Діяльність Української Греко-Католицької Церкви

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

1. Виникнення та становлення греко-католицької церкви в Україні

2. Роль УГКЦ в національно-культурному відродженні

2.1 Знищення греко-католицької церкви. Львівський собор 1946р.

3. Сучасне становище УГКЦ

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Україмнська Гремко-Католимцька Цемрква (коротко УГКЦ) -- одна із двадцяти двох Східних католицьких церков свого права, які перебувають у сопричасті з єпископом Риму. За кількістю своїх вірних (понад 5,5 мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх східних католицьких церков та другою після Римо-католицької церкви. З 27 березня 2011 року церкву очолює Верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав (Шевчук).

Греко-Католицька Церква єдина з українських Церков, що має безперервну ієрархічну спадкоємність з часу заснування у Х ст. Київської Українська митрополії. У 1596 Київський митрополит Михайло Рагоза, 5 єпископів та 3 архімандрити підписали Берестейську унію, в якій визнали церковну владу єпископа Рима, вийшовши тим самим з-під юрисдикції Константинопольського патріарха. У 33-х артикулах унії єрархія визначила умови, на яких згідна прийняти єдність з Римським престолом. Більша частина цих артикулів була покликана зберегти богословську, літургійну та канонічну ідентичність Унійної Руської Церкви: залишити в Символі віри «від Отця ісходить», не вносити змін у порядок здійснення тайни хрещення, збереження одруженого священства, залишити три види Літургії (св. Івана Золотоустого, св. Василія Великого, св. Григорія Двоєслова). Частина артикулів з різних внутрішніх та зовнішніх причин була порушена вже у XVII-XVIII ст. Цей процес в історії УГКЦ отримав назву латинізація. У XX ст. за митрополита Андрея Шептицького розпочались поступові спроби відновити втрачену ідентичність.

У XIX-ХХ стт. єпископи та священики УГКЦ стали безспосередніми учасниками культурного, політичного, економічного відродження українського народу. Зокрема автором музики гімну України є священик Михайло Вербицький. У суспільному й громадському житті УГКЦ обстоює право українського народу на свою незалежну соборну державу та становлення в ній зрілого громадянського суспільства; реалізовує велику кількість благодійних та громадських проектів в Україні та поза її межами.

Сучасні греко-католицькі авторитети і дослідники акцентують увагу на трагічній ситуації в кінці XVI ст., через яку Українська православна церква опинилася перед вибором: вести й далі нерівну й безнадійну боротьбу за своє існування в оточенні римсько-католицької церкви, знаючи, що вижити неможливо, що українському народові загрожує неминуче окатоличення й полонізація, чи піти в унію з Римом, зберегти традиційний православно-візантійський обряд, національну самобутність українського народу, змінивши лише залежність від Константинопольського патріархату на опіку римського папи.

Зрештою, історичний сенс згаданого вибору греко-католицькі авторитети вбачають у прагматичній дилемі: рятувати самобутність церкви, жертвуючи національною самобутністю народу, чи рятувати національну самобутність, реформуючи церкву.

Чи вдалося досягти головної мети унії так, як її поставили ініціатори й творці Берестейської унії? Чи стала унія з римсько-католицькою церквою вирішальним фактором національного самозбереження українського народу, протидією його переходу в латинство й ополяченню?

Саме в оцінках того, що дала і чого не дала Берестейська унія церкві й українському народові, найбільше суперечностей, а то й спекуляцій. Православні використовують тут свої «козирі»: акцентують увагу на насильницькому способі введення унії й боротьби з нею українського народу. А греко-католики, навпаки, акцентують увагу на позитивному, що дала унія, оцінюючи її як важливий фактор української історії, культури, духовності.

1. ВИНИКНЕННЯ ТА СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦЬКОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ

український грецький католицький церква

Ідея відновлення християнської єдності не покидала окремих представників як католицизму, так і православ'я з часу церковного розколу в 1054 р.

В Україні подібні спроби робилися ще в XIII ст., а двома століттями пізніше, після Флорентійського собору (1439), ця ідея була близька до її втілення. Головною перешкодою були взаємна підозріливість і недовіра. Представники православ'я передусім побоювалися бути підпорядкованими римській курії (сукупність установ, що правлять католицькою церквою). І небезпідставно, адже методи, одним з яких була унія - об'єднання церкви католицької та православної шляхом церковного союзу, реалізовувались нерідко там, де Римові не вдавалося утвердитися через пряме окатоличення населення.

Перші спроби проникнення латинського обряду на Русь припадають на часи князювання Володимира. Існуючі тоді два християнських центри - грецький (візантійський), очолюваний Вселенським патріархом у Константинополі, і римський на чолі з Папою Римським намагалися .через віросповідання наблизити до себе багату і сильну Київську державу. Щоправда, Спроби римських місіонерів проникнути на Русь ще до офіційного запровадження християнства виявилися марними. Німецький імператор Оттон І, який намагався підпорядкувати собі слов'янські країни, послав у Київ монаха Адальберта з титулом «єпископа руського», але княгиня Ольга не прийняла його, і він змушений був рятуватися втечею. Латинський обряд на Русі був маловідомий і ментально чужіший. Попри те, окремі представники католицького духовенства вважають, що Русь, хрестили римські місіонери, і саме тому багато руських єпископів прагнули до:унії. Але цього погляду не поділяють навіть представники греко-католицького духовенства.

У 988 р., після тото як князь Володимир прийняв християнство і готував хрещення Русі, Папа Римський під приводом передачі князеві мощей з Риму знову направив послів з дорученням схилити його до латинського обряду. Однак послам і цього разу не вдалося виконати свою Місію. Після поділу церков у 1054 р. один із головних учасників цього процесу кардинал Гумберт одразу ж виїхав з Константинополя до Києва, щоб навернути князівський двір до католицизму, але марно.

У 1204 р. Папа Інокентій ІІІ через своїх послів запропонував галицько-волинському князеві Роману Мстиславовичу прийняти католицтво, обіцяючи за допомогою «меча Петрового» затвердити князя королем усієї Русі. Князь відхилив пропозицію, але після його смерті Галич захопив угорський король Андрій II, який почав насаджувати католицьку віру. Андрій II, вимагаючи королівську корону Галичини для свого п'ятирічного сина, запевняв, що цього прагнуть вельможі, та народ підкореної ним країни, які начебто бажають поєднатися з Римською церквою. Однак навіть греко-католицькі історики називають цю унію "історичною ефемеридою", укладеною лише з політичних мотивів. Коли у 1219 р. біля стін Галича з'явився князь Мстислав, до нього потягнулося змучене знущаннями населення. Із загарбниками втекло багато бояр-угрофілів і владика Артемій, а унія втратила усіх своїх прихильників.

Папа Інокентій IV з метою поширення католицизму на Русі намагався використати Тевтонський орден. Згідно з договором між цим орденом та Швецією, укладеним під опікою римської курії, обидві сторони одночасно розв'язали війну проти Північно-Західної Русі. Але після того, як князь Олександр Невський розгромив шведів на Неві у 1240 р., а 1242 р. в Льодовому побоїщі завдав поразки тевтонсько-литовським хрестоносцям, Інокентій IV налагодив з Руссю мирні відносини і прислав у 1248 р. своїх легатів (послів) до О. Невського з пропозицією підкоритися Римській церкві. Князь рішуче відмовив і припинив відносини з папським престолом.

У цей час по Русі котилася руйнівна хвиля монголо-татарської навали. Монголо-татарська загроза змусила Інокентія IV внести питання про захист від загарбників у порядок денний Ліонського собору Римської церкви, скликаного 24 липня 1245 р. За кілька тижнів до його початку Папа послав в Орду посольство на чолі з досвідченим дипломатом Джованні-Паоло дель Карпіні, який мав передати ханові пропозицію прийняти католицьку віру та встановити мирні відносини з католицькими державами Західної Європи. Перед тим посли мали зустрітися з князями і представниками церковної ієрархії Русі й переконати їх у необхідності єднання з Римською церквою. У лютому 1246 р. галицький князь Данило Романович вів переговори з Інокентієм IV про організацію хрестового походу проти монголо-татар разом з європейськими державами за умови підпорядкування місцевих єпархій Римові.

Складне становище Галицько-Волинської Русі, на яку з одного боку тиснули татари, а з іншого - польсько-угорські феодали, схилило Данила до прийняття пропозиції Папи Римського про спільні дії. Інокентій IV буллою від 27 серпня 1247 р. проголосив єднання галицьких князів з римською церквою, але Данило, переконавшись у намірах Папи, припинив відносини з римською курією. Приблизно у 1254 р. Папа вдруге пропонує Данилові королівську корону, обіцяючи організувати хрестовий похід проти монголо-татар. Данило коронувався в Дорогичині (на Західному Бузі) в 1254 р., але, зневірившися, знову розірвав відносини з папою.

Керуючись політичними мотивами, візантійський імператор і римські первосвященики уклали Ліонську (1274 р.) і Флорентійську (1439 р.) унії. Однак на Русь вони не були поширені.

У першій половині XV ст. зав'язалася вперта боротьба між Москвою і Литвою за митрополичий центр на Русі. Після смерті митрополита Фотія (1432 р.) митрополитом Київським і всієї Русі було обрано рязанського єпископа Іону. А литовський князь Свидригайло послав у Константинополь свого кандидата на Руську митрополію - смоленського єпископа Герасима, якого в 1433 р. було затверджено митрополитом, але тільки Литви. Коли Іона прибув у 1436 р. до Константинополя на утвердження, йому відмовили, повідомивши, що митрополитом усієї Русі вже поставлено грека Ісидора - активного прихильника унії. Іоні пообіцяли митрополію після нього.

Константинополь віддав перевагу Ісидору, розраховуючи на допомогу Папи у боротьбі з турецькими завойовниками. Рим вимагав за це вступити до унії з ним і визнати верховенство римського первосвященика. Візантійський імператор Іоанн Палеолог і церковні ієрархи погодилися на унію, а на догоду Римові готові були втягнути до неї і Русь.

У квітні 1437 р. Ісидор прибув до Москви, де його зустріли не дуже прихильно. Пробувши там до чотирьох місяців, почав збиратися на Флорентійський собор, який мав вирішити питання про унію Константинополя з Римом. Із собору, який проголосив унію (1439 р.), Ісидор їхав до Москви як кардинал і "легат від ребра апостольського в землях лівонських, литовських і руських", тобто як фактичний намісник Папи Римського в руських князівствах. Коли Ісидор у березні 1441 р., відправляючи літургію, оголосив акти Флорентійського собору, то викликав гнів великого князя, духовенства й віруючих. Його було тавровано як зрадника православ'я та ув'язнено. Собор єпископів 1441 р. визнав підпис Ісидора під актом унії недійсним, осудив його як єретика і позбавив сану. Він був останньою особою грецького походження на чолі Руської церкви. Саме Флорентійський собор став однією з основних причин, через які Руська церква почала добиватися автокефалії.

Унія, як відомо, не врятувала Візантію від катастрофи. У 1453 р. турки пограбували Константинополь. Невдовзі Константинополь відмовився від унії. Проте Рим не відмовився від своїх планів. Коли Московське князівство, що вело затяжну Лівонську війну, опинилося під загрозою нашестя шведів з півночі, військ поляків - із заходу, турків і ногайців - з півдня, Іван IV (Грозний) звернувся по допомогу до римської курії. У відповідь папа Григорій XІІІ пропонує парю підкоритися «наміснику Бога на землі» та прийняти умови Флорентійського собору. Але ця пропозиція була відхилена.

Політичний та економічний занепад України в XIV ст. супроводився і це одним неприємним для неї чинником: зростанням могутності сусідніх держав - Литви, Польщі, Московії, які виношували свої експансіоністські плани щодо українських земель. У цей період Литва взяла під свою владу кілька дрібних князівств Лівобережжя, зайняла Київ, згодом - Поділля, частину Волині. Польща захопила Галичину й частину Волині. Проникнення їх в Україну супроводилося збройними протистояннями між ними. Але в 1385 р., відчуваючи загрозу Тевтонського ордену, Литва і Польща уклали Кревську унію - політичний союз двох держав, скріплений одруженням литовського князя Ягайла з польською королевою Ядвігою. Галичина, як і значна частина території Південно-Західної Русі, опинилася в межах єдиної Польсько-Литовської держави. Польська шляхта, яка переселялася на схід, витісняла литовців і українців від управління державою.

Розпочався процес окатоличення та полонізації. Позиції православ'я ослабилися, оскільки після нашестя монголо-татар резиденцію митрополита було перенесено до Володимира-на-Клязьмі, а згодом до Москви.

Політичний союз Польщі та Литви зміцнів після Городель-ської унії 1413 р., за якою литовське боярство і шляхта були урівнені в правах і привілеях з польською шляхтою. З цього часу кожен литовсько-руський князь мав визнавати зверхність польського короля. На державні посади претендували тільки римо-католики. У Галичині почався наступ на «схизматів» відступників, розкольників (так католики називали православних). Православна церква зазнає нищівних ударів, її становище ускладнюється тим, що в Польщі відпала потреба оглядатися на. Константинопольського патріарха.

У 1568 р. до Польщі для зміцнення католицької віри було направлено велику армію єзуїтів - членів католицького чернечого ордену, які невдовзі стали домінувати в релігійному та державному житті. Це було зумовлено тим, що серед польської знаті, готової «вогнем і мечем» утверджувати хрест католицької церкви «на кресах східних», набувала поширення ідея унезалежнення від Риму. Проте єзуїти поклали край цим настроям, створили ефективну систему окатоличення литовського, білоруського та українського народів, насамперед шляхти і православного духовенства. Вони почали наполегливо і спішно готувати унію православної та католицької церков, яка, зберігаючи на певний час традиційні для народу східні звичаї та богослужбові обряди, повинна була стати засобом поступового навернення уніатів до віри, обряду й звичаїв Римської церкви.

Ця підготовка передбачала дезорганізацію та дискредитацію православної церкви. Польсько-литовська феодальна верхівка, щоб ослабити вплив православ'я на українців і білорусів, намагалася створити незалежну від Москви митрополію з центром у Києві, сприяла призначенню на вищі духовні посади осіб, що своїми вчинками дискредитували православ'я. Так, у 1583 р. Київським митрополитом був Онисифор Дівочка, який всупереч канонам православної церкви дозволив одружитися усім своїм єпископам, навіть призначав священиками багатоженців, що обурювало віруючих.

Унія в Речі Посполитій розглядалася Римом як компенсація втрат, завданих йому Реформацією, і помітний крок до підкорення східної православної церкви. Єзуїт Антоній Поссевін якось висловився, що, лише прилучивши Західну Русь до католицизму, можна досягти єднання з Римом і Русі Московської.

Ідею зближення з Римом підтримували і деякі представники вищого православного духовенства. У 1590 р. львівський єпископ Гедеон Балабан, роздратований суперечками з братством, втручанням у справи збоку Константинопольського патріарха, порушив питання про унію на таємній зустрічі єпископів у Белзі. Його підтримали луцький єпископ Кирило Терлецький, холмський - Дионісій Збируйський, пінський - Леонтій Пелчицький. Крім певних особистих мотивів, вони сподівалися, що унія урівняє в політичних і соціальних правах як православне духовенство, так і віруючих міщан, знать.

Після кількох таємних переговорів з представниками королівського двору, папським нунцієм (послом, представником) вони погодилися на унію, якщо буде збережено традиційні православну літургію, обряди, а також деякі звичаї (право священиків на шлюб). Натомість вони приймали верховенство Риму в усіх справах віри та догматики. Передбачалося, що новоутворена церква не входитиме до польської католицької церкви, а підпорядковуватиметься Риму. Крім того, єпископи сподівалися на деяке послаблення тиску польського короля.

Умови щодо прийняття унії єпископи обговорювали на таємних зібраннях у Сокалі, Красноставі, Кобрині, Бресті протягом 1594-1595 рр. Так були підготовлені докладні артикули (статті) унії, що виражали згоду та умови її прийняття.

Звістку про підготовку унії православна громада сприйняла з глибоким обуренням. Різко виступив проти неї авторитетний у Галичині князь Костянтин Острозький. Назвавши єпископів «вовками в овечій шкурі», він закликав віруючих до протесту, погрожуючи збройним повстанням. За цих обставин Г. Балабан зрікся своїх намірів щодо унії, перейшов в опозицію до неї. Єпископ перемишльський Михайло Копистенський вимагав передати питання про унію на розгляд собору за участю всього духовенства, шляхетства і братств.

Однак король Сигізмунд III, побоюючись, що православні можуть зруйнувати процес підготовки унії, не погодився на скликання собору, відправивши єпископів Іпатія Потія, Кирила Терлецького до Риму. У грудні 1595 р. вони подали прохання єпископів православної церкви в Речі Посполитій щодо унії з Римською церквою, ознайомилися й підписали Символ віри (філіокве), визнали верховну владу Папи, постанови Флорентійського та Тридентського соборів. Папською буллою уніатській церкві забезпечувалося збереження східних обрядів, право священиків на шлюб, дозвіл київським митрополитам призначати єпископів на місцях. З цього приводу навіть було викарбувано медаль: з одного боку зображено портрет Папи, з іншого - Папа на троні, що благословляє уніатського посла, який стоїть на колінах. Листами про укладення унії, датованими 7 лютого 1596 р., Папа просив Сигізмунда III та католицьких ієрархів допомогти унії, а митрополиту Михайлу Рогозі велів скликати собор єпископів для такого самого сповідування віри, яке продемонстрували в Римі І. Потій та К. Терлецький.

Православні скористались дозволом короля і запрошенням митрополита на собор, добивалися, щоб він став собором і православної церкви. Члени уніатського собору не допускали й думки про можливість спільного собору з противниками унії. Уніатський синод у складі митрополита, п'яти єпископів і трьох архімандриті в під керівництвом трьох папських легатів і трьох королівських послів виконав волю Папи: його учасники вчинили сповідування римо-католицької віри і віддали послушенство Папі Клименту VIII та його спадкоємцям. Акт про це з печатками був вручений папським послам, а 8 жовтня 1596 р. було видано соборну грамоту.

Постанови двох соборів - уніатського і православного, які відбувалися одночасно в Бресті 6-10 жовтня 1596 р., були подані королю Сигізмунду III, але постанову православного собору король проігнорував. Так православ'я в Речі Посполитій фактично опинилося поза законом. Усі права, що належали православній церкві, передавалися уніатській; для православних кліру та мирян настали тяжкі часи.

Рішення Брестського собору спричинили розкол в українському суспільстві, породили гостру суспільну полеміку (Іван Вишенський, Касіан Сакович, Стефан Зизаній), анти католицький козацький рух під проводом Северина Наливайка, а згодом гетьмана Петра Сагайдачного. Проти унії активно виступили братства Львова, Перемишля, Слуцька, Мінська, Могильова та інших міст. Вони ще до Брестської унії були органами оновлення церковного устрою, але у своїх намаганнях до очищення і піднесення рівня; релігійного життя і церковних відносин невдовзі опинилися у напружених стосунках з єпископами. Ці стосунки загострювалися ще й тим, що константинопольські та інші патріархи займали позицію братств. Зі Львова та Вільно центр боротьби було перенесено до Києва. За підтримки козацтва київське духовенство і міщанство неприховано ігнорувало уніатську ієрархію. Київська лавра стараннями Єлисея Плетенецького, Захарії Копистенського перетворюється на центр церковно-національної діяльності. У 1615 р. засновується Київське братство, до якого вступив і козацький гетьман П. Сагайдачний з усім військом запорозьким.

Уряд Речі Посполитої тільки в 1632 р., після смерті короля Сигізмунда III, визнав за православними права на Київську митрополію і чотири єпархії: Львівську, Луцьку, Перемишльську і Мстиславську.

За роки існування Брестської унії зміцнила свої позиції в Україні польська шляхта, посилився процес денаціоналізації української шляхти, яка, навчаючись в єзуїтських школах та колегіях, переходила в латинство, полегшуючи собі доступ до чинів і багатств. Так, сини І. Потія здобули освіту в латинських школах і стали католиками.

Водночас не припинялася боротьба проти унії, чому сприяла зростаюча роль Києва. Розіслані в травні 1648 р. відозви гетьмана Богдана Хмельницького містили заклик до тих, кому «мила віра благочестива, поляками в унію обернена», боротись проти унії, згуртовуватися «на добрих конях, зі справною зброєю невідкладно і встати мужньо і безбоязно, при всемогутній допомозі Божій проти своїх грабіжників, гнобителів і супостатів».

Визвольна війна 1648-1654 рр. спричинила фактичний розпад уніатської церковної організації. Вона поволі відновлювалася тільки на землях, що залишилися під польською владою. А отримавши, згідно з Андрусівським договором 1667 р., Правобережну Україну, крім Києва, Польща зобов'язалася не обмежувати «грецько-руську» релігію. Тільки в Галичині, на Волині та Поділлі її позиції були відносно міцнішими, однак і тут унія до кінця XVII ст. не мала значного поширення. Наприклад, Перемишльська єпархія перейшла до унії в 1692 р., Львівська - в 1700 р., Луцька - в 1702 р., до 1720 р. - Холмська, Полоцька, Пінська єпархії.

З часом католицизм намагався глибше проникнути у сферу обрядовості та культу. Уніатський собор у Замості (1720 р.) скасував чимало православних обрядів, прийняв рішення про видання богослужбових книг, виправлених в уніатському дусі. Пізніше уніатські священики отримали розпорядження переймати зовнішні риси католицьких ксьондзів.

У 1772 р. відбувся перший поділ Польщі, за яким Галичина опинилася під Австрією, що зумовило інший державний уклад і дещо інше ставлення до католицизму та унії. Безмежну сваволю шляхти було втиснуто в жорстокі межі австрійських законів, ліквідовано значну частину польських костелів і монастирів, а їхні землі конфісковано. На основі конфіскованих земель було створено релігійний фонд; греко-католицька (так вона стала йменуватися в 1774 р.) церква здобула рівні права з римо-католицькою. Уніатське духовенство одержало не тільки реальне право, а й щомісячну платню з релігійного фонду. Йому було відкрито реальний доступ до вищої освіти у Львові, Відні, Інсбруку та Римі. У Львові було засновано греко-католицьку семінарію, яка гарантувала студентам-богословам повне матеріальне забезпечення, що уможливлювало здобуття освіти здібною бідняцькою молоддю.

Запровадження унії спричинило пробудження національної свідомості українців. Невдовзі під тиском обставин і представники греко-католицького духовенства дійшли висновку, що їхня церква повинна стати однією із сил, які б протидіяли б денаціоналізації та полонізації українського народу. Польські власті дуже скоро переконалися, що «унія їм не вигідна», бо не виправдовує покладених на неї надій, і почали переслідувати уніатів. Вони намагалися латинізувати, полонізувати уніатські школи, але за першої нагоди ці школи знову українізувалися, ставали осередками української духовності, сприяли збереженню української мови.

Наприкінці XVIII ст. греко-католицька церква складалася з чотирьох єпархій: Брестської, Віденської, Полоцької та Луцької. Керувала нею римо-католицька колегія в особі спеціального департаменту. Членом його був протоієрей Й. Семашко (згодом єпископ Литовський і Брестський), який став одним із визначних діячів об'єднання західноукраїнських уніатів.

У березні 1838 р. він був призначений головою греко-уніатської колегії. Ще в грудні 1837 р. він подав записку про необхідність возз'єднання уніатської церкви з Руською православною церквою. Внаслідок його діяльності греко-уніатська колегія в 1839 р. перейшла в підпорядкування Священного синоду, отримавши назву Білорусько-Литовська. Головою її став Й. Семашко, рукоположений у сан архієпископа.

ЗО березня 1839 р. у синодальному храмі возз'єдналися західноукраїнські уніати з православною церквою. Таким був фінал Брестської унії в Білорусі, Литві, на Волині й Поділлі. А в 1875 р. Холмська єпархія увійшла до складу Руської православної церкви. Брестська унія залишилася лише в Галичині. Тут вона поширилася наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Згодом чернечі обителі в Галичині були облаштовані за католицьким зразком. Галичину заполонили польські монахи, які принесли із собою католицькі звичаї й полонізацію.

Рух за очищення богослужбового обряду від латинських нашарувань розпочався на хвилі національного відродження в Галичині в середині XIX ст. під впливом «Руської трійці», революційних подій 1848 р. Але суттєвого значення він не мав. На Львівському синоді (1891 р.) були затверджені всі уніатські зміни в богослужінні, зроблена спроба всупереч усім папським обіцянкам узаконити целібат уніатського духовенства.

Друга польська окупація Галичини в 1919-1939 рр. посилила політичний та економічний тиск на українське населення: ліквідація шкіл, надання роботи тільки тим, хто свою метрику про хрещення передав до костелу, тощо. Переслідувань зазнавали і представники уніатського духовенства, греко-католицька церква.

За Ризьким договором 1921 р., Польща одержала, крім Галичини, великі простори західноукраїнських земель з православним населенням - майже 4 млн осіб (1200 єпархій). За таких обставин могло відбутися зближення греко-католиків з православними як на релігійному, так і на національно-визвольному ґрунті. Тому польські власті повели наступ на обидві церкви. Спершу православні Польщі були відлучені від Московського патріархату наданням православній церкві статусу автокефальної, визнаного Константинопольським патріархом. Одночасно почалося руйнування православних храмів: 400 було закрито, 140 знищено.

Наступною акцією, яка повинна була блокувати можливий союз православних і греко-католиків, була Пінська унія - щорічні зібрання єзуїтів після 1921 р., де обговорювався процес навернення православних Західної України і Західної Білорусі в католицьку віру. Духовні та світські владики Польщі, врахувавши досвід Брестської унії, навіть на словах не допускали прямої унії православної церкви з Римом, що формально поставило б греко-католицьку церкву у рівне становище перед Римом з польським костелом. Категорично виступали вони і проти збереження східного обряду, що давало змогу греко-католикам значною мірою зберегти свою самобутність.

Греко-католицька церква перешкоджала проведенню великодержавної політики польським шовіністам, а тому атаки на неї не припинялися. Засвідчують це і матеріали Львівського собору: «З акцією нищення православної церкви йшла в Польщі одночасно акція на ослаблення і нищення греко-католицької церкви». Існував навіть перелік заборонених книг, до якого було внесено понад 100 назв творів української, російської та світової класики, серед авторів яких були Є. Гребінка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, Л. Мартович, Панас Мирний, Леся Українка, Т. Шевченко, В. Короленко, М. Лєсков, Л. Толстой, А. Чехов та ін. Проте, незважаючи на утиски, церква сама готувала собі духовенство. Розросталася мережа українських гімназій і видавництв, тривала боротьба з полонізацією народної освіти. Було відновлено, реформовано і створено нові політичні, місіонерські та культурно-просвітницькі структури.

До 1946 р. в Західній Україні існувало 3 тис. греко-католицьких і 250 православних парафій. Але після фашистської окупації, особливо після Великої Вітчизняної війни, на Українську греко-католицьку церкву посилилися нападки збоку радянської влади. Її звинувачували у співробітництві з фашистами й підтримці повоєнного повстанського руху, у стосунках з Ватиканом. Дратувало владу й те, що вона діяла передусім як церква національна.

Після смерті митрополита Андрея Шептицького (1944) почалися репресії, що нерідко закінчувалися засланням до Сибіру греко-католицького духовенства, в тому числі н новообраного митрополита Йосипа Сліпого, а студентів богословських факультетів було рекрутовано в армію.

Одночасно під впливом державних органів відомий у Галичині священик Гаврило Костельник організував групу греко-католиків, які виступили за розрив з Римом. У березні 1946 р. у Львові було скликано синод (через відсутність на ньому єпископів - неканонічний), який прийняв заздалегідь підготовлене рішення про скасування Брестської унії 1596 р., про розрив з Римом і "возз'єднання" греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Внаслідок цього всі греко-католицькі парафії автоматично було оголошено православними. На початку 50-х років було знищено греко-католицьку церкву на Закарпатті.

Під тиском влади багато священиків змушені були перейти до православ'я; хто не погоджувався - опинявся в сибірських казематах. Але остаточно викоренити прихильність населення до греко-католицької віри радянській владі так і не вдалося. Чотири десятиліття греко-католицька церква на західно-українських землях перебувала на нелегальному становищі, а її віруючі та духовенство сповна пізнали, чого варта тоді була конституційна свобода совісті.

Починаючи я 1987 р., рух за відновлення греко-католицької церкви став організованим. Створений Комітет захисту Української католицької церкви звернувся до державних органів влади, зарубіжних релігійних центрів, зокрема Ватикану, міжнародних організацій, вимагаючи визнання існуючої Української греко-католицької церкви на території західних областей України. 30 листопада 1989 р. Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСР зробила заяву про реєстрацію релігійних громад греко-католиків. З квітня по липень 1991 р. Українська греко-католицька церква взагалі і окремі церковні структури були зареєстровані як юридичні особи. Главою церкви став кардинал Мирослав Любачівський, який до 1991 р. перебував у Римі. Після його смерті УГКЦ очолив кардинал Любомир Гузар.

Наприкінці 90-х років XX ст. Українська греко-католицька церква мала 76 монастирів, 9 навчальних закладів, 11 єпископів, 3 єпархії (Львівську, Івано-Франківську і Мукачівську, крім Закарпаття), понад 3 тис. єпархій, навколо яких об'єднано більше мільйона віруючих. Громади греко-католиків діють майже в усіх областях України. Відродження греко-католицьких парафій нерідко супроводилося конфліктами з православними за право використання храмів.

Відновлюється структура традиційних чернечих орденів греко-католицької церкви. Серед них чоловічі ордени - василіани, редемптористи, студити; жіночі - василіанки, йосафатки, св. Вікентія (бельгійки), Пресвятої Родини, сестри-служебниці. Вони покликані проводити місіонерську діяльність серед населення. Кожен з орденів має свої особливості. Наприклад, черниці ордену св. Вікентія здебільшого працюють сестрами милосердя, нянями; йосафатки займаються релігійним вихованням дітей; черниці ордену Пресвятої Родини обслуговують хворих і людей похилого віку; редемптористи, студити здійснюють місіонерську діяльність та підготовку кадрів для церкви. Діють семінарії, де загалом навчається майже 600 семінаристів. Засновано видавництво, газети й журнали.

Відроджуючи довоєнні традиції соціального служіння, греко-католицька церква відновила у Львові діяльність Народної лікарні ім. Андрея Шептицького, яку митрополит заснував у 1903 р., взяла на себе утримання новоствореного у Львові греко-католицького ліцею, де навчається 240 учнів.

Важливу роль у житті Української греко-католицької церкви відіграв синод єпископів УГКЦ, що відбувся в травні 1992 р. - перший після багатьох десятиріч, під час якого єпископи з України та зарубіжних громад виробили план діяльності церкви в нових умовах.

Головною рисою релігійного життя в Україні на межі II і ІІІ тисячоліть є стрімке зростання різноманітних конфесій і культів. Кількість їх сягає 100. Загальна чисельність релігійних громад в усіх конфесіях зросла з 10,8 тис. у 1991 р. до 19 тис. у 1998 р.

2. РОЛЬ УГКЦ В НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНОМУ ВІДРОДЖЕННІ

український грецький католицький церква

Щоб зрозуміти роль греко-католицької церкви й духовенства в історії західної частини України, мусимо вдатися до історії розвитку Східної Галичини у складі Австро-Угорської держави. Культурне і суспільно-економічне життя українського народу у державі представляли крупні польські магнати, дідичі і шляхтичі, землевласники і купці - євреї, німці, вірмени та представники інших національностей.

Священство, що залишилось єдиною верствою, яке могло очолити опір ополяченню та онімеченню краю, на жаль, не мало відповідної освіти. Майбутні служителі церкви закінчували в основному духовні семінарії у Львові, Перемишлі, Холмі або Луцьку, де їм вистачало вивчити катехизм, після чого їх висвячували на отців парафій.

Українські священики перебували у важкому соціально-економічному становищі і нічим не відрізнялись від закріпачених селян. Вони змушені були навіть відробляти панщину. Доля селянства та світського духовенства дещо змінилася з часу першого поділу Польщі 1772 р. та окупації Східної Галичини Австрією. Передумовою національного відродження західноукраїнських земель стали реформи імператриці Марії Терезії та її сина Йосифа ІІ, хоча вони носили популістський характер, зокрема патенти 1772 і 1775 років, які проголошували права людини. Проте наступний патент від 5 квітня 1782 р. ліквідовував підданство селян, надавав їм право вільного одруження, освіти дітей, а патенти 1781 і 1786 рр. обмежували кріпосні повинності селян трьома днями на тиждень тощо.

Відповідно, почалися зміни і в релігійному житті, яких домігся предок Андрея Шептицького, львівський єпископ Лев Шептицький. Був він високоосвіченою людиною. Закінчив папську колегію Театинів у Львові, захистив докторську дисертацію в Римі з цивільного і церковного права, а також закінчив дипломатичну академію. Здобувши таку освіту, мав доступ до австрійського імператорського дому, був одним із перших владик, які вимагали від священиків вищої освіти.

Завдячуючи Левові Шептицькому, австрійський уряд дозволив галицьким семінаристам навчатися в «Королівській греко-католицькій семінарії» у Відні при церкві Святої Варвари і виділив для них частину студентських місць.

Офіційне відкриття семінарії відбулося 15 жовтня 1775 р. і вона носила скорочену назву «Барбареум». За перших 10 років свого існування із семінарії вийшли 6 єпископів, 16 крилошан, 10 професорів університету, 8 ректорів духовних семінарій і 8 письменників.

1783 р. австрійська влада дозволила відкрити у Львові Генеральну духовну семінарію замість закритої семінарії «Барбареум». Цього ж року у Львові засновано університет, а при ньому т.зв. «Студіум Рутенум» у 1787 р., який до 1809 р. готував кадри високоосвічених священиків.

Слід зазначити, що державні реформи Марії Терезії і Йосифа ІІ після їх смерті не отримали подальшого розвитку. З реакцією, яка настала під час правління імператорів Леопольда ІІ (1790-1792 рр.), Франца І (1792-1835 рр.) і Фердинанда І (1835-1848 рр.), вони були ліквідовані. Однак все ж таки вони стали передумовою занепаду реакційних урядів і довели в майбутньому до «весни народів» 1848 р. та знищення панщини у Східній Галичині.

Біля витоків культурного і політичного відродження Східної Галичини стояли перші вихованці «Барбареум», такі як Антін Ангелович (1756-1814 рр.), у майбутньому перший митрополит відновленої у 1807 р. Галицької митрополії і перший кардинал Української греко-католицької церкви, та Михайло Левицький (1774-1858 рр.), які багато спричинилися до духовного відродження у Галичині й заснування національного шкільництва.

Одним з першопрохідців на духовній ниві Галичини став отець Іван Лаврівський (1773-1846 рр.), професор і ректор духовної семінарії у Львові. 1838 р. він написав перший посібник «Елементаж рускі, німецкі і польскі». Хоча посібник був написаний польською мовою, однак у ньому отець пропагує потребу навчання української мови у сільських школах. Активним працівником у «духовному винограднику» слід назвати і отця Івана Могильницького (1777-1831 рр.), крилошанина Перемиської капітули та близького співробітника єпископів М. Левицького й І. Снігурського, які пропагували й закладали парафіяльні школи для сільської молоді. 1832 р. в Перемиській єпархії таких шкіл налічувалось 385. Перемиський єпископ Іван Снігурський (1784-1847рр.) у 1816 р. заснував «Товариство руських священиків», на яких поклав завдання опіки над сільськими школами та забезпечення їх книжечками релігійного змісту. Йому належить заслуга в обороні українства перед денаціоналізаційними впливами на молодь польських духовних функціонерів. На ґрунті, створеному вищезгаданими священиками, з'явилась «Руська Трійця» Маркіяна Шашкевича, Якова Головацького та Івана Вагилевича, які 1837 р. випустили «Русалку Дністрову».

«Русалка Дністрова» як і «Енеїда» І. Котляревського, розбудила український народ до національно-культурницького руху, який приспішила революція 1848 р. в Європі. Під натиском революційних мас австрійський імператор Фердинанд І проголосив у квітні 1848 р. Тимчасову конституцію, свободу слова і друку. 15 травня 1848 р. в Східній Галичині скасував панщину, проголосив громадянські свободи. Це дало можливість галицьким священикам створити 2 травня 1848 р. у Львові першу політичну організацію - Головну Руську Раду, яку ще називали Народною Руською Радою.

Головну Руську Раду очолив перемиський єпископ, пізніше галицький митрополит Григорій Яхимович (1792-1863 рр.). Найближчим співробітником і заступником його обрали отця Михайла Куземського (1809-1879 рр.) львівського крилошанина і останнього грекокатолицького єпископа в Холмі (1868-1871 рр.). Його активними заходами постали відділи Головної Руської Ради в 34-х містах Східної Галичини. Як правило, їх повсюдно очолювали греко-католицькі священики.

У перші роки своєї діяльності Головна Руська Рада розвинула активну діяльність у царині національних, політичних, культурних, шкільних, церковних і соціально-економічних проблем та вимагала їх вирішення перед австрійським урядом. До речі, це вона подбала про національний прапор, герб і гімн України. На жаль, 1851 р. діяльність Головної Руської Ради було призупинено.

Окремо слід відзначити створення «Собору руських вчених», біля витоків якого став шкільний товариш Маркіяна Шашкевича отець Микола Устиянович. 19-26 жовтня 1848 р. відбувся з'їзд Собору, який уперше заманіфестував перед австрійським урядом та польською шляхтою про українські культурно-наукові сили. Всього прибуло близько 100 осіб учасників з'їзду.

На з'їзді працювало 9 секцій: богословська, правнича, шкільна, історико-географічна та інші. Дуже важливою була діяльність економічної секції, на якій отець Лев Трещаківський (1810-1874 рр.), парох с. Рудка біля Львова, вперше оголосив про потребу української економічної організації для українського села, яке потопало в злиднях. У 1855 р. він написав першу українську господарську книгу про пасічництво під назвою «Наука о пчоловодстві». У виступах греко-католицькі священики висловлювали думки про необхідність порятунку галицького села в рамках новоствореної економічної організації. Водночас духовні проводирі розуміли, що в умовах австрійського панування та засилля польської адміністрації на місцях зреалізувати ці плани буде надзвичайно важко, тому першочергову увагу звертали на здобуття національних та політичних прав і на цьому полі добились помітних успіхів.

Наприклад, у 1846 р. з рядів духовенства «засвітився» перший український соборник і самостійник отець Василь Подолинський (1815-1876 рр.), парох з Лемківщини. Він написав «Голос перестороги», де хоч і польською мовою, але застерігав галицьку інтелігенцію від орієнтації на Польщу, Німеччину чи Австрію, випередивши на півстоліття «Україну ірреденту» Юліана Бачинського з 1895 р., «Самостійну Україну» Миколи Міхновського з 1900 р. та «Русь-Україну і Московщину» Льонина Цегельського з 1901 р.

Після «Собору руських вчених» Григорій Яхимович у січні 1849 р. очолив першу політичну делегацію до австрійського імператора Франца Йосифа І і добився деяких поступок для галичан.

У 1851 р. імператор Франц Йосиф І затвердив прохання подарувати під будівництво Народного дому площу у Львові. Більше того, 18 жовтня 1851 р. він особисто заклав перший камінь під фундамент «Народного Дому», сказавши при цьому слова: «Тут я між моїми русинами».

Будівельний комітет очолював отець Йосиф Кульчицький. Спільними зусиллями «Народний Дім» постав 1864 р. У ньому розташувалися різні культурні організації, бібліотека, музей тощо. На жаль, Австрія 1850 р. повернулася до абсолютизму й Головна Руська Рада свою активну працю пригальмувала.

У таборі світської і духовної інтелігенції настало гірке розчарування й розподіл на два ворогуючих табори: народовців і москвофілів. Реформа 1848 р. не розв'язала економічного питання селянства. Залишилось нерозв'язаним право дідичів на володіння ґуральнями, яке існувало з часів окупації Галичини Річчю Посполитою і приносило їм величезні надприбутки від продаж алкогольних напоїв.

Визначний західноукраїнський економіст Володимир Навроцький (син священика) у праці «Пиянство і пропінація» подає, що у 1864 р. дохід від продажу горілки давав дідичам 5 млн. ринських річно. Народ витрачав на горілку 54 млн. річно, тоді як весь дохід селян складав близько 110 млн. ринських.

У Галичині діяло 23269 корчем. Одна корчма припадала на 233 особи. У середньому людині припадало випити 26 літрів горілки річно. Як наслідок, галицьке село перебувало у стані зубожіння. У 1873-1883 рр. від селян було забрано за алкогольні напої 23237 господарств вартістю 23 млн. гульденів, з них 60% майна забрали даром євреї.

На порятунок українського села від алкоголізму кинулись священики під керівництвом львівського митрополита Йосифа Сембратовича (1870-1882 рр.). У 1874 р. він написав послання «О великім достоєнстві чоловіка», яке можна вважати початком культурного пробудження селянства. Через кілька місяців написав другий пастирський лист «О братствах тверезости», в якому закликав священиків на місцях приступити до боротьби за отверезіння народу, організувати в селах «Братства тверезості».

Члени братства складали у церкві присягу, що не будуть пити «оп'яняючих» напоїв. Братства віддавались під опіку Божої Матері. Кожного члена братства Папа римський Пій ІХ наділяв повним відпустом. Акція охопила всю Галичину, а митрополит Сембратович особисто контролював справи на місцях.

Тисячі селян перестали пити горілку. Сотні корчем припинили своє існування. Акція митрополита Сембратовича була першою свідомою спробою Української греко-католицької церкви організувати українське селянство до самооборони під гаслом: «Молися, тверезися і трудися» або «Хрест побідив підданство, поборе й п'янство».

Успішна акція Йосифа Сембратовича перелякала польських дідичів, орендарів-євреїв, які втрачали прибутки від продажу напоїв. Імператору посипалися доноси про загрозу подібних дій австрійському престолу. У результаті імператор Франц Йосиф І зажадав, щоб Йосиф Сембратович добровільно залишив митрополію на користь брата Сильвестра Сембратовича, а сам виїхав на постійний побут до Рима, де він помер у 1900 р..Та помимо всього, «Братства тверезості», які охоплювали під керівництвом священиків понад 75% селянства, підготували ґрунт до наступної просвітницької діяльності священства у лавах товариства «Просвіта». 1868 р. львівські студенти, склавши статут, організували перші загальні установчі збори «Просвіти».

У початкові десятиліття її діяльності ополячені, онімечені, зрусичені верстви народу не розуміли мети товариства і навіть вороже зустрічали його зародження. Приклад львівської «Просвіти» будив до праці, для добра рідного народу всіх, у кого жевріла іскорка національної гідності і самосвідомості. «Просвіта» на початку свого існування почала видавати за помірною ціною книжки для народу та підручники для українських гімназій. Ці видання спочатку покривалися з власних коштів керівництва «Просвіти», частково з пожертв громадян. Так, серед перших жертводавців були й учні Тернопільської гімназії, що зібрали невеликі кошти.

У 1875 р. в Тернополі утворилась філія товариства, а від неї почали зароджуватись читальні «Просвіти» в селах. Кожна читальня при заснуванні отримувала від філії безкоштовно вісімдесят книжок.

Майже у кожному селі краю напередодні Першої світової війни біля керма «Просвіт» стояли патріоти з плеяди греко-католицького священства, яких благословив на працю митрополит Андрей Шептицький. 1904 р. в посланні українському народу «О квестії соціальній» він писав: «Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче відчинити читальні, шпихліра, склепу і всім подібним установам, єсть противний - не відповідає своєму становищу».

1869 р. «Просвіта» видала книжечку під назвою «Зоря», повністю присвячену господарським проблемам. У тому самому році - книжечку отця Степана Качали «Що нас губить, а що нам помогти може». Видання викликало інтерес в українському селі й два рази перевидавалось у 1872 і 1874 рр., накладом 10 тис. примірників.

У 1873 р. Австрія видала перший кооперативний закон. Народи, уярмлені імперією, почали організовувати кооперативні спілки. Економічна секція української «Просвіти» у Львові почала також пропагувати кооперативні ідеї, навіть підготувала й видрукувала статут для позичково-кредитових кас. 1883 р. отець Данило Танячкевич (1842-1906 рр.), публіцист і економіст, парох із с. Закомор'я Золочівського п-ту, першим на Західній Україні заснував ощадно-позичкову касу під назвою «Правда» та написав брошуру «Як заводити «Правди» на лад Закомарської «Правди». Водночас він допоміг організувати кооперативи в селах Білому Камені, Скваряві, Пітричах.

Таким чином, українські греко-католицькі священики, починаючи з 1883 р., в Західній Україні вперше запроваджували кооперативні спілки.

1883 р. у Львові організовано кооперативу «Народна Торгівля», яка згодом стала центром споживчої кооперації в Західній Україні на чолі з отцем Євгеном Дуткевичем та членами проводу, священиками Є. Гузаром, А. Стефановичем, Д. Лопатинським та іншими. 1892 р. у Львові заснувалося Товариство Взаємного Обезпечення «Дністер», покровителем якого був львівський митрополит Андрей Шептицький.

1895 р. при цьому товаристві засновано кооперативний банк «Дністер». Заходами митрополита Андрея Шептицького у 1904 р. в Перемишлі відкрито «Українську щадницю», але граф Потоцький, намісник Галичини, заборонив її діяльність. Андрей Шептицький виступив ініціатором і головним акціонером «Земельного Банку Гіпотетичного» у Львові 1910 р. Греко-католицькі священики зрозуміли також, що без навчання селян практичному господарюванню на селі успіхів не досягти. Два брати-священики Юліан Дудкевич з с. Дуб'є і Тома Дудкевич із с. Цішак Брідського п-ту запросили до себе друзів-священиків й вирішили заснувати товариство «Сільський Господар». 23 березня 1899 р. відбулися перші загальні збори у містечку Олесько. Головою товариства обрали Тому Дудкевича. Згодом його осідок перенесено до Львова під орудою сина священика Євгена Олесницького. «Сільський Господар» був надійним товариством для українського селянства. У міжвоєнному періоді в його управі працювали отці Йосиф Раковський, Андрій Пеленський, Євген Шухевич, Ізидір Сохоцький та багато інших.

Відродження економічного життя у Східній Галичині було б неможливим без участі в ньому митрополита Андрея Шептицького.

У 1891 р. Папа Лев ХІІІ видав окрему енцикліку «Рерум Новарум», в якій зосередив увагу на організації кооперативного життя як важливого засобу суспільної організації людства.

Андрей Шептицький власним авторитетом підтвердив вагу і значення духовенства в економічному житті галицьких українців. Митрополит викупив і розділив між селами 40 тис. моргів поля від дідичів Снятинщини, Коломийщини, Городенщини, Станіславівщини та Львівщини. Цією справою безпосередньо займався талановитий адміністратор митрополита Тит Войнаровський (1856-1938 рр.).

Андрей Шептицький надав допомогу в заснуванні першої української фахової школи у Милованю Товмацького п-ту на Покутті. Для цього подарував свій фільварок з будинками, машинами, землею тощо. Школа запрацювала з 1 серпня 1910 р. і була зразково організована. Вона мала гарну матеріальну базу: поля, город, пасіку, сад, рибний став, квітник, корівник, курник, ремісничі верстати, знаряддя й машини, необхідні для модерного сільськогосподарського виробництва.

Навчання тривало 11 місяців, з них 22 год. фахових і 18 год. теоретичних на тиждень. Школа проіснувала до 1939 р. і була знищена радянською владою.

Велика увага приділялась, зокрема, розвитку молочного господарства. Молочарство вирішили змодернізувати на взірець Швеції, Німеччини, Швейцарії, Австрії або Данії, яка стала батьківщиною сучасного молочарства.

2.1 Знищення греко-католицької церкви. Львівський собор 1946 р.

1 листопада 1944 р. митрополит Шептицький помер. Греко-католицька церква опинилася в дуже складному становищі. У квітні 1945 р. майже вся її вища ієрархія -- Й.Сліпий (після смерті митрополита Шептицького очолював митрополію), єпископи М.Чарнецький, М.Будка, Г.Хомишин, І.Лятишевський -- була репресована і, як це практикувалося в сталінські часи, трафаретно звинувачена в "зраді Батьківщини". Заарештували сотні священиків і ченців греко-католицької церкви. В атмосфері тоталітарного терору і страху організували Львівський собор греко-католицької церкви в березні 1946 р.. Його рішення, безумовно, було відпрацьовано й узгоджено заздалегідь, і не в церковних колах, а в державних інстанціях. Собор вирішив "скасувати постанови уніатського Берестейського собору 1596 року, ліквідувати унію, анулювати залежність від Риму і повернутися до нашої батьківської Святої Православної віри і до Руської православної церкви".

До складу Львівського собору греко-католицької церкви 1946 р. увійшли два єпископи -- Дрогобицький і Самбірський Михаїл (Мельник) та Станіславський і Коломийський Антоній (Пельвецький), яких напередодні цього собору, а саме 24 і 25 лютого 1946 р., висвячено вже на православних єпископів у Володимирському соборі в Києві. На Львівському соборі було 214 священиків, деканів і представників кліру всіх трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, котрі майже одноголосно проголосували за всі його постанови. Отже, із загального числа 1270 священиків усієї греко-католицької церкви західних областей України в соборі брали участь лише 214, які, як про це було заявлено на соборі, виступали від імені 997 священиків, що «подали особисті заяви про бажання вийти з унії та воз'єднатися з Православною церквою».