Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Риммська міфоломгія -- сукупність уявлень стародавніх римлян, в якій у формі оповідей про діяння богів, духів та героїв відбито їхні пояснення влаштування світу. З міфології римлян походять багато ритуалів і обрядів, які відзначали древні римляни з найдавніших часів до часу, коли християнство повністю замінило корінні релігії Римської імперії. Численні вислови та імена римської міфології використовуються в різноманітних сферах сучасного життя. римський міфологія релігія бог

Римська міфологія суттєво різниться від грецької. Якщо греки відділяли міфи від своєї сучасності, поміщаючи їх в давнину, невизначений «міфологічний час», то римляни розглядали міфи як конкретну частину власної історії, нерідко з точними датами. Як наслідок міфологічні події розглядалися як реальні, а реальні міфологізувалися, що сприяло прийняттю вірувань інших народів до римської міфології та пізніше обоження імператорів Римської імперії. Діяльність надприродних сил бачилася такою ж активою тепер, як і в давнину, що відбивалося в віруваннях у численних божеств, віщування і ворожбу.

У житті римського громадянського суспільства велику роль відігравали релігія та звичаї. Кожен громадянин був зобов'язаний брати участь в обрядах своєї фамілії та общини. Римські боги були дуже схожі на грецьких: їх навіть називали і латинськими, і грецькими іменами.

Головний бог римлян -- Юпітер. Він вважався божеством денного світла та блискавки. На його честь римляни щороку влаштовували Великі Римські ігри. Із часом храм Юпітера на Капітолії став головним храмом Рима.

Діва Мінерва була покровителькою наук, ремесел, мистецтв. Юнона (грецька Гера) -- богинею заміжніх жінок.

Селяни вшановували богів землеробства. Господаркою хлібних полів була Церера. Богиня Діана вважалася покровителькою всіх латинян і захисницею простих людей -- плебеїв і навіть рабів. Храм цієї богині на пагорбі Авентин був притулком для рабів-утікачів. Великою шаною користувався в римлян їхній «прабатько» -- бог війни Марс.

Римляни вірили, що їхня держава існуватиме доти, доки горить вогонь Вести -- богині домашнього вогнища. Діви-весталки, жриці Вести, зберігали потаємні святині, вивезені Енеєм із Трої. На того, хто образив весталку, чекала смерть, проте самі весталки могли врятувати засуджених до страти.

Попри вірування в одних і тих самих або схожих богів, греки і римляни ставилися до них по-різному. Римляни не створювали поем про божественне життя й пригоди. Молитвами й обрядами вони прагнули отримати від своїх покровителів якусь користь.

Як і давні греки, римляни вірили, що в кожному кущі, у річці, лісі живуть надприродні істоти, які можуть бути добрими або злими, допомагати або шкодити людям. У кожного члена сім'ї був свій дух-покровитель, якого називали генієм. Боги-охоронці пенати оптувалися домашнім вогнищем, помешканнями*. Ларами називалися добрі душі померлих предків, які піклувалися про сім'ю та її благополуччя за межами дому. У кожному будинку було спеціальне місце поклоніння домашнім богам -- ларарій.

1. Боги в житті римлян

Давні римляни вважали, що спочатку був лише темний і безмежний Хаос, у якому нічого не існувало, навіть часу. З Хаосу виникла земля, яка і народила гори, ліси, річки, тварин і людей. У той самий час із Хаосу з'явилися перші боги. Серед них був і володар часу Сатурн. За уявленнями римлян, саме він веде відлік життя, завдяки йому росте все живе, змінюються пори року.

Спочатку римляни поклонялися Сатурну як єдиному богу. На його честь проводилися сатурналії - свята, під час яких римляни мінялися місцем із рабами. Цим вони показували, що перед богом усі люди рівні. Вважалося, що біля Сатурна стояло дві чаші. Одна з них була наповнена щастям, а інша лихом. Бог виливав, за власним бажанням, вміст чаші на голови людей, і в них мало бути щастя або ставатися лихо.

З давніх часів римляни вірили у багатьох духів, божеств, які не мали людської подоби. Кожен з них відповідав за певні явища природи, події в житті людини. Духи виступали захисниками та охоронцями. Добрі генії охороняли людину протягом її земного життя. Пенати опікувалися помешканнями. До наших часів дійшов вислів «повернутися до рідних пенатів», що означає повернутися додому. Як і давні греки, римляни вірили, що в кожному кущі, у річці, лісі живуть надприродні істоти, які можуть бути добрими або злими, допомагати чи шкодити людям.

Божествам, духам і надприродним істотам приносили жертви. Римляни вірили, що померлі впливають на справи живих і можуть мстити за неповагу до них. Померлий батько ставав для синів богом. Коли римляни наприкінці VI - на початку V ст. до н.е. ознайомилися з грецькою культурою, богів стало більше. У Сатурна з'явилися діти. Серед них - Юпітер. Коли Юпітер підріс, він вирішив позбавити батька влади і скинув Сатурна з небес. Молодий бог - володар блискавок і грому - став царем богів. Згодом римляни наділили своїх богів, не змінюючи їхніх імен, тими самими силами й обов'язками, що мали й грецькі.

Юпітер мав старших братів - Плутона і Нептуна, з якими і поділив Всесвіт. Плутон став володарем підземного світу, а Нептун - володарем морів. Кожна верства населення Риму мала власних богів. Вершники - кінного Нептуна і героїв-близнюків Діоскурів, плебеї - Цецеру і Лібер. Деякі професії теж мали покровителів.

У торгівців - Меркурій, у ремісників, художників, письменників, вчителів - Мінерва. Спільними для жителів Апеннінського півострова богами були Марс (бог війни), Діана (богиня Місяця), Фортуна (богиня щастя, успіху), Флора (богиня квітів), Фауна (богиня родючості й материнства), Венера (богиня весни і садів, потім - кохання і краси). Пізніше в пантеон богів Римської імперії увійшли боги східних народів: Озіріс та Ісіда з Єгипту, Кібелла з Фрігії, Ваал з Фінікії та ін.

Римлянин міг і сумніватися в існуванні богів, але був зобов'язаний показувати шану до них. Розраховуючи на допомогу богів, давні римляни намагалися дотримуватися всіх обрядових правил, а також ритуалів. За допомогою ритуалів навіть богів ворога, на думку римлян, можна було переманити на свій бік.

Жодної важливої справи не починали римляни, не повороживши та не дізнавшись про ставлення до неї богів. Жерці бачили волю богів у поведінці тварин, птахів, у природних явищах, принесених жертвах. В усьому незвичному вони також вбачали підказки богів. За несприятливих передбачень жерці могли навіть відкласти військовий похід.

Державні діячі, починаючи із Сципіона Африканського, підкреслювали божественне походження своєї влади. Коли республіка змінилась імперією, у провінціях поширився культ полководців, а імператори вважалися богами на землі.

2. Основні риси

Хоча численні боги та міфологічні події були запозичені в греків, римські боги не мають такого ж розгорнутого родоводу, подружніх, батьківських і синівських зв'язків, які об'єднували грецьких богів у одну родину. Часто вони навіть не мали справжніх імен, а лише прізвиська, що визначали межі їхньої влади і діянь. Римський пантеон богів був значно обмеженішим, ніж грецький, а самі боги -- переважно «дрібнішими» за значенням і функціями. Римляни уявляли своїх богів абстрактними постатями, не надаючи їм певних обрисів. Деякі з цих богів уподібнювалися навіть до тварин (Артеміда зображувалася у вигляді корови). Найзначнішими з них були Сатурн, Юпітер та Марс, сабінський бог Квірін. Три перші пізніше стали загальноримськими богами, ввібравши також функції еллінських Крона, Зевса, Ареса. Найпоширенішими в римлян були боги-покровителі, які супроводжували всі види людської діяльності й навіть визначали особисті почуття чи думки людей. Шанувалися боги таких окремих подій як пологів, перших кроків дитини, страху чи радощів, вірності й скромності, жіночої доброчесності, богів сівби й оранки.

Римляни також вірили, що кожний день пов'язаний з певним божеством: понеділок -- це «день Місяця» (Lunis dies), вівторок -- «день Марса» (Martis dies), середа -- «день Меркурія» (Mercores dies). Кожна людина мала власну богиню долі -- Фортуну, а також свого генія покровителя, який керував її поведінкою і вмирав разом із нею. Домівки римлян також мали своїх захисників -- пенатів. Родину і домівку охороняли душі померлих предків -- лари. Римляни дуже шанували культ мертвих родичів, вірячи, що вони ставали добрими духами -- манами. У разі непошани до них мани перетворювалися на мстивих і злих лемурів, так само як і душі злих людей -- на лаврів. З культом предків були пов'язані й традиційні воскові маски , що знімалися з обличчя померлого і зберігалися в родині. В разі смерті когось із даної родини ці маски, надівали живі й шли з труною.

3. Юпітер

Могутній володар неба, уособлення сонячного світла, грози, бурі, у гніві кидав блискавки, уражаючи ними непокірливих його божественній волі, - таким був верховний владар богів Юпітер. Його обитель знаходилась на вершинах гір, відтіля він обіймав поглядом увесь світ, від нього залежала доля окремих людей і народів.

Свою волю Юпітер виявляв гуркотом грому й блискавкою, польотом птахів (особливо появою орла, йому присвяченого); іноді він посилав віщі сни, у яких відкривав майбутнє. Жерці, понтифіки грізного бога, проводили особливо урочисті церемонії в тих місцях, куди влучала блискавка. Цю ділянку огороджували, щоб ніхто не міг по ній пройти і в такий спосіб опоганити священне місце.

Земля дбайливо збиралася і закопувалася разом зі шматком кременя - символом блискавки. Жрець споруджував на цьому місці жертовник і приносив у жертву дворічну вівцю. Юпітерові - могутньому захиснику, дарителю перемоги і багатої військової здобичі, на Капітолійському пагорбі в Римі було споруджено грандіозний храм, до якого полководці, повертаючись з походів, приносили обладунки переможених вождів і найкоштовніші скарби, відібрані у ворога.

Юпітер був також заступником людей, що оберігав їхні стосунки. Він жорстоко карав за порушення клятви і нехтування звичаями гостинності. На честь цього найголовнішого бога всього древнього Лаціуму кілька разів на рік проводилися загальні свята - на початку сівби і по закінченню жнив, під час збору винограду. У Римі влаштовувалися щорічні Капітолійські й Великі ігри з кінними перегонами і змаганнями атлетів. Величному і далекоглядному Юпітерові, що керує долями світу і людей, були присвячені найважливіші дні місяця - іди1, 13-15 числа.

Ім'я Юпітера згадувалося при кожній значній справі - державній чи приватній. Його ім'ям клялися, і клятва вважалася непорушною, тому що швидкий на розправу і дратівливий бог жорстоко карав нечестивця.

Оскільки основні риси італійського Юпітера були близькі до образу верховного божества греків Зевса, то з посиленням впливу грецької культури до римської релігії увійшли елементи грецької міфології. І багато сказань, пов'язаних із Зевсом, були перенесені на Юпітера. Його батьком почали називати Сатурна, бога посівів, що першим дав людям їжу і, подібно до грецького Кроноса, правив ними у золоту добу. Тож, і дружину Сатурна, боги-ню багатих жнив Опс, почали вважати матір'ю Юпітера, а оскільки при зверненні до богині слід було торкатися землі, то її образ, природно, злився з образом богині Реї, дружини Кроноса.

4. Юнона

Божественна дружина Юпітера цариця неба Юнона, так само як і він, дарувала людям сприятливу погоду, грози, дощі і врожаї, приносила успіх і перемоги, шанувалася, крім того, і як покровителька жінок, особливо заміжніх. Юнона була охоронницею шлюбів, помічницею при пологах.

Її шанували і як велику богиню родючості. Культом Юпітера відав жрець-фламін, а культом Юнони - дружина фламіна (фламініка). Заміжні жінки щорічно святкували першого березня на честь Юнони так звані матроналії. З вінками в руках вони прямували до храму Юнони на Есквілінському пагорбі, благаючи про щастя в сімейному житті, приносили в жертву богині квіти. У цьому у святі брали участь і рабині.

Великим авторитетом користувалася Юнона як мудра порадниця. До неї зверталися у важкі хвилини і прості люди, і державні діячі. На Капітолійському пагорбі був споруджений храм Юнони Монети (Порадниці). Там же знаходився монетний двір римської держави, покровителькою якого вона була. Птахами, присвяченими Юноні, були павич і гуси.

З останніми пов'язана відома легенда про порятунок Риму під час навали галлів. Коли в V столітті до н.е. Рим був зненацька захоплений галльськими військами, римські воїни, які залишилися живими, закріпилися на Капітолійському пагорбі і потерпали від голоду, чекаючи на допомогу союзницьких військ. Щоб повідомити обложених про близьку допомогу, слід було пробратися через табір галлів і здолати стрімкі стіни Капітолійської твердині.

Цей подвиг здійснив римський юнак Коміній, який з великим ризиком і сміливістю зробив неможливе. Галли помітили місце, де Комінію вдалося піднятися, і їхній вождь Бренн обіцяв велику нагороду тим воїнам, які зуміють захопити неприступну фортецю. І ось у нічній темряві галли, перебираючись з одних горизонтально покладених щитів тих воїнів, що стояли унизу, на інші, досягли цією своєрідною пірамідою вершини пагорба і перебили сонних вартових. Але коли вони почали просуватися далі, щоб зненацька захопити фортецю, голодні гуси, які знаходилися у храмі Юнони, почали голосно ґелґотати і розбудили римських воїнів. Ті відразу ж кинулися на галлів і скинули їх зі скелі. Падаючи, галли зруйнували ряди піраміди. Перший римлянин, що кинувся на галлів, Марко Манлій, одержав від кожного з воїнів винагороду - одноденну порцію хліба і вина.

5. Мінерва

Богинею, покровителькою міст і мирних занять їхніх мешканців, була дочка Юпітера Мінерва. Її особливою прихильністю користувалися ремісники, художники і скульптори, по-ети і музиканти, лікарі, вчителі і майстрині рукоділля. Свята квинкватрії на честь прекрасної і мудрої богині проводилися в другій половині березня і тривали п'ять днів.

У перший день квинкватрій учні звільнялися від занять і приносили своїм учителям плату за навчання. Цього дня припинялися воєнні дії, якщо вони проводилися, і відбувалося загальне безкровне жертвопринесення коржами, медом і олією. Потім улаштовувалися гладіаторські ігри, а в останній день приносили жертви Мінерві і урочисто освячували сурми, що перебували під особливою опікою богині.

Стан сурмачів відігравав значну роль у міському житті, оскільки брав участь в урочистих церемоніях, похоронах і різних обрядах. Флейтисти вва-жали своїми головними святами малі квинкватрії на честь Мінерви, що святкувалися з 13 червня і тривали протягом трьох днів. Мінерва входила до божественної трійці разом з Юпітером і Юноною.

На їхню честь був споруджений чудовий храм на Капітолійському па-горбі, будівництво якого розпочалось ще за царя Тарквінія Гордого. Цей храм, що стояв на високому постаменті, мав три святилища - Юпітера, Юнони і Мінерви. У храмі знаходилася статуя Юпітера, що сидів на величному троні у вінці зі скіпетром і блискавкою в руках. Її створив знаменитий етруський скульптор Вулка з обпаленої глини і вкрив кіновар'ю. Храм згорів, підпалений зловмисником, а після його відновлення на центральному тимпані було розміщене рельєфне зображення Рима, розташованого на щитах, а перед ним - вовчиці, що вигодовувала Ромула і Рема. На двосхилому даху, покритому позолоченою міддю, у центрі була розміщена квадрига з Юпітером, озброєним блискавками і скіпетром, ліворуч від нього - статуя Мінерви, а праворуч - Юнони. На краях покрівлі - два орли. Між чотирма середніми колонами висіли три диски на ланцюгах (усього по фасаду було шість колон).

Біля Капітолійського пагорба знаходилося святилище бога Терміна, охоронця меж, прикордонних каменів між земельними ділянками і рубежів міста держави. Священні церемонії зі встановлення кордонів і межових каменів були введені царем Нумою Помпілієм. У ямі, виритій для межового каменя, розводили вогонь; над ним заколювали жертовну тварину так, щоб її кров, стікаючи в яму, не гасила вогонь. Туди ж виливали мед, пахощі і ви-но, кидали плоди і, нарешті, ставили камінь, прикрашений вінком. У день свята Терміналій (28 лютого - останній день римського року) власники суміжних полів збиралися біля своїх межових каменів, прикрашаючи їх квітами, і приносили в жертву богу Терміну корж, мед і вино. Потім починався веселий і дружний бенкет. Найголовнішим утіленням бога Терміна був священний камінь, що знаходився в Капітолійському храмі.

6. Веста

Богиня домашнього вогнища і палаючого у ньому вогню, Веста шанувалася як покровителька держави, і вогонь, що палав у її храмі, вважався вічним і невгасимим. Він був утіленням самої великої богині, тому її статуї в храмі не було. У таємному місці храму, яке звалося “Пен” (Пентралія), зберігалися священні предмети, серед яких знаходилися пенати - зображення богів-заступників, привезені, за легендою, героєм Енеєм зі зруйнованої Трої.

Про ці предмети знали тільки верховний жрець - великий понтифік і весталки - жриці богині Вести. Головним обов'язком весталок (їх було шість) була підтримка невгасимого полум'я в храмі богині. Жриць відбирали дуже ретельно, з гарних родин, без фізичних недоліків. Великий понтифік сам відбирав шістьох дівчаток віком від 6 до 10 років з-поміж двадцяти, обраних за допомогою жереба. Вони потрапляли на навчання до старших весталок на десять років, спочатку пройшовши церемонію присвяти Весті.

Ім обрізали волосся, яке підвішували на священному дереві як пожертву богині, потім вдягали в білий одяг і нарікали ім'ям Амата, що додавалося до їх власного. Провчившись десять років, молоді жриці приступали до своїх обов'язків, які повинні були виконувати протягом наступного десятиліття.

Найтяжчою провиною весталки було порушення нею обітниці цнотливості. Винна каралася страшною смертю - її живою закопували у землю. Біля міської стіни, у земляному валу викопували невеликий льох, куди спускалися по земляних виступах. У цьому льосі стелили постіль, ставили запалений світильник і залишали невеликий запас їжі -хліб, воду, глечик молока і трохи олії. Це робилося для того, щоб не ображати богиню, заморивши голодом священну особу її жриці.

Весталку, яка порушила обітницю, у повній тиші заводили до наглухо закритих і зав'язаних шкіряними ременями нош. Відтіля не було чутно навіть її голосу. Усе місто було занурене в глибокий сум. Коли ноші досягали місця ув'язнення, ремені розв'язували. Перед виконанням страшного вироку великий понтифік виголошував молитви, здіймаючи руки до неба, потім проводив весталку, закутану з голови до ніг у покривало, від носилок до фатальних сходів, прямо до могили. Приречена мовчки спускалася вниз, і отвір закривали, засипаючи його землею. За інші провини юних весталок нещадно сікли, а якщо в якоїсь недбайливої жриці священний вогонь згасав, то покарання батогами здійснював сам великий понтифік.

Згаслий на вогнищі Вести вогонь вважався поганою прикметою для держави, і розпалити його можна було лише тертям дерев'яних паличок, що свідчило про глибоку стародавність обряду, бо в такий спосіб вогонь добувався в первісні часи. Прослуживши десять років, весталки наступні десять років повинні були присвятити вихованню і навчанню нових дівчаток. Таким чином, протягом тридцяти років весталки служили своїй богині. Після цього вони мали право повернутися додому і навіть вийти заміж. Але більшість весталок залишалася при храмі, оскільки вони займали надзвичайно почесне становище в Римі. Коли вони їхали вулицею, то усі повинні були поступатися дорогою. Іхні свідчення в суді мали вирішальне значення. Образа весталки каралася смертю. Якщо весталка зустрічала злочинця, засудженого до страти, то страта скасовувалася. Найбільш шанованим весталкам, які зробили державі важливі послуги, споруджувалися статуї. Старша за віком називалася головною весталкою і керувала всіма іншими. У Римі щорічно 9 червня справлялися свята на честь богині - охоронниці держави і сімейного вогнища. Вони називалися весталіями і супроводжувалися обрядами і жертвоприношеннями з однорічних телиць, плодів, вина, води й олії. Веста була символом, що поєднував римських громадян в одну велику родину навколо загального вогнища. Тому культ цієї богині мав важливе значення в житті римської держави. Поки палав вогонь Вести в її святилищі й зберігалися в її храмі священні реліквії, Рим під охороною цих святинь був міцний і могутній.

Список використаної літератури

1. Легенды и сказания Древней Греции и Древнего Рима / Сост. А.А.Нейхардт. - М.: Правда, 1988. - 576 с. Переклад з рос. упорядників.

2. Міфи стародавніх українців, греків, римлян. -- Одеса «Маяк», Редакція «Ріно», 1995.

3. Г. Н. Підлісна «Світ античної літератури». -- Київ «Наукова думка», 1981.

4. Г. Н. Підлісна «Антична література». -- Київ «Вища школа», 1992.

5. І. М. Тронський «Історія античної літератури». -- «Радянська школа», 1954.

6. Мусієнко М. С. Древній Рим і його культура. -- К., 1999.

7. Галанічєв І. М. Міфи Стародавнього Риму. -- К., 1989.

8. Смик К. І. та ін. Стародавній Рим і Греція. -- К., 2000.

9. Циркин Ю. Б. Мифы Древнего Рима. -- М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство АСТ», 2000. -- 560 с: ил.

10. Элиаде, М. История веры и религиозных идей. В 3 т. Т. 2. От Гаутамы Будды до триумфа христианства. Москва: КРИТЕРИОН, 2002. -- 512 с.

Размещено на Allbest.ru