Релігія та її роль в суспільстві

Одержавлення суспільства не завжди веде до організаційних змін культу. У Римі, незважаючи на сильно розвинена держава, відправлення культу не стало справою спеціальної релігійної організації. Вищі служителі культу не обов'язково були професійними жерцями, відповідні ролі виконували знатні римляни в ті чи інші моменти своєї політичної кар'єри. Нижчі ролі (утримання в порядку храмів, догляд за жертовними тваринами і т.п.) виконували "державні службовці", так що тут не відбувалося утворення ієрархії. Паралельно співіснуючі жрецькі колегії не просунулися навіть на шляху до створення загальної організації жерців.

Освіта релігійної організації сприяє раціоналізації культу і раціоналізації вчення. Поділ праці всередині організації дає можливість її членам одночасно займатися різними видами діяльності і робить необхідним вироблення правил і критеріїв оцінки цієї діяльності на основі складається традиції.

Таким чином, подібно до того як в сучасному суспільстві громадянин не є членом організації "держава", так звичайний член давньоєгипетського чи ізраїльського суспільства не був членом організації "релігія". Якщо така організація існувала, то в неї входили лише жерці і храмові служителі. Участь у релігійних ритуалах, в організаційному культі зовсім не означало, що всі учасники входили в якості членів в організовану групу, здійснюючу ці ритуали. Релігійна приналежність визначається етнічною чи державної приналежністю. Історично в переважній більшості випадків релігія існувала саме в такому дифузному вигляді як частина, прояв культури того чи іншого суспільства, і тільки люди, що відправляють культ і здійснюють відповідні керівні функції у відповідних умовах, утворюють "організацію". На цій стадії ще не існує потреби додатковими узами пов'язувати "мирян" з релігією, оскільки свої релігійні обов'язки вони виконують як частину обов'язків, пов'язаних з життям в суспільстві.

Істотний поштовх до утворення специфічно релігійних організацій могла дати міграція. Справа в тому, що в античному світі брати участь у місцевому культі мав право лише повноправний громадянин поліса, чужинці з культу були виключені. Вони повинні були, якщо це їм дозволялося, - відправляти ритуали на свій страх і ризик. Вирішальним було те обставина, що держава ніяк не підтримувало діяльність у цій сфері, так що послідовники того чи іншого культу повинні були самі вишукувати для його підтримки час і гроші. У цих умовах складається кооперація, об'єднання для забезпечення специфічно релігійних цілей. Як правило, в античному суспільстві можна було без особливих проблем бути членом декількох таких об'єднань, тобто відсутній такий показник організації, як ексклюзивність: переважне шанування одного бога не виключає шанування інших, оскільки взагалі ще відсутня єдинобожжя.

Виникаючі подібним чином об'єднання, як правило, були призначені для виконання кількох завдань, не тільки релігійних.

Так, похоронні колегії в Римі створювалися тими, хто не мав у Римі сімейних і родинних зв'язків і не міг розраховувати на гарантовані гідні похорон і щорічні поминання звичайним чином. До речі, і тут головним чином йшлося про мігрантів. У таких об'єднаннях відбувалися і культові дії, але найчастіше звернені не до богам-владикам потойбічного світу, а насамперед до богам-покровителям тих чи інших професій, оскільки ці об'єднання найчастіше будувалися за професійною ознакою. Це свідчить про те, що часто створення релігійних об'єднань було обумовлено не власне релігійними інтересами і потребами, а потребою у спілкуванні та вирішенні певних життєвих проблем. Коли прийшлі хотіли зберегти свою соціокультурну ідентичність, вони використовували в якості такого засобу культи, що відправляються у них на батьківщині. В іудейській діаспорі цю функцію виконував навіть не сам культ, який був монополізований жерцями Єрусалимського храму, а синагога і публічне читання Тори - Навчання і Закону. Пророчі викриття ідолатріі сприяли згуртуванню єврейської діаспори в иудаистское громаду на ексклюзивній основі, так що цю громаду вже можна вважати релігійною організацією. Поряд з ексклюзивністю вона характеризується також місіонерською діяльністю. Правда, розуміння іудаїзму як релігії одного, обраного Богом, народу обумовлювало кордону місіонерської діяльності, оскільки євреєм можна було стати лише за народженням, тоді як звернення в юдейську віру завжди ставило складну етнічну проблему - проблему належності звертаються до "народу Бога".

Зерном, з якого проросла універсальна релігія і релігійна організація як соціальна форма її існування, стала що вийшла з іудаїзму група християн: вона сприйняла структуру античного об'єднання, пред'явивши одночасно ексклюзивні вимоги своїм членам і при цьому відмовившись від освіти групи за національним принципом. Такою була організація християнської громади в тому вигляді, який їй надав ап. Павло. Тим самим завершився процес становлення церкви, що почався з появи первісної общини, що складалася з її засновника (Вчителі) і його послідовників (учнів). Це була, в термінології Вебера, харизматична група. Зазнають цією громадою зміни після драматичних подій, кульмінацією яких стала загибель її засновника, Вебер охарактеризував як "рутинізація харизми".

Рутинізація харизми і являє собою процес становлення релігійної організації, яка приходить на зміну "релігійною братству". Цей процес був пов'язаний в християнстві спочатку з місіонерською діяльністю християнських апостолів, які проповідували в уже існуючих організаційних структурах, насамперед - в синагогах. Ще в середині I ст. християнські громади часто діяли в рамках синагоги, а 50 років потому вже мали власну міцну організацію з чітко визначеними службовими ролями, причому релігійно-харизматичні діячі (пророк, святий) згодом пропустили на перше місце виконували спочатку адміністративні функції єпископів, посада яких згодом отримала релігійне значення. Основи релігійно-бюрократичної структури були закладені ще до початку "Константинової ери" християнства.

Ранню християнську громаду як харизматичну групу об'єднувала приваблива сила лідера, Вчителя. Об'єднання такого типу являє собою безпосередній зв'язок між одновірцями, яких відрізняє від всіх інших, "непосвячених", "заблукали", які не знають "Істини" і що йдуть шляхом загибелі, знання істини і шляхів порятунку (Христос говорить: "Я є Істина і Шлях" ). У харизматичної групі немає організаційної структури, службовій ієрархії, все будується на особистій зв'язку з лідером. Ролі членів таких груп визначаються цими відносинами. Через них вони долучені до священного, це громада святих. Ще відсутні стійкі внутрішньогрупових норми, немає ритуалу. Початок усіх універсальних релігій порятунку відрізняє вражаюча простота. Подальший їхній шлях йде через догматизації і конфесіоналізації. У християнстві цей процес завершується утворенням особливого релігійного інституту - церкви.

Формування традиції: догматизація віровчення, конфесіоналізації

Рання християнська громада об'єднана пережитим вчителем і учнями почуттям сповнені божественним. Це час ентузіазму, коли "дух" є єдина визначальна життя групи величина. Звернені до вчителя, ці почуття не мають якихось обов'язкових форм вираження.

Однак рано чи пізно настає момент, коли члени групи переконуються, що для її збереження недостатньо однієї лише віри. Після смерті Вчителя перед першим поколінням його учнів постає питання, як зберегти і передати іншим (наступним поколінням і тим сучасникам, які не знають істинної віри) їх релігійне надбання. Передане з покоління в покоління, воно утворює традицію. Необхідність традиції виникає як необхідність твердо встановлених культових форм і визнаних правильними навчань. Первісна громада соціологічно оформляється, коли утворюється постійна група, яка прагне охопити по можливості велике число людей, і коли неминуче виникають різночитання в тлумаченні віровчення, тому з'являється необхідність розмежування з відхиляється від визнаних більшістю тлумаченнями.

Вирішення цього завдання, постійно супутньої існуванню релігійної спільноти, потребує створення певних інструментів: службової ієрархії (духовенства, священиків), якої не було в первісній групі. "Живе слово Одкровення", якому слухали учні, слухаючи Вчителі, тепер замінюється вченням, вираженим так, щоб його можна було повідомляти і передавати тим, хто вже не може почути Вчителя. Слово Одкровення стає Письму та Переданню, яким можна навчати, і які вже не пов'язані з досвідом безпосереднього сприйняття і переживання істини, звіщати як пророцтво. Таїнство Одкровення наділяється у форму понять подібно до того, як у поняттях виражається об'єктивне знання; поряд зі спонтанним сповіданням віри виникає строго фіксоване віросповідання. Так з'являються, з одного боку, догма як визнана норма релігійного вчення, з іншого - конфесійна диференціація релігії.

Виникнення конфесій як строго фіксованих інтерпретацій християнської віри пов'язано з тим, що вже перші учні сприймають слова і вигляд Вчителі по-різному і не у всій повноті, а виділяючи якісь окремі сторони. Образ Ісуса неоднаковий і в чотирьох Євангеліях, і в інших текстах Нового Завіту. У міру віддалення від часу, коли проповідував Учитель, розбіжності в трактуванні вчення між його послідовниками збільшуються, стають усе помітніше й істотніше. З часом може навіть виникати сумнів щодо того, чи дійсно у них один і той же джерело і який він насправді. Так виникає думка про правильне і неправильне тлумачення віровчення, про "лжевчителів", про відступників і єретиків. Перша згадка про них можна знайти вже в Новому Завіті.

Засновники нових релігій і реформатори, апелюючи до одних і тих же текстів, пропонують кожен своє тлумачення як єдино правильне і обов'язкове. Таким чином, у міру "рутинізацією харизми", в боротьбі груп з різними соціальними інтересами отримує розвиток процес догматизації і конфесіоналізації.

Світові релігії вперше створюють релігійні громади, відокремлюються від природних соціальних спільнот типу сім'ї або племені, народу чи держави. Самі ці спільноти в результаті втрачають сакральний характер, стають "профан", світськими. Належність до них більше не є релігійною. Індивід, оскільки він є членом такої спільноти, перебуває "поза священного". Історичні релігії стають універсальними в тому сенсі, що вони відриваються від того чи іншого конкретного, специфічного "вітального" співтовариства, створюючи релігійні групи на основі спільності сповідуваної віри.

Засновники світових релігій говорять про втрату людьми первісного єдності з Богом і прагненні його відновити. Вони вживають образ "дітей", які повертаються до "матері" (Лао Цзи), "батькові" (Ісус). Це слова-символи, вираз прагнень відновити втрачену єдність. Релігія виявляється обтяженої тепер новою функцією - місіонерської, прагненням залучити до общину як можна більше число людей ("врятувати", "наставити на шлях істинний"). Громада стає масовою, але за рахунок людей, які на відміну від учнів пророка позбавлені безпосереднього досвіду сприйняття, слухання Слова Божого. Благовістя зазнає інституційне перетворення, перетворюється на якусь дану в часі і просторі реалію, "благодать", яка стає об'єктивно доступною для кожного, включеного до спільноти. Чудо благодаті реалізується таким чином, що якась організація бере його у своє розпорядження і з'являється установа, яка курує розподілом благодаті. Так виникає "церква" зі службовцями в церкві як установі, відає благодаттю, функціонерами, священнослужителями. Харизматична благодать, яка в первісній общині була надбанням кожного, тепер стає доступною через систему "таїнств", виконуваних священиком.

Організована релігія змушена в силу зростаючої масовості об'єктивувати стихійно-безпосередній релігійний досвід благодаті в систему організованих дій, в яких і за допомогою яких члени організації стають присвяченими, "воцерковлятися". У справах віри особистість покладається на авторитет церкви і підпорядковується її контролю. Від віруючого вимагається той мінімум релігійного і етичного поведінки, який фіксується зовнішніми показниками і який можна проконтролювати (наприклад - регулярність відвідування церкви).

Засновник релігії звільняв своїх учнів від зовнішнього авторитету релігійної традиції ("Ви чули, що сказано древнім ... а Я кажу вам ..."). Він сам - авторитет для своїх учнів, послідовників, авторитет, який не легітимізується небудь інституцією. Такий тип авторитету розрахований не на маси: свобода легко трансформується в відсутність дисципліни, в свавілля. Релігійні маси повинні бути організовані зовнішнім авторитетом, в організації свобода особистого рішення замінюється сильним інституціональним авторитетом. Поряд з цим в що стала масовою організацією релігії виявляється недосяжним на практиці високий етичний ідеал, сповіщене засновником. Організація не може покладатися на моральну спроможність і надійність морального судження окремих своїх членів, не може очікувати від них праведності святих, віри як подвижництва - це доля небагатьох. Тому ідеал зводиться до мінімуму етичних вимог в межах зовнішнього, контрольованого церквою поведінки.

2.3 Церква як соціальний інститут

Організована релігія при наявності певних умов виражається у такій специфічній організаційній формі, як церква. Церква характеризується рядом ознак. У християнстві вона стверджує себе як сакральне встановлення надприродного походження, як містичне "тіло Христове". Як така, вона відає священними інституціями - "таїнствами", з якими внутрішньо пов'язані духовні дари, які можуть бути передані віруючим. Священики є служителями церкви, церква завжди є церква священиків (хоча на різних етапах церковної історії були спроби подолати ідею розподіляють благодать священнослужителів, але подолана вона так і не була, навіть в протестантизмі, провозгласившем ідею "загального священства").

Церква завжди претендує на непогрішність в якості авторитету в питаннях віровчення, на ексклюзивність в цьому відношенні: якщо вона є "священним інститутом" в світі, то поряд з нею не може бути іншої церкви з аналогічними претензіями.

Церква виступає у своїх історичних втіленнях як форма влади, панування, вона завжди є інститут примусу. Світові релігії грунтуються як вільні спільноти, прилучення до яких є справою вільного особистого рішення. Однак дуже скоро вони перетворюються в організації, що характеризуються ексклюзивністю і тотальністю. У подальшому діти віруючих включаються в існуючі вже при їх народженні громади не за особистим вибором і рішенням, а просто за народженням і залишаються в них часто в силу інерції, без внутрішнього прилучення. Переслідування єретиків, інквізиція - насильницькі засоби, за допомогою яких церква прагнула забезпечити свою владу не тільки над тілом, але й душею своїх чад.

Отже, першою специфічно релігійної формою організації ("релігійним співтовариством") була громада, до якої входили вчитель і його учні. Тут вперше висловлена ідея, - а на ній будується організація, - ідея "союзу", який може здійснюватися в різних формах (в таких соціологічних утвореннях, як громада, орден, секта, церква). Головна відмінність нового типу релігійних спільнот, ранньої громади історичних релігій в тому, що приналежність до них не зумовлена долею, фактом народження, а є справою вибору індивіда, хоча б у принципі, "по ідеї". У подальшому відновлюється принцип включення в громаду за народженням. Але інакше бути не могло: первинні громади повинні були змінитися, вони-то якраз не були організовані, не знали священнослужителів, були не формою панування, влади, але громадами любові. Ці громади характеризувалися спонтанністю проявів віри: "дух віє, де він хоче", - а це можливо при мінімумі організованості релігійного життя. Там, де панує дух, там не потрібні організаційні форми. Але коли життєвий порив, ентузіазм віри випаровується, виникає необхідність в організації, що об'єднує, керівної, спрямовуючої "життя духу" у певне русло, яка демонструє її в організаційну форму. Щоб зберегти духовну спадщину засновника, його потрібно закріпити в твердо фіксованих поняттях і доступних масовому розумінню поглядах. Так виникає "вчення" на відміну від розповіді, одкровення засновника релігії: живе слово поступається місцем раціоналізації, інтеллектуалістіческой обробці вірувань, релігійного досвіду. Різні варіанти такої інтерпретації створюють основу освіти різних спільнот навіть у межах однієї і тієї ж релігії, з'являються конфесії. Складається традиція, і з'являється духовенство як її охоронець і посередник у передачі релігійної спадщини. Виникає феномен організованої релігії, з'являється релігійна організація, в тому числі такого типу, як церква.

Ранні християнські громади уже називали себе церквою, але тоді це поняття позначало іншу соціологічну структуру, ніж в наступну епоху. Спочатку це просто назва християнських громад, про членів яких в Новому Завіті говориться: "Вони залишалися у вченні апостольському, і в громаді, і в ламанні хліба, та в молитві". Тут перераховані всі елементи, що утворюють церкву як першохристиянських громад: вчення, громада, спільна молитва, сакральний свято громади - спільна трапеза. Вчення, спів і спільна молитва перейшли з синагогальної богослужбової традиції, общинний ж ритуал спільної трапези має аналог в елліністичних містичних братствах. Спочатку дійсна трапеза у II ст. стає символічним дією і врешті-решт приходить до ідеї меси як безкровному відтворення жертви Христа.

Ця соціологічна структура ранньої християнської громади була перетворена ап. Павлом. Рання громада об'єднувала входили до неї вірою в Христа. Спочатку церква - це християнська громада як обраний Богом народ, тобто спільнота людей, які чекають кінця цього світу і настання царства їх Господа і звершення його обіцянок. "Церква" у цьому сенсі є частка "Царства Божого" вже тут, на землі, що знаходиться під проводом Божим; це не тільки невидима духовна спільність віруючих, але і цілком зрима величина, реально існуюча організація віруючих християн. Завдяки ап. Павлу поняття церкви набуває нового значення: з'явилися в різних місцях християнські громади Павло називав також "Екклезія" (в пер. С грец. - "Народне зібрання"), маючи на увазі і позначаючи цим поняттям збори всіх християн, що живуть в одному місці, збираються час від часу в одному приміщенні, - людей, сповнених "духом Христовим". Всі разом такі громади, містично пов'язані духом Христа, утворюють церкву як "тіло Христове", в яку входять здійсненням обряду хрещення і перебувають через причастя, куштуючи "тіло Господнє".

Ця вихідна модель християнської церкви змінилася порівняно мало, її основні характеристики: територіальний принцип побудови, який повне значення отримав з кінця III століття; внутрішній поділ функцій і освіта ієрархії; правила, що регулюють "акт прийому", появи нових членів; своя юрисдикція і норми, регулюють відносини із зовнішнім світом. Останній момент дуже важливий: входячи в християнську громаду, індивід не вимикається з усієї сукупності існуючих суспільних відносин, тобто тій соціального життя, яким живуть не члена християнської громади (в тій мірі, в якій ці відносини не є релігійно і морально негожими подібно проституції, лихварства і т.п.). Тим самим виникає певна подвійність становища християнина, зобов'язаного проявляти подвійну лояльність - до цивільних обов'язків і релігійним. Ця подвійна лояльність завжди таїть у собі можливість конфлікту, протиріччя, в основі яких - домагання церкви на ексклюзивність і тотальність, домагання, властиві релігійної організації як такої.

Однак можливий і інший тип організації релігії, церква утворюється не у всіх релігіях порятунку. Так, в ісламі, хоча справа йшла до утворення церкви, перед втечею в Медину Мухаммед згуртував навколо себе групу послідовників. Не сталося освіти церкви в силу особливостей подальшого поширення ісламу. Вже будучи в Медині, пророк уклав договір з кількома племенами, які прийняли нову віру, так що ця віра стала складовою частиною культури цих племен і далі поширювалася шляхом розширення їх впливу і поширення областей їх панування, тобто експансії влади ісламізованих арабських племен. Завойовувати області ставали частиною Умми, ісламізованих.

На перших порах в Мецці утворилася справжня релігійна громада, членів якої об'єднували лише почуття залежності від Аллаха і харизматичний лідер: "Тримайтеся за вервь Аллаха все, і не розділяйтеся, і пам'ятайте милість Аллаха вам, коли ви були ворогами, а Він зблизив ваші серця, і ви стали по його милості братами! ".

Однак в Медині характер ісламу змінився - релігійна громада трансформувалася в політичну освіту, щоб потім, при перших халіфах, перетворитися в мирське спільнота-держава. Рис справжньої релігійної громади властиві місцевим об'єднанням мусульман (особливо п'ятничним богослужінь, в яких має брати участь не менше 40 віруючих і які складаються із спільної молитви та проповіді, тобто мають той же вигляд, що і иудаистское або християнське богослужіння).

У соціології релігії найбільш досліджена організація християнської релігії - церква, її роль в якості соціального інституту. Церква - людська організація. Мети існування і діяльності церкви, як вона їх сама розуміє, виходять за рамки земної ситуації людини (порятунок душі і набуття вічного блаженства), дозволяють об'єднувати людей чимось більшим, ніж тільки міжлюдські зв'язки, що встановлюються нею відносини - це відносини містичного єднання в Бозі .

Але церква складається не тільки з ставлення людей до Бога, але і з відносин між людьми. Її члени - люди, і організаційні структури і проблеми церкви в значній мірі ті ж, що й організаційні проблеми нерелігійних об'єднань.

Соціологія релігії розглядає церква в поняттях соціології організацій. Подібно іншим організаціям, церква має певну структуру - сформовану модель відносин. Люди створюють структури, прагнуть рутінізіровать свою діяльність, щоб мати можливість концентруватися на найголовнішому. Кожне людське співтовариство, яким би малим або великим воно не було, створює певні зразки поведінки. Критична для всіх спільнот проблема полягає не в тому, чи може воно існувати без інституційних структур, а в тому, чи може воно створити структури, які не перетворювали б себе із засобу - в ціль.

Особливості стилю діяльності організованих структур залежать від характеристик культури, в рамках якої існує дана структура, а також вирішуваних нею завдань. Одна з найважливіших проблем церкви як релігійної організації обумовлена тенденцією канонізувати одного разу сформовані зразки відносин, виправдані для певних ситуацій, але не відповідають зміненим умовам.

Кожна організована система повинна вирішувати задачі, до яких відносяться характер взаємин з навколишнім світом, взаємодія з змінюється середовищем свого існування, в ході якого вона завжди прагне, наскільки це можливо, зберегти свою ідентичність.

Оскільки виявляється, що це взаємодія неможливо забезпечити, зберігаючи принципи організації незмінними, існує небезпека занадто великий пристосовності, яка загрожує втратою ідентичності. І навпаки, організація може втратити значення в зміненому суспільстві, намагаючись занадто жорстко присікати будь-які зміни, що відповідають вимогам середовища, уникати будь-яких компромісів. Ці дві крайності стосовно до релігійної організації можна ідеально типово позначити як "церква" і "секта".

2.4 Церква і секта

Вже за часів раннього християнства виникли і існували в більш-менш модифікованому вигляді дожили до наших днів різні соціологічні форми його виразу крім церкви. Переважав тип громади, що живе в світі з суспільством і не пред'являють своїм членам якихось з ряду геть що виходять вимог, мученицьких подвигів в ім'я віри. Поряд з цим існували радикальні групи, як правило невеликі, які протиставляли себе суспільству, відкидали всякий компроміс з "світом", для яких вінець мученика був зразком справжньої віри.

Оскільки домінував перший тип громади, про другий говорили як про меншини, використовуючи такі поняття, як "сектанти", "схизматики", тобто відхиляються від звичайної норми, спочатку не вкладаючи в ці поняття негативного сенсу, який дані поняття придбали пізніше, перетворившись на зброю внутрішньоцерковної боротьби. Щоб надати поняттю "секта" негативний зміст, його пов'язували з латинським sectare - розділяти, тоді як насправді воно походить від латинського secvi-слідувати.

Німецький соціолог та історик Е. Трельч в роботі "Соціальні вчення християнських церков і груп" (1912) показав, що тексти Нового Завіту дозволяють встановити існування щонайменше двох організаційних форм християнської релігії того часу: церкви і секти.

Вони самостійні у тому сенсі, що не є породженням, модифікацією, спотворенням одна інший. Трельч сприймав церква і секту як різні способи соціального самовираження релігійної ідеї. Розбіжності в розумінні християнської ідеї та її етичних вимог оформляються в різних способах релігійної організації. Трельч прагнув встановити кореляцію для європейської християнської культури між певними зразками (моделями) організації відповідними особливостями теологічної орієнтації (віровчення) і специфічним поглядом на суспільство і ставленням до нього.

Вебер поділяв цей підхід. У роботі "Господарство і суспільство" він розробив соціологічне розуміння церкви і секти, зіставляючи їх за трьома групами ознак:

1) відношення до "світу";

2) критерій членства;

3) організаційна структура.

Релігійна група являє собою "церква" або "секту" перш за все в залежності від того, яким чином вона визначає своє ставлення до "світу" і своє місце в ньому. Якщо вона не протиставляє себе світові, якщо сприймає його культуру і погоджується з його порядками, домагаючись того, щоб стати універсальною організацією, вписаною в цей світ, то ми маємо справу з церквою.

Коли Вебер в цьому контексті говорить про прагнення релігійної організації до універсальності, то він має на увазі переслідується нею мету - максимального включення у свої ряди членів даного суспільства. Ця мета в Середні століття була практично досягнута. Така універсальність дістається ціною відступу від максимально високих вимог, що пред'являються членам організації.

Церква повинна була йти на послаблення і компроміси у вимозі дотримання своїми членами християнських цінностей і норм, особливо в тих випадках, коли досить гостро виявлялося розбіжність між світською мораллю та церковними цінностями (наприклад, в області сексуальної моралі, використання насильства в боротьбі з "ворогами" і т.д.). Церква, теологія повинні були знаходити кошти згладжування таких розбіжностей.

Секта, навпаки, тяжіє до неприйняття, осуд "світу", мирських порядків. За висловом Вебера, на відміну від церкви секта не прагне до універсальності, вона хоче бути громадою "обраних". Секти є ексклюзивними групами, тоді як церкви - інклюзивними.

Церкви пред'являють помірні вимоги до своїх членів. Критерії членства в них такі, що практично кожен може бути і залишатися членом церкви, за винятком єретиків і богохульників. Хрещення в дитячому віці - логічний наслідок такої позиції. Церква звертається до всіх членів суспільства, її вимоги щодо участі в специфічних церковних діях досить помірні, вона вимагає дотримання дисципліни і слухняності в необтяжливих межах.

Членство в секті передбачає добровільне, свідомо прийняте рішення. Звідси, наприклад, у баптистів - хрещення дорослих. Членами секти стають не по народженню, а по свідомому зверненням до віри; в секту приймають в залежності від відповідності певним критеріям, необхідним для вступу.

Зазвичай необхідним вважається "звернення" - як свідчення того, що вступає перетвориться з "занепалого", "пошкодженого" стану. Громада встановлює також вимогу, яка стосується ставлення вступаючого до нечленам секти, до "миру". Воно грунтується на уявленні про вибраність "зберігають вірність Богу", які уникають різного роду спокус і складових "народ Божий".

Порушення моральних принципів групи або відступ від учення карається виключенням з групи. Вважається, що спасіння досягається лише вдосконаленням, моральною чистотою, і оскільки це вимагає подолання мирських спокус (алкоголь, куріння і т.п.), для секти характерні аскетизм, самообмеження, суворість звичаїв.

Цим секта також відрізняється від церкви, в якій зазвичай підкреслюється, що порятунок дається як Божа милість, а не завдяки індивідуальним заслугах. Згідно церковному віровченню благодать передається за допомогою церковних таїнств і, таким чином, знаходиться в розпорядженні духовенства.

Нарешті, церкви властива бюрократична організація. Керівництво в церкві належить до спеціально підготовленому професійному духовенству. У ранній християнській церкві одним зі спірних виявилося питання про те, чи може який впав у гріх, але потім розкаявся священнослужитель володіти правом здійснювати таїнства.

Церква вирішила це питання бюрократично, визнавши, що для здійснення таїнств необхідна компетенція і володіння правом: таїнство дійсно, якщо священик законно обіймає свою посаду незалежно від його особистих переваг.

Секти вирішили цю проблему протилежним чином, виходячи з вимог до особистих релігійним і моральним якостям своїх членів. Всередині секти повинні існувати відносини, що складаються між людьми, близькими за духом.

Особи, що займають ті чи інші посади, повинні за своїми якостями їм відповідати. Це передбачається як необхідна умова, хоча зрозуміло, що на практиці всі, як правило, виглядає не настільки ідеально. Секта тяжіє до керівника харизматичного, церква - до керівника адміністративного типу.

Секта теологічно орієнтована на фундаменталізм, тобто акцент робиться на володіння (відновлення) істинним виразом віри, єдино правильним і законним. Сектантське богослужіння допускає спонтанність, менш формалізована, ніж церковне, більш емоційно.

2.5 Типологія релігійних організацій

Поняття "церква" і "секта" - ідеальні типи різних моделей релігійної організації. Реально існуючі релігійні організації практично ніколи не відповідають цим моделям за всіма показниками. Однак ці поняття мають евристичну цінність. Вони допомагають розробляти типологію релігійних організацій. Виявилося, що за допомогою цих двох понять неможливо описати все різноманіття релігійних організацій - існують ще й інші, проміжні і відхиляються форми.

Вивчаючи релігійні організації в США, Р. Нібур звернув увагу на те, що секти з часом втрачають типові для них риси. Замкнутий характер і елітарність поступаються місцем готовності прийняти у свої ряди будь-якого, що приймає віровчення; така ознака як "свідоме вступ" втрачає колишнє значення, оскільки більшість членів громад вербуються з сімей єдиновірців і отримують відповідне виховання з дитинства. Заперечення або байдужість до "світу" поступається місцем "прийняття" або активної підтримки існуючих соціальних порядків.

Але претерпілі такі зміни громади баптистів, методистів та інших релігійних об'єднань не можуть вважатися в повному розумінні церквою, оскільки не можуть претендувати на універсалізм, тобто на масове поширення серед різних соціальних верств. Справа не тільки в чисельності. Ці об'єднання не можуть служити символом національної ідентичності або відданості державі.

Цей тип релігійної організації Р. Нібур назвав "деномінацією"-проміжною формою між церквою і сектою. Нібур вважав деномінаціоналізм типово американським явищем, пов'язаним зі сталим в американському суспільстві релігійним плюралізмом, відсутністю такої організації, яка могла б претендувати на статус державної церкви.

Існуючи в багатьох європейських країнах в якості церкви, лютеранство, наприклад, є однією з великих деномінації в Америці (всього їх налічується понад 200 в країні).

У той час як церкви прагнуть охопити своїм впливом більшість членів суспільства, а секти - лише "обраних", деномінації конкурують між собою, прагнучи залучити нових членів, не розраховуючи при цьому завоювати позиції такого масштабу, як державні релігії.

Нібур звернувся до питання про соціальні джерелах американського деномінаціоналізма, спираючись на роботи Трельч і Вебера. Зокрема, Вебер аналізував процес рутинізацією харизми, складовим компонентом якого був перехід від "особистої харизми" до "харизмі посадовий".

Іншими словами, з часом релігійна організація зазнає неминучі зміни. Усяке новий релігійний рух, що виникає в минулому, наприклад християнство, або виникає в даний час, на перших етапах являє собою спонтанне рух, більш або менш масове, яке не має чітко встановлених ритуалів, догматів віровчення, організаційних форм.

Все тримається на харизматичної постаті - особистості засновника релігії. І найчастіше ці рухи носять опозиційний характер, протиставляють себе суспільству, в якому діє церква, і самої церкви. Незадоволеність суспільством і діючої церквою призводить до релігійного протесту, найчастіше організованому як сектантського руху.

Нібур сформулював питання більш радикально: чи може взагалі організація, наділена рисами секти, пережити перше покоління її засновників і продовжувати своє існування, стабільно зберігаючи первинні характеристики?

Чи не веде процес соціалізації вже другого покоління сектантів до того, що у Вебера називалося рутинізацією харизми? Нібур прийшов до висновку, що секта існує не довше життя першого покоління; у другому поколінні вона стає вже чимось іншим, а саме - деномінацією.

Нібур описує, таким чином, секту - деномінацію - церква як етапи в процесі розвитку релігійної організації. Рушійна сила цього процесу, згідно Нібур, - пристосування християнства "до кастової системі світу", "занадто поспішний і далеко заходить компроміс між християнством і світом". Поділ на конкуруючі деномінації суперечить фундаментальним цінностям і вченню християнства.

Пристосування християнства до суспільства з соціальними забобонами і соціальною нерівністю імпліцитно містить заперечення християнських цінностей, християнського братства, суперечить Божественному Закону. Згідно Нібур, виділення сект означає спробу відновити і підтвердити християнську турботу про соціальну справедливість і рівність.

Джерело релігійних розбіжностей - соціальна стратифікація суспільства, яка призводить до розбіжностей між людьми, що сповідують одну і ту саму віру. Але через якийсь період часу виникли на хвилі протесту християнські групи виявляють схильність до компромісу з суспільством, пристосуванню до цінностей секулярного світу, соціальної нерівності. Це тенденція до утворення церковного типу організації релігійних груп, у свою чергу викликає знов сектантську реакцію в цілях реанімації духу християнської віри.

Перше покоління членів секти підкреслює своє "звернення" (прийняттям віри в дорослому стані, строгим проходженням її приписами, "життям по вірі"). Але це покоління починає здійснювати програму релігійного виховання своїх дітей, так що діти стають членами групи вже в силу знань про віру, отриманих від дорослих.

Особисте звернення до істинної віри і драматична зміна життя, супутнє зверненню, перестають превалювати. Часто наступне покоління вже користується великим добробутом, перестає бути безправним. Секта поступово інституалізується, з'являється професійно навчене духовенство, відбувається відхід від принципу особистого звернення як основи членства, пристосування до соціальної роз'єднаності суспільства, нерівності.

Ключовим у цьому процесі є відмова від преображення життя за допомогою "звернення" в істинну віру на користь програми релігійного навчання: релігія перестає бути результатом спонтанного й емоційного "преображення", звернення до віру як набуття нового життя. Зникає первинний критерій розрізнення секти і церкви - ціннісний, що лежить в сфері соціальної етики.

Поштовхом до просування від церкви до групи іншого типу, секті, може бути конфлікт між груповий ідеологією (віровченням) і цінностями великого суспільства.

Християнство волає до відчуття братерства між усіма людьми, які повинні бути людьми вільними. Конфлікт між цими імперативами і соціальною реальністю - нерівністю, упередженнями, ворожнечею - може викликати в групі розкол (схизму): одні можуть схилятися до більшої "реалістичності" і компромісу, інші - закликати до повернення первісної чистоти віри і строгому проходженню заповідям. Подібний конфлікт може породити схизми і зумовити появу нових груп.

Багато соціологів вважають, що подання про обов'язковий перехід від секти до деномінації є спірним. У всякому разі, очевидно, що деяким сектам вдається існувати протягом ряду поколінь.

Отже, є чинники, які здатні запобігти або принаймні затримати на час перетворення секти до церкви: сувора дисципліна аж до виключення тих, хто вагається (таке суворе ставлення часто інтерпретується як результат прагнення лідера утримати владу в секті, але насправді це умова виживання секти, якщо вона не хоче піти шляхом церкви); самопополненіе і заборона шлюбів "на стороні" і ін. Ефективність таких механізмів була підтверджена у ряді досліджень.

Таким чином, доля сект неоднакова: одні розпадаються, інші, вписавшись у суспільство, розширивши свої ряди і розвинувши бюрократичну структуру, перетворюються на деномінацію, треті (наприклад, квакери) досить ефективно використовують засоби самозбереження.

При всіх відмінностях церкви, деномінаціям і сектам властиво щось загальне: в їх рамках відносно міцно визначені місце і роль кожного їх члена. Але існують такі релігійні групи, які, будучи аморфними, виживають головним чином завдяки харизматичному лідерові. Г. Беккер, маючи на увазі сучасне суспільство, виділив і описав таку форму релігії, яка тримається виключно на ентузіазмі її прихильників, не спираючись на організацію; Беккер назвав таку релігійну форму "культом".

В даний час цей термін використовується для позначення різних утворень. Це може бути мала релігійна група, згуртована, без бюрократичної структури, очолювана харизматичним лідером, часто використовує езотеричні та окультні ідеї, - таку освіту можна розглядати як початкову стадію утворення секти (харизматична секта); це може бути сукупність людей, об'єднаних загальним поглядом на якийсь узкопартікулярний аспект дійсності (езотерична віра), людей, об'єднаних чисто духовним інтересом і не вдаються до організаційних зв'язків, дисципліні, зобов'язаннями.

Зазвичай (але не обов'язково) в цій групі є харизматичний лідер. Це, наприклад, люди, захоплені парапсихологією, які вірять в життя після смерті, в можливість спілкування з духом померлого і т.д. Вони можуть одночасно належати до звичайних церковним групам, основним деномінацій, мати професію, освіту. Щоб увійти в таке співтовариство, не потрібно ніяких формальних актів, ніякого дозволу.

Культ в такому сенсі не є початком розвитку секти, це самостійний тип релігійного феномену. Основні його ознаки - відсутність структури і зв'язки між віруваннями та іншими галузями життя.

Нарешті, слово "культ" вживається як позначення початкової фази розвитку нової релігії. Відмітна ознака - вимога повного розриву з існуючими релігійними традиціями. У цьому їхня відмінність від сект, які завжди орієнтуються на повернення до істинних витоків віри, усвідомлюють себе як збереження "давньої віри" в її чистоті.

Культ ж постає як щось нове, як більш "сучасна", "передова" релігія, поява якої позбавляє цінності та сенсу традиційні вираження віри. Для таких рухів неважлива спадкоємність з існуючими релігіями, вони не шукають в такій спадкоємності своєї легітимації.

Культам часто властивий містичний або екстатичний досвід, а не апеляція до письмових джерел. В принципі, культ, подібно секті, також здатний до інституалізації. У той же час вороже ставлення оточення може викликати перетворення секти в культ.

Такий перехід полегшується наявністю загальних рис: відсутність внутрішньої складної організації і заперечення принаймні деяких цінностей секулярного суспільства. Найчастіше культ або перестає існувати, або перетворюється в институализировала релігію. Часто культ є імпортованим і для даного суспільства чимось новим. Занепад традиційних релігій, викликаний розвитком процесів секуляризації, сприяє успіху, посиленню впливу нових релігійних рухів.

Приклади сучасних культів - спіритуалізм, трансцендентальна медитація, захоплення НЛО, астрологією.

2.6 Дилема релігійної інституалізації

Американський соціолог 0'Ді відзначає протиріччя, властиве релігійній інституалізації: інституалізація релігії необхідна для забезпечення її стабільності й передачі наступним поколінням, але вона призводить до втрати "творчої сили" і інтенсивності релігійних переживань. Церква і культ протилежні з цієї точки зору: на одному полюсі - строго фіксовані ритуали, богослужіння, на іншому - емоційне, спонтанне вираження віри.

Отже, в соціології релігії виділені наступні типи релігійної організації: культ, секта (іноді вводиться підрозділ на секту в початковій стадії і секту як довгостроково існуючу організацію), деномінація і церква.

Очевидно, що ці типи не охоплюють повною мірою всього різноманіття релігійного життя. Всяка класифікація спрощує реальність і в якійсь мірі умовна. Ці поняття використовуються як один з можливих способів організації, опису і пояснення існуючих релігійних груп. Існують різні оцінки запропонованої типології релігії, різні її варіанти, тривають спроби уточнення і розробки відповідних понять.

Однак безсумнівно, що запропонований Трельч і Вебером підхід виявився плідним, корисним інструментом для досліджень емпіричного характеру. Настільки ж безсумнівно, що спроби розробити нові варіанти типології релігії будуть продовжуватися.

Список використовуваної літератури:

1.Уайт Л. Держава-Церква: її форми і функції / / Антологія досліджень культури. Т. 1. Інтерпретації культури. СПб., 2001

2.Релігія і суспільство. Нариси релігійного життя сучасної Росії / Відп. ред і сост. С.Б. Філатов. М.; СПб., 2002.

3.Соціологія релігії: Учеб. посібник для студентів і аспірантів гуманітарних спеціальностей. - 3-е изд., Перераб. і доп. - М.: ИНФРА-М, 2005.

Размещено на Allbest.ru