Скіфський звіриний стиль

Размещено на http://www.allbest.ru/

Найяскравішою рисою скіфської культури є звіриний стиль. Його виникнення, мабуть, пов'язане з самою природою кочового суспільства, яке завдяки мобільності та войовничості набуло певних переваг над осілими народами, певної свободи у виборі життєвого простору. Це висунуло на перший план могутніх ватажків, військову аристократію, яка мала закріпити своє лідерство у знаковій системі. Образ звіра найкраще відповідав духові цього середовища, тому й набув поширення передусім в оздобленні обладунку воїна та коня, а також ритуальних і престижних речей.

Техніка творення зооморфних образів різнилася залежно від матеріалу, з якого виготовлялися ті чи інші речі, і їхнього призначення. Більшість золотих виробів використовувалася для оздоблення парадної зброї, одягу, чаш, тобто призначалася для розміщення на площині. Тому зображення тварин витиснено із листового золота. Деякі речі, а також окремі деталі із золота виготовляли у вигляді фігурок тварин чи їхніх частин шляхом литва, тому вони мають вигляд скульптурок чи високого рельєфу. Всеосяжність зооморфізації, особливо за архаїчного часу, зумовила втілення образів тварин і в інших матеріалах: бронзі, кістці, залізі, можливо, навіть дереві. Більшість таких виробів мали утилітарну функцію. Вони демонструють дивовижну єдність форми (функції) речі з образом тварини. Вирізавши голівку на одному кінці й копитце на іншому, псалій перетворювали у стилізовану фігурку тварини; круглу бляху виготовляли у вигляді згорненого калачиком хижака; залізний бубонець із закрученим угорі кінцем ставав голівкою хижого птаха.

Репертуар зображень містить, насамперед, образи хижаків (пантера, лев, рись, барс, орел, вовк, а також дикий кабан). У них виразно простежується бажання посилити функцію речей: додати воїнові та його вірному товаришеві коневі сили, спритності, наснаги до перемоги, навіть агресивності. Звідси й акцентація уваги на певних органах: велике вирячкувате око, гарячі роздуті ніздрі, непропорційно великий хижий дзьоб, вишкірені зуби. Цей прийом вилився в передачу образу через його прикметну рису, тобто в заміну цілого частиною: могутнім дзьобом чи кігтем, лапою, крилом, голівкою або протомою. Акцентація уваги на певних рисах (органах) призвела до передачі їх знову ж таки звіриними образами. Кігті пантери з Келермесу виконано у вигляді стилізованих фігурок пантери у позі калачиком, низку їх розмішено й на хвості. Цей прийом дістав назву "зооморфного перевтілення". На деяких виробах поєднання різних образів, плавне перетікання одного в інший, їхня мінливість і загадковість утворюють таке плутане мереживо, що недосвідчене око може сприйняти його як загадковий візерунок. Поєднання різних образів -- завершених чи у вигляді знака-органу (риси) -- нагадує закодований у шараді текст. Особливо це притаманне звіриному стилю архаїчної пори.

Водночас були поширені й образи "мирних" тварин -- травоїдних (олень, козел, баран, кінь), а також риб і водоплавних птахів, /хні зображення доволі реалістичні, хоча й не позбавлені гіперболізації деяких рис та мотиву зооморфного перевтілення (гіллясті роги оленя уздовж усього тулуба закінчуються стилізованими голівками птахів). Третю групу становлять синкретичні образи. Загалом зображення тварин постають неначе виокремленими із навколишнього світу, і це враження інколи навіть підкреслюється розмежувальними лініями.

Сюжетні композиції поширюються з V ст. до н. е. і передають сцени нападу хижаків на травоїдних, шматування. У ролі хижаків нерідко виступають фантастичні крилаті істоти -- грифони -- з тулубом кошака й орлиною головою на довгій з гребенем шиї. На центральній сцені нижнього ярусу пекторалі такі чудовиська шматують коней, на бокових -- лев і пантера накинулися на оленя і кабана. "Поле битви" та постаті тварин облямовано овами, поміж звірами інколи вклинюється розетка. Таким чином, звіриний стиль доповнюється рослинним, який особливо пишно розквітає у IV ст. до н. е. Настає "золота ера" звіриного стилю, золоті вироби витісняють кістяні й бронзові.

Проте лишилася одна сфера, куди золото не проникло. Це -- бронзові або залізні навершя, пов'язані, очевидно, з парадними та поховальними кортежами, штандартами. Вони являють собою металевий штир чи трубку, увінчані повним або частковим зображенням звіра, птаха, дерева чи антропоморфа. Інколи зображення розміщено на кулястому ажурному "постамент!" з кульками всередині, що нагадує брязкальця. Мелодійно звучать і навершя з підвішеними маленькими дзвониками.

У V ст. до н. е. набувають поширення й антропоморфні зображення (рис. 9). Їх представлено як повними, так і частковими фігурами. Особливо популярними були нашивні бляшки із зображенням голови людей різного віку, статі й навіть раси -- анфас чи профіль, з різними зачісками та головними уборами. Повні фігури представлено як окремими зображеннями, так і груповими -- сюжетними. На тлі усталених образів та сюжетів трапляються оригінальні композиції. Усі ці зміни демонструють еллінізацію скіфського мистецтва, як і втілення грецьких міфологічних тем на речах, призначених для скіфів (голівки Горгони, танцюючі менади, сюжети троянського циклу).

Хоча ми вживаємо слово "оздоблення", значення різних образів не обмежувалося естетичною функцією. Поява фігуративних зображень відбиває нове бачення світу, нову ідеологію. Тому зміст їх можна осягнути лише в контексті міфотворчості скіфів, що стосувалася двох основних моментів: їхнього походження і сонму божеств -- творців та охоронців світу, покровителів усього живого, стражів порядку.

скіфський зооморфний обрядовий поховальний

Рис. Скіфська стела, с. Тернівка (за В. Ю. Мурзіпим)

Релігія

Основою релігії є віра у надприродні сили -- таємні й могутні, що правлять світом. На підтримку зв'язку із ними спрямовано певні дії, що являють собою обрядову сторону релігії. Усвідомлення себе часткою Космосу перетворювало кожну дію на ритуал, закріплений у звичаях. їх виконання здійснювалося, можна сказати, автоматично. Водночас цей глобальний зв'язок мав підтримуватися також спеціальними у тому числі й колективними діями. Такі ритуали здійснювалися за певним сценарієм і з участю посередників, здатних долати різні світи і транслювати волю та накази сил, що правлять світом. Обидві ці сторони, хоча й не повною мірою, знайшли відображення в писемних та археологічних джерелах.

За Геродотом (IV, 59), скіфський пантеон включав сім верховних божеств, значущість яких підкреслювалася послідовністю переліку, а функції паралелями з грецькими божествами. Найбільше скіфи шанували Табіті (Гестію), потім Папая (Зевса) та його дружину Апі (Гею), після них -- Гойтосіра (Аполлона), Аргімпасу (Афродіту Небесну), Геракла й Арея, а царські скіфи -- ще й Фагімасада (Посейдона). Папай-Зевс і Геракл, а також Апі (у вигляді діви-змії) фігурують і в етногонічних легендах на сюжет про трьох братів. Можливо, іншим іменем Апі було Ора -- так звали матір Колаксая, за В. Флаком (Аргонавтика, VI, 48--68). Антропоморфні зображення трактують як своєрідну ілюстрацію скіфського пантеону та етногенетичних міфів (Б. М. Граков, С. С. Безсонова, Д. С. Раєвський та ін.).

Обрядова сторона вірувань відображена Геродотом в описі поховального ритуалу (IV, 71--73), охорони і щорічного свята на честь золотих священних дарунків (IV, 5--7), військових звичаїв тощо. Головна їхня сутність зводилася до принесення жертв, насамперед, худоби. Серед служителів культу згадуються віщуни, які ворожили на вербовій лозі, та енареї (євнухи), "інструментом" яких були смужки липової кори (IV, 67--69).

Своєрідність скіфського пантеону полягає в тому, що його очолювало жіноче божество -- богиня вогню Табіті. її верховне місце підкреслювалося метафорою "цариця скіфів" (IV, 127), а причетність до священного царського вогнища тим, що клятва богами царського вогнища ("царськими Гестіями") вважалася найбільш значущою, а її порушення могло викликати хворобу царя. Зображення Табіті зазвичай убачають у такому сюжеті: жінка на троні з люстерком у руці, перед нею стоїть чоловік.

Божественна пара Папай і Апі втілює ідею союзу неба і землі. Папая -- бога неба і прабатька скіфів -- зображено на наверші з Лисої Гори у вигляді світового дерева, стовбур якого зливається з фігурою бога-творця. Його дружина Апі завдяки своєму імені (з давньоіранського -- вода) асоціюється із вологою землею. Виходячи з етногонічних легенд, вона постає як напівдіва-напівзмія. Цей образ передано в скіфській іконографії у вигляді жінки, тулуб якої закінчується пишними закрученими вгору пагонами, зміями чи драконами.

Гойтосір, як і Аполлон та авестійський Мітра, -- божество Сонця і світла, охоронець худоби, а отже стрілець і переможець чудовиськ. Натомість Аргімпаса за аналогією з Афродітою Небесною та її близькосхідними аналогами постає як богиня родючості, Володарка звірів, покровителька дикої природи. Образ її можна розпізнати в зображеннях богині в оточенні звірів.

Жорстоким богом війни постає Арей, символом якого був меч. Лише йому зводили святилища та приносили в жертву не тільки худобу, а й людей -- із числа полонених (Геродот, IV, 62). Відчутним є також культ військової звитяги (IV, 64--66), яку всіляко заохочували: лише доблесним воїнам цар виділяв частку здобичі, а номарх щороку пригощав їх вином. Першу перемогу над ворогом відзначали, п'ючи його кров, а подвиги підкреслювали атрибутами зі шкіри вбитих ворогів та чашами з черепів. Угоду про дружбу (звичай побратимства) скріплювали питтям вина, змішаного з кров'ю учасників церемонії, куди занурювали зброю. Цю сцену зображено, на золотих бляшках.

Хоча Геродот обмежує скіфський пантеон антропоморфними божествами, не виключено, що вони мали й зооморфні інкарнації. Виходячи з популярності зооморфних образів, Р. Гіршман висунув припущення про "теріоморфну концепцію світу" у скіфів. Справді, в наборі образів, їхньому розташуванні на виробах є натяк на те, що різні сфери буття -- реального (природні й соціальні явища) та міфічного -- асоціювалися з певними тваринами. В індоіранській традиції їм приписували здатність долати різні світи, завдяки чому вони виступали помічниками шамана (а скіфську релігію відносять саме до цього зразка), їх приносили в жертву всім богам. Суттєва роль відводилася їм і в поховальних обрядах. Оскільки перехід у небуття сприймався як мандрівка у потойбічний світ, тварини виконували роль поводиря і, перетинаючи різні сфери, підтримували єдність світу. Його одвічна суперечність (дихотомія життя/смерть), можливо, знайшла відображення у сценах шматування, які, ймовірно, являють собою метафоричне зображення смерті. Долання її здійснювалося долученням до світу пращурів, уособленням якого виступав, мабуть, Колаксай -- перший володар священних дарів, на честь яких щорічно влаштовували свято, він же -- перший цар, ім'я якого означало Сонце-цар.

Таким чином, не маючи писемності, скіфи вдалися до зоо- й антропоморфних кодів для "запису" уявлень про Всесвіт і своє місце в ньому. Цю самобутність світовідчуття, притаманну скіфській культурі, чудово виразила Л. Костенко:

Нема письмен -- є дивне сяйво казки. Лук золотий натягує стрілець. Летить грифон. І золоті підпаски Надвечір доять золотих овець.

Скіфія і хлібороби лісостепової та лісової смуг

Справжній залізний вік у лісостеповій смузі України настає за скіфського часу, коли повною мірою почав реалізуватися потенціал, закладений переходом до нової доби. На значних просторах -- від Дністра до Дону -- поширюється однотипна культура, що почасти було спричинено демографічним чинником. З'являються гігантські городища, великі курганні могильники. Цей злет, хоча він не був тривалим, припадає на другу половину VII-- VI ст. до н. е., коли інтереси скіфів ще були прикутими до Передньої Азії, а на півдні нашої країни розгорнули кипучу діяльність елліни. Вже перші прибульці встановили контакти з місцевим населенням, у VI ст. вони значно активізуються. Яскравим свідченням цього є знахідка у заплаві р. Супою поблизу с. Піщане човна з 15 античними бронзовими посудинами.

Особливо тісними були зв'язки між еллінами і населенням Правобережної України -- Наддніпрянщини та Надбужанщини. Березань, а потім і Ольвія стали не просто торговельними партнерами хліборобів, а й поєднувальною ланкою із середземноморським світом. То був золотий вік для лісостепового населення. Проте він швидко скінчився. Фатальною обставиною у стосунках греків із хліборобами була наявність степового коридору, що розділяв їх. І цим скористалися скіфи. Зайнявши його, степовики не лише перебрали на себе контроль за торгівлею, а й почали тиснути на хліборобів, змушуючи їх збільшувати обсяги торгівлі, щоб забезпечити себе ремісничою продукцією. В. Ю. Музін вважає, що саме на цьому ґрунті почалося зрощення кочовиків та осілого населення в один організм, який Геродот назвав Скіфією. Спроби хліборобів чинити опір цьому безцеремонному втручанню у їхнє життя виявилися безуспішними, і в IV ст. до н. е. їхня квітуча культура згасає.

Матеріалізована у різних проявах культура цього населення не має звичного кореляту у вигляді археологічної культури. В літературі воно фігурує як хлібороби лісостепової смуги скіфського часу. Йдеться не лише про інший спосіб життя, а й іншу -- не іранську -- етномовну його належність.

Пам'ятки

Городища. Зухвалість кочовиків добре відчули на собі ще хлібороби чорноліського часу, які почали зводити укріплені городища. За скіфського часу цей процес набуває безпрецедентних масштабів. Сотні й тисячі гектарів обнесено глибокими ровами і високими валами. Якщо нині висота валів чорноліських городищ сягає близько 3 м, то скіфських -- 10 м. Система укріплень потужна і добре продумана. Кожне слабке з погляду рельєфу місце та в'їзд на городище зазвичай укріплювали додатковими лініями валів і ровів. Схили робили стрімкішими, підрізаючи їх (ескарпування).

Городища включають цитадель (одну чи декілька), розташовану у найвищому місці й захищену додатковими укріпленнями, та примикаючі обшири (напільна частина). Заселеною була зазвичай цитадель. Така структура городиш забезпечувала захист населення навколишніх селищ разом із худобою і давала можливість за умов облоги певний час підтримувати автономне існування.

Одним із найбільш ранніх у Середній Наддніпрянщині є Трахтемирівське городище, зведене у середині VII ст. дон. е. на стрімких кручах Дніпра навпроти м. Переяслава-Хмельницького. Його загальна площа 500 га, цитаделі -- 14 га. Дослідник Трахтемирова Г. Т. Ковпаненко вважає, що життя тут вирувало майже 150 років, а в VI ст. мешканці зненацька полишили його. Час зведення більшості городищ припадає на кінець VII--VI ст. до н. е. Серед найбільших городищ -- Велике Ходосівське (2 тис. га) на Київщині та Мотронинське (220 га) у Потясминні. У верхів'ях Південного Бугу ровесником Трахтемирівського городища, а, можливо, й дещо ран Ішим, є Немирівське (110 га), у Посуллі -- Басівське (близько 100 га). Та найграндіознішим є Більське городище понад Ворсклою -- 4 тис. га (рис. 10). Житлово-господарчі комплекси концентруються тут переважно в межах трьох внутрішніх укріплень: Східного, Західного і Куземинського городищ. Дослідник Більського городища Б. А. Шрамко розглядає його як центр будіно-гелонської спільноти -- м. Гелон Геродота (IV, 108).

Рис. Більське городище. План та реконструкція укріплень (за Б. А. Шрамком)

Є всі підстави стверджувати, що гігантські городища виконували роль своєрідних "столиць" регіонів. їхня міць спиралася на весь людський потенціал, розпорошений по менших городищах та селищах.

Могильники. Ще однією прикметною рисою цього часу є виникнення великих могильників, до складу яких входили й монументальні насипи -- заввишки майже 10 м, а в Посуллі -- близько 20 м. Зазвичай вони об'єднують кілька десятків насипів, проте є й значно більші. Один із найбільших могильників (близько 1 тис. насипів) міститься поблизу Більського городища в урочищі Скоробор, дещо менший -- поблизу городища Велика Гомольша на Сіверському Дінці (700 насипів). Великі могильники є в околицях Басівського городища, Люботинського, Караван тощо. Відомі й фунтові могильники.

Поховальний обряд був доволі строкатим. В улаштуванні могил широко застосовували дерево. Найпростішою поховальною спорудою була яма, перекрита деревом, що спиралося на край могили, а інколи -- й на опорні стовпи. Іншим різновидом є склепи -- ями із дромосом у вигляді бокового похилого входу-спуску. Ями і склепи нерідко облицьовували деревом або влаштовували у них зруб. Небіжчиків клали у випростаному, рідше скорченому стані на дерев'яний настил, кору, траву, зрідка у гробовища. Переважає західна орієнтація. Ховали небіжчиків також у дерев'яних склепах, зведених на поверхні. Інколи їх перекривали шатроподібними конструкціями. Після завершення похорону їх підпалювали й починали зводити насип. Вогонь відігравав важливу роль у поховальному ритуалі, і сліди його дії часто помітні в могилах. Зрідка трапляються справжні кремації -- небіжчиків спалювали, а прах зсипали в могилу чи, рідше, в урну.

Поховальний обряд лісостепового населення постає доволі самобутнім, хоча й має деякі спільні риси зі скіфським. Продовжуючи традиції попереднього часу, він, на відміну від поховальних традицій кочовиків (поширення підбоїв і катакомб), не зазнав суттєвих змін. Щоправда, з V ст. до н. е. поховальний обряд хліборобів спрощується: зменшуються розміри могил та асортимент супроводу, переважають могили у вигляді ям, перекритих деревом. Масштабні спалення замінюють розведенням невеличкого вогнища на перекритті, поміщенням у могилу деревних вуглинок, шматочків крейди та фарби.

Размещено на Allbest.ur