Трансформація структури Чину Святого Василія Великого в останній третині ХVIII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Трансформація структури Чину Святого Василія Великого в останній третині ХVIII ст.

Михайло Саламаха

Постановка наукової проблеми та її значення

На трансформацію структури Чину Святого Василія Великого (далі - ЧСВВ) в останній третині ХУШ ст. найбільше вплинули три поділи Речі Посполитої. У нових політичних умовах керівництво Чину вимушене змінити управління монастирями, адже одні з них опинилися в межах Австрійської, інші - Російської імперій.

Аналіз досліджень цієї проблеми

Перші статистичні відомості щодо кількості василіанських монастирів та особливостей їх функціонування в період поділів Речі Посполитої знаходимо в працях дослідників ХІХ ст. Луки Сульжинського [17] й Миколи Петрова [14]. У 1950-1970-х рр. з'явилося чимало досліджень окремих сторінок історії Унійної церкви, авторами яких були науковці з української діаспори. Роботи, що розкривали багате минуле василіан, друкували в «Записках Чину Святого Василя Великого». Серед них ґрунтовністю й широкою джерельною базою виділяються студії отців Михайла Вав- рика [1], Мелетія Войнара [3; 23; 24] та Ісидора Патрила [12; 13]. У сучасній українській історіографії вивчення історії Василіанського Чину перебувало на етапі становлення. Серед новітніх досліджень цієї теми потрібно назвати роботи таких науковців, як Надія Стоколос, Руслана Шеретюк [16], Богдан Хіхлач [19], Валентина Лось [6]. Минуле василіанських монастирів також є об'єктом наукового зацікавлення деяких польських учених, зокрема Ірини Водзяновської [2], Беати Лоренс [21].

Мета статті - показати зміни в структурі ЧСВВ в умовах поділів Речі Посполитої. Відповідно до мети поставлено такі завдання: подати кількісну характеристику василіанських монастирів на початок 1770-х рр.; розглянути поділ Чину на окремі провінції; дослідити становище ЧСВВ після входження українських земель до складу Австрійської й Російської імперій; охарактеризувати основні заходи урядів обох держав, ужиті в останній третині ХУШ ст. щодо василіан, та простежити зміни в кількості монастирів і ченців у них, які сталися внаслідок реалізації цих заходів.

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів дослідження

чин василіанський монастир провінція

Утворений 1743 р. за рішенням капітули (зібранням ченців) у Дубні Чин Святого Василія Великого об'єднав обителі Київської митрополії. Тоді ж у його складі виокремлено дві чернечі провінції: Пресвятої Трійці (або Литовську), куди увійшли 66 монастирів, розміщених переважно на литовсько-білоруських землях; Святої Покрови (або Коронну, Руську, Польську), до якої належали близько 130 василіанських осідків у митрополичій, Львівській, Перемишльській, Луцькій, Володимирській та Холмській унійних єпархіях. Загалом на 1743 р. Чин складався зі 195 монастирів і нараховував близько 1145 ченців [13, с. 54].

До першого поділу Речі Посполитої керівництво Чину розв'язало низку важливих проблем, серед яких такі, як централізація всіх чернечих осередків, організація душпастирської праці, урегулювання місійної та освітньої діяльності. При цьому ченці не полишали й традиційних доброчинних занять: утримання шпиталів, притулків для сиріт, аптек тощо [12, с. 239]. На початок 1770-х рр. серед чернечих орденів країни василіани займали п'яте місце за чисельністю, поступаючись лише таким давнім католицьким орденам, як францисканці, єзуїти, бернардини й домініканці [20, с. 495-496], що дає підставу для твердження про доволі стабільне та успішне функціонування всього організму ЧСВВ, який став опорою для Унійної церкви.

Унаслідок першого поділу Речі Посполитої канонічна територія Унійної церкви опинилась у складі двох імперій - Габсбургів і Романових. Монастирі Литовської та Руської провінцій ЧСВВ поділено між трьома державами - Росією, Австрією й Річчю Посполитою. На австрійську частину припало 50 чернечих обителей (48 - Руської провінції в Галичині та два - Литовської провінції на Холмщині). На територіях, підвладних Росії, нараховувалося 20 монастирів (усі вони належали до Литовської провінції). Основний масив Чину з центральними осідками протоархімандричої управи надалі залишався в польсько-литовській державі: станом на 1772 р. у ній діяли 84 монастирі (51 - у Литовській, 33 - у Руській провінціях). Окрім цього, тут також перебували протоігумени двох провінцій - Порфирій Скарбек-Важинський (Литовської) та Йосиф Моргулець (Руської) [24, с. 290-292]. Через згадані політичні зміни вони майже повністю втратили контроль над монастирями, які виявилися на землях, що були підвладні австрійській і російській короні [1, с. 50-52].

Для відновлення ефективного керівництва всіма монастирями й налагодження співпраці між ними в 1780 р. протоархімандрит о. П. Важинський скликав генеральну капітулу в Тороканах (нині - Тракай у Литві) за участю представників усього Чину [23, с. 27; 24, с. 290-292]. На капітулі дві існуючі провінції поділено на чотири: із Литовської створено Литовську (Пресвятої Трійці) та Білоруську (Святого Миколая), а з Руської - Руську (або Польську) (Покрови Матері Божої) і Галицьку (Найсвятішого Спасителя). До 1793 р. Литовська й Руська провінції перебували в межах Речі Посполитої, Галицька - Австрії, а Білоруська - Росії.

Окрім того, капітула 1780 р. прийняла нові конституції, основу яких склав проект, розроблений на капітулі в Гощі (червень-липень 1766 р.). Згідно з цими рішеннями, на вісім років збереглися повноваження генеральної управи Чину. Членами нової управи стали протоархімандрит о. Йосиф Моргулець (протоігумен Руської провінції, архімандрит Митецького монастиря) та чотири консультори [12, с. 239].

Від цього часу кожна з провінцій отримала власне провінційне керівництво, почала скликати свої капітули, на яких вирішували важливі питання, адже можливості зібрати представників усіх чотирьох провінцій на спільне зібрання більше не було (див. табл. 1).

Таблиця 1

Рік і місце скликання провінційних капітул після 1780 р.

Щоб повніше розкрити становище поділеного ЧСВВ, потрібно розглянути історію кожної з новоутворених провінцій. Найперше слід згадати Галицьку, усі 36 монастирів якої опинились у межах Австрійській імперії. У 1772-1780 рр., за правління Марії-Терезії, уряд не створював для ченців якихось перешкод, тому основні напрями діяльності Чину збереглися. Коли 1780 р. скликали генеральну капітулу, представники австрійських державних кіл узяли в ній участь [1, с. 50-52]. Однак у цьому ж 1780 р., коли цісарем став Йосиф ІІ, конфесійна політика в Австрії змінилася. Декретом 1782 р. всім монашим об'єднанням заборонено підпорядковуватися будь-якому керівництву поза межами країни. Тому василіани цієї провінції не змогли взяти участі в генеральних капітулах, що проходили в Жидичині на Волині (1788 р.) та Тороканах (1802 р.).

Наступним указом від 17 квітня 1783 р. вимагалося закрити або об'єднати з більшими всі малі й бідні монастирі. Верховенство над обителями передано в руки місцевих єпископів, а монастирі кожної єпархії мали утворити окрему провінцію. Скориставшись таким цісарським рішенням, львівський єпископ Петро Білянський (1779-1798 рр.) підпорядкував собі монастирі єпархії та усунув із посади обраного на капітулі в Тороканах протоігумена о. Анастасія Пйотровського. На його місце призначено о. Віктора Сторожинського, при цьому ще й перейменовано Галицьку провінцію на «Провінцію св. Онуфрія» [13, с. 58].

Така ситуація тривала неповних два роки. На прохання єпископа Перемишльського Максиміліяна Рилла (1786-1793 рр.), перемишльським і львівським монастирям дозволено знову об'єднатися під керівництвом одного протоігумена, що відбулося на капітулі у Львові 14 травня 1785 р. Того самого року відновлено й Галицьку провінцію [13, с. 58 ].

Дещо кращі обставини для розвитку чернечого життя склалися за цісаря Франца ІІ (1792-1806 рр.). Відмінено низку обмежувальних декретів, але інститут протоігумена зазнав суттєвих змін, оскільки обраного на капітулі протоігумена мали затверджувати і австрійський уряд, і єпископ. Із 36 монастирів (1780 р.) на початок ХІХ ст. залишилося лише 26. За наступні чверть століття через перешкоди для вступу в Чин і заборону чернечих студій (1826 р.) кількість монастирів скоротилася до 14, у них перебувало 75 ченців [12, с. 228].

За Литовською провінцією завжди залишалася першість, оскільки вона була старшою й краще організованою, хоча мала на 1743 р. удвічі менше монастирів і монахів, ніж Руська. Після двох поділів, тобто 1772 і 1780 рр., Литовська провінція стала найбільшою за кількістю монастирів (56) і ченців (близько 480); її очолив протоігумен о. Теодосій Ростоцький [1, с. 53].

У 1743-1795 рр. монастирі Литовської провінції також перебували в найсприятливіших умовах, оскільки в 1772 р. не опинилися в межах Російської імперії, як ті, що входили до Білоруської, навіть не перебували перед її безпосередніми впливами, як провінції Руської, тому в другій половині XVIII ст. могли далі розвиватися. Однак роки після першого поділу Речі Посполитої були непевними. Сейм, який засідав у 1773-1775 і 1788-1791 рр., обтяжив монастирі Литовської й Руської провінцій високими податками. Нелегким був також рік 1786, коли вперше публічно прозвучала ідея скасування Унійної церкви. Усе ж за таких складних обставин Литовська провінція провела дві капітули: 1784 р. - у Жидичині та 1792 р. - у Битені на Берестейщині. Після третього поділу Речі Посполитої територія цієї провінції повністю увійшла до складу Російської імперії [12, с. 228].

Білоруську провінцію започатковано провінційною курією на чолі з протоігуменом о. Інокентієм Міляновським. Вона об'єднала 20 монастирів, що до цього належали до Литовської провінції. Уже з перших років своєї діяльності керівництво зіткнулося з нелояльними політичними настроями російської адміністрації, яка того ж таки 1780 р. вилучила Полоцьке архієпископство з-під юрисдикції київського митрополита Язона Смогожевського [18, с. 6] та вдалося до перших спроб переведення унійних мирян на православ'я. Хоча рескрипт імператриці Катерини ІІ від 2 липня 1780 р. захищав уніатів, дозволяючи «приєднання тільки вакантних унійних парафій, коли після опитування парафіян [самі] побажають перейти у православ'я» [11, с. 953.], однак на практиці ця умова ігнорувалася православним єпископом Полоцьким Георгієм Кониським.

Оскільки василіани в Унійній церкві акумулювали у своїх руках більшу частку церковної влади (із них обирали єпископів), верховна влада особливу увагу приділяла саме василіанським монастирям. Згідно з указом від 7 січня 1785 р. усі монастирі опинилися під юрисдикцією архієпископа Полоцького Іраклія Лісовського [7, с. 277]. У такий спосіб Білоруську провінцію позбавлено самоврядування та єдності з іншими провінціями Чину.

Серед утрат, яких зазнала ця провінція, потрібно назвати монастир у Вітебську, що його архієпископ І. Лісовський забрав для себе, а Рогачівський, Любавицький монастирі й Скиток Терешковський були закриті. Решта обителей продовжувала існувати майже до часу ліквідації Унії у 1839 р. [12, с. 224].

Унаслідок поділів Речі Посполитої не менших утрат зазнала Руська провінція, започаткована в 1780 р. провінційною курією на чолі з протоігуменом о. Інокентієм Матковським [24, с. 29]. У 17801793 рр. вона об'єднувала 33 монастирі, розміщені на українських землях, які залишались у складі Речі Посполитої. У межах Волинського воєводства перебували обителі в таких населених пунктах, як Білосток, Гоща, Городище, Загайці, Загорів, Зимне, Кременець, Луцьк, Любар (до якого приєднали монастир у Колодяжному), Мильці, Мильча, Низкиничі, Острог, Піддубці, Почаїв, Погинки; Подільського воєводства - Бар, Головчинці, Кам'янець-Подільський, Коржівці, Маліївці, Сатанів; Київського воєводства - Білилівка, Канів, Лисянка, Овруч, Тригір'я; Брацлавського воєводства - Гранів, У мань, Шаргород, Страклів, Тумин та Четверня [1, с. 178]. Окрім них, до складу провінції входили також два монастирі на польських землях - у Варшаві й Любліні [22, с. 152].

Коли Правобережна Україна та Литва опинились у складі Російської імперії, нова влада розгорнула цілеспрямований наступ на права Василіанського Чину. Уже 12 грудня 1793 р. з'явився указ про переведення всіх його монастирів у підпорядкування місцевим єпархіальним єпископам, що означало втрату Руською та Литовською провінціями свого самоврядного статусу. Наступним імператорським рескриптом від 6 вересня 1795 р. ліквідовувалися Київська унійна митрополія та всі її чотири єпархії, крім Полоцької. Василіанам заборонялося визнавати будь-яку юрисдикцію за межами країни, приймати й виголошувати папські булли без дозволу верховної світської влади. Відтак ЧСВВ остаточно втрачав своє самоврядування, а архієпископ І. Лісовський перебирав на себе функції протоархімандрита та протоігумена з правом візитації монастирів [9, с. 773]. Упродовж 1795-1796 рр. ліквідовано 10 монастирів: Білилівський, Головчинський, Гранівський, Загаєцький, Кам'янець-Подільський, Коржівецький, Острозький, Сатанівський, Четвертинський і Шаргородський, «... котрі ні бідним, ні немічним не надають допомоги, а також не займаються освітою юнацтва». Окрім того, 13 монастирів (у Білостоку, Городищі, Гощі, Зимному, Кременці, Луцьку, Любарі, Маліївцях, Мильчі, Низкиничах, Піддубцях, Погинках і Страклові) утратили свої церкви. Їх передали Православній церкві, аргументуючи це тим, що за результатами проведеного генерал-губернатором Т. Тутолміним обліку уніатських монастирів виявилося, що їх було непропорційно багато щодо кількості церков, які на той час ще залишалися в унії [2, арк. 105], а самі «василіани відвертають народ від віри православної» [5, арк. 1 зв.].

За імператора Павла І (1796-1801 рр.) для Василіанського Чину склалися дещо сприятливіші умови для існування. Уперше за багато років отримали право на скликання генеральної капітули та обрання протоархімадрита Скориставшись ним, вибраний у 1793 р. протоархімандрит о. Атанасій Фальковський 18 грудня 1801 р. надіслав до римської курії звіт про стан справ Чину (див табл. 2), а згодом скликав генеральну капітулу, яка виявилась останньою. Вона проходила в Тороканах у вересні 1802 р. під керівництвом єпископа Йосифа Булгака. У ній узяли участь представники всіх провінцій, окрім Галицької, яким не дозволив виїхати австрійський уряд. За вказівкою Духовної колегії, капітула ліквідувала Білоруську провінцію, а монастирі приєднала до Литовської, відмінила статус архімандрії монастирів у Вітебську, Пустинках та Хоробровичах, наданий неправомірним чином. Капітула вибрала пртоархімандритом о. Ю. Гусаковського, члена Руської провінції [4, с. 259-260].

Таблиця 2

Порівняння кількості монастирів ЧСВВ між 1780 та 1801 рр.