Понтифікат Івана Павла ІІ: основні вектори та визначальні риси

Размещено на http://www.allbest.ru/

Понтифікат Івана Павла ІІ: основні вектори та визначальні риси

В. Максимчук

Анотації

Стаття присвячена дослідженню особливостей понтифікату Івана Павла ІІ. Зокрема, виокремлюються чинники, що мали вплив на формування Івана Павла ІІ як духовного лідера Римо-католицької церкви та основні реформаційні ідеї новообраного папи.

Ключові слова: Римо-католицька церква, понтифікат, Іван Павло ІІ, Ватикан, паломницькі візити, Україна.

The article investigates features of the pontificate of John Paul II. In particular, distinguishes the factors that influenced the formation of John Paul II as the spiritual leader of the Catholic Church of Rome and the main ideas of the Reformation of the newly elected pope.

Key words: Roman Catholic Church, pontificate, John Paul II, Vatican, pilgrimage visits Ukraine.

Час понтифікату Івана Павла II був одним з найважливіших періодів за останні декілька століть як для Церкви, так і для всього світу. Іван Павло II став найвидатнішим понтифіком за всю історію папства, адже саме завдяки йому Римо-католицька церква знайшла своє місце в сучасному світі .

Проблема понтифікату Івана Павла ІІ стала об'єктом особливої уваги практично з перших днів призначення К. Войтила на пост глави Ватикану. Найґрунтовніші дослідження біографії К. Войтили здійснили Дж. Вайґель [6] та Е. Стоуртон [66], Т.Д. Лебьода [49]. Серед українських дослідників, слід назвати В. Козлова [48], колишнього посла України при Святому Престолі Г. Хоружого [71], В. Воссіну [10], А. Юраша [73], П. Яроцького [74]. Значимими для нашого дослідження є також наукові праці В. Єленського [26, 27, 28, 29, 30].

На формування К. Войтили як духовного лідера вплинула система чинників. Зокрема, слід виокремити родинне виховання та досвід, здобутий під час Другої світової війни. Війна та зло, спричинене нею, принесли К. Войтилі не лише безцінний життєвий досвід (участь у "Театрі захвату", допомога євреям, праця на заводі "Солвей"), а й сформулювали ряд позицій, які згодом проявилися в понтифікаті Івана Павла ІІ. Це проповідування миру, діалог з іудеями, переосмислення традиційного погляду на працю.

Вагомий внесок у процес формування К. Войтили як авторитетного релігійного лідера зробило його спілкування з такими визначними постатями Польщі як А. Сапєга та С. Вишинський. Прийнявши в 1946 р. духовний сан, К. Войтила долучився до протистояння прорадянській владі. Хоча майбутній папа ніколи прямо не вступав у протистояння із соціалістичним режимом, однак його проповіді закликали до дій, які підривали основу тоталітарної ідеології. Він вважав, що будь-який насильницький режим тримається на підтримці, яка досягається шляхом залякування. Тому в подальшому гаслом його понтифікату став вислів "Не бійтеся!", який отримав широке ідейне навантаження. церква католицький кардинал

Обрання краківського кардинала К. Войтили папою Римським, у жовтні 1978 р. стало несподіванкою не лише для пересічних вірян-катоиків, але й для вищого духовенства РКЦ. Вперша главою Ватикану було обрано словянина. Кароль Войтила став двісті шістдесят четвертим папою Римо-католицької церкви і 6 суверенним главою міста-держави Ватикан. Він був наймолодшим папою з 1846 року і першим папою-неіталійцем з 1523 року [6, с. 92].

Завдання, які поставив Іван Павло ІІ для свого понтифікату вимагали внутрішньої підготовки РКЦ для їх успішного виконання. З цією метою було оновлено документальну базу католицизму, реформовано структуру Римської курії. Значна увага приділялася реалізації постанов ІІ Ватиканського собору. Характерним було і те, що Іван Павло ІІ (на відміну від своїх попередників) не обмежився католицьким простором в процесі втілення в життя соціальної доктрини РКЦ. Здійснивши безпрецедентні кроки в історії Церкви, папі вдалось досягти взаєморозуміння з іудеями та мусульманами, стабілізувати відносини з провідними християнськими конфесіями та об' єднаннями. Особлива увага приділялася діалогу з англіканцями, лютеранами, православними. Він закликав до примирення і зближення людей на засадах моральних цінностей [5, с. 106].

Разом із тим, слід зауважити, що понтифікат Івана Павла ІІ залишив низку невирішених питань, серед яких відміна целібату для римо-католицьких священиків.

Значну увагу Іван Павло ІІ приділяв пасторським візитам. Зокрема, відразу після інавгурації, стала на порядок денний дата першого візиту новообраного Папи до своєї Батьківщини. Подорож у Польщу Кароля Войтила як папи Римського відбулась 2-10 червня 1979 року. Іван Павло ІІ тоді тріумфально об' їхав усю країну, і в кожному місті його зустрічали сотні тисяч, а то й мільйони людей [3, с. 106]. Паломницькі візити понтифіка на рідну землю сприяли передусім консолідації поляків, зміцненню їхньої віри у можливість подолати суспільні проблеми, пов' язані із пануючим режимом. Не закликаючи відкрито до повалення режиму, він повторював, що так, як є, не повинно бути, і що зневажати гідність людини не можна.

Знецінення людського життя та негативні тенденції постмодерного світу змусили понтифіка вийти за межі виключно релігійного поля діяльності, залучивши на допомогу міжнародні організації, християнські та нехристиянські релігійні інститути, держави, юридичні та фізичні особи. Такі організації як ООН, ЄС, МАГАТЕ, ОБСЄ, Латинський Союз стали пріоритетними міжурядовими об'єднаннями з якими співпрацював Святий Престол в період 1978-2005 рр. У двосторонній дипломатії основними партнерами Апостольської столиці були США, Італія, Польща, Росія, країни Латинської Америки та Африки. Під час апостольського служіння, Іван Павло ІІ здійснив 103 пастирські візити до 129 держав світу. За його понтифікату, кількість країн з якими підтримував дипломатичні стосунки Святий Престол зросла з 85 до 174 [7, с. 114].

Практично від самого початку свого понтифікату Іван Павло ІІ взяв курс на дедалі більш активну участь Ватикану у глобальній політиці і спрямував на це дипломатичну службу Святого Престолу. Враховуючи особливий статус Ватикану як духовно-політичного центру світового католицизму, ця держава почала розвивати двосторонні відносини з іншими країнами світу не в економічній, яка є домінантною в теперішніх двосторонніх стосунках світських держав, а в політико-дипломатичній, гуманітарній, культурній, науковій та інформаційній сферах.

Дипломатія Святого Престолу виступала з активних позицій під час найбільш серйозних світових і регіональних політичних криз та глобальних трансформацій. При цьому вона використовувала як класичний дипломатичний інструментарій (наприклад, "човникову дипломатію", трибуни міжнародних організацій та конференцій, переговори з державними, політичними й церковними лідерами), так і церковні структури, "народну дипломатію" й стратегію "мобілізації совісті", спрямовану на попередження військових зіткнень та врегулювання міжнародних конфліктів, припинення військових дій, запобігання ескалації збройних зіткнень [2, с. 147]. Події останньої чверті ХХ ст., зокрема ісламська революція в Ірані, теологія визволення у Латинській Америці, євангелічне піднесення у США, участь Католицької церкви в поваленні комуністичних режимів у Центрально-Східній Європі та диктаторського режиму на Філіппінах засвідчило повернення РКЦ на світову арену.

Особливе значення понтифікат Івана Павла ІІ мав для України. Папа-слов'янин, підтримував молоду українську державу із моменту проголошення нею своєї незалежності, заохочував її співпрацю з Ватиканом у реалізації спільних гуманістичних цілей. Встановлення дипломатичних відносин між Святитим Престолом та Україною відбулось головним чином через особисте сприяння Івана Павла ІІ. Співпраця в політико-дипломатичній сфері відбувалась переважно через дипломатичні представництва Святого Престолу і України, які розташовані в багатьох країнах світу, а також у рамках міжнародних форумів співпраці.

Історичне значення для України мав паломницький візит понтифіка 23-27 червня 2001 р., який не лише сприяв зростанню рівня духовності українського народу, але й засвідчив визнання України з боку провідного світового авторитету. Державний візит Івана Павла ІІ в Україну став найвищою точкою розвитку відносин між Святим Престолом і Україною в період від встановлення дипломатичних відносин у 1992 р. до сьогодення. У цьому контексті варто зауважити, що українському керівництву було нелегко прийняти рішення запросити папу Івана Павла ІІ в Україну. Передусім це було пов'язане із складною релігійною ситуацію в Україні, зумовленою поділом Православної церкви на три гілки (Українську Православну Церкву Московського Патріархату (УПЦ МП), Українську Православну Церкву Київського Патріархату та Українську Автокефальну Православну Церкву), які перманентно знаходяться у протистоянні, а інколи навіть у відвертій боротьбі за право домінувати у релігійній сфері. Особливо негативно з приводу візиту папи на теренах нашої держави висловлювались представники УПЦ МП. На думку ієрархів цієї церкви, візит Івана Павла ІІ в Україну мав би обов'язково призвести до глибокого розколу серед православних. Підсилювало напругу серед багатьох українців і упереджене ставлення до Католицької церкви, зумовлене пам'яттю про проведення насильницької латинізації українського православного населення. Відповідно, з цих позицій візит папи сприймався окремими людьми як новий наступ католицизму. Позатим, Єпископ Рима все ж таки ступив на українську землю 23 червня 2001 року. Ставши на коліно 82-літній папа поцілував українську землю. Такої поваги, як згодом зауважив тодішній міністр культури України Василь Вовкун, ми ніколи не відчували від Московського патріархату.

Папа Римський закликав українських політиків бути наполегливими у бажанні долати труднощі, які є. Зокрема глава РКЦ зауважив: "політика мудрої толерантності не забариться привернути пошану і симпатію до українського народу, запевняючи йому особливе місце в сім' ї європейських народів" [1, с. 24].

Візит Івана Павла ІІ, мав позитивні наслідки як для Святого Престолу, так і для України. Зокрема, Апостольська столиця завдяки візиту понтифіка започаткувала процес щодо зміни негативного образу Католицької Церкви як ворога православного світу. Відтоді РКЦ в Україні почала більшістю українців сприйматись як інституція, що сприяє миру і стабільності не лише на міжнародній арені, але й в українському суспільстві. У свою чергу Україна завдяки візиту Івана Павла ІІ продемонструвала світовій спільноті, що вона є демократичною країною, де поважаться свобода віросповідання. Водночас багато людей у світі дізнались, що така держава як Україна існує.

Джерела та література

1. Вайґель Дж. Свідок надії : Життєпис Папи Івана-Павла ІІ / Дж. Вайґель [пер. з англ. Р. Скакуна]. - Л. : Вид-во Укр. катол. ун-ту, 2011. - 986 с.

2. Воссіна В. Дипаломатія Святого Престолу при врегулюванні міжнародних конфліктів (понтифікат Івана Павла ІІ) / В. Воссіна // Українське релігієзнавство. - 2009. - № 52. - С. 147-154.

3. Єленський В. Пристрасті навколо візиту / В. Єленський // Людина і світ. - 2001. - №4. - С. 40-43.

4. Іван Павло ІІ. Слова Святішого отця Івана Павла ІІ до України: листи, проповіді, промови. - Л.: Свічадо, 2001. - 203 с.

5. Лебьода Д.Т. Таємниця Папи / Д.Т. Лебьода; [пер. з пол. вид. Ю. Булаховська]. - К. : Знання, 2001. - 220 с.

6. Стоуртон Э. Иоанн Павел II. Человек история / Э. Стоуртон. - М.: Гелиос, 2007. - 400 с.

7. Юраш А. Папа Іоан Павло ІІ / А. Юраш. - Харків: Фоліо, 2005. - 349 с.

8. Яроцький П. Папа Іоанн Павло ІІ - слуга єдності і великий гуманіст / П. Яроцький // Віче 2001. - №"5. - С. 120-142.

Размещено на Allbest.ru