Размещено на http://www.allbest.ru

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКА Національна АКАДЕМІЯ

БУДІВНИЦТВА ТА АРХІТЕКТУРИ

Інститут економіки, менеджменту і права в будівництві

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “Філософія (Модуль:Релігієзнавство і логіка)”

Тема: Язичницька релігія прадавніх слов'ян

Виконавець

Студент Калiнiна Ганна Михайлiвна

Спеціальність, курс, група ЗЕП-48 (ЕМГ)

Керівник Тимошко Г.В.

Макіївка 2015

ЗМІСТ

Вступ

Глава 1. Язичництво як форма вірувань давніх слов'ян

1.1 Загальна характеристика сутності язичництва - релігії прадавніх слов'ян

1.2 Обожнювання природи як одна із форм язичництва

Глава 2. Давньослов'янські святилища

Висновки

Список використаної літератури

ВСТУП

Вірування усіх давніх народів були тісно пов'язані з їх повсякденним життям, навколишнім світом, природою. Древні люди намагались пояснити зміни, явища і сили в природі і суспільстві (невидимий світ) використовуючи наявні у них на той час поняття про стосунки між людьми (видимий світ). Таким чином сили природи уподібнювались людям, набували певних людських рис і в такому вигляді потрапляли у казки. Таким чином з'явилися поняття богів, янголів, демонів, чортів, водяників, мавок, русалок тощо. Люди відкрили невидимий світ, пов'язаний зі світом видимим. Поява цих вірувань мала велике значення для людства, зокрема вона підготувала людей до сприйняття поняття Всевишнього, єдиного Бога, Сущого, Сили, яка управляє всесвітом (світом видимим і невидимим).

Народні дохристиянські вірування чи язичництво -- це величезний загальнолюдський комплекс світоглядів, вірувань, обрядів, що йдуть із глибин тисячоліть.

У релігії того чи іншого суспільства по-своєму відображався життєвий досвід людей, зберігалась система емоційно-образних уявлень і переживань, норм людського буття. Але всі релігії виконували одну і ту ж культурно-історичну роль. Вони були засобом соціальної регламентації і регуляції, засобом збереження і упорядкування традицій, звичаїв і обрядів. Розклад традиційних форм виробництва і суспільного устрою завжди супроводжував зміни в релігійному світогляді. Коли відбувається розклад традиційних ідей і вірувань, тоді розвивається пошук нових форм думки, виникають намагання до нових споглядань. Але старі релігійні традиції та вірування не знищуються, не зникають безслідно, а переходять до нової системи релігійних поглядів, адаптуються там і набувають нової значимості

язичництво давньослов'янський релігійний бог святилище вірування

ГЛАВА 1. ЯЗИЧНИЦТВО ЯК ФОРМА ВІРУВАНЬ ДАВНІХ СЛОВ`ЯН

1.1 Загальна характеристика сутності язичництва - релігії прадавніх слов`Ян

Язичництво (від давньослов. слова "язики" -- народи) -- досить невизначений термін, що свого часу виник у церковному середовищі для позначення всього нехристиянського. У релігієзнавстві під "язичництвом" розуміють різноманітні релігійно-міфологічні уявлення, обряди та культи, що існували в різних народів планети до прийняття ними вищих релігійних форм (як правило, світових релігій). Найчастіше цим поняттям позначають вірування тих народів, що не мали власних держав, а, створивши їх, одразу прийняли одну із світових релігій, минаючи стадію тривалого розвитку власної національно-державної релігії. Тому хронологічні рамки язичництва надзвичайно широкі -- своїми коренями воно сягає в кам'яний вік, а його пережитки можуть зберігатися до XIX -- початку XX ст.

Язичництво давніх слов'ян саме по собі не є унікальним явищем у світовій історії релігій, це -- слов'янський варіант загальнолюдського язичницького масиву, однак варіант неповторний. Цю неповторність язичництву давніх слов'ян додає перетинання в ньому кількох відносно самостійних релігійних шарів, на основі яких воно, власне кажучи, і сформувалося.

Перше релігійне нашарування в давньослов'янському язичництві складають обряди і вірування прадавнього населення лісостепової смуги України (середня течія Дніпра -- Десна), що заселяло цю територію ще з кам'яного віку (з VI тисячоріччя до н.е.). Цей шар відповідав розвинутому анімізму і складався більшою частиною з духів природи (домовики, русалки, берегині тощо). Культ цих створінь, як і культ самої природи (культ води, культ лісів і окремих порід дерев), міцно тримався в народній свідомості і функціонував досить автономно щодо культів пізніших язичницьких богів.

Другий шар у язичництві давніх слов'ян пов'язують із впливом трипільської культури кінця IV--III тисячоліть до н.е. у межиріччі Дніпра--Дністра, яку деякі дослідники вважають однією з найбільш високорозвинених для свого часу. Цей шар відбивав релігійні вірування і культи, пов'язані з раннім землеробським господарством. Складався він із шанування жіночого божества родючості й врожаю, богині Матері-Землі (пізнє ім'я -- Макош --Мокош), гіпотетично чоловічого божества-творця і володаря Всесвіту, обрядів і ритуалів сезонного господарського циклу (свято приходу весни як початку нового року, свято дозрівання і збору врожаю та ін.).

Нарешті, центральним шаром язичництва є коло релігійних уявлень і практик індоєвропейців ІІІ - ІІ тисячоліть до н.е., прабатьківщиною яких були, нагадаємо, південні степові регіони Росії, Молдови, України. В індоєвропейських народів склалися загальні погляди на світ, його трискладову структуру; віра в богів--творців неба, землі, людей; практика їхнього вшановування кривавими жертвопринесеннями; надзвичайно розвинутий культ предків і поховальна обрядовість.

Таким чином, язичництво давніх слов'ян має тисячолітню історію, протягом якої воно перебувало в процесі постійних видозмін. Однак -- і в цьому полягає головна особливість еволюції слов'янського язичництва -- впродовж усього періоду існування язичництва різноякісні релігійні нашарування в ньому не асимілювали, не замінювали один одного, а співіснували, взаємодоповнюючись, змішуючись один з одним. От чому в слов'янському язичництві напередодні хрещення Русі в один той самий час існував пантеон богів на рівні розвинутого політеїзму при відсутності сталого культу вшанування головних божеств і окремого жрецького прошарку, а поруч з цим пантеоном--не менш популярний і шанований пантеон нижчих духів на рівні первісного пол ідемонізму.

Більш-менш упевнено ми можемо розглядати язичництво тільки втому вигляді, в якому воно існувало в східнослов'янських племен другої половини І тисячоліття н.е. під час виникнення в них власної державності.

1.2 Обожнювання природи як одна із форм язичництва

Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу.

Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки.

Пантеон богів у поганстві був досить численний. Одне з перших місць у ньому посідав Перун -- "творець грому та блискавки, єдиний володар усього ", якого слов'янські племена сприймали здебільшого не просто як "першого", а як "Бога" взагалі. Бога неба та світла називали Сварог. Вважалося, що Сварог -- це батько сонця та вогню, і вже від нього походять усі інші боги -- Сварожичі. Богом сонця та вогню вважався також Дажбог (Хоре). Чим вони відрізнялися один від одного сьогодні встановити важко. Стрибога одні племена шанували як бога вітру, в інших він відповідав за розподіл багатств.

Одним із найшановніших у давніх слов'ян був бог Велес (Волос) -- "скотній бог ". У багатьох племен Велес -- бог багатства й добробуту, торгівлі, заступник купців. Він не тільки охороняв череди худоби на землі, а й випасав небесні стада (хмари). Ідола Перуна завжди ставили на горі, а Волоса -- в низовині,

Серед поганських богів одним з найповажніших був Святовит (Свентовит) -- бог неба та світла, якого також ототожнювали з сонцем. Святовит виконував дві функції: військову та магічно-правничу. Головні атрибути ідола Святовита -- меч, спис, прапор тощо. У західних слов'ян він мав чотири голови на чотирьох шиях, які дивилися вперед, назад, ліворуч і праворуч. До святилищ Святовита приносили різноманітні дари.

Деякі слов'янські племена вважали, що всі нещастя походять від Чорнобога. Серед жінок був надзвичайно поширеним культ Мокоші, з яким пов'язувалися численні заборони, що стосувалися виховання дітей, взаємин між подружжям, прання та ін.

До богів, яких шанували практично всі слов'янські племена, належали тично всі слов'янські племена, належали Перун і Велес. Відомості про них є у всіх частинах слов'янського світу.

За міфологією, вони доповнювали один одного. Інші популярні боги -- Ярило, Лад, Диво, Дідо, Доля, Купайло, Лель, Полель, Переплут, Похвиста, Тур, Троян, Рад та ін.

У південних слов'ян верховне почесне божество ймовірно мало ім'я Бог.

Про це свідчить той факт, що сонце -- сина Бога -- тут називали Божичем. У сербів, хорватів, словенців день Різдва Христового (25 грудня), астрономічне збігається з початком збільшення сонячного дня і називається Божич, у болгар -- Божик.

У пам'ятках болгарської писемності трапляється ім'я верховного небожителя -- Дій, котрий, як і римський Юпітер, був богом дня та світла.

Дій згадується поряд з іншими слов'янськими богами -- Перуном, Хорсом, Трояном.

У лужицьких сербів верховне божество носило ім'я Прабог, а другорядних вони називали Прибогами. У інших племен цього регіону бог сонця мав ім'я Ясонь (Несень) -- ясний, білий бог, Білобог.

Поморські слов'яни Балтики головним богом вважали Триглава. Його зображували триголовим вершником на коні. Такий ідол із золота й срібла стояв на пагорбах поблизу Щецина. Культ Триглава поширювався аж до Волині.

Серед інших язичницьких богів прибалтійських слов'ян виділявся Яровит -- бог війни та родючості. Його головний атрибут -- золотий шолом -- під час воєнних дій виносили перед військом, а прапори розставляли вздовж периметра поселень під час свят. На островах Балтійського узбережжя особливо шанували бога війни Руєвита, якого зображували з сімома мечами на поясі та восьмим у руці.

Окрім богів, давні слов'яни шанували богинь -- Ладу, Весну, Морану, Діву, Сиву (Жилу), Припечалу, Подагу, Мокош та ін. Дехто схильний зіставляти Ладу з Венерою як богинею кохання, тепла й любощів. Весна та Морана персоніфікувалися з порами року, а Діва і Дівана ототожнювалися з весною.

Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева.

Особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити.

Язичницький культ давніх слов'ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізованої і досить розгалуженої.

ГЛАВА 2. ДАВНЬОСЛОВ`ЯНСЬКІ СВЯТИЛИЩА

Ушановування язичеських богів здійснювалося в різноманітних формах індивідуального і колективного культу. Матеріали археологічних досліджень свідчать про наявність у житлах своєрідних домашніх вівтарів з дерев'яними ідолами, а повідомлення візантійських і арабських авторів засвідчують, що поклоніння цим ідолам полягало в обряді жертвопринесень, що супроводжувався молінням. Богів молили про дарування врожаю, щастя, матеріального добробуту, про захист від ворогів, хвороб, різних л их, просили поради і вказівок, у сумнівних випадках з їх допомогою намагалися зазирнути в майбутнє.

Досить часто колективні ритуали відбувалися просто неба, хоча давні слов'яни зі скіфських часів знали і тип закритого святилища-- капища (можливо, від "кап" -- ідол, бовван, кумир). Звичайно, такі святилища бул и обгороджені валом з частоколом, а в середині стояла дерев'яна статуя бога, розміщувалися жертовник і палав жертовний вогонь. Перепалені кістки жертовних тварин і попіл зносили у розташований неподалік зольник.

Яскравим прикладом подібного святилища може вважатися вже згадуване капище богів Володимира. Залишки цієї культової споруди язичницького часу були знайдені в 1975 р. неподалік від Андріївської церкви в Києві. У плані воно являло собою прямокутник (7 х 1,75 м) із шістьма закругленими симетричними виступами (діаметр двох великих дорівнював 2 м, малих - 1 м), що прилягали до святилища з півночі, сходу, півдня. Саме на цих виступах знаходилися постаменти богів.

Схема язичницького капища князя Володимира

Найвідомішим зразком язичницького кумира за правом вважається відомий Збруцький ідол, випадково знайдений у 1848 р. У водах притоки Дністру річки Збруч. Цей ідол являє собою вапняну колону 2,7 м чотиригранної форми з малюнками на кожному з боків. Капище цього ідола розташовувалося за 5 км від с. Городниця Гусятинського району Тернопільської області, в лісі, на найвищому у цій місцевості пагорбі Богиті.

Громадські богослужіння проводилися, скоріш за все, у дні свят, при надзвичайних подіях - виступ у військовий похід, повернення з походу, епідемії, ворожій навалі, посусі й неврожаї, окремо - на честь того чи іншого божества. За уривчастими фольклорними відомостями, колективні язичницькі обряди в основних своїх рисах дуже нагадували індуїстський ритуал ведичних часів. Його головним обрядом можна вважати жертвопринесення. Тут відбувалося заклання жертовної тварини старійшинами родів, жрецями- волхвами або князями, що виконували певні жрецькі функції. Частину жертовної тварини спалювали на вогняному вівтарі перед ідолом, її кров розбризкували -- чи для оборони від злих сил, чи на знак поваги до божественної життєдайної сили цієї рідини. На нутрощах жертовних тварин ворожили. Рештки кривавих жертв богам з'їдали учасники обряду. Ритуальне частування супроводжувалося необмеженим уживанням хмільних напоїв, звичайними у подібних випадках музикою, піснями, іграми.

Для шанування богів забивали биків, півнів, кабанів, іншу худобу і птицю. Іноді приносили й криваві людські жертви. Розповідь про одне з таких жертвопринесень, регулярних, проте, скоріш за все екстраординарних за значенням, зберегла нам "Повість минулих літ" (див. текст 9.1). Ця розповідь підтверджується численними повідомленнями давніх авторів, хоча археологічних підтверджень таким фактам під час дослідження язичницьких капищ досі не знайдено.

Більша частина безкровних жертвопринесень у вигляді хліба, меду, сиру діставалася Роду (можливо, і Велесу). Оскільки ці страви завжди фігурували і на весільному столі, можна припустити, що безкровні жертвопринесення супроводжувалися моліннями про врожай, приплід худоби чи поповнення родини дітьми.

Безумовним відгомоном подібних язичницьких ритуалів слід вважати трапезу, що її за народними билинами та літописними повідомленнями раз на тиждень влаштовував у себе на дворищі князь Володимир. Ці частування супроводжувалися грою скоморохів, музикою, боротьбою з ведмедями та іншою "культурною програмою", зображення якої зберегли для нас фрески Софійського собору у Києві, а також щедрою роздачею милостині.

Зрештою, і звичай колядування був звичаєм збирання жертв богові-сонцю, що народжується, і тому потребує матеріального підкріплення своїх сил. Зрозуміло, що левова частка жертв у вигляді зібраних наїдків та напоїв споживалися самим дарувальниками і збирачами. В описаних ритуалах був і певний практичний сенс: князю

Володимирові, який збирав податки у натуральній формі, нікуди було їх подіти, а пересічному слов'янину трапеза на свято Коляди надавала рідкісну можливість досхочу наїстися вишуканого м'яса домашніх тварин і сподіватися, що він не забуде його смак у наступному році.

На жаль, наука має у своєму розпорядженні тільки фрагментарні відомості давніх авторів про особливу й авторитетну жрецьку верству ("волхвів") на Русі. Літописна легенда про "віщого Олега", використана О.С.Пушкіним, дозволяє говорити проте, що певні жрецькі функції виконував і князь. Логіка переходу від первісного суспільства до держави в сучасному розумінні цього слова також підтверджує цю обставину: правитель у ранньокласових суспільствах досить часто поєднував військове керівництво, адміністративно-виконавчу і законодавчу владу з виконанням жрецьких обов'язків, оскільки завдяки цьому він одержував на свої безмежні повноваження єдино зрозумілу для його підданих санкцію--божественну. На користь існування жрецтва говорить і розвинута термінологія щодо магії і людей, які її практикували. Однак різноманітна діяльність волхвів -- і як жерців, і як лікарів, і як чаклунів свідчить проте, що жрецтво в язичницький період у слов'ян так остаточно і не сформувалося. Після хрещення Русі його представники стали об'єктом жорстоких переслідувань з боку державної влади і змушені були шукати інші сфери прикладання своїх сил.

Різновидом слов'янського язичницького ритуалу може вважатися поховальний культ.

За кілька століть до хрещення Русі у давніх слов'ян переважали обряди кремації. Вони полягали утому, що небіжчика разом з речами та їжею, що повинні були знадобитися йому в потойбічному світі, спалювали в човні. Таким чином, як вважали давні слов'яни, душі померлих швидше досягнуть неба.

Однак найчастіше язичницькі поховання поєднували форми кремаціїта інгумації(закопування в землю). На місці поховального вогнища насипали курган, куди іноді клали урну з прахом. Горщик з прахом поміщали й у труну у вигляді невеликого будиночка на стовпах. (Цей прототип казкової "хатинки на курячих ніжках" більше був поширений у північних регіонах Росії). Напередодні хрещення Русі була помітною тенденція до поступового витиснення поховання померлих через спалення їх похованням у землі, хоча вона пояснювалася радше розвитком культу предків.

До християнських часів зберігався започаткований, можливо, ще скіфами, звичай супровідної кривавої жертви. У цьому легко переконатися, звернувшись до розповіді візантійського автора Лева Диякона, який був безпосереднім свідком війн князя Святослава з Візантією в середині X ст.: "І ось, коли настала ніч і засіяло повне коло Місяця, скіфи вийшли на рівнину і розпочали підбирати своїхмерців. Вони нагромадили їх перед стіною, розіклали безліч багать і спалили, заколовши при цьому за звичаєм предків безліч полонених, чоловіків і жінок. Здійснивши цю криваву жертву, вони задушили [декілька] грудних немовл ят і півнів, топлячи їх у водах Істра

Завершувалася поховальна церемонія тризною, відомою у праслов'янського населення У країні ще з І тисячоліття до н. е. У власному розумінні тризна мала вигляд військового турніру чи битви і була покликана відганяти смерть від живих; у широкому розумінні тризною можна вважати весь комплекс поховальних обрядів безпосеред-ньо після кремації чи інгумації, які, крім військових змагань, включали в себе криваве жертвопринесення на жертовному вогнищі і жалобне частування з пияцтвом.

Курган Чорна Могила сер. Хет. Розріз. Внизу план поховального вогнища (у збільшеному масштабі)

Обряд, що поєднував елементи кремації і закопування в землю, був докладно досліджений під час розкопок багатої Чорної могили під Черніговом. На горизонтальному огородженому майданчику було споруджено дерев'яний будинок мертвих. Після здійснення кремації на місці будинку виріс невеличкий курган. Родичі померлого поклали на його верхівку зброю небіжчика і справили по ньому тризну. І тільки після цього насипання кургану було остаточно завершено.

ВИСНОВКИ

Язичницький культ давніх слов'ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізованої і досить розгалуженої.

Християнізація слов'ян, що тривала протягом VII--ХІІІ ст., сприяла руйнації поганства й ліквідації культу богів як представників вищого рівня релігійно-міфологічної ієрархії. Християнізація в усіх слов'янських землях розпочиналася зі знищення ідолів. Згодом язичницьких богів або зовсім забували, або різко обмежували сферу їхнього функціонування. В одних випадках відбувалися "деномізація" та перейменування, під час яких багато рис, що належали "язичницьким" богам, зберігалися (тільки їхні імена замінювали на християнські). В інших випадках богів "понижували в ранзі", що призводило до різкого звуження сфери впливу культу. Інколи поганських богів ототожнювали з "нечистою силою".

Прийняття християнства для більшості слов'ян сприяло зміцненню власної державності й означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших, насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася катастрофою -- вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й згодом узагалі зникли з історичної арени.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович Д. Передхристиянська релігія українського народу // Українська культура.- К.: Либідь,1993.- 258 с.

2. Богданов В.В. Русь, славяне, аризанты, скифы, готы, гунны, пины, варяги. - М.: Белые альвы, 2001.-185с.

3. Булахов М.Г. “Слово о полку Ігоревім “ у літературі, мистецтві, науці: Короткий енциклопедичний словник. - К.,1999-175с.

4. Войтович В.М. Українська міфологія. - К: Либідь,2002.-664с.

5. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - К.: Либідь, 1991. - 398 с

6. Кононенко А.А., Кононенко С.А. Персонажи славянской мифологии. - К.: Фирма «Корсар”, 1993. - 224 с.

7. Костомаров М. Слов`янська міфологія. - К.: Либідь, 1994. - 384 с.

8. Ловмянский Г. Религия славян и её упадок. - СПБ.: Академический проект. - 512 с

9. Ловко Г.С. Пробуджена Енея. Європейський етнорелігійний ренесанс. - Харків, 2006. - 464 с.

10. Петрух В. Cлавянское язычество. Боги, идолы и святилища. - М., 1998. -250 с.

Размещено на Allbest.ru