Войовнича агресія Росії на Сході України, а також помітна присутність в ідеологічній площині так званої “Новоросії” православно-імперських імперативів, підштовхує дослідників до аналізу і місця в цьому процесі друкованих медіа УПЦ МП. Актуальність теми зумовлена сучасною суспільно-політичною ситуацією в Україні та необхідністю виокремлення в ній релігійного чинника.

Мета статті: дослідити вияви “русского мира”у провідних друкованих ЗМІ УПЦ МП, а також простежити взаємозв'язок і взаємозалежність між тематикою друкованих медіа УПЦ МП та впровадженням ідеології “русского мира”в суспільно - політичний простір України.

Провідні українські релігієзнавці тривалий час констатували і застерігали, що існування в Україні православної церкви, яка юрисдикційно підпорядкована зарубіжному центру, - це загроза національній безпеці

України. На жаль, ці слова залишились не почутими владними інституціями, що покликані дбати протериторіальну цілісність нашої держави та її безпеку. У гібридній війні, яка нині триває на території України, надзвичайно важливою є інформаційна складова. Відтак ми проаналізуємо провідні друковані медіа УПЦ МП, які за часом виходу їх у світ були до початку воєнного конфлікту, виявимо присутність у них ідеологем “русского мира”і покажемо напрями їх інкорпораціїу свідомість віруючих УПЦ МП.

Історична невід'ємність російської влади та РПЦ є очевидним фактом. На початку третього тисячоліття владно-церковною верхівкою Російської Федерації був створений проект “русский мир”, який патріарх Кірілпроголосив як головне завдання РПЦ.3 листопада 2009 в Фундаментальній бібліотеці МДУ ім. М.В. Ломоносова відбулося відкриття III Асамблеї Русского мира. В урочистій церемонії взяв участь, зокрема, патріарх Кіріл, який представив у своєму програмному виступі церковне бачення “русского мира”та шляхи його зміцнення і розвитку.

Відтак, у “презентації” церковної версії геополітичного проекту очільник РПЦ зазначив, що “ядром русского мира сьогодні є Росія, Україна, Білорусія. - це і є Свята Русь. РПЦ виконує пастирську місію серед народів, які приймають російську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності, або ж, принаймні, як її суттєву частину”. Кіріл, фальсифікуючи історію на свою користь, наголошує, що в країн т. зв. історичної Русі є вагомі підстави для розвитку інтеграційних процесів, адже вони нібито належать до одного цивілізаційного простору, в рамках якого накопичені цінності, знання і досвід, які допомагали трьом народам завжди посідати гідне місце в людській сім' ї. Визначити цивілізаційний простір “русского мира”можна не за політичними кордонами та спільними політичними інститутами. В основі “русского мира”лежить православна віра, яку, як стверджує патріарх, було спільно набуто “в Київській купелі хрещення”.

Другою опорою “русского мира” є російська культура і мова, а третім підґрунтям - спільна історична пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток. Розвиваючи цю думку, Кіріл стверджує, що “в результаті спільної творчості народів Русі і тих, хто складав з нами єдине ціле протягом віків, виник спосіб спільного співжиття, який у всьому світі асоціюється з російською традицією. В нашому народі існує сильне усвідомлення безперервності і успадкованості російської державної і суспільної традиції. Наші предки разом будували і розвивали Русь, обороняли її від іноземних загарбників" [4].

Таке розлоге цитування патріарха Кирила покликане підтвердити тезу про те, що презентована ним релігійна концепція, за своєю суттю є виключно геополітичною, адже основними вимірами є “геополітика, економіка та безперечно історія в трансформованому “московському" варіанті" [7, с.82]. Прикметно, що у виступі, а також у суміжних висловлюваннях патріарха Кіріла щодо “русского мира”, відсутнє посилання на Святе Письмо і навіть згадки про Ісуса Христа, що зрозуміло, адже презентується не церковна програма в рамках християнської парадигми, а модернізована панслов' янська ідея для України та Білорусі. Заручившись підтримкою проросійського режиму Януковича, патріарх Кіріл під час своїх відвідин України з “пастирською метою" послідовно артикулював головні ідеї геополітичного “русского мира”, який протиставлявся європейській цивілізації та її цінностям, до єдності з якими прагне український народ. На цю ідею активно працювали і працюють засоби масової інформації УПЦ МП, зокрема друковані, а також ЗМІ біляцерковних православних структур “Союз Православних братств України”, “Православне братство Олександра Невського" та ін.

Для аналізу друкованих ЗМІ УПЦ МП нами було обрано найпопулярніші в середовищі прихожан, а також такі, що мають найбільші наклади, видання: “Фома в Украине”, “Отрок. иа”, “Спасите наши души!", “Фамилия”, “Інформаційний вісник УПЦ”та ін. Водночас розгляд заявленої теми обмежимо хронологічно 2000-2013 рр. і будемо здійснювати в розрізі основних маркерів “русского мира”: цивілізаційний, історичний, мовний, культурологічний, суспільно-політичний.

Мовний вимір “русского мира”. Більшість друкованих видань УПЦ МП російськомовні. Так, згідно з переліком ЗМІ, рекомендованих Синодальним інформаційно-просвітницьким відділом УПЦ МП [9], російською мовою виходять такі видання: “Труды КДА”, “Академический летописец”, “Фома в Украине”, “Православие и медицина”, “Самарянка”, “Фамилия”, “Живой родник”, “Шишкин лес”, “Капельки”, “Спасите наши души!", “Начало”, “Серебрянный звоночек”, “Православный взгляд”, “Седмица”, “Мгарский колокол”,“Родительский комитет”,“День ангела” тощо. Чимало видань мають і російську, і українську версії, як, скажімо, “Отрок. иа”, а деякі є двомовними з переважанням російської, приміром, “Інформаційний вісник УПЦ”, “Церковна Православна газета” тощо. Відтак можна стверджувати про домінування російської мови на шпальтах церковних друкованих ЗМІ, що цілком відповідає ідеологемі “русского мира”про те, що “російська мова стала плодом спільних зусиль людей різних національностей. Вона виникла як засіб спілкування між різними народами. Тому необхідно докладати зусиль зі збереження та поширення цього спільного надбання” [4].

Оскільки мова, головне знаряддя соціалізації особистості, то використання російськомовності або ж двомовності в друкованих виданнях УПЦ МП, очевидно, покликане (не стільки поодинокими газетами й журналами, а в сумі видань) зруйнувати не тільки українське мовне середовище, але й підривати генетичний код нації (мову), який поєднує минуле з сучасним, програмує майбутнє і забезпечує буття нації у вічності.

Цивілізаційний вимір “русского мира”. Вивчаючи матеріали друкованих ЗМІ УПЦ МП, відразу помітно, що наскрізною є тема протиставлення Західної цивілізації та “русского мира”. У статтях у церковній православній пресі Захід постає як такий, що морально деградував, духовно мертвий; цій цивілізації властиві різного роду духовно-моральні збочення, що, на думку ідеологів модернізованого панславізму, не гарантують людині спасіння. Водночас, Москва, Третій Рим, забезпечує збереження таких цивілізаційних установок, які характеризуються як спасительні. Так, у великодньому збірнику УПЦ МП “Воскрєсєнія день, просвєтімсялюдіє! ” написано: “Від Заходу не буде спасіння. Богдан Хмельницький - у Києві пам'ятник, - куди він булавою вказує? На Москву, на Схід, на Третій Рим, а четвертому не бувати, там спасіння наше” [3, с. 19].

У статті Петра Симоненка“Хрестовий похід проти України" стверджується, що православ'я (у єдності з РПЦ) - це історія нашого народу, наша мораль; УПЦ - це символ єдності України (сумнівне твердження, адже, за дослідженнями Центру Разумкова, Україна - поліконфесійна країна, в якій наявне переважання православ'я (51% від загальної релігійно межі, а УПЦ МП, відповідно,67% від загального масиву православних організацій [10, с.36]); перед викликом глобалізації вистояти може тільки православна церква (звісно, УПЦ МП в єдності з РПЦ), адже вона витворила свою духовність, яка протистоїть “загальнолюдським цінностям" Заходу, що є католицькими та протестантськими. Відтак західна цивілізація змальовується як загарбницька, тотожна нехристиянській культурі, аморальній бездуховності, зате православний Схід - охоронець одвічних християнських цінностей, які єдині можуть в релігійному сенсі спасти від апостазії в ХХІ ст. [12, с.46].

Пишучи про США та Європу в період після ІІ Світової війни, аморальність (одностатеві шлюби, продукція Голлівуду тощо), секуляризоване суспільство, в якому панує культ споживацтва, в православних газетах і журналах домінує думка, що західна цивілізація, побудована на християнських підвалинах (католицьких та протестантських), є віровідступницею, позбавленою спасительної благодаті (скажімо, журнал “Спасите наши души!" надміру експлуатує цю ідеологему). Натомість православний Схід ідеалізується як форпост правдивої віри, як моральний дороговказ для світу, що гине, а також як захисник, який може використовувати не лишень духовну, але й військову силу. Зокрема, в газеті “Мир” в статті “Русский щит" йдеться про те, що російські (в які, зрозуміло, включені українські та білоруські землі) землі впродовж віків захищали російські богатирі та князі, а сьогодні від впливу та зазіхань цивілізації Заходу “нас оберігає ядерний (!!!) щит Вітчизни” [11, с.5].

Опрацьовуючи тему європейської інтеграції України, “Вісник прес-служби УПЦ" подає текст виступу народного депутата К. Самойлик “Європейська інтеграція і прозелітизм”. Авторка зупиняється на результатах візиту папи Римського в Україну 2001 р. і характеризує його як такий, що сприяв поглибленню міжконфесійних проблем. Депутатка у своєму виступі використовує традиційні для православної полеміки штампи, скажімо, “колиска Православ'я - Київ”, “схизматики”, “католицизм - посіпака фашизму, що організовував есесівські дивізії" тощо і наголошує, що нібито: “Організатори візиту провели багатомісячну прозелітично-пропагандистську кампанію, доводячи, що католицизм і “європейський вибір" - поняття тотожні. А Православ'я. було оголошено головним ворогом “спільно європейського дому” [8, с.52-53].

Чимало є автобіографічних розповідей про європейців чи американців, які в своїх релігійних пошуках, спричинених, на їхню думку, бездуховними католицизмом та протестантизмом, а також секулярним західним суспільством. Такі матеріали об'єднують спільні сюжетні лінії: бездуховна західна цивілізація, якій немає релігійного спасіння, вивчення російської мови та культури, читання російських релігійних філософів, відвідання православного храму і, як наслідок, навернення в православ'я. Так, у статті “Уся повнота радості: як французький дипломат став православним дияконом” диякон Александр Брюне розповідає: “Я зрозумів: Православна церква веде до Бога, і це найбільш певний шлях спасіння. Франція - світська держава, яка довго і наполегливо впроваджувала світськість, причому до такої міри, що віруючим це здається формою повного виключення релігії з життя суспільства і вміщення її в вузькі рамки приватного життя" [2, с.18].

Історичний вимір “русского мира”. На шпальтах православних друкованих ЗМІ історія України подається як історія російського народу. Зокрема, у статті “День рождение народа” (журнал “Фома в Украине”, №4, 2012) йдеться про свято Хрещення Русі, яке і в Росії, і в Україні є державним: “Православ'я стало для наших предків народотворчим та державотворчим чинником.28 липня - це день

народження нашого народу” [6, с. 20]; “28 липня, в день пам'яті рівноапостольного князя Володимира, в колисці російського православ'я." (стаття “День крещения Руси”, журнал “Спасите наши души!", №8, 2012 р.). Такого змісту цитати можна продовжувати до безкінечності.

Значний масив матеріалів присвячено темі т. зв. розколу, відтак розкольницької церкви УПЦ КП, “канонічності і благодатності" УПЦ МП. Так, у офіційному виданні УПЦ МП “Віснику прес-служби УПЦ" навіть є окрема рубрика “Розколи, єресі, секти”, де регулярно публікуються новиннєві матеріали, інтерв'ю, репортажі, присвячені “відлученому від церкви Денисенку”, “лжепатріарху Денисенку”, “анафемятам Філарета”, “жовторотому духовному чаду Євстратію “Зорі” тощо.

У рамках протиставлення католицькому і протестантському Заходу, автори досить часто публікують матеріали, присвячені т. зв. католицькій експансії України. Знаковим у цьому ракурсі був візит до України Папи Римського Івана Павла ІІ влітку 2001 р. та його інтерпретація православними журналістами. Зокрема, Василь Анісімов у статті “І все ж, що це було? (до підсумків папського візиту в Україну) ” визначив мету візиту понтифіка як політичну, місіонерську та прозелітичну. У матеріалі використано чимало штампів стосовно католицизму: “простягни уніату палець, він і руку відкусить”, “для українського народу зустріч із католицькою релігійною традицією мало нагадувала розквіт”, “всюди, де з'являлися уніати, лишалися лише кров та попіл”, “укріплення уніато-розкольницького антиправославного фронту” тощо [1, с.38-42].

Героїзація подвигу СРСР у Другій світовій війні - це окрема сторінка православних друкованих ЗМІ.

Причому ця тема подається в ракурсі перемоги православного світобачення і віри над Заходом. Частими є публікації, в яких у розповідях про війну навіть відсутні згадки про Бога, християнські цінності. У підтексті проглядається ідеологема, що, мовляв, ми перемогли в тій війні завдяки спільним зусиллям, бо перебували в СРСР, а радянська людина володіла моральними орієнтирами, в основі яких православні імперативи. Відтак той історичний досвід певним чином протиставляється новітній історії незалежної України. Зокрема, у журналі “Фома в Украине" (№2, 2012) ціла рубрика присвячена актуальній і потрібній темі Дня Перемоги “Діти і внуки Перемоги: чому ми можемо навчитися у ветеранів?". На питання бліц-інтерв'ю на тему “День Перемоги: де і як ви його зустріли? ” відповідали ветерани з Риги, Мінська, Санкт - Петербурга, Бреста і Києва, відтак подана представницька картина переважала не в бік українських ветеранів і змістовно, на рівні відповідей, підкреслювала ідеологему про “єдиний і неподільний народ" на пострадянських теренах [5, с.28-29]. Разом з тим, ставлення до діяльності в часи Другої світової війни ОУН-УПА і її вояків-ветеранів різко негативне, вони охарактеризовані як “фашистські посіпаки”, відтак УГКЦ і УПЦКП, які здійснюють панахиди за вояками ОУН-УПА, також отримують у публікаціях такі ж характеристики. Зрозуміло, що такого характеру публікації та вжиті в них штампи не сприяють примиренню ветеранів і міжконфесійному миру в Україні.

Надзвичайно багато газетних та журнальних шпальт присвячено розповідям про кліриків православної церкви, канонізованим святим РПЦ: святий преподобний Ілля Муромець, святий Іоанн Шанхайський, святий ВасилійБлажений, Христа ради юродивий, Московський, преподобний Амфілохій, блаженна Ксенія Петербурзька та ін. - це далеко неповний перелік імен, яким присвячені публікації на сторінках дніпропетровського журналу “Спаситенаши души! ”.

Культурологічний вимір “русского мира”. Листаючи сторінки газет і журналів, зокрема “Спасите наши души!", “Фома в Украине”, “Отрок. иа”, “Мир” та ін., перше, що впадає в очі пересічній людині, це художнє наповнення: фото, картини. Слід наголосити, що картини, які ілюструють матеріали газет і журналів, найчастіше є авторства російських художників ХІХ ст., відтак очевидною є певна маніпуляція образним супроводом, що підсвідомо екстраполює читача в т. зв. “золотий вік" православної віри, коли, нібито, в повноті панували православні сімейні цінності, чесноти справедливості, милосердя, любові тощо.

У культурологічному ключі екстраполяції ідей “русского мира” особливо наочним є повноколірний і надзвичайно якісний поліграфічно журнал “Фома в Украине”. Що зі сторінок видання є “нашою православною культурою”?

Кіно, переважно радянське, яке звеличувало високоморальну радянську людину, хоча і сучасне російське. Так, наведемо лише деякі приклади: інтерв'ю з російськими акторами Олексієм Баталовим “Віра радянського артиста" (№2, 2012), Дмитром Пєвцовим (№8, 2013), Євгенієм Мироновим “Сповідь - приниження гордості” (№4, 2012), Єгором Пазенко“Від бандита до священика" (№2, 2013), Борисом Корчевником “Школа анти-егоїзму” (№6, 2012); стаття про Сергія Бодрова “Що приховав від нас старший брат? ” (№6, 2012).

Музика, здебільшого російський рок: серія інтерв'ю в №1 за 2012 рік під заголовком “Що думають зірки про Небо”, в якому взяли участь Вячеслав Бутусов, Олег Карамазов; Олексій Бєлов“Від “Парка Горького” до острова Заліт" (№1, 2013), “Бурановскиебабушки”: Євробачення як шлях до храму" (№3, 2012), “Остров Ольги Кормухіной” (№4, 2013).

Література, російська та зарубіжна (це, радше зроблено для того, щоб “достукатися” до сучасного читача через популярні в молодіжному середовищі твори): “Обломов: смерть на дивані” (№3, 2012), “Герцен. Як віра в соціалізм замінила собою релігію" (№2, 2012), “Михайло Прішвин: жива людина” (№2, 2013), “Євангельські алюзії братів Стругацьких" (№1, 2012), “Восьмий день Рея Бредбері” (№4, 2012), тема номера №1 за 2013 р. присвячена письменнику Толкієну “Хоббіт”.

Таким чином, практично цілковита заангажованість на російську культуру, в її кінематографічному, музичному та літературному виявах, засвідчує тенденцію до експансії в інформаційному просторі друкованих ЗМІ УПЦ МП в свідомість українських прихожан цієї православної церкви, а також невоцерковлених. Відтак, очевидною є також представлення російської культури (як високодуховної і православної в суті, відтак - цінніснотворчої) як спільного культурного простору для “трьох братніх народів”.

Суспільно-політичний вимір “русского мира”. У газетах і журналах УПЦ МП простежується заангажованість на підтримку певних політичних сил, які в своїй діяльності екстраполюють проросійську політику. Новиннєві матеріали часто розповідають про зустрічі депутатів Партії регіонів, КПУ, СПУ з кліриками УПЦ МП, про участь вищих посадових осіб держави в церковних святах, про відвідини політиків із паломницько-передвиборною метою до храмів та монастирів. Практично кожен із номерів журналів УПЦ МП містить або інтерв'ю проросійського політика, або розповідь про його благі діяння на користь церкви, або статті піарслужб виборчих штабів напередодні виборів про православний аспект життя політика.

У цьому аспекті надзвичайно показовими є публікації у офіційному віснику УПЦ МП “Вісник прес-служби УПЦ" безлічі статей про “православні пріоритети” відомих проросійських політиків Віктора Януковича (приміром, публікація “Духовні пріоритети Віктора Януковича”, №36, 2004, та ін., де В. Януковича охарактеризовано людиною, яка живе за біблійними заповідями, сприяє відродженню православ' я, розбудовуючи храми та монастирі, “вміло будуючи стосунки з державними та суспільними діячами”, “протягом дня він завжди знаходить час відкрити Біблію” тощо), Олександра Мороза, Петра Симоненка та ін.

Так, знаковою є досить розлога стаття комуніста Петра Симоненка, лідера КПУ, про значення і роль православ'я для України “Хрестовий похід протии України”, яка в різних модифікаціях та обсязі передруковувалась у багатьох православних виданнях УПЦ МП. У цьому матеріалі П. Симоненко показує свій погляд на кризу всередині українського православ'я. Окреслюючи як одну з причин кризи глобалізацію, П. Симоненко наголошує на тому, що після розвалу СРСР “головна мета інтервенції [глобалістів] - підірвати основу культурно-історичної, духовної єдності братніх народів Білорусі, Росії та України”. Підтримуючи і розвиваючи теорію змови Заходу проти країн пострадянського простору, зокрема України, головний комуніст України переконує, що Захід, просуваючи ідеї знеособленої глобалізації скеровує свою основну увагу на викорінення і “знешкодження" православ'я. У цьому ключі розглядається західний принцип верховенства права і захисту прав людини, який П.

Симоненко ототожнює з протестантською етикою, та протиставляється йому православна етика солідарності. І головною загрозою православ'ю в Україні П. Симоненко вважає католицизм: “Активна діяльність Ватикану набуває характеру відвертої католицької агресії”, що здебільшого реалізується через відродження УГКЦ. І висновуючи, автор зазначає, що “церковний розкол в Україні - це змова проти українського православ'я”. Окремим пунктом П. Симоненко виділяє підтему “Українські комуністи і православна церква”, в якому окреслює позицію комуністів щодо релігійних питань.

Зокрема, головний комуніст України наголошує, що становище в православному середовищі детерміноване двома векторами зовнішньополітичного розвитку, які панують в українській політиці. Один напрям представляють, на його думку, націоналістичні сили і він є західним. А “канонічна УПЦ" виступає за збереження цілісності культурно-історичного простору східного слов'янства, за духовну єдність трьох братніх народів. Цитата комуніста П. Симоненка “православ'я було і є важливою духовною складовою національної ідентичності українського народу” свідчить про цілковите відмежування від тієї трагедії церкви, зокрема і православної, яку довелося пережити в комуністичному Радянському Союзі. А твердження “ми, комуністи, рішуче виступаємо проти політизації церковного життя в Україні, проти втягнення церкви в політичне протистояння і використання її авторитета для досягнення вузьких групових цілей”, є цинічною пропагандою і цілковито розходиться з діяльністю УКП, що завжди розглядала УПЦ МП як свій електоральний ресурс і під час виборів, і в часи складних суспільно-політичних потрясінь, що підтверджує вислів “тільки об' єднавши свої зусилля, ми зможемо протистояти новому хрестовому походу проти нашої Отчизни" (ідеться, ймовірно, про прагнення відновлення якщо не колишнього СРСР, то нового союзу “братніх” народів, нової імперії) [12, с.46-54].

Отже, проаналізувавши провідні друковані медіа УПЦ МП за період 2000-2013 рр. на предмет інкорпорації в них ідеологем “русского мира”, ми дійшли висновку, що шпальти церковної преси здебільшого використовуються з пропагандистською метою, щоби нав'язати українським віруючим російську парадигму світобачення. Ця система вірувань включає в себе такі постулати: Східна високоморальна цивілізація і її осердя - православна церква - протистоїть бездуховному Заходу, суспільно-політичні та міжконфесійні процеси в Україні детерміновані змовою глобалістів та РКЦ (на українських теренах виразником її інтересів і виконавцем її завдання головно є УГКЦ) проти колишніх країни СРСР, для яких єдиних шанс на порятунок - це плекання своєї ідентичності й утворення нового союзу, в основі якого буде православна культурна ідентичність.

Сьогоднішня гібридна війна, яка включає в себе й інформаційну, на території України є свідченням глибокого проникнення ідей “русского мира” в свідомість вірян та невоцерковлених УПЦ МП, які політично ангажували себе на проросійські і сепаратистські політичні сили та рухи, що на повну потужність артикулювалися церковними медіа УПЦ МП.

Список використаних джерел