившись підтримкою Константинополя, вимагали скасування Галицької митрополії, яка, по суті, стала заручницею боротьби за встановлення власної кафедри польсько-литовсько-московських сил, ворожих самій ідеї існування Галицької митрополії як чинника етнічної консолідації.

Теоретичне значення дисертації полягає насамперед у тому, що в ній поставлено і вирішено комплекс історичних і релігієзнавчих проблем, які дали змогу осмислити, конкретизувати та систематизувати вияви зовнішнього релігійного фактора в контексті геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях у досліджуваний період (друга половина XIII - перша половина XV ст.). Вони не втратили актуальності для сучасної України, оскільки на її території діють церкви під юрисдикцією зарубіжних релігійних центрів, геополітичні амбіції яких не зазнали істотних змін після повалення Галицько-Волинського князівства.

Практичне значення дисертації обумовлене тим, що її результати можуть бути використані в сучасних історичних, історіософських, релігієзнавчих дослідженнях, при розробці відповідних курсів і спецкурсів, зокрема таких, як «Східна політика Папського престолу: історія і сучасність», «Українсько-Ватиканські відносини: минуле і сучасне». Матеріали і висновки дисертації сприятимуть сучасним українським державним і церковним інституціям, послуговуючись уроками історії, шукати оптимальних шляхів вирішення актуальних проблем державно-церковної політики у відносинах із зарубіжними релігійними центрами - Апостольською столицею, Московською і Константинопольською патріархіями.

Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційної роботи апробовані на методологічних семінарах кафедри мистецтвознавства та культурології, а також філософії і соціальних наук Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету, на міжнародних наукових конференціях, зокрема: Міжнародній науково-практичній конференції «Київська традиція і Східний обряд в українському християнстві» (5 червня 2004 р., Тернопіль), Четвертих Річинських читаннях (22 жовтня 2004 р., Київ), II Міжнародній науково-теоретичній конференції «Знаки питання в історії України: українська історія у східноєвропейському контексті» (29-30 жовтня 2004 р., Ніжин), XV Міжнародній науковій конференції «Історія релігій в Україні» (16-18 травня 2005 р., Львів), Міжнародній науковій конференції «Релігія і церква в історії України» (14-16 вересня 2005 р., Полтава), наукових конференціях Рівненського інституту слов'янознавства Київського славістичного університету (2001 р., 2005 р.).

Публікації. Основний зміст дисертації викладено у 8 публікаціях: 4 - у фахових виданнях, затверджених ВАК України, 4 - у збірниках наукових праць (загальний обсяг 3,3 друк. арк.).

Структура дисертації. Послідовність викладення матеріалу зумовлена логікою дослідження, його метою і завданнями. Керуючись ними, дисертантка в першому розділі здійснила історіографічний та джерелознавчий аналіз поставлених у дисертації проблем. Об'єктом дослідження у другому розділі є спрямованість, засоби, методи й наслідки Східної політики Римської курії в контексті геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях другої половини XIII - першої половини XV ст. Це дало змогу у третьому розділі перейти до ґрунтовного дослідження експансії польського католицизму на галицько-волинських землях після падіння Галицько-Волинського князівства, а в четвертому - зосередитися на дослідженні феномена Галицької митрополії як вияві прагнення Південно-Західної Русі до церковної самостійності під час геополітичних змагань Литви і Московії, в центрі яких були Київська і Галицька митрополії. Список використаних джерел і літератури включає 359 найменувань.

Основний зміст роботи

геополітичний галицький волинський дипломатія

У Вступі обґрунтовується актуальність дослідження, визначаються його об'єкт, предмет, хронологічні і територіальні рамки, мета і завдання дисертації, методи дослідження, теоретичне та практичне значення дисертації. Викладені положення, що становлять наукову новизну, і форми апробації результатів дослідження.

Перший розділ - «Історіографія проблеми та джерельна база дослідження» - складається з двох підрозділів. Перший параграф - «Історіографія проблеми» - базується на аналізі чотирьох основних концептуальних ліній: дореволюційної, радянської, зарубіжної та сучасної української.

Дореволюційна історіографія, що тією чи іншою мірою торкалася питань історико-релігійних процесів на галицько-волинських землях у другій половині XIII - першій половині XV ст., представлена в дисертації працями ряду дослідників XIX - початку XX ст. Це, зокрема, монографії В. Антоновича, М. Дашкевича, М. Довнар-Запольського, Д. Зубрицького, М. Карамзіна, М. Костомарова, М. Кояловича, Л. Крушинського, М. Лагова, М. Смирнова, С. Соловйова, І. Шараневича. Незважаючи на ідейну та конфесійну заангажованість вказаних авторів, частина їх праць має для нашого дослідження вагоме значення. Воно полягає перш за все в тому, що в багатьох із перелічених монографій російських та українських дослідників історії Церкви XIX - початку XX ст. викладений добре систематизований історичний матеріал.

Вагомий науковий внесок у розвиток історико-церковних студій дореволюційного періоду зробили П. Карашевич, І. Малишевський, О. Петрушевич, М. Теодорович, О. Хойнацький, І. Чистович, які досліджували історію Православної Церкви Південно-Західного регіону Русі.

Питанням політичних трансформацій на галицько-волинських землях у XIII-XV ст. і їх наслідків для Української Православної Церкви, особливостей становлення та функціонування Галицької митрополії була приділена значна увага у III, IV і V томах фундаментальної «Історії України-Руси» М. Грушевського. Особливий науковий інтерес у М. Грушевського викликала історична доля Галицької митрополії. На його думку, заснування митрополичої кафедри в Галичі було безпосередньо пов'язане з переїздом Київського митрополита Максима до Володимира над Клязьмою (1299) і намаганням галицько-волинських князів «вийти з під впливу володимиро-московського митрополичого стола».

Однією з перших праць радянської доби, присвячених історії Галицько-Волинської Русі та подіям релігійно-церковного життя вказаного регіону, стала монографія В. Пашута «Очерки по истории Галицко-Волынской Руси». Незважаючи на певну ідеологічну заангажованість цієї праці, дослідник ґрунтовно висвітлює проблему взаємовідносин Русі з Римською курією в європейському контексті.

Значну увагу питанням релігійно-церковного життя в Галицько-Волинському регіоні у XIII - першій половині XV ст. приділено в монографії Б. Рамма «Папство и Русь в X-XV веках». Зібраний, систематизований і в дусі часу інтерпретований великий фактологічний та джерельний матеріал і нині заслуговує на увагу істориків.

Інформацію про релігійно-церковне життя в Галицько-Волинській Русі знаходимо в наукових розвідках І. Грекова, Ю. Свідерського, Н. Щавелевої, С. Большакової, А. Сахарова.

Серед діаспорних дослідників даної проблематики, чий науковий доробок є значимим для нашого дослідження, варто назвати І. Власовського - автора фундаментальної праці «Нарис історії Української Православної Церкви». Окремо виділимо працю відомого вченого української діаспори М. Чубатого «Історія християнства Руси-України». Історичний матеріал і цілий ряд узагальнень, зроблених М. Чубатим, є безумовно вартісним для нашого дослідження. Зокрема, автор надав нових акцентів у розгляді проблеми перенесення митрополичого осідку з Києва до Володимира над Клязьмою (1299 р.).

Розгляд багатьох питань, що стосуються церковно-релігійного життя галицько-волинських земель впродовж другої половини XIII - першої половини XV ст., знаходимо в роботах А. Великого, Д. Дорошенка, А. Карташова, І. Лисяка-Рудницького, Г. Лужницького, І. Огієнка (митрополита Іларіона), І. Ортинського, Н. Полонської-Василенко, М. Сидора, О. Субтельного, Ю. Федорова.

Важливе значення для нашого дослідження мала точка зору польських дослідників кінця XIX - початку XX ст., а також сучасних польських авторів, таких як Я. Гурба, А. Левицький, К. Маслинський, Б. Новак, М. Парчевський, Д. Станчик, І. Умінський, Р. Щигель, Г. Явор, А. Янечек та ін., котрі досліджували питання формування польсько-руських кордонів у X-XIII ст., взаємовідносини правителів Галицько-Волинського князівства і Польщі в XIII-XIV ст., реалізацію постанов Флорентійської унії в Польщі та на підвладних їй українських землях у XV ст.

У нашому дослідженні ми спиралися на праці вітчизняних дослідників - В. Борисенка, Л. Войтовича, О. Моці, В. Рички, О. Русиної, Р. Симоненка, Ю. Терещенка, В. Шевченка, Н. Яковенко, - у яких автори торкаються проблеми релігійного фактора в контексті геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях у другій половині XIII - першій половині XV століть.

Окремі аспекти дисертаційного дослідження, що стосуються історії галицько-волинських земель XIII - першої половини XV ст., знайшли висвітлення у студіях В. Ауліха, О. Головка, Б. Грабовецького, В. Жука, В. Замлинського, В.Ідзьо, А. Крижанівського, О. Крижановської, О. Купчинського, В. Пришляка, В. Ульяновського, Г. Шацької.

Питанням релігійного фактора в контексті геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях упродовж другої половини XIII - першої половини XV ст. приділена увага в науковому доробку Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. Це, зокрема, колективні монографії «Історія християнської церкви на Україні» за редакцією О. Онищенка, «Українська церква між Сходом і Заходом» і збірник наукових праць «Історія православної церкви в Україні», а також т. 2 «Українське православ'я» і т. 4 «Католицизм» за редакцією П. Яроцького 10-томного видання «Історія релігії в Україні», здійснюваного під керівництвом доктора філософських наук, професора А. Колодного.

Серед сучасних вітчизняних дослідників релігійно-церковних процесів у Галицько-Волинському князівстві, чий науковий доробок виявився вартісним для нашого дослідження, слід назвати М. Бендика, М. Котляра, В. Ричку, О. Мусіна, І. Паславського, Г. Савчук, І. Шевціва.

Проте не отримали належного системного опрацювання, історіософського обґрунтування, релігієзнавчого аналізу Східна політика Папського престолу з урахуванням золотоординського фактора, засоби і методи папської дипломатії в контексті унійної політики Римської курії, спрямованість і наслідки експансії польського католицизму на галицько-волинських землях, що і стало предметом нашого дослідження.

У другому параграфі - «Джерельна база дослідження» - дисертанткою розглядається комплекс опублікованих джерел. У дисертації використані опубліковані писемні джерела, які за видовими ознаками поділяються на: 1) Галицько-Волинський літопис; 2) опубліковані документи; 3) записки мандрівників.

Галицько-Волинський літопис належить до числа найвідоміших і найвартісніших пам'яток давньоруського літописання XI-XIII ст. Як історичне джерело, що висвітлює події свого часу, цей літопис не має собі рівних - ні за багатством фактичної інформації, ні за рівнем тлумачення подій, явищ, характеристик персонажів, суспільно-політичних процесів у Галицько-Волинській і Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, за влучним висловлюванням М. Грушевського, «служить головним джерелом для всієї України того часу - прожектором, котрий освітлює нам попереднє і дає провідні вказівки для пізнішого часу, коли ми зостаємось майже в повній пітьмі, по тім як уривається це дорогоцінне джерело». Йдеться про грамоти, юридичні документи, фрагменти з інших літописів, воїнські повісті (свідчення про битви й походи, написані або розказані очевидцями подій), документи з княжого архіву, звіти військових і дипломатичних діячів, які були використані нами в цьому дослідженні, а також свідчення з даної проблематики «Хроніки з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича (XVII ст.)

Опубліковані джерела, використані в дисертаційному дослідженні, можна розділити на церковні і світські. До церковних джерел відносяться грамоти, листи і повчання Київських (Московських) митрополитів, соборні грамоти і послання литовських єпископів, постанови і листи Константинопольських патріархів, листи, булли і бреве Римських Пап.

Збірники документів «Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов» (1883 р.), «Русская историческая библиотека» (1880-1914 р.), «Акты, относящиеся к истории Западной России» (1846 р.), «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России» (1863 р.) проливають світло на шляхи утвердження католицизму на галицько-волинських землях, а також заходи польської влади, спрямовані на зрівняння в правах православного і католицького населення Польської держави.

Світські джерела представлені грамотами візантійських імператорів, жалуваними грамотами і привілеями польських королів православному населенню Південно-Західної Русі в XIII - першій половині XV ст., жалуваними грамотами великих князів литовських і великих князів московських православним митрополитам і монастирям.

Особливе місце серед джерел з вивчення монголо-руських та папсько-руських відносин посідають свідчення Плано Карпіні. У його «Истории Монгалов» (XIII ст.) містяться унікальні дані про становище Галицько-Волинського князівства в першому десятилітті після монгольського завоювання, подається інформація про перебіг переговорів Римського первосвященика з галицько-волинськими князями Данилом і Васильком Романовичами. Не менш важливими є повідомлення «Путешествие в восточные страны» Вільгельма де Рубрука, який відвідав Золоту Орду в 50-х рр. XIII ст.

У другому розділі - «Східна політика Папського престолу в контексті геополітичних трансформацій на руських землях» - досліджуються особливості, засоби, методи, наслідки Східної політики Папського престолу у другій половині XIII - першій половині XIV ст., в епіцентрі якої було Галицько-Волинське князівство.

У першому параграфі - «Галицько-Волинське князівство як суб'єкт української державності й об'єкт геополітичних трансформацій» - висвітлюється процес становлення князівства, його місце і роль в геополітиці Київської Русі. Проаналізувавши різні точки зору дослідників російської, радянської, зарубіжної і сучасної української історіографії, дисертантка прийшла до висновку, що стосунки з Папським престолом мали такий дискурс: 1). На першому їх етапі (1246-1253 рр.) князь Данило звернувся до Римського Папи Інокентія IV з проханням зібрати народи Західної Європи на хрестовий похід проти монголо-татар, погоджуючись у разі здійснення такого проекту навіть на церковну унію з Апостольською столицею. Проте папська місія до Галицько-Волинського князівства в 1246 р. не увінчалася успіхом, і тому переговори з Папським престолом були перервані на сім років (до 1253 р.). 2). Данило вдруге звернувся до Папи Інокентія IV, який зобов'язувався організувати антитатарську коаліцію держав у складі Польщі, Чехії, Моравії, Сербії, Померанії і проголосив хрестовий похід проти монгольських завойовників. Данило дав згоду на унію і прийняв від Папи королівську корону в 1253 р. в Дорогичині. 3). Оскільки наміченого походу не відбулося, реальної допомоги від Папського престолу не було, Данило розірвав угоду про унію. Відтак, церковної унії з Папським престолом фактично не відбулося, оскільки вона не набула чинності. У цій частині своєї зовнішньої політики Данило Романович діяв як мудрий і гнучкий політик і дипломат, оскільки державну незалежність і суверенітет, національну безпеку ставив понад справи релігійні, церковні пріоритети.

У другому параграфі - «Дискурс Східної політики Папського престолу в контексті геополітичних трансформацій на руських землях» - розглядається Східна політика Папського престолу у зв'язку з золотоординським фактором, який Римські Папи намагалися використати як засіб для вирішення на свою користь цілої низки міжнародних проблем, нехтуючи національними і державними інтересами Галицько-Волинського князівства.

Здійснений аналіз дозволяє зробити висновок, що папство сподівалося навернути монголів до католицизму, щоб домовитися з ханами як сюзеренами руських земель про одержання Апостольською столицею церковного верховенства над Руською Православною Церквою. Тобто йшлося про запровадження унії, але вже під егідою навернених до католицької віри монгольських ханів. Цей таємний варіант Східної політики папства був розрахований на скасування незалежності Галицько-Волинського князівства, оскільки Римські Папи не вірили в його спроможність зупинити монголо-татарську навалу.

У дисертації висвітлюються стратегічні цілі, тактичні прийоми дипломатії Папського престолу, мета якої зводилася до «навернення» Русі, тобто підкорення її владі Римських Пап. Якщо в переговорах з ханами Папа пропонував кочовикам воєнний союз проти Русі, то в переговорах з руськими князями обіцяв їм допомогу в боротьбі проти тих же кочовиків. І в першому і в другому випадку папство домагалося одного - стати зверхником Русі. Аналізуючи послання Римської курії, папські булли й листи до галицько-волинських та інших руських князів, а також до папських легатів, архієпископів Прусії, Лівонії, Естонії, які стосувалися папсько-руських і папсько-монгольських стосунків (лише у травневій серії 1246 р. їх було 5, що свідчить про надзвичайну активність папської дипломатії в контексті Східної політики Римської курії), дисертантка наголошує, що вони насамперед були націлені на запровадження унії, реформування Православної Церкви, залучення всіх держав і народів, які входили у зв'язки з Папою, до Католицької Церкви, і жодної практичної допомоги для протидії золотоординській агресії не пропонували.

У третьому параграфі - «Спроби встановлення церковної унії в Галицько-Волинському князівстві як інструмент Східної політики папства» - розглядається зовнішньополітична діяльність володарів Галицько-Волинського князівства на західному відтинку і реакція Римських Пап на неї.

Дисертантка дійшла висновку, що Галицько-Волинське князівство на західному зовнішньополітичному векторі демонструвало гнучкість, виваженість і досягало ефективних результатів. Галицько-волинські князі, насамперед Данило Романович, демонструючи своє бажання увійти до антиординської коаліції, водночас ухилялися від пропозиції папства «розлучитися з грецькою оманою», погоджувалися лише на деякі зміни в церковній організації, вимагаючи натомість визнання Апостольською столицею суверенітету Галицько-Волинського князівства, недоторканості його кордонів, врегулювання політичних проблем, що існували у відносинах між галицько-волинськими князями і їх західними сусідами.

Простежуючи хід різнопланових переговорів галицько-волинських князів з Римськими Папами, причини їх припинення і відновлення упродовж 1246-1257 рр., дисертантка акцентувала на тому, що цей дипломатичний русько-папський раунд завершується згортанням будь-яких стосунків з Папським престолом, оскільки обіцяної допомоги у вигляді створення «християнської антиординської коаліції європейських держав» не відбулося. Спроби встановлення церковної унії в Галицько-Волинському князівстві як інструмент Східної політики папства не вдалися, оскільки вирішальним у розірванні відносин Данила Романовича з Папським престолом був золотоординський фактор. Галицько-волинським князям стало зрозумілим, що спроби впровадження унії були підпорядковані цілям Східної політики Римської курії, і тому вони пішли на рішучий розрив з папством.

У третьому розділі - «Поширення католицизму на галицько-волинських землях» - досліджується новий етап Східної політики папства стосовно Галицько-Волинського князівства до і після його ліквідації внаслідок цієї політики. Йдеться про засоби, методи і форми впровадження католицизму латинського взірця після невдалої спроби церковної унії.

Перший параграф - «Особливості поширення католицизму в Галичині й становище Православної Церкви на Волині (1264-1385 рр.)» - присвячений розкриттю спроб Папського престолу продовжити перемовини про унію з наступниками Данила Романовича на престолі Галицько-Волинського князівства - сином Левом Даниловичем (1264-1301), онуком Юрієм I Львовичем (1301-1315), правнуками Андрієм та Левом II (1315-1323), а також Болеславом Тройденовичем - Юрієм II (1325-1340). Проте ці переговори (навіть тоді, коли досягали досить високого ступеня домовленості про унію, як це було з Юрієм Львовичем, який під час переговорів у справі церковної унії отримав від Папи королівську корону, що засвідчувало високі шанси Апостольської столиці укласти унію) натрапляли на спротив провідних світських і духовних кіл князівства, що призводило до їх припинення. Клопотанням Юрія I Львовича була створена Галицька митрополія (1303 р.), що значно зміцнило авторитет Галицько-Волинського князівства на міжнародній арені і деякою мірою послабило вплив Східної політики папства. Проте ще в 1317 р. Папа Іоан XXII надіслав до галицьких князів Андрія та Лева листа, в якому намовляв «відкинути хибні схизматицькі погляди», «навернутися до істинної католицької віри».

Дисертантка звертає особливу увагу на другу широкомасштабну польську експансію на українські землі, яка розпочалася в 1349 р. як «хрестовий похід проти схизматиків-русинів і язичників-литовців». Приєднавши Галичину до Польщі, король Казимир інформував Римську курію, що «тут можна організувати католицьку архієпископію з сімома єпископами». І хоча Казимир у Галичині проводив обережну політику, намагаючись не викликати проти себе з боку місцевого населення ворожнечі, наступ католицизму набирав темпів і продовжувався за князювання Володислава Опольського (1372-1378 рр.).

Таким чином, Православна Церква в Галичині в останній чверті XIV ст. зі становища державної (за Галицько-Волинського князівства) насильницьки перетворюється на церкву другорядну, утискувану, приречену на відмирання. Формується нова державна і привілейована Католицька Церква, яка набуває чіткої інституалізаційної структури.

У другому параграфі - «Роль католицизму в геополітичних трансформаціях від Кревської (1385 р.) до Флорентійської (1439 р.) уній» - проаналізувавши становище Православної Церкви, правовий стан православних, дисертантка дійшла наступного висновку:

Після Кревської унії (1385 р.) призупиняється християнізація язичницької Литви Православною Церквою. Охрещене у православній вірі литовське боярство переходить на латино-католицький обряд. Православна Церква з об'єкта опіки державною владою сходить на другорядне місце. Надання польсько-литовською владою низки привілеїв лише для католицької шляхти ущемлює економічні інтереси, господарські права православних. Католицизм і спольщення набувають пріоритетного значення в державній політиці, що негативно відбивається на етноконфесійній ідентифікації православних українців і білорусів.

Городельська унія (1413 р.) юридично розмежувала, з одного боку, православних і католицьких феодалів, а з другого, - православні народні маси й окатоличену знать. Це спричинило соціальний і релігійний розкол, стимулювало денаціоналізацію української еліти, стало передвісником релігійної нетерпимості, вихідною точкою протикатолицької, а відтак - і протипольської опозиції на українських землях.

Флорентійська унія (1438-1439 рр.) не була імплементована на теренах України, затиснутої в політично-церковні лещата московсько-польського протистояння. Москва вважала унію загрозою православній вірі. Ця загроза полягала у відході від неї розлогих земель України і Білорусі, у їх поступовій орієнтації на католицький Захід. Польща також не була зацікавленою у становленні української уніатської Церкви, устрій якої був вироблений у Флоренції і стверджував рівність Православної і Католицької Церков. У наступні століття відбувався перехід провідних верств українського народу на католицький обряд, що викликало деморалізацію, дезорганізацію, глибоку кризу Православної Церкви і відкрило шлях до Берестейської унії (1596 р.).

У четвертому розділі - «Галицька митрополія як об'єкт геополітичних змагань Польщі, Литви, Московії» - досліджується характер (причини, засоби, наслідки) геополітичних трансформацій на галицько-волинських землях у XIV - першій половині XV ст., викликаних боротьбою політичних сил Литви і Московського князівства за гегемонію на українських і білоруських землях. Сегментом цієї ситуації була боротьба за митрополичу кафедру, за місце осідку митрополита. Розгляд дії геополітичних чинників - Москви, Литви, Польщі, Константинополя, Папського престолу - дозволяє в повній мірі висвітлити постання, роль і значення Галицької митрополії.

У першому параграфі - «Галицька митрополія як вияв прагнення Південно-Західної Русі (України) до церковної самостійності в умовах створення централізованої Московської держави (1303-1347 рр.)» - розкриваються політичні кроки галицько-волинських князів у справі утвердження Галицької митрополії і спроби протидії їм насамперед з боку самої ж Константинопольської патріархії і політично-церковних кіл, які створювали централізовану Московську державу.

Дослідженням доведено, що Галицька митрополія від початку свого функціонування мала ворогів. Першим її противником був Київський митрополит, який знаходився і правив, як і всі його наступники (після падіння Києва під час золотоординської навали) за межами України в Суздалі, Володимирі, а згодом - у Москві.

У дисертації встановлено, що візантійська церковна політика орієнтувалася на суздальсько-володимирських князів, на політичні кола, які діяли в напрямку створення централізованої Московської держави і обстоювали ідею унітарної Руської митрополії під егідою Московської держави, під канонічним омофором якої мали бути всі єпархії Русі. Виступаючи з гаслом «єдиної та неподільної», прагнучи стати «третім Римом», північно-східні володарі всіляко протидіяли появі нових митрополичих кафедр, зокрема утворенню і функціонуванню Галицької митрополії. Відтак, становище Галицької митрополії в потрійному кільці тиску з боку Візантії, володимиро-суздальських (московських) правителів та Литви з самого початку було хитким і дало підстави М. Грушевському назвати її існування «ефемерним», бо вона, за висловом візантійського імператорського хрисовула 1347 р., «все зараз упадала й касувалася».

У другому параграфі - «Галицька митрополія в період міждержавної (московсько-литовської) боротьби за митрополичу кафедру (1347 - початок XV ст.)» - відтворюється ситуація, коли з середини XIV ст. церковні справи в Україні набирають такої спрямованості й конфігурації, у якій поєднуються політичні й національні змагання українців і геополітичні устремління Москви і Литви. Поставлення в 1415 р. осібного митрополита для литовських і польських володінь, у складі яких були українські землі, по суті, визначило наступну долю Галицької митрополії: вона більше не отримувала митрополичого обсадження і формально була скасована в 1458 р. папською буллою.

Роль митрополита і митрополичої кафедри як об'єднуючого центру національно-церковного життя мала велике значення, враховуючи тодішні політичні реалії, а також беручи до уваги напружені й часто конфліктні відносини між Литвою і Московщиною. Якщо галицько-волинські князі не могли примиритися з тим, що Київські митрополити знаходилися на півночі, у Володимиро-Суздальській державі, коли польський король Казимир Великий не бажав мати православного митрополита в Москві для далекої від неї Галичини, то тим більше не могли погодитися з підлеглістю іноземному митрополиту Православної Церкви в їхній державі литовські князі. Суперництво Литовського князівства і Московської держави стало неминучим, бо й Литва й Москва мали великодержавні амбіції. Митрополича кафедра стала заручницею литовсько-московської міждержавної боротьби, а її скасування було першим виявом московської церковної гегемонії. У майбутньому ця політика реалізувалася в поділі єдиної Київської митрополії на Московську і Київську (1458 р.), утворенні Московської патріархії (1589 р.), приєднанні до неї Київської митрополії (1686 р.), що призвело до остаточної ліквідації церковно-національного центру в Україні, поступового зросійщення Українського Православ'я.

У Висновках підводяться підсумки дослідження, основні положення яких зводяться до наступного:

Утворення Золотої Орди і встановлення монголо-татарського ярма на значній території українських земель стимулювало активну діяльність Римської курії. Папський престол почав встановлювати тісні стосунки з монгольським ханами, намагаючись втягнути в орбіту своєї Східної політики Галицько-Волинське князівство. Східна політика Папського престолу була спрямована на використання монгольських ханів як союзників для вирішення міжнародних проблем Римської курії в Малій Азії і на Близькому Сході, з одного боку, і запровадження церковної унії в Галицько-Волинському князівстві, з другого.

Дипломатія Данила Галицького зуміла нейтралізувати підступи латинських легатів в Орді і при цьому добитися від кочовиків на період їхньої зверхності над Руссю збереження економічних і політичних позицій Галицько-Волинського князівства. Данило Романович як мудрий державний діяч, далекоглядний політик, гнучкий дипломат, йдучи на зближення з Папським престолом, переслідував передусім не церковні, а державні інтереси. Переконавшись у неспроможності Римських Пап ініціювати й очолити антизолотоординську коаліцію католицьких держав Європи, щоб таким чином надати ефективну допомогу Русі, Данило Галицький, всупереч дипломатичному тиску Римської курії і папським погрозам піддати його церковному прокляттю, рішуче пориває будь-які дипломатичні, політичні, церковні стосунки з Папським престолом.

Кревська (1385 р.) і Городельська (1413 р.) унії дали можливість поширити експансію католицизму на волинські й інші українські землі, які були під владою Великого князівства Литовського. Вони викликали глибокий соціальний і релігійний розкол в українському суспільстві, спричинили денаціоналізацію українського народу, посилили релігійну нетерпимість католицької влади в Польщі, стали вихідною точкою формування протикатолицької і протипольської опозиції на українських землях.

Візантійська церковна політика орієнтувалася на політичні кола, які створювали централізовану Московську державу й обстоювали ідею унітарної для всіх земель колишньої Київської Русі митрополії. Зрештою, боротьба Московського князівства і Великого князівства Литовського за митрополичу кафедру відкрила нову сторінку в політиці Московського князівства, налаштованого на церковну гегемонію на слов'янському Сході й утвердження Москви як «третього Риму».

Основні положення і висновки дисертації викладено в таких публікаціях

1. Шеретюк Р.М. Галицько-Волинський літопис - історичне джерело української етноконфесійної духовності XIII-XIV ст. // Література та культура Полісся. Випуск 27. Регіональна історія та культура в українському та східноєвропейському контексті / Відп. редактор і упорядник Г.В. Самойленко. - Ніжин: Видавництво НДПУ ім. М. Гоголя, 2004. - С. 252-257. (0,3 д.а.)

2. Шеретюк Р.М. Галицька митрополія в геополітиці Православної церкви на Сході Європи (1303-1415 рр.) // Мандрівець. - 2005. - №3. - С. 21-30. (0,9 д.а.)

3. Шеретюк Р.М. Геополітичні наслідки перенесення митрополичої кафедри з Києва до Володимира над Клязьмою (XIII ст.) // Українське релігієзнавство. - 2005. - №2 (34). - С. 95-104. (0,4 д.а.)

4. Шеретюк Р.М. Становище Української Православної Церкви в галицько-волинських землях та під владою іноземних (польських і литовських) володарів (1300-1385 рр.) // Сторінки історії: Збірник наукових праць. Випуск 22 / Відп. редактор Н.Ф. Гнатюк. - К.: ІВЦ «Видавництво «Політехніка»», 2006. - С. 150-162. (0,6 д.а.)

Размещено на Allbest.ru