Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Вчення про примат Папи

2. Filiogue

3. Вчення про чистилище

Висновки

Список використаних джерел та літератури

християнство конфронтація церква католицький

Вступ

Актуальність теми. Християнство з самого початку було єдиним. Є всі підстави стверджувати, що християнство виникло у середині першого століття серед євреїв і в початковій своїй стадії було сектою в іудаїзмі. Згідно чотирьох Євангелій і книги “Діяння апостолів”, батьківщиною християнства була Палестина хоча вперше християнами почали називати послідовників вчення Ісуса Христа в Антіохії ( Дії 11:26). Свої основні положення базувало на вченні свого засновника, які передавалися з уст в уста, без будь-якого оформлення чи систематизації. Але час ставив свої вимоги, християнам ставали люди різного складу розуму, які робили спроби внести дещо нове у вчення Христове. Так визріла проблема певної доктрини, вироблення якої припадає на епоху Вселенських Соборів. Адже причинами скликання таких стали єресі, тобто приватні вчення окремих діячів Церкви того часу, котрі намагалися обґрунтувати певні поняття, але не завжди так, як це розуміла вся Древня Церква.

Таким чином був сформований догмат християнського вчення - Символ віри. І святі Отці Другого Вселенського (Царгородського 381року) Собору постановили, що ніхто не має права ні додати чогось до нього, ні відняти. Подібним чином було систематизоване вчення про Богородицю, про природу, і волю Ісуса Христа, про іконошанування. Остаточне оформлення цих положень припало на Сьомий Вселенський Собор, а саме на другу половину УІІІ століття. Таким чином було систематизовано в певну доктрину все вчення Христа. Принцип формування полягав у тому, що включно все твердо ґрунтувалося на Святому Письмі і закріплювалося церковним Переданням. Завдяки наполегливій праці апостолів та їх учнів християнство досить швидко поширилось по всій тодішній імперії і закріплювалося у великих містах. В цьому аспекті не міг стати винятком Рим - столиця імперії. Слід зауважити, що окрім всього іншого Римській кафедрі, як столичній ( і єпископові зокрема) надавалось перше місце по честі. Власне цей чинник відіграв до певної міри негативну роль для подальшої історії розвитку Церкви. Римський єпископ почав зловживати своїм статусом столичного. Це призвело до виникнення вчення про його першість у всій Церкві та непомильність у справах віри. Окрім цього Римськими єпископами одноосібне було порушено традиції Церкви, а також постанови Другого Вселенського Собору і додано до Символу Віри Filiogue. В свою чергу це стало причиною розколу Церкви у 1054 році на Східну і Західну. Правда цей крок ще більше “розв'язав руки” Римського єпископату. Так вчення про примат папи та його непогрішимість... було возведено до рангу догмату на І Ватиканському собору 1870 року, а два так званих моральних догмати папами взагалі були проголошені одноосібно, що взагалі є порушенням принципів Церкви у якій найвищу владу має Вселенський або Помісний Собор. Сьогодні у світі і в Україні зокрема рівноправно співіснують Православні та Католицькі Церкви, сповідуючи одного того ж Бога.

Джерельна база. Для написання роботи автором були використані праці: Блаженного Августина (1), Іренея Ліонського (4), Енцикліка папи Пія XII “Світлий вінець” (7), Мерзликіна А.С. (3), Кодекс канонів східних церков (5).

Історіографія проблеми. Є багато досліджень, які дають можливість якомога ширше і об'єктивніше висвітлити дану тему. З приводу цього є багато праць різних дослідників яких можна поділити на православних і католицьких. Окрім цього важливим є той момент, що цією проблемою займатися не тільки церковні історики, але і світські. З православних істориків автором використовувалися праці : Поснова М.(25), Смирнова П.(31). Щодо істориків Католицької Церкви то цією проблемою займалися: Анрі де Любак (8), де Фріс Вільгельм (13). Важливим є той момент, що ми маємо дослідження цієї теми окремих світських істориків , а саме: Гергея (12) Е. Лужицького (1920).

Об'єктом дослідження є догматичні нововведення в Римо-Католицькій Церкві.

Предметом дослідження - проблема відносин між Східною Західною Церквою.

Мета даної роботи якомога ширше і об'єктивніше дослідити ситуацію нововведення Католицької Церкви, котрі не тільки стали, але і поглибили конфронтацію між Східною і Західною гілками християнства.

Завдання:

- показати, що лягло в основу Великого Церковного розколу;

- з'ясувати право Римського єпископа, щодо нововведень;

- викласти обґрунтування Західними богословами нових догматів;

- викласти суть та значення для нововведень Західної Церкви.

Структура роботи. Дана робота складається з вступу, одного розділу та списку використаних джерел і літератури.

1. Вчення про примат Папи

3. Вчення про чистилище

Первісна християнська Церква протягом кількох століть від часу свого заснування обіймала собою всі різноманітні християнські громади, які існували в різних країнах світу. Ці громади своєю сукупністю становили єдину і нероздільну цілісність. У всіх цих громадах були одні й ті самі основи віри, одні й ті самі догмати, моральні підвалини християнського життя, таїнства і основні правила церковного благоустрою. Лише з п'ятого століття в римській Церкві почали з'являтися деякі церковні відміни, які в одинадцятому столітті призвели до остаточного розриву, відпаду римської Церкви від Церкви Вселенської.

Відірвана від Вселенської єдності, від голосу всієї Церкви, висловлюваного на вселенських соборах, римська Церква поступово замінила його голосом однієї людини - папи. Допустивши різні новини у віровченні, представники римської Церкви, поставлені понад вселенські собори, почали запроваджувати нове вчення, нові догмати.

Всі ці нововведення в західній, римсько-католицькій Церкві виникли на ґрунті неправильного погляду на відношення розуму до Слова Божого. Шукаючи в Святому Письмі і Священному Передати виправдання для наперед поставлених схоластично-логічних побудов, яким надається значення догматів віри, латинські богослови відступили, між іншим, і від загально церковного вчення про загробну долю чоловіка. Про це і буде наша мова далі [9, С.46]

За навчанням Святого Письма, життя людей на землі становить тільки передсвітанковий час ранку великого дня вічності, як про це свідчить апостол Павло: “Належить бо тлінному цьому”, - що нас так би мовити, пригнічує, - “вдягтися в нетління” (1 Кор. 15,53).

Отже, Провидінням Божим усі люди призначені для вічності. До неї вони входять дверима смерті, як про це богословствує архиепископ Тверський Амвросій: „Вічність - слово незбагненне для обмеженого людського розуму. Тільки вічний розум може осягнути увесь її простір. Наставляйте віки на віки, складайте тисячі й тисячі років, облічуйте часи й роки всього створеного під сонцем, - і все це ще не вічність. Вічність море незмірне, його границь не обіймає око смертне, це безодня, в яку не прозирає погляд створений. Коли постаріє і згорнеться небо як одяг; коли сонце померкне, як вугілля згасле, коли зорі спадуть з неба як листя з дерева; коли всі племена й народи поляжуть під сокирою часу, як лягає трава під косою хлібороба; коли промине земля, коли час, стомившись у льоті своєму, спиниться і впаде перед престолом Творця часу; все це не становитиме навіть єдиної краплини в небосяжному океані вічності. Вічність це - початок без кінця, простір без меж, час без часу, життя без смерті. Там тисячі літ - день один, і день один - тисячі літ; там одна мить є вічність, і вічність - одна мить. Там протечуть віки - і вічність також буде, і літа її не оскудіють. Отака вічність, і в оце неоглядне море ми мчимо по ріці скороминущого часу. Отака вічність, і в оцю країну безсмертя ми вступаємо воротами смерті".

Коли рід людський проходить воротами смерті, в країні безсмертя, в країні вічності, за словами апостола Павла, його відразу чекає окремий суд Божий: "Призначено людям раз умерти, а потім суд" (Євр.9,27); а за словами Спасителя, - суд з визначенням заслуженої долі в раю або ж у пеклі: "І підуть ці на муку вічну, а праведники - на життя вічне" (Мф.25,46). Рай призначено для синів слави, а для синів гніву, синів відлучення - пекло, в яке вони увійдуть, щоб випити до останньої краплі всю чашу небесного гніву.

Православна Церква навчає про загробне життя, що душі людські після розлучення з тілом приводяться до Господа Бога на суд. На відміну від загального, останнього - страшного суду, він називається окремим приватним судом, бо відбувається не урочисто перед лицем усього світу і має на меті визначити долю душі не на всю вічність, як суд останній, а тільки до загального воскресіння [10, С.83].

Окремий суд Божий над душами померлих попереджається перевіркою або випробовуванням їх у так званих митарствах. Через них душі, згідно з вченням Православної Церкви, проходять у повітряних просторах у супроводі ангелів. Так злі духи, перебувають у своїй ділянці (Єфес.6,12), затримують їх і викривають усі гріхи вчинені померлими протягом земного життя.

Святий Макарій Олександрійський навчає, що "душі померлого протягом двох днів після смерті дозволяється разом з ангелами, які знаходяться при ній, залишатися на землі де вона хоче. На третій день, шостий і дев'ятий дні за велінням Спасителя вона возноситься на небо для поклоніння Богові, і тоді праведний Суддя визначає їй певну долю до останнього суду".

Загробна відплата після окремого суду не є остаточна і повна. Слова Спасителя свідчать, що тільки після загального воскресіння і суду праведники і грішники остаточно унаслідують приготоване їм місце: одні життя вічне, а другі - муку вічну; "І вийдуть ті, що чинили добро, у воскресіння життя, а ті, що чинили зло, у воскресіння суду" (Іоан.5,29). І святий апостол Павло каже: "Всім бо нам явитися треба перед судилищем Христовим, щоб кожний прийняв за те, що з тілом учинив, або добре, або зле" (2 Кор.5,10).

У згоді з Святим Письмом про майбутнє загробне життя вчать святі отці та учителі Церкви. Не входячи у подробиці цього захованого і таємничого предмету, а тільки додержуючись одкровення, вони коротко показують нам двоякий стан душі у загробному житті, тобто праведникам - рай, а грішникам - пекло [28, С.185]

Загробне блаженств душ праведників, а також мучення душ грішників, згідно з повчанням Святого Письма, уявляється так. По-перше, душі праведників, відразу після виходу з цього життя, нагороджуються за подвиги цього життя блаженством. Однак цей стан не є остаточний. Повна слава і блаженство кожного по його заслугах (1 Кор.3,8) настане тільки після загального воскресіння і загального суду, коли прийде Праведний Суддя в призначений день (Діян.17,38) і оголосить присуд остаточний, і вироки його не зміняться (Мф.25,46).

А доля душ грішників після окремого суду, також не вирішується назавжди і остаточно, а тимчасово: для одних - відповідно до запеклості та вічної нерозкаяності у злі, а для других - відповідно до надії на помилування від Бога і життя вічне (Филип.2,10-11, 1 Петр.3,18-19). До других належать ті грішники, які на землі не принесли плодів достойних покаяння, але відійшли в загробне життя з насінням віри та благочестя. Тому вони і не терплять таких страждань, яких зазнають нерозкаяні грішники, і залишаються з можливістю одержати допомогу від Церкви, Так бо навчає святий апостол Іоанн: "Коли хто бачить, що брат грішить гріхом не на смерть, нехай молиться, і Бог дасть йому життя, тим, що грішать на смерть. Є гріх на смерть; не про цей кажу, щоб молився" (1 Іоан.5,16).

Таким чином, у житті загробному в'язні пекла дістануть помилування не за власне покаяння, а за добродіяння людей, які живуть, за молитви, які Церква підносить за померлих в ім'я Господа нашого Ісуса Христа, що взяв на Себе гріхи всього світу і дав нам правдиве обіцяння: “Коли чого попросите в ім'я Моє, Я зроблю” (Іоанн. 14,14).

У "Посланні східних патріархів" знаходимо таке вчення про загробну долю роду людського: "віруємо, що душі померлих блаженствують або мучаться відповідно до діл своїх. Розлучившися з тілами, вони відразу переходять або до радості, або до печалі й суму; проте вони не почувають ні повного блаженства, ні повного мучення. Бо повне блаженство чи повне мучення кожен одержить після загального воскресіння, коли душа з'єднається з тілом в якому вона жила доброчесно або порочно. Душі людей, які впали в смертні гріхи і при смерті не зневірилися, але ще до розлучення з цим життям покаялися, тільки не встигли принести ніяких плодів покаяння,... сходять у пекло і терплять кару за вчинені ними гріхи, не позбавляючись ,проте, надії на полегшення від них. Полегшення ж вони одержують, з безмежної милості, за молитвами священників і добрі діла, які робляться за померлих, а особливо силою безкровної Жертви". Так вчить Православна Церква про загробне життя і долю душ померлих.

На відміну від цього вчення Православної Церкви про загробне життя і про можливість за гробом для деяких душ визволитися від пекельних мук через молитви Церкви, на Заході, в римсько-католицькій Церкві виникло вчення про те, що душі грішників, які померли у вірі, але не встигли відбути за свої гріхи належної тимчасової кари, зовсім не попадають у пекло і не зазнають пекельного мучення. Вони відходять у третє місце між раєм і пеклом. Там вони терплять від так званого мучительного вогню і цим вони особисто приносять задоволення правосуддю Божому, поки очистяться від своїх гріховних плям і безперешкодно ввійдуть у Царство Небесне [35, С.54].

Думка про чистилище (purgatorium), вірніше про вогонь, який очищає грішників, зачеплена була в перше ще в александрійській школі на початку III столітті Климентом і Орігеном. Однак вчення цих церковних письменників про очисний вогонь різко відрізнялося від вчення римської Церкви За Климентом Александрійським, очисний вогонь не є звичайним всепожираючим вогнем. Це - вогонь, який не тіла, а душі, - вогонь духовний, що проникає в душу, яка проходить крізь нього

За Орігеном очисний вогонь не можна визначати, як вогонь матеріальний. Оріген уподібнює природу людського гріха до природи речових предметів, але таких, що не підлягають знищення вогнем, як дрова, сіно і солома, згадувані в посланні святого апостола Павла до коринтян (І Кор.3,12-13). На підставі цього вчення Оріген висловлює свої погляди на різні ступені діяння очисного вогню в загробному житті. Вчення Орігена було засуджено на п'ятому Вселенському Соборі (553р.).Ті з святих Отців і вчителів Церкви, на яких посилаються римо-католицькі богослови, говорять тільки про можливість для померлих грішників переходити зі стану кари в інший, кращий блаженніший стан через молитви за них та жертви Церкви, але ніхто з Отців не згадує ні про чистилище, ні про вогонь чистилищний.

Римські богослови в своїй аргументації вчення про чистилище часто посилаються на блаженного Августина і святого Григорія Великого, в яких зустрічаються згадки про вогонь чистилищний. Але і в святого Григорія і в блаженного Августина не було твердої думки про чистилище. Як один, так і другий, міркуючи про майбутні покарання вогнем, признаються, що це тільки їхня думка, за якою інші не повинні йти, бо і самі вони ще не цілком певні, чи справедливе те, що вони говорять і повчають про майбутні тимчасові кари. Чистилище зайняло самостійне місце між раєм і пеклом, а після флорентійського і триденського соборів це вчення стало догматом римської Церкви.

За римським догматом про чистилище, жоден гріх не може бути остаточно прощеним, і відпущеним, - навіть при найщирішому розкаянні в ньому, - якщо винуватець його не потерпить належної кари тут на землі, де він живе, або ж у майбутньому загробному житті - в чистилищі. Трапляється багато випадків, коли з добрим і благочестивими властивостями душі покидають цей світ, не вспівши відбути за свої гріхи належної тимчасової кари. Вони переходять в загробне життя з гріхами, бо, хоч і дістали розрішення від них у святій тайні покаяння, але особисто не заплатили за них, не спокутували їх, тобто не цілком задовольнили Боже правосуддя. Для подібних душ нема місця ні в пеклі, ні в раю. Пекло не може бути місцем для них, бо вони вмерли у вірі й благодаті, розрішені були від гріхів та вічної кари за них[32, С.38]. До раю вони не можуть відразу попасти тому, що за ними рахується борг, який перешкоджає їм увійти у вічну оселю. За вченням римської Церкви, вони попадають у чистилище, в місце затримки, де сплачують борг, що лишився за ними у вигляді очисних мук чистилища. Цими муками вони особисто приносять задоволення правосуддю Божому і цим очищають себе від гріхів.

Отже, між праведним і грішним станом душі, між праведниками, що здобули рай, і грішниками, які йдуть до пекла, римські богослови вводять ще третій стан душі померлого, коли вона бореться зі злом уже після смерті, і в залежності від закінчення цієї боротьби, від її результату, йде або в рай, або в пекло. Цей третій стан душі померлого для продовження боротьби зі злом вимагав, розуміється якогось нейтрального місця, яким і є в римській догматиці чистилище.

Вчення Климента Александрійського, на якого також посилаються римо-католицькі богослови: "Ми говоримо, що вогонь освячує не тіла, а душі грішників, вогонь не всепожираючий і звичайний, а духовний, що проймає душу, яка проходить крізь нього". Цілком ясно тут мова йде про вогонь благодатний, освячуючий, про який, вказуючи на Спасителя, вчив і святий Іоанн Предтеча: "Той хреститиме вас Духом Святим і вогнем" (Мф. 3,11).

Римські богослови посилаються ще на святого Григорія Богослова, ніби він навчав про очисний вогонь, коли писав: "Нехай ці (що перебувають у нерозкаянні), коли хочуть, ідуть нашим шляхом і

Христовим, а коли ж ні, - то своїм. Можливо, вони там будуть охрещені останнім, найтруднішим і тривалим хрещенням вогню, який пожирає речовину, як сіно, і нищить суєтність всякого гріха". І в іншому місці читаємо: "Знаю вогонь очисний, який кинути на землю (Лк. 12,49) прийшов Христос, і Сам, відповідно, іменується вогнем (Євр. 12,29) Він нищить речовину і злі навички; чому Христос і хоче, щоб цей вогонь скоріше загорівся (Лк. 12,49); бо хоче прискорити благодіяння, коли і вугілля вогненне дає нам на поміч (Іс. 47,14).

Про католицьке твердження, ніби між померлими в загробному житті є й такі, які перебувають неначе між праведними і грішними, в "Православному сповіданні віри кафоличної і апостольської Церкви Східної" говориться: "Такого роду людей нема. Але те безсумнівне, що багато з грішників визволяються з гріховних уз, тільки не покаянням або сповіддю, а за благодіяння людей, які живуть, за молитви, які підносить за них Церква, і особливо за безкровну Жертву, яку Церква щоденно приносить".

На закінчення наведемо вчення Православної Церкви про загробне життя і долю, яка чекає душі померлих: "Немає по смерті середнього розряду людей між тими, що спасаються, відходять на неба, і тими, що загибають, відходять до пекла; нема середнього, особливого місця, де були б душі тих, що покаялися перед смертю, за яких вона (Церква) молиться, - а всі вони відходять також до пекла, звідкіль тільки вони можуть визволитися за молитви Церкви". Тому Православна Церква рішуче заперечує вогонь чистилищний, вогонь у властивому розумінні слова, який нібито очищає душі грішників [30, С.27]

Висновки

Виходячи із загальної мети та завдання роботи, автор приходить до наступних висновків. Що ставлення західної і східної частини християнства до третьої особи Святої Трійці - Бога Духа Святого (так зване filiogue - “і Сина”) остаточно закріпила вже століттями визріваючий розкол в християнстві на католиків і православних. Ряд нових догматів, які визнаються лише Римо-Католицькою Церквою (щодо пріоритету особи Римського папи в Церкві, чистилища, філіокве, маріології та інші), закріпили і ще більше поглибили розбіжності між католицизмом та православ'ям.

Всі ці нововведення в Західній, Римо-Католицькій Церкві виникли на ґрунті неправильного погляду на відношення розуму до Слова Божого. Шукаючи в Святому Письмі і Священному Переданні виправдання для наперед поставлених схоластично-логічних побудов, яким надається значення догматів віри, латинські богослови відступили, між іншим, і від загальноцерковного вчення [9, С. 46].

Окрім цього, між Західною і Східною Церквами виникли суперечки богословського характеру. Східна Церква дотримувалася Нікейського Символу Віри, а в Західній Церкві до Нікейського Символу Віри був зроблений додаток про те, що Святий Дух походить не від одного Бога-Отця, але і від Сина і назвали це принципом філіокве (і від Сина). Цей додаток був затверджений на Толедському церковному соборі в 587 році. Догмат про чистилище, визнаний в 1439 році на Флорентійському соборі. А у 1870 році набув юридичної чинності за рішенням І Ватиканського собору у Ватикані догмат про непомильність Папи римського.

Крім того, Східна Церква засуджувала уживання прісного хліба під час причащання, піст у суботу, пропущення “Алілуя” під час великого посту, виступала проти целібату прийнятого у Західній Церкві та інші.

Отже, було багато причин, які сприяли розколові у 1054 році. З цього часу Західна християнська Церква стала називатися Католицькою, що означає Вселенська. Східна християнська Церква одержала назву Православної, що повинно було підкреслювати правильність її принципів.

Нововведення Західної Церкви принципово не сумісні з позицією Східної Церкви, оскільки вони не мають основ у Святому Письмі та Священному Переданні.

Список використаних джерел та літератури

Джерела

1. Біблія, або книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. -К.: Українське Біблійне Товариство, 1992.

2. Блаженний Августин. Послание к Виталу Карфагенському Малиновський Н. Православное догматическое богословие,- Т.3. - Ставрополь - Губернський: Типографія Георгія Трусова . 1903.

3. Іриней Ліонський, св. Против ересей.-М:Благовест.1999 .

4. Кодекс Канонів Східних Церков .- Рим; 1993.

5. Енцикліка. Папи Пія XII “ Божа Церква”, 1923.

6. Енцикліка. Папи Пія XII “ Світлий вінець”, 1943.

Список використаної літератури

7. Булгаков С. Православие. Очерки учения Православной Церкви. -- М., 1962. -- 105 с.

8. Арсеньев Н. А. Православная Церковь и западное христианство - М.,1924.

9. Лужницький Леонід. Догматика. -- Львів, 1924. -- 273 с.

10. Малиновсышй Н. Православное догматическое богословие. -- М: “Сергиев Пасад”, 1909. -- 256 с.

11. Морев И. В защиту веры, особенно православной. -- М., 1993. --86с.

12. Огицкий Д., Козлов М. Православие и западное христианство. -- М, 1999. -- 175 с.

13. Творения святого Єпифания Кипрского. -- Ч. 5. -- М., 1968. --1298с.

14. Фельми К.X. Введение в современное Православное богословие. - М., 1999. -- 295 с.

Размещено на Allbest.ru