Проблеми християнської екологічної етики: аспекти їх дослідження в працях Івана Павла ІІ

Размещено на http://www.allbest.ru/

1.5 Сергій ПРИСУХІН. ПРОБЛЕМИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ЕТИКИ: АСПЕКТИ ЇХ ДОСЛІДЖЕННЯ В ПРАЦЯХ ІВАНА ПАВЛА ІІ

У статті проаналізовані філософсько-богословські напрацювання Івана Павла ІІ, які розкривають суттєві характиеристики його екологічного вчення, феномен, роль і значення християнської екологічної етики в системі цінностей «культури життя».

Ключові слова: християнська екологія, християнська екологічна етика, екологія людини, екологія людської гідності, екологічне навернення, екологічна відповідальність, екологічна свідомість.

The article of Prysukhin S. «The problems of Christian Ecological Ethics: aspects of research in the writings of John Paul II» analyzed the philosophical and theological writings of St. John Paul II, which reveal the essential characteristics of its ecological teaching, phenomenon, the role and importance of ecological ethics in the Christian system of values «culture of life».

Keywords: Christian ecology, Christian ecological ethics, human ecology, ecology of human dignity, ecological conversion, environmental responsibility, ecological consciousness.

Постановка проблеми. Соціальне Вчительство Католицької Церкви на початку ХХІ ст. обґрунтовує позицію, згідно з якою подолання екологічної кризи в сучасній цивілізації (проявів «культури смерті», за концепцією Івана Павла ІІ) значною мірою залежить від утвердження в соціальному бутті християнської екологічної етики, завданням якої є збереження Божих створінь - людини і природи та запобігання їх знищенню внаслідок глобальної екологічної катастрофи. Здобутки християнського екологічного вчення залишаються відкритими для подальшого обговорення в межах філософського та релігієзнавчого дискурсів, що не применшує його практичної доцільності під час розв`язання найгостріших екологічних проблем сучасності.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Теолого-богословські аспекти християнської екологічної етики були розглянуті в Душпастирській Конституції «Gaudium et spes» («Радість і надія», 1965 р.), працях Пап Римських, насамперед в енцикліках св. Івана Павла ІІ, апостольських посланнях, зверненнях тощо. Прикладом слугують енцикліки «Redemptor hominis» («Відкупитель людини», 1979 р.), «Sollicitudo rei socialis» («Турбота про соціальні справи», 1987 р.), «Centesimus annus» («Сота річниця», 1991 р.), «Evangelium vitae» («Євангелія життя», 1995 р.) та ін. Особливого значення набули щорічні послання папи Івана Павла ІІ з нагоди Всесвітнього дня миру, наприклад, «Peace with God, Peace with all of creation» («Мир з Богом Творцем, мир з усім творінням», 1990 р.), Постсинодальні послання «Ecclesia in America» («Церква в Америці», 1999 р.), «Ecclesia in Europa» («Церква в Європі», 2003 р.) та інші.

Мета статті. На основі аналізу філософсько-богословських праць Івана Павла ІІ, які розкривають зміст його екологічного вчення, дослідити феномен і значення християнської екологічної етики в системі цінностей «культури життя» і на цій підставі запропонувати філософам і релігієзнавцям поновити дискусію про християнську екологічну етику як чи ненайважливішу передумову подолання екологічної кризи в сучасній цивілізації.

Основні результати дослідження. Зміст екологічної етики, як і зміст християнського екологічного вчення загалом, обґрунтовується біблійними догматами, за якими поява людини та оточуючої її природи є наслідком дії Божої Благодаті. Останнє стає підставою на користь тези про те, що людина і природа в своїх взаємовідносинах можуть обходитися без антагоністичних суперечностей, а взаємозв`язок світу людини і світу природи повинен здійснюватись через правдиве спілкування, діалог, провідну роль в якому повинна відігравати людина як особа.

Християнські богослови наголошують на тому, що за своєю суттю людина повинна стати достойним співрозмовником Бога (через християнську віру), а через істинний діалог з Богом християни мають засвоїти етичні цінності «культури життя» (християнської любові, свободи, справедливості тощо) та необхідні принципи соціальної практики (спільного блага, солідарності, субсидіарності тощо). Екологічна етика стає одним із чинників облаштування істинних взаємовідносин між людиною та природою. Як стверджується в біблійному тексті: «Узяв Господь Бог чоловіка й осадив його в Едемському саді порати його й доглядати його» (Бут. 2:15). Навіть гріх не може зняти з людини цей обов`язок, хоча він і накладає на людську працю тягар болю і страждання (Бут. 3:17-19). Тільки Бог як творець нового світу («Я творю нове небо й нову землю...» (Вих. 65:17)) може відновити втрачену гармонію між людиною і природою, і тоді «пустиня обернеться в сад, а сад за ліс будуть уважати. Тоді в пустині буде жити право, а в саду родючім перебуватиме справедливість. І ділом справедливості мир буде, а плодом справедливості - спокій та безпека довічна. Народ мій житиме в оселі миру, а в житлах безпечних і в осідках спокійних» (Вих. 32:15-18).

Згідно з біблійними догматами, Ісус Христос у своєму служінні Богу і людям наголошує на непересічному значенні природи. Він не лише адекватно розуміє призначення природи, але й повчає вірних, як можна підкорити її стихію (подолати небезпеку хаосу природи, що загрожує людському життю). Святе Письмо говорить про те, що Господь хоче поставити природу на службу своєму задуму - відкупленню людини від первородного гріха. Пройшовши через смерть шляхом воскресіння (Мф. 28:7), Христос дає початок новому світу, в якому все підкорено йому («Дана мені всяка влада на небі й на землі» (Мф. 28:18)), і прагне поновити впорядковані і гармонійні відносини, що їх зруйнував гріх. Порушена взаємодія між людиною і природою має відновитися Ісусом, а кожна віруюча людина повинна віднайти у Христі приклад істинного діалогу зі світом видимим і невидимим: «Коли хтось у Христі, той - нове створіння! Старе минуло, настало нове. Усе ж від Бога, який примирив нас із собою через Христа і дав нам службу примирення» (2 Кор. 5:17-18).

За Біблією, не тільки внутрішнє життя людини прагне до оновлення, завдячуючи присутності в ньому Бога, а водночас відновлюється на краще і весь оточуючий людину світ природи. У такий спосіб увесь матеріальний світ - природа - також очікує звільнення від рабства тління і смерті (Рим. 8:9-23). Згідно з християнським віровченням, у будь-яких життєвих обставинах вірні повинні керуватися християнською любов`ю, яка є визначальною цінністю і принципом нового життя і спрямовує і людину і світ до їх істинної мети: «Чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє - усе ваше, ви ж Христові, а Христос - Божий» (1 Кор. 3:22-23).

Сьогодні християнська екологічна етика продовжує розвивати започатковані Біблійною традицією моральні імперативи в ставленні людини до світу природи. Прикладом слугують положення Пастирської конституції «Gaudium et spes», які підтверджують тезу, що «правильно судить людина, наділена світлом Божої думки, що своїм умом вона перевищує всесвіт» . Вчительство Церкви доводить, що прогрес людського життя був досягнутий упродовж віків завдяки невтомному використанню людської геніальності в емпіричних, технічних та гуманітарних науках, «а в наших часах здобула вона (наука. - Автор) визначні досягнення передовсім в дослідженні матеріального світу та його підкорюванні собі» . Але водночас розвиток науки і техніки супроводжується деформаціями в сфері матеріальної і духовної культури сучасної цивілізації (прояви «культури смерті»).

Актуалізуючи потребу захисту всіх форм життя на Землі, Святий Отець запропонував результати власних досліджень суттєвих характеристик екологічної кризи та її передумов. Зокрема в енцикліці «Centesimus annus» папа Іван Павло ІІ став послуговуватися поняттям «екологія людини», яке стало центральним в його екологічному вченні, адже «Бог дав людині не лише землю, якою потрібно користуватись під оглядом тієї благої мети, з якою її людина отримала; Бог також дав людині людину, і тому людина мусить поважати закладену в неї природну і моральну структуру» . «Екологія людини» є ключовим поняттям християнської екологічної етики (а також і головним засобом її здійснення). На думку Івана Павла ІІ, деформована «екологія людини» є не тільки однією з причин знищення людини людиною, але і безпосередньою причиною низки екологічних проблем, а саме: спустошення лісів і полів, забруднення водоймищ, отруєння повітря, вона вносить дисбаланс у природні гідрогеологічні і атмосферні системи, ставить під загрозу опустелення значні простори нашої планети (89) , і тим самим, створює загрозу розвитку всіх форм життя загалом.

Поява «екологічного насильства» людини над природою є показником безроздільного панування «законів ринку, що прислуговують сильним» (20) . Економічні й політичні аргументи, якими виправдовується «цивілізація смерті» (за св. Іваном Павлом ІІ) у своєму ставленні до природи, зазвичай не беруть до уваги потребу її захисту. Невиправдана гонитва заради економічного зростання, надмірне використання ресурсів, забруднення атмосфери і води - все це наслідки «ірраціонального і неконтрольованого втручання», які ведуть до катастрофічного порушення екологічної рівноваги і в різних регіонах і в усьому світі (2-3) .

Пануючий соціально-економічний прагматизм і утилітаризм деформує розуміння людиною своєї сутності, місця та завдань у навколишній природі. «Коли вилучити божественний контекст, то значення всіх речей зазнає глибокого перекручування, а сама природа перестає бути «mater», тобто матір`ю, а зведеться до «матеріялу», яким можна вільно маніпулювати... Насправді, живучи так, «ніби Бога не було», людина втрачає не тільки таємницю Бога, але також таємницю світу і свого існування» . Без фундаментальної етичної складової - поваги до людського життя і гідності особи - суспільний розвиток, у тому числі й у сфері екології, не залишає шансів для прогресу людського життя і, на думку Івана Павла ІІ, «приведе людство до самого порогу самознищення» .

Особливу загрозу природному довкіллю несуть війни. Як стверджував папа, у сучасних умовах не є важливим, у якому масштабі відбуваються військові конфлікти: зазвичай війна не тільки знищує людське життя і соціальну інфраструктуру, війна за всіх обставин руйнує землю, знищує рослинний і тваринний світ, отруює ґрунт і воду.

У сучасному суспільстві «будь-яка форма війни в глобальному масштабі призведе до незліченних екологічних втрат» (12) .

Іван Павло ІІ повчав, що людині потрібно пам`ятати про те, що її здатність до перетворювання світу природи і в якомусь сенсі його співтворення ґрунтується на християнському положенні про те, що Бог перший «дарував нам усе Ним створене» . Людина не повинна «на власний розсуд користуватися землею, без жодних обмежень підпорядковуючи її своїй волі, так начебто землі не було надано властивої форми і наперед визначеного Богом призначення, що їх людина може розвинути, але не в змозі змінити» . В іншому випадку «замість того, щоб бути співробітником Богові у справі творення, людина собою підміняє Бога, що врешті-решт приводить до вибуху з боку природи, адже людина перестає бути управителем природи і перетворюється на тирана» . Коли людина втручається в природу для власного розвитку, відповідно до своєї сутності, то Бог підтримує її: «Працюючи у цій очевидно делікатній сфері, дослідник здійснює задум Божий. Господь побажав, щоб людина була царем створіння» . Таким чином, Бог надає людям можливість співпрацювати з ним у справі сотворіння і збереження навколишнього світу, а отже, людського життя в ньому.

Водночас Магістеріум Церкви обґрунтовує положення про те, що не можна абсолютизувати значення природи і тим самим вивищувати її гідність над гідністю людського існування. Богослови говорять, що у такому випадку можна дійти до хибного обожнення природи чи землі (екоцентризм і біоцентризм ) . Неадекватне тлумачення сутнісних характеристик природи та людини (без урахування вимог трансцендентного) призводить до нівелювання християнських догматів про творення людини як особи Богом і до визнання за природою і людиною абсолютної автономності. У такий спосіб розриваються зв`язки, що поєднують світ людського Буття і Бога, цей розрив стає однією з причин відчуження світу людського Буття від світу природи, понад те, розрив нівелює ідентичність людини в її богоподібній сутності. Досліджуючи розрив людського і трансцендентного Буття як одну з передумов суперечностей між людиною і природою, Іван Павло ІІ стверджував, що «саме зв`язок людини з Богом визначає її взаємини і зі своїми ближніми і з довкіллям. Властиво тому християнська культура завжди бачила в творіннях, що оточують людину, дари Божі, які необхідно обробляти і охороняти, складаючи дяку Творцеві» (4) .

За твердженням Івана Павла ІІ, людина має відповідально ставитися до процесу співтворення оточуючого її світу разом із Богом, позаяк «...керуючи світом, людина формує його згідно з власним розумінням і волею, ... виконуючи морально добрі вчинки, людина підтверджує, розвиває і усталює в собі Божу подобу» . В іншому випадку людина не буде сприймати себе Богоподібною істотою, яка інтегрована в природу і не може без неї обійтися, не буде свідома того, що вона «завдяки своїй праці стає учасником діл свого Творця - мірою своїх людських спроможностей - подекуди далі його розвиває і доповнює, невпинно поступаючи вперед, відкриваючи заховані в цьому створінні засоби і вартості» .

Внутрішній непорядок людського духу (криза моральності) веде до деструкції відносин людини з іншими людьми та природним довкіллям. Найглибшою та найважливішою ознакою кризи моральності в контексті екологічної проблематики стає дефіцит поваги до життя, що виявляється у багатьох прикладах знищення природи. У таких випадках забруднення чи знищення довкілля є результатом обмеженого світогляду особи, який приводить до безпосередньої зневаги життя людини та її гідності.

Останнє аргументує спільна декларація, підписана Іваном Павлом ІІ та Варфоломієм І, Константинопольським Патріархом, в Венеції 10.06.2002 р., в якій поряд з іншим висловлюється: «Повага до створіння випливає з поваги до людського життя і гідності. Саме на основі нашого визнання, що світ створений Богом, ми можемо розпізнати об`єктивний моральний порядок, в рамках якого викласти код екологічної етики. В цій перспективі християни і всі інші віруючі мають відіграти особливу роль в проголошенні моральних цінностей та вихованні в людей усвідомлення важливості екологічних питань, що не є нічим іншим, ніж відповідальністю стосовно себе, інших та за створіння» .

Про узагальнені результати дослідження причин екологічної кризи папа написав в Апостольському листі «Ecclesia in America». Зокрема Іван Павло ІІ висловив думку, що факти самознищення суспільства і природи пояснюються через наявність «соціальних гріхів, які волають до неба», оскільки саме вони спричинюють насильство і руйнують мир і гармонію між спільнотами в межах держави і між різними країнами та частинами континенту (56) . В цьому документі Іван Павло ІІ виокремив небезпеку екологічного гріха, який посеред інших загрозливих для людського життя соціальних гріхів стає показником системної кризи сучасної цивілізації, спричиненою втратою віри в Бога та знищенням моральних цінностей і принципів, що мали б бути визначальними для життя кожної людини.

В Посланні з нагоди Всесвітнього дня миру (1 січня 1990 р.) Іван Павло ІІ доводив, що регрес природного довкілля свідчить про те, що сьогодні вже не можна користуватися благами землі таким самим прагматичним способом, як це робилося в минулому. Віруючі і люди доброї волі стурбовані проявами «культури смерті» в сфері екології. Натомість постало завдання розбудови позитивної «культури життя», екологічної свідомості, що відновлює мир з Богом через формування моральних умов «екології людини» . Понтифік висновує, що «внутрішня екологія» людини сприяє «зовнішній екології» - «формування цієї внутрішньої позиції необхідне, щоб перемогти культуру смерті і створити культуру життя» .

Перший принцип Декларації про довкілля і розвиток, прийнятої на Міжнародній конференції в Ріо-де-Жанейро (відомою під назвою «Самміт Землі», 03-14.10.1992 р), проголошує, що всі люди «перебувають в центрі турботи про сталий розвиток. Вони мають право на здорове і продуктивне життя в гармонії з природою» . Згодом Іван Павло ІІ у посланні на Всесвітній день миру «Respect for human rights: the secret of true peace» («Дотримання прав людини: секрет правдивого миру», 01.01.1999 р.) суголосно наголосив на тому, що якщо «поставити благополуччя людини в центрі турботи про довкілля - це буде насправді найпевніший спосіб захистити створіння; і це насправді стимулює відповідальність особи відносно природних ресурсів і їх розважливого використання» .

Іван Павло ІІ конкретизував проблему «екології людини» через субординоване поняття «екології людської гідності». На його думку, мова йде не лише про «фізичну» екологію (охорона природного середовища існування різноманітних живих істот), але про ««людську» екологію, що робить існування істот більш гідним, захищаючи фундаментальне благо життя в усіх його проявах і готуючи для майбутніх поколінь довкілля, яке більше відповідатиме планові Творця» (4) . В контексті розбудови «культури життя» особливої ваги набуває виступ Івана Павла ІІ під час Загальної аудієнції 17 січня 2001 р., в якому він закликав людство до обов`язкового екологічного навернення: «Нам слід заохочувати і підтримувати «екологічне навернення», яке в останнє десятиліття зробило людство чутливішим стосовно катастрофи, до якої воно прямує. Людина вже не є «управителем» у Творця, а незалежним деспотом, який врешті- решт починає розуміти, що він мусить зупинитися на краю безодні» (4) .

Ідентифікуючи моральний характер екологічної кризи, Іван Павло ІІ вказував на необхідність формування екологічної відповідальності, «відповідальності за себе самого, за інших та за землю» (13) задля запобігання глобальної екологічної катастрофи. Форми економічної, політичної і особистісної відповідальності за збереження навколишньої природи (використання і охорона життєво необхідних природних ресурсів) мають отримати адекватне віддзеркалення в системі правової культури кожної окремо взятої країни. В Посланні з нагоди Всесвітнього дня миру (1990 р.) папа підтвердив, що кожна окрема «держава в межах власної території повинна докладати великих зусиль, аби запобігти погіршенню стану атмосфери і біосфери, ретельно відслідковуючи, зокрема наслідки нових технологічних і наукових розробок, ... гарантуючи своїм громадянам, що ті не постраждають від шкідливих забруднень і токсичних відходів» (9) , понад те, «обов`язком держави є забезпечення належного захисту і збереження спільних благ, до яких належить навколишнє середовище і середовище людське, чого не спроможні досягти самі лише ринкові сили» . Державна влада повинна бути свідома ідеї необхідного захисту і відповідального використання природних ресурсів. Під час паломницького візиту в Україну у зверненні до представників державної влади, науки і культури (23.06.2001 р.) св. Іван Павло ІІ закликав пам`ятати про існуючі загрози людському життю: «Нехай буде постійним попередженням жахлива суспільна, економічна та екологічна Чорнобильська катастрофа! Технічні можливості мусять завжди поєднуватися з незмінними етичними цінностями, щоб таким чином забезпечити пошану, яка належить людині та її невід`ємній гідності» .

Християни та люди доброї волі мають здійснити обов`язок захисту гідності людської особи в межах природних форм її існування, позаяк сьогоднішня соціокультурна ситуація цього не гарантує. Люди ХХІ ст. повинні віднайти своє місце в боротьбі за розвиток життя, встановлення в ньому гармонійних мирних взаємостосунків з метою спасіння природи, а отже, і самих себе. На черговій конференції ООН з питань розвитку довкілля, що була проведена в Йоганнесбурзі (26.08-04.09.2002 р.) під назвою «Світовий самміт з питань сталого розвитку» (як продовження «Самміту землі»), було зазначено, що цілісний розвиток людини потребує особливої уваги, що відображено схемою «сталий розвиток - гідність людини - міжнародна співпраця - солідарність - глобалізація - управління - пріоритети - досягнутий прогрес». «Екологія людини» набуває ключового значення, що розкриває наступна схема: «відповідальність - етична основа - нові моделі - ефективне використання ресурсів - майбутні покоління - делегування ініціативи». Ключові теми суспільного життя вирішують через ланцюжок «бідність - праця - освіта - сільський розвиток - вода - добрий уряд». Визначальною моделлю дій і вчинків людини як особи є дарування себе іншому, через яке розкривається правдива сутність людини (в її Богоподібності). Дарування себе забезпечує благополуччя інших людей і майбутніх поколінь, дарування себе представляє найблагородніше використання людської свободи і основу кожної ініціативи для цілісного розвитку людини .

Після самміту в Йоганнесбурзі Папський Престол доповнив зміст свого екологічного вчення більш адекватними пріоритетами, які були озвучені в доповіді Целестіно Мільйоре, постійного спостерігача від Ватикану в ООН, (30.04.2003 р.): формування нового рівня екологічної свідомості людини як особи через здійснення «екологічного навернення», враховуючи екологічні складові моделей виробництва і споживання, серйозний аналіз проблем бідності та її наслідків у всіх багатогранних аспектах.

Суголосною вимогам християнського екологічного вчення та християнської екологічної етики, сформульованих папою Іваном Павлом ІІ, звучать слова Папи Римського Франциска. В своєму повчанні «Радість Євангелія» Франциск закликав всіх вірних і людей доброї волі захистити природу, а отже, Богом дане людське життя на землі: «Ми, люди, маємо не просто користати з інших створінь, а охороняти їх. Через нашу тілесну дійсність Бог так тісно поєднав нас із довколишнім світом, що ми відчуваємо спустошені землі на фізичному рівні, неначе якусь тілесну недугу, а вимирання якогось виду - як болісне скалічення. Не залишаймо після себе на землі сліди руйнування і смерті, які впливатимуть на наше життя і на життя майбутніх поколінь» .

Висновок. Позиція Магістеріуму Католицької Церкви, репрезентована екологічним вченням папи Івана Павла ІІ, доводить, що вирішення проблем природного довкілля мусить ґрунтуватись на твердій і постійній внутрішній позиції людини як особи, яка приймає світ створіння - природу - як світ Божої мудрості, усвідомлює своє призначення та відповідальність за природне довкілля. Новітні досягнення наукових пошуків і технічної винахідливості необхідно поєднати з потужним морально-етичним потенціалом - християнською екологічною етикою. Багатогранність, комплексний характер та глобальність кризи природного довкілля (панування «культури смерті») вказують на необхідність спрямовувати спільні зусилля як мирян та Церков, так і людей доброї волі, народів, держав і міжнародної спільноти на подолання екологічної кризи заради здійснення «культури життя».

Размещено на Allbest.ru