Сутність релігійної ідентичності, її складові і конструювання

Размещено на http://www.allbest.ru

СУТНІСТЬ РЕЛІГІЙНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ, ЇЇ СКЛАДОВІ І КОНСТРУЮВАННЯ

Релігійна ідентичність як колективне та/чи індивідуальне усвідомлення і переживання приналежності до певної релігійної спільноти на підставі спільних віри, релігійних практик, переконань, традицій, цінностей є однією з головних ідентичностей, притаманних людині. Саме ця ідентичність знаходиться біля витоків як традиційних, так і нових форм ідентичностей, формуючи уявлення людини про себе, своє місце в суспільстві та саме суспільство. релігійний ідентичність український людина

Постановка проблеми і стан дослідження. Релігійна ідентичність може змінюватись у межах визнання її носіями системи віри, схвалення важливості релігійних цінностей, вимог до релігійної групи та релігійних практик. При цьому релігійну ідентичність визначають як ідентичність колективну, на відміну від духовної, яка є індивідуальною (особистісною) ідентичністю. Духовна ідентичність відображає особисте уявлення індивіда про роль духовності в його житті, під якою розуміється пошук індивідом відповідей на визначальні питання про життя, значення сакрального чи трансцендентного та ставлення до нього, що може призводити (хоча й не обов`язково) до створення релігійних ритуалів та постання релігійної спільноти.

У структурі релігійної ідентичності виділяють три компоненти - когнітивний, афективний та поведінковий. Найважливішими складовими когнітивного компоненту визнаються самоназва, яка є маркером належності до певної конфесійної групи, та знання про свою і чужі релігійні групи, їх історію та традиції, особливості релігійної системи. На основі цих знань формується комплекс уявлень, які утворюють систему диференціюючих ознак - вартостей, символів, норм, міфів, сакральних місць, предметів матеріальної культури, історичної пам`яті і традицій, кодифікованих в обрядах і ритуалах. Роль школи та середньої освіти на початковому етапі формування когнітивного компоненту релігійної ідентичності надзвичайно велика - релігійна картина світу, яку засвоює дитина в процесі пізнання дійсності, є для неї єдиноможливою.

Афективний компонент пов`язаний з почуттями емоційної прив`язаності та духовної вірності релігії. Це проявляється у прив`язаності індивідів до Бога/божеств та відданості релігії/релігійній організації. Духовна вірність релігії є важливим механізмом збереження релігійної ідентичності. Афективний компонент проявляється також у ставленні до якостей власної релігійної групи, до членства в ній, в оцінці значущості цього членства, будь-яких емоційних проявах та установках щодо своєї та чужої релігійних груп. Бажання належати до власної релігійної групи зумовлене позитивним ставленням до неї. Негативне ставлення до власної релігійної групи внаслідок соціальних чи особистісних криз призводить до змін у системі ідентифікації індивіда - заперечення і кризи власної ідентичності та, зазвичай, як наслідок, до зміни віросповідання.

Поведінковий компонент, тобто релігійна практика (участь у богослужіннях, ритуалах, прояви побожності, як-от молитви, аскеза, паломництва, фінансові та інші пожертви і т.п.), маніфестує релігійну приналежність. Поведінковий компонент впливає на формування когнітивного та афективного компонентів та сам підлягає їх впливам. Можливими результатами взаємодії трьох компонентів можуть бути «віра без приналежності» та «приналежність без віри». Поведінковий компонент є найбільш досліджуваним виміром релігійності і часто вважається одним із найкращих показників рівня релігійності.

Просвітництво поставило під сумнів релігійну ідентичність як явище ірраціональне, невимірне та непідконтрольне. Але, попри очікування, релігійність не занепала внаслідок процесів секуляризації та модернізації. Релігійна ідентичність має відкритий і динамічний характер, змінюється зі здобуттям її носіями нового індивідуального і суспільного досвіду. За визнанням Томаса Лукманна та Чарльза Тейлора, провідних сучасних дослідників релігійності, релігійність лише змінила форму - вона втратила свій традиційний, інституційний характер, поступившись релігії невидимій, суб`єктивній, яка наприклад, поєднує елементи різних релігій (синкретизм), ставиться вибірково до власного віровизнання (наприклад, визнає свою приналежність до релігії та водночас ігнорує релігійні практики чи дотримується релігійних практик, але байдужа до самої віри). Збільшується індивідуалізація релігійного досвіду, зростає кількість атеїстів, гностиків та осіб, які вважають себе віруючими людьми, але не пов`язані з жодною релігійною спільнотою.

Спроби цілковито усунути релігію та релігійні практики за межі людської свідомості призвели до витіснення їх проявів до сфери несвідомого. У другій половині ХІХ - першій половині ХХ століття це проявилось у європейській історії в досвіді обожнення окремих класів і соціальних груп, «обраних» націй і рас, вождів революцій та народів, створенні ритуалів поклоніння їм. Постіндустріальне суспільство обожнює успіх, здоров`я, красу, багатство, а характер релігійних практик набувають регулярні ритуали, як-от перегляд телебачення, активність у соціальних мережах чи відвідування торгових центрів.

Проте, паралельно з послабленням ролі релігії в житті соціуму та переходом від релігійної до світської, раціональної моделі суспільства, зменшенням впливу християнства на культурне життя сучасної Європи, в країнах пострадянського простору ми спостерігаємо протилежну тенденцію. Релігійне відродження тут стало складовою пошуків нових світоглядних орієнтирів за умов послаблення, а потім і руйнації СРСР та його тоталітарної ідеології марксизму-ленінізму. У періоди кардинальних соціальних трансформацій особистість схильна компенсувати втрату традиційних, усталених ідентичностей пошуком й прийняттям нових, які допомагають відчувати відносну стабільність, психологічний комфорт та впевненість. Повернення до релігійних цінностей, які містять у собі позитивний досвід багатьох поколінь, дозволило успішно соціалізуватись окремим особам та цілим націям в умовах пострадянської соціальної трансформації, при цьому зберігаючи їх культурну цілісність та унікальність.

На сьогодні загальний рівень релігійності українського суспільства оцінюється як високий (2014 р. 76 % українських громадян визнали себе віруючими). Хоча лише у Західній Україні Церква є невід`ємною складовою способу життя та системи соціальної комунікації, у Східній та Південній Україні ці функції майже втрачено. Водночас українські соціологи вказують на тісний зв`язок релігійної ідентичності з ідентичністю громадянською. Респонденти, які певною мірою залучені до релігійного життя, демонструють більш високий рівень сформованості громадянської, локальної і регіональної ідентичностей. Віруючі учасники дослідження відчувають більш позитивне емоційне ставлення до України та української держави, декларують більшу готовність захищати та відстоювати її інтереси.

Наприкінці 1980-х - початку 1990-х років процеси відродження національної самосвідомості каталізували зародження інтересу до дохристиянських вірувань як власне рідної, національної віри, на противагу космополітичному християнству. Неоязичницькі громади, як монотеїстичного, так і політеїстичного спрямування, зорієнтовані на відродження, реконструкцію чи створення автентичної національної релігії, світогляду і світосприйняття. Деякі з них тяжіють не до етнонаціональної самоідентифікації, а до абстрактних ідей «арійства» чи «загальнослов`янськості». Попри те, що майже 30% українців вважають, що Церква та релігія мають бути національно орієнтованими, на 2010 р.

кількість язичницьких громад в Україні складала трохи більше ста, а кількість українців, які визнали себе язичниками протягом останніх п`ятнадцяти років, коливалась від 0 % до 0,1 %. Незначне поширення неоязичництва в Україні зумовлене його специфікою - штучністю відродження дохристиянської давньоукраїнської релігійності та її поширенням не серед аграрного населення, де б вона ґрунтувалась на світогляді та способі життя язичника-землероба, в середовищі інтелектуальних міських спільнот, вихованих в умовах войовничого атеїзму; розривом між дохристиянським та сучасним язичницьким релігійним досвідом і традицією і, відповідно, необхідністю їх реконструкції на основі наукових досліджень за умов відсутності достовірних знань про дохристиянські релігійні вірування.

Згідно з результатами опитувань 2014 р., християни різних конфесій та позаконфесійні християни складають 86,3 % усіх віруючих в Україні, що на 3,3 % більше, ніж 2000 року. Довіра до Церква щороку зростає і, за показником довіри, Церква утримує першу позицію серед суспільних і політичних інститутів (2014 р. їй висловили довіру 65,6 % респондентів) .

Проте рівень релігійної освіченості й обізнаності навіть з основами віри залишається низьким, оскільки внаслідок відокремлення Церкви від держави навчання релігії (катехізація) обмежене заняттями в недільних школах, які відвідує незначна частина віруючих . До того ж, щотижня відвідують церкву лише 10,6 % тих, хто назвав себе віруючими, а із тими, хто відвідує церкву 1-3 рази на місяць, їх кількість складає 24,5 %.

Більшість країн Європи визнають виховний потенціал християнства і широко використовують досвід Церкви у формуванні у молоді загальнолюдських цінностей, в основі яких лежать християнські моральні ідеали. Так, у Німеччині, Фінляндії, Польщі, Австрії держава гарантує віросповідне навчання у школі; в Данії, Великобританії, Швеції і Норвегії - невіросповідне; у Франції навчання релігії у школах відсутнє. У країнах колишнього СРСР, нових членів ЄС (Литви, Латвії та Естонії), учні загальноосвітніх шкіл за бажанням можуть ознайомитись як з основами релігії, так і релігійними цінностями, моральними і культурними традиціями релігій.

У країнах колишнього соціалістичного табору релігійна освіта сформувалась як самостійна дисципліна у навчальних закладах середнього та вищого рівнів усіх форм власності. При цьому у більшості європейських країн учням здебільшого надається можливість вибору між курсом основ релігії (певного віросповідання) та курсом світської етики.

В Україні ознайомлення з християнською релігією у середніх загальноосвітніх навчальних закладах розпочалось 1992 р., коли органи місцевого самоврядування Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей прийняли рішення про вивчення християнської релігії у межах вивчення християнської моралі як експериментального предмету за вибором. 2005 р. Міністерство освіти і науки (МОН) України, виконуючи Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій» (N 279/2002 від 21.03.2002 р.) та доручення Президента України від 8 липня 2005 р. f 1-1/657 щодо поліпшення морального виховання, видало наказ «Про вивчення у навчальних закладах факультативних курсів з етики віри та релігієзнавства», визначило наступного року концептуальні засади викладання в загальноосвітніх навчальних закладах предметів духовноморального спрямування.

Курси духовно-морального напрямку мають передусім культурне, світоглядне та освітньо-виховне спрямування і не передбачають вивчення певної релігії. Їх головними завданнями є: ознайомлення учнів із загальнолюдськими цінностями та формування особистості учня на основі науково-філософської та християнської (мусульманської, іудейської тощо) духовної, моральної і культурної традицій; виховання свідомої, вільної та відповідальної особистості, здатної жити і творити в сучасному демократичному суспільстві; творення належних умов для глибшого самопізнання, розкриття та реалізації творчих здібностей і таланту учнів у позитивному річищі . За оцінками МОН України, на сьогодні курси духовно-морального спрямування мають максимальне навчально-методичне забезпечення та вивчаються у всіх областях України (у 6 класі за рахунок інваріантної складової, а у 5 класі за рахунок варіативної складової). Учні мають можливість вивчати предмети за вибором: «Християнська етика в українській культурі», «Основи християнської етики», «Культура добросусідства», «Світові релігії і культури світу», «Етика: духовні засади», «Християнська етика», «Розмаїття релігій і культур світу», «Основи християнської моралі», «Основи християнської культури», «Основи православної етики», «Основи православної культури», «Біблійна історія та християнська етика», «Історія релігій», «Історія релігій світу і духовна культура», «Традиція єврейського народу», «Добротолюбіє», «Криниці духовності. Біблія як текст: морально-етичний канон та естетичний феномен», «Основи релігієзнавства», «Цікава Біблія» тощо . На відміну від європейської практики, де викладання релігії ведеться представниками певних конфесій, в Україні програми предметів духовно-морального спрямування були розроблені міжцерковними робочими групами, що зробило їх прийнятними для батьків, які належать до різних християнських конфесій.

Окрім предметів духовно-морального спрямування, як-от світська чи релігійна етика, формувати духовний світ учнів в українських загальноосвітніх навчальних закладах покликаний курс української мови. Серед головних завдань навчання української мови у 5-9 класах навчальна програма називає «формування духовного світу учнів, цілісних світоглядних уявлень, загальнолюдських ціннісних орієнтирів, тобто прилучення через мову до культурних надбань українського народу і людства загалом».

Реалізацію цього завдання програма пов`язує з окремою для кожного класу соціокультурною змістовною лінією як засобом «опанування національними, загальнолюдськими культурними і духовними цінностями, нормами, які регулюють стосунки між поколіннями, статями, націями, сприяють естетичному й морально-етичному розвиткові особистості, органічному входженню її в соціум». Соціокультурний принцип, який є однією з підстав добору навчального матеріалу й організації вивчення української мови в основній школі, передбачає «вивчення мови на основі створеної українським народом оригінальної і яскравої культури, відображеної в міфології, традиціях і звичаях, усній народній творчості, у творах красного письменства, а також акумульованої в перекладних літературних творах культур інших народів». Програма вимагає, щоб відомості, які отримує учень на уроках української мови з мови, літератури, історії та інших предметів, власного життєвого досвіду, він трансформовував «у власний погляд на життя, переконання, світоглядні настанови, ідеали, у знання культурних реалій, які забезпечують органічне входження в суспільство, визначення свого місця в ньому, реалізацію потенційних можливостей особистості». Відповідно, програма передбачає, що у підручниках української мови «з цією метою ретельно добираються, конструюються й систематизуються тексти з виразним виховним спрямуванням і відповідна тематика творчих робіт, що передбачає формування патріотичних, морально-етичних, екологічних переконань і естетичних смаків». При цьому соціокультурна компетентність учнів має бути сформована ще у початковій школі, де вона охоплює серед іншого «загальнокультурний розвиток учнів, адаптацію їх до життя у певному соціальному середовищі, громадянське, патріотичне, морально-етичне, естетичне виховання». Зокрема, соціокультурна змістовна лінія навчання у початковій школі передбачає, використання народознавчого, історичного матеріалу, інформації про відомих українців, текстів на морально-етичну тематику, а також «залучення дітей до проведення народних і релігійних свят, обрядів, ознайомлення з історією їх виникнення».

Висновки

Матеріал, який охоплює релігійний дискурс тут не названий, оскільки програма не ставить завдання формування релігійної ідентичності учнів. Проте релігійний дискурс присутній у підручниках у контексті української культурної та історичної спадщини, цінностей та морально-етичних норм. Таким чином, дидактичні можливості підручників з української мови як основного засобу навчання мови непрямо задіяні у формуванні як когнітивного, так і афективного компоненту релігійної ідентичності учнів, визначаючи їх приналежність до відповідної релігійної групи та культури, формуючи їх уявлення про релігійні (моральні) цінності і норми, символи, предмети матеріальної культури, історичної пам`яті і традицій. Про все це йтиме мова в наступній нашій статті.

Размещено на Allbest.ru