Історія становлення християнства

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Соціально-економічні умови та духовні джерела християнства. Ісус Христос -центральна постать християнства. Проблема історичності Христа

В одній з книг Нового Завіту -- Посланні до Галатів -- про історичну епоху перед пришестям Христа на землю говориться так: «Та коли здійснилась повнота часу, Бог послав Сина Свого» (Гал. 4:4). Щоб зрозуміти суть наведеного твердження, слід звернути увагу на передумови цього доленосного явища. Адже для того, щоб зґявилася і поширилася нова релігія, потрібна наявність сприятливого культурного середовища, зокрема в духовній сфері. Християнство на час свого виникнення мало таке середовище.

Соціально-економічні умови виникнення християнства. Римська імперія, в якій виникло християнство, на час його появи вже «дозріла» до нового світогляду і нової віри. Особливістю імперії була її політична єдність. Римське право, що надавало великого значення гідності конкретної особи, її праву на юридичний захист та на римське громадянство, а також тенденція до обґєднання людей різних національностей в єдину політичну організацію випередили Євангеліє, яке проголосило рівність усіх як перед покаранням за гріх, так і перед звільненням від гріха.

Значною є також роль римської армії. В імперії набирали до війська людей із далеких провінцій, які прилучалися завдяки цьому до римської культури і поширювали її по всьому античному світу. Деякі воїни ставали християнами і приносили свою віру на батьківщину. Успішна загарбницька політика Риму зумовлювала те, що багато завойованих народів втрачали віру у своїх богів, що були не здатні захистити їх від поневолення. Такі народи опинялись у духовному вакуумі, який не в змозі були заповнити існуючі тоді релігії, в тому числі й релігія Вічного міста.

Римляни створили чудову систему доріг, які починалися від центрального каменя на римському Форумі й розходилися у різні куточки імперії. Головні дороги були брукованими і служили сторіччями. Римська система доріг зґєднувала всі провінції з центром та між собою і згодом посприяла апостолам у їхній місії розповсюдження християнства. Ці та деякі інші фактори дають підстави для висновку, що Римська імперія була зручним політичним та соціально-економічним середовищем для розповсюдження християнства.

Духовні джерела. Але яким би великим не був внесок Риму, незрівнянно важливішою стала праця грецьких мислителів. Якщо в Римі створювалася політична атмосфера для поширення християнства, то в Афінах розвивалася філософська душа.

Старогрецька філософія підготувала прихід християнства шляхом критики старих вірувань. Мислителі Еллади допомогли вкоріненню нової релігії й тим, що зосереджували увагу людей на реальності, яка переважала той тимчасовий і відносний світ, у якому вони жили. Так, філософи Сократ і Платон у V--IV ст. до н. е. вчили, що мінливий світ, який ми відчуваємо, є лише тінню істинного світу, в якому існують вічні вищі духовні ідеали -- добро, краса й істина. Християнство запропонувало тим, хто приймав філософію Сократа і Платона, історичне відкриття про добро, красу і істину в особі Боголюдини -- Христа. Греки дотримувалися погляду, що душа безсмертна, проте ще не вірили у фізичне воскресіння тіла. Християнство ж вказало індивіду на можливість установлення особистих стосунків із Богом і втамувало ту духовну спрагу, яку викликала грецька культура у багатьох людських серцях.

Єдиній для всіх релігій необхідна була і єдина мова. Нею стала грецька. На час становлення Римської імперії більшість освічених римлян знали грецьку і латинську мови. Приблизно так, як англійська мова є універсальною мовою сучасності, а латинська була мовою освічених верств Середньовіччя, грецька відігравала роль універсального засобу спілкування античності. З одного боку, антична філософія прискорювала пришестя християнства, руйнуючи старі політеїстичні вірування і показуючи нездатність людської свідомості збагнути Бога. З іншого боку, язичницькі релігії привчили до думки про гріх і прощення його. Тому, коли зґявилося християнство, громадяни Римської імперії були готові прийняти його як свою релігію.

Поряд із римлянами і греками свій внесок у «повноту часу» зробили іудеї, які, на відміну від греків, не шукали Бога засобами мислення. Вони визнавали його існування, з готовністю поклонялися йому і приймали його як належне. Цьому сприяв той факт, що Бог відкрився їм через Авраама та інших їхніх вождів. Тому Єрусалим став символом релігійної підготовки для появи християнства.

Іудаїзм вважається предтечею християнства ще й завдяки утвердженню духовного монотеїзму. Іудеї запропонували світу надію на прихід Месії, який принесе праведність, та найчистішу на той час систему моралі. Високі вимоги Десяти заповідей (Декалогу) виділяли іудаїзм серед інших сучасних йому панівних моральних норм. Адже для іудеїв гріх був не зовнішнім недоліком поведінки, як для греків і римлян, а відхиленням, яке виявлялося насамперед у внутрішній розбещеності, а вже потім -- у поведінці. Цей моральний підхід Старого Завіту сприяв появі вчення про гріх і його прощення, яке правильно відображало проблему гріха. Іудаїзм при цьому стверджував, що спасіння можливе тільки від Бога, його неможливо знайти у раціоналістичних філософських системах або язичницьких релігіях.

Найголовніша заслуга іудеїв полягає у тому, що саме вони дали новій релігії її основу -- Старий Завіт (Біблію). Навіть поверхове ознайомлення з Новим Завітом підтверджує, наскільки глибоко Христос і апостоли шанували Старий Завіт як відкриття Бога людству. Чимало язичників також читали його і були знайомі з основами іудейського віросповідання. Поява синагог, які стали органічною частиною іудейського життя і принесли багато користі у період виникнення, розвитку і проповіді християнства, також має непересічне значення.

Ще одна немаловажна деталь: Палестина -- місце народження нової релігії -- була розміщена у стратегічно зручному місці, на перетині шляхів трьох частин світу -- Азії, Африки і Європи. Значна кількість воєн давньої історії велася за право володіти саме цим районом. Отже, грецька і римська культура, а також іудаїзм стали благодатним підґрунтям для зародження і поширення християнства. Тому християнство зґявилося у сприятливому місці і у сприятливий час.

Ісус Христос -центральна постать християнства. Ісус Христос -- Боголюдина. Центральною постаттю християнства є Ісус Христос (гр. Христос -- месія, рятівник), історичність існування якого сучасні дослідження не заперечують. Згідно з християнським ученням Ісус Христос -- Син Божий, який з волі Бога-Отця заради спасіння людства зійшов із небес на землю, олюднився через народження його Дівою Марією, ставши Боголюдиною, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв мученицьку смерть (через розпґяття) з метою спокутування вродженого гріха та гріхів людства. На третій день після поховання Христос воскрес, а потім вознісся на небо і як невідґємна іпостась Святої Трійці зайняв місце справа від Отця. Християни вірять, що Ісус Христос прийде вдруге і почне судити всіх живих і мертвих за заслугами, після чого настане царство Боже.

Тож Ісус для християн не просто достовірна історична особа, що народилася у Віфлеємі (місто у давній Іудеї, нині м. Бейт-Лахм) у 4 р. до н. е. Він Боголюдина, місія якої -- вказати шлях до Бога. Ісус описав цей шлях трьома словами: «Бог є любов». Так він вказав людям їх призначення, навчивши їх користуватися своєю свободою. Надзвичайно дохідливою мовою, в очевидно буденних ситуаціях Ісус показував, як виявляти любов. Своєю поведінкою він не стільки заперечив канони іудаїзму, скільки піднявся «над ними. Замість закону розплати «око за око, зуб за зуб» він запропонував прощення у формі іншого закону -- «коли тебе вдарять по правій щоці, підстав ліву».

Християнська любов -- беззастережне прийняття того, кого любиш, і самовідданість щодо нього аж до самозречення.

Ісус не вимагав жодних ритуалів чи форм літургії, не будував храмів. Він обмежувався лише Господньою молитвою, зміст якої вміщує в собі все, що можна сказати про стосунки з Богом.

Господня молитва («Отче наш»)

Отче наш (усі люди -- брати і діти Божі), що ecu на небесах (тобто його не треба шукати вякійсь надлюдині). Нехай святиться Імґя Твоє (Бог інший за своєю природою, і люди повинні це визнати), нехай прийде Царство Твоє (люди бажають повного тріумфу Господа), нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі (люди повинні зробити свій внесок у справу Бога, слідуючи його волі). Хліба нашого насущного дай нам сьогодні (незважаючи на науку, усі все одно залежать від Бога). І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (ставлення індивіда до інших може вплинути на ставлення до нього Бога). І не введи нас у випробовування, але визволи нас від лукавого (людська свобода мусить бути скерована Богом).

Усього десять фраз. Але вони ліпше будь-яких інших аргументів переконують, за яких умов, за яких дій людина може досягти Божої благодаті. Особа Ісуса Христа -- істинного Бога й істинної людини -- поєднує всіх християн. В основі їхнього віровчення -- його слова, що закарбовані в Біблії, а в основі культу -- святкування протягом року основних подій його життя.

Місія Ісуса. Ісус розпочав публічне служіння на своїй батьківщині -- у Галілеї. Він проповідував радісну звістку про прихід царства Божого: «...Настав час і наблизилось Царство Боже: покайтесь і віруйте в Євангеліє» (Мк. 1:15). Іудеї вірили, що в кінці часів Бог втрутиться у земну історію і, здійснивши Страшний суд, установить своє царство на землі -- царство миру і гармонії, правити яким буде Месія -- цар, Божий помазаник. Ісус учив, що цей час уже настав: здійснювані ним чудеса зцілення та оживлення мертвих покликані були свідчити про присутність Духа Божого. Звертаючись до учнів, Ісус пояснював, що він є не могутній і славний земний цар і вождь, якого вони очікували, а той, кому належить перенести багато страждань. Ісус ототожнював себе із сином людським, виконуючи останній Божий суд над людством. Він підкреслював, що «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для визволення багатьох» (Мк. 10:45).

Ісус утверджував перевагу справжньої щирості і милосердя над буквальним, але формальним, виконанням вимог закону Мойсеевого. Із багатьох його суджень і притч логічно випливає висновок: убогий, який щиро вірує, є ближчим Богу, ніж фальшивий самовпевнений святоша, що посідає високий щабель у релігійній ієрархії. На Таємній вечері (вечері Господній; в іудейське свято Песах) Ісус оголосив учням, що попередній завіт з іудеями завершився і що Бог уклав новий завіт, викарбований кровґю його жертви на Голгофському хресті. Християни вірять, що через смерть і воскресіння Ісуса Христа смерть і зло на землі назавжди переможено. Він сам є втіленим словом Божим, завершальним відкриттям Божим, співвічним Богу-Отцю, істинним Богом та істинною Людиною.

Ісус прагнув, аби люди зрозуміли, що царство Боже сходить із небес на землю за допомогою тих справ, які він здійснює, і тієї доброї новини про спасіння, яку він проповідує.

Царство Боже -- шлях до спасіння. Яким же є те царство, про яке говорив Ісус Христос? У першу чергу це луховний світ, та реальність, де виконується воля Бога і в яку людей запрошують увійти. Царство не обмежується одним невеликим народом чи географічною областю, воно включає в себе все. Бог здійснює свою верховну владу скрізь. Проте Ісус проповідував щось більше, ніж всеохватне управління світом. Він проповідував царство як світ, у якому виконується воля Бога щодо спасіння. У цьому розумінні царство Боже є нічим іншим, як вічним спасінням. Перебувати в царстві означає бути спасенним; відмовитись увійти в царство -- означає загинути.

Ще один важливий аспект проголошеного Ісусом царства полягає в тому, що воно водночас є реальністю теперішнього і майбутнього. В іудейській теології мова йшла про те, що таке царство має настати в кінці цього гріховного світу. Для Ісуса ж воно -- одночасно і є, і буде. Люди можуть уже зараз приєднатися до вічного Божого спасіння і почати радіти його благословенню, живучи в цьому грішному світі. Таким чином царство Боже постає як реальність теперішнього. Водночас, коли цей світ завершить своє буття, царство залишиться і в майбутньому.

2. Святе писання християнства: структура, зміст, історія створення

Святе Письмо є найважливішою книгою кожного християнина. Сам Творець промовляє через неї. Біблія здатна змінювати дійсність і впливати на людей. Слова цієї книги не є мертвими, але навпаки - вони є діяльними і животворними. Як гострий двосічний меч, вони глибоко входять в душу людини.Священні Книги допомагають нам осягнути спасіння. Вони дають мудрість, яка вказує шлях до неба.Святе Писання є одним з ефективних засобів, щоби досягнути досконалість, воно «корисне, щоб навчати, докоряти, направляти, виховувати у справедливості, щоб Божий чоловік був досконалий, до всякого доброго діла готовий» . Слова: «Досліджуйте Писання», сказані Господом, кожний християнин повинен відносити до себе. Щоби отримати велику користь для наших душ, Слово Христове має перебувати у нас щедро . Деякі християни, забувши слова Ісуса, процитовані з Второзаконня 8: «Чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих» , мають контакт зі Святим Писанням, тільки коли слухають недільні читання Літургії. Мало хто читає ціле Святе Писання від початку до кінця. Особливо небагато уваги віддають книгам Старого Завіту, вважаючи їх незрозумілими, забуваючи, що «все Писання ? натхненне Богом». Слід пам'ятати, що кожна книга є важливою і чогось нас вчить, наставляє, щось об'являє, «бо все, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху Писань» . Святі Отці були в цьому особливо переконані. Вони захоплювалися Божим Словом і вникали в його глибину, яка є безконечною, як безконечним є сам Бог. Їхні слова про значення Святого Писання в житті християнина, що базуються на власному досвіді духовного життя, були надзвичайно переконливі.Святе Письмо - дар Божий людині

На думку християнських авторів Східної Церкви, Святе Писання так само, як і воплочення Ісуса Христа, є заради людини - того об'єкта, на який скерована вся Божа доброта. Великий олександрійський богослов Оріген навіть вважав, що Біблія разом із воплоченням Сина Божого і Церквою виразно свідчать про присутність Божественного Логосу в історії людства. В четвертій главі відомого твору "Про начала" він каже, що Господь Бог дав людям Священне Писання, щоб привести їх до спасіння: «Святе Письмо Божа щедрість дарувала для спасіння людей». Глибоко в цьому переконаний був також великий богослов св. Григорій Ниський. В своєму творі Проти Євномія він писав: «Ми знаємо, що Святе Письмо надихнув Святий Дух, що Він його написав, але знаємо й те, що Святе Письмо існує задля людей». Біблія - це звернення, написане Господом із вічності до людей, послання Творця, яке він подарував своїм створінням. Для східних Отців Церкви Священне Писання не було другорядною книгою, відірваною від життя і далекою від людини, але чимось дуже вагомим і живим, дарованим спеціально для людини. Святе Письмо не є лише літературною пам'яткою, яка розповідає про певні Божі діяння. Біблія - це безпосередній прихід живого Бога до нас, його входження в наше життя.

3. Основи морального вчення християнства. Символ віри. Декалог. Нагорна проповідь

Перші віросповідні правила християн було сформульовано апостолом Павлом у його Посланнях Вони вимагали передусім сповідання віри в Ісуса Христа, його викупну жертву та чудесне воскресіння. Це був своєрідний загальнообовґязковий для всіх християн догматичний мінімум.

Символ віри. Зі становленням і розвитком християнства виникла ціла низка правил та Символів віри, які регламентували й спрямовували життя християнських громад перших століть нашої ери. Та найсуттєвішим із них став Нікео-Константинопольський Символ віри, що був затверджений на перших двох Вселенських соборах.

Символ віри -- стислий виклад головних догматів певної релігії, безумовне виконання яких є обовґязком віруючого.

Усі християни дотримуються такого Символу віри:

- існує один всемогутній Бог, який своїм словом усе створив, всім керує та існує вічно;

- Бог є справедливий суддя, що за добро нагороджує, а за зло карає;

- Бог -- один, але в трьох іпостасях (особах): Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий; три іпостасі утворюють Пресвяту Трійцю;

- Син Божий став людиною, страждав, помер і воскрес задля спасіння людей;

- Ісус Христос заснував єдину соборну й апостольську церкву, в якій відбувається спасіння людини Божою благодаттю;

- є вічне життя і воскресіння покійників.

Ці положення є обовґязковими для визнання їх християнами. Аби витлумачити їх глибинну сутність, було створено особливі тлумачні книги -- катехізиси. Це дохідливі посібники для релігійного навчання. Символ віри, сформований на Нікейському та Константинопольському Вселенських соборах, визнається трьома основними напрямами християнства: православґям, католицизмом та протестантизмом. Католицька церква сповідує ще й восьмий пункт Символу віри (про Святого Духа (філіокве, тобто «і від Сина»), який означає, що Святий Дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

Заповіді Мойсея. Основою і першим джерелом моральної доктрини християнства є Десять заповідей Божих, які були дані пророкові Мойсею на горі Синай (Вих. 20:2--17).

1. Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства. Хай не буде тобі інших богів передо Мною.

2. Не роби собі кумира і всякої подоби з того, що на небі вгорі і що на землі долі, і що у воді під землею. Не вклоняйся і не служи їм.

3. Не призивай Імення Господа, Бога твого, надаремно.

4. Памґятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий -- субота для Господа Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі!

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбу!

8. Не кради!

9. Не свідчи неправдиво на свого ближнього.

10. Не жадай дому ближнього свого, не жадай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що у ближнього твого!

Перші чотири заповіді, що зводяться до праведного боговшанування та богопоклоніння, є витоками людської моральності. Їх дотримання породжує цілу низку інших чеснот: смирення, щедрість, шанобливість, відсутність користолюбства, щирість, правдивість тощо.

Заповіді Ісуса Христа. Другим джерелом християнського морального вчення, за Біблією, є девґять заповідей блаженства Нагірної проповіді Ісуса Христа (Мт. 5:3--12).

1. Блаженні убогії духом, бо їхнє Царство Небесне.

2. Блаженні засмучені, бо вони будуть утішені.

3. Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони.

4. Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони наситяться.

5. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть.

6. Блаженні чисті серцем, бо вони будуть бачити Бога.

7. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться.

8. Блаженні вигнані за правду, бо їхнє є Царство Небесне.

9. Блаженні ви, як ганьбити та гнати вас будуть, і будуть облудно на вас наговорювати всяке слово лихе ради мене. Радійте та веселіться -- нагорода бо ваша велика на небесах! Бо так гнали й пророків, що були перед вами.

Осмислення стверджувальних заповідей Нагірної проповіді Ісуса Христа засвідчує, що людина може досягти повноти власного духовного існування -- блаженства -- тільки шляхом культивування в собі таких моральних чеснот, як смиренність, каяття, правдолюбство, милосердя, лагідність, миролюбство, мужність у борні за правду і справедливість. Нагірна проповідь принципово по-новому переосмислює моральні настанови старозавітного закону.

Так, не лише звертається увага на обовґязковість зовнішніх дій («не кради», «не вбивай»), а й наголошується на важливості праведного внутрішнього стану, духовного спрямування. Тобто праведними мають бути не тільки вчинки, а й помисли. Старозавітна норма «око за око, зуб за зуб» взагалі нівелюється скасуванням помсти і встановленням домінування принципу любові, що випливає з двох заповідей Божих: «Люби Господа Бога всім серцем своїм і всією душею, і всією своєю думкою» і «Люби ближнього свого, як самого себе». Адже на цих двох заповідях, як учив Ісус Христос, увесь Закон і пророки стоять .

4. Розгалуження християнства: католицизм, православ'я, протестантизм. Причини розділення, порівняльна характеристика

Основні напрями християнства: а) розкол християнства;

Вже на ранньому етапі християнство не було єдиним, хоча існувало поняття єдиної Вселенської церкви. Постійно точились суперечки відносно релігійних канонів та зростало суперництво між провідними патріаршими центрами. Внаслідок певних суспільно-історичних та ідейних чинників своєрідно розвивалась християнська церква на Заході і Сході. Східне християнство було грекомовним; відповідно, воно спиралось на традиції давньогрецької культури, науки, філософії. Оскільки на сході античного світу (у Візантії) існувала міцна державна влада, церква тут від самого початку тою чи іншою мірою була підпорядкована державі. На заході політична нестабільність перетворювала церковну організацію на кістяк не лише релігійного, а й громадського і навіть політичного життя. Відповідно складались специфічні культово-обрядові традиції, які пізніше лягли в основу відмінностей західного і східного обрядів. Тому акт церковного розколу має тривалу і складну передісторію.У ХУІ ст.. стався ще один церковний розкол, коли внаслідок релігійно-реформаційних рухів у Західній Європі виникли протестантські церкви. Відтоді у християнстві існують три основні напрями: православ'я, католицизм, протестантизм. Зупинимось докладніше на характеристиках кожної із окремих гілок християнської релігії. католицизм християнство протестантизм

Ще від свого зародження християнство не було ідеологічно та організаційно монолітним. Певні культові особливості в різних общинах були зумовлені передусім їх дохристиянськими традиціями. І все-таки тривалий час воно зберігало цілісність завдяки тому, що існувало й розвивалося в межах жорстко централізованої Римської імперії.

Але відцентрові політичні процеси, що розривали Римську імперію, певною мірою позначилися і на релігійному житті. Вони призвели до того, що у 1054 р. християнська церква розкололася на дві частини - Східну, з центром у Візантії, яку в 330 р. імператор Костянтин зробив столицею своєї держави, назвавши її Константинополем (у 1453 р. був завойований турками), і Західну з центром у Римі, яка в 476 р. припинила своє існування, не витримавши внутрішніх соціальних потрясінь (повстань рабів) й ударів варварських (чужоземних) племен.

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії - незалежності від Риму.

Явно не мали наміру миритися з таким розвитком подій римські єпископи, вважаючи Рим колискою християнства, найсвятішим місцем світу, посилаючись на те, що сам апостол Петро заснував римську общину, був її першим єпископом, а до її розвитку багато зусиль доклав апостол Павло. Тому на початку XI ст. між Візантією та Римом почалася боротьба за першість у християнському світі. Римські єпископи відкрито стали претендувати на особливий статус, який возвисив би їх над єпископами інших патріархатів. Крім того, почалось суперництво, пов'язане з авторитетністю глав Західної та Східної церков. На межі III-IV ст. серед єпископів Західної церкви став поширюватися титул «папа» (отець), а в VI ст. цим титулом стали наділяти їх главу, який був «єпископом усіх єпископів», тобто очолював усе християнство. Зверхність Константинопольського патріарха папство заперечувало, наполягаючи на тому, що домінувати у християнстві повинна Західна церква.

Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» - і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священнослужителів та ін.

Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий конфлікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візантійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб - загальний, вселенський) і Східну (Константинопольську), що стала іменуватися згодом православною (лат. - ортодоксальний).

Розкол (схизма - грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католицизму відокремилися протестантські церкви. Так у християнстві виникли три основні течії: православ'я, католицизм і протестантизм.

Багато священнослужителів і мирян вважають ці розколи історичною недоречністю. Саме на цих засадах виник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе - заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християнських церков, він має багато своїх прихильників серед протестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходиться в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

б) православ'я;

У сучасному світі православні віруючі становлять понад 308 млн. Вселенське Православ'я включає 15 автокефальних церков, котрі визнані канонічно. Їх називають помісними і перебувають вони між собою в догматичній та обрядово-літургійній єдності. Усі східні автокефальні церкви визнають ті догматичні принципи, котрі були прийняті на перших семи Вселенських соборах до 787 року, так як відтоді загальних Соборів за участю представників усіх церков більше не відбувалось. Тому православних і називають ортодоксальними, тобто такими, котрі зберігають вірність прийнятим догматам єдиної нероздільної церкви і правильно прославляють бога.Основу віровчення православної церкви становить Святе Письмо - Біблія і Священний переказ - рішення Вселенських соборів (перших семи) та повчання Отців церкви. Символ віри затверджений був на перших двох соборах 325 і 381 рр. Особливістю Православ'я є схильність до незмінності догматики та обрядовості, більш строга, ніж у католиків регламентація богослужінь, поведінки віруючих у храмі тощо. У богослужінні найважливіше місце відіграє літургія, під час якої здійснюється обряд причащання. Православні віруючі надають великого значення молитвам, поклонам, запалюванню свічок, іконам. У здійсненні семи основних таїнств важлива роль належить священику. Між православними і католиками існують певні відмінності у виконанні цих обрядів: хрещення (зануренням у купіль), причащання (хлібом і вином як символів тіла і крові Христа), сповідь (відкрито перед священиком), шлюб, священство та соборування ( єлеоосвячення).

в) католицизм;

Цей напрям у християнстві під назвою католицизм (гр.. католикос - вселенський, всесвітній) існує офіційно від 1054 року. Найбільше число прихильників проживає в країнах Європи, Америки, а також Азії і Африки ( понад 1млрд. віруючих).

Католики, як і православні визнають святе Письмо і Святий переказ як основне джерело віровчення, зберігаючи вірність Нікейсько-Константинопольському Символу віри, але з однією суттєвою поправкою, що стосується походження Святого Духа, втіленого у принципі філіокве (лат. - “і від Сина”): католики вважають, що Святий дух виходить не лише від Бога-Отця, а й від Сина Божого (Ісуса Христа). У Святому переказі католики до рішень соборів, творів отців церкви додають, як важливе джерело віровчення, і постанови Римських пап. На відміну від православних визнаються канонічними рішення і тих соборів, котрі проводились католицькою церквою після розколу 1054 року (всього 21-го). У католицизмі існує єдиний організаційний центр і абсолютним главою церкви є Папа Римський. Він носить титул вікарія Ісуса Христа, наступника Святого Петра, найвищого глави Вселенської церкви, західного патріарха, примаса Італії, архієпископа і митрополита Римської провінції, суверена міста-держави Ватикану. Католицькою церквою на І Ватиканському соборі у 1870 р. був прийнятий догмат про непогрішимість (безпомилковість) Папи у справі віри і моралі. Від 756 року існує окрема церковна держава - Папська область з центром у Римі. У другій половині ХІХ століття внаслідок об'єднання італійських земель вона тимчасово не існувала, а у 1929 році за угодою Папи з Муссоліні було утворено міні-державу Ватикан, територія якої становить 44 га.

У католицькому віровченні існують деякі положення (догмати), які відрізняються від православного. Вони формувались поступово і згодом набували догматичного значення. Окрім згаданих догматів (“філіокве” та непогрішноссті Папи Римського у справах віри і моралі), поряд з раєм і пеклом католики визнають існування чистилища, куди потрапляє душа померлого після смерті і де вона може очиститись від гріхів, аби звідти потрапити до раю. При цьому важливе значення мають молитви за померлого і пожертвування родичів і друзів на користь церкви. В добу Середньовіччя католицька церква практикувала продаж індульгенцій опираючись на догмат „про запас добрих справ”. Його суть полягала в тому, що віруючий за особливі заслуги перед церквою міг потрапити до царства небесного. В індульгенції зазначалось за які саме вчинки відпускались гріхи. Але сьогодні ця практика ліквідована, хоча церква зберігає свою важливу рятівну функцію. Цим підкреслюється винятково важливе становище духівництва, яке наділене правом відпускати гріхи і виконувати роль наставників і порадників. Вважається, що без посередництва священиків віруючий позбавлений можливості досягнути Божої милості

г) протестантизм;

Протестантизм - один із напрямів християнства, що об'єднує велику кількість різних течій і конфесій. Його започатковують великі реформаційні рухи в західноєвропейських країнах ХVІ - ХVП століття, спрямовані на оновлення релігійно-церковного життя, перебудову ієрархічного устрою, звільнення з-під влади Риму. Насамперед, Реформація носила антикатолицький характер і заперечувала претензії папства на те, щоби виконувати посередницьку місію між Богом і людьми, на прагнення католицької церкви володіти абсолютним правом контролю у сфері віри і моралі, щодо земельних володінь, церковного майна, продажу індульгенцій тощо.

Історичний зміст реформаційного руху прийнято визначати перехідним характером тієї доби, коли із занепадом феодалізму в Європі посилюється роль бюргерства - мешканців міст (оскільки центр виробничої діяльності та культурного життя зміщується в міста) та утверджуються нові суспільні відносини, що згодом отримали назву буржуазних. В цьому процесі вирішальним фактором суспільного життя стає формування самостійних національних держав. Тому протестантські церкви, які виникають в процесі розгортання реформаційних рухів, набувають виразних ознак самобутнього національного характеру. До значних здобутків Реформації зараховують переклади Біблії на національні мови і впровадження народної мови та народних музичних мелодій у богослужбову практику.

5. Культ, традиції, свята та символіка християнства

Хрест - священний знак християнЗнак хреста був поширений серед різних народів ще з дохристиянських часів. У середині XIX ст. англійські археологи, проводячи розкопки одного з найбільших і найбагатших міст ассирійської держави Кальху, натрапили Християнство на кам'яний стовп із висіченим на ньому рельєфним зображенням ассирійського царя Шамші-Адада. Груди його прикрашав хрест на довгому ланцюгу. Цар-язичник носив точнісінько такий хрест, як віруючі християни. Але жив він задовго до християнства.Наші далекі предки поклонялися хресту як символу вогню. Пристрій з двох перехрещених шматків дерева, за допомогою якого первісні люди добували вогонь, вважали священним, дві перехрещені лінії стали священним знаком. Люди вірили, що знак, який зображає вогонь, володіє надприродною силою. Так хрест став магічним божественним символом. Щоб відгородити себе від «злих духів», цей знак зображали напосуді, одязі, прикрасах. Тому часто на старовинних предметах епохи бронзового віку, починаючи від III тис.до н.е., можна побачити зображення хреста. Є він на предметах трипільської культури (III- II тис. до н.е.). Навіть тоді, коли було винайдено інші способи добування вогню, багато народів вважали, що робити це слід тільки тертям. Слов'янські племена у день Івана Купала вогонь для святкових вогнищ добували також тертям. Вважалося, що дівчата й хлопці, перестрибуючи через палаюче вогнище, очищаються від «злих духів».Католицькі місіонери, прибувши у XVII ст. на американський континент для проповідування християнської віри серед індіанців Південної та Центральної Америки, побачили кам'яний хрест на одному з місцевих храмів. Йому поклонялися як персоніфікації небесного і земного вогню. Давній мексиканський бог вогню Кецалькоатль теж зображений із хрестами в руках. На островах Полінезії, Нової Зеландії зображували хрест як магічний знак вогню, сили життя. Тубільці Нової Зеландії, наприклад, ставили на могилах хрести, як це робиться за християнською традицією. З найдавніших часів знак хреста вшановували в Китаї та Індії. Зображення хреста зафіксовано й на грудях статуї Будди - засновника буддизму, який виник за 600 років до християнства. Буддисти ще багато віків тому зображали цей знак на різних предметах, яким приписували чудодійні властивості. Він прикрашає буддійську святиню («відбитки ніг Будди»). Його вшанування в Індії було настільки поширене, що дехто з учених саме цю країну вважає батьківщиною хреста як священного символу. Елементами річного кола богослужінь є християнські свята. В основному річне коло свят склалося у християнстві протягом І-VI ст. н. е. Виділяють кілька груп християнських свят. Дванадесяті свята. Це дванадцять найвизначніших свят. Вони пов'язані, з одного боку, з освяченням дійсних чи легендарних подій християнської історії (головним чином з особами Ісуса Христа та Богородиці). З іншого боку, час святкування та обрядовий комплекс, застосований у цих святах, відобразили особливості річного кола дохристиянських аграрних культів. Серед дванадесятих свят виділяються т. зв. неперехідні свята (з фіксованими датами святкування). Це, зокрема, Різдво Христове - 25 грудня (7 січ. за н. ст.); Хрещення Господнє (Богоявлення, Водохреща) - 6 (19 за н. ст.) січня; Стрітення Господнє - 2 (15 за н. ст.) лютого; Благовіщення - 25 березня (7 квіт, за н. ст.); Преображення Господнє - 6 (19 за н. ст.) серпня; Різдво Пресвятої Богородиці - 15 (28 за н. ст.) серпня; Успіння Богородиці - 15 (28 за н. ст.) серпня; Воздвиження Хреста Господнього - 14 (27 за н. ст.) вересня; Введення в храм Пресвятої Богородиці - 21 листопада (4 груд, за н. ст.).Інша група дванадесятих свят - перехідні, дата яких пов'язана зі святкуванням християнської Пасхи (тому вони ще звуться пасхальними). Це, зокрема: Вхід Господній в Єрусалим - за тиждень до Пасхи; Вознесіння Господнє - 40-й день після Пасхи; П'ятидесятниця (День Св. Трійці) - 50-й день після Пасхи.Пасха - свято Воскресіння Ісуса Христа. Святкується на згадку про події, зображені в Євангеліях. Охоплюєпередпасхальний тиждень (т. зв. «страсний», пов'язаний зі згадкою про останній тиждень земного життя Ісуса); пасхальну неділю (свято Світлого Христового Воскресіння); післяпасхальний тиждень (т. зв. «чистий»). Символіка «пасхи» сягає корінням у давню історію євреїв і пов'язана з умилостивлюючими, спокутними жертвоприношеннями (свято Песах). Спокутна жертва Христа заміщує старозаповітну пасхальну жертву. Зв'язок християнської Пасхи з іудейським прообразом виявляється також у визначенні дати святкування Пасхи. Пасха є перехідним святом, її дата пов'язана із визначенням дати іудейського свята Песах і з зіставленням сонячного та місячного календарів. Схема ця має назву пасхалії і була визначена на Нікейському соборі на початку IV ст. н. є. Згідно з нею християнську Пасху святкують у першу неділю після повного місяця, що або збігається з весняним рівноденням, або настає за ним; при цьому не допускається збіг з іудейською пасхою (святоПесах). Протягом кількох століть І тисячоліття вирішувалося питання про визначення терміну чи дати святкування пасхи. Існували різні схеми обчислення цього періоду. На Заході це було т. зв. Римське обчислення, на Сході - Александрійське. На Сході таблиці-пасхалії укладалися у V-VI ст. Феофілом Александрійським, Кирилом Александрійським; на Заході - Вікторином Аквітанським, Діонісієм Малим. Після багаторічних дискусій Римська церква прийняла систему Діонісія Малого, Східна - продовжувала триматися александрійської системи.

До Великих свят річного кола богослужінь належать: Обрізання Господнє - 1 (14 за н. ст.) січня;Покрова Пресвятої Богородиці -- 1 (14 за н. ст.) жовтня; Різдво Іоана Хрестителя - 24 червня (7 лип. за н. ст.);Усікновення голови Іоана Хрестителя - 29 серпня (11 верес, за н. ст.). Протягом усього року святкуються дні народження та дні пам'яті святих. Окремі християнські громади святкують т. зв. престольні (або храмові) свята (дні святих, на честь яких були побудовані їхні храми).

Християнські пости посідають значне місце у християнському культі. Наприклад, у православному церковному календарі близько 200 днів припадає на пости. Крім щотижневих постів у середу та п'ятницю, це пости на деякі дванадесяті та великі свята, а також чотири багатоденних пости - Великий, Петрів, Успенський і Різдвяний. Великий (передпасхальний) піст - понад 40 днів, передує Пасці. Петрів піст починається у перший понеділок після Духова Дня і закінчується 29 червня; Успенський піст триває з 1 по 15 серпня; Різдвяний (або Пилипів) - з 15 листопада по 25 грудня (за ст. ст.). За християнським віровченням, пости є випробуванням віруючих на стійкість проти спокуси,- на терпіння та смирення. Крім утримування від деяких видів їжі (що найбільш помітно в постах), важливішим є «духовне утримання», духовне очищення, духовне самовдосконалення віруючого і удосконалення ним навколишнього світу.

Размещено на Allbest.ru