Размещено на http://www.allbest.ru/

Суспільство, релігія і право: функціональна взаємодія в сучасній Україні

Релігія і політика: трансформації співвідношення

Українське суспільство поступово стає відкритим - відбувається індивідуалізація (приватизація) духовно-практичних його компонентів. Прикладом цього є й приватизація релігії. Як у політичних, так і в релігійних сферах пріоритетними є свобода вибору та принципи консенсусу. І саме вони є умовами існування та ефективного функціонування демократичного державного режиму. В усіх сферах суспільного життя, в тому числі в релігійній, колективні форми історичного розвитку, колективний історичний суб'єкт втрачають свої позиції й спостерігається активізація індивідуального суб'єкта (громадянина, віруючого тощо), особисті інтереси, цілі потреби якого домінують над груповими, колективними.

Посилення когнітивного компонента психологічної структури особистості (приватизація, індивідуалізація, домінування "Я" над "Ми", перенесення протистояння "Ми" - "Вони" в площину "Я" - "Вони") активізує процес експансії масової культури, яку в цілому сприйняло християнство (використовує її досягнення для власних модифікацій, трансформацій, зрештою, з метою самозбереження чи мімікрії до зовнішніх обставин) і яка зустрічає серйозний спротив Ісламу, що характеризує масову культуру як повернення до язичництва. Україна традиційно є християнським суспільством з чіткими православною і греко-католицькою домінантами. Водночас вона знаходиться під впливом ісламського ареалу. Зважаючи на зниження рівня народжуваності і збільшення смертності, які відбуваються в геометричній прогресії, що є наслідком сексуальної революції, переможну ходу фемінізму і руйнування основ традиційної моралі та відзначаючи, що в ісламському середовищі (в якому панує дух традиційних цінностей і буква закону, що їм відповідає) спостерігається підвищення рівня народжуваності можна припустити, що ісламський чинник з часом відіграватиме політичну роль в суспільно-політичному житті України. Оскільки український національний характер через свою ментальність та соціально-психологічну специфіку, інтровертний з наголосом на емоційній компоненті і жіночому началі, то суспільство з метою самозбереження, намагаючись попередити ісламізацію духовного простору, ймовірно стане більш відкритим до тих християнських конфесій, які апелюють передусім до збереження сімейних і моральних цінностей не тільки на словах, а й у справах (маються на увазі баптисти, адвентисти, п'ятидесятники та ін. конфесії протестантського спрямування). Бо "Церква виявилася не готовою дати відповідь на моральну кризу суспільства, за візантійською традицією, вона вступила в союз із владою" (Афонін Б. А., Бандурка О. М., Мартинов А. Ю. Велика розтока (глобальні проблеми сучасності: соціально-історичний аналіз). - К., 2002. - С. 74).

В Україні православ'я через політичні причини взагалі поділене на ворогуючі конфесії. Власне, всі соціальні інститути, які за своїми функціями повинні забезпечувати нормальний рівень практично-духовного життя суспільства, - школа, Церква, наука, армія, виконавча та законодавча влада, засоби масової інформації, "опинилися в глибокій політичній кризі" (там само). Відтак відсутні дієві структури громадянського суспільства.

За таких умов наростатимуть автократичні тенденції не тільки як чинник збереження влади за елітою, але й як спроба суспільної стабілізації. Але авторитаризм виключає плюральність, тому змушений йти на союз (причому відкритий) з Церквою, яка, в свою чергу, претендуватиме на переваги як у міжконфесійних, так і державно-церковних відносинах, що є неприпустимим у демократичній державі.

Важливими регуляторами соціальних відносин, що пронизують все українське суспільство, є політика і релігія. Політика як галузь відносин між соціальними суб'єктами (класами, соціальними групами, окремими особами, національними спільнотами тощо) щодо здійснення (використання, розподілу, завоювання) влади виявляється практично у всіх сферах сучасного суспільного життя - економічній, соціальній, національній, культурній, науково-технічній, екологічній, військовій та ін. На часі все більше помітним стає вплив на ці сфери і релігійного чинника. Крім того, спостерігається не тільки наявність, а й активізація релігійних компонентів в діяльності суб'єктів політики як соціальних (нація, соціальні верстви, корпоративні групи, особи), так й інституціональних (держава, політичні партії, ЗМІ). Це свідчить про те, що відбувається зміна у співвідношенні релігії і політики. Якщо упродовж усієї історії українського державотворення релігія була залежною від політики, то наразі ці два суспільні феномени у відношеннєвому тандемі перебувають здебільшого на паритетних засадах.

Значущим є релігійний вплив на політику опосередковано через особу (індивідуальний суб'єкт політики), яка залежно від конкретних обставин включається в політичну діяльність і уособлює певний ступінь політичної волі суспільства, а це визначає і зворотний вплив - політики на релігію, яка, в свою чергу, претендує на роль своєрідної "докси" - спонтанної згоди, що об'єднала б окремі групи у політичні спільноти, які б послідовно використовували сприйняту доксу як інструмент політичної боротьби.

Все більше позначається релігійний чинник на виборчій поведінці електорату, який поступово у своїй масі стає залежним не від політичних чи ідеологічних програм або платформ, а від належності виборців до великих соціальних груп, таких як конфесія чи етнос, які забезпечують конкретній партії більш-менш стійку виборчу базу. Слід відзначити, що симпатії до певних партій та ідеологій можуть бути і наслідками ранньої соціалізації (в сім' ї, під впливом найближчого оточення). Проте, як свідчать реалії сьогодення, релігія все більше вторгається і в цю сферу.

Зростання значення релігійного чинника в політиці підтверджує і те, що партії, які ігнорували чи заперечували суспільну значущість релігії, кардинально змінили свої погляди і намагаються будувати відносини у конфесійних вимірах на умовах діалогу і порозуміння.

І політичні, і релігійні зміни є результатом діяльності людей. Але не всі індивіди в однаковій мірі беруть участь у широкомасштабних політичних та релігійних перетвореннях. Одні займаються звичною, буденною діяльністю, інші завдяки своїм особливим якостям (знанням, компетенції, таланту, майстерності, силі, хитрощам і навіть "харизмі") діють в ім'я чи в інтересах інших, або ж маніпулюють ними, пригнічують. Це політичні лідери, пророки, ідеологи, державні діячі, диктатори та ін. У релігії й політиці загальним критерієм є персональна харизма. "Під харизмою можна розуміти якість чи стан буття, що проявляється в носії і діях окремих особистостей і яка (якість) властива певним ролям і колективам" (Шілз). Відомо, що поняття харизми в релігійному контексті теоретично розробив М. Вебер, який розглядав його як одну із засад легітимної влади і впливу одних людей на інших в політичній, релігійній та інтелектуальній сферах. Альтернативними засадами харизми для легітимності є легально-раціональне і традиційне. Традиційні і легально-раціональні авторитети здатні до рутинної чи конформної поведінки, харизматичні - знищити існуючий порядок і створити на його місці новий. Вони спрямовані на кардинальні перетворення. Харизматичні особистості розвивають у собі певні риси, що здатні підсилювати їх образ як посланців Бога, втілення долі, передвісників історії, вождів тощо.

У часи соціальних криз, коли руйнуються звичні норми, правила і закони, дискредитується правляча еліта (а саме в такій ситуації перебуває Україна) зростає значення харизматичної легітимації. Однак для сучасного українського релігійного і політичного поля характерна відсутність такої особи, яка б володіла сильним динамічним потенціалом, необхідним для здійснення кардинальних змін у цих сферах. Відтак звичними стали явища "узурпації харизми" та "вигаданої харизми", що сприяють ескалації релігійних і політичних конфліктів, загостренню суспільної ситуації.

Сучасне українське суспільство являє собою нестабільну соціальну систему, яка щойно вийшла на шлях моделювання ринкової економіки і практичного втілення політичної демократії. В даній ситуації йому загрожує плутократія, яка викликає процеси трансформації і політики, і релігії в "професію", "бізнес", у засіб заробляння грошей, детермінує виродження первісного призначення та функціональності релігії і політики, що таїть у собі загрозу державній та національній безпеці і породжує таке явище, як корупція, в яку втягуються вже не тільки політичні суб'єкти, а й релігійні агенти дії.

Таким чином, політика і релігія - важливі підсистеми українського суспільства, що перебувають у функціональних взаємозв'язках між собою та з іншими суспільними підсистемами і суспільством у цілому. Політика може зумовлювати релігійні зміни, концентровано виявлятися в релігії, але й вона справляє великий зворотний вплив. Політичні ідеї можуть формулюватися у відповідь на потреби релігійної сфери суспільного життя.

Функціональна взаємодія релігії, держави і права

релігія суспільство політика глобалізаційний

Взаємозалежність релігії і права як регулятивних систем, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає передусім у тому, що вони є регулятором суспільних відносин.

Релігія і право пов'язані між собою взаємовпливом їх елементів (релігійної ідеології і правосвідомості, релігійних (церковних) і світських судів, релігійних та правових норм); одновекторна спрямованість однорідних елементів обох систем на інші соціальні системи і суспільне життя (наприклад, релігії й права на морально-етичні уявлення), взаємне регулювання юридичними і релігійними нормами суспільних відносин; безпосердній взаємовплив неоднорідних елементів релігійної і правової систем (регулювання юридичними нормами релігійної поведінки і відносин, внутрішньоконфесійної діяльності і т. ін.), чи опосередковане (вплив релігійної ідеології на формування правових норм через правосвідомість унаслідок сприйняття правосвідомістю релігійних уявлень та ідей); взаємодія галузей права з різними сферами релігії (регулювання релігійними і правовими нормами різних сторін церковно-державних відносин, майнових та інших прав конфесійних організацій і культових служителів, узаконення культових церемоній в різних сферах державного життя - коронація, релігійна присяга при входженні на державні посади, релігійна клятва в суді тощо).

Такі варіанти взаємозв'язків можуть слугувати причиною інтеграції чи дезінтеграції державно-церковних відносин (специфічних взаємозв'язків релігійних організацій з державою) й визначати їх характер: як відносин між державою і панівною церквою, державою і терпимими релігійними організаціями і державою та конфесіями, що переслідуються.

Регулятором цих зв'язків за певних обставин може виступати держава чи особливе організаційне утворення духовної влади - Церква, яка за своєю природою є дуалістичною, що й визначає її специфіку. Вона є симбіотичним модусом релігійних і суспільних відносин. Її функціональність можна визначити як суспільну, бо її діяльність розгортається в певній соціальній конструкції, де вона постає як об'єднання віруючих того чи іншого релігійного напряму на основі загального віровчення і культу, централізованою системою управління життям, діяльністю та поведінкою віруючих, ієрархічністю, визначеною системою норм (релігійної моралі, канонічного права тощо), цінностей, санкцій, розподілом своїх членів на духовенство (професійних служителів культу) та мирян (рядових віруючих). Належність до певної церкви може визначатись як сімейними і національними традиціями, так і свідомим вибором особи. У процесі релігійної діяльності Церква, виконуючи релігійні функції, здійснює й політичні, соціальні, економічні, правові, культурні впливи на особу та соціум. Але все-таки основне покликання Церкви є специфічно релігійним. Вона має забезпечити особливий зв'язок людини з трансцендентним Богом.

З державно-церковними відносинами пов'язуються такі поняття, як свобода вибору і свобода совісті. У тандемі відношень "держава - церква" ці фактори мають бути визначеними не як якийсь особливий дар держави, а як природне право кожної особи на можливість вільного вибору релігії, світоглядних орієнтирів і переконань, що мали б визначити сенс особистісного буття, мотиваційний каркас вчинків та поведінки індивіда (Свобода совести, вероисповедания и религиозных организаций. - К., 1996. - С. 7).

Нехтування та ігнорування цього фактора, однобічність впливу держави на церкву, антагоністичний тип відокремлення Церкви від держави, що заперечує можливість вільного партнерства між цими інституціями, призводили до викривлень і збочень суспільного устрою в умовах світоглядного вакууму і сприяло виникненню квазірелігійних утворень як результату пошуків нової віри, нових духовних орієнтирів, цінностей та ідеалів.

Заборона державою релігії може призвести до наділення надприродними властивостями осіб, націй, певних суспільних інституцій, виникнення так званих світських релігій, соціоцентричних за своїм характером (зосереджених на сакралізації об'єктів земного походження).

Вшанування небесних богів світські релігії підміняли поклонінням богам земним. Вони мали всі зовнішні ознаки релігії: віра у надприродні властивості предмета відповідного культу, міфологему, символіку, атрибутику, культову практику тощо. Наприклад, у марксизмі-ленінізмі (багато хто з дослідників відносить його до світських релігій) роль Святого Письма виконували праці класиків, Святих переказів - мемуари більшовиків, вселенських соборів - партійні з' їзди, ікон - портрети вождів, були свої таїнства й не обійшлося без сектантства.

За таких умов церковні інституції фактично перетворювалися на придаток державного механізму, а їхня релігійна діяльність переслідувала далеко не релігійні цілі. Відомий релігійний діяч, правозахисник Гліб Якунін зазначає: "Московська патріархія... що формально зберегла спадковість єпископату від історичного православ'я, використовуючи традиційні Богослужіння та образи... фактично була підрозділом держбезпеки, головною функцією якої було обслуговування тоталітарного комуністичного режиму... принципи її організації теж не могли бути соборними, тобто відкритими для віруючих, для всеоб'ємної участі всіх православних християн у справах церковних. Побудова Патріархії відбувалась за іншими канонами, унаслідок чого з'явилась і по цей день існує воєнізована структура - симбіоз КДБ й дореволюційного Святійшого Синоду" (Якунин Г. Подлинный лик Московской Патриархии. - Самиздат. - С. 1-2).

Таким чином, відбувалося усуспільнення релігійних відносин, які переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин. При цьому на попередні форми психічної діяльності, світопереживання особи накладався новий духовний зміст, що обумовило сприйняття нової ідеї не розумом, а вірою. Соціалізм, ідеї якого сприймалися адекватно звичним релігійним чинникам, в індивідуальній уяві набирав вигляду своєрідної релігії: "рай переносився на землю в якості світлого комуністичного майбутнього, великий вождь поставав у ролі бога, вожді, менші за рангом, - у святих, земне пекло - все темне минуле й оточуючий першу країну соціалізму світ зла, партія - своєрідна каста священнослужителів... посередник між богом і віруючими. Віра в животворящу силу молитви перетворилась на віру в лозунги, спокутну жертву міг принести кожен, віддаючи своє (й чуже) життя в ім' я світлого майбутнього, а страх Божий перетворився на страх перед всевидячим оком держави й колективу, які претендують не лише на вчинки, а й на думки та почуття індивіда... При цьому залишався і розподіл людей за вірою на "єдиновірців" - тих, хто вірить в ідею комунізму ("наший"), та "іновірців" - тих, хто вірить не так чи недостатньо (ті, хто взагалі не вірить, - ворог)" (Головаха Е. И., Бекешкина И. Э., Небоженко В. С. Демократизация общества и развитие личности. От тоталитаризма к демократии. - К., 1992. - С. 25-26).

Об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин притаманне всім деспотичним тоталітарним державам. Виразних обрисів воно набуває в феномені культу особи, коли сакральний світогляд з його неодмінним атрибутом - вищим божественним началом трансформується у віру в доброго вождя (Сталін, Мусоліні, Франко, Гітлер - яскраві приклади цього феномена). Злиття в масовій свідомості найвищого ідеалу з міфологізованою постаттю Вождя призводить до наділення його божественними атрибутами і необмеженою владою.

Одним із механізмів релігійно-світської свідомості стає обожнення об'єктивних інституцій, їх персоналізація, яку в історичній традиції простежуємо від Гегеля, Канта і Маркса. На думку Ф. Хайєка, соціалізм з його розумінням "суспільства", по суті, є пізніша форма анімістичних інтерпретацій порядку, історично представлених різними релігіями та богами. Ця схожість не применшується й тим фактом, що соціалізм часто-густо спрямований проти релігії (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 187).

Хайєк стверджує, що вижили і збереглися лише ті релігії, які підтримували власність і сім' ю, а оскільки комунізм є релігією, що має антивласнісне й антисімейне спрямування, то занепад комуністичної ідеї близький. Він припускається думки, що Бог у розумінні людей є лише персоніфікацією тих традиційних моральних норм і цінностей, які підтримують життя людської спільноти, а "те джерело порядку, яке релігія приписує людиноподібному божеству, - пропонуючи своєрідну карту чи путівник, за допомогою яких окрема частина вдало орієнтується всередині цілого, - не знаходиться поза фізичним світом, а є однією з його характеристик, та занадто складною, щоб якась складова цього світу могла скласти його " картину" чи "образ" (Хайек Ф. А. Пагубная самонадеянность. Ошибки социализма. - М., 1992. - С. 239-240). Але не виключено, що більшість людей здатна сприймати абстрактні традиції лише як чиюсь особисту волю. Коли відверта віра в надприродні сили заперечується як марновірство, ця воля вбачається в "суспільстві". Так було в недалекому минулому. Хоча й нині його залишки дають про себе знати. Так, УПЦ МП перебрала на себе функції елемента ідеологічної парадигми, який тягне до відродження колишньої імперії на новій (можливо релігійній) основі. В умовах посттоталітаризму, який знаменує пошуки концепції переходу до нової соціально-правової держави, релігійний чинник набуває значущості наскрізного стрижня соціальної конструкції, "на роль якого не можуть претендувати ані анемічні в більшості своїй політичні партії, ані розкраяні профспілки" (Єменський В. Релігія та політика в посттоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

За таких обставин Церква, на яку спрямовані суспільні погляди, "постає єдиним легітимним дотепер інститутом, фактично опонуючим ленінсько-сталінській ідеології і, "попри усвідомлення зв'язку православної ієрархії з партійно-державним істеблішментом, все ж не поєднується в масовій свідомості з офіційною доктриною і практикою" (Єменський В. Релігія та політика в пост тоталітарному соціумі // Релігія і Церква в контексті реалій сьогодення. - К., 1995. - С. 22).

Проте за довгі роки протистояння авторитарним режимам релігійні інституції були витіснені з притаманних їм сфер діяльності й надто ослабли. Через це вони не могли швидко виробити і запровадити своєрідну "теологію посттоталітаризму". У цьому вони розраховують на допомогу держави. А вона, переживаючи складну суспільну кризу, потребує допомоги Церкви. Тому актуальним у вирішенні пов'язаних з цим проблем є використання західного досвіду з питань регулювання державно-церковних відносин, релігійної свободи, забезпечення особистісних прав, свободи совісті і вибору. І за останнє десятиріччя в цьому напрямі досягнуто певних успіхів.

Більшість західних країн виробили нову концепцію суспільства, за якою Церква обстоює порядок, заснований на гідності людської особистості виходячи з індивідуальної свідомості, віри й розуму.

Релігія, будучи поєднаною з глибинними основами людського буття, впливає на соціальні структури і цінності. Важливість її підкреслюється тим, що вона охоплює речі, які виходять за межі світськості. Функціонування релігійних відносин залежить від рівня релігійної свободи в певному суспільстві, а виміри релігійної свободи пов'язані з незалежно еволюціонуючими частинами доктрин в сучасних правових системах. Її розуміння залежить від впливу концептуальних розробок в різних галузях світського права. "Часом релігійна свобода стає зв'язуючою ланкою конкуруючих цінностей - рівності, свободи слова, гідності і особистої свободи. Тому іноді робиться спроба звести релігійну свободу до її світських компонентів. Але головним для релігійної свободи є право релігійних моделей життя на те, щоб бути прийнятими на своїх власних умовах, а не знаходити захист, якщо тільки вони погоджуються зі світськими судженнями відносно того, що саме необхідно захищати" (Дьюрем К. Свобода религии: модель США // Модели церковно-государственных отношений стран Западной Европы и США. - К., 1996. - С. 131).

Размещено на Allbest.ru