Мелетій Смотрицький у міжцерковному дискурсі XVII ст. (з історії унікального слов’яно-руського друку "Послання до єпископів" Марка Антонія де Домініса)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Мелетій Смотрицький у міжцерковному дискурсі XVII ст. (з історії унікального слов'яно-руського друку «Послання до єпископів» Марка Антонія де Домініса)

Вікторія Любащенко

Анотація

Висвітлюються історичні обставини видання у 1617-1618 рр. слов'яно-руського перекладу «Послання до єпископів» Марка Антонія де Домініса Віленським Святодухівським братством. Розглядається гіпотеза про Мелетія Смотрицького як автора цього перекладу. Аналізується зміст «Послання» та його вплив на формування екуменічного богослов'я Мелетія Смотрицького.

Ключові слова: Марк Антоній де Домініс, Мелетій Смотрицький, Кирило Лукаріс, реформа Церкви, унія, Київська митрополія.

Annotation

The article highlights the historical circumstances of the emergence of the SlavonicRuthenian translation of Marco Antonio de Dominis's «Letter to the Bishops» published in the 1617-1618 by the Vilnius Orthodox Brotherhood of the Holy Spirit. The author considers a hypothesis concerning issues involved in translating the «Letter» by Meletiy Smotrytsky and analyses the content of the «Letter» and its influence on the formation of Meletiy Smotrytskys ecumenical theology.

Keywords: Marco Antonio de Dominis, Meletiy Smotrytsky, Cyril Lucaris, Reform of the Church, Union, Kievan Metropolis.

У корпусі перекладної літератури, створеної православними у Речі Посполитій, привертає увагу слов'яно-руський переклад «Оповіді про від'їзд з Італії», або, за іншою редакцією, «Послання до єпископів»Перше видання твору: [...] Marci Antonii de Dominis, Archiepiscopi Spalatensis, Consilium. Caussas discessus sui ex Italia, & e psychotyrannide Pontificis Romani exponit longe gravissimas. Venetiis 1616, 20 с. Цього ж року перевиданий у Лондоні, Гайдельберзі, Франкфуртіна-Майні. За життя автора твір неодноразово видавався в Англії, Німеччині, Франції, Голландії, зокрема і під іншими назвами. Напр.: Epistola Episc. Spalat. Marci Antonii de Dominis Archiepiscopi Spalatensis ad Espiscopos Ecclesiae Christianae Scripta: In qua causas discessus a suo Episcopatu exponit. Campidoni [Kempten] 1617, 34 с. Перші національні переклади «Послання» ^{указівкою на його венеціянський першодрук побачили світ також у 1616-1617 рр. Див.:} A Manifestation of the Motives: Whereupon the Most Reuerend Father, Marcus Antonius de Dominis, Archbishop of Spalato [...]. London 1616, 56 с.; А Declaration of the Reasons which Moued Marcus Antonius de Dominis, Archbishop of Spalato or Salonas, Primate of Dalmatia and Croatia, to Depart from the Romish Religion and His Country [...]. Edinburgh 1617, 24 с., та ін. В історіографії «Послання» називають часто першим маніфестом Домініса, а другим твір, написаний після його повернення до Риму, в якому втеча з нового «Бабилону» пояснювалась розчаруванням (далі -«Послання») католицького архиєпископа з міста Спліт, богослова, вченого, суспільного діяча Марка Антонія де Домініса (Господнетича, 1560-1624). Йдеться про невеличкий твір, в якому автор оповідає про причини свого розриву з Апостольською столицею і втечі з Венеціянської республіки часів конфлікту між нею і Римом². У творі вміщено також короткий зміст «Церковної республіки» головної богословської праці, яку Домініс підготував до друку. Вона мала спростувати деякі засади католицької еклезіології, підтверджені на Тридентському соборі³, й розкрити авторську візію реформи Церкви, тому адресувалась читачеві, обізнаному з її «наукою». Посідаючи центральне місце у богословській спадщині хорватського мислителя, ця праця привертає найбільшу увагу дослідників.

«Послання»Церквою Англії (Marcus Antonius de Dominis. Archiepisc. Spalaten. Sui reditus ex Anglia consilium exponit. Romae 1622, 39 с.). Венеція наполягала на супрематії світської влади, якій симпатизував Домініс; курія відстоювала концепцію ультрамонтанізму, й у 1608 р. на республіку було накладено інтердикт. Домініс видав твір реформатора, офіційного експерта Венеціянської республіки у справах релігії Фра-Паоло Сарпі, де критикувалися рішення Тридентського собору. Див.: Historia del concilio Tridentino [...] di Pietro Soave Polano. Londra 1619, 815 с. Твір вийшов під псевдонімом П'єтро Полано і за два роки був перевиданий латинською, англійською, французькою і німецькою мовами. Ця праця та антипапські твори Домініса увійшли пізніше в Індекс заборонених книг. Першу спробу узагальнення численних видань «Послання» див.: Augustin et Alois de Backer. Bibliotheque des ecrivains de la Compagnie de Jesus, ou Notices bibliographiques, т. 5. Liege 1859, c. 177-183. Найповнішу збірку латиномовних церковних і політичних документів про діяльність Домініса і резонанс, спричинений виходом твору, див.: Sime Ljubic. Prilozi za zivotopis Markantuna de Dominisa Rabljanina, spljetskoga nadbiskupa // Starine: na sviet izdaje Jugoslovenska akademija znanosti i umjetnosti, кн. 2. Zagreb 1870, c. 1-262 (особливо с. 150173). Ці огляди доповнені багатьма сучасними, напр.: Marco Antonio De Dominis (1560-1624): A Catalogue from the British Library Collection / упоряд. Milan Grba. London 2008; Eleonora Belligni. Auctoritas e potestas. Marcantonio De Dominis fra llnquisizione e Giacomo I. Milano 2003, c. 143-153; Thomas F. Mayer. The Roman Inquisition on the Stage of Italy, С. 1590-1640. Philadelphia 2014, c. 134-151, 292-306. своїми автобіографічними мотивами і виразною екуменічною позицією автора було розраховане на широку авдиторію. Слов'яно-руський переклад твору з'явився майже одразу після його публікації, що засвідчує інтерес до нього не лише у Західній, а й Східній Европі. Рукопис був виявлений у 70-х роках XIX ст. у православному Яблочинському монастирі св. Онуфрія (Люблінське воєводство) і переданий до Церковно-археологічного музею Київської духовної академіїНині зберігається в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського: Рукоп. ЦНБВ, Ш. ДАП 112.. Текст рукопису це 19 аркушів невеликого формату без початку і закінчення та будь-якої атрибуції.

На пам'ятку звернули увагу українські історики, філологи і славісти, що спробували визначити місце і час, причини й обставини створення тексту. Микола ПетровН. И. Петров. Описание рукописей церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академии, вып. 2. Киев 1875, с. 48-49 (№ 112); Н. И. Петров. Сплетский архиепископ Марк Антоний de Dominis (Господнечич) и его значение в южнорусской полемической литературе XVII века // Труды Киевской Духовной Академии 2 (1879) 204-227; 3 (1879) 332-355. зацікавився трагічною постаттю Марка Антонія де Домініса, його богословською та епістолярною спадщиною, насамперед «Церковною республікою», назвавши «Послання» її вступомТвердячи про «Consilium suae profectionis, або послання до спів'єпископів» як вступ до «Церковної республіки», М. Петров спирався на: Realencyklopadie fur protestantische Theologie und Kirche / ред. Johann Jakob Herzog, т. 1. Hamburg 1854, c. 415-416. Дійсно, текст «Послання» Домініс включив у перший том цієї праці, виданий у Лондоні і Гайдельберзі (вказавши про венеціянський першодрук), але між авторським вступом-зверненням до єпископів Вселенської Церкви (важливо не плутати ці два тексти) та першою книгою «Церковної республіки». Див.: Marco Antonio de Dominis Archiepiscopo Spalatensi. De Republica Ecclesiastica. Libri X. Pars I. Continens libros I, II, III, IV. Londini 1617, c. B4-D2. Порівняймо: Marco Antonio de Dominis Archiepiscopo Spalatensi. De Republica Ecclesiastica Libri X. Pars I. Continens libros I, II, III, IV. Heidelberg® 1618, c. A3-AD.. Появу слов'яно-руської пам'ятки вчений пов'язав передусім з міжконфесійною боротьбою у Київській митрополії в XVII ст. Згадавши факт знайомства з творами Домініса тоді ще православного полеміста Мелетія Смотрицького, М. Петров, утім, не назвав її можливого перекладача. Історик переклав латиномовне «Послання» літературною мовою XIX ст., «але зі зверненням уваги на західноруський переклад»Н. И. Петров. Перевод послания Сплетского архиепископа Марка-Антония Господнечича к епископам. Текст // Памятники русской старины в западных губерниях, издаваемые с высочайшего соизволения П. Н. Батюшковым, вып. 7: Холмская Русь (Люблинская и Седлецкая губ. Варшавского Генерал-губернаторства). Санкт-Петербург 1885, c. 304-319 (між c. 339340 вміщено відбиток двох сторінок рукопису)..

У 1988 р. рукопис потрапив до антології пам'яток братських шкілМарк Антоній Господневич (Де-Домініс). Послання до єпископів християнської церкви // Пам'ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI початок XVIII ст.): Тексти і дослідження / ред. В. І. Шинкарук та ін. Київ 1988 (c. 275-290 текст пам'ятки).. Олександр Білодід і Віталій Передрієнко свої коментарі до тексту присвятили його лексичним особливостямЗокрема, відзначили максимальне наближення тексту до живої народної мови і припустили, що перекладач був людиною високої освіти, знавцем латинської і староукраїнської літературних мов, а «відбиття деяких живомовних східноукраїнських рис, особливо у фонетиці і словозміні, а також палеографічні особливості пам'ятки підтверджують, що вона є типовою для київської традиції першої половини XVII ст.» (Коментар // Пам'ятки братських шкіл, c. 292)., давши короткий огляд біографії і творчості Домініса й відклавши питання авторства перекладу на майбутнє.

Київські автори припустили, що «Послання» зацікавило руського перекладача «критикою теологічних підвалин католицизму, експансіоністської політики Ватикану та єзуїтів», адже у творі «гостро критикувалися у дусі протестантизму політичні засади Ватикану»Там само, с. 290.. На думку упорядників антології, головним мотивом звернення православних до «Послання» була його антипапська спрямованість, що стала їм у пригоді в полеміці з католиками і прихильниками унії.

Сучасних учених особливо зацікавила мова перекладу. Міхаель Мозер звернув увагу на риторичні засоби, побудову речень і самого тексту, його морфосинтаксичні (латинізми і полонізми) запозиченняMichael Moser. Marcus Antonius de Dominis' Schrift anlafilich seiner Flucht nach Italien und ihre ukrainische Ubersetzung aus dem 17 Jahrhundert // Welt der Slaven 41 (1999) 93-116; Міхаель Мозер. Оповістка Марка Антонія де Домініса про власну втечу з Італії та її український переклад XVII ст. // Міхаель Мозер. Причинки до історії української мови: збірка / ред. С. Вакуленко. Харків 2008, c. 132-162.. Він порівняв переклад з латинським першодруком, не вказавши, однак, його видання. Автор назвав рукопис «непересічним документом», що показує, «як будова пізньолатинського тексту впливає на український переклад, виконаний з вельми відчутною орієнтацією на польські зразки»Мозер. Оповістка, c. 161.. Лексично-дидактичні особливості твору як полемічного, пов'язаного з конфесійним протистоянням першої половини XVII ст., відзначила Оксана НікаО. І. Ніка. Валоризація українського релігійного дискурсу на межі XVI-XVII ст. // Мова і культура, вип. 10 (110). Київ 2008, c. 97-101; її ж. Глоси у староукраїнській полеміці кінця XVI початку XVII ст. крізь призму дискурс-аналізу // Studia Linguistica, вип. 2. Київ 2009, c. 269-275.. У змісті «Послання» мовознавці виявили «гостру критику продажності та нападливості церковної політики взагалі та папської зокрема» (М. Мозер), питання ж авторства перекладу не порушили.

Як бачимо, у згаданих студіях ідеться лише про рукопис. Насправді ж маємо справу з копією унікального стародруку, віднайденого у ЛьвовіЛьвівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рідкісної книги: Ст. I. 442.. У ньому цілком збережені початок «Послання» (без титульної сторінки) з вказівкою про його автора (в рукописі відсутні перші 34 рядки) і закінчення (в рукописі на арк. 14 пропущені 6 рядків і 7 наприкінці тексту) з його традиційним відсиланням на Венецію і 1616 рік, а місцем видання зазначено Франкфурт-на-МайніМарка АнтоніА, Архієп(с)копа Спалдтенского. Причины WєханьA єги> зе Вли>хь. Друковано в 0ра(н)къфорте оу МенУ наконцУ 1616 РокУ. 19 арк. На першому аркуші зображення

літери А у рамці з рослинним орнаментом, ксилографічний візерунок-плетінка на останньому аркуші. Посторінкова пагінація відсутня..

Вперше про існування стародруку повідомили Ігор Мицько та Ярослава ПавличкоІ. Мицько, Я. Павличко. Пам'ятка вітчизняного друкарства // Жовтень 3 (Львів 1985) 124.. І. Мицько назвав перекладачем Мелетія Смотрицького, а джерелом перекладу польськомовне видання, що вийшло у Любечі в друкарні Петра Бластуса Кміти до 1620 р.І. З. Мицько. Острозька слов'яно-греко-латинська академія (1576-1636). Київ 1990, с. 112. Однак історик не підкріпив свою думку документальними свідченнями та аргументацією. Ідентифікуючи слов'яно-руську пам'ятку, І. Мицько припускає: вона вийшла у Вільні зусиллями православного братства Святого Духа; на користь цього промовляє її литовська філігрань. Археографічний опис стародруку подала Ярослава ПавличкоЯ. Павличко. Віленське видання Марка Антонія де Домініса (Маркантуна Господнетича) // Литва-Україна: історія, політологія, культурологія. Матеріали Міжнар. наук. конференції у Вільнюсі 28-30 вересня 1993 р. Вільнюс 1995, с. 135-141.. Викладаючи біографію Домініса і деякі факти з життя Смотрицького, авторка зазначила можливе знайомство Мелетія з книгами хорватського мислителя у 1617 р., а створення ним перекладу «Послання» 1617-1624 рр. Шрифт видання типовий для віленських кириличних друків; до 1800 р. воно перебувало у конволюті книг бібліотеки Львівського Ставропігійського братства, складеному, переважно, з творів Мелетія Смотрицького.

Гіпотеза про авторство перекладу може пояснити, чому у ньому немає даних про місце видання. Відомо, що 1596 р. польський король Жигимонт III позбавив Віленське братство привілею на друк книжок, й чимало їхніх видань виходило анонімно. У 1610 р. король наказав їх палити, а друкарню закрити. Тож братчики видавали також і в Єв'ї (колишнього Гродненського повіту, нині Віевіс (Vievis) у Литві), зорганізувавши в маєтку православного князя Богдана Огінського нову друкарню, що діяла у 1611-1635 рр.Див.: К. В. Харлампович. К истории западнорусского просвещения: Виленская братская школа в первые полвека ее существования. Вильна 1897; Д. Сцепуро. Виленское Св.-Духовское братство в XVII и XVIII столетиях. Киев 1899; Ludwik Abramowicz. Cztery wieki drukarstwa w Wilnie (1525-1925): zarys historyczny. Wilno 1925; Tomasz Kempa. Wilenskie bractwo sw. Ducha jako centrum obrony prawoslawia w Wielkim Ksiуstwie Litewskim w koncu XVI i w pierwszej polowie XVII w. // Biatoruskie zeszyty historyczne 21 (2004) 47-69. Останнє спонукало Георгія Голенченка у довідці, яка засвідчила факт існування слов'яно-руського «Послання», назвати кілька можливих місць виданняМарк Антоний (Господнетич). Причины отъезда из Италии (Ивье или Вильно, конец 10-х начало 20-х годов XVII в., не ранее 1618 не позднее 1623 г.) // Кніга Беларусі. 1517-1917.

Зводны каталог / склад. кат. Г. Я. Галенчанка, Т. В. Непарожная, Т. К. Радзевіч. Мінск 1986, с. 94-95..

М. Мозер спробував заперечити гіпотезу І. Мицька, посилаючись на авторитетну бібліографію Кароля Естрейхера. В ній у статті, присвяченій Марку Антонію де ДомінісуK. Estreicher. Bibliografia polska, ч. 3, т. 23: XV-XVIII stulecia. Krakow 1897, с. 178., згадано лише один переклад твору Господнетича, виданий польською мовою віленським єпископом Євстафієм ВоловичемMarcus Antonius de Dominis arcybiskup spalatenski swego zwrocenia sif z Angliey, radf przektada. Z roskazania [...] x. Eustachiusa Wollowicza [...] wilenskiego biskupa z lacinskiego na polski ifzyk, przettumaczona y w druk podana [...]. Wilnc [1622], 52 с.. Ідеться про другий маніфест, перекладений з римського першодрукуЩе до другого маніфесту вийшла праця католицького красномовця з Кракова Бартоломея Дучимінського «Exercitium Rhetorum Cracoviae» (1619) з промовою проти Марка Антонія де Домініса, в якій останній порівнюється з Йоаном Кальвіном. Див.: Franciszek Siarczynski. Obraz wieku panowania Zygmunta III. Krola Polskiego i Szwedzkiego [...], част. 1. Lwow 1828, c. 107.. Натомість австрійський славіст не зауважив вміщеної у бібліографії К. Естрейхера в огляді кириличних творів згадки про слов'яно-руське видання «Frankfurt (nad Menem). 1616. Antonius Mar. Pricziny ujechania ze Wloch»Karol Estreicher. Bibliografia polska 140 000 drukow, ч. 2: Chronologiczne zestawienie 73 000 drukow polskich lub Polski dotyczqcych od r. 1455 do 1799 wtqcznie, т. 1 (8). Krakow 1882, c. XX (Co do 2: Druki slawian poludniowych kirylicq).. Вона підтверджена в сучасних «Доповненнях» до каталога К. ЕстрейхераДив.: Marec Antonius, Archiepiskop Spalatenskoj. Priczini ujechanija jego ze Wloch. Drukow. w Frankffortie u Nepu. 1616 (in quarto, 19 с., зберігається в б-ці Оссолінських). Опис видання див.: Bibliografia polska Karola i Stanistawa Estreicherow: dopetnienia i sprostowania do czfsci III (wydanie scalone) / ред. Stanislaw Siess-Krzyszkowski], зош. I: A-G. Krakow 1999, c. 271.. А в електронних «Матеріалах до доповнень» є інформація і про польський переклад «Послання» авторства кальвініста Яна ЗиґровськогоДив.: Declaratia Jasnie Oswieconych dwu Panow. Arcybiskupa Spalatenskiego, Primasa y Metropolity Krolestwa Dalmatskiego y Kroatskiego w Panstwie Weneckim [Marco Antonio de Dominis]. Takze Xiqzfcia z Kandale w Krolestwie Francuskim [Henri de Nogaret de la Valette et de Foix, duc de Candale] przesztego Roku 1616. Do Prawowiernego Kosciota Ewangelikow przytqczonych. Z Lacinskiego na polski ifzyk przetozona. Roku Panskiego 1617. Без місця 1617, 14 арк. Опис видання: Centrum badawcze bibliografii polskiej Estreicherow w Uniwersytecie Jagiellonskim projekt badawczy. Materiaty do uzupetnien Bibliografii Estreichera (www.estreicher.uj.edu.pl/staropolska/ baza/164959.html )., хоча місце збереження цього друку не вказанеПрипущення про Яна Зиґровського зроблено також у: Drukarze dawnej Polski od XV do XVIII wieku, зош. 5: Wielkie Ksifstwo Litewskie / опрац. Alodia Kawecka-Gryczowa, Krystyna Korotajowa, Wojciech Krajewski. Wroclaw Krakow 1959, c. 136. Відсутність на друкові вихідних даних також пояснюється тут небезпекою публікації твору як для перекладача, так і видавця, адже «sprawa bowiem dla katolikow byla nader drazniqca».. Та завдяки Ярославу Ісаєвичу, який у 80-х роках виявив його у Відділі рідкісної книги бібліотеки Варшавського університету, маємо можливість співставити польський і слов'яно-руський переклади. Порівняння доводить значний вплив польського тексту на руський. єпископ віленський богослов'я смотрицький

Узагальнимо зібрану бібліографічну інформацію, доповнивши її новими фактами і міркуваннями. Отже, слов'яно-руський переклад «Послання» дійшов до нас у вигляді друку і рукопису, обидва збереглися скоріш за все в одному примірнику. Рукопис є копією видання, зробленою, вочевидь, через невеликий наклад книжки та небезпеку її знищення. (Не випадково відомості про друк відсутні у документах XVII ст.). Остання обставина пояснює спробу видавців «прикритися» Франкфуртом-на-Майні. А може саме з цього видання, датованого 1616 р., і зроблено слов'яно-руський переклад, адже на польському такий напис відсутній. З огляду на це, братський друк з'явився не раніше 1617 р. і не пізніше 1622 р., коли Домініс повернувся до Риму, видавши другий маніфест, який розчарував його симпатиків. У 1617-1622 рр. книги Свято духівського братства якщо саме йому належав друк виходили переважно у Єв'ї. Якщо ж автором перекладу був Мелетій Смотрицький, який писав свої твори головно польською мовою, то працював над ним у Києві (де, вважається, між 1615 і 1617 рр. він викладав латину у братській школі) або Вільні, куди повернувся, прийнявши постриг у Святодухівському монастирі.

Однак скоріш за все переклад зроблено у 1617-1618 рр. у Вільні. Маємо опосередковане свідчення цього у виданому Віленським Троїцьким монастирем полемічному творі «Перевірка оборони» (1621 р.; його автором прийнято вважати з'єднаного з Римом Київського митрополита Йосифа Велямина Рутського). У тексті читаємо про повернення Мелетія Смотрицького з Волині і Києва до Вільна:

А w tym czasie podano mu xiуgi ze zbory Marka Antoniego, arcebiskupa spalatenskiego, apostate; za ktorq si§ chwyciwszy, zostal tym, czym teraz jest.

Taki statek tego czlowieka, ze jedna xiqzka jednego apostaty, ktory nowq sekt§ w chrzescjianstwie, do tqd nie bywalq, wprowadzal, i ktorcj sekty krolestwo angielskie (do ktorego si§ byl udal) przyjqc nie chcialo, tak go we wszystkim odmienila, ze ab equis descendit ad asinos. A jesli w tym wszystkim bуdzie chcial byc tak niewstydliwym, przeswiadczymy gc i mianowac osoby bуdziemyExamen obrony to iest Odpis na Script Obrona werificatij nazwany [...]. Wilno 1621, c. 46. Цитата свого часу привернула увагу українського історика: «Було б інтересно за вказівкою “Екзамена” прослідити, наскільки Смотрицький у своїх писаннях цих років справді стояв під впливом Господнєчича, але такого аналізу досі не зроблено» (Михайло Грушевський. Історія української літератури, т. 6. Київ 1995, c. 147)..

Перша сторінка польського перекладу «Послання до єпископів» Марка Антонія де Домініса. Переклад атрибутований кальвіністу Яну Зиґровському і виданий у Любечі в друкарні Петра Бластуса Кміти (?1617).

(З домашнього архіву Ігоря Мицька)

Як бачимо, Мелетій отримав книги «відступника» Домініса у Вільні й одразу ними захопився, «ставши тим, чим тепер є»Цей факт відображено у донесеннях унійного митрополита про події у Царстві Польському від 1624 р., що збереглися у збірці копій латино-польських документів XVI початку XVIII ст. Див.: Н. И. Петров. Описание рукописных собраний, находящихся в городе Киеве. Москва 1891, с. 93 (№ 51). Нині збірка знаходиться в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського: Рукоп. ЦНБВ, 51 П. А копія насправді зроблена з реляції отців-василіян від 7 грудня 1624 р. до Конгрегації пропаганди віри про їхні розмови у Вільні зі Смотрицьким, який погоджувався з окремими католицькими артикулами, крім учення про примат Папи. І цей «псевдоєпископ Полоцький» постійно читає і декламує чи не напам'ять Домініса («in quo insigniter corrupti sunt per librum Marci Antonii de D.nis, quos pseudoepiscopus Polocensis assiduo legit et fere memoriter recitat»). Див.: Summaria relatio Patris Ioannis Basiliani de mediis procurandi unionem universalem Ruthenorum // Monumenta Ukrainae Historica, ч. II: 1624-1648 / упор. митр. Андрей Шептицький. Рим 1965, c. 3-5.. У цей період Смотрицький якраз писав полемічні твори проти католиків і унійних. Останні, сподіваючись навернути Смотрицького на унію, пов'язали його гострі виступи із впливом на нього ідей Домініса, який своїм учинком набув собі сумної слави. Цікаво, що час перекладу збігається зі зверненням православного автора до рідної мови; він якраз завершив свою слов'яно-руську редакцію повчальної збірки «Євангеліє учительне», видану Віленським братством у 1616 р.

Однак не виключаємо того, що Смотрицький міг познайомитися з книгами Господнетича ще у Києві. «Церковна республіка» (Гайдельберзького видання) була в бібліотеці Києво-Печерського монастиря; на неї посилався у своїй «Палінодії» (1621) тоді ще київський братчик Захарія КопистенськийЗміст цих посилань та порівняння їх на прикладі перших двох книг «Церковної республіки» див.: Н. И. Петров. Сплетский архиепископ // Труды Киевской Духовной Академии 2 (1879) 204-205; 3 (1879) 350-355.. Але до 1621 р. Домініс устиг видати лише дві перші частини праці, а текст «Церковної республіки», що вийшов 1620 р. у Франкфурті на-Майні, не містить «Послання». Отже, його слов'яно-руський переклад зроблено саме з окремого видання, котре існувало вже у багатьох, зокрема і польському, перекладах.

Останній також викликає певний інтерес. Адже у польській історіографії (мабуть, через місце видання і приписку на ньому «Do Prawowiernego Kosdola Ewangelikow przylуczanych») його пов'язують з Яном Зиґровським богословом і полемістомЯн Зиґровський (Zygrowski, Zygrowiusz, Zigrovius, 1574-1624) магістр філософії Краківського університету, міністр (проповідник) кальвіністської громади і ректор школи у Панівцях на Поділлі, який видав тут 6 антикатолицьких творів. У 1611 р. Зиґровський переїхав до Вільна, поєднуючи церковну, педагогічну (був вихователем князя Януша Радзивілла) і літературну діяльність. Активно співпрацював з видавцем Павлом Бластусом Кмітою, який у 1612 р. переніс свою друкарню з Вільна до Любча (Любеча) біля Новогрудка: тут вийшло 9 відомих історіографії творів Зиґровського. Див.: Andreae Wengerscii. Libri quattuor Slavoniae reformatae. Amstelodami 1679, c. 440-441; Jerzy S. Bandtkie. Historya drukarn w Krolestwie Polskiem i wielkiem Xigstwie Litewskiem [...], т. 2. Krakow 1826, c. 30-54; Mariola Jarczykowa. Ksiqzka i literatura w krggu Radziwittow birzanskich w pierwszej potowie XVII wieku. Katowice 1995, c. 61-70; Marek Skwara. Zycie i tworczosc Jana Zygrowiusza // Marek Skwara. Jana Zygrowiusza «Melius...» na tle polskich drukowanych oracji pogrzebowych XVII wieku zwiqzanych z Radziwittami. Wraz z tekstem kazania [...]. Szczecin 2008, c. XI-LVIII., який у своєму памфлеті «Папопомпе» (Панівці, 1611) спростовував католицьке вчення про апостольське походження Римського престолу і примат Папи. Як суперінтендант Новогрудського, потім Віленського дистриктів, Зиґровський мав підтримувати контакти з православними братчиками, налагоджені ще з часу видання ними «Апокрисису» (1597) кальвініста Мартіна Броневського і протестантсько-православного синоду 1599 р. у ВільніВ «Акті» синоду запевнялась взаємна підтримка «усякого скривдженого... Грек за інших Греків і Євангеликів, а Євангелик за інших Євангеликів і Греків» та необхідність «усі їхні утиски, втрати, образи й обтяження за віру... дружелюбно відхиляти». Текст «Акта» див.: Jozef tukaszewicz. Dzieje Kosciotow wyznania helweckiego w Litwie, т. 1. Poznan 1842, c. 130-132; D. Oljancyn. Originaltext der Urkunde der Generalkonfoderation zwischen Protestanten und Orthodoxen // Kyrios 1 (Konigsberg 1936) 198-205; Акт конфедерации, заключенной в Вильно, шляхетством Речи Посполитой православного и протестантского исповеданий для взаимной защиты от гонений со стороны католического духовенства // Уния в документах / укл. В. Теплова. Минск 1997, с. 300-307.. З наступом Контрреформації взаємини між православними і протестантами, заохочувані світською елітою обох конфесій, що сподівалась на підтримку могутнього роду князів Радзивіллів (його кальвіністської гілки), продовжувалисьДив.: Henryk Wisner. Janusz Radziwitt 1612-1655. Wojewoda wilenski, hetman wielki litewski. Warszawa 2000; Tomasz Kempa. Wobec kontrreformacji. Protestanci i prawostawni w obronie swobod wyznaniowych w Rzeczypospolitej w koncu XVI i w pierwszej potowie XVII wieku. Torun 2007; В. Любащенко. Пошуки альтернативної унії: православні та протестанти у контексті Берестя (Кирило Лукаріс і Україна) // Die Union von Brest (1596) in Geschichte und Geschichtsschreibung: Versuch einer Zwischenbilanz. Lviv 2008, c. 277-296.. Полемічні виступи православних на початку XVII ст. були морально підтримувані протестантамиВідомо також, що Смотрицький виявив деякі протестантські формулювання у «Катехизисі», опублікованому в додатку до «Треноса» (1610); він сам засудив це пізніше у своїй «Апології» (1628). Цікавим є і той факт, що з початком XVII ст. православні полемісти, попри очевидні розходження між Східною і протестантськими Церквами, розглядали «нововірців» іноді як політичних союзників у конфронтації зі З'єдиненою Церквою. Це, власне, засвідчено в анонімній «Пересторозі» (1605): «А Вилєнськоє братство въ куп® зостало, маючи при соб® геретиковъ, которыхъ имъ Господь Богъ заступцами далъ» (Перестрога з®ло потребная...) // Акты, относящіеся къ исторіи Западной Россіи, собранные и изданные Археографическою коммиссіею, т. 4: 1588-1632. Санкт-Петербург 1851, с. 215).; кальвіністи у Вільні також вели гарячі диспути з католиками, друкуючи власні памфлети і переклади европейських реформаторівАктивна видавнича діяльність Віленського збору кальвіністів у цей період, яку фактично курирував суперінтендант Ян Зиґровський, добре відображена в: Acta Synodow prowincialnych Jednoty Litewskiej. 1611-1625 [= Monumenta Reformationis Polonicx et Lituanirn. Zbiorpomnikow Reformacji..., 4:2]. Wilno 1915.. За цих обставин звернення Смотрицького до творів Домініса виглядає досить вірогідним.

Однак, на думку Френсіса Томсона, оскільки «Послання» у богословському вимірі явно поступається «Церковній республіці», саме остання справила той сильний вплив на Смотрицького, який вразив унійнихФ. Томсон. Мелетий Смотрицкий и уния с Римом: религиозная дилемма в Рутении XVII века // 400 лет Брестской церковной унии 1596-1996, критическая переоценка. Сб. материалов Междунар. симпозиума. Неймеген Москва 1998, с. 189.. Дійсно, «Послання» не було розгорнутою еклезіологією Домініса, однак розкривало авторську позицію і план церковних реформ. У цьому сумаріюмі прочитувалось чимало ідей, співзвучних православ'ю. Своєю тезовою формою невеличкий твір ставав зручним матеріялом для диспутів і полемічних викладів.

Утім, оцінка «Послання» як антикатолицького тексту є очевидним спрощенням. Домініс був палким прихильником реформи Західної Церкви й у цьому зрозумілий і протестантам (насамперед англіканцямАнглійська Реформація була спричинена: 1) незадоволенням теорією і практикою папського верховенства; 2) бажанням реформування єрархії і церковних порядків; 3) уявленням про відступлення папства від учення і практики давньої, нерозділеної Церкви. Перша причина зумовила законодавчі ініціятиви англійського короля Генріха VIII, покликані «позбутися невиправданого втручання з боку Папи» і «тяжких поборів, якими папство пригноблювало християнство часів Великої Схизми». Друга причина через заперечення Римом «реформаційних соборів XV ст.» призвела до появи в Англії програми реформ, запропонованої професором з Оксфорда Джоном Вікліфом і розпочатої (секуляризація і закриття монастирів) архиєпископом Йоркським Томасом Волсі. Її підтримав Генріх VIII, який, однак, відкинув ідеї Мартіна Лютера. Відтак, англіканізм XV-XVI ст. мав не протестантський, а реформаторський вимір, спрямований на повернення Католицької Церкви до духу і букви Вселенських соборів (Див.: The Dictionary of English History / ред. J. Sidney Low і F. S. Pulling. London New York 1928, c. 325-342). Протестантські тенденції розпочались в англіканізмі за Едварда VI, ще більше Єлизавети I й були закріплені у Символі віри Англіканської Церкви; остання де-юре визнала своїм главою світського володаря, натомість залишила єпископальний устрій та єрархію.), і «благомислячим католикам, незадоволеним зловживаннями римського двору» (М. Петров). Критика Господнетичем централізації й формалізації церковного життя, яка звучить у «Посланні» і яку декотрі автори кваліфікують як протестантську, лунала тоді в полемічних текстах усіх конфесій і була типовою для новочасної Европи. Натомість у своїй опінії про реформу Церкви Домініс був ближчий до православних, аніж до протестантів. Його еклезіологія, фактично, актуалізувала теорію соборного управлінняПочатково в XII-XIII ст. у поглядах Марсилія Падуанського (заперечував божественне походження папства) та Вільяма Окама (вважав святою і непомильною тільки Церкву) і далі в XV ст. у соборному русі. Останній на соборах у Пізі (1409), Констанці (1414-1418) і Базелі (1431-1449) висунув теорію соборного управління; за нею не Папа, а християнська спільнота, представлена собором, є найвищим суддею у Церкві. Натхненники руху поставили під сумнів святість Римського престолу й проголосили ідею супрематії собору над Папою, оперту на еклезіологію давньої, нерозділеної Церкви. Див.: Essays from the Conciliar Epoch / ред. E. F. Jacob. Manchester 1953; James Burns, Thomas Izbicki. Conciliarism and Papalism. Cambridge 1997. За образним висловом, зупинивши соборний рух, «папство відкинуло парламентарний принцип і вибрало необмежену владу в обмеженій області замість обмеженої влади над відданим і нерозділеним християнством [...]. Папа переміг соборний рух собі на горе» (А. Дж. Тойнби. Постижение истории: Сборник. Москва 1996, c. 344)., яка своїм запереченням зверхности Папи над Церквою випередила Реформацію. Адже, читаємо в «Посланні»:

Был нєгдьі артыкукулъ вВры Соборною, повсемъ свєтє ро(з)ширєнную быти црков щную Хву Каетоличєскую, которой Хс самъ доско(н)чанЇА вВка притомность свою щбєцать рачил,.. тєпєръ Артыкулъ тотъ вВры наши РимАнє стиснули: албо скорчили: абы вжє Каетоличкою црковью толко сама РимскаА столица розумєна была, и тєжъ внєй самой, далєко болшъ всамомъ Папєжу. (арк. 8); .затымъ Пєтрово первєнство албо Папє(ж)ство, Єва(н)гєлской науцє, и заповєдєм Хсвымъ вєлцє противноє быть оуказую (арк. 9); Црковъ по(д) Римским Папєжом не єсть далєй црковъю, алє Рєчъю посполитою гакою(с) людскою. (арк. 11 зв.).

Диктату Папи Домініс протиставляє колегію єпископів, яка опиратиметься на всю Церкву, це буде відновленням духу апостольського братерства і принципу соборности. Тож становлю црковъ по(д) Христом, донайсконалшои Монаръхш налєжачи. Назємли вша(к)жє Хсвых слугъ щ(д)самовладства зє(м)ного бы(ть) барзо щ(д)далєньіхь, самым Хсвымъ вырокомъ розумєючи,.. дємокраций примєшаньд: (то єстъ гдє вси по(с)политє достановєньА раду налєжатъ) самую црковъ оуправуючихъ. (арк. 8)

Критика Домінісом учення про примат Папи і самого інституту папства знайшла відгук у протестантів. Однак 'їхня ідея Церкви як невидимого союзу людини і Бога, що у своїй земній іпостасі позбавлена спасительної функції, була чужа католицькому реформатору. Тому цркви стой Каеоличєской... николи сєбє нигды не щлучаю: алє. в истотных нашєи в'Вры Артыкулахъ, и зложє(н)Ахъ стародавной цркви Хсвой згажаєму вєкупстє быть всполєчности єстємъ готовый. (арк. 16).

Реформу Церкви Домініс вбачав, насамперед, у новому прочитанні святоотцівських текстів, рішень семи Вселенських соборів і давніх канонів тієї спадщини нерозділеної Церкви, якою так дорожив православний світ. Тож автор закликає:

Стыв стародавные Каноны, соборы православные, стыхъ щцовъ науки, це(р)ковные давнїє звычаи, пилне переглвдвтиу (арк. 7).

Найближчою до ідеалу йому здавалась Англіканська Церква. Домініс був радо прийнятий нею і навіть посів посаду Віндзорського декана. Однак його богослов'я примирення не знайшло відгуку і в АнгліїПро відносини Домініса з англійським престолом і вищим клиром див.: D. L. Clark. Marco Antonio de Dominis and James I: The Influence of a Venetian Reformer on the Church of England // Papers of the Michigan Academy of Science, Arts, and Letters, т. 53. Alma 1968, c. 219230; William B. Patterson. Marco Antonio De Dominis // William B. Patterson. King James VI and I and the Reunion of Christendom. New York 2000, c. 220-260.. Пророкуючи своє нерозуміння сучасниками, Господнетич маніфестує в «Посланні» ідею едности всіх християн навіть тих, які мають різні погляди чи розірвали з Церквою. Цей твір став першим оприлюдненням його екуменічного кредо, котре сучасна історіографія вважає вагомим внеском Домініса у релігійну думку XVII ст.Найповніше дослідження на цю тему: Noel Malcolm. De Dominis (1560-1624): Venetian, Anglican, Ecumenist and Relapsed Heretic. London 1984.

...пожада(н)є видєти єдность всВхъ цє(р)квєй Хсвыхъ: розлучєньє сє западу wу) востока в догматахъ вВры, полуднихъ сторонъ wу) полночных, спокойны(м) оумысломъ, николи зносити нємоглєму Прагнулє(м) такъ мнwгихъ, и такъ вєликихъ w(д)щєпєнствъ причину познати: и wбачити, єсли бы сє могла вымы(с)лити дорога, вси цркви Хсвы до правдивои стародавнои єдности злічити (арк. 4).

Ця єдність відбудеться, коли Рим відмовиться від монархічного інституту папства та повернеться у «црковъ Соборною»:

абы Ри(м)скиє блудыправда и здоровость Католичєской науки, и цвичєньА щвораласє Цркви многиє w(д)нашой Ри(м)ской w(д) кинєньїє, и розлучоныге в. вдномы(с)льном розумєнью были задє(р) жаны: Єдности всВхъ цє(р)квєй дорога...(арк. 15 зв.).

Як бачимо, у «Посланні» представлено концепцію іренізму, якій симпатизувало тоді чимало католицьких і протестантських богословів учасників харитативних колоквіюмів XVI-XVII ст. Вони прагнули подолати церковний розкол шляхом взаємного визнання артикулів віри, відмінність яких видавалась не вельми принциповою. Іренізм Домініса та його візія реформи, названа деякими дослідниками «утопічною еклезіологією»D. Cantimori. L'utopia ecclesiologica di M. A. De Dominis // Problemi di vita religiosa in Italia nel Cinquecento. Padova 1960, c. 103-122., передбачали навіть прийняття «герезії» (яку Домініс розумів як «різномисля»). Він опирався на мудрість ранніх Отців, які зуміли знайти компроміс з деякими єретиками і зберегти єдність Церкви. Таке примирення, допоки повне возз'єднання церков ще не відбулось, допоможе, на думку Домініса, досягти злагоди у християнському світі. Тому він закликає:

Нехай прєто зоставлена будєть, в нєро(з)дєльнє розныхъ речахъ, во(л)наА каждой цркви моцъ розумєньА, и справованьА... исправлєна, споромъ конєць оучини(т)... (арк. 16); Далєко тА(ж)шымъ, злымъ в цркви бить w(д)щепенство нижли герезыю, запєвнє мєйтє Сполєчность вашу в цалє wпиній, албо мниманьА заховавши. вкоро(т)комъ часє сподєваюсА, жє зуполный покой и згода: и вєлцє потрєбнаА црквєй стыхъ єдность наступить (арк. 18).

Виступ проти папства та унійні заклики Домініса не залишили байдужими православних. Це засвідчує його листування у 1618 р. з Александрійським патріярхом Кирилом Лукарісом (обидва, до речі, були здавна знайомі, студіюючи в один час у Падуї). Останній, шукаючи союзників Східної Церкви на Заході, також зблизився з протестантами і листувався з Кентерберійським архиєпископом Джорджом Абботом. Домініс підштовхував Лукаріса до цього зближення; надсилаючи патріярху першу частину «Церковної республіки», він зазначав:

In this tractate I strive to defend and vindicate our Oriental Churches, and that of Constantinople especially, from all Romish calumniations. I defend, moreover, the ancient rights of Patriarchs, and reduce the Bishop of Rome to his right place... you will enter into serious consideration, of uniting your the Eastern Churches, with this most noble and flourishing Church of EnglandЛист Домініса в перекладі англійською: The Christian Examiner and Church of Ireland Magazine for 1833. Conducted by members of the Established Church. New series, т. 2. Dublin 1883, c. 904-906. Сучасне видання: Marko Antonije de Dominis. Izabrani radovi. Selected Works, т. 1. Split 2002, c. 123-124..

Лукаріс у відповідь підтвердив свою незгоду з католицькою еклезіологією (на прикладі творів кардинала Роберта Беларміно), знайшовши слушні артикули в Англіканській та Реформатській Церквах. Їх уважніше «прочитання», на думку святителя, сприятиме порозумінню між християнамиЛист Лукаріса латинською та англійською мовами: J. M. Neale. A History of the Holy Eastern Church. The Patriarchate of Alexandria: т. 2. London 1847, c. 390-401. Латинською: E. Legrand.

Bibliographie hellcnique, ou Description raisonnce des ouvrages publics en grec par des Grecs aux XV^е et XVI^е siecles: т. 4. Paris 1896, c. 329-340..

Поза сумнівом, проповідь іренізму справила неабиякий вплив і на Мелетія Смотрицького. Ознаки цього засвідчив Касіян Сакович у передмові до польського перекладу «Dezyderoza» (Краків, 1625), в якій передав свої розмови з Мелетієм у Києві. Останній запевняв Саковича, що «не може далі зносити роздвоєння руської церкви і православних непорядків, шукає способів полагодити це роздвоєння і з тим “поїхав туди, звідки може вийти полагодження таких справ”, себто до патріархів по згоду»Цит. за: Грушевський. Історія української літератури, т. 6, c. 156.. Під час поїздки на Схід у 1624-1625 рр. Смотрицький зустрівся з тоді вже Константинопольським патріярхом Кирилом Лукарісом: Мелетій був учнем цього святителя в Острозі і вважав його своїм духовним отцем. Але очевидні наслідки зближення Лукаріса з протестантами розчарували Смотрицького, водночас, посилили його пошуки такої унії, яка погодить «Русь із Руссю». Мелетій виходив з того, що відмінності між Західною і Східною Церквами не є суттєвими, а, радше, наслідком маловірства та невігластва, які штучно роз'єднують людей.

Ця позиція виразно представлена в його тезах («Консідераціях», опублікованих як додаток до «Апології») про відмінності між двома Церквами. В той час як православні письменники змагалися у множенні католицьких оман (а польський полеміст Петро Скарга нарахував 19 відхилень Східної Церкви від Західної), Смотрицький визнав правдивими тільки 6 відмінностей («miqdzy tymi dwiema Cerkwiami ze roznica»), які, однак, не можуть бути перешкодою для взаємної згоди двох Церков («do jednosci dali ste pociqgnqc»). Й цілком у дусі і стилі Домініса Мелетій запевняє, що бажав би abysmy uwazali y upoznali jezeli takie zaz slusznosci sway miуdzy temi z iednie rozdwojone Cerkwiami sprawiedliwie dziela y jedne od drugiey... spolecznosci zgody y jednosci. nasha Ruska do jedncsci z sobу od wielu lat wziwaЦит. за: Melecjusz Smotrycki. Apologia peregrinatiey do kraiow wschodnych [...]. Lwow 1628, с. 131-132. Порівняймо: Мелетій Смотрицкій. О шести разницахъ въ ученіи Восточной и Западной Церкви // И. М. Мартыновъ. Кирилло-мефодіевскій сборникъ, вип. 2. Парижъ Лейпцигъ 1867, c. 4..

Причому, не лише вчення про Filioque, чистилище, стан душі праведників після смерті, Причащання під обома видами та опрісноки, а також про «wyznanie starszenstwa Biskupa Rzymskiego» Смотрицький не вбачав за перешкоду для примирення. Навпаки він легітимує їх для православ'я, знаходячи історичні приклади і святоотцівські аргументи на користь артикулів Західної Церкви. Руський полеміст покликався при цьому на лист Кирила Лукаріса Львівському арцибіскупу Яну Димитрію СоліковськомуВперше надрукований у: P. Skarga. Na treny i lament Theophila Orthologa do Rusi greckiego nabozenstwa, przestroga [...]. Krakow 1610, c. 110-114. Історію написання листа і суперечок навколо нього див.: Виктория Любащенко. Кирилл Лукарис и протестантизм: Опыт межцерковного диалога. Одесса 2001 (c. 72-74 авторський переклад листа)., в якому, за Лукарісом, спірності між Західною і Східною Церквами підважуються «простими» і необізнаними у богословських питаннях, натомість «uczeni lacno y jedno rozumienie w milosci Chrystusowej wywodzу»Smotrycki. Apologia peregrinatiey, с. 187; Смотрицкий. О Шести разницахъ. c. 63. У згаданому листі Кирило Лукаріс, називаючи спільне в ученні, Літургії і традиціях Західної і Східної Церков, формулює своє розуміння статусу Римського престолу: «Ми не лише не відкидаємо столицю св. Петра, але гідну повагу і пошану їй надаємо, і першою, як матір, її визнаємо» (Цит. за: Любащенко. Кирилл Лукарис, c. 73). Святитель у листі не підтвердив учення про примат Папи, а виклав традиційне для Східної Церкви визнання першости Риму у християнському світі, зазначене у рішеннях Вселенських (3-тє правило Другого, 28-ме правило Четвертого) соборів. Порівняймо: «Что касается Деяний, то в них Петр всегда выступает от имени Апостолов, выражает их общее согласное свидетельство. В восточной традиции он навсегда и останется “первоверховным” Апостолом, но это его первенство будет пониматься не в смысле особой власти над Апостолами и Церковью, а как дар быть выразителем или глашатаем апостольского единогласия, “устами” Двенадцати и Церкви» (Александр Шмеман. Исторический путь православия. Нью-Йорк 1953, c. 8)..

Рецепція іренізму, представлена у «Консідераціях», прочитується і в інших ранніх і пізніх творах Смотрицького («Обороні верифікації», 1621 р.; «Апології», 1628 р.; «Ексетезисі, або вимозі», 1629 р.). Вона вплинула на його інклюзивну еклезіологію та ідею «універсальної унії». Ця тема вже порушена в історіографіїНапр.: W. Urban. Konwersja Melecjusza Smotrzyckiego, polonisty i dizunickiego arcybiskupa polockiego w latach 1620-1627 // Nasza Przesztosc 5 (Krakow 1957) 133-216; Ісидор Нагаєвський. Об'єднання Церкви й ідея патріархату у Києві: Історично-богословська студія. Торонто 1961; Богдан Курилас. З'єдинення архієпископа Мелетія Смотрицького в історичному і психологічному насвітленні. Вінніпег 1962; Мелетій Соловій. Мелетій Смотрицький як письменник. У 2-х чч. [= Записки ЧСВВ, сер. II, секц. I, т. 36-37]. Рим Торонто 1977-1978; Томсон. Мелетий Смотрицкий, c. 177-218; Devid Frick. Meletio Smotryc'kyj. Cambridge 1995.. Однак, з огляду на сповнені сумнівів листи Мелетія до ЛукарісаДив.: Litterae episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600-1900) / ред. Athanasius G. Welykyj, т. 1: 1600-1640. Romae 1972, с. 130-145 (№ 79), 186-197 (№ 98). Лист від 26 серпня 1626 р. у перекладі російською див.: Мартыновъ. Кирилло-мефодіевскій сборникъ, c. 119-144., а також власну богословську контроверсію Смотрицького періоду конфлікту з Києвом і православними братствами, його «універсальна унія» видається ще не до кінця вивченою. Адже у XVII ст. суперечки між католиками і протестантами, православними та унійними точились уже переважно навколо різних моделей унії, що можуть ґрунтуватись на спільному або близькому теоретичному фундаменті. Ідея реформи Церкви через унію приваблювала реформаторів і на Заході, і на Сході. Важливість такої реформи для подолання подальшого розколу Европи та її конфесіоналізації була очевидною. Однак це тема окремого дослідження.

Та особливу увагу привертає публікація Девіда Фріка, в якій він переконливо довів значний вплив «Церковної республіки» Домініса на формування богословського мислення СмотрицькогоD. Frick. Fides Meletiana: Marckantonio De Dominis and Meletij Smotryc'kyj // Harvard Ukrainian Studies 15 (3-4) (1991) 383-414.. Дослідник виявив прямі паралелі між її окремими книгами і полемічними текстами русина, конкретизуючи цей вплив на двох аспектах. Перший широке поняття Смотрицьким віри, що ставило під сумнів виключення з Церкви тих, хто виявляє особливе розуміння певних артикулів. Другий його ідея Вселенської Еклесії як християнської цілости, в якій і Західна, і Східна Церкви акумулюють її сутність, тому не мають «дефекту» навіть попри свої відмінностіТака еклезіологія Смотрицького виходила за рамки традиційного уявлення про спасіння лише в одній (моїй) Церкві. Докладніше про це див.: Томсон. Мелетий Смотрицкий, с. 188-190.. Д. Фрік спеціально зупиняється на вказаних паралеляхЗокрема на прикладі «Оборони верифікації»: «Zaz Cerkiew Boza, nie iest imi§ Cerkwie Chrzescianskiey y Katholickiey? Przec nie mozesz. Lecz Krol Iego M. Pan nasz M. w Vniwersale Oycu Patriarsze Ieremiaszowi (o ktуrym tu wzmiank§ czynilismy) danym, Cerkwi nasze Ruskie pod posluszenstwem Patriarszym bуdуce, Cerkwiami Bozymi nazywa: coz ci za dziw ze y w tym swoim nam danym Przywileiu, ludzmi nas Relligiey Chrzescianskiey Katholickiey mianowac raczy? Boby tak, mуisz, siebie samego odsуdzal wiary Katholickiey. Mylisz si§ Panie Redargutorze. Rzeklbym, lepiey Krol Iego M. vmie, co iest iedyna S. Katholicka y Apostolska Cerkiew definiowac, nizli ty: ale tуposci twey tak wysokiemu rozumowi comparowac nie waz§ si§. Wiedziec Krol Iego M. raczy, ze nas oboiу strong, y Wschodniу, mowiemy, Cerkiew pomiestnу y Zachodniу, Cerkiew S. Katholica, ktora iest iedyna w wnуtrznosciach swoich, w ktorych si§ one zaczуly, nosi: do ktorey iedno y toz prawo obie maiу: a proszуc, aby on to, co ie dzieli, to iest, co si§ kolwiek non per defectum, ale per excessum w iyznic§ miedzy nie podalo, oycowsko vprzatnal, y zniosl. A iz defectus, iako mуiу, fide non vtitur, excessu fide abutitur. Nie nayduie przeto Kroi lego M. defectu w swiуtey wierze naszey Graeckiey, nie nayduie y w swey Rzymskiey: zaczym gdy nas ludzmi Relligiey Chrzescianskiey Katholickiey Graeckiey nazywac raczy: siebie samego tegoz tytulu Chrzescianskiego Katholickiego nie odsуdza: w czym si§ Redargutor, rzecz przeciwnу stanowiуc, bardzo myli, nie chcуc, wiedziec, ze neque in excessu, neque in defectu (iesli у о swey toz rzec moze) S. Cerkiew Wschodnia z Katholickiey nie wystуpila» ([Melecjusz Smotrycki]. Obrona Verificaciey od obrazy Maiestatu krola Jego Mitosci [...] od zgromadzenia Cerkwie S. Troycy. Wilno 1621, с. 77-78)., висловлюючи думку про прийняття Смотрицьким нового погляду на Церкву ще тоді, коли він повернувся з Києва до Вільна. Теоретичні підстави такої зміни автор шукає у тексті «Церковної республіки», не виключаючи попереднього знайомства Мелетія з «Посланням»Frick. Fides Meletiana, с. 397.. Натомість, як бачимо, руський перекладач виявив особливу увагу до цього твору. Тому спробуємо припустити, що саме «Послання» стало першим введенням Смотрицького в екуменічний дискурс XVII ст.