Релігія в житті українського народу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія в житті українського народу

1. Передхристиянські вірування наших предків

Релігійна свідомість українців формувалася на ґрунті найдавніших уявлень про Всесвіт, які залишили в спадок попередні цивілізації, - Трипільська, Скіфська, Слов'янська. Духовний досвід Предків українці передавали поколінням у вигляді обрядів, звичаїв, міфів, пісень.

У наукових колах досі не існує єдиного терміна, яким би можна було позначити віру наших Предків перед прийняттям християнства. В літописах її називають поганством, а людей, які сповідують інші релігії, називають поганами. Вперше ці слова вжито в Римському акті 368 р. На думку деяких учених, воно первісно означало «селянин, селянський». Проте на українському мовному ґрунті його сприймали як протилежне хорошому і вживали в значенні відсталого, темного, дикого тощо. Хоча значення цього слова в українській мові ширше і точніше, ніж латинське, передає зміст трагедії, яку пережили наші Предки.

Слово «поганство» стоїть в одному ряду зі словами, що мають корінь ган-: гана, ганьба (осуд, сором), ганити, поганити (засуджувати, лаяти, соромити), поганий, поганин (той, якого засудили, осоромили). Тобто віра наших Предків була споганена (зганьблена). Якщо слово поганство широко використовували руські літописці-християни, то це ще не означає, що цей термін прийнятний нині. Багато вчених-християн в Україні й за кордоном користуються ним і сьогодні, хоча його вважають застарілим і він не відповідає нормативним вимогам до термінології, оскільки має негативно-емоційне забарвлення.

Сучасна українська наукова література користується терміном язичництво. Значення його також потребує дослідження, адже існують протилежні думки. Так, наприклад, Михайло Драгоманов вважав, що «язичницький» означає національний, крайовий, народний (тобто рідний для народу). Митрополит Іларіон висловлює протилежну думку, вказуючи на те, нібито воно означає саме «чужу віру» (первісно чужий «язик»), тобто те, що в греків і римлян означало «варвар» (чужинець). Словники староукраїнської мови XVII ст. фіксують значення слова язик як «народ». Цікаво, що грецьке слово еґпін (етнічний) має тлумачення «племінний, народний, язичницький» і означає «звичай». ЕСУМ узагальнює, що первісне значення слова язичництво -- віра племені людей, пов'язаних спільним звичаєм і походженням. Отже, в слові язичництво немає нічого образливого. Лише тисячолітнє християнське побоювання народних вірувань стало причиною того, що покоління українців соромились рідної віри, називаючи її штучним терміном «дохристиянська». Слово народовір'я також не передає суті поняття, оскільки йдеться про народ, який уже переважно християнізований.

Писемних джерел із давньої віри майже не залишилося. Тисячолітня боротьба християнства з національними вірами призвела до масового знищення стародавніх письмен, у яких були зібрані руські релігійні тексти. Нам, крім Велесової Книги, залишилися тільки негативні згадки язичницьких вірувань, внесені ченцями-християнами до літописів, адже князівське літописання відображало вже панівну в князівсько-боярському середовищі християнську ідеологію.

Пам'ять народу зберегла безліч обрядових пісень і замовлянь, які в давнину були молитвами. Маємо також відомості про знищення служителями церкви таких книг волхвів, як: «Остеологія», «Звіздочот», «Громовник», «Колядник», «Сносудець», «Волховник», «Путник», «Лічебник», «Травник», «Зілейник», «Цвітник». Ці книги розповідали про природні явища, пояснювали ворожіння за фазами Сонця, Місяця, зірками і блискавками, тлумачили сни, передбачали погоду, навчали розпізнавати людей за їхньою зовнішністю, знайомили з цілющими властивостями рослин тощо.

Медичні знання скіфських, а пізніше і руських Волхвів дивували античний світ. Геродот називав видатних скіфських знахарів-медиків і мудреців: Аиахарсіс, Анабазіс, Токсаріс. Останньому, зокрема, після його смерті поклонялися і приносили жертви як самому Богу. Ці предковічні знання були не до вподоби церковникам, які, не маючи чого протиставити народному досвіду (бо були переважно чужинцями в нашому краї), жорстоко розправлялися з волхвами та їхніми книжками.

Відомості про руську віру подав ігумен Данило, який, переклавши грецьку книгу «Слово Григорія Богослова», доповнив її матеріалами місцевого характеру. Тепер цей твір відомий під назвою «Слово об ідолах». Ця праця написана для засудження традиційної віри, але для нас є цінними описи світогляду руського народу XI - початку XII ст., які засвідчують початки формування язичницько-християнського двовір'я.

Нащадки Волхвів ще довго після християнізації народу зберігали таємничі знання Предків. Деякі з їхніх записів уціліли, решту передавали з уст в уста. У XIX ст. був поширений рукописний апокрифічний календар річного вшанування Мокоші. Тексти цього календаря в зашифрованому вигляді подавали розрахунки «Дванадесятниць», тобто 12-ти п'ятниць на рік, коли вшановували Мокошу (за християнським календарем, Параскева-П'ятниця). Борис Рибаков зазначав, що цей календар «відображає значно вищий рівень, ніж поклоніння неграмотних баб святій Параскеві».

Відомості про руську віру знаходимо в працях іноземних мандрівників та істориків: Аль Масуді («Золоті луги»), Ахмеда Ібн Фадлана, Прокопія Кесарійського (VI ст.), Аль Джайгані («Книга доріг для пізнання держав», IX ст.), Ібн Даста («Книга добрих скарбів», X ст.).

Цікаві описи слов'янської віри сусідніх із русичами племен (венедів, ляхів, лужичан, лютичів) уже пізнішого часу (X--XI ст.). У цих племен найдовше зберігалася рідна віра, що була близькою за філософським змістом, обрядами, культовими спорудами до давньоруської культури. Всі ці описи і матеріали археологічних розкопок давніх храмів дають можливість реконструкції руської віри. В Україні такими археологічними пам'ятками є городища біля села Бабине та Кулішівка (на Дністрі), Ржавинське святилище (в Чернівецькій обл.), Шумське (на Житомирщині), Трипільське (на Дніпрі), Благовіщенське (на Десні), Бушівське (на Вінниччині), Трахтемирівське.

Існує кілька назв (слов'янських і українських) для позначення давніх святинь: храм, мольбище, капище, контина.

Храми -- церковнослов'янська форма слова хороми, що означає довгу споруду у формі дуги (півкола), збудовану навколо круглого майданчика, на якому знаходиться капище. У таких хоромах стояли довгі столи з лавами, де могли одночасно сісти до ритуальної трапези 200-300 чоловік (наприклад, в Благовіщенському храмі біля Вжища). У Ржавинському святилищі, яке мало площу 600 м2, хороми вміщали близько 300 чоловік.

Західнослов'янське слово контина, можливо, походить від старослов'янського діалектного копт (продовольство, їжа, харчі). Адже на таких богослужіннях усі присутні після принесення жертв Богам влаштовували спільне застілля на честь Богів або урочистий спів на честь Богів (від лат. кант), що менш правдоподібно.

Капище -- це первісно сама статуя Божества. Старослов'янське капь означає «видиво», «привид», «образ». Пізніше ця назва поширилася і на майданчик, де стояла статуя. Капища, як правило, знаходилися на горах чи земляних насипах. Адже в християнських грамотах та літописах знаходимо накази: «капища ідольская рас копати», «раскопа нечистих капища». Отже, насипані земляні вали та горби руйнували.

Місце перед статуями, де приносилися жертви, називається требище (жертовник). Біля нього перебували волхви, богомольці, учасники ритуалу, хор. Значення цього слова залишилося в українському слові «треба» (необхідно, потрібно, так годиться).

Ідол -- слово грецького походження, що первісно означало «зображення», «образ», «подобу», тобто статую Бога. З християнізацією народу його значення набуло негативного відтінку, а з часом і переносного значення (об'єкт сліпого поклоніння). Синоніми цього слова кумир, бовван. Кумир, як вважають дослідники, означало «велетень» і було пов'язане з етнонімом кіммерійці. Таких статуй було безліч, адже в кожному поселенні й священному гаю стояли кумири Богів, народних героїв і мудреців.

Моління давніх слов'ян відбувалося найчастіше у священних гаях, біля цілющих джерел і обожнюваних дерев. У цих місцях забороняли рубати дерева, рвати квіти, ловити пташок, адже ці ліси й гаї вважали житлом Богів.

Біля кожного храму, як правило, росли священні дерева, переважно дуб, береза, липа, верба, вишня, а також витікали природні джерела, струмки. Вважали, що Боги живуть у кронах дерев і в цілющих водах джерел. Зображення священних дерев було частим у літописах аж до XI ст., доки не було заборонене церковниками.

Саксон Граматик в «Історії данців» подав опис святилища венедів на острові Ругії (1168). Храм присвячувався Світовидові. Він був збудований як фортеця, захищена зі сходу, півночі й півдня природними стрімкими кручами, вимитими морем, а із заходу -- оборонним валом. Біля храму з-під землі било священне джерело. Храм, збудований з дерева, стояв посередині міста, мав чотирикутну форму під однією банею (куполом), пофарбованою в яскравий малиновий колір. Стіни храму були прикрашені різьбою, що передавала образи Богів, символічні знаки, обереги, орнаменти. Статуя Світовида (Святовида), що стояла всередині святині, була обгороджена чотирма стовпами з поперечними жердинами вгорі, з яких звисали чудові килими, утворюючи завісу.

Статую відкривали під час богослужіння. Сам кумир мав чотири голови, повернуті на чотири сторони світу. Кожна з голів мала портретну схожість із типовими представниками цього слов'янського племені, особливо в зачісках і способі підстригання вусів. У правій руці Світовид тримав великий ріг, вирізьблений із коштовного металу, для щорічних ворожінь про врожай. Поруч зі статуєю зберігали символи Божества - меч, кінська упряж та сідло. При святині утримувався білий священний кінь, який належав Світовидові. На ньому ніхто не смів їздити -- кінь використовувався для свяшеннодійств-ворожінь. У венедів Світовид вважався божеством Білого Коня (світанку). Храм також мав своїх охоронців -- 300 хоробрих лицарів із кіньми та зброєю. На думку багатьох дослідників, храм з острова Ругії був типовим для всіх слов'ян, а відтак, і для українських племен.

Арабський мандрівник Аль Масуді у своїй праці «Золоті луги» так описав храм прибалтійських слов'ян: «Святиня була побудована з червоного коралу та зеленого смарагду. Посередині святині був великий купол (баня). У святині стояв образ Бога. Руки, ноги і голова його були створені з дорогоцінного каміння чотирьох родів: із зеленого хризоліту, червоного яхонту, жовтого сердоліку та білого кришталю. А голова його була з червоного золота. Біля образу Бога стояв образ білявої дівчини, що приносить йому жертву -- квіти. Ця святиня була присвячена якомусь мудрецеві, що був у них за давнього часу».

Найдавніші храми будували з дерева, що давало майстрам-різьбярам широкі можливості для втілення найскладніших орнаментів, знаків, написів. Дерево -- це споконвічний символ рослинної сили, яке мало й священне значення для побудови святилищ. Так, відомо, що статуя Світовида в Арконі була виготовлена з кількох порід священного дерева.

Удома слов'яни мали маленькі статуї своїх домашніх Богів, дерев'яні скульптурки яких ставили на спеціальних кутових поличках -- божницях, які успадкувало й християнство для своїх ікон. Подекуди на Гуцульщині ще збереглися фігурки Домовичків, яких вони називають Дідами, або Предками.

Із часом дерев'яна церковна архітектура була витіснена міцнішим матеріалом -- каменем, але первісна форма храмів залишилася типовою слов'янською. Чотирикутна церква увінчувалася вже не одним, а кількома куполами (банями). Проте довго поруч із кам'яним церковним будівництвом співіснували і дерев'яні церкви (Західна Україна).

Цінним пам'ятником традиційної руської віри є Бушівське святилище, відкрите у Ямпільському районі на Вінниччині в 1884 р. Його цінність полягає в тому, що були відкриті й розшифровані написи, вирізьблені на вапнякових брилах, -- ця знахідка єдина пам'ятка такого типу. Тут знаходимо імена Богів Перуна і Хорса, князів Олега та Ігоря, а також ім'я жерця. Ці написи були прочитані в 1961 р. відомим українським вченим Валентином Даниленком. Вважають, що вони зроблені абеткою, близькою до глаголиці, але дуже індивідуалізованим почерком. Бушівський храм був збудований із каменю, вкритий дубовим ґонтом. Він мав два яруси -- наземна й підземна частини сполучалися печерами. Тут також знайдені керамічні ритуальні чаші. Єдиною неушкодженою деталлю храму є кам'яна брила із зображенням сцени жертвоприношення: зліва священне дерево, на якому сидить півень (символ сонячного світанку), під деревом стоїть на колінах жрець, піднявши вгору ритуальну чашу, справа -- постать священного оленя. Вірогідно, у жертву Богам приносили оленяче молоко. Саме на цьому рельєфі зберігся повний напис: «Аз есмь Миробог, жрець Ольгов».

Визначною пам'яткою традиційної культової скульптури є статуя Світовида, знайдена у 1848 р. в річці Збруч біля села Личківці на Тернопільщині. Нині статуя зберігається у Краківському археологічному музеї, а її копії в Києві та Москві. Кумир, названий «Збруцьким ідолом», має багату символіку давньоруського пантеону.

Про традиції руського богослужіння знаємо мало. Записів давнього богослужіння нема. Єдине, що не викликає сумніву, -- обрядові народні пісні в давнину були священними молитвами, зверненими до найвищих Богів природи; зимові (Різдвяні) карнавали -- давніми священнодійствами; весняні хороводи, Великодні короваї, Русалії та Купальські вогнища -- все це елементи традиційної праукраїнської богослужби, яку нині прийнято вважати звичайним народним гулянням.

Давні праці, написані чужинцями, дають спрощене уявлення про богослужіння русів-українців: аби умилостивити Богів і просити в них чогось, досить дати дорогий дарунок. Так, наприклад, Ахмед Ібн Фадлан описує жертвоприношення руського купця і прохання дати йому гарного покупця. Давньоруська віра насправді мала вищу, розвинену філософську систему. Богослужіння мало на меті насамперед очистити, просвітлити душу людини, з'єднати її з Божеством, принести радість, відновити душевну рівновагу, зарядити позитивною енергією. Цього досягали принесенням дарів (жертв) Богові, споживанням ритуальної їжі та напоїв спільно зі своїми родичами, близькими, виконанням обрядових пісень, загальними веселощами, які несуть позитивні емоції, збагачують духовно, дають радість і натхнення.

Християнські проповідники залякували людей тим, що язичники приносять у жертву Богам людей, здійснюючи вбивства над жертовником. Вони, напевно, мали за взірець людські жертвоприношення, описані в Біблії. Дійсно, дітей-первенців приносили в жертву Саваофу стародавні євреї, їхні сусіди моаби (теж семітське плем'я), деякі народи Європи та Азії. Про це говориться в Біблії.

Серед слов'янських племен таких жертвоприношень не зафіксовано. Описаний літописцем у «Повісті врем'яних літ» випадок про «пожертвування» Богам чужинця -- варяга Тура -- є літературним перебільшенням, адже він був убитий русичами за те, що знущався з їхніх давніх звичаїв: куті, писанок і узвару. Цей варяг був християнином і тому літописцеві, котрий засуджував язичників, такий епізод видався настільки повчальним і переконливим, що він вніс його до літопису.

Звичай приносити жертви у вигляді тварин (вепра, білого або червоного півня) існував в Україні з давніх-давен і був частиною святкового обряду приготування спільної трапези на честь Богів. Люди споживають м'ясо тварин і нині, тільки вони не присвячують цю жертву Богові, чим завдають шкоду собі, оскільки залишається відчуття «гріха». Завдяки молитві й дотриманню правил ритуалу будь-яка страва освячується і не завдає шкоди людині.

Ритуальні напої -- найхарактерніший елемент богослужіння, який виник ще в індоарійські часи, був відомий у кіммерійців і скіфів, залишив матеріальні пам'ятки у вигляді мистецьких творів, як, наприклад, золотий рельєф із зображенням скіфського богослужіння на честь Великої Богині. Тут зображені ритуальні турячі роги для напоїв у руках учасників обряду, вони такі ж, як і в описах слов'янських святилищ і в руках Збруцького Світовида. У Чорній могилі (на Чернігівщині) знайдені ритуальні роги, один із яких 60 см завдовжки. Він прикрашений золотою рельєфною пластикою завширшки 12 см, яка передає сюжет міфу про відродження весняного сонця (за Б. Рибаковим, міф про Кощея Безсмертного). Вірогідно, такий ріг, наповнений ритуальним напоєм, передавали по «колу» від одного учасника священнодійства до іншого. Перші краплини жертовного напою виливали на жертовник, далі пив жрець, а потім передавав ріг іншим.

У описі Саксона Граматика ріг, що його тримає Світовид, наповнювали священним напоєм один раз на рік. За тим, скільки вина залишилося через рік, ворожили, яким буде врожай цього року. Тоді волхв виливав рештки напою на жертовник, а натомість наливав новий до наступного року.

Приготування священного напою було тривалим і супроводжувалося спеціальними ритуалами та співом божественних пісень-слав. Тексти «Авести» й «Рігведи» донесли до нас найдавніші рецепти напоїв: соми та сури. Сома вважається напоєм Богів, а сура -- звичайний «світський» хмільний напій. На думку давніх аріїв, тільки сома давала Богам і людям незвичайну силу і могутність -- Богам дарувала безсмертя, а людям продовжувала життя. «Ми випили Соми, ми стали безсмертними, ми досягли світла, ми знайшли Богів» -- співають у одному зі священних гімнів. Сп'яніння сомою доводило жерців і богомольців до незвичайного стану, який має відкривати таємниці божественної мудрості. Після ритуалу жрець лягав під священним деревом і слухав шум його крони, за яким віщував майбутнє або давав поради тим, хто його запитував. Нині вивченням таких станів свідомості займається психологія.

Учені, досліджуючи рецепти соми, не дійшли спільної думки, щодо того, яка рослина є її основним компонентом, бо називали верес і гірську руту, гриби і молочай, коноплю тощо. Про використання коноплі у скіфів писав Геродот. З неї виготовляли напої фракійці та іранці (перси). Зібрані рослини замочували у воді, товкли в ступі або вичавлювали сік. Потім, процідивши, змішували з водою, свіжим і кислим молоком і додавали ячмінного зерна. Суміші давали перебродити на сонці, щоб напій набув смаку і хмільних властивостей.

В українців ритуальні напої готували на меду і називали медом ще за скіфських часів. Але відоме й принесення в жертву спеціально приготовлених молочних напоїв. Молоко було священною рідиною, якою дозволяли гасити гнів Перуна, коли блискавка влучала в хату (водою гасити таку пожежу заборонялося, бо вона зайнялася з волі Бога). Ритуальними стравами також були короваї, спечені на меду, печиво «медяники», каші з необлущеного зерна ячменю, жита, пшениці. Саме необлущене зерно має використовуватися при приготуванні Куті, для засівання, обсипання молодих на весіллі тощо.

Принесення жертв Богам природи було настільки звичайним явищем, що донині зберігся звичай класти кусень хліба або монету під дерево чи в траву під час збирання цілющого зілля. Це має означати вдячність світові рослин. У воду кидаємо монетки Богині Дані. В українців було повір'я: хто приносить жертву Сонцю, той складає жертву своїй душі.

Усі давні суспільства мали чітко розмежований кастовий поділ. Українська духовна верства мала в давнину той же статус, що в Індії брахмани, жерці, представники вищої касти. В Україні відомо кілька назв на позначення людей, які мали відношення до релігійної обрядовості: волхви, кудесники, жерці, а також чарівники, відуни, віщуни, потворники, знахарі й навіть скоморохи. В українців-русичів, як і у всіх слов'ян, існувала ієрархія жерців: кожне плем'я чи поселення мало свого волхва. На чолі був головний волхв чи жрець держави, який був близьким до князя. Вірогідно, всі важливі справи в князівстві вирішували на князівських радах, у яких брали участь найшанованіші волхви. Про це роповідається у Велесовій Книзі: «Всякий рід правився кудесником, що жертви творив. І всякий рід мав старшого кудесника, який іншим радогоші давав. Сей перший має на чолі Дажбога, йому ж і служить (творить). Се бо главою обраний, і стане він праворуч нас. І стане він начальником у Києві, тому радієм о славі» (дошка 33).

Були й жінки-волхвині. Жінок, які вміли лікувати, чарувати, передбачати майбутнє (тобто «творити» чудеса), називали потворинями, потворницями. Негативного відтінку це слово набуло тільки після християнізації, а згодом воно стало означати бридку істоту взагалі.

У Києві неподалік від Софійського собору знайдене пряслице з написом: «Потворині пряслень», що датується близько XII--XIII ст. Те, що пряслице було знайдене в скарбі серед коштовних золотих і срібних речей, свідчить, що воно було великою цінністю для його власниці. За даними археології, пряслиця в Україні з'являються в пізньому палеоліті. Знахідки пряслиць свідчать про їхню священність не тільки як знарядь праці, а й як пристосування для спостережень за небесними світилами.

Деякі пряслиця мають астральні знаки (сонця, місяця, сузір'їв) або календарі, іменні написи чи монограми, що вказують на ім'я власниці. Поруч із такими іменними речами знаходять і звичайні неорнаментовані пряслиця, які, напевно, використовували за своїм прямим призначенням.

На підтвердження думки про те, що пряслице було своєрідним «оком», через яке дивилися на сонце й місяць, Микола Чмихов наводить народні загадки: «Із вікна у вікно -- веретено» або «Лисий жеребець через прясла глядить». Такими священними і лікувальними властивостями були наділені й інші предмети -- камінці з дірочкою посередині (пробиті блискавкою), вироби з металу (топірці) тощо.

Атрибутами волхвів були крем'яні знаряддя (стріли), амулети у вигляді солярних знаків, різні символи, жезли (киї з наконечниками). Відоме навершя скіфського волхва з кількома дзвіночками, що звисають на ланцюжках, створюючи мелодійні звуки при ударах палицею об землю, чи якихось інших рухах. Це навершя, вірогідно, є мистецьким зображенням Бога Папая (Сварога) і Дерева Життя, на якому сидять птахи-деміурги (Творці Світу). Також тут є зображення сонця і місяця. Ймовірно, таке навершя прикрашало волхвівську палицю, а дзвіночки були для певної магічної мети.

Зображень волхвів до нас дійшло небагато. Відомий портрет Миробога з Бушівського храму, а також деякі зображення волхвів у літописах. Так, наприклад, у Радзивіллівському літописі 1071р. вміщена мініатюра -- зображення волхва в білому довгополому одязі з широкими рукавами, вишитому спереду вздовж усієї застібки, з широкою відлогою (вірогідно, капюшоном). Як називали це вбрання, тепер складно встановити, хоча можна припустити, що старослов'янське слово кобь (ворожіння за пташиним польотом) пов'язане з давньою назвою капюшона коба, можливо, її українською назвою одягу кобеняк, яка пізніше стала означати верхній одяг із відлогою, але без рукавів.

У літописах зустрічаємо фрагменти висміювання традиційної віри, звичаїв, які називають «срамними», або «бісівськими». Досі слово «біс» пояснювали тільки через призму християнського мислення: «чорт», «нечиста сила» тощо. Давніше його значення (індоєвропейське) -- «блищати», «світити». Мабуть, у давнину бісами називали волхвів, які світили (запалювали) ритуальне вогнище на жертовнику. Споріднені слова біситися, біснуватися первісно могли означати ритуальний стан жерця під дією спеціального напою, що супроводжувався якимись магічними заклинаннями. З часом бісами стали називати всіх іновірців (мусульман, юдеїв): бусурман, басурман, бісурман.

Негативного значення християни надали слову «жерти», що первісно означало «приносити дари богам» (давньоіндійське ger -- перейшло в жер- і означає «горіти»), спалювати дар на вогнищі.

Функції духовної верстви були різноманітні, оскільки у всіх сферах народного життя користувалися порадами і допомогою волхвів, знахарів і чаклунів. Жерці, які здійснювали обряди богослужіння й жертвоприношення, стежили за тим, аби вироблені протягом віків ритуали виконували за всіма правилами. Вони були розпорядниками на обрядових іграх, богослужіннях, жертвоприношеннях, тризнах. Волхви-астрономи за зоряним небом визначали і встановлювали часи молінь, оранки, сівби та збирання врожаю. Були серед них і люди, які мали велику магічну силу, завдяки якій вони могли впливати на погоду. Волхвів, які мали таку надприродну силу, цінували в народі. Подекуди їх називали облакогонителями, тобто такими, які вміли за допомогою магічних обрядових дій і заклинань викликати дощ або спиняти бурю.

До духовної верстви належали так звані хранильники (термін Ізмаїла Срезнєвського), які виготовляли талісмани-обереги. Вони розумілися на символах, читали й складали різні космологічні композиції з люнарних, солярних і тотемних знаків.

У середовищі волхвів записували стародавні перекази, міфи, так звані кощуни. Як писав Ізмаїл Срезнєвський, кощуни близькі до «бачень» (байок): «Инии гудуть, инии бають ему і кощюнять». Гудіти означало грати на музичних інструментах: сопілках, гуслях. Отже, кощуни виконували в супроводі музики, можливо, співали або промовляли речитативом, як кобзарські думи.

Кощунник -- виконавець тих творів, які християнські служителі вважали крамольними, забороненими. Звідси й пішло сучасне негативне значення слова «кощунствувати», що означає «оскверняти святиню». У давній літературі є кілька вказівок на те, що кощуни виконували і як плачі на тризнах, і як космогонічні міфи, і як священні тексти. Отже, маємо підстави вважати давніх гудців попередниками українських лірників і кобзарів, а їхні «кощуни» та «басні» зразками для створення українських кобзарських дум, пісень, плачів.

Існували й писемні священні тексти, які були знищені. Якщо таких записів майже не збереглося, то знарядь, якими писали тексти, знайдено чимало: кістяні та металеві писала (палички із загнутим загостреним кінцем, іноді з фігурними ручками у вигляді дивовижних звірів чи орнаментних переплетень). Тепер з'являються факти, які засвідчують існування писемності в Київській Русі задовго до Кирила. Велесова Книга розповідає про існування слов'янської писемності: «Вони (греки) встановили нам письмено своє, аби ми взяли його і втратили свою пам'ять. Тут був той ілар, який хотів учити дітей наших, то повинен був ховатися по домівках тих, аби їх неграмотних, навчити нашого письма і нашим Богам правити треби».Отже, можемо стверджувати, що волхви були ще й першими літописцями. Про це свідчать дослідження істориків і мовознавців, які знаходять у християнських літописах стародавніші записи, які вносили з язичницьких списків (гіпотеза Михайла Брайчевського про Аскольдів літопис).

Жерці, волхви, співці належали до вищої духовної касти, яка користувалася авторитетом князів і пошаною всього народу. Були волхви-мудреці, яких довго вшановували й обожнювали навіть після смерті.Таким був і відомий зі «Слова о полку Ігоревім» співець Віщий Боян, який навіть через кілька століть став справжнім символом дійсно народного поета. Ім'я Боян було поширеним у всьому слов'янському світі: син болгарського царя Бориса І звався Боян, була Боянова вулиця у Новгороді. Відомий також аварський полководець Боян. У «Хроніці» Ліутпранда є згадка про Бояна, який отримав освіту у Візантії й повністю присвятив себе науці, літературі та музиці. Вважали, що він міг обертатися то в орла, то у вовка, то в іншого звіра. Подібний образ Бояна відображено і в «Слові...», проте наш Боян жив у XI або на початку XII ст. Про Бояна як про реальну історичну особу знаємо з напису на стіні Софійського собору в Києві, відкритого в 60-х роках XX ст. Цей документ є купчим записом і датується часом між 1068 і 1111 рр.: «... купила княгиня землю Боянову всю, а дала за неї сімдесят гривень соболиних, а в цьому є частина семисот гривень». Ця ціна дорівнювала приблизно річному доходові з семи міст, а земля, вірогідно, знаходилася неподалік Софії, отже, -- на Київщині.

Якщо це той самий співець Боян, то можемо уявити його високий майновий ценз і високе становище в тогочасному суспільстві. Цитування автором «Слова...» рядків Бояна свідчать про те, що його твори («басні» чи «кощюни») були не тільки співані, але й записані. Крім того, відомо, що Ганна Ярославна повезла до Франції у числі інших книг і «Піснь Бояна».

Поруч із високими духовними провідниками завжди були й служителі нижчого рангу: ті, що підтримували вічний вогонь, доглядали за священними тваринами, збирали й зберігали пожертвувані дари, сповіщали народ про наближення свят і молінь, виготовляли маски, костюми, палиці, зірки та інші ритуальні атрибути, необхідні для проведення святкових обрядів. Отже, волхв -- духовний провідник і творець таїнств, хранитель духовної мудрості. Він відповідає за стан душі віруючих, одухотворює обряд, освячує почуття людей. Жрець розпалює і підтримує вогонь, приносить жертви, тобто несе відповідальність за організаційну частину обряду. Волхв уособлює дух, а жрець -- силу. Волхв -- носій духовного відання, жрець -- практичних навичок. Волхв приходить від Богів як посланець Духа, а жрець зберігає священні традиції, виконуючи обряди.

Головна роль у здійсненні обрядів належала досвідченим служителям релігійних культів, які досконало знали давні закони й звичаї, вміли організовувати гурт дійових осіб святкового дійства. За дослідженнями українських письменників і вчених (Осипа-Юрія Федьковича, Василя Шухевича, Володимира Шаяна), таку ж роль донині виконує у народних обрядах Гуцулыцини Береза -- провідник гурту колядників на Різдвяні свята.

Ось як описує роль Берези Володимир Шаян: «Це той, що знає всі коляди, всі зв'язані з ритуалом культові обряди та звичаї. Він веде групу музикантів і танцюристів. Танці були обрядово-ритуального характеру і мали освячуюче значення для зерна і врожаю. Береза є головним культовим співаком, хор тільки повторює за ним стрічки чи приспіви, подібно як священик, чи культовий жрець у старинних вірах. Його і колядників шанують господарі і громади як носіїв культу і маємо теж виразні докази, що він і його дружина були рівночасно культовими персоніфікаторами старинних Божеств чи космогонічних потуг».

2. Християнізація духовного життя українського народу

Історія християнства в українських землях розпочалася ще задовго до хрещення наших предків Володимиром Великим. Напевне, тому в Києві християнство не зустрічало ніякого опору. Поганство вже відмирало природним шляхом. Підтримка князівською владою християнства як релігії вищого типу змусила поганство відступити.

Християнство на наших землях виникло в І ст. н. е. Поширена згодом легенда про апостола Андрія Первозванного, мабуть, не з'явилася на порожньому місці. Згідно з цією легендою святий Андрій, який прийшов на Київські гори, поставив на них хрест і пророкував виникнення там великого міста з багатьма церквами-храмами. Цією легендою обґрунтовувалась ідея про рівноправність Києва і Візантії як двох християнських міст, Київської Русі й Візантійської імперії як двох християнських держав.

Якщо подорож святого Андрія Первозванного на наші землі вважається легендою, то діяльність на південноукраїнських землях святого Климента папи ґрунтується на доказах. За наказом римського Імператора святий Климент був засланий до Херсонесу, де зумів навернути в християнство тисячі поган і збудував на південноукраїнських землях 75 церков. Противники нової віри викинули його в море. Мощі святого знайшли брати Кирило і Мефодій і частину їх завезли до Риму. Згодом князь Володимир Великий перевіз решту мощей до Києва і помістив їх у Богородичному храмі. Образ святого Климента вибивався на монетах давньоукраїнської держави.

Як відомо з найновіших історичних досліджень, перше хрещення наші предки прийняли за часів кагана (імператора) Аскольда 860 р. Тоді охрестилась насамперед княжа дружина. До речі, в угоді з Візантією 944 р. руси виступають як дуалістичний, двовірний народ. У цьому документі згадуються християни і нехрещені. За сімдесят років до того Візантія трактувала Русь як християнську державу. Прихід у 882 р. до Києва невірних варягів загальмував процес християнізації наших предків. Таким чином, 988 р. утвердження християнства на землях України досягло свого апогею.

Проте християнству чинили спротив на землях, де згодом утворилась Московська держава. Населення північних земель Київської Русі, тобто майбутні московити, не хотіло приймати християнства і виступало проти нього навіть зі зброєю в руках. Лише в XV ст. були навернені в християнство мешканці Мценська (300 верст від Москви), для чого були використані військові сили. Поганство існувало у Московській державі й пізніше. Ще в XVI-XVII ст. московити молились у церквах лише до тих ікон, які приносили з дому, а перед іншими навіть не знімали шапок.

Християнізацію Московії гальмувала неписьменність і релігійна індиферентність народу. Подекуди ще в XVI-XVII ст. прості люди не знали жодної молитви. Віра зводилась до виконання обрядів, була поверховою. Серед тамтешнього духовенства панували грубість, пияцтво і неосвіченість. Навіть такий ненависник України, як Петро Перший, змушений був запрошувати в духовні заклади «черкаських» (українських) вчителів, які навчали там українською мовою і ставились зверхньо до місцевих учнів. Московське село було християнізовано лише у XV-XVI ст. і навіть у XVII ст.

З прийняттям християнства передхристиянський світогляд наших предків не зник. Безумовно, з поглибленням християнізації усіх сфер життя його вплив звужувався. Таким чином, у давньому народному світогляді взаємодіяли два світогляди -- церковний і народно-двовірський. Якщо перший грунтувався на християнських засадах, то другий видозмінювався, еволюціонував у напрямі до першого. Двовірство пов'язане з поширенням на українських землях апокрифічної літератури, що надходила з Візантії, Болгарії та Сербії. Церковно-релігійні перекази приносили з чужих країв також паломники. Наші предки нерідко ототожнювали Святе Письмо, що розповсюджувалось серед них, з різними апокрифічними творами, історичними переказами та повчальними тлумаченнями. Апокрифічні твори були своєрідним мостом від поганства до християнства. Так християнський світогляд зливався з передхристиянськими уявленнями та віруваннями.

Світогляд українського народу формувався на грунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів і апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Двовірство залишилось не лише в українців, а й у інших народів, набувши статусу національних вірувань і звичаїв. По-перше, старі релігійні поняття наповнювались новим змістом, як цього вимагало християнство (Бог, Господь, молитва, рай, пекло, гріх, свято, храм тощо). Дохристиянські божества часто «переводились» у нову демонічну ієрархію (біси, дияволи і т. п.) або їхні якості переносились на християнських святих (наприклад, на Іллю, Юрія, Власія та ін.). По-друге, християнські свята хронологічно збіглися з дохристиянськими, що надавало їм нового забарвлення. Приміром, у Святий вечір господарі боронилися від злої сили магічними діями і «заліззям», яке клали під святковий стіл, а свято Трійці в народі називали Зеленими святами, і люди квітчали свої хати й поля зеленими вітами клену, липи, ясеня, осоки та інших дерев. По-третє, переосмислювали стародавні обряди. Ще й зараз у деяких місцевостях до труни небіжчика кладуть мідні гроші -- аби було чим заплатити за переїзд річки до раю. Від старих вірувань зі певним переосмисленням дійшла до нас свічка, яка застосовується в різних обрядах. По-четверте, при виконанні деяких обрядів зберігається пошана до Сходу, звідки начебто починається життя (наприклад, орієнтація церковних вівтарів, обернення під час молитви, похорони мерців обличчям на Схід).

Щодо двовірства українського народу, то воно стосується насамперед обрядовості, бо культи поганських богів відкидали одразу. Обряди ж наповнювали новим змістом і підпорядковували вимогам нової віри, що зберігало їхній традиційний національний характер і глибинний зв'язок із минулим. Християнським змістом наповнювали колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жниварські та інші пісні.

Двовірство яскраво виявилось у похоронній обрядовості. До цього часу в нашого народу існують посидження при мерцях до похорону. Але такий язичницький звичай поєднується з читанням молитов, псалтиря та іншими християнськими традиціями.

Наші предки прийняли християнство пізніше, ніж інші народи Європи. Не можна ігнорувати кілька тисячолітньої історії, впродовж якої формувався світогляд, що проявився насамперед у дохристиянських віруваннях. Проте пізніші нашарування залишили слід у ставленні до передхристиянського світогляду. З двовірством не могла примиритись частина духовенства, зокрема відомий полеміст Іван Вишенський.

Релігійний світогляд українського народу не міг не зазнати впливів, що зумовлювались геополітичною «межовістю» України. Україна підтримувала духовні зв'язки як зі сходом, так і з заходом, а після завоювання Візантії турками і до кінця ХVІІІ ст. на її землях переважали західні впливи. Звідси перетворення України на арену змагань між православ'ям і католицизмом і проникнення на її землі протестантизму, що не могло позначитись на світогляді нашого народу і місці релігії в його духовному житті. Щоправда, міжконфесійна боротьба не знищила того архаїчного світогляду, який ще від передхристиянської доби зберігся до нашого часу, особливо серед етнографічних груп українського населення Карпат.

За часів тоталітарного режиму, коли атеїзм був частиною державної ідеології, світогляд українського народу зазнав значних деформацій. Намагаючись викорінити релігійність українського народу, компартійна влада вдавалась до двох основних методів -- терору і пропаганди. За допомогою терору серед населення насаджували почуття страху, а молоде покоління виховували в дусі безбожництва.

На релігійності українського народу позначилачся політика, спрямована на ліквідацію селянства як основної соціальної верстви нації й перетворення селян у найманих сільськогосподарських робітників, знелюднення українського села в часи тоталітаризму. Церкви перетворювались на атеїстичні осередки, кінотеатри, клуби, зерносховища, склади, майстерні. Прихильники атеїстичної політики трактували її як таку, що начебто відповідала антиклерикальним ставленням селянства до офіційного духовенства. Інші намагалися видати релігійні вірування за стародавні напівпоганські забобони, які не мають спільного з християнською вірою. Та дійсність була не такою, як її трактувала офіційна пропаганда. Селяни чинили опір закриттю церков і ставали на захист храмів, свого способу життя та своєї віри. Адже впродовж століть життя селян було невіддільне від церкви. богослужіння християнізація духовний біблія

Наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католицьку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на латинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.

У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоб підкорити собі український народ. Цар відмовився від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована московському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.

Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автокефальна православна церква і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українську церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.

Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.

3. Українське біблієзнавство

Священною книгою християн, як відомо, є Біблія. Святою книгою Біблію вважають дві релігії -- юдаїзм і християнство, хоча ставлення до неї в обох релігіях різне.

Юдеї вважають своїм лише Старий Заповіт (що є перекладом усного Талмуду і писемної Тори), християни ж визнають як Старий, так і Новий Заповіти, щоправда, різні течії християнства визнають різну кількість біблійних книг. Біблія вже перекладена на 1907 мов світу і видрукована тиражем 1 мільярд примірників. Не зайвим буде нагадати, що вона вже має 100 тисяч варіантів перекладів і різночитань. Сучасні неохристиянські течії намагаються оновити, осучаснити тексти Біблії, адаптувати їх до сприйняття простих віруючих. Основна ж маса християн ніколи докладно не знала і не розуміла суті догматичних змін і дискусій, які точилися серед духовних мудреців і церковних пастирів. До переосмислення християнства вдавалися світочі української філософської думки вже за кілька століть до нас. Григорій Сковорода, шукаючи у Біблії власної арійської правди, в кінці життя, так і не знайшовши її, назвав Біблію «потопом зміїним». Тарас Шевченко, вже знаючи, що «візантійський Саваоф одурить» і що «ми не раби його, ми -- люде», скрушно писав: «Наробив ти, Христе, лиха!»

Першу в Україні науково-популярну спробу пояснити народові справжнє походження християнського святого письма зробив у 1905 р. Іван Франко у книзі «Сотворення світу». Прагнучи відкрити народові те, чого досягла історична наука, він писав: «... до найглибших тайників науки має вільний доступ кожний чоловік, у кого в серці горить чисте і святе бажання -- пізнати правду, і в кого розум настілько вироблений, щоб зрозуміти й оцінити її». Однак книга Івана Франка була таємно знищена новітніми інквізиторами. Саме в цій книзі І. Франко вперше в українській науці здійснив неупереджений аналіз біблійних текстів. На початку XX ст. йому потрапили до рук найновіші в той час праці німецьких вчених про відкриття у Вавилоні, Сирії, Палестині, Єгипті. Ці праці справили на нього велике враження. Це були ті матеріали, яких йому давно бракувало в його довголітніх дослідженнях Біблії.

Найдавніші тексти, які євреї взяли до своєї Біблії, були створені мирними хліборобами, правдивими і лагідними, закоханими у природу й музику шумерами. Коли кочові племена семітів .завоювали їх, рабннн почали переписувати шумерський епос і міфологію з їхніх глиняних клинописних табличок, створюючи таким чином своє "святе письмо". На основі біографії видатних історичних осіб Ур Намму, Гаммурабі, Саргона Першого рабини створили вигадану постать пророка Мойсея, який нібито був автором П'ятикнижжя, що увійшло до складу Старого Заповіту. Нині відомо, хто був справжнім автором перших біблійних текстів. Це рабин Єзекіїл, який взяв у шумерів основні богознавчі концепції, законодавчі основи, оповідання про сотворения світу, світовий потоп, Ноєв ковчег (у шумерів Зюдзюрин ковчег) і пристосував їх до юдейських інтересів. Він також скомпонував "Божі заповіді Мойсея", які запозичив із шумерських законів, що були викарбувані на кам'яній стіні володаря Гаммурабі.

Другим творцем став Ездра, що походив із касти рабинів-садукеїв. Він збудував юдейський храм Єгови в Єрусалимі, де в 444 р. до н. ч. виголосив промову і зачитав свої писання, назвавши їх Мойсеевими. Ездра зумів переконати паству в тому, що це "святе письмо" знайдене ним в руїнах єрусалимського храму царя Соломона.

Нині шумерологи та єгиптологи знаходять давні тексти, які красномовно свідчать про пряме запозичення. Наприклад, Приповідки Соломонові взяті з єгипетської книги "Поучения Аменхотепа" (дослідження професора Шонфіла). У Біблії також наявні запозичення з Гетітського кодексу хліборобських племен Малої Азії. Навіть євреї у "Світовій історії єврейського народу" визнають це: "Ми тепер знаємо, як багато навчився Ізраїль від Єгипту і Месопотамії".

Книги Нового Заповіту упорядковувалися в перші століття нашого часу послідовниками Ісусового вчення. Ці книги названі євангеліями. Слово євангеліє первісно означало "винагорода за благу вість". Пізніше стало означати саму "благу вість" про появу видатної особи. Цим словом стали називати й книги, в яких викладено життєпис Ісуса А євангелістами називають авторів цих життєписів, яких у Біблії нині чотири: Матвій, Марко, Лука, Іван (хоча це авторство символічне). На початку нашої ери таких євангелій писали сотні. Кожне з них мало свою версію про життя, муки і воскресіння "сина Божого". Існувало безліч різних християнських сект. Автор II ст. Цельс писав, що його сучасники християни не відчували докорів сумління, переписуючи й виправляючи євангелія, щоб заперечити звинувачення на свою адресу.

У Римській імперії ще вважалося, що віра християнська -- рабська, тому поважні римляни трималися своєї традиційної віри. Візантійський імператор Костянтин (274--337 р. н. ч.), який у боротьбі з Максентієм потребував допомоги, контактував із рабами-християнами. Вони робили несподівані напади на ворога із засідок, таємно повідомляли імператора про переміщення противника. Тому в 313 р. Костянтин видав "Міланський едикт", за яким надавалося християнам рівне право з представниками інших віросповідань, і тим самим створив вигідні умови для розвитку християнства.

Проте серед християн існувало стільки поглядів на Ісуса, скільки було фомад: одні казали, що Ісус -- бог, другі -- напівбог, треті -- син юдейського бога Єгови, четверті зовсім не визнавали його Богом, вважаючи лише пророком. Тоді імператор Костянтин, сам язичник, вирішив об'єднати ці громади, спрямувавши їх на користь імперії. В 325 р. він скликав собор єпископів, який відбувся в невеликому селищі Нікеї, щоб узаконити головні християнські канони. Між "святими" отцями розпалилася суперечка, що дійшла до бійки. Єпископ Миколаїв виступив за впровадження культу Святої Трійці. Його противником став архієрей Аріус, котрий твердив, що поняття Святої Трійці є "поганським", тобто язичницьким. Тоді Миколай жбурнув у Аріуса цеглину, розбивши йому голову, зірвав з нього ризи і вирвав з рук Євангеліє. Імператор підтримав Миколая, визнавши, що проголошення Ісуса богом буде вигідне для нього, бо він стане вважатися намісником бога на землі. Іконописці почали зображати бога з обличчям імператора

Після Нікейського собору всі євангелія, крім чотирьох, котрі й нині є у Біблії, були заборонені й визнані апокрифами (недостовірними). Але теологічні суперечки, що не вщухали протягом кількох століть, час від часу вимагали перегляду основних положень віри. Відбувалися інші собори, які, зрештою, привели до остаточного поділу християнських церков на Східну й Західну. Це сталося в 1054 р. -- папа Лев IX та патріарх Константинопольський піддали один одного анафемі (церковному прокляттю). З цього часу починається самостійне існування двох церков: Східної (куди входять ортодоксальна, або православна, та греко-католицька) і Західної (римо-католицька).

Сучасні наукові відкриття проливають світло на невідомі раніше сторінки життя Ісуса Нині вже перестали заперечувати його існування, оскільки визнано, що цілком можливо Ісус був історичною особою. В 40-х -- 50-х роках XX ст. на узбережжі Мертвого моря в Ізраїлі проводилися археологічні розкопки. У Кумранській печері були знайдені давні рукописи, з яких дізналися про дати життя царя Ірода, Ісуса, його брата та одного з апостолів. Цар Ірод помер у 4 р. до н. ч., отже, Ісус не міг народитися після смерті царя, адже, за Біблією, Ірод, шукаючи Ісуса, влаштував "побиття немовлят", яким було близько двох років. Значить Ісус народився раніше від "Різдва Христового"? Дослідження деяких зарубіжних вчених доводять, що Ісус був врятований від смерті своїми учнями, котрі під час сонячного затемнення зняли його з хреста. Він був одружений з Марією Магдалиною і мав сина Вараву. Проживши близько сімдесяти років, Ісус загинув під час нападу римлян на фортецю Масада". Для створення нової віри церковникам потрібні були легенди про воскресіння "боголюдини", і вони їх створювали. В євангеліях описи воскресіння Ісуса практично відсутні, тільки повідомляється, що він воскрес.

Уся література, що критикувала християнство, була знищена в період II--VIII ст. її вилучали з бібліотек і сховищ у всіх країнах, де християнство оголошували державною релігією. Так, праця грецького філософа Цельса "Правдиве слово", написана в 176 р., була знищена християнською церквою. До нас дійшли тільки цитати (виписки) з цієї книги, зроблені Орігсном, автором твору "Проти Цельса" (111 ст.).

Ніхто не замислюється, чому Ісус не залишив жодного рядка свого вчення і автобіографії. Невже він був неграмотний? Але ж, за євангеліями, Ісус знав "Закон", тобто Тору чи Талмуд, отже, якось він мав би його читати. Забувають, що Ісус був сповідником юдаїзму, про що неодноразово нагадують євангелії: "Кажу ж, що Христос для обрізаних став за служку, щоб отцям потвердити обітниці" (Біблія, Рим., 18:8); або слова самого Ісуса: "Я посланий тільки до овечок загину-лих дому Ізраїлевого" (Біблія, Матвія, 15:24). Відомо, що він проповідував у синагогах: "І ходив він по всій Гал ідеї, по їхніх синагогах навчаючи, та євангелію Царства проповідуючи" (Біблія, Матвія, 4.23).

Другою визначною працею у галузі українського біблієзнавства XX ст. стала невелика книжечка професора Володимира Шаяиа "Біблія як ідеологія", у якій автор порушує проблему об'єктивного вивчення Біблії: "... тут зустрічаємося з дивним фактом. Об'єктивне дослідження Біблії саме як ідеології, наштовхується на великі перепони тому, що юдаїзм став основою для християнства. Можна навіть сказати, що це питання замовчувалося істориками релігій чи екзегетами... Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до досліду Біблії. А саме тому, що біблія є досьогодні предметом релігійного культу як у системі юдаїзму, так і хрнстиянізму, який її успадкував. А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані проминути саме їх ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. Її справедлива історична оцінка стається відразу предметом обурених емоцій".