Україна - колиска християнського мислительства на Слов’янському Сході

М. Грушевський підкреслює той факт, що сила впливу Сковороди на людей полягала в тому, що «кристальна чистота й красота його життя ясна всім нині так само, як була вона ясна сучасникам, яких вона поривала і притягала за життя». В філософію Сковороди вірили головно тому, що він способом свого життя практично здійснював ті моральні імперативи, які він проповідував. І саме тому з подивом ставився до Сковороди «славний мораліст наших часів Лев Толстой», прототипом якого був Сковорода, - каже М. Грушевський .

Г. Сковорода перед смертю просив, щоб, коли він умре, на його могилі написали «Світ мене ловив, і не впіймав». У цьому вислові виражена вся сутність життєвої філософії Сковороди. Щоб бути духово вільним, треба докорінно переоцінити поняття про матеріяльні й духовні «потреби» людини. Він був певний того, що багатство, слава, титули - це не тільки такі речі, без яких можна жити, бо вони зайві, але й уважав їх за шкідливі, бо людина стає їхнім рабом, а вони спричинюють їй терпіння, коли людина не може осягнути їх, або коли,осягнувши, вона боїться втратити їх. А щастя - «царство Боже» - людина носить у душі своїй. Власне, за той світогляд і за таке особисте життя Лев Толстой подивляв Сковороду і намагався наслідувати його.

Що філософія Сковороди була маніфестацією духа українського народу, про це також свідчить той факт, що це Сковорода сам називав «старчиком Сковородою» (і так він підписався під своїм портретом), і так називали його й інші. Так зване старчество на словенському Сході найперше зродилося в Україні в давніх часах. Звідти воно поширилося на землі й інших східно-слов`янських народів, з Московщиною включно. Старчество (в кожному разі старчество чернечого типу) було вже в імперській Русі - в околицях її столичного міста Києва. Старці (чи, як сам народ повніше називав їх «старці Божі») були двох родів - мирські старці й старці-ченці. Мирські старці - це були мандрівні побожні мудреці (різного віку), що шукали правди Божої в світі й Божого духового обличчя в людині. Жили ж вони тільки тим, чим хто надарив їх на прохання «Христа ради».

В історії українського мирського старчества Г. С. Сковорода є найвизначнішим його представником. Старці-ченці колись у нас були відомі як «отшельники анахорети», тобто такі монахи-аскети, які жили в скитах (відлюдних манастирях - як казали, «в пустині»), проводили час у молитві, в суворому чернечому житті й важкій праці, коротко кажучи - в подвижництві. Після довгого періоду свого занепаду монастирське старчество на словенському Сході відновив українець Паїсій Величковський (1722-1794) - вихованець Київської Духовної Академії (якої він не закінчив). З яких причин Паїсій Величковський постановив припинити свої студії в цій академії, це видно з його відповіді, яку він дав префектові (помічникові ректора) о. Сильвестрові Кулябці. Студент Паіїсій Величковський вияснив йому так; 1. «Я хочу якнайскоріше прийняти чернецтво, і постановив це, бо ж час смерті нікому не відомий».

2. «В академії мене навчають світських наук, а вони ж не приносять душі моїй жодної користі... В академії я чую тільки про поганських богів та (поганських) мудреців: Ціцерона, Аристотеля, Платона. Навчаючись такого, від чого світ збився з правдивої дороги, не бачучи користі для душі своєї від такої науки, я покинув її, щоб мені й самому не споганитися...».

3. «Розглядаючи плоди цієї науки в духовних особах монашого сану, я бачу, що вони, немов світські достойники, живуть у великій честі та в славі, зодягаються в дорогі шати та в славу, їздять чудовими кіньми та в дорогих повозах. На осуд їм я говорю це: нехай не буде! Я боюся й дрижу, що мені й самому, коли б я навчився цієї світської науки й став ченцем, не впасти в ще гіршу (духову) недугу. Ось через це все я постановив покинути світську науку» .

Хоч Паїсій Величковський подвизався поза межами України (частково на Афоні, а найбільше - і то вже до кінця життя - в Молдавії), та все ж таки заснований ним новітній містично-аскетичний рух (чи, як це називає митрополит Іларіон - «школа містичного аскетизму») поширився на всьому словенському Сході .

Між російськими істориками Церкви є прихильники погляду, що старчество знаменитої Оптиної пустині Російської Православної Церкви постало під впливом ідеології П. Величковського та місії його учнів. Містично-аскетичний рух відновленого П. Величковським старчества позначився замітним впливом на світогляді М. Г оголя, Ф. Достоєвського й ін., що ходили до старців-пустинників і шукали в них духового окормлення. Ф.Достоєвський у своїй повісті «Братья Карамазовы» пише ось що: «Твердять, що існувало Старчество і в нас на Русі в часах найдавніших, чи конечно повинно було існувати, але внаслідок лихоліття Росії, татарщини, роздорів, перервання бувших зносин із Сходом після підбою Констянтинополя, установлення це забулося в нас і старці перевелися. Відроджено ж воно у нас знову - з кінця минулого століття - одним з відомих подвижників (так називають його) Паїсієм Величковським і учнями його, але й досі, навіть після майже ста років, існує ще далеко не по всіх манастирях, а навіть деколи воно майже зазнавало переслідування, як нечуване в Росії нововведення». християнський нестор хрещення русь

Як видно із заяви Паїсія Величковського про причини, через які він рішився вийти із Київської Духовної Академії, його погляди в основному нагадують собою погляди Івана Вишенського, а в дечому збігаються і з поглядами Сковороди.

Першим філософом на словенському Сході, що писав по-російському, був українець Данило Велланський (1774-1847) - вихованець Київської Духовної Академії. (Своє родове прізвище «Кавунник» він змінив на «Велланський»). Хоч він працював, за своїм на становищі професора фізіології медико-хірургічної академії, проте все ж таки він найбільше уваги присвячував філософії.

Він перший в царсько-російській імперії зайнявся ширенням ідеалістичної філософії німецького мислителя Фрідріха-Вільгельма - Йозефа Шеллінґа (1775-1854) - основоположника «Філософії откровіння». Ця філософія полягає в такому погляді, що не розум, а віра з її інтуїцією підносить людину на щабель правдивого й найвищого знання.

Тим першим найбільшим на словенському Сході філософом, що писав по-російському, був українець Памфіл Юркевич (1827-1874) - випускник Київської Духовної Академії (колишньої Могилянської колегії). Ідеалізм цього філософа був містичного характеру. Він перший на словенському Сході виступив проти матеріалізму в філософському значенні цього слова. В основному він був, так би мовити, «філософом серця й життєвого спізнання», а не філософом розумових спекуляцій та абстрактних міркувань, відірваних від особистого, основаного на досвіді, переживання.

Після П. Юркевича філософом був Володимир Соловйов (1853-1900) - учень (з Московського університету) П. Юркевича і він же перший популяризатор містичного ідеалізму цього свого вчителя. В. Соловйов походив з мішаної, російсько-української родини. [Філософ Г. С. Сковорода був двоюрідним прадідом (по лінії матері) В. Соловйова]. Осередньою точкою філософії В. Соловйова є його «богоискательство» (шукання Бога), що в дійсності означає намагання пізнати Бога. Кажучи, що Бог є в людині, а людина є в Бозі, В. Соловйов тут нагадує українського містика Ісаію Копинського, який навчав, що без пізнання людини не можна пізнати Бога. А ще більше (в цьому відношенні) він нагадує Сковороду.

Коли говоримо про ідею «богочоловіцтва» у В. Соловйова, то нам треба підкреслити той факт, що, на думку цього філософа, Східна Церква пам`ятає про Бога, але в неї є тенденція забувати про людину; натомість Західня Церква пам`ятає про людину, але в неї є нахил забувати про Бога.

У зв`язку з цим треба пригадати той факт, що в історії філософії східно-слов`янських народів Іван Вишенський перший в ланці етики вказав на те, що відношення до Бога зумовлюється відношенням до людини. А в ділянці філософської епістемології (філософсько-містичного пізнання) другий українець, Ісаія Копинський, перший серед східно- словенських християнських мислителів вказав на необхідність пам`ятати про людину в зв`язку з пам`яттю про Бога. Це він, І. Копинський, заявив, що без пізнання істоти людини годі пізнати істоту Бога.

Останній, найновіший, з досьогочасних християнських мислителів словенського Сходу, Ніколай Бердяєв (1874-1948) не тільки духовно, але й своїм походженням пов`язаний з Києвом. Один з визначних членів київської родини Бєрдяєвих, українець Сергій Бердяєв (1860-1914), був українським поетом, літературним перекладачем і публіцистом. Свої українські твори він підписував псевдонімом «Обухівець». Але Миколай Бердяєв (що також народився в Києві) писав тільки по-російському і вважав себе за росіянина.

Він продовжує традицію Ісаії Копинського, підтриману Сковородою, а потім розвинену Соловйовим, традицію пізнання чи «шукання» людиною Бога та плекає ідею «богочоловіцтва», зародок якої є в Сковороди, а розвиток її - у В. Соловйова. Ця ідея є також, в її своєрідній формі, і в Ф. Достоєвського. ьАле найзамітнішою прикметою філософії М. Бердяєва є т. зв. християнський екзистенцілізм, тобто християнський персоналізм. Ця філософська ідея полягає в такому переконанні, що єдиною земною реальністю в дійсному значенні цього слова є людина, і що людина в своїй сутності є суб`єктом (підметом). Основою творчості людини-суб`єкта є її свобода, яка походить з незбагненої «бездни» (у німецького містика Я. Беме - це називається «Ungrnnd»). Кажучи, що свобода (духовна) полягає у визволенні людського духа з «полону необхідностей , М. Бердяєв тут нагадує своїм становищем погляди Івана Вишенського і Григорія Сковороди. (Визволитися з «полону необхідності» - це значить висвободитися з пут духового самопоневолення, до якого також належить прив`язаність до слави, влади, багатства і т. д.).

Російська християнська філософія постала не шляхом революції, а шляхом довгої еволюції християнської мислі, що протягом століть плекалася в Києві. А це означає, що коріння російської християнської філософії треба шукати в історії української християнської думки.

До традиційних прикмет праць на тему історії української християнської філософії зокрема належить факт наголошування впливу наших філософів на наш народ - з одночасною неґацією впливу світогляду українського народу на тих же філософів. З українських істориків Михайло Грушевський перший у нас висловив ось таку думку: «Народ, маса народна, зв`язує їх (періоди історії українського народу) в одну цілість і єсть, і повинний бути альфою й омегою історичної розвідки. Він - з своїми ідеалами й змаганнями, із своєю боротьбою, поспіхом й помилками - є єдиний герой історії. Зрозуміти його стан економічний, культурний, духовний, його природу, його бажання й ідеали - є мета нашої історії» .

Розуміється, що багато-хто не погоджується з таким поглядом М. Грушевського, який лише народну массу, а не також і провідників народу, вважає за рушія історії народу .

Історична дійсність і наукова об`єктивність вимагають досліджування впливу духовних провідників (з філософами включно) на народ - з одного боку, і впливу духовності народу на тих же духовних провідників - з другого боку.

Размещено на Allbest.ru