"Екстраординарна форма" латинської меси в культурно-релігійній ідентичності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова (Україна, Київ)

«Екстраординарна форма» латинської Меси в культурно-релігійній ідентичності

Остащук І. Б., доктор філософських наук,

професор кафедри культурології

Аналізується вживання богослужіння в «екстраординарній формі» латинської Меси у сучасній Католицькій церкві як вираження традиціоналізму в культурно-релігійній ідентичності консервативної частини римо-католиків. Досліджується motu proprio «Summorum Pontificum» Бенедикта XVI, зокрема аргументи на користь збереження старого обряду основного католицького богослужіння. Порівнюється стару й нову форми літургії латинського обряду, окремі символічні значення її змісту.

Ключові слова: «екстраординарна форма» латинської Меси, «тридентська» Меса, Католицька церква, культурно-релігійна ідентичність, традиціоналізм. латинський меса екстраординарний церква

Проблема культурно-релігійної ідентичності для сучасних європейців постає особливо гостро перед викликом нових демографічних обставин, зокрема присутністю емігрантів із цілком відмінною ментальністю й аксіологічно-етичними домінантами. Таку ситуацію повинні обговорювати й вирішувати не тільки політики, але й звичайні громадяни, демонструючи своє сприйняття власної традиції, особливо в світлі протистояння консервативній орієнтації своїх нових «сусідів». Одним із виражень традиціоналізму й консерватизму сучасних римо-католиків є бажання використання в богослужінні «екстраординарної форми» латинської Меси.

Метою нашої статті є дослідження основних рис «екстраординарної форми» латинської Меси у контексті сучасної культурно-релігійної ідентичності.

В українській релігієзнавчій науці ця проблема не аналізувалася, хоча її актуальність полягає не тільки в теоретичній науковій площині, але й в аспекті практичного пізнання богослужіння Католицької церкви у тій формі римського обряду, який протягом століть визначав релігійну й культурно ідентичність католиків, слугував джерелом мистецького та художнього натхнення.

Ольга Сєдакова ставить гострі питання про секуляризм сучасної об'єднаної Європи, яка не бачить себе категорично атеїстичною, але вважає своїм корінням саме епоху Просвітництва. Попри декларацію свободи совісті й віросповідання як особистої справи, наповнює тривогою змістова незаповненість секуляризму: «що ж таке ця цивілізація, чим вона протиставлена новим варварам? Лише тим, що в ній є культура терпимості, плюралізм думок? Чи є ще якийсь загальний позитивний мотив? Адже якщо «Франція - це Шарлі» розуміти надто буквально, це сумно: майже двотисячолітня культура представляється одним маленьким сатиричним журналом. Франція - це абатство Клюні, і драма Расіна, і думка Паскаля, і живопис Ватто й Сезана, і технічний геній, і...» [7]. Таке визначення концептуальних топосів у культурній ідентичності не є лише суто інтелектуальним прив'язуванням до старої традиції. Колишній генерал ордену домініканців Тімоті Редкліф пише з цього приводу: «Ми живемо в новому світі, котрий Зигмунт Бауман із Лідського та Варшавського університетів назвав «текучою сучасністю». У новому світі відбувається циркуляція товарів менш важких, ніж вугілля, сталь і так далі - а саме: образів, логосу, символів та знаків. Ми живемо в так званому «образонасиченому суспільстві». У цьому новому світі дивна зосередженість християн на силі знамень та знаків може видатися загалом не такою вже дурістю. Якщо ми відшукаємо знамення надії, світ буде уважним до них і одразу поширить їх по Інтернету» [6, с. 29].

Одним із найбільш ревних серед ієрархії сучасної Католицької церкви прихильників надзвичайної форми Меси є американський куріальний кардинал Реймонд Лео Бьорк, який послідовно відстоює консервативні позиції у питаннях віровчення та дисципліни в Католицькій церкві, зокрема гостро критикує американських політиків, котрі помірковано оцінюють різноманітні проблеми біоетики. Прелат звертає увагу не тільки на культурно- ідентифікаційне значення, але й на феноменологічно- літургійний аспект: «внаслідок способу реформи обряду Меси під певними кутами зору випав з уваги факт, що під час св. Меси маємо справу з Божим актом, актом поєднання неба й землі. До тієї міри, що окремі особи почали - помилково - вважати, що відправляння святої Літургії є дією, що їм належить, так наче самі її винайшли і вона може стати предметом експериментування. Правда про святу Літургію є цілком іншою. Отож, свята Літургія є справою Ісуса Христа, що живе в Своєму містичному Тілі завдяки зішестю Святого Духа» [11]. Як бачимо, на одній із гомілій він досить стримано, але виразно критикує літургійну реформу Другого ватиканського собору. В одному з інтерв'ю з нагоди восьмої річниці (2015 р.) оголошення motu proprio «Summorum Pontificum» (7 липня 2007 р.) Бенедикта XVI кардинал консерватор звернув увагу на єдність «lex orandi, lex credendi» (лат. «закон молитви - закон віри», або, іншими словами, яка «молитва - така й віра») у сучасній євангелізації (чи, швидше, - реєвангелізації) західного світу глибокої форми відправляння богослужіння, в якій кожен жест, слово, символ наповнені важливим значенням, що посідає потенціал навернення людини ХХІ ст. до християнських цінностей та осягнення розуміння присутності Бога в священнодійстві: «Якщо свята Меса відправляється антропоцентричним способом, якщо є лише публічним діянням, то не залишає тривалого сліду в духовному житті. Одним зі способів звернення людей до віри є повернення гідності Літургії. Відправляння Меси з пошаною завжди притягує людей до таємниці спасіння. Тому також вважаю, що целебрування Меси в надзвичайній формі може виконувати дуже важливу роль у новій євангелізації завдяки експонуванню трансцендентного характеру святої Літургії» [10]. Кардинал Р. Л. Бьорк критикує концелебрацію (співслужіння) Меси кількома священиками (за винятком, коли головним служителем є єпископ), адже це веде до зменшення ролі унікальності священика в літургії, а також т.зв. імпровізації під час Меси, коли священик додає власні слова в затверджені літургійні тексти [див.: 2].

Отже, однією з форм вираження сучасного релігійного й культурного традиціоналізму є офіційний дозвіл Апостольської Столиці на відправляння Святої меси в тридентському обряді. Попередній папа Бенедикт XVI 7 липня2007 р. видав motu proprio «Summorum Pontificum», в якому відновлює тридентську Месу в її правах та підкреслює, що вона ніколи не були відмінена: «Римський Месал, який опублікував Павло VI, є ординарним вираженням «lex orandi» («закону молитви») Католицької церкви латинського обряду. Попри це, Римський Месал, який оприлюднив Пій V та перевидав блаж. Іван ХХІІІ, повинен вважатися екстраординарним вираженням того ж «lex orandi» та до нього слід відноситися з належною пошаною через його гідного поваги давнього обряду. Ці два вираження «закону молитви» Церкви жодним чином не внесуть розділення в «lex credendi» («правила віри») Церкви; вони обидва є двома формами єдиного римського обряду» [1]. Саме Бенедикт XVI запроваджує це окреслення «екстраординарна форма літургії».

Тридентська Меса - це Свята меса Католицької церкви, що відправляється у традиційному (класичному) римському обряді, що постав шляхом органічного континуального розвитку від апостольських часів. Кульмінацією Меси традиційного римського обряду був т.зв. «Римський канон», що функціонував у наближеній до сучасної форми вже в IV ст. і не піддавався змінам від часів св. Григорія Великого (VI ст.).

Кардинал Йозеф Рацінгер ще до свого обрання на катедру святого Петра зі стривоженістю відзначав, що в оновленій Месі розуміння жертвопринесення під час євхаристії ставиться під великий знак питання не тільки вірними, але й фаховими літургістами: «Хто сьогодні говорить про «Божественну Євхаристійну Жертву»? Ідея жертвопринесення сьогодні дивовижно активно дискутується серед католиків не меншою мірою, ніж серед протестантів. Люди розуміють, що концепція, яка в різних формах і назавжди заволоділа не тільки історією Церкви, але й всією історією людства, повинна виражати щось, що лежить у самих основах і стосується також і нас. Проте водночас повсюдно зберігаються і колишні погляди Просвітництва: звинувачення в магії та язичництві, протиставлення богослужіння і служіння Слова, обряду й морального духа, уявлення про християнство, котре залишає богослужіння та йде у світ» [4].

Кардинал Альфонс М. Стіклер SDB зіставив окремі особливості старої і нової форм римського обряду:

1. Меса св. Пія V акцентувала чітко жертвенний характер Святої меси. Натомість, оновлений обряд підкреслює літургію слова та комунію, а також впроваджує нові т.зв. євхаристійні молитви, хоча раніше Римська церква мала завжди лише один Канон. Раніше священик переважно в тиші промовляв слова Канону та інших молитов, зараз майже вся Меса служиться голосно.

2. Обернення служителя лицем до вірних під час Меси раніше було заборонене, оскільки більше відповідало б дружнім зібранням, а не головному богослужінню Церкви. Відомо, що саме так стоять протестантські пастори.

3. Т.зв. Римський канон, що становив центр екстраординарної Меси, походить, згідно свідоцтв Тридентського собору, з апостольської традиції, і його впорядкував ще папа св. Григорій Великий. Західна церква ніколи не мала інших канонів. Саме таку формулу консекрації підтверджує як незмінну понтифік Інокентій ІІІ (1198-1216), св. Тома Аквінський проаналізував її в окремій статті, а Флорентійський собор (1437) explicite її затвердив.

4. І Тридентський собор і ІІ ватиканський собор підтвердили після довгих теологічних дискусій важливість збереження латинської мови в римському обряді (обидва вселенські зібрання допускали національні мови лише як виняток із загального правила). Правда, у реальності виняток став правилом. Через національні мови відбулася вульгаризація Святої меси, а переклади призвели до доктринальних непорозумінь і помилок [див.: 12].

Луї Боєр ґрунтовно аналізує специфіку розташування вівтаря та обернення священика обличчям на Схід в екстраординарній формі Меси. У стародавні часи, зокрема у євреїв, як і греків та римлян, не було таких столів, до котрих призвичаєна сучасна людина. Вони не були ані продовгуваті, ані округлі, а в формі літери сігма, тобто форми півкола. За такими столами всі займали місця із зовнішнього боку, а внутрішня сторона залишалася вільною з огляду на обслуговування трапези. Відповідно, жодна особа не була звернена обличчям до іншої, а всі були обернені в одному напрямку. Саме так виглядала організація трапези, зокрема святкової, наприклад, пасхального седера (правда, євреї завжди дивилися в сторону святого міста Єрусалим). Водночас християни поверталися швидше на географічний Схід: євангельська ремінісценція про «Сонце, що сходить» (пор.: Лук. 1, 78). Саме цим перші християнські громади відрізнялися від синагог. У ранній Церкві було два варіанти: повернена до Сходу була або апсида храмової будівлі, або вхід до неї. Перший випадок був найбільш поширений, коли целебранс ставав зі сторони вірних. В іншому випадку (як у сучасній Базиліці святого Петра у Ватикані) повертався до них обличчям, стоячи з іншої сторони вівтарного столу.

Проте намагалися уникнути другої ситуації, в котрій вірні змушені були повертатися спиною до вівтаря і самого служителя, щоб спрямуватися на Схід.

В екстраординарній літургії священик був пастирем, головою тіла, до котрого належать усі вірні. Служитель і люди стояли з однієї сторони вівтаря, він ніби притягував їх до єднання у відправлянні Жертви. Коли ж вірні лише приглядаються до того, що чинить священик, який відділений від них, обернений обличчям, то ступінь заангажованості у євхаристію є значно меншим. Л. Боєр досить категорично вважає, що кожен повинен обрати: або сакраментальна літургія, котра включає, впроваджує, поєднує з Жертвою, або літургія як звичайне видовище [див.: 9].

Польський науковець Павел Адамський здійснив порівняльний аналіз Novus Ordo і традиційного обряду. Можемо, вслід за вченим, прослідкувати відмінності за окремими частинами Меси.

Вступний псалом, Confiteor, Aufer a nobis, Oramus te. В реформованому обряді літургія розпочинається зі знаку хреста. Традиційна ж Меса розпочиналася з молитов «на сходинах вівтаря», що були свого роду приготуванням священика перед початком відправляння богослужіння. У новій формі вівтар змінився на стіл, з-за котрого духовний звертається до зібраних (виразний вплив протестантських спільнот). Змінила свій характер також загальна сповідь, з якої «викинуто» святих, а до «братів» додано в дусі рівноправності також «сестер». Священик промовляє Confiteor разом із вірними, але після нього не відбувається розгрішення. Ліквідована теж молитва «Indulgentiam», котра завершувала покутний акт визнавання гріхів перед цілим небом і мала силу відпускання щоденних гріхів перед євхаристією. Викинуто дві наступні молитви «Aufer a nobis» i «Oramus te», оскільки прохання про очищення, що в них містилося, недоречне без відповідного вступу й покаяння.

Пресвята Трійця: Kyrie та інші молитви. П. Адамський вважає, що зміна цієї частини Меси є копіюванням реформи Мартина Лютера, який зменшив кількість інвокацій у Kyrie eleison із 9 до 6, що змінило загалом традиційні взивання Пресвятої Трійці (по три для кожної Особи) на форму діалогу. Це не єдиний приклад елімінації тринітарної символіки у новому обряді: викинуто молитви «Suscipe Sancta Trinitas» із жертвування та «Placeat tibi, Sancta Trinitas» перед кінцевим благословенням, відмовляння Префації до Пресвятої Трійці обмежено лише в день Її урочистості, тобто один раз у рік.

Offertorium. Ця частина літургії ділиться на три частини: представлення жертв Богові, акт іммоляції та причастя. Характер першої з них зводиться до того, що хліб і вино призначені на те, щоб стали тілом і кров'ю Ісуса Христа. Їх приноситься Богові з проханням про освячення. Сучасні тексти не наштовхують вірних на думку про те, що вони присутні під час повторення безкровної жертви.

Канон Святої Меси. Лексема «канон» означає дослівно «стале правило», що узгоджується з традицією Латинської церкви, в якій постійно існувала лише одна євхаристійна молитва, порівняно зі східними церквами, котрі використовували численні анафори. Повний текст Римського канону представлено вже у трактаті «De Sacramentis» на межі IV-го i V-го віків, а усна традиція приписує працю над деякими його частинами самому святому Петрові. У новому варіанті Меси існує кілька варіантів Римського канону, тексти котрих викликають чимало сумнівів щодо джерел запозичення [див.: 8].

Кардинал Й. Рацінгер, один із сучасних неоконсерваторів, ревно захищає спадок тридентської Меси, розуміючи її глибокий зв'язок із багатостолітньою традицією Церкви, незамінний теологічний зміст і вплив на всю західну культуру: «Тридентський собор не помилився - він опирався на міцний ґрунт Традиції Церкви [...] Одне має бути зрозуміло: літургія - не площадка для експериментів із богословськими гіпотезами [...] Наша участь, звичайно ж, необхідна, але як засіб нашого смиренного входження під сінь духа літургії та служіння Тому, Хто є її головною дійовою особою: Ісусові Христу. Літургія - не вираження самовідчуття спільноти [...] Це одкровення, що приймається у вірі й молитві, і міра її - вічна віра Церкви, в якій приймається одкровення. Форми, котрі надаються літургії, можуть відрізнятися в залежності від місця і часу, як і відмінні і самі обряди. Однак важливий зв'язок із Церквою, яка, зі свого боку, об'єднана вірою з Господом» [4].

У представленій публікації не будемо аналізувати критики певних моментів екстраординарної Меси, що вимагає окремого дослідження. Але дозволимо собі процитувати міркування літургіста Міхаеля Кунцлера, який відзначає певні надто консервативні акценти у тридентській Месі: «Обидва принципи - уніфікація і незмінність - мали забезпечити збереження в католицькому світі католицької ідентичності, незалежно від культурних відмінностей, за чим повинна була стежити заснована у 1588 р. Конгрегація у справі обрядів. Те, що при цьому довелося змиритися із дечим сумнівним - що сьогодні розглядають як помилку, - щоб зберегти статус кво (напр., приватна літургія, відправа без причастя вірних), стало явним після реформ ІІ Ватиканського Собору» [3, с. 262].

Відомо, що основним документом, котрий поклав початок ґрунтовному оновленню офіційного церковного культу й молитовної традиції, є Конституція про Священну літургію (Sacrosanctum Concilium): «Закликаючи мирян до більш повної та діяльної участі в літургії (SC 14), вона підштовхнула до капітального перегляду літургійних текстів і Требника з метою зробити літургію ще більш плідною для життя Церкви (SC 21) [...] Багато пропозицій і пробні кроки в справі оновлення, намічені цією конституцією, за багато років, що минули з часу Собору, уже стали загальним місцем: літургійна проповідь, молитва вірних або соборні молитви Церкви, традиція привітання миру, причащання мирян під двома видами, співслужіння, спів парафіян під час служби та багато інших літургійних функцій» [5, с. 304-305].

«Екстраординарна форма» латинської Меси, зокрема підтвердження в останні роки її цілковитої включеності у культову практику сучасної Римсько-католицької церкви, визнання цінності її теологічного й мистецько- символічного спадку, є свідченням непроминальної актуальності традиції як в індивідуально-екзистенційному шляху спілкування з Богом, так і в загальнокультурних тенденціях. Прихильність окремих груп католиків до цієї передсоборної літургії є свідченням виразного традиціоналізму в релігійно-культурній ідентичності й прихильності до консерватизму як у літургійному культі, так і в питаннях віровчення й моралі.

Список використаних джерел

1. Бенедикт XVI. Motu proprio «Summorum Pontificum» [Електронний ресурс] / Бенедикт XVI. Режим доступу: http:// summorum-pontificum.ru/traditional-mass/documents/motu-proprio/.

2. Глава высшей папской судебной инстанции против концелебрации и импровизации на св. Мессе [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.katolik.ru/mir/111265-glava-vysshej-papskoj-sudebnoj-instantsii-protiv-kontselebratsii-i- improvizatsii-na-sv-messe.html.

3. Кунцлер М. Літургія Церкви / пер. з нім. монахині Софії / М. Кунцлер. Львів: Свічадо, 2001. 616 с.

4. Ратцингер Й., кардинал. Богословие литургии. Лекция [Електронний ресурс] / кард. Й. Ратцингер. Режим доступу: http:// www.benediktxvi.ru/text/ratz-lekz-liturg.html.

5. Рауш Т Церковь и собор / Т. Рауш // Современное католическое богословие. Хрестоматия / Под ред. Хейза М. А., Джирона Л. / Пер. с англ. М.: ББИ св. апостола Андрея, 2007. С. 287-310.

6. Рэдклифф Т. ОР. Быть христианином: в чем тут суть? / Пер. с англ. А. Дубининой / Т. Рэдклифф ОР. К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2015. 288 с.

7. Седакова О. «Активисты» - горе нашей страны» / О. Седакова [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.novayagazeta. ru/arts/67586.html.

8. Adamski P. Owoce rewolucji liturgicznej [Електронний ресурс] / P. Adamski. Режим доступу: http://www.tradycja.koc.pl/art1.htm.

9. Bouyer O. L. Ustawienie i zorientowanie oltarza [Електронний ресурс] / L. O. Bouyer. Режим доступу: http://www.tradycja.koc.pl/ Bouyer.htm.

10. Forma nadzwyczajna, skarb dla calego Kosciola (wywiad z kardynalem Burkiem), available at: http://www.paixliturgique.pl/.

11. Kardynal Burke - nast^pny promotor formy nadzyczajnej, available at: http://rzymskikatolik.blox.pl/2011/04/KARDYNAL-BURKE-8211-NASTEPNY-PROMOTOR-FORMY.html.

12. Verbum traditionis [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.tradycja.koc.pl/pytania.htm.

Размещено на Allbest.ru