Релігія і суспільство в контексті глобалізаційних реалій сьогодення

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Релігія і суспільство в контексті глобалізаційних реалій сьогодення

Сучасна суспільна ситуація характеризується загостренням проблем національної, державної і духовної безпеки, фокус яких окреслюється тим, що:

1. Визначальною мегатенденцією сучасної епохи є тріумф індивідуалізму. Центральне місце в суспільстві займає індивід, який заміщає в цій ролі плем'я, націю, групу тощо, на свій розсуд обирає середовище, самостійно визначає свої дії і несе особисту відповідальність за власні вчинки, створює нові відносини і цінності, релігійний вияв яких може бути джерелом як етнічної, національної консолідації так і за певних умов - виявом руйнівної, асоціальної, антинаціональної сили.

2. Зміни в інформаційних та біологічних технологіях, піднімаючи лаштунки над таємницею життя, детермінують кризові явища в спіріосфері. У зв'язку з цим актуалізуються питання духовної безпеки (нові експериментальні технології в керуванні масовою та індивідуальною свідомістю тощо). Не тільки людське тіло, а й дух потрапляє в сферу товарних відносин. Відбувається десакралізація особи, яка розглядається як механічна складова в галузі проектування, виробництва і застосування технологій інформації.

3. Держава поступово перестає бути базовим інститутом політичної системи і політичної організації суспільства. Процеси творення нової архітектури світового співтовариства спричинюють руйнацію взаємозв'язку основних складників державної організації - власної території, власного населення, уряду, грошової одиниці та ін., а відтак ставлять під сумнів їх функціональну спроможність, створюючи цим загрозу державній безпеці. Релігія, феноменально перебуваючи щодо держави поза контекстом (в умовах демократичного суспільства), водночас у конфесійних своїх виявах константно взаємопоєднана з нею.

4. Посилення креативного (інноваційного) компонента в пост-індустріальних суспільствах детермінує широкомасштабні зміни в релігійному і політичному житті. Політика і релігія - важливі підсистеми сучасного суспільства, які перебувають у функціональних взаємозв'язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і суспільством у цілому. Зумовлення політикою релігійних змін, трансформацій, її концентроване виявлення у релігії, а з іншого боку - зворотний вплив релігії на політику (формулювання політичних ідей у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя) свідчить про процеси політизації релігії і клерикалізації суспільства, які ведуть до виродження первісного призначення й функціональності і політики, і релігії та загрожують суспільній безпеці.

У контексті глобалізаційних реалій актуалізується питання співвідношення релігії (релігійної діяльності) з економікою. Історія людства переконує, що релігія і економіка не такі вже й далекі, як здається на перший погляд, а можна сказати - навпаки. Хоча й раннє християнство вбачало в багатстві причину вічних мук: вміння "робити гроші" - небезпека, багата людина - перший кандидат на прокляття. Проте ідеї боротьби за віру Христову, боротьби з єресями прикривали комерційні справи, що приводило до розширення земельних володінь і податкового поля церкви. А вже Реформація і Ренесанс вміння "робити гроші" зводять в ранг божої милості та головного обов'язку. Однак слід наголосити на суттєвій різниці в тенденціях сучасного суспільства і навіть недавнього минулого. Якщо донедавна вирішальним економічним чинником була земля, потім капітал, то зараз в економіці на передній план виходить не матеріальне, а духовне (інформаційне) виробництво, сутнісним фактором якого є Людина.

Всі вищеозначені зміни відбуваються на тлі зростаючої вестернізації (чи навіть американізації). Прозахідна орієнтація в релігійній сфері набуває форми фетишизації. Американізація способу буття релігій передусім виявляється в уніфікації й комерціалізації релігії (релігія перетворюється у бізнес, спосіб заробляння грошей) та поширенні поп-релігійності. Глобальні межі уніфікації релігії визначаються передусім засобами масової комунікації (особливо телебаченням), для яких не існує кордонів. А, як відомо, традиційні релігії сформувалися в суспільствах, що існували в певних кордонах. На противагу їм сучасні релігії перетинають завдяки сучасним технологіям в галузі комунікації і транспорту будь-які часові і просторові межі. Тому реформовані традиційні релігії, відстоюючи свободу свого буття, намагаються створити спротив культурному імперіалізму, ідеалізованому західному способу життя, який витісняє національні, етнічні, традиційні для певного народу норми і цінності, звичаї і мораль, моделі сімейного життя, способи виробництва і споживання і насамкінець - релігійні вірування. А інколи релігія є дієвим (а то й єдиним) чинником збереження національної самобутності, культурної автономності тощо, особливо якщо це стосується свободи буття національних меншин і корінних народів України (євреї, караїми та ін.).

Таким чином, спільна наднаціональна координація у сфері економічних, політичних, культурних та інших відносин знаменує тенденцію переходу від ізоляції до глобалізації людської спільноти, що характеризується як засвоєння і оволодіння єдиним світовим простором і визначається становленням нового типу відносин у системі "людина - світ". Це детермінує питання місця і форм участі у даному процесі України, яка в результаті зміни світоглядної парадигми і ціннісних орієнтацій опинилась у стані не тільки соціально-економічних, а й духовно-культурних флуктуацій (випадкових відхилень від усталених норм).

Упорядкування і стабілізація культурно-цивілізаційного поступу України на мікрорівні (розбудова демократичної соціально-правової держави, становлення національної свідомості, відродження ідеї національної духовності, утвердження пріоритету загальнолюдських цінностей у масовій свідомості) і входження до нової макроструктури в якості рівно- і повноправного члена світового співтовариства можлива за наявності певного диссипативного чинника.

В умовах руйнації і розпаду монолітної системи взаємозв'язків між соціально-економічними, політичними і соціокультурними структурами в державі роль цього чинника за певних обставин може виконати релігія, яка, охопивши всі сфери людського буття (окрему людину-особистість, сім' ю, економіку, політику, виховання тощо), була б каталізатором створення глобальної системи саморегулювання стосунків людини з навколишнім середовищем, суспільства - з природою.

Проте зауважимо, що сучасну релігійну ситуацію, яка характеризується станами контакту, зіткнення і конфлікту, можна вважати кризовою. Кризові процеси у релігійній сфері супроводжуються відтворенням старих усталених стереотипів і догм, нетерпимістю, гіперкритицизмом щодо інших поглядів, вірувань, конфесій тощо, відсутністю самокритичності, месіанством (претензією на абсолютну істину) та фактичним сповідуванням подвійної моралі. Це в свою чергу призводить до загострення як між-, так і внутрішньоконфесійних відносин, роз' єднання церкви і суспільства, релігії і культури, суспільної дезінтеграції. Можливою причиною цього явища є об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин, що переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин.

Вихід з такого становища можливий за умови міжцерковного діалогу та діалогу між державою і церквою, які будувалися б на принципах толерантності, взаємоповаги, порозуміння, дотримання свободи совісті та права вибору. А для цього необхідне створення усталеної світоглядної позиції на засадах релігійного плюралізму, яка орієнтувала б не на феномен релігійної відмінності, а на формування нової цілісності як поліфонії багатоманітності релігій. Лише за таких умов релігія може претендувати на роль рушія суспільно-цивілізаційного розвитку і каталізатора у вирішенні глобальних проблем людства.

2. Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства

Мораль і релігія - особливі форми духовності людини. Вони довгий час розвивалися синкретично, моральні ідеї і заповіді були тісно переплетені з релігійно-ритуальними формами організації та поводження людей. Розвиток релігійних систем йшов у напрямку кодифікації й ієрархізації відкритих у змінених станах свідомості істин, ускладнення культових практик і їх філософських обґрунтувань. Моральні заповіді в якості універсальних та абсолютних вимог одержують санкцію в рамках релігії і завдяки релігійно-культовим інститутам. Еталонні норми моралі були прописані у священних книгах. Прийнято вважати, що розвинута релігійна система включає такі структурні компоненти: праксис (культ), теорію (філософію, світогляд) і нормативну (імперативну, що поєднує культову практику і світогляд) базу. Саме з останнього компонента релігії і виокремилася мораль.

Разом з тим, історично мораль розвивалася не просто паралельно і опосередковано з релігією. Мораль близька до релігії за своєю природою: вона опозиційна дійсності, претендує на те, щоб привнести в дійсність, соціальні відносини і дії людей деякий інший зміст. Поза релігією це стає можливо лише на тій стадії розвитку цивілізації, коли індивідуальне відокремлення досягає рівня, достатнього для самостійної продуктивної соціальної активності людини як індивідуального суб'єкта. Мораль секуляризується й автономізується, знаходить свою специфічність відносно пізно, а саме з розвитком капіталістичних відносин. Про це побічно свідчить той факт, що мораль як особливий предмет дослідження, як поняття моралі з'являється лише у філософії Нового часу й осмислюється як мораль автономного суб'єкта, вільної особистості. Однак ідеї, комплекс цінностей та імперативів, які були охоплені поняттям моралі, виникають саме на зорі цивілізації, у процесі розкладання родового ладу, і первісними соціальними формами їхнього втілення були ті, котрі виробила релігія. Згуртованість первісного колективу багато в чому гарантувалася самою його організацією як виробничої одиниці, в якій практично виключалися внутрішньоколективні, міжгрупові протиріччя і не існувало розбіжностей між "приватним" і "публічним" життям. Однак мали місце міжпоколінні й індивідуальні розходження. Згуртованість колективу могла ослаблятися і при зміні навколишнього оточення. Вирішувати виникаючі протиріччя була покликана релігія в тій специфічній її формі, яка відома первісному суспільству - тотемізмі.

Якщо норми моралі жорстко пов'язані з релігійним вченням, вони володіють такою унікальною властивістю, яка втрачається в атеїстичних соціумах. Якщо носієм моральних норм є положення релігійного вчення, то відповідні норми є обов'язковими до виконання для всього соціуму. Релігійна мораль єдина для дітей і дорослих, багатих і бідних. У релігії зберігався винятковий потенціал духовного впливу на індивіда який активно використовувався й у піздньородовому, і в ранньоцивілізованому суспільстві саме як механізм компенсації зростаючого відчуження людей і забезпечення єдності спільноти.

Релігія була важливим політичним фактором. Період становлення державності був і часом етатизації родових культів (трансформації у державні). Таким чином, релігія надавала соціальні і духовні регулятивні механізми, які дозволяли підтримувати соціальну єдність, не визначену господарськими або іншими прагматичними сферами. І сама ідея єднання, що корінилася у родових інститутах, довго залишалася сакральною за своїм змістом. Правда, зміст моралі був відомим способом виражений у філософії. До єдності з Логосом і в Логосі закликав Геракліт. Ідею онтологічно заданої єдності буття несло вчення Платона про царство ідей. Нарешті, варто згадати концепцію космополітизму, що виникла наприкінці V-на початку IV ст. у Греції. Космополітизм як світогляд не випадково складається паралельно й опосередковано з індивідуалізмом. Декларуючи приналежність людини Космосу, він як би звільняв її з-під влади дрібних зв'язків у людських відносинах. Принцип загальності, що істотно характеризує мораль, за своєю суттю близький принципу космополітизму. Тільки на основі космополітичного світогляду, незалежно, але не поза конфесіональними і філософськими основами, цей принцип і міг бути виділений. Закономірний зв'язок між космополітизмом і загальністю моральних постулатів проявився в християнстві, особливо в паулінізмі (вченні апостола Павла), де вони вперше одержують єдине обґрунтування.

Релігійна мораль виникає з усвідомлення відособленості і відчуженості людського існування, у прагненні до подолання розірваності людського буття - внутрішньої, у стосунках з людьми, у стосунках з природою і суспільством, у ставленні до вищого (духовного ідеалу). У цьому прагненні, як би воно не виявлялося, криється потреба людини в єднанні, зрозумілій як цілісність розумного життя, як єдність людей, як долучення до істини, до безумовного й абсолютного ідеалу. Формування безрелігійної моралі, що стало характерним для другої половини XX ст., призвело до втрати релігійної консолідуючої основи моралі, наслідком чого стала поява різних рівнів моральних норм - класової, соціальної, вікової.

3. Кореляція опозицій релігійність - духовність, моральність - мораль

Слова "моральність", "мораль", "етика" близькі за змістом. Але виникли вони в трьох різних мовах. Термін "етика" походить від грецьк. ethos - вдача, характер, звичай. Його використав Арістотель, назвавши "етичними" чесноти або достоїнства людини, які виявляються в її поведінці - такі якості, як мужність, розсудливість, чесність, а "етикою" - науку про ці якості. Слово "мораль" - латинського походження. Воно утворене від лат. mos (множ. число mores), що означало вдачу, звичай. Цицерон, за прикладом Арістотеля, утворив від нього слова moralis - моральний і moralitas - мораль, що стали латинським еквівалентом грецьких слів етичний і етика. А слово "моральність" (від "вдача") потрапило в словник російської мови у XVIII ст. і стало вживатися поряд зі словами "етика" і "мораль" як синонім. У практиці слововживання ці слова майже взаємозамінні.

Отже, мораль та релігія - це основні способи нормативної регуляції дій людини в суспільстві, особливі форми суспільної свідомості і вид суспільних відносин, в основі яких лежить ідеал єдності людства як абсолютного добра. Релігія як духовність виникла раніше релігійності, вона характеризує глибинний аспект релігійності. Ці терміни часто вживають як синоніми, але існує певна різниця у їх значенні.

Існує також диференціація моралі і моральності, або в іншому варіанті моральності і вдач (в англомовній версії moral і morals). По-перше, якщо моральність і релігійність традиційні, безпосередні в тому змісті, що вони не завжди свідомі своїх основ і передумов, то мораль і духовність рефлексивні, тому що конституюються ідеєю добра, його осмисленою дефініцією, знанням про те, що таке "добро в собі", незалежно від ступеня його емпіричної і практичної реалізації. Моральність та релігійність організовані релятивізацією добра, його відносним груповим характером. Моральність та релігійність класу, етносу, релігійного співтовариства і т. ін. побудована за критерієм свої-чужі. Те, що у відношенні до своїх є злом і злочином, стосовно чужого може виявитися заслугою. Моральність же й духовність універсальні і загальні. Добро моральності й духовності абсолютне, безумовне і субстанціальне, а злочин проти моралі й духу не може бути визнаний як чеснота ніякими прагматичними аргументами.

Отже, моральність давніша за моральність (проте духовність передує релігійності). Релігійність виникає як результат конституювання духовності. Без якихось моральних звичаїв, підвалин, традицій, норм і ритуалів практично неможлива жодна, навіть найархаїчніша соціальність. Мораль виникає пізніше моральності як продукт тонкої філософської рефлексії і витонченої релігійної духовності. Вона є складовою далеко не всякої культури. Але виникнувши пізніше моральності, мораль не витісняє і не замінює її. Обидві опозиційні ланки продовжують співіснувати, не збігаючись, а навпаки, суперечачи часом так, що можна говорити про аморальну моральність та бездуховну релігійність. Мораль не завжди є підставою моральності, вона може бути і її антиподом. Так само, як і духовність, не завжди є основою певної релігійності (деструктивні напрями). Адже моральність відображає історію людських уявлень про те, що таке добро, й історію його соціального інституювання. Добро моральності і релігійності множинне і мінливе, залежить від суб'єкта, а добро моралі і духовності єдине і незмінне як будь-який абсолют.

Наука про моральність та релігійність індуктивна й описова, вона схильна оформлятися як історико-етнографічне знання. Вчення про мораль та духовність будується як релігійно-філософська нормативність. Оскільки моральність і релігійність та мораль і духовність (релігію) можна тематизувати як соціологію й онтологію добра, то вони розрізняються ще й тим, що мораль і духовність конституюються вільним внутрішнім самовизначенням особистості, а моральність та релігійність - зовнішнім соціальним впливом на неї.

Мораль та духовність елітарні за визначенням, вони притаманні обраним і вимагають особливого дару й особистісної самостійності. Зате релігійність та моральність демократичні і загальнодоступні, не завжди йдуть від щирого серця, а виникають із соціальної обумовленості, іноді навіть дресури.

Мораль, духовність - це особистий, глибокий, інтимний вимір, недоторканне для суспільства, контроль якого не може бути тотальним. І всі програми виховання нової духовної людини з новою мораллю, сформованої за замовленням суспільства, мають тоталітарний характер. Мораль та духовність не можна цілком формалізувати, соціалізувати, вони мають не зовнішнє, а внутрішнє джерело - голос серця. Соціальними ж інститутами є моральність та релігійність.

релігія єресь інноваційний

Размещено на Allbest.ru