Ігумени Видувицького нуда архістратига Михаїла монастиря в домонгольський період

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ігумени Видувицького нуда архістратига Михаїла монастиря в домонгольський період

кандидат церковно-історичних наук, викладач кафедри церковно- історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії

У статті розкрито стан Видубицького чуда архістратига Михаїла монастиря на перших етапах його існування. Основну увагу звернено на дослідження перших його ігуменів, а також митрополитів і єпископів, які мали хоч і дотичне, однак не менш важливе відношення до обителі. Подано короткі відомості про ігуменів печерного Звіринецького монастиря і перших ігуменів Свято-Михайлівського монастиря.

Ключові слова: Звіринецький монастрир, Видубицький монастир, печери, ігумен, митрополит, єпископ.

Незважаючи на те, що більшість церковних письменників історію українського чернецтва пов'язують із заснуванням преподобним Антонієм Печерського монастиря, на Русі монастирі існували ще в часи правління святого рівноапостольного князя Володимира Великого (978-1015 рр.). З'явились вони одночасно із прийняттям на Русі-Україні християнства, а деякі з них існували ще до прийняття християнства. Звичайно, що як в дохристиянські, так і у перші післяхристиянські роки монастирі на Русі в більшій мірі були печерними. З печер починає історію свого формування і Свято-Михайлівський Видубицький монастир. Численними істориками в більшій мірі доведено, що монастирське життя на Видубичах почалось задовго до побудови кам'яного храму, у Звіринецьких печерах. Про те, що такий печерний монастир і при ньому церква існували ще до побудови Видубицької Михайлівської церкви князем Всеволодом Ярославичем, свідчить багато фактів і насамперед літописних. Перший із них повідомляє, що в 1070 р. «родився у Всеволода син, і нарекли його ім'ям Ростислав. Того ж року закладена була церква святого Михаїла в монастирі Всеволожім на Видубичі» [7, с. 111]. Дослідник І. М. Каманін вважає, що Звіринецькі печери, а особливо підземний монастир у тих печерах виник задовго до заснування Києво-Печерського монастиря [5, с. 33]. Докази цього є у Київських літописах XVII ст. Ігумен Києво-Михайлівського Золотоверхого монастиря Феодосій Софонович у своїй «Хроніці з літописців стародавніх» під заголовком «О знищенню божниц в Києве от Владимира, о крещении руськом, о поставленню церквей, о побожности на войнах» наводить давній переказ про те, як був скинутий з гори язичницький ідол Перун, і на місці, де він виплив на берег, був побудований монастир на честь святого архістратига Михаїла [12, с. 68].

Яскраве світло на вирішення цього питання пролило відкриття вкінці XIX століття Звіринецьких печер поблизу монастиря. Однак історія монастиря святого Михаїла в період його існування при Звіринецьких печерах все ж залишилась би абсолютно невідомою, якби не збереглися настінні написи в печерах. З них, а також і з Літопису, ми дізнаємося, що впродовж століття, тобто з часу заснування монастиря при святому Володимирі, в 988 році, в рік хрещення киян, і до освячення Видубицького храму в ім'я святого Михаїла в 1088 році, в ньому змінювали один одного дев'ять, а, можливо, тільки вісім, ігуменів. Імена сімох із них ми знаходимо написаними над жертовником у печерному храмі, а про двох згадує Літопис. Таким чином, кожен ігуменував в середньому 11 - 12 років. Само собою зрозуміло, що одні могли ігуменувати довший, інші ж - менший час. Над жертовником печерного храму ми знаходимо такі імена: 1 - Леонтія, 2 - Маркіяна, 3 - Михаїла, а ім'я четвертого ігумена неможливо вже прочитати, зберігся тільки склад «он» (Чи не було це ім'я Софроній, який був ігуменом в 1072 році і згадується в Літописі під час опису перенесення мощей святих князів Бориса і Гліба?), 5 - Міни, 6 - Климента, 7 - Мануїла; 8-ий ігумен - Лазар - згадується тільки в Літописі. Якщо ж склад «он» вцілів від іншого імені, а не від імені Софронія, тоді треба враховувати і дев'ятого ігумена з невідомим ім'ям, до складу якого входив склад «он». Ту обставину, що імені Лазаря як останнього Звіринецького ігумена і першого ігумена при новоосвяченому храмі Видубицького монастиря ми не знаходимо між іменами над жертовником, можливо, пояснити двома причинами: по-перше, він міг бути похований при новому кам'яному храмі «Всеволожого монастиря», і, по-друге, цей, можливо, ігумен Лазар був обраний на Переяславську єпископію і там помер в 1118 році, коли Звіринецькі печери вже загинули.

Як у тому, так і в іншому випадку ім'я його треба шукати в поминальнику Видубицького монастиря. Наступником Лазаря, зауважимо, при цьому, на Переяславському єпископському престолі був, як відомо, Сильвестр, ігумен також святого Михаїла, переписувач і, можливо, редактор і продовжувач «Повісті минулих літ» чорноризця Феодосівського монастиря, преподобного Нестора. Сильвестр був, таким чином, наступником Лазаря і в ігуменуванні, і в єпископуванні [5, с. 35].

Кому ж належали ті ігуменські імена, які написані над жертовником печерного храму? Маючи на увазі, по-перше, що вслід за прийняттям християнства на Русі людей, достойних бути ігуменами і єпископами, було дуже мало і, по-друге, що мало не всі єпископи тодішніх єпархій обиралися з найбільш відомих київських монастирів, які були відомими своєю суворістю і святістю життя, тобто із Печерського та Видубицького, а ще раніше - зі Звіринець- кого. Тому і не дивно, що майже всі ігумени цих монастирів або, принаймні, велика частина їх обиралися в єпископи тієї чи іншої єпархії. Так, наприклад, з семи ігуменських імен, написаних в Звіринецьких печерах над жертовником, три імені могли належати ігуменам, що стали згодом єпископами. А саме - Леонтій, Михаїл і Міна.

Отже, Леонтій був першим ігуменом і, можемо вважати, що і упорядником Звіринецького монастиря святого Михаїла з часу його заснування в самому кінці X століття. Про тривалість ігуменування Леонтія в монастирі нічого невідомо. Але в первісному Літописі (за Воскресенським списком) ми читаємо майже в цей же час ім'я Леонтія в сані Ростовського єпископа. Але чи був це ігумен Києво-Звіринецького монастиря? Мабуть, що так. Адже Ростовська єпархія заснована відразу ж після хрещення Русі святим рівноапостольним князем Володимиром. У 991 році там споруджено чудовий соборний храм в ім'я Успіння Пресвятої Богородиці. Першими єпископами були Федір та Іларіон, обидва греки, які прийшли з першим митрополитом Київським, обидва ці єпископи пробули короткий час у Ростові і змушені були тікати від зневіри, дикості і ворожості тубільного населення. Навряд чи на з'ясування ворожих відносин між єпископами та фанатичними язичниками було потрібно багато часу; такі відносини повинні були одразу ж виявитися. Треба було призначити такого, який зумів би знайти із тими язичниками спільну мову.

Саме тому третім єпископом Ростовським був обраний Леонтій [5, с. 37 - 39]. Є. Є. Голубинський та В. О. Ключевський, досліджуючи списки житія святителя Леонтія, дійшли однакового висновку. Вони вважають, що встановити час народження, початок і місце його подвижництва, дату висвяти на Ростовську кафедру і тривалість служіння в першосвятительському сані не можливо [3, с. 199; 6, с. 2 - 22]. Існує одне тільки твердження, що Леонтій нібито був пострижеником Печерського монастиря. Однак Є. Є. Голубинський вважає цю думку малоймовірною, оскільки в часи призначення святителя Леонтія на єпископа Ростовського Печерський монастир ще не існував. Однак в Арсеніївській редакції Патерика зазначено, що Леонтій був пострижеником Печерського монастиря. Його ім'я згадується не серед подвижників, які вийшли з цього монастиря і були возведені на різні єпископські кафедри, а серед мучеників-киян, що постраждали за віру Христову [5, с. 38].

Дослідник І.М. Каманін вважає це повідомлення вставкою самого автора редакції, який на підставі старого Ростовського літопису, знаючи, що Леонтій був киянином, міг скласти цю розповідь. Не знаючи у XV ст. про Звіринецькі печери і монастир при них, який був зовсім забутий, автор редакції приписував Леонтія до Печерського монастиря. Але, продовжує далі І. М. Каманін, беручи до уваги час виникнення Звіринецького печерного монастиря й ігуменство в ньому Леонтія, спираючись на настійний напис та час єпископського служіння Леонтія в Ростові, ми можемо стверджувати, що Звіринецький ігумен Леонтій та святитель Леонтій, третій єпископ Ростовський, є однією і тією ж особою [5, с. 39].

Є. Є. Голубинський на підставі приписки цифри цього року до його імені в одному календарі-святцях зараховує смерть святого Леонтія до 1072 року, а В.

О. Ключевський, абсолютно справедливо вважаючи таке твердження нікчемним, припускає, що святий Леонтій постраждав у 1077 році, тому що цього року йому призначений був наступником Ісая, який справді вже подвизався в Печерському монастирі. Звичайно, що і думка професора Є. Є. Голубинського не може бути прийнята, тому що до нас не дійшло точного списку Ростовських єпископів. Ми маємо два таких списки: один у Воскресенському літописі, де Леонтій поставлений на третьому місці, а інший - в Новгородському Першому та Никонівському літописах, де Леонтія поставлено вже на сьомому місці. Та, все ж таки, беручи до уваги всю суперечливість і різнобічність поглядів дослідників щодо особи Леонтія, варто зазначити, що в перші роки християнства на Русі не могло бути багато ігуменів і єпископів. Згодом першосвятительські кафедри замість греків стали посідати єпископи русичі, і ще більшою стала проблема достойних кандидатів. Усі вони могли вибиратися тільки з найбільш відомих своїм подвижництвом і святістю монастирів, яким і був у ті часи Звіринецький. Саме таким вихідцем із нього був святитель Леонтій, єпископ Ростовський. Закінчив він своє першосвятительське служіння приблизно в середині XI ст., прийнявши мученицьку смерть від рук невірних. Згодом його було канонізовано. Мощі святителя Леонтія знайдено нетлінними в 1164 р. Пам'ять його вшановує Православна Церква 5 червня [4, с. 33].

Про другого Звіринецького ігумена - Маркіяна - ми не маємо абсолютно ніяких відомостей. Третім же Звіринецьким ігуменом був Михаїл. Відомо, що саме він був згодом єпископом Юр'ївським (на Київській землі) і був у числі тих, хто брав участь при перенесенні мощей святих князів Бориса і Гліба в 1072 р. Можливо, що при його ігуменуванні була закладена в 1070 р. великим князем Всеволодом нова церква в ім'я святого архістратига Михаїла на Видубичах. Коли Михаїл перейшов на Юр'ївську кафедру, його місце в Звіринецькому печерному монастирі зайняв Софроній. Ймовірно, що саме його ім'я було написано над жертовником в печерах і в цей час від нього зберігся тільки склад «он». Софроній разом з Юр'ївським єпископом Михайлом бере участь в 1072 році в перенесенні мощей святих князів

Бориса і Гліба. Приблизно у цей час він, за переказом Патерика, повертаючись одного разу вночі до свого монастиря, побачив сяйво над Печерською обителлю. Це видіння він пояснював як ознаку майбутньої величі і слави цієї обителі. Про це він повідомив братію монастиря, і вони внесли його до Патерика. Факт цей важливий для нас тому, що показує, по-перше, добрі відносини між братією Печерського та Видубицького монастирів, по-друге, велику увагу ігумена Софронія перед зростаючою славою Печерського монастиря і, по-третє, найстаріший монастир покірно поступився своєю першістю і перевагою [5, с. 40]. У числі єпископів ім'я Софронія не фігурує, і, коли він помер, невідомо. Дехто з істориків вважає, що Софроній був ігуменом не Звіринецького монастиря, а Михайлівського Золотоверхого. Але професор С. Т. Голубєв відкидає такі твердження [2, с. 294 - 295]. монастир християнство митрополит рівноапостольний

П'ятим ігуменом був Міна. Ми щойно відзначили факт поваги Звіринецької братії до Печерського монастиря. Це ж почуття мав і ігумен Міна, тому, мабуть, перейшов до Феодосіївського Печерського монастиря, звідки вже в 1105 році, за свідченням первісного Літопису, був поставлений єпископом Полоцьким. Шостим ігуменом був Климентій, мощі якого відкрито спочивають у Звіринецьких печерах. Його ніша-усипальниця знаходиться напроти входу в печерний храм святого Михаїла. Климент пробув ігуменом у Звіринецькому печерному монастирі до того часу, поки ігумен Печерського монастиря Стефан не залишив у 1078 році Печерський монастир внаслідок незгод і чвар з братією монастиря і заснував власний монастир на Клові в ім'я Положення ризи Пресвятої Богородиці. Тоді він закликав Климента зі Звіринецьких печер у Кловський монастир. Пізніше цей Стефан був призначений єпископом Володи- миром-Волинським. В 1091 році обидва вони брали участь в урочистостях перенесення мощей преподобного Феодосія з печери у Велику Лаврську церкву.

Ймовірно, незабаром після цього Климент помер, заповівши поховати себе в Звіринецьких печерах, де він спочатку ігуменував. Факти такого перенесення подвижників, які померли в інших містах в сані єпископів, ми часто бачимо і в Лаврських печерах, наприклад Нифонта, єпископа Новгородського, Ісаї, єпископа Ростовського, Симона, єпископа Володимирського, та ін.

Сьомим ігуменом у Звіринецькому монастирі названий Мануїл, про якого, знову ж таки, не збереглося ніяких відомостей. Його ім'я записано останнім у синодику Звіринецького монастиря над жертовником. Восьмий ігумен Лазар, при якому була освячена нова кам'яна церква в ім'я архістратига Михаїла «на Видубичах» у 1088 році, залишив печерний храм і перейшов в новий. Печери ж стали служити лише місцем упокоєння Звіринецьких подвижників, як і раніше.

Таким чином, монастир святого Михаїла в Звіринецьких печерах проіснував самостійно рівно сто років, а може бути і трохи менше, якщо був заснований не в перший, а в другий або третій рік після хрещення киян святим князем Володимиром [5, с. 42].

На підставі наведених вище даних ми намагаємося визначити роки управління кожного зі згаданих Звіринецьких ігуменів у таких цифрах:

1. Леонтій - від 988 чи 990 р. до 1015 р., тобто майже 25 років;

2. Маркіян - від 1015 до 1045 р., тобто майже 30 років;

3. Михаїл - від 1045 до 1071 р., тобто майже 25 років;

4. ... он.... (Софроній) - від 1071 до 1074 р., тобто майже 5 років;

5. Міна - від 1074 до 1076 р., тобто майже 2 роки;

6. Климент - від 1076 до 1082, тобто майже 6 років;

7. Мануїл - від 1082 до 1087 р., тобто майже 5 років,

8. Лазар - від 1087; в 1088 р., він перейшов в новоосвячений храм.

Само собою зрозуміло, що наші цифри довільні, і, встановлюючи їх, ми дбали лише про те, щоб вони не суперечили тим рокам, під якими те чи інше ім'я засвідчене в письмових пам'ятках [5, с. 42].

Що стосується дев'ятого ігумена, то, як ми сказали, його можна поставити в рахунок лише в тому випадку, якщо в печерному синодику склад «он» вцілів не від імені Софронія, а від іншого імені, в яке він також входив. Нами було наведено низку ігуменів, які стали нам відомі після дослідження Каманіним і Ертелем (частково Жеваховим) відкритих у 1912 р. печер.

Отже, ігуменами Видубицького Свято- Михайлівського монастиря в період з 1088 р. до монголо-татарського нашестя були:

Лазар, якого будемо вважати останнім настоятелем Звіринецького печерного монастиря і першим Видубицького монастиря. Саме за його ігуменства було освячено нову кам'яну церкву на честь чуда архістратига Михаїла в Хонах на Видубичах, яка дала початок переходу братії Звіринецького печерного монастиря на Видубичі [2, с. 297 - 298]. Після Лазаря настоятелем монастиря став Сильвестр. Його ми знаємо як давньоруського літописця. У 1116 р. він, закінчивши свою роботу над текстом, наприкінці зазначив: «Игумен Сильвестр Святого Михаила написах книги сия Летописец, надеялся от Бога милость прияти, при князе Володимире, княжащю ему в Киеве, а мне в то время ігуменящю оу святого Михаїла, в 6624, індикта 9 лета: а иже чтет книги сия то буди ми в молитвах» [10, с. 188; 8, с. 188]. Сильвестр був родом із Києва. Прийшов він у Печерський монастир 17-річним юнаком приблизно 1065 р. Легко сприймаючи науку, він дуже швидко став найкращим учнем преподобного Феодосія. Коли ж постало питання про перенесення мощей Феодосія (1091), то він був одним із тих, хто разом з ігуменом роздивлявся печеру, де було поховано тіло Феодосія. В 1096 р. літописець Сильвестр був ще в Печерському монастирі, описуючи напад половців на околиці Києва. Ігуменом Видубицького монастиря він став у листопаді 1105 р., коли його попередника Лазаря було висвячено на єпископа Переяславського. В літописному повідомленні під 1115 р. ми читаємо ім'я ігумена Сильвестра при перенесенні мощей князів страстотерпців Бориса і Гліба [2, с. 298 -314]. Хто був ігуменом Видубицького монастиря після Сильвестра, невідомо. Відомо лиш, що наприкінці XII ст. ігуменом був Андріян - духівник князя Рюрика Ростиславича, який користувався його великою повагою і прихильністю. Деякі історики вважають, що саме через таке становище і через свою любов до Михайлівського храму ігумен Андріян (Адріан) просив князя про будівництво підпірної стіни [2, с. 287]. А ось про наступного ігумена Видубицької обителі ми дізнаємось завдяки його тексту про будівництво стіни і «Похвального слова» князю Рюрику Ростиславовичу. Відомо, що Мойсей став ігуменом монастиря на Видубичах після Андріяна. Він, як і його попередник Сильвестр, став літописцем. Ігумена Мойсея вважають автором «Київського літопису». Він описував події з 1119 по 1199 рр., які відбувалися головним чином на Київській землі. Цей літопис увійшов до Київського зведення 1199 р. Ігумен Мойсей використав при його укладанні третю редакцію «Повісті минулих літ», а також різноманітні матеріали десятиліть із князівських та монастирських архівів. Київський літопис закінчується промовою ігумена Мойсея під час освячення Видубицької стіни [4, с. 44]. Його слово майже всі історики вважають шедевром того часу. Пишучи своє слово, він за приклад бере Одкровення Мефодія Патарського. Ігумен наповнив свій твір багатьма біблійними подіями і притчами, в яких вихваляє князя. Таким чином, Мойсея можна вважати другим видубицьким інтелектуалом після ігумена Сильвестра, адже в його руках лежали «історичні долі» сучасників і знання про долю всіх попередніх поколінь [14, с. 108].

Через утрату князівською владою прихильності до монастиря і опіки над ним в літописах зникають і відомості про монастир і його намісників. Відомо, що Михаїл був останнім ігуменом Свято-Михайлівського монастиря домонгольського періоду. Під 1231 р. є в літописі повідомлення про те, що він брав участь у висвяченні Кирила на єпископа Ростовського [11, с. 182]. Можливо, ще за його ігуменства Видубицький монастир спустошили монголо-татари [11, с. 194].

Згадавши тих, хто мав безпосереднє відношення до нього, а саме - ігуменів-намісників монастиря, треба торкнутися тепер і митрополитів і єпископів, які теж мали безпосереднє відношення до монастиря.

Першим серед Київських митрополитів, який мав зовсім реальне відношення до обителі, можна вважати митрополита, при якому був закладений кам'яний собор на честь чуда архангела Михаїла в Хонах і який повинен був освячувати його місце, хоча переяславський статус князя- фундатора Всеволода Ярославича не заперечував можливості освячення місця будівництва Переяславським митрополитом. На період заснування Чудо-Михайлівського храму на Видубичах Київським митрополитом був грек Григорій, якому приписують антилатинський трактат з переліком 27-ох розбіжностей між Східною та Західною Церквами. А єпископом (або титулярним митрополитом) Переяславським в цей час був Леонтій (60-ті - поч. 70-х рр. XI ст.), автор твору «Проти опрісноків». Хто ж із них освячував закладення храму? Думаємо, що це повинен був звершувати все ж Григорій (1065 - 1076 рр.), оскільки територія належала до його юрисдикції, а один з «тріумвірів», Всеволод, повинен був мати з митрополитом безпосередні контакти (а не тільки з Переяславським владикою). Якщо про митрополита часів закладення собору ми маємо дуже мало інформації, то про Київського митрополита, який освячував споруджений і розписаний храм, можна сказати набагато більше. Це був знаменитий Іоан II - в миру Христос Продром (1076/1077 - 1089 рр.), дядько відомого візантійського письменника Феодора Продрома, який залишив про Христоса невелике свідчення у віршах. Христос Продром вважався видатним інтелектуалом-богословом (каноністом і патрологом), прославленим проповідником і енергійним борцем за утвердження східного християнства в землях напівязичницької Руси.

У «Повісті минулих літ» під 1089 роком (датою смерті митрополита) сказано: «Муж хытр книгам и ученью, милостив убогыми вдовицям, ласков же ковсякому, богату и убогу, смерен же и кроток, молчалив, речист же книгами святьми утешая печалныя и сякого не бысть преже на Руси, ни по нем не будет сяк» [8, с. 88].

Його перу належить знаменитий «Церковний устав». Дуже цікавим і глибоким вважається також послання Іоана II до антипапи Климента III (1080/1084 - 1100 рр.) «Про опрісноки», де автор виступає як східний ортодокс і засуджує віровчительні та обрядові відступлення «латинян» (суботні пости, дозвіл їсти в піст сир, яйця, молоко, заборона одружуватися священикам, повторне миропомазання (конфірмація) єпископами, вживання опрісноків, філіокве), закликаючи Климента відмовитися від них і відновити єдність з Константинопольською Патріархією. У посланні автор вдається до приведення інформації щодо рішень Сімох Вселенських соборів і перераховує і самих пап, які були присутніми або відповідали на їх постанови. Це послання митрополита з погляду навіть західних теологів «вражає своєю богословською ясністю, екуменічною терпимістю й церковно-політичною мудрістю». Що цікаво, що Іоан II не вірив у святість Бориса і Гліба, а також не схвалював позиції великого князя Всеволода Ярославовича щодо Заходу. Саме Іоану II довелося освячувати не тільки Михайлівський собор Видубицького монастиря у 1088 р., але й Успенський собор Києво-Печерського монастиря 14 серпня 1089 року. Зауважимо, до речі, що Бєлгородський єпископ Лука, який брав участь в освяченні собору, відомий нам з графіті у південній галереї Софійського собору на фресці святого Онуфрія, де мова йде про його смерть 22 серпня 1091 року.

Після блискучого княжого періоду Київської Митрополії роль митрополита в житті Видубицького монастиря в наступні роки практично не засвідчена нічим істотним. У таких випадках роль митрополитів в житті обителі доводиться оцінювати як негативну.

Отже, монастирське життя на Русі почало розвиватися вже з перших років після прийняття християнства. Видубицький чуда архістратига монастир є яскравим свідченням цього, адже до побудови кам'яного храму на поверхні він існував, та й не тільки існував, а жив повноцінним монастирським життям у Звіринецьких печерах майже сто років.

Звідси випливає, що монастирське життя на Видубичах почалось не із побудовою собору на честь чуда архістратига Михаїла в Хонах, а задовго до цього.

Література

1. Архив Юго-Западной России. - Т. VI. - № XIV, XV. - К., 1859.

2. Голубев С. Т. проф. История Киево-Выдубицкого Свято-Михайловского монастиря. - К., 2011.

3. Голубинский Е. Е. История Русской Церкви. - М., 1908.

4. Димитрій (Рудюк), митр. Видубицький Свято-Михайлівський монастир (до монгольський період) // «Видубицький Михайлівський монастир - погляд крізь віки»: збірник матеріалів наукової конференції, присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря. - К., 2010.

5. Каманин И. Зверенецкие пещеры в Киеве. - К., 2007.

6. Ключевський В. О. Житие святых как исторический документ. - СПб., 1871.

7. Літопис Руський. - К., 1989.

8. Повесть временных лет. - Л., 1926.

9. Поппэ А. В. Русские митрополии Константинопольской патриархии в XI столетии // Византийский временник. - 1968. - Т. 28.

10. Полное Собрание Русских Летописей. -Изд. 1. - СПб., 1846. - Т. 1.

11. Полное Собрание Русских Летописей. -Изд. 1. - СПб., 1843. - Т. 2.

12. Софонович Феодосій. Хроніка з літописців стародавніх. - К., 1992.

13. Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Києва. - К., 1972.

14. Ульяновский В. Выдубицкий чуда архангела Михаила монастир: история в лицах, пам'ятниках архитектуры и церковного искусства. - К.: Изд. дом «Музей Шереметьевых», 2009.

Размещено на Allbest.ru