Характерні риси конфуціанства як релігії

Размещено на http://www.allbest.ru/

Характерні риси конфуціанства як релігії

Виникнення конфуціанства завжди пов'язується із стародавнім Китаєм. У чому специфіка релігійної структури і психологічних особливостей мислення, всієї духовної орієнтації в Китаї?

Тверезо мислячий китаєць ніколи не замислювався над таємницями буття, проблемами життя і смерті, проте він завжди бачив перед собою еталон порядності і вважав за свій священний обов'язок йому наслідувати. Китаєць над усе цінує своє матеріальне життя. Величезними і загальновизнаними пророками тут вважалися насамперед ті, хто вчив жити гідно й у відповідності з прийнятою нормою, а не в ім'я благополуччя на тім світі або порятунку від страждань.

Усі ці специфічні особливості системи цінностей, що склалися у Китаї за тисячоліття, передували епосі Конфуція, підготували країну до сприйняття тих принципів і норм життя, які назавжди увійшли в історію під назвою конфуціанство. Суть їх уже тоді, задовго до Конфуція, зводилася до відособлення ірраціональних основ релігії і звеличення раціональних основ етики, підпорядкування релігійно-етичних норм вимогам соціальної політики й адміністрації.

Конфуцій (Кун Фуцзи) народився і жив в епоху великих соціальних і політичних потрясінь, коли Китай перебував у тяжкій кризі. Влада чжоуського правителя давно послабилася, хоча він і продовжував вважатися сином неба і виконував свої функції первосвященика. Руйнувалися патріархально-родові норми, у жорстоких міжусобицях гинула родова аристократія, на зміну їй приходила централізована влада правителів окремих каст, що опиралися на адміністративно-бюрократичний апарат із незначного служилого чиновництва. Виступивши з критикою своєї епохи і високо оцінивши минуле, Конфуцій на основі цього протиставлення створив свій ідеал удосконаленої людини Цзюн-Цзи.

Високоморальний Цзюн-Цзи, сконструйований Конфуцієм як еталон для наслідування, володіє двома важливими, за його уявленнями, гідностями: гуманністю і почуттям обов'язку. Поняття гуманність (жень) складалося з багатьох якостей: скромність, справедливість, стриманість, гідність, безкорисливість, любов до людей тощо. Жень -- це високий, майже недосяжний ідеал, характерними рисами якого володіли лише стародавні: із сучасників Конфуцій вважав гуманним, включаючи й себе, тільки свого рано померлого улюбленого учня Янь Хуеня. Обов'язок це моральне зобов'язання, яке гуманна людина завдяки своїм доброчесностям несе в собі сама. Почуття обов'язку, як правило, обумовлене знаннями і вищими принципами, але не розрахунком. Конфуцій розробив і ряд інших понять, включаючи вірність і щирість (чжень), благопристойність і дотримання церемоній і обрядів.

Конфуцій щиро прагнув створити ідеал лицаря доброчесності, який бореться за утвердження високої моралі, проти існуючої несправедливості. Однак, як це трапляється, з перетворенням його учення в офіційну догму, на перший план виступила не суть, а зовнішня форма, що виявилася переважно в демонстрації відданості старовині, повазі до старших, удаваній скромності й порядності. В середньовічному Китаї поступово склалися і були канонізовані певні норми і стереотипи поведінки кожної людини, залежно від того, яке місце вона займала в соціально-чиновницькій ієрархії.

У будь-який момент життя, на будь-який випадок у щасті й горі, при народженні й смерті, вступі до школи чи призначенні на службу, завжди і в усьому існували фіксовані й обов'язкові для всіх правила поведінки. В епоху Хань було складено детальний збірник цих правил зовнішньої ввічливості і церемоній, а саме трактат Лі-цзи, компендіум конфуціанських норм, який використовували протягом більше двох тисяч років. Усі записані в цій обрядовій книзі правила належало знати і застосовувати на практиці, причому з більшим старанням, чим вище становище в суспільстві займала людина.

Конфуцій, відштовхуючись від сконструйованого ним соціального ідеалу, сформулював основи такого соціального порядку, який хотів би бачити в Піднебесній: "Хай батько буде батьком, син сином, цар -- царем, чиновник -- чиновником, хай все в цьому світі хаосу і мішанини стане на свої місця, всі будуть знати свої місця, права і обов'язки, робити те, що їм належить. Упорядковане таким чином суспільство повинно складатися з двох категорій, верхів і низів, тих, хто думає і управляє, і тих, хто трудиться і підкоряється". Критерієм поділу на верхи та низи були не знатність походження і тим більше не багатство, яке Конфуцій зневажав, а лише знання і чесноти, точніше, ступінь близькості людини до ідеалу Цзюн-Цзи. Формально цей критерій відкривав шляхи для будь-кого, хто приносив "в'язку сушеного м'яса", тобто плату за навчання. Фактично справа була складнішою: чиновники були відокремлені від простого народу "стіною ієрогліфів", тобто перешкодою, яку важко подолати письменністю.

Однією з найважливіших основ соціального порядку за Конфуцієм було суворе підкорення старшим. Будь-хто із старших: батько, чиновник чи імператор це незаперечний авторитет для молодшого. Сліпа покора його волі, слову, бажанню це елементарна норма держави в цілому, клану, сім'ї. Невипадково Конфуцій полюбляв говорити, що держава -- це велика сім'я, а сім'я -- це мала держава.

Культ предків і норми "Сяо". Йдеться про культ предків, як мертвих, так і живих. Значно змінивши зміст і форми цього культу, відомого в своїх основних рисах майже всім народам, конфуціанство надало йому глибокого змісту і перетворило в найперший обов'язок кожного китайця, універсальну і загальну норму поведінки. Саме з цією метою Конфуцій розробив учення про Сяо, синівську пошану.

Сяо -- це основа гуманності. Бути чемним сином зобов'язаний кожен, а особливо людина письменна, освічена, яка прагне до ідеалу Цюн-Цзи. Суть Сяо служити батькам за правилами обов'язку Лі, поховати їх за правилами Лі і приносити їм жертви за правилами Лі. Культ синівської пошани з часом досяг у Китаї загального визнання і став нормою життя. Оповіді про визначні вчинки Сяо, зібрані у збірнику "24 приклади Сяо", перетворилися в об'єкт захоплення і наслідування. Наприклад, зразок Сяо із цього збірника: восьмирічний хлопчик літніми ночами не відганяв від себе комарів: нехай вони краще кусають його, щоб не турбували батьків; чемний син голодного року відрізав кусок свого тіла аби зварити бульон для знесиленого батька. Ці та багато інших прикладів-розповідей повинні були з дитинства виховувати в людині шанобливого сина, готовність до пожертви в ім'я культу сім'ї і клану. Конфуціанський культ предків і норми Сяо сприяли розквіту цього культу. Сім'ю вважали стрижнем суспільства, інтереси сім'ї переважали над інтересами особи, яка розглядалася лише крізь призму її (сім'ї) вічних інтересів. Дорослого сина женили, дочку віддавали заміж за вибором і рішенням батьків, причому це вважалося настільки нормальним і природним, що проблема любові при цьому не ставала ні перед ким. Любов, тобто щось особисте, було чимось незрівняно нижчим, аніж інтереси сім'ї, яка вважалася категорією високого обов'язку. Любов могла прийти після шлюбу, а могла зовсім не прийти. Але це ніколи не заважало нормальному існуванню сім'ї і виконанню подружжям свого усвідомленого соціально-сімейного обов'язку, який виражався у збереженні інтересів сім'ї, тобто у народженні дітей, насамперед синів, покликаних продовжувати рід, зміцнювати позиції сім'ї у віках.

Процес перетворення конфуціанства в офіційну доктрину централізованої китайської імперії зайняв чимало часу. Спочатку необхідно було детально розробити вчення, домогтися його поширення в країні, що й було успішно зроблено послідовниками Конфуція. Успіхам конфуціанства великою мірою сприяло й те, що -- це вчення ґрунтується на невеликих змінах давніх традицій, на звичних нормах етики і культу.

В умовах епохи Чаньго (V--III ст. до н. є.), коли в Китаї сперечалися різні філософські школи, конфуціанство за своїм значенням і впливом посідало перше місце, незважаючи на те, що запропоновані послідовниками конфуціанства методи управління країною тоді не одержали визнання. Цьому завадили суперники конфуціанців легісти.

Вчення законників -- легістів різко відрізнялося від конфуціанського. В основі легістської доктрини лежав безумовний примат писаного закону, сила й авторитет якого повинні триматися на палочній дисципліні і жорстоких покараннях. Грубі методи легізму для правителів були більш вигідними й ефективними, бо вони дозволяли тримати в руках централізований контроль над приватним власником, що мало велике значення у боротьбі за об'єднання Китаю.

Синтез конфуціанства з легізмом виявився нескладною справою. По-перше, незважаючи на значні відмінності, легізм і конфуціанство мали чимало спільного. Послідовники обох доктрин мислили раціоналістично: і для одних, і для інших цар був найвищою інстанцією, міністри, чиновники є його основними помічниками в управлінні, а народ -- відсталою масою, якою треба керувати для його ж блага. По-друге, цей синтез був необхідний: запроваджені легізмом методи й інститути, без яких не можна керувати імперією, в інтересах тієї самої імперії слід поєднувати з повагою до традицій і патріархально-класових зв'язків, що й було здійснено.

Перетворення конфуціанства в офіційну ідеологію стало поворотним пунктом в історії цього вчення і самого Китаю. Якщо раннє конфуціанство, закликаючи вчитися у стародавніх, передбачало за кожним право самому роздумувати, то тепер набирала сил доктрина абсолютної святості й непорушності давніх канонів. Конфуціанство зуміло зайняти головні позиції у китайському суспільстві, ідеологічно закріпити свій крайній консерватизм, який знайшов найвищий вияв у культі незмінної форми.

Спираючись на стародавні уявлення про небо і вищу небесну благодать (де), конфуціанство виробило постулат, згідно з яким правитель одержував божественний мандат (Мин) на право управляти країною лише через те, що він був добропорядним у конфуціанському розумінні цього слова. Відступаючи від прийнятих норм, правитель втрачав і право на цей мандат. За дотриманням норм пильнували конфуціанські вчені, чиновники, спадкоємці жерців чиновників інсько-чжоуського Китаю, які уособлювали в собі єдність і злиття вищої адміністрації і релігійно-ідеологічної влади.

Конфуціанська система виховання та освіти. Починаючи з епохи Хань конфуціанці не тільки тримали в своїх руках управління державою і суспільством, а й піклувалися про те, щоб конфуціанські норми і цінності стали загальновизнаними, перетворилися на символ "істинно китайського". Це призвело до того, що кожен китаєць від народження за вихованням повинен бути насамперед конфуціанцем. Це означало, що з перших кроків життя китаєць у побуті і в спілкуванні з людьми, при виконанні важливих сімейних і громадських обрядів і ритуалів діяв так, як було наказано конфуціанськими традиціями.

Виховання розпочиналося в сім'ї з дитинства, з привчання до культу предків і норм Сяо, до суворого дотримання церемоніалу в сім'ї і особливо на людях, у суспільстві. конфуціанство китай релігія духовний

У країні виник нечуваний культ письменності, ієрогліфа, конфуціанських освічених моралістів-начотників, учених-чиновників, які вміють читати, розуміти і розтлумачувати мудрість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівництво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія.

Вся система освіти в середньовічному Китаї була зорієнтована на підготовку знавців конфуціанства. Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і, як взірець, уміння писати твори, в яких вільно викладалася і коментувалася мудрість стародавніх. Такою була програма навчання в китайській школі, державній і приватній. Протягом тисячоліть саме -- це вважалося у Китаї наукою. Дати синові освіту й вивести його "в люди" це мрія кожної сім'ї в Китаї, але здійснити її було нелегко. Потрібно було вивчити кілька тисяч ієрогліфів і з їх допомогою уміти розбиратись у складних стародавніх текстах, написаних малозрозумілою писемною мовою. На це витрачалися тривалі роки наполегливої праці, та й давалась освіта не всім. Проте слід зазначити, що навчити бідного, але здібного родича вважалося справою честі всієї родини і приносило їм на випадок успіху чималу вигоду, що звичайно стимулювало добродійність.

Конфуціанці й набрані з числа чиновників ефективно керували всією великою імперією, за винятком періодів, коли Китай перебував у стані кризи і центральна влада помітно ослаблювалася. У періоди кризи особливо виявилася характерна закономірність: розквітали хабарництво і корупція (які ніколи не зникали, але в період ефективного функціонування влади певним чином обмежувалися і офіційно суворо переслідувалися).

Саме в періоди глибокого занепаду і розкладу імперії в середовищі чиновників завжди були популярні діячі, які мужньо чинили опір і викривали недоліки сучасного суспільства. При цьому вони не тільки керувалися інтересами багатостраждального народу, а й були стурбовані нелегким завданням врятувати вічні священні принципи конфуціанської держави.

Заклики цих "чесних" чиновників не заважали, звичайно, кризі йти своїм шляхом. Проте їхня діяльність не була даремною. Дехто з них приєднався до повсталих селян і навіть очолив рух, в разі його перемоги -- ставав радником нового імператора. Після їх смерті, особливо якщо вони були жертвою репресій з боку уряду, їхні дії ставали легендарними. Ці легенди підтримували в народі культ мудрих, справедливих і турботливих конфуціанських учених-чиновників. Культ цей завжди існував у Китаї.

Поняття "китайські церемонії" торкалося життя й побуту кожного китайця настільки, наскільки він у старому Китаї був причетний до конфуціанства. В цьому розумінні церемоніальні норми можна було б співставити з релігійними: подібно до того, як у межах інших релігій усі деталі ритуалу, як правило, були відомі тільки професійному духовенству, знання всього комплексу церемоній було привілеєм учених-чиновників. Серед цього освіченого прошарку старанне дотримання всіх церемоній і деталей етикету, помірність у вчинках, рухах, одязі, прикрасах тощо було не тільки природним і обов'язковим, відмітною ознакою, а й вважалося умовою престижу, критерієм освіченості. Дотримання усіх умовностей і формальностей шеньші намагалися підкреслити мету, яка відокремлювала їх від неосвіченої маси китайців, знайомих з церемоніалом лише в загальних рисах.

Культ форми породив у сфері конфуціанських шеньші дивне переплетення почуття самоповаги з показовим самознищенням. Норми поведінки передбачали принизливий тон кожного з представників обох сторін щодо самого себе ("Я, негідний, насмілююсь потурбувати...", "Як Ваше дорогоцінне прізвище?", "Ваш негідний слуга сподівається" тощо). Але така форма звертання не означала, що співбесідник (навіть якщо його поза, жест, міміка відповідали принизливому тону) насправді вважає себе нікчемним.

Форма у конфуціанському Китаї була еквівалентом релігійного ритуалу, наприклад молитви у християнстві чи ісламі, аскези чи медитації в індуїзмі й буддизмі. Чим щільнішою була сітка обов'язкового церемоніалу, тим більше людина наближалася до стану автомата. Ні вільного виявлення волі, ні сміливості й безпосередності у почуттях, ні прагнення до реалізації громадянських прав. Усе -- це замінювалось, витискалось сталою тенденцією до повного й автоматичного і докладно розробленого віками ритуалу.

Конфуціанська централізована держава, що існувала за рахунок ренти, податку на селян, не стимулювала надмірного розвитку приватного землеробства. Якщо посилення приватного сектора перевищувало допустимі межі, це призводило до значного зниження прибутків у казні й розкладу всієї адміністративної системи. Виникала криза, і в цей момент починала діяти конфуціанська теза про відповідальність імператорів і їхніх чиновників за нерозумне керівництво. Після кризи центральна влада в особі нового імператора та його оточення ставала сильнішою, а приватний сектор повинен був розпочинати все спочатку. Приблизно таку саму роль відігравало конфуціанство і в соціальних процесах. Конфуціанство виступало і як регулятор у взаємовідносинах країни з небом і від імені неба з різними племенами й народами, що населяли світ. Воно підтримало і піднесло створення ще в інсько-чжоуський період культу правителя, імператора, "сина Неба", який керував Піднебесною від імені великого Неба, 3 плином часу склався справжній культ Піднебесної серединної держави, яка розглядалася як центр Всесвіту, вершина світової цивілізації, зосередження істини, мудрості, знання й культури, реалізації священної волі Неба. Звідси починався поділ усього світу на цивілізований Китай і некультурних варварів, які населяли околиці, ледь животіли і черпали культуру з одного джерела, із центру світу Китаю.

У конкретних умовах китайської імперії конфуціанство відігравало роль основної релігії, виконувало функції офіційної державної ідеології. Висунута конфуціанством на перший план і старанно культивована соціальна етика з її орієнтацією на моральну досконалість індивіда у межах корпорації і суворо фіксованих, освячених авторитетом древності норм побуту, по суті є еквівалентом тієї сліпої і забарвленої істини, яка лежить в основі інших релігій. Не будучи релігією у певному розумінні слова, конфуціанство стало більшим, ніж просто релігія бо -- це і політика, і адміністративна система, і верховний регулятор економічних та соціальних процесів -- основа всього китайського способу життя, принцип організації китайського суспільства, квінтесенція китайської цивілізації.

Можна сказати, що саме завдяки конфуціанству з усім його культом стародавності й консерватизмом, китайська держава і суспільство не тільки проіснувало більш як дві тисячі років у майже незмінному вигляді, а й завоювало гігантську силу консервативної інерції. Двадцяте століття покінчило з конфуціанством як офіційною ідеологією, але поки що не можна сказати, що всі консервативні традиції, які живляться з джерел конфуціанства, переможені.

Размещено на Allbest.ru