Релігієзнавчі експертизи сучасної української православно-церковної ситуації в системі міфологем

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рівненський державний гуманітарний університет

Релігієзнавчі експертизи сучасної української православно-церковної ситуації в системі міфологем

Анотації

У статті здійснено аналіз коментування вітчизняними релігієзнавцями сучасної української православно-церковної ситуації; висвітлено їх експертні висновки щодо вирішення проблеми об'єднання церков, окремі з яких, на думку автора, є недостатньо обґрунтованими та помилковими.

Ключові слова: православ'я, релігія і політика, об'єднання церков, канонічність, помісність церкви.

The article analyzes the domestic commenting religion experts in modern Ukrainian Orthodox Church situation; highlights their expert opinions to address the association of churches, some of which, according to the author, is not reasonable or false.

Key words: orthodoxy, religion and politics, associations of churches, canonical, particularity church.

Незважаючи на значні наукові дослідження, обговорення у різних форматах, експертизи, численні оцінки та коментарі ЗМІ і навіть певні ініціативи з боку очільників державної влади, українське православно-церковне питання залишається невирішеним. Через чверть століття доводиться говорити тільки про негативний досвід спроб налагодження конструктивного діалогу між церквами та пошуку моделей їхнього об'єднання. Йдеться про домовленості між УПЦ КП і УАПЦ за посередництва Константинопольського патріархату («Симфонікони» 2000 - 2001 рр.), об'єднавчі зусилля цих церков 2005 р., спроби налагодження діалогу між УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ МП 2009 р., поновлення переговорного процесу між УПЦ КП і УАПЦ у вересні 2011 р. тощо. Ці ініціативи періодично супроводжувались вимогами відставки предстоятеля УПЦ КП патріарха Філарета, заявами УПЦ МП про неканонічність УПЦ КП та його розкольницьку діяльність, і мали загалом маніпулятивний характер з боку УАПЦ та УПЦ МП. Разом з тим, цей негативний досвід дає підстави зрештою виробити докорінно новий концептуальний підхід щодо реалізації ідеї об'єднання церков. Цілком очевидно, що надалі необхідно зосередити зусилля всіх зацікавлених суб'єктів на розв'язання проблеми УПЦ Московського патріархату - зміни її статусу та проросійського вектору діяльності як необхідної передумови майбутнього церковного об'єднання, оскільки об'єднуватись мають рівностатусні церкви, і не тільки в юрисдикційному, але передусім в ціннісному аспекті ключових факторів націє-державотворення. Ці засади вже закладені чіткою позицією Помісної УПЦ Київського патріархату й виразно відображаються в її адекватному реагуванні на сучасні внутрішні виклики і зовнішні загрози Україні.

Існує кілька стереотипних уявлень та/чи міфологем, що сформувались в суспільній свідомості значної частини православного населення й, на жаль, серед дослідників сучасної церковної проблематики. Цей взаємообумовлюючий фактор більшою чи меншою мірою підживлюється експертними оцінками окремих авторитетних вчених. Віддаючи належне їхній титанічній науковій праці в галузі релігієзнавства, вважаємо за необхідне висловити і критичні зауваги щодо деяких експертиз, відображених у наукових публікаціях.

Міфологема перша стосується питання канонічності УПЦ МП, яка, згідно рішення Архієрейського собору 25 - 27 жовтня 1990 р., має «незалежність та самостійність в управлінні». У відповідній Грамоті патріарха Московського і всієї Русі Алексія ІІ митрополиту Київському і всієї України Філарету наголошувалось, що УПЦ «з'єднана через нашу РПЦ з єдиною, святою і апостольською церквою...» (тобто з вселенським православ'ям). Маніпулюючи таким формулюванням, УПЦ позиціонує себе в якості самостійного суб'єкта єдиної канонічної церкви в Україні. Насправді, предстоятель УПЦ як постійний член Священного Синоду РПЦ та всі ієрархи УПЦ як члени єпископату РПЦ зобов'язанні виконувати рішення Синоду та кожного Архієрейського собору РПЦ. Прикметно, що предстоятель УПЦ входить до Всесвітньої Ради Церков не як голова самостійної церкви, а лише як представник РПЦ. Принагідно зауважимо, що відсутність чіткої державницької позиції щодо цього питання призвела у свій час до до характерної колізії державно-церковних відносин, коли не Мінюст України визначав статус УПЦ, а патріарх Московський і всієї Русі Алексій ІІ в листі міністрові юстиції України В. Онопенку роз'яснював: «УПЦ від жовтня 1990 р. канонічно є незалежною і повністю самостійною у своєму управлінні.» (Православна газета. - 1994. №1. - С. 3 - 4). На Архієрейському соборі в Москві 2000 р. було ухвалено нову редакцію Статуту РПЦ, де статус УПЦ залишився незмінним. православний церковний міфологема

З канонічної точки зору, вище зазначений правовий статус не витримує жодної критики, оскільки норми канонічного/церковного права обумовлюють тільки автокефальний або автономний статус церкви, а одночасна приналежність ієрархів УПЦ до єпископату РПЦ (до двох церков) є безпрецедентним явищем в історично-канонічній практиці.

Розглянемо це питання у двох аспектах. По-перше, з канонічної точки зору, УПЦ Московського патріархату за Статутом РПЦ (глава VIII, п. 17) є сукупністю єпархій РПЦ в Україні зі спеціальним статусом, але в канонічно-адміністративному сенсі сукупність єпархій, яка не має статусу автокефальної або автономної церкви, не може називатися церквою. По-друге, усунення від управління предстоятеля церкви митрополита Філарета, як реакція проти автокефалії (рішення Собору УПЦ 1 - 3 листопада 1991 р.), впродовж січня - травня 1992 р. здійснювалось з грубим порушенням канонічних норм: 34-го пр. апостольського, 4-го пр. Кирила

Александрійського, 14-го пр. Константинопольського Двократного собору 861 р. та ін.) та Статуту УПЦ (ст. 3, 7 глави ІІІ і ст. 9 глави V, згідно яких собори скликає предстоятель; ст. 2, 12 глави V, згідно яких предстоятель обирається довічно; ст.6 глави ІІІ, згідно якої предстоятель церкви обирається із середовища українського єпископату). Йдеться загалом про відомі події - відмову єпископів Донецького Аліпія, Тернопільського Сергія та Чернівецького Онуфрія підкоритись рішенню Синоду УПЦ та визнавати надалі свого предстоятеля, таємну нараду в Житомирі деяких ієрархів, Архієрейський собор РПЦ 31 березня - 4 квітня, рішення Синоду РПЦ від 21 травня про відсторонення митрополита Філарета від управління УПЦ, проведення псевдо-собору в Харкові та фальсифікацію обрання митрополита Ростовського Володимира Сабодана предстоятелем УПЦ. Це, з-поміж іншого, супроводжувалось тиском, брудною кампанією в ЗМІ, роботою спецслужб. Таким чином, від Харківського псевдо-собору 1992 р. УПЦ Московського патріархату не можна вважати канонічною церквою. Такий погляд стверджується багатьма аналітиками, зокрема А. Колодним [11, с. 124 - 125], але не знаходить однозначної оцінки у наукових дослідженнях інших експертів-релігієзнавців, які не акцентують увагу на неканонічності УПЦ МП, а вдаються до невиразних висловів, на зразок «Принаймні зараз УПЦ МП хоча й не сприймається у православному світі як якесь самостійне утворення, проте... її визнають всі» [8, с. 255] або «Сучасний канонічний статус УПЦ МП дозволяє...» [8, с. 265]. Подібні коментування, коли ігнорується очевидність факту неканонічного статусу УПЦ МП, і зводять експертизу до рівня міфологеми.

Міфологема друга: УПЦ Московського патріархату є поза політикою, на чому наголошують її очільники кожного разу, коли відмовляються брати участь у будь-яких українських громадських, культурних, загальнонаціональних заходах, у спільних акціях з іншими релігійними об'єднаннями, спрямованих на досягнення суспільної консолідації чи підтримку держави. Насправді доводиться констатувати послідовне блокування духовенства УПЦ Московського патріархату з проросійськими політичними силами, особливо у вирішальні моменти ключових суспільно-політичних зрушень. Так, під час парламентської виборчої кампанії 2002 р. УПЦ МП підтримувала партії «За єдину Україну», КПУ, СПУ, СДПУ (о) В. Медведчука, риторика яких була суголосною з політикою Кремля та з позицією РПЦ, що характеризує, зокрема, виступ члена «Трудової України» А Деркача на з'їзді православної молоді 6 грудня 2001 р.: «Ми повинні свято берегти заповіт. про непорушну єдність православної України, Росії та Білорусі, об'єднаних святійшим Патріархом Московським і всієї Русі» [19]. Така позиція мала офіційну підтримку УПЦ МП, про що свідчить заява митрополита Володимира Сабодана напередодні парламентських виборів 2002 р. (УПЦ: офіційний веб-сайт /Священний Синод / Звернення. Режим доступу: http://orthodox.org.ua/category/1115/list). Аналогічне блокування духовенства УПЦ МП відбулось під час президентських виборчих перегонів 2004 р. з проросійськими політичними організаціями «Держава», «Единое Отечество», «Союз православних братств» та ін. на підтримку В. Януковича. Демонстрацією офіційної підтримки УПЦ МП прем'єра В.Януковича може слугувати його поїздка з митрополитом Володимиром, єпископом Донецьким Іларіоном та намісником Києво-Печерської лаври Павлом на Афон [20], а також молебні про дарування перемоги В.Януковичу («молтва вірних чад УПЦ за раба Божого Віктора Януковича»), які служились 21 листопада в храмах УПЦ [14, с.4]. Варто пригадати про спільну позицію проросійських політичних сил і духовенства УПЦ МП щодо пропагування політтехнологій розділення України на окремі регіони та її населення на різні сорти. Надалі, впродовж 2005 - 2007 рр., духовенство УПЦ МП блокувалось з прогресивними соціалістами Наталії Вітренко, «Пертією Регіонів», «Російским Блоком», КПУ, з проросійськими організаціями «Православное братство Александра Невского» (голова Ю. Єгоров), «Союз православных братств Украины» (голова В. Лукіюк) та ін. у кампаніях проти НАТО, Євросоюзу, навчання «Сі бриз», коли хресні ходи і маніфестації під російськими прапорами супроводжувались антиукраїнськими гаслами.

У той же час митрополит Одеський Агафангел Саввін освятив встановлення пам'ятника цариці Катерині ІІ в Одесі, а митрополит Володимир Сабодан благословив вшанування в храмах УПЦ МП царя Миколи ІІ (Релігійна панорама. - 2007. - №7. - С. 10 - 12). Цілком закономірно, що за таку діяльність митрополити Володимир та Агафангел, лідер вказаного православного братства і організації «Православний вибір» Ю. Єгоров та деякі інші одіозні постаті протягом 2008 - 2012 рр. однаково були нагороджені орденами та почесними грамотами від президента РФ та патріарха РПЦ Кирила.

Прикметно, що засудження «політичного православ'я» Архієрейським Собором УПЦ МП 2007 р. та деякими офіційними заявами з тактичних міркувань обмежилось визнанням деструктивної діяльності лідерів довколацерковних об'єднань Валерія Каурова і Юрія Єгорова. Концептуально позиція УПЦ МП не змінилася. Це виразно проявилось під час Революції Гідності та російської агресії проти України: абсолютне відчуження від українського національного життя, ігнорування вимог євромайданського протестного суспільства та загальнодержавних акцій, з одного боку, а з іншого - переховування антимайданівців («тітушок») в монастирях УПЦ МП, у тому числі в Києво-Печерській лаврі, підтримка та фінансування антиукраїнських регіональних ЗМІ (газет «Мир», «Триединая Русь», «Начало», «Новороссийский курьер»), відверте пропагування духовенством сепаратизму та ідеології «русского мира». Відтак заяви окремих представників УПЦ МП про те, що церква не ділить людей за політичною або національною ознакою, виступає проти лжесвідчень та створення кумирів суперечать реаліям і, м'яко кажучи, є неправдивими. Ймовірно у таких заявах йдеться про Христову церкву, але тоді виходить парадоксальна ситуація, коли фактично за ознаками діяльності УПЦ МП не відповідає засадам Христової церкви. Дворушні заяви очільників УПЦ МП про те, що їхня церква є поза політикою стосуються тільки проукраїнського вектору політики; натомість де-юре і де-факто вона тенденційно дрейфує у фарватері російської політики й, таким чином, відіграє роль «п'ятої колони». За цих обставин, коли УПЦ МП на офіційному рівні відмовляється засудити російську військову агресію проти України та/чи імпортований тероризм «православною» Москвою, окремі приватні публічні визнання агресії Російської Федерації по відношенню до України, висловлені з різних мотивів в рамках полемічної риторики, не мають критичної маси в середовищі УПЦ МП, а відтак принципового значення для пролонгації стратегічного курсу цієї церкви: протидії процесу об'єднання церков у форматі помісності й консервації кризи суспільно-релігійної ідентичності як факторів утримання частини православних в системі ціннісних координат «русского мира».

Отже, позиція/діяльність УПЦ МП дає підстави розглядати як міфологему експертну оцінку Л. Филипович, що «УПЦ під керівництвом митрополита Володимира (Сабодана) зробила важливий крок для оприсутнення церкви в українських реаліях, для утвердження християнських ідеалів на українських землях» [19, с. 82]. Невже політиканство, подвійні стандарти, маніпуляції, неправда є християнськими ідеалами?

Будь-яка риторика щодо аполітичності УПЦ МП виглядає надто цинічно. Між тим, вона (риторика) й надалі успішно пропагується з церковних амвонів та в ЗМІ. Враховуючи, що частина послідовників УПЦ МП (практикуючих/непрактикуючих) займає активну громадянську позицію (волонтери, бійці АТО та ін.) один із головних ідеологів УПЦ МП Григорій Коваленко пропонує патріотично налаштованим вірянам розділяти свою позицію за принципом «відайте кесарове кесарю, а Боже - Богові», тобто такі віряни можуть виконувати свій громадянський обов'язок, але при цьому вони повинні залишатись вірними УПЦ МП й, до того ж, всі дії «священноначалія церкви» ними «не можуть бути критично сприйняті» [4]. Відтак, широкому загалу віруючих відводиться пасивна роль в церкві. Принагідно зауважимо, що для ієрархів, в середовищі якого процвітають явища корупції, шахрайства, розкішного життя, перенесення протестних настроїв в площину парафіяльної активності, носитиме катастрофічні наслідки, але для церкви - очищення, оновлення, повернення до християнства. Попри наявність цього меркантильного виміру аполітичної риторики, аналіз контексту інтерв'ю, круглих столів, конференцій як нагадування «про вічне заполітизованому суспільству» [4] дає підстави стверджувально говорити про прагнення зберегти історичний статус-кво УПЦ МП в якості ресурсу політики Кремля і РПЦ. Невипадково, для експертної або академічної спільноти колишній речник УПЦ МП Г. Коваленко пропонує розглядати церковно-православну ситуацію в Україні не в контексті суспільно-політичних реалій чи, навіть, «публічної еклезіології», а в дискурсі «публічної теології», де за богословствуванням легше уникати конкретики.

Міфологема третя відображає позицію провідних філософів-релігієзнавців про необхідність неупередженого, толерантного і рівного ставлення до всіх зареєстрованих віросповідань [19, с. 83] та недоцільність форсування процесу об'єднання церков зусиллями адмінресурсу (церковного і державного) [12, с. 114], які натомысть, через просвітництво пропонують йти шляхом відродження власне українського православ'я X - XVII ст. як неодмінної передумови постання в Україні православної автокефалії [18, с. 131]. На їхню думку, форсування створення Української помісної православної церкви може призвести до цілого ряду негативних наслідків - радикалізації православних екстремістських організацій та наростання антиукраїнської пропаганди, протистояння віруючих, захоплення храмів, масштабних зіткнень, дискредитації керівництва держави, що порушує права віруючих і не забезпечує громадського порядку тощо [8, с. 256]. Ці застереження, однак, не означають, що експерти-релігієзнавці погоджуються на «замороження» статус-кво сучасної православно-церковної ситуації. Крім заклику до «формування внутрішнього запиту і переконаності пересічних віруючих мати і відстоювати свою православну автокефалію» [18, с. 131], ними пропонуються різноманітні теорії переформатування існуючої православно-церковної ситуації, побудовані загалом на моделюванні прогностичних сценаріїв.

Спростування міфологеми про необхідність рівного ставлення до всіх зареєстрованих віросповідань та недоцільність використання адмінресурсу у розв'язанні сучасної православно-церковної ситуації лежить у площині кількох загальновідомих фактів.

По-перше, майже всі помісні церкви вселенського православ'я, які мають сьогодні вселенське визнання, виникли завдяки державної та/чи політичної підтримки, коли позиції влади, духовенства, парафіян не завжди корелювалися. Наприклад, переформатування канонічного статусу Польської православної церкви 1946 - 1948 рр., моделювалось у кабінетах вищих органів влади СРСР та комуністичного польського уряду [1, с. 67 - 72].

По-друге, толерування УПЦ МП, особливо в умовах сучасної суспільно-політичної ситуації, суперечить принципам захисту національних інтересів, а зауваги про про рівне ставлення до всіх зареєстрованих релігійних об'єднань не суголосні з досвідом європейських країн. Так, у деяких країнах Європи існують державні церкви (Велика Британія, Греція) або глибоко вкорінені церкви (Італія, Німеччина, Бельгія), які користуються підтримкою держави, мають певні переваги, порівняно з іншими релігійними об'єднаннями. У ряді країн церква більшості спеціально згадується в Конституції (Болгарія, Грузія, Македонія). В Хорватії, Угорщині, Словенії, Польщі надається перевага Римо-католицькій церкві. Статус «визнаних релігій», які користуються більшими правами, ніж інші, впроваджено в Литві, Чехії, Словаччині [5, с. 171, 411].

По-третє, на користь форсування процесу об'єднання церков вказують результати соціологічних досліджень. За даними Центру Разумкова 2014 р., з-поміж тих, хто визначився з питанням «чиїми зусиллями має бути створена Українська помісна церква» 19% респондентів відповіли, що тільки зусиллями представників церков шляхом міжцерковного діалогу, натомість 23% - сумарно зусиллями представників церков, громадськості і державної влади [17, с.17]. Крім того, останнім часом серед громадян помітно зростає авторитет УПЦ КП і падає довіра до УПЦ МП. Так, число прихильників УПЦ КП перевищило число вірних УПЦ МП - відповідно 22% проти 17% опитаних (у 2010 р. число вірних УПЦ КП було меншим, ніж число вірних УПЦ МП - відповідно 15% проти 24%) [17, с.15]. Безпосередньо серед православних динаміка виглядає наступним чином: УПЦ МП (2013 р. - 27,7%, 2014 - 24,8%); УПЦ КП (2013 р. - 25,9%, 2014 р. - 31,9%). Решта опитаних вважають себе просто православними і не відносять до будь-якої церкви (40%) [17, с. 20]. Досить промовисто виглядає співвідношення у православному середовищі з-поміж прихильників запровадження інституту державної церкви: 24% опитаних наділили б таким статусом УПЦ КП, 4% - УПЦ МП [17, с. 16]. У 2014 р. проти створення Української помісної церкви висловилося 22% опитаних, значна частина яких орієнтувалася на позицію УПЦ МП. Але аналіз різних соціологічних досліджень і прогнозів дає підстави говорити, що з умови застосування церковного адмінресурсу (гіпотетично - рішення керівництва УПЦ МП про об'єднання) число таких противників скоротиться щонайменше удвічі. На думку політолога А. Юраша, від УПЦ МП «відпадуть маргінали, сталіністи, мракобіси і всі елементи, ворожі до ідеї України як такої» [15]. На противагу застереження про негативні наслідки від форсування об'єднання церков, він дає стверджувальну відповідь: «Треба лише усвідомити, що розмови, скажімо: «доки є хтось проти автокефалії - ми не можемо нічого робити», - безпідставні. Ніколи не може бути 100-відсоткової єдності. Це природа, це закон: не буває, щоб усі однаково мислили і діяли. Хтось завжди буде проти - і серед єпископів, і серед мирян. Тому не варто чекати всезагальної згоди» [15].

Розмірковуючи про перспективи та наслідки церковного об'єднання, окремі експерти-релігієзнавці пропонують у майбутньому для «незгодних» (тих росіян, російськомовних громадян або загалом вірних УПЦ МП, які відмовляться увійти до помісної Української православної церкви) створити окремий екзархат РПЦ [13, с. 243, 8, с. 265]. Ця ідея, що висувається як варіант компромісу, не може бути сприйнятою, оскільки не містить наукових аргументів. Насамперед, вона суперечить еклезіологічним засадам та/чи нівелює національно-територіальний принцип помісності. Адже будь-яка помісна церква згідно канону Святого Письма відкидає етнофілетизм і не ділить вірян за етнічним походженням, мовою спілкування, політичними поглядами. З точки зору політичної науки, основ конфліктології, вона (ідея) не вирішує проблеми, а фактично лише мінімізує її в межах екзархату, де у вигляді «замороженого» конфліктогенного потенціалу закономірно існуватимуть антиукраїнські анклави Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, інших монастирів та парафій. У випадку державної реєстрації такого екзархату та збереження рівного ставлення до всіх зареєстрованих релігійних об'єднань, на чому наголошують експерти-релігієзнавці, українське проєвропейське суспільство у правовому полі змушене буде й надалі толерувати вияви українофобії та сепаратизму з боку легітимізованих в структурі екзархату РПЦ, за визначенням А. Юраша, «маргіналів, сталіністів і мракобісів». Компроміс можливий тільки в рамках конструктивну.

Крім того, автори ідеї створення екзархату РПЦ кількома рядками нижче висловлюють вже інше, суперечливе, твердження: «І тут важливо усвідомити, що без однозначного і повного від відриву всього Православ'я України від Московського патріархату розв'язання багатьох проблем нашого релігійного життя практично не можливе» [13, с. 243]. Поряд з цим, відстоюючи думку, що «в Україні не може існувати єдина Православна церква», вони наголошують: «І тут ми погоджуємося з тим, хто вважає, що Україна згідно канонічного і церковного права має абсолютно всі фундаментальні основи для становлення самостійної Помісної Національної Церкви будь-якої конфесії» [13, с. 244]. Але остання теза явно суперечить з їхнім переконанням, що роль національного інтегратора не можуть відігравати рідновірство, греко-католицизм й «українсько зорієнтовані православні церкви - УПЦ КП й УАПЦ» [13, с. 238].

Міфологема четверта інспірується помилковим баченням вирішення проблеми створення помісної Української православної церкви у канонічний спосіб, під яким розуміється дарування автокефалії Томосом від «Матері-Церкви» та її обов'язкове вселенське визнання. Така конфесійна експлікація почасти у вигляді фахових статей та виконаних дисертаційних робіт [2; 3] переноситься у наукову площину, що дезорієнтує необізнаних у специфіці «канонічного права» студентів, молодих дослідників, вчених, а також у мас-медіа простір з відповідними наслідками.

Ключову роль у вирішенні українського православно-церковного питання експерти-релігієзнавці відводять Константинопольському патріархату, від позиції якого, на їхню думку, значною мірою залежить вселенське визнання. Так, О. Саган стверджує, що «найбільш реальним інструментом конституювання УППЦ на сьогодні може виступати лише Вселенська Патріархія, яка має всі канонічні підстави і можливості для її конституювання» [8, с. 257]. Разом з тим, усвідомлюючи геополітичні інтереси Московського патріархату, потужність впливу РПЦ у православному світі, а головне - безпосередню зацікавленість цієї церкви в українському питанні, вчений пропонує теоретично наближену до ідеальної, але нереалістичну у практичній площині модель: «Оскільки конституювання УППЦ напряму залежить від позицій Константинопольської та Московської патріархії, представники українських православних юрисдикцій та Української держави мають виробити та узгодити з вказаними патріархатами й іншими помісними православними церквами взаємоприйнятну модель такого конституювання. Шлях становлення УППЦ має бути поетапним

та відповідати канонічним вимогам» [8, с. 257]. Такий безстроковий проект, у процесі реалізації якого вирішення/невирішення українського питання залежатиме від зовнішніх чинників, запропоновано на основі висунутих ним аргументів, мовляв, що в Україні немає загальноправославного консенсусу, одностайності єпископату, а окремі ієрархи УПЦ КП, у тому числі патріарх Філарет, позбавлені священного сану або ескуменіковані (відлучені від церкви) архієрейськими соборами РПЦ, потребують «канонічної реабілітації» [8, с. 252 - 253]. Отже, все фокусується довкола проблеми «канонічності». Але звернення до давніх канонів було і залишається в дійсності зручною позицією будь-якого церковного центру саме у протидії автокефальним прагненням. Канони як історично зумовлена річ навіть в конфесійному прочитанні не містять чинної нормативно-правової бази як для проголошення автокефалії, так і для її заперечення, а відіграють роль тільки субсидіарного права [6; 7] (інакше, це питання не розглядалося б на все православних нарадах на о. Родосі 1961 р., Шамбезі 1976 р. та ін.). Вся історико-канонічна практика утворення помісних церков свідчить, що пріоритетом завжди було рішення про проголошення церковної незалежності, а потім це рішення обґрунтовувалось відповідними канонами (34-е пр. апостольське, 8-е пр. Третього вселенського собору, 9-е пр. Антіохійського собору, 17-е пр.

Четвертого вселенського собору, 38-е пр. Шостого вселенського собору та ін.).

Аналогічно треба розуміти і сутність 62-го пр. Карфагенського собору 419 р., яке визначає право кіриархальної церкви («Матері-Церкви») дарувати автокефалію, але втратило чинність після рішень Четвертого вселенського (пр. 17) і Шостого вселенського (38 пр.) соборів. Справа в тому, що при суперечності канонічних норм, як у випадку обґрунтування чи заперечення автокефалії, за методологічним принципом тлумачення канонів перевага надається постановам вселенських соборів або пізнішому законодавству. Про це знають очільники УПЦ МП, котрі з метою унеможливити сам процес церковного об'єднання використовують формулу так званого канонічного об'єднання. «Тобто слова про необхідність канонічності об'єднання, - зауважує А. Юраш, - це така своєрідна ширма для УПЦ, якою можна прикриватися...» [15].

Апелювання до авторитету Константинопольського патріархату у вирішенні українського православно-церовного питання також не містить переконливих аргументів. Історія цієї церкви рясніє фактами і порушеннями канонічних норм (наприклад, у поширенні своєї юрисдикції на православну діаспору), і деструктивною позицією до помісних церков, про що багато написано. Безпідставно позиціонуючи себе у ролі тридейського судді визнання/невизнання будь-яких рішень іншими церквами, Константинопольський патріархат, так само, маніпулюючи канонічним правом, коньюктурно діє і в добу сучасності. Для прикладу можна згадати його заяви щодо невизнання канонічними виборів голови церкви в Чехії і Словаччині, вимоги відмовитись УПЦ КП від патріаршого устрою і підтримку УПЦ МП у перемовинах 2008 - 2009 рр. тощо. Загалом аналіз сучасної політики Константинопольського патріархату у православному світі не дає підстав вважати його надійним партнером й позиція, що створення помісної Української православної церкви залежить від «Вселенської Патріархії» є абсолютно непродуктивною в теперішній ситуації.

До концептуальних помилок запропонованої моделі «конституювання УППЦ» відносимо також зміщення акцентів, коли таке конституювання розглядається в контексті об'єднання УАПЦ, УПЦ КП та УПЦ МП (проукраїнської групи УПЦ МП), чим ігнорується або применшується існування в Україні однієї з найбільших у вселенському православ'ї помісної церкви - УПЦ КП [5].

Вважаємо, що доконаний факт існування помісної УПЦ КП, яка презентує мільйони вірян, має бути базовим в експертних оцінках та виступати потужним аргументом у будь-яких перемовинах на державному, міжцерковному, зовнішньополітичному рівнях з чітким усвідомленням, що вселенське визнання/невизнання - це не канонічна, а зумовлена еклезіологічною кризою морально- етична проблема помісних церков, у тому числі Константинопольського патріархату, які уникають соборного єднання та/чи євхаристичного спілкування з помісною УПЦ КП та ін. невизнаними автокефальними церквами. І ця криза, яка сутнісно виявляється усталеною суперечністю між завданнями сотеріологічної місії церкви і прагматичними та геополітичними інтересами її носіїв, повинна постулюватись при кожній спробі намагатись вести діалог з УПЦ КП риторикою канонічності.

Окремого критичного аналізу потребують коментування української православної-церковної ситуації конфесійно зааганжованими експертами. На разі обмежимось лише оцінкою А. Колодного: «Не ловімося на різні пропозиції, які виходять від біля УПЦ сущих релігієзнавців: вони «із подвійним дном» і зорієнтовані скоріше на обезглавлення, знищення УПЦ КП. Згадаймо тут принагідно статтю Ю . Чорноморця в газеті «День», де він радив главі УПЦ КП послідувати прикладу кардинала Гузара і Папи Римського Бенедикта XVI. Ця пропозиція явно працює в дусі бажань Московського патріархату будь-як усунути від керівництва власне Українською Церквою її патріарха» [11, с. 126].

Вимір проблеми зааганжованого коментування не обмежується персоніфікованим продуктом, що виходить з власної парадигми вченого або відображає більшою чи меншою мірою якусь світоглядну утрадиційнено міфологему, а поглиблюється почасти колективною безвідповідальністю наукових установ, експертних релігієзнавчих центрів при виконанні прямої функції експертного оцінювання.

Висвітлюючи питання релігієзнавчої експертизи, Л. Филипович називає понад двадцять державних, громадських і конфесійних центрів, які займаюються в Україні експертним оцінюванням, а також справедливо зауважує, що основою неупереджених, фундаментальних, прогностичних висновків експертів має бути «наукова методологія» [19, с. 78]. Не важливо, за якими критеріями укладено перелік експертних центрів, але релігієзнавчі експертизи деяких з них не відповідають науковим вимогам. Наприклад, до числа «відомих» центрів віднесено кафедру релігієзнавства і теології Чернівецького національного університету, фаховий рівень якої піддаємо сумніву, зокрема через підготовлену на цій кафедрі кандидатську дисертацію М. Гергелюка «Канонічні та еклезіологічні засади автокефального устрою церков у структурі вселенського православ'я: історичний контекст» [3]. По-перше, текст цієї дисертації, тезисно наповнений загальновідомими фактами із двотисячолітньої історії православ'я, не відображає жодного елементу наукової новизни та не відповідає задекларованій темі. По-друге, у формулюванні теми міститься ряд очевидних з методологічної точки зору помилок: силуване та удаване поєднання джерелознавчого аспекту «канонічні» з богословським «еклезіологічні» через «та», що нелогічно навіть у конфесійному прочитанні (Послання до семи азійських церков як канон Святого Письма і є еклезіологічною засадою автокефалії); підміна понять «автокефальний статус» і «автокефальний устрій» (автокефальний статус церкви за устроєм може бути патріарший, митрополичий, синодальний); вселенське православ'я у понятійно-категоріальному значенні світської науки не можна розглядати як структуру. Між тим, ця дисертація пройшла процедуру обговорення і затвердження на кафедрі, вченій раді вузу, була захищена у спеціалізованій вченій раді і отримала позитивний висновок експертної ради ДАК України. Отже, за підтримки широкого кола вчених, у тому числі відомих експертів-релігієзнавців, безвідповідальність, автаркія легітимізувалась у халтурі (за абревіатурою назвемо це явище «балухівщина»). Справжні причини цього явища породжені корпоративними інтересами, дружніми стосунками або, як зазначає А.Киридон, «існуванням своєрідного компромісу: я не чіпатиму, то й мені минеться» [10, с. 651]. Але мотиви не фіксуються й де-факто виглядає так, що науковці у конкретному випадку продемонстрували низький фаховий рівень. На жаль, такі випадки, коли псевдо дослідження «проштовхується» через захист дисертацій до визнання їх науковими, не поодинокі. У подібній ситуації достовірність виконаних експертних робіт завжди буде сумнівною.

Звісно, висловлені міркування не заперечують авторитет відомих вчених-релігієзнавців, кожен із яких - це особистість з власними амбіціями, науковими інтересами, дослідницькими цілями, усвідомленнями значущості своїх праць. Разом з тим, виступаючи в ролі експертів, вони «виходять на поле аналізу конкретних явищ, де їм потрібно продемонструвати свої дослідницькі спроможності» [10, с.653] у здійсненні експертиз, серед яких є такі, що йдуть під грифом «для службового користування» [19, с. 81]. Тому їхні експерті оцінювання або висновки наукових праць (йдеться тільки про вирішення українського православно-церковного питання) не можуть вибудовуватися із власних парадигм, системи міфологем чи інтелектуального розважання.

Джерела та література

1. Бистрицька Е. Особливості канонічного статусу Православної Церкви в Польщі (1944 - 1948 рр.): історичні рефлексії / Елла Бистрицька / Українське православ'я у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (пам'яті митрополитів Василя Липківського та Іоана Боднарчука): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27 - 28 листопада 2014 р., м. Тернопіль). - Тернопіль -Київ, 2014. - С. 67 - 76.

2. Бутинський В. Юрисдикційний статус українського православ'я і перспективи канонічного оформлення помісної: релігієзнавчі та еклезіологічні рефлексії 1991 -2013 рр. / В.Я. Бутинський. - Автореферат дис... канд. філос. наук. - Житомир, 2014. - 16 с.

3. Гергелюк М. Канонічні та еклезіологічні засади автокефального устрою церков у структурі Вселенського православ'я: історичний контекст / М.М. Гергелюк. - Автореферат дис. канд. іст. наук. - Острог, 2014. - 20 с.

4. Григорій Коваленко. Публічна теологія, або Богословствування в контексті Євромайдану та Революції Гідності в Україні. - Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/28248-publichna-teologiya-abo-bogoslovstvuvannya- v-konteksti-yevromajdanu-ta-revolyuciyi-gidnosti-v-ukrayini.html

5. Єленський В. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформацій центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні / В. Є. Єленський. - К. НПУ імені М.П. Драгоманова, 2002. - 419 с.

6. Жилюк С. Право церкви в історико-канонічному дискурсі / С.І. Жилюк. - Острог: Вид-во Нац. ун-ту «Острозька академія», 2015. - 264 с.

7. Жилюк С. Теоретико-методологічний дискурс релігієзнавчих досліджень: постмодернізм у пошуку нових парадигм / Сергій Жилюк // Наукові записки Національно гун-ту «Острозька академія». Серія «Історичне релігієзнавство». - Острог: Вид-во НУОА, 2014. - №9. - С. 44 - 59.

8. Здіорук С., О. Саган. Українська Помісна Православна Церква: проблеми і прогнози конституювання / С. Здіорук, О. Саган. - «Русский мир» Кирила не для України. Збірка наукових статей / ред. проф. А. Колодного. - К.: УАР, 2014. - С. 244 - 265.

9. Київський Патріархат - Помісна Українська Православна церква: історико-канонічна декларація. - К.: Вид. УПЦ КП, 2007. - 167 с.

10. Киридон А. Державно-церковні відносини в Україні: теоретико-методологічна рефлексія // Наукові записки Рівненського державного гуманітарного ун-ту «Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії». - Вип. 23. - Рівне: Вид-во РДГУ, 2012. - С.640 - 655.

11. Колодний А. Московське православ'я не засуджує російський фашизм / А. Колодний / Українське православ'я у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (пам'яті митрополитів Василя Липківського та Іоана Боднарчука): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27 - 28 листопада 2014 р., м. Тернопіль). - Тернопіль -Київ, 2014. - С. 122 - 127.

12. Колодний А. Співдруг Кирила о. Чаплін погрожує військовою агресією, Августин його підтримує / А. Колодний. - «Русский мир» Кирила не для України. Збірка наукових статей / ред. проф. А. Колодного. - К.: УАР, 2014. - С. 111 - 115.

13. Колодний А., Филипович Л. Релігія в контексті українського і національного відродження / А. Колодний, А. Филипович. - «Русский мир» Кирила не для України. Збірка наукових статей / ред. проф. А. Колодного. - К.: УАР, 2014. - С. 231 - 244.

14. Кураев А. Украина делает выбор / Андрей Кураев // Церковный вестник. - 2004. - №24. - С.4

15. Про переформування українського православ'я: розмова Ю. Чорноморця з А. Юрашем // День. - 2014. - №82. - 8 травня.

16. Релігійно-інформаційна служба України / Документи релігійних конфесій / Міжконфесійні документи. Режим доступу: http://risu.org.ua/ua/index/resourses/church_doc/ecumen_doc

17. Релігія і церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження Центру Разумкова від 25 - 29 квітня 2014 р. - Електронний ресурс. - Режим доступу: http://www.razumkov.org.ua

18. Саган О. Помісна православна церква в Україні: поняття, проблемні питання та необхідність конституювання / Олександр Саган / Українське православ'я у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (пам'яті митрополитів Василя Липківського та Іоана Боднарчука): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27 - 28 листопада 2014 р., м. Тернопіль). - Тернопіль - Київ, 2014. - с. 127 - 133.

19. Филипович Л. Українське православ'я як об'єкт релігієзнавчої експертизи / Людмила Филипович / Українське православ'я у контексті вітчизняної історії та суспільних трансформацій (пам'яті митрополитів Василя Липківського та Іоана Боднарчука): Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (27 - 28 листопада 2014 р., м. Тернопіль). - Тернопіль - Київ, 2014. - с. 77 - 84.

20. Щоткіна К. Майдан небесний-2 / Катерина Щоткіна // Дзеркало тижня. - 2004. - №18. - 24 вер. - С.18

Размещено на Allbest.ru