Релігія у слов’ян. Поширення християнства у слов’ян

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Прикарпатський національний університет імені в. Стефаника

Реферат

на тему: «Релігія у слов'ян. Поширення християнства у слов'ян»

Підготувала студентка групи ПМЛ(со)-12

Яцюк Яна

План

1. Особливості релігії древніх слов'ян

2. Слов'янські релігійні свята - яскравий прояв релігійної самобутності слов'ян

3. Християнізація слов'ян

Література

1. Особливості релігії древніх слов'ян

Стародавні слов'яни були язичниками ця релігія характерна для древніх людей. Віра в безліч богів допомагала, пояснити багато явищ природи. У другій половині першого тисячоліття нашої ери головним божеством древніх слов'ян був Перун, бог блискавки, грози, війни і зброї.

Історики слов'янської релігії рішуче обстоюють землеробський характер слов'янського культу. Одним із первісних напрямків вірування слов'ян є анімізм. Анімізм починається з приписування якостей двійників матеріальним об'єктам: людському тілу, тваринам, знаряддям праці тощо. У подальшому своєму розвиткові анімізм включив у себе уявлення про двійників матеріальних процесів (хвороби, війни, ковальська справа та ін.). У слов'ян для визначення ілюзійних двійників застосовувались два терміни: менш могутніх називали "душами", більш могутніх -- "духами". Тому можна сказати, що анімізм є вірою в існування душ і духів.

У пантеоні княжої дохристиянської доби перше місце займав Перун -- бог грому і блискавок, і цього божка згадується на першому місці між іншими богами, що їх кумирі (ідоли) поставив князь Володимир на узгір'ї в Берестові, біля Києва, перед княжим двором. Статуя Перуна була дерев'яна, з золотими вусами, і в договорі з греками Русь клялася на нього і на Велеса (або Волоса), другого за своїм значенням і вагою, бога скоту, багатства, добра й торгівлі, а теж музики-співу (він нагадує Аполлона з грецької міфології). Дуже важливим був Дажбог --бог вогню, якого дехто з дослідників вважає богом сонця (а таким треба вважати бога Хорса). Він був теж богом дарівником --опікуном земного життя й людського роду. Був ще врешті Стрибог -- бог вітрів і бурі, якого відповідником у грецькій міфології був бог Посейдон. Сліди цих усіх божеств знаходимо у славному українському лицарському епосі з XIIст. «Слово о полку Ігоревім».

Були ще у Володимировому пантеоні інші божки невідомого призначення і невстановленої етимології (як от Семарґла, яку представляли у формі семирогої олениці і вона здогадно була богинею землі, та Мокош -- бог визволення від зла). І врешті були ще такі менші божества, як Див, Карна, Жля. Перший був синонімом загального божества, Карна --фізичної сили, третя --богиня померлих.

Цей різноманітний пантеон богів має чимало пояснень. Але з усіх здогадів найбільш правдоподібна гіпотеза та, що князь Володимир, прагнучи об'єднати всі підкорені племена, поставив у своєму пантеоні їхніх кумирів-божків. І так Сварог і Дажбог були загальнослов'янськими божками, Перун -- бог війни, був божком його дружини, воїнів , Симаргл і Хорс були жидівськими богами, Мокоша -- фінським божком.

Найбільше клопоту мало українське духовенство з релігійними уявленнями про Рода і Рожаниць, тобто богів плодючості, яким влаштовували трапези, ставили страви й напитки та відмовляли в їх честь спеціальні молитви. Так Дажбогові, як і Перунові та іншим божествам, приносили наші предки (а втім і інші слов'яни) жертви і прославляли їх в урочистих святкуваннях. І так у вірі в бога-сонця закладено цілий ряд міфологічних уявлень (як от про народження, смерть і воскресіння),які згодом поєдналися з християнськими віруваннями. Збільшення зимового дня і зменшення ночі прославляли вони в колядах-піснях в честь бога-сонця та інших сил природи; знову ж у час весняної рівноваги дня й ночі та наближення польових робіт, тобто у свято воскресіння природи, прославляли піснями-веснянками, а збирання врожаю супроводилось іншими обрядовими піснями в честь Купала (чи Ярила).

Для первісного українця вся природа була населена масою різних божеств, як от лісовиків, русалок, мавок, що живуть у лісах, ріках, болотах, які можуть приймати образ тварин.

Постійних храмів у ранній період історії слов'ян --не було, як і не було теж професійних жерців. Молились і приносили жертви на лоні природи, яку обожали, у всяких формах. Але напередодні запровадження християнства з'явились так звані капища або святилища, а в них були зображення богів, яким покланялись, а роль жерців виконували кудесники(волхви). Більшість цих богів була з дерева і тому вони не збереглись. А втім, з запровадженням християнства їх понищено, потоплено ці ідоли-кумирі у водах рік (як у випадку «Світовита», тобто всевидющого божка, найденого у річці Збруч). Одне з таких святих місць, присвячених Перунові, відкрито у 1951 р. в Новгороді, зі слідами вогнищ, що їх палили в його честь, як теж на Благовіщенській горі над р. Десною. Треба ще тут згадати відкриті київським вченим-археологом Хвойкою --залишки стародавньої святині на місці княжого двора в Києві, з великим жертівником овальної форми.

2. Слов'янські релігійні свята - яскравий прояв релігійної самобутностІ слов'ян

Суті слов'янських релігійних свят не можна зрозуміти, не взявши до уваги значення землеробства в господарській системі руських слов'ян IX -- X ст. Особливо показове є те, що після прийняття християнства виниклий своєрідний синкретичний культ також набрав яскраво виявленого землеробського характеру. Досить вказати, що весна перетворилась у богородицю, яка приїздила на благовіщення на ралі; святі Ілля, Юрій і Микола перетворились в охоронців сільськогосподарських робіт і помічників землеробства.

Особливо яскравий землеробський характер мав культ Юрія, який «жито засіває і жито родить», «яр засіває, горох сіє» і «на полі перший бог». Населення після прийняття християнства продовжувало, як про те свідчать деякі списки Устави князя Володимира, молитись під клунею або в житі.

З дохристиянського часу ми мали свої свята, цебто дні, а правильніше пори року, призначені на пошанування чи на пам`ять того чи іншого свого бога. В глибоку давнину був у нас свій особливий релігійний календар, досить великий і широко розроблений, його характерною рисою було те, що він був міцно зв`язаний з природою та з хліборобством цілого року. Складався цей календар в полян, що з глибокої давнини були вже хліборобами. Наші стародавні свята -- це наші хліборобські обряди, яких у нас завжди було дуже багато, і ось вони й склали наш річний календар Свят.

Точно усталеного дня якогось свята в давнину ще не було, бо ж це були свята хліборобські: обряди справлялися в залежності від погоди й часу хліборобських занять, у залежності від сонцевороту та сонячної сили, і тільки християнство пізніше поприв'язувало їх до певних днів. Звичайно свято тяглося кілька днів, а то й тиждень і більше, що полишилося й до нашого часу. Усі Свята були пов'язані однією спільною ідеєю: пошанування сонця й сонячних богів, боротьба літа з зимою, тепла з холодом, а це є те, що становить основу хліборобства. Наш стародавній святковий обряд був дуже широкий і багатий, від чого й до сьогодні позосталося чимало залишків, особливо обрядових пісень: веснянки, гаївки, купальські, колядки, щедрівки .

До кожного свята заздалегідь готувалися, наприклад докладно чистилися й прибиралися домівки, щоб взагалі вивести з хати всяку нечисть, що скрізь робиться й тепер. Перед Великоднем уже в „чистий" четвер у хаті мусить бути чисто. В обрядовому українському календарі заховалося дуже багато глибокої старовини. Наші обрядові пісні взагалі йдуть з дуже давнього часу, ще з доби українського розселення, а деякі вірування, що виглядають з них, сягають доби Чорноморсько-дунайської. Ось чому в наших святкових обрядах немало спільного з обрядами балканських слов`ян. Наші обрядові пісні часто являються з формою й змістом закляття, щоб сталося конче те, про що співається: щоб збіжжя й плоди родили. Завданням таких обрядових пісень є, -- піснею, голосом, танками, ритуальними діями допомогти зросту плодів. Наші веснянки взагалі переповнені вегетаційними (рослинними) магічними діями.

Річний ритуальний календар наш ідеологічно ще мало опрацьований, мало вивчений, але він зв`язаний з культом сонця, а через нього -- він календар хліборобський. Вироблявся він з найдавнішого часу, все поповнюючись та поширюючись. Пережив він багато різних впливів, і зі Сходу, і з Заходу; і ще за Чорноморсько-Дунайської доби, коли ми на Дунаї стикалися з римськими впливами, ми немало з них перейняли, наприклад русалії, Коляда, непохитність Долі й т. ін. Переслідування народного календаря і Церквою, і владою, як останків поганства, йшло в нас і в інших безперервно, але вивести всього неможна було жодною силою, -- старовина позоставалася в православних народів більше, в католицьких менше, хоч Західна Церква в цьому відношенні не була лагідніша за Східню. І ця старовина поєдналася з новим, і створила міцне двовірство.

Виступи проти стародавніх обрядів у нас не спинялися й за нового часу, пригадаймо виступи нашого полеміста Івана Вишенського в XVII столітті проти всіх народніх свят: Коляди, щедрівок, Купала, гойдалок на Петра, Юрія й т. ін. Виступав проти двовір'я й Архимандрит Іоаникій Галятовський (1688). Він не велів Коляди колядувати, на вулицю ходити й на Купала через огонь стрибати.

У 1719 році вийшов наказ проти вечорниць, -- з наказу гетьмана Івана Скоропадського видала його Київська Консисторія. Ось тому від стародавнього дохристиянського культового календаря позосталося не так уже багато, і сам він обернений часто тільки на етнографію. Магічне значення культів та обрядів поволі все гинуло, і переходило в забаву молоді та дітей, як то сталося з Купалом.

Але церква таки не змогла остаточно прибити стародавніх вірувань на свята, -- вони позосталися, хоч і змінені й затемнені, і кольорово пов'язалися з християнством у різноперий букет. Чимало з християнських святих увійшли до народного стародавнього календаря, але набули собі нового зафарбування й нових сил, згідно з народними потребами. Святий Петро-Павло з бігом часу стає сторожем поля та врожаю. Одна пісня співає (Чубинський 337):

Святий Юрій землю одмикає,

Святий Петро жито зажинає,

Святий Ілля у копи складає.

І зі всіма святами, зі всіма святими народ пов'язав свої хліборобські приказки. Ось деякі з „Приповідок" В. Плавкажа 1946 р.: Хто не посіяв до Богослова, той не варт і доброго слова . На Юрка сховається в житі курка. На Прокопа жита копа. Як прийде Ілля , то наробить у полі гнилля . На Іллі новий хліб на столі . На Бориса-Гліба берися до хліба 340. Хто лежить до Покрови , той продасть усі корови . Дочекався Луки ані хліба, ні муки. На Петра-Верйги половина снігу й криги.

3. Християнізація слов'ян

Християнство зародилося в середині І ст. н. е. в східних провінціях Римської імперії за часів глибокої кризи рабовласницького ладу. Внутрішня ситуація в імперії відзначалася напруженістю: постійно точилася боротьба між рабами і вільними, багатими і бідними, загарбниками і підкореними.

Поразка народних рухів породжувала настрої відчаю, беззахисності, надії на допомогу надприродних сил. Породжене загальним економічним, політичним, інтелектуальним і моральним розпадом Римської імперії християнство повинно було задовольнити духовну потребу суспільства, яке вже не мало надії на соціальне визволення. Віра в месію, тобто у божественного спасителя, як основи християнської релігії, значно поширилася в східних провінціях імперії, де численні проповідники сповіщали про прихід справедливого ладу.

Особливого значення для слов'янського світу має апокрифічний переказ, записаний у "Повісті минулих літ", про те, що перший благовіст Христової віри приніс на землі України апостол Андрій під час однієї з своїх месійних подорожей в середині першого століття. Він благословив гори, де тепер стоїть Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору і віщував місту, яке мало тут постати, торжество нової віри і світле християнське майбутнє. Цей переказ засвідчує одночасний початок візантійського і київського християнства, тому що на місці майбутнього Константинополя апостол також (за грецькою легендою) поставив хреста.

Український народ віками зберігав "Андрієву легенду", яку підтвердив своїм авторитетом Собор 1621 р. У його постанові говориться: "Святий апостол Андрій -- перший архієпископ Константинопольський, Патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його, і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив. Воістину Україна нічим не менша від інших східних народів, бо і в ній проповідував апостол".

Дослідження витоків слов'янської релігійності, а саме язичницьких вірувань і обрядовості паралельно з християнськими дає можливість побачити причини еволюції релігійних уявлень і необхідність реформування язичництва у процесі зміцнення княжої влади в Київській Русі.

Для консолідації молодої держави, яку Володимир Святославович взяв під свою тверду руку, потрібний був новий світогляд з його єдиним джерелом ідеології, з проповіддю єдиної віри, єдиної релігії. Територія Київської Русі наприкінці X століття була майже безмежною і складалася з багатьох земель, заселених східнослов'янськими і неслов'янськими племенами. У кожного з них були місцеві язичницькі культи, що відповідало попередній епосі первіснообщинного і родоплемінного ладу, але зовсім не відповідало прагненням єдиної ранньофеодальної держави.

Спроба князя Володимира зміцнити ідеологічну базу своєї влади шляхом реформування старої язичницької релігії не вдалась. Мова йде про влаштування своєрідного пантеону язичницьких богів, у якому князь намагався протиставити культ верховного божества Перуна всім іншим язичницьким богам. З цього виходить, що князь прагнув до монотеїзму, вважаючи, напевне, що його одноосібній верховній владі має відповідати єдиний для всіх у державі бог.

В той час сусідні держави ввели в себе християнство або інші конфесії, де проводилась ідея єдиного бога в єдиній державі на чолі з єдиним правителем. Дбаючи про авторитет своєї держави, Володимир Великий дійшов думки, що необхідно і на Русі ввести одну з цих релігій. Вибір впав на християнство в його східному, найбільш прогресивному варіанті - православ'ї. Ця релігія була державною у Візантії - найсильнішої сусідки Київської Русі, стрункою церковною організацією та ієрархією, пишними формами богослужіння, які викликали трепетання простої людини. Православ'я особливо активно проповідувало тезу, що будь-яка влада - від бога, що імператор - помазаник божий. Це і було те, що шукав князь Володимир. Незважаючи на недостатню обізнаність в християнських догмах і обрядовості, князю, безперечно, було добре відомо про підпорядкованість візантійської церкви інтересам світської влади. Ця обставина і була вирішальною у запровадженні християнства за візантійським взірцем, який щонайкраще відповідав системі політичного устрою Київської Русі.

За вибором Володимира Великого простежувалися чіткі практичні інтереси - політичні, світоглядні, економічні та інші чинники, бо християнізація Русі відповідала назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за його правління опинилось на переломі історичного розвитку. Утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного, економічного та духовного життя. Від кровопролитних війн з сусідами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своєї челяді. Так народжується нова аристократія, об'єднана матеріальною основою буття та спільними рисами соціальної психології. Пошук ідеологічних засобів консолідації цієї еліти й поширення її влади на всі верстви тогочасного суспільства спричинилися до проголошення у 988 році християнства офіційною релігією.

Запровадження цієї релігії Володимиром полегшувалось тим, що християнство вже давно пустило глибоке коріння на Русі. Археологічні знахідки в с.Чорнявці поблизу м. Чернівців дозволяють вченим зробити висновок, що вже у IV століття серед східнослов'янського населення на території України жили й християни. З літописів відомо, що першим з князів на Русі християнську віру прийняв Бравлин в Сурожі (нині м. Судак у Криму) наприкінці VIII ст. Є припущення, що і Аскольд був охрещеним, оскільки на його могилі була збудована церква. Була християнкою і княгиня Ольга. Серед дружинників Олега і Ігоря, як свідчать їх угоди з Візантією, були християни. У Києві існувала міцна християнська громада. Ці обставини теж вплинули на вибір Володимира Великого.

Запровадження християнства в Київській Русі у 988 році мало великі позитивні наслідки, як для сучасників, так і нащадків. Воно зміцнило авторитет і владу князя, сприяло розбудові держави.

Характеризуючи особливості Київського християнства після охрещення Русі треба врахувати, як мінімум дві важливі реалії того часу. По-перше, християнство Русі-України з'явилося не в тому первісно-початковому вигляді, в якому воно було в перші віки свого існування за часів, коли стало державною релігією. Силу державного християнства склало співвідношення принципу безмежності князівської влади з принципом покори і лагідності погнобленого населення. По-друге, утвердження християнського віровчення в Київській Русі здійснювалося під впливом його Кирило-Мефодіївської, константинопольської та римської традицій, а не з якогось єдиного центру. Ігнорування князем Володимиром зовнішніх ініціатив хрещення Русі - України свідчить про те, що Київський князь прагнув здійснити цей відповідальний крок на вигідних для нього умовах, а саме: не підпорядковуватись Константинопольському патріархові, а продовжувати свій процес розбудови слов'янського варіанту християнства і державності. Кирило- Мефодіївська спадщина стала теоретичним підґрунтям Київського православ'я. Церква освячувала існуючий суспільно-політичний лад, авторитет і владу великого князя.

Християнство сприяло зародженню української народності у підвалинах Київської держави, а після занепаду Русі - її об'єднанню і формуванню. Треба підкреслити, що церква відіграла вирішальну роль у зміцненні етносу русичів -українців, утвердженні народного руху, моральної стійкості в умовах татарської навали та іншої іноземної різноконфесійної влади на українській землі. А також дозволила не тільки зберегти свою самобутність, мову, культуру, територіальну, економічну та етнічну єдність, але й сформувати свою українську націю, яка на протязі століть не полишала спроб створити свою незалежну українську державу, яка остаточно виникла у ХХ столітті, спочатку як УНР, а сьогодні як незалежна Україна.

релігія свято язичництво християнство

Література

1. Баркова А. Верования древних славян // Энциклопедия для детей.- М., 1996.- Т.6: Религии мира, ч.1.- С.195-210.

2. Войтович В. Первовічне коріння світового Дерева Життя // Берегиня.- 1999.- Чис. 1.- С.57-67 Міфорелігійний світогляд давніх українців.

3. Гузенко С. Готи і Україна: До проблеми першоджерел християн. традиції Русі-України // Людина і світ. - 2002. - N 7-8. - С. 26-29.

4. Дубровская О. Славяне // Дубровская О. Древние религии мира.- М., 2003.- С.147-172

5. Язичницькі вірування слов'ян. Лобовик Б. Праслав'янські вірування // Людина і світ.- 1993.- 8-9.- С.27-30.

6. Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу: Іст.-реліг. моногр. / Ін-т дослідів Волині; Худож. С.Буртовий.- Репринт. вид.- Вінніпенг, 1965 р.- К.: Обереги, 1992.- 424 с.: ил.

7. Петрухин В. Славянское язычество. Боги, идолы и святилища // Петрухин В. Славяне.- М., 1998.- С.16-18. [с 63.3(4) П 30]

8. Плачинда С. Міфи і легенди давньої України /Худож. оформ. С.Танадайчука.- К.: Спалах Лтд, 1997.- 176 с.: іл.

9. Черній А. Теїстичні вірування праукраїнців часів Київської Русі // Черній А. Релігієзнавство: Посібник.- К., 2003.- С.104-110.

10. Шморгун Є. Забуті боги предків // Людина світ.- 1996.- 6.- С.32-35.

Размещено на Allbest.ru