Особливості релігійних вірувань гунно-болгар та праслов'ян

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

З другої половини IV ст. на зміну кочовим іраномовним племенам приходять народи алтайської мовної групи -- гунни, авари, булгари, хозари. В 375 році остготський союз розгромлено гуннами -- кочівниками тюркського походження, що прийшли з Центральної Азії й підкорили до цього часу деякі угорські та сарматські племена. Між 375 і 453 роками готи входили до гуннської держави. А гуннського вождя Ат-тілу оспівано в германському героїчному епосі. Взагалі це був період, коли в одному історичному вирі змішались слов'яни, германці, угорці, тюрки, що, в свою чергу, привело до утворення нових етносів. І саме в центрі цього виру перебували гунни, які підкорили й об'єднали навколо себе германські, слов'янські, сарматські та фракійські племена. При цьому слід говорити про взаємну асиміляцію, а особливо коли йдеться про релігію.

Після смерті Аттіли (453) гуннська держава розпадається. Тоді ж у Східній Європі з'являються племена булгар. Вони були нащадками гуннів та аланського племені булгар і успадкували їхні релігійні традиції. їх іноді називають гунно-булгарами. Гунно-булгарами було створено міцне державне об'єднання -- Велика Булгарія, в яке входила частина територіальних просторів сучасної України. Тому булгари не могли залишитися осторонь етногенетичних та культурнотворчих процесів, що відбувалися на той час у цьому регіоні.

Тюркськими й слов'янськими релігійно-міфологічними мотивами пронизана поема булгарського історика та релігійного діяча Мікаіля Шамсі Башту "Легенда про доньку Шана", написана у 882 році. Ця поема, найдавніша з відомих булгарських літературних творів, є багатою джерельною базою для вивчення язичницького релігійного світогляду гунно-булгар. Верховну небесну владу уособлював Тенгрі. Тенгрі -- це творець, чиїм витвором є молодші боги-демони -- алпи чи диви. В пантеоні язичницьких богів головні місця посідали алп війни Барин-Бурі, який відпочивав на річці Бурі-Чай (Дніпро), та його брат алп Тун-Бурі -- господар підводного царства; громовержець Кубар; бог доріг Мал; покровитель купців бог торгівлі Таш-баш; алпи Симбір-Карга, Барис, Бат-Терек, Барадж. Усі ці боги символізували сили добра. Однак в релігійній уяві булгар постають боги, які уособолюють і зло: дух смерті Шурале, дух підземного світу Албастий, а також Аждаха та Миша.

Сюжетна канва "Легенди..." містить і міфи про виникнення київських гір та дніпровських порогів. Алп Барис перетворює на кам'яну гору а л па розбою Куяна і цим самим перекриває річку Бурі-Чай. Але шлях річці розчищає Тун-Бурі:

Розбивши гору на шматки,

Ріку він вивільнив-таки --

Отак і стали ті шматки

З тих пір порогами ріки

А ось як у "Легенді..." розповідається про утворення київських гір:

На тому ж місці, де Куян

Із підземелля, окаян,

Склепіння вибивши, злетів.

Де головою склеп розбив --

Так, що земля летіла з ним,

та опустилася за ним

І знов на місце впала вниз --

Горб Куянтау утворивсь.

Сліди впливу "Легенди про доньку Шана" має знамените "Слово о полку Ігоревім". Проаналізувавши й зіставивши ці два історичні джерела, можна припустити, що автор "Слова" був знайомим з "Легендою..." та користувався нею під час написання свого твору. Ймовірно, під впливом булгарської культурно-релігійної спадщини з'являються в "Слові" образ Дива та згадки про пісняра Бояна. Син Сонця й Місяця алп Боян, згідно з булгарською міфологемою -- божество співу. У Бояна і богині-риби Бойгали народився син Іджик, котрого вважали родоначальником гуннів. А срібні монети, якими прикрашали себе булгарки, символізували луску Бойгали. Можливо образ алпа Бояна, котрий любив співати й грати на домрі, сприяв виникненню образу легендарного слов'янського співака. Взагалі слов'яни називали розповідачів билин та казок баянами, чи обаятелями, а довньоруське слово баять означало співати, розповідати, заклинати.

У поемі Шамсі Башту згадується також алп Хурса -- божество вогню та ковальської справи, в якому можна передбачити слов'янського бога сонця Хорса. Згідно із священними традиціями перебігати дорогу Хурсі заборонялось:

сарматський релігійний праслов'янин демоністичний

Остерігалися усі

Перебігати путь Хурсі --

Інакше сила зброї геть

Щезала, а без неї -- смерть.

Цей мотив використовує автор "Слова", характеризуючи князя Всеслава Полоцького: "Всеслав князь людемъ судяще... великому Хръсови влъкомъ путь прерыскаше". В даному разі порушення Всеславом одвічної традиції використовується немовби для підсилення його негативної характеристики. Отже, як бачимо, міфологічні аналогії та паралелі булгарських і русьських (українських) культурно-релігійних традицій визначаються єдністю їхніх міфологічних сюжетів і персонажів.

Близько 660 року під натиском тюркських кочових племен -- алтайських, кипчацьких і огузьких, відомих як хозари, Велика Булгарія як незалежна політична держава перестала існувати. Частина булгар з ханом Аспарухом мігрує на Дунай, де в 681 році засновує Болгарське царство. А частина -- бурджани, які проживали в Передкавказзі, та "українські" чорні булгари залишилися на своїй колишній території і визнали залежність від хозарського кагана.

Релігійний світогляд хозар відповідав давньотюркській релігії. Верховним божеством був Тенгрі, який уособлював верховну владу. Його намісник на землі -- каган. Каган мав політичну харизму, тобто належав до роду, наділеного божою благодаттю. Отже, подібно до германців тюркське хозарське об'єднання було також одним з варіантів чоловічих союзів на чолі з харизматичним королем (каганом).

Важливу роль відіграли хозари як посередники в культурних зносинах Заходу і Сходу. Культурне значення Хозарії полягало в релігійній терпимості й толерантності до таких релігій, як буддизм, християнство, іудаїзм та до язичницької релігії слов'ян. У столиці Хозарії Ітилі мусульмани мали свої мечеті, християни -- церкви, іудеї -- божниці. Також були там свої суди для мусульман, хозар, християн та представників інших релігій. Усе це сприяло зближенню, співробітництву й взаємозбагаченню різних культур.

Зазираючи в давно минулі часи, ми піднімаємо величезні культурні пласти, які є загальними, спорідненими для різних народів. Під товщею релігійної свідомості -- могутнє нашарування архаїчних стереотипів практичного й інтелектуального засвоєння світу. Релігія була пов'язана з одухотворенням природи, з наданням їй антропоморфних властивостей та рис. Люди відчували себе інтегральною частиною довколишнього природного середовища, складовим чинником кругообігу природних явищ. Історія релігії певного етносу -- це насамперед історія його духовності, ядром якої виступає релігійність. Самобутність української релігійності визначається єдністю культури та природного середовища. Витоки її йдуть із сивої давнини. Становлення релігійності українського народу тісно пов'язане з асиміляцією складових релігійності інших народів, з якими перетиналися його історичні шляхи. І донині зберігає вона той живильний зв'язок з іншими культурами.

Ще за кілька тисячоліть до нашої ери серед індоєвропейців починає виділятися великий масив праслов'янських племен, що розселялися далеко на схід від Одера. Ці племена вже мали продукуюче господарство -- орне землеробство та скотарство, знали бронзоливарне виробництво, ткацтво й гончарство, а в соціумному -- розвинутий первіснообщинний лад. Приблизно на початок нашого літочислення та в його перші століття праслов'яни, освоюючи широкі простори між Карпатами й Курським Надсейм'ям, консолідувалися в спільноти давніх слов'ян-антів, полян, уличів, тиверців, волинян, древлян, сіверців, дреговичів тощо. Про них згадують давньогрецькі, римські, візантійські та інші історики й хроністи, а згодом і вітчизняні літописці (звідси й назва -- "літописні" слов'яни). Вони жили плем'яними об'єднаннями і вже в V -- VI ст. робили кроки по шляху до державності.

Праслов'яни і давні слов'яни пройшли складний і тривалий розвиток релігійних вірувань. їхні уявлення про надприродне і магічні ритуали в цілому вписуються в загальну схему еволюції релігії: протягом дохристиянської релігійності у них мали місце всі основні типи уявлень про надприродне -- залишкові форми чуттєво-надчуттєвих вірувань, вірування демоністичного тилу й формовані теїстичні уявлення. Перший з цих типів репрезентує найдавніші вірування, що складалися ще в епоху ранньородового суспільства й відомі у формах фетишизму, тотемізму, анімізму, первісної магії. Для них характерними були уявлення про зрощеність надприродного з тілесним, його індивідуальність, зооморфність, обмеженість сфери впливу на довкілля та притаманність йому орудної функції (здатність не творити, а лише орудувати готовим). Праслов'яни ці вірування успадкували ще від до-індоєвропейських часів, видозмінили їх і почасти передали літописним слов'янам, а ті, в свою чергу, русичам.

Продуктом власного релігієтворення праслов'ян став другий тип вірувань у надприродне -- демоністичний, який полягав у вірі в духів (від грецьк. daimon -- дух). Ці вірування, сформовані в умовах розвинутого родоплем'яного суспільства, були уявленнями про безплотні надприродні істоти -- духи, котрі мають досить широку сферу впливу на довкілля, можуть переселятися з речі в річ або в людину і вже виявляють деякі ознаки творильності щодо природного. Демоністичні вірування були найважливішою і найпоширенішою формою релігійного входження праслов'ян у світ.

В умовах суспільства, що ставало на шлях соціально диференційованого розвитку, поступово зароджується історично третій тип уявлень про надприродне -- віра в богів. Для цього типу, що побутує спершу у вигляді політеїзму, а потім набирає й монотеїстичного змісту, характерними є уявлення про надприродне як про могутню, всевладну істоту -- про Бога з іманентною йому деміургічною функцією щодо природних і суспільних явищ, щодо світу в цілому. Початий теїстичного типу вірувань зароджуються ще в надрах демоністичної релігійності й розвиваються в політеїстичні вірування літописних слов'ян та стародавніх русів під час формування в них феодальних відносин.

Поділяючи основні риси релігійності інших племен і народів, вірування літописних слов'ян відзначалися власним стилем змісту й форм. Відомо, зокрема, що серед найдавніших вірувань чуттєво-надчуттєвого типу найпоширенішими серед східних слов'ян були анімістичні уявлення. Вони полягали у вірі в існування в тілі людини її двійника -- душі (лат. anima -- душа), що здавалася цілком реальною істотою -- чоловічком у зіниці ока, пташкою у грудях, парою, кров'ю тощо, яка, проте, має особливі, надприродні властивості. Вважалося, що від душі залежать стани людини -- життя й смерті, сну й неспання, здоров'я й недуги, і що на душу, в свою чергу, можна впливати засобами контактної магії (харчем, ласкою та ін). Наші пращури, правдоподібно, часто уявляли душу у вигляді крові: розлита по тілу, вона давала життя усім його органам. Такі уявлення засвідчують численні поховання вохрованих покійників у ямах або скринях з кам'яних плит, бо вважалося, що вохра підтримує життєві сили душі, яка є носієм життя.

Поширеними були й фетишистські вірування (від португ. fetico -- зачарована річ), які полягали в мисленно-фантазійному наділенні деяких предметів неживої природи чуттєво-надчуттєвими якостями. Люди гадали, що фетишизовані предмети-камінці, кістки, панцирі, черепи тощо є живими істотами і можуть мати для них охоронне значення (амулети, талісмани), завдавати ворогові шкоди, викликати чи припиняти дощ, лікувати від пропасниці і т.п. Такі уявлення репрезентують, зокрема, камінці-фетиші та стулки річкових ракушок з поховань Васильківського І могильника, рибоподібні піщаникові чуринги з Кам'яної могили, що на Мелітопольщині тощо. Що стосується тотемістичних вірувань (від індіанськ. ot-totem -- його рід), то вони полягали в уявленнях про кровні зв'язки даного роду чи племені з певним тваринним або рослинним "співродичем", який піклується про людей як про своїх братів та сестер. Люди орла, ведмедя або вовка вірили, що інші співродичі-тотеми можуть передавати їм свої цінні риси -- гостроту зору, силу, прудкість ніг тощо.

Характерно, що чуттєво-надчуттєві вірування, зароджуючись ще за прадавніх часів, пізніше не тільки не зникають безслідно, а й чіпко тримаються в масовій свідомості, протистоять вірі в духів і богів, синкретизують з нею. За свідченням Геродота, наприклад, стародавні слов'яни -- неври вважали, що кожен з них щороку на кілька днів перетворюється на вовка, а потім знову набирає людської подоби. Тут вочевидь представлено сплав тотемістичних та більш пізніх демоністичяих вірувань. Або звернімо увагу на вірування киян, котрі, згідно з Іпатським літописом, вшановували окремі гаї та ліси, забороняючи полювати в них, ловити птахів, рубати дерева. У цьому -- синкретизація уявлень про тотемів і духів, які репрезентують зовсім різні стадії розвитку вірувань.

Взаємодіючи з більш пізніми віруваннями, уявлення про надприродне чуттєво-надчуттєвого типу донесли свій архаїчний зміст аж до наших часів. Відомий фольклорист і етнограф В. Гнатюк подає такі узагальнені відомості про душу, відтворені з численних записів серед населення України. У народу, пише він, немає ясного погляду на те, звідки береться душа і де перебувають ті душі, які мають прийти з людиною на цей світ. Немає одностайних уявлень і про місце перебування душі в людськім тілі. "Одні думають, що душа сидить у голові або в ямці під шиєю, інші -- що в крові, грудях, у животі, печінці, горлі або під правою пахвою. Коли чоловік умирає, тоді душа покидає тіло. Вона виходить крізь тім'я, яке тоді отвирається ... Може виходити також ротом у вигляді пари ... Вигляд душі може бути різнородний. Звичайно представляють собі душу як маленького чоловічка з чистим та прозорим тілом або як дитину з крильми. Може появлятися, одначе, в різних видах, приміром, білого ягняти, золотої птички, пчоли, мухи або пари".

Про залишки вірувань чуттєво-надчуттєвого типу іноді метафорично мовиться і в художній літературі. Наприклад, у Панаса Мирного читаємо: "Очі в Чіпки налилися кров"ю, в чоловічках засвітили огні". "В чоловічках" означає в зіницях, в яких, на думку стародавніх людей, жили душі у вигляді чоловічків. Або в Івана Франка: "Го-го! Вуйку-небоже! То так не йде! Одна вівця, то ніби нічого, але нині ти зарізав одну, завтра заріжеш дві, а позавтра перетрусиш мені півтурми!" Вживання старим вівчарем імені вуйко (дядько по матері) при зверненні до ведмедя віддалено нагадує часи материнського роду, коли у мешканців Прикарпаття тотемами були ведмеді.

Размещено на Allbest.ru