Історики церкви в Університеті Святого Володимира (кінець ХIХ - початок XX): історіографія проблеми

Размещено на http://allbest.ru

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Історики церкви в Університеті Святого Володимира (кінець ХіХ - початок XX): історіографія проблеми

Арасланова С.,

аспірантка історичного факультету

Київ, Україна

Розглянуто церковно-історичні розвідки деяких викладачів Київського університету кінця ХІХ початку ХХ століття крізь призму історіографічних досліджень. Зокрема, проаналізовано діяльність В. Антоновича, С. Голубєва, П. Лашкарьова та М. Поснова. Розглянуто погляди та оцінки в історіографії стосовно церковно-релігійних праць науковців. Досліджено вклад релігієзнавців в розвиток історичної науки у стінах Університету Св. Володимира.

Ключові слова: історики церкви, Університет Св. Володимира, церковно- історична наука, В. Антонович, С. Голубєв, П. Лашкарьов, М. Поснов, історіографія.

В кінці ХІХ століття в Київському університеті в контексті розвитку історичної науки дослідженню підлягала також і церковна історія. Ґрунтовного вивчення дана галузь зазнавала в духовних академіях, але й світські історики проявляли не менший інтерес до вивчення релігії. Тим більше, що на факультеті працювали викладачі, які одночасно читали курси лекцій і в Київській духовній академії.

Завданнями даної розвідки буде висвітлення діяльності деяких істориків церкви Університету Св. Володимира в історіографії та визначення ролі цього напрямку знань у загальному розвитку історичної науки.

Актуальність теми полягає в недостатньому вивченні історіографами церковної проблематики у стінах Alma Mater у заданий період, що потребує додаткових пошуків та аналізу.

Професори Університету кінця ХІХ ст. не створили окрему школу по вивченню церковної історії, а швидше доповнювали діяльність викладачів Київської духовної академії. Вони вивчали історію церкви, як складову загальної історії. Серед викладачів Університету, які працювали над питаннями релігійної тематики, можна виділити В. Антоновича, С. Голубєва, О. Лашкарьова, М. Поснова. Звичайно, це не повний перелік дослідників релігійного напрямку в Київському університеті, а тому дана тема потребує подальшого вивчення та дослідження.

В науковій літературі інтерес до історії церкви був присутній завжди. А особливо він зріс у пострадянський період. З'явилася численна кількість досліджень, які присвячені різним аспектам церковного життя в Україні у дореволюційний час. Щодо радянської історіографії, то широкої популярності церковна проблематика не мала, з огляду на тогочасний політичний курс. Деяких релігієзнавців ми можемо знайти у бібліографічних довідниках, або в працях з церковної історіографії. Зокрема, відомий український історик та архівіст О. Оглоблин у своїй праці «Українська церковна історіографія» говорить про церковно-історичну школу у Києві до якої був причетний Університет Св. Володимира [12, с. 16]. Найбільшу кількість розвідок дотичних до нашої тематики знаходимо після отримання Україною незалежності. Основний історіографічний матеріал це: бібліографічні довідники; дослідження, які стосуються окремих істориків церкви; праці, які висвітлюють деякі питання церковної історії.

Одним з визначних вчених кінця ХІХ ст. на історико- філологічному факультеті був Володимир Антонович. Сфера його інтересів була доволі широкою. Сюди можна віднести історію козаччини, історію Литовської держави, етнографію, археологію, історичну географію [7, с. 150]. І це далеко не повний перелік заслуг науковця. Серед його розвідок можна відшукати і роздуми стосовно змін та перетворень у житті церкви.

До таких робіт відноситься «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVIII столетия», «Що принесла Україні унія», «Бакотский скальный монастырь» та інші. Так як це були незначні вкраплення в творчості Володимира Боніфатійовича, то і в історіографії ми не знайдемо багато праць, які аналізують відповідні розвідки В. Антоновича. Один з сучасників вченого, історик та публіцист С. Томашівський, зробив спробу виокремити його церковно-релігійні пошуки [16, с. 46-47]. Він характеризує в основному кілька розвідок Антоновича в яких йде мова про стан православної церкви та про вплив унії на релігійне життя на Україні в ХVП-ХVШ ст. Та ґрунтовних висновків щодо церковних досліджень Антоновича не робить, таким чином наш сучасник, доктор історичних наук В. Ульяновський вказує, що «ці узагальнення не відповідають реальному науковому здобутку вченого» [18, с. 293].

В 1923 році у Празі на світ з'явилася праця українського історіографа та громадсько-політичного діяча Дмитра Дорошенка «Огляд української історіографії». Історик виділяє В. Антоновича, як одну з визначних постатей свого часу, та не приділяє окремо увагу дослідженням історії церкви. Д. Дорошенко лише згадує роботу «Про унію та стан православної церкви», як одну з частин Архівів Південно-Західної Росії [5, с. 134]. Також Д. Дорошенко відносить постать В.Антоновича до історіографів, які були протилежні офіційній історіографії в дусі російського православ'я.

В такому ж ключі виділив Антоновича і О. Оглоблин, згадуючи його працю «Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины XVII до конца XVIII в.», та нічого не вказав про внесок дослідника в розвиток церковно-історичної науки [12, с. 18].

В сучасній історіографії саме професор В. Ульяновський, на нашу думку, і зробив найбільш кропітку та ґрунтовну роботу в дослідженні церковної історії Антоновича. Тим більше, що у своєму дослідженні науковець звернув особливу увагу на таку делікатну тему, як віра вченого В. Антоновича. Василь Іринархович прослідковує життя історика від католицького дитинства до православної зрілості. Таким чином, автор приходить до висновку, що Антонович еволюціонує від сприйняття православ'я як церковної організації (60-ті рр.) до визнання православної віри носієм основ людської моралі (останні 20 р. життя) [18, с. 311]. Що ж до науковості праць В. Антоновича, то дослідник наголошує на застарілості розвідок Антоновича (60-х рр. ХІХ ст.) та про незначущість останніх церковних робіт (90-х рр. ХІХ ст.) для сучасної науки.

Однією з останніх розвідок на поставлену нами проблематику є стаття дослідників В. Педича, В. Тельвака та В. Тельвак [15]. У ній автори проводять аналіз декількох тематичних праць В. Антоновича, показують його відношення до католицтва, до унії. Кардинально відмінних висновків від роздумів В. Ульяновського автори не приводять. Тому на даний момент в історіографії залишається ключовою думка, що характер церковно- історичних розвідок В. Антоновича змінювався протягом його життя. Від захисту православ'я з відчутною критикою католицької церкви до скромних незначних робіт зі стриманою релігійною позицією.

Про внесок Київського університету у розвиток церковно-історичної науки говорить у своєму дисертаційному дослідженні А. В. Панченко. І, зокрема, В. Антонович згадується як один з дослідників історії церкви чиї праці мали помітний вплив на розвиток церковно-історичних студій в Університеті [14, с. 54].

Постать Володимира Антоновича згадується і в історіографічному дослідженні по історії православної церкви О. Надтоки. Серед праць історика автор виділяє його роботу «Про унію і стан Православної Церкви з половини ХУІІ-го до кінця ХУЛІ» [11, с. 26-27]. Дана праця Антоновича висвітлюється як одна з важливих розвідок в історіографії церковної історії, про що свідчить її визнання та перевидання ще за життя Володимира Боніфатійовича. релігієзнавець церковний православний

Отже, основний внесок Антоновича це його роздуми на тему відносин християнських церков (православної та католицької), вплив однієї на іншу, стан православної церкви та віровчення самого Антоновича. Звичайно, в дослідженні внеску В. Антоновича в розвиток церковно- історичної науки ніяк не можна поставити крапку. Адже це питання залишається нерозкритим і потребує подальшого вивчення. Але присутність в напрацюваннях історика робіт церковного характеру свідчить про його інтерес до цієї тематики і бажання досліджувати важливі питання в історії церкви.

Ще однією з досить цікавих постатей кінця ХІХ - початку ХХ ст. в церковно-історичній науці був С. Голубєв. Його викладацька діяльність почалася в Київському університеті з 1885 року у званні приват- доцента по кафедрі історії церкви.

А вже з 1899 року Степан Тимофійович отримав ступінь доктора церковної історії, згідно з поданням Казанської духовної академії [7, с. 178]. Серед досліджуваних ним тем можна виділити праці з історії церков та монастирів («К истории киевской Трехсвятительской церкви за вторую половину ХУІІ столетия»), діячів церкви («Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники»), духовні навчальні заклади («Очерки из истории Киевской духовной академии за ХУЛІ ст.») та багато інших. Також Степана Голубєва можна віднести до історіографів історії церкви, так як він був автором лекції «Начало систематической обработки русской церковной истории».

В 1923 році Д. Дорошенко згадує Голубєва в руслі національної історіографії щодо діяльності православної церкви [5, с. 160]. Автор відносить Голубєва, як і Антоновича, до дослідників, які знаходилися поза офіційною історіографією, а належали більше до науковців культурно-національного руху.

В 1969 році виходить дослідження історика О. Оглоблина стосовно церковної історіографії в Україні. Оглоблин включає Степана Тимофійовича в число фундаторів української церковної історіографії [12, с. 16].

У своїй монографії «Історики Києво-Печерської Лаври» К. Крайній приділяє увагу в більшій мірі академічній діяльності Голубєва. Серед праць С. Голубєва автор виділяє роботу «Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники», називаючи її найгрунтовнішим дослідженням з даної теми і в наш час [9, с. 152].

Ще один дослідник наукового шляху вченого В. Ульяновський аналізує педагогічну діяльність С. Голубєва, а саме його програми та лекційні курси. Степан Тимофійович зосереджував більшу увагу на історії руської церкви, викладаючи в Університеті Св. Володимира. Йому доводилося багато часу приділяти для підготовки лекцій та самостійно збирати матеріал. Так В. Ульяновський зазначає, що ці лекції були б цікавими і сьогодні для студентів та усіх істориків церкви в Україні [17, с. 163].

В своєму дисертаційному дослідженні А. Панченко приділила один з розділів постаті вченого, як одному з визначних дослідників історії церкви [14, с. 76-103]. Автор аналізує основні напрямки діяльності Степана

Тимофійовича та наголошує на його важливому внеску в розвиток церковно-історичних студій у дореволюційний період. Також зазначає, що своєрідним нововведенням С. Голубєва була робота з таким цінним джерелом, як стародруки.

О. Надтока аналізує роботу С. Голубєва «Начало систематической обработки русской церковной истории» і характеризує його як одного з перших дослідників, який звернувся до теми церковно-історіографічних студій [11, с. 36-37]. Цю ж працю розглядає в своїй дисертації І. В. Горпинченко Дослідниця розкриває в своїй роботі пошуки С. Голубєва стосовно вивчення вітчизняної церковної історії [2, с. 13].

Такий інтерес до постаті видатного вченого в історіографії говорить про його великий вклад у розвиток церковно-історичних знань в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Та, що важливо, науковці визнають актуальність досліджень С. Голубєва і в наш час.

Один з видатних київських церковних археологів кінця ХІХ століття був Петро Олександрович Лашкарьов. Він був професором Київської духовної академії по кафедрі канонічного права, а також, за сумісництвом, професором Київського університету Св. Володимира. Основні напрямки діяльності П. Лашкарьова були в сфері церковної археології та канонічного права. Відповідно серед його розвідок можна згадати «Остатки древних зданий Киево-Печерской лавры» та «Право церковное в его основах, видах и источниках».

В 1885 році П. Лашкарьов був затверджений у званні приват-доцента по кафедрі церковного права в Університеті, а вже з січня 1886 року Петро Олександрович почав читати лекції по вакантній кафедрі церковного права з половинним окладом ординарного професора. З 1891 році вчений був призначений екстраординарним професором Університету Св. Володимира, де і читав лекції з церковного права [7, с. 233].

В історіографії знаходимо зовсім небагато згадок про Петра Олександровича. Його сучасник, професор Київської духовної академії, історик церкви М. І. Петров у «Спогадах старого археолога» згадував П. Лашкарьова як хорошого знавця давньої київської церковної архітектури [9, с. 60]. А в спогадах С. Голубєва найважливішою діяльністю науковця є самостійна розробка і викладання канонічного права і церковної археології [9, с. 65].

Серед сучасних джерел знаходимо його постать у виданнях, які містять лише коротку біографію науковця, без детального аналізу його діяльності. Серед них «Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення» [7, с. 133] та «Юридичний факультет Університету Святого Володимира, 1834-1920» [3, с. 156]. Хоча в окремих довідниках і міститься археологічна діяльність науковця [1, с. 316].

Також цінну інформацію про Петра Олександровича, як церковного археолога, ми можемо знайти у К. Крайнього [9, с. 60-82]. Дослідник відтворює життєвий та науковий шлях П. Лашкарьова та вказує на його внесок у церковно- історичну науку, та, зокрема, у церковну археологію. Ще в одному своєму дослідженні К. Крайній вказує на безпосередню участь Петра Олександровича у заснуванні київського Церковно-археологічного товариства, яке займалося дослідженням пам'яток церковної історії [8, с. 7]. А згодом саме Лашкарьов став також і ініціатором створення Церковно-археологічного музею при Київській духовній академії. Одним з завдань створеного Церковно- археологічного товариства був опис київських храмів.

Щодо діяльності Лашкарьова у сфері канонічного права, то згадку про це знаходимо у статті К. Губар. Автор аналізує програми історика по канонічному праву для студентів Київської духовної академії. Дослідниця зазначає, що Петро Олександрович приділяв увагу вивченню організації вищого управління в руській церкві. А от в своїх останніх програмах (1897-1898) професор, роз'яснюючи загальні види права, аналізував окремі підрозділи спеціально-церковного права [4, с. 38].

Таким чином, приходимо до висновку, що П. Лашкарьов сумлінно працював у двох напрямках церковно-історичної науки. І, звичайно, не можна оминути увагою його роботи при вивченні церковного права та історії давніх храмів Києва.

Уже на початку ХХ ст. в 1908 році в Київському університеті працював історик церкви та богослов Михайло Мануїлович Поснов. Він був приват-доцентом по кафедрі історії церкви. Його університетська діяльність була не дуже довгою, а продовжував М. Поснов викладати у Київській духовній академії. Найбільшу кількість серед його досліджень займали праці по історії християнської церкви. До них відносяться «Новые типы построения древней истории Церкви», «Гностицизм II в. и победа христианской церкви над ним», «История христианской церкви (до разделения церквей - 1054 г.)» та багато інших.

У радянські часи постать Михайла Поснова не була вивчена в історіографії, а от у наш час до його досліджень звертаються неодноразово. У своїй розвідці Ю. Міщенко аналізує уже згадану роботу М. Поснова, де мова йде про історію християнської церкви. Автор намагається показати, наскільки детально та зважено Михайло Мануїлович вивчав історичне минуле християнства за перші десять століть після Різдва Христового. І приходить до висновку, що богослов «був глибоко відданим християнській церкві та її традиціям» [10, с. 256].

В поле зору сучасних дослідників потрапляє ще одна праця М. Паснова, а саме його «Гностицизм II в. и победа христианской церкви над ним». Ідея написання даного твору виникла в історика в роки його роботи в Університеті при підготовці лекцій по історії церкви. Сама праця була надрукована уже в 1917 році. Так І. Єгоренков вивчаючи дану роботу М. Поснова зазначає, що вчений був першим російським і українським дослідником гностичного християнства. Його безперечна заслуга була у зібрані цінного історіографічного та джерелознавчого матеріалу. Та все ж автор статті приходить до висновку, що дослідження М. Поснова для сучасної науки є застарілими і не відповідають сучасним підходам до вивчення церковно-історичної науки [6, с. 266].

Ще однією важливою працею для висвітлення постаті видатного богослова є дослідження П. Павленка. Автор намагається відновити основні віхи біографії Михайла Мануїловича та визначити важливість його дослідницької роботи для наступних поколінь істориків. П. Павленко, аналізуючи професійну діяльність та наукові висновки М. Поснова, відносить його до засновників релігієзнавчої думки в Київському університеті та називає основоположником вітчизняного історико-критичного вивчення християнства [13, с. 30]. Таким чином, науковий спадок вченого залишається ще не до кінця дослідженим та викликає все більший інтерес у сучасних науковців.

Можна зробити висновок, що історики Університету, які досліджували історію церкви, залишили по собі чималий спадок. Їх діяльність сприяла розвитку церковно-історичної науки та про масштаби цієї роботи однозначно говорити не можна. Звичайно, вони зробили значний вклад в загальний розвиток релігієзнавчих студій та були засновниками відповідного напрямку знань в Університеті.

Список використаних джерел

1. Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України. Біографічний довідник. - К., 2005. - Ч.1. - 351 с.

2. Горпинченко І. В. Православна церква в суспільних процесах України другої половини XIX століття: історіографія: дис. ... канд. іст. наук: 07.00.06 / Горпинченко І. В.; М-во освіти і науки, молоді та спорту України; Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - Київ, 2012.

3. Гриценко І. С. Юридичний факультет Університету Святого Володимира, 1834-1920 / І. С. Гриценко, В. А. Короткий. - К.: Либідь, 2009. - 256 с.

4. Губар К. А. Розвиток церковного права у Києво-Могилянській академії та Київській духовній академії (XVШ - поч. ХХ ст.) // Часопис Київського університету права: український науково- теоретичний часопис / Київський ун-т права НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. - Київ, 2014. - №4. - С.35-41.

5. Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії: Державна школа: Історія. Політологія. Право / Д. І. Дорошенко; НАНУ - Київ: Українознавство, 1996. - 258 с.

6. Егоренков И. С. Книга М. Э. Поснова «Гностицизм II века и победа христианской церкви над ним» (Киев, 1917) в фондах Научной библиотеки ОНУ имени И. И. Мечникова / И. С. Егоренков // Вісник Одеського національного університету. Сер.: Бібліотекознавство. Бібліографознавство. Книгознавство. - 2009. - Т.14, Вип.19. - С.263-268.

7. Історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення / під ред. проф. Г. Д. Казьмирчука. - Київ, 2004. - 356 с.

8. Крайній К. Дослідження церковної історії в Київському Церковно-історичному та археологічному товаристві 1872-1920 рр.: Автореф. дис. ... канд. істор. наук: 07.00.06 / Крайній К. К.; КНУТШ. - Київ, 2004.

9. Крайній К. Історики Києво-Печерської лаври ХІХ - початку ХХ століття / Крайній Костянтин. - Київ: Пульсари, 2000. - 240 с.

10. Міщенко Ю. В. Питання церковної історії Михайла Поснова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка / Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002. - С.252-256. - (Філософія. Політологія; Вип. 38/41).

11. Надтока О. М. Православна церква в Україні другої половини XVIII - початку XX століття. Історіографія: навч. посібник / О. М. Надтока; М-во освіти і науки України, Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка. - Київ: Київський університет, 2014. - 255 с.

12. Оглоблин О. Українська церковна історіографія / О. Оглоблин // Український історик. - 1969. - №4. - С.12-29.

13. Павленко П. Ю. Михайло Поснов (1873-1931) - основоположник вітчизняного історико-критичного вивчення християнства, засновник релігієзнавчої думки в Київському університеті Св. Володимира // Софія: гуманітарно-релігієзнавчий вісник / Київ. нац. ун-т ім. Тараса Шевченка, Видавничо-полігр. центр «Київський ун-т». - Київ, 2014. - №2 (2). - С.27-31.

14. Панченко А. В. Історія церкви в дослідженнях представників академічної думки України 19 - поч. 20 ст. (релігієзначий аспект): дис. ... канд. філос. наук: 09.00.11 / Панченко А. В.; КНУТШ. - Київ, 2010.

15. Педич В. Історико-церковні дослідження Володимира Антоновича / В. Педич, В. Тельвак, В. Тельвак // Історія релігій в Україні: науковий щорічник / Ін-т релігієзнавства - філія Львівського музею історії релігії [та ін.]. - Львів, 2014. - Кн.1. - С.265-274.

16. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на поли історичної науки: (з нагоди ювилею) // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / [упоряд.: В. Короткий,

17. В. Ульяновський]. - [Київ]: [Заповіт], 1997. - Т.1. - С.29-61.

18. Ульяновський В. І. Двічі професор: Степан Голубєв в університетському та академічному контекстах. - К., 2007. - 360 с.

19. Ульяновський В. Релігійні переконання та історико-церковні розправи проф. Антоновича: (попередні нотатки) // Син України: Володимир Боніфатійович Антонович: у 3 т. / [упоряд.: В. Короткий, В. Ульяновський]. - [Київ]: [Заповіт], 1997. - Т.2. - С.293-311.

Анотація

Історики церкви в Університеті Святого Володимира (кінець ХІХ - початок XX): історіографія проблеми. Арасланова С., аспірантка історичного факультету, Київський національний університет імені Тараса Шевченка (Україна, Київ)

Розглянуто церковно-історичні розвідки деяких викладачів Київського університету кінця ХІХ початку ХХ століття крізь призму історіографічних досліджень. Зокрема, проаналізовано діяльність В. Антоновича, С. Голубєва, П. Лашкарьова та М. Поснова. Розглянуто погляди та оцінки в історіографії стосовно церковно-релігійних праць науковців. Досліджено вклад релігієзнавців в розвиток історичної науки у стінах Університету Св. Володимира.

Ключові слова: історики церкви, Університет Св. Володимира, церковно- історична наука, В. Антонович, С. Голубєв, П. Лашкарьов, М. Поснов, історіографія.

Размещено на Allbest.ru