Церква - активний учасник утвердження громадянського суспільства (Майдан 2013-2014 рр.)

На жаль, частина з нас втратила здатність мислити. Чому так сталося? Що є причиною мізкової та розумової дисфункціональності? Причин багато. І освіта в глибокій кризі, і виховання як процес відсутній, і не просвіщає ніхто народні маси, і ТБ всіх планомірно одурманює. Як освітянин-гуманітарій, дуже переживаю за дегуманізацію суспільства і дегуманітаризацію освіти. З вищої школи прибираються навчальні дисципліни, які базовані на вмінні думати, розмірковувати. Болонська система нищить гуманітарні предмети. Де ті благословенні часи, коли філософія викладалася два семестри 170 годин, коли студентам читалися курси етики, естетики, логіки, релігієзнавства, культурології, в рамках яких молодь знайомилася з духовною спадщиною людства, з його духовним досвідом. Вдумайтеся: філософія - любов до мудрості, а у нас вона сприймається як примха, марність (блажь), а філософ - як блаженний.

Не може не дивувати й українська влада, яка з 30 листопада жодного разу публічно не покаялась у скоєному. А всі нібито такі релігійні, на свята - до храму, привезли мощі - прикладаються, частенько згадують ім'я Господа, ревно хрестяться і співають «амінь». Але чи вони, демонструючи свою релігійну належність, зрозуміли суть тієї віри, якою хизуються і прикриваються? Чи справжній християнин (юдей, буддист, мусульманин) може вбити або дати наказ бити? Чи може християн красти, працювати тільки на себе, на свою сім'ю, ігноруючи спільне благо своїх громадян? Чому не кається влада, не визнає за гріх те, що тисячі років в усьому світі вважається гріховним? Свято вірять в свою непогрішимість, уявили себе напівбогами, яким все дозволено? Але ким дозволено? Непогрішимість навіть папи Римського має свої межі.

Шлях очищення давно відомий, ним ходили мільйони людей: визнай, що згрішив, покайся, отримай прощення. Україна чекає. Вже майже три місяці.

Майдан як школа для кожного. Думаю, що Майдан навчив людей вдивлятися в себе і в інших. Він навчив таким речам, які, можливо, люди ніколи не здійснювали - він навчив Майдан молитися. Персонально і колективно. Це сильні відчуття, коли тисячі людей разом різними голосами, але одним диханням виголошують «і прости нам гріхи наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». В перші дні майже ніхто не молився, забули, що є така дієва сила, як сила молитви. Ця сила не раз являлася, особливо в найскрутніші години. В ніч з 10 на 11 грудня безперервна молитва «Отче наш» об'єднала сотні тисяч людей різних конфесій. І чи не вона, ця молитва, вимолила Майдан від зачистки. Священнослужителі вчили і навчили людей молитися, бути активними у своїй вірі, не боятися її проявляти в слові і дії. Молитви змінили свідомість людей, оскільки вони несли з собою ідеї примирення, любові, поваги, вони давали надію, вони об'єднували.

Це була ще і гарна школа для українців, такий собі тренінг людяності, підтримки, гостинності, стійкості, солідарності, відкритості, переконаності у своїй правоті. На Майдані були присутні реальні люди, отой НАРОД, з якого складається 46-ти мільйонне населення України. Це нормальні, живі люди, а не глянцеві секс-символи з модних журналів чи телеекранів, які «озабочені» своїм зовнішнім виглядом і статками, всихаючи від бездіяльності і бездум'я. Моя повага до справжніх людей, яких дума про Україну, її майбутнє вивела на Майдан і трималм там, зросла в рази. Цей народ неможливо буде перемогти, тим більше, що на його стороні правда.

Виклики Майдану для Церкви. Майдан це не тільки час і місце, де Церкви проявили свою силу, виконали своє призначення. Це й виклики епохи, даної ситуації. Чи всі Церкви дали достойну відповідь на них? Які поставили перед собою питання? Чи є там щоденно і щогодинно? Як бачать своє майбутнє з цим народом, таким різним, неодноманітним? Майдан - це новий ступінь церковного самоусвідомлення, самовизначення себе в українському суспільстві. Весь час хотілося запитати священиків, єрархів: Ви де? Ви поруч, ви над, де саме знаходитесь в новій системі координат, яку означив Майдан як глибокий конфлікт суспільства і влади? І майже всі вони відповідали: ми всередині, серед народу, в суспільстві. Різною мірою, різними формами (конкретною фізичною присутністю, молитовно, на відстані, сповідально, проповіддю, порадами, підтримкою, думкою, словом). Оце гасло, що Церква має бути з народом, яскраво представлене на Майдані. Не знаю, чи були священики на антимайдані, серед міліціантів, беркутівців, яким теж треба проповідувати Слово Боже, закликати до любові, примирення, ненасилля.

Усвідомлення того, що Церква має бути з народом, одним церквам далося органічно, легко, просто. А от деякі і досі думають: з яким народом, з якою часткою народу має бути Церква. Народ - він різний. Греко-Католицька Церква зі СВОЇМ народом, якого виховала в знанні правд віри і патріотизмі. Хоча і там виокремилася «правовірна» гілка (секта), яка визнає Путіна своїм президентом... А як бути Українській Православній Церкві, народ якої по різні сторони барикад? Як бути іншим християнам, які постали перед такою ж проблемою? Ким має бути Церква - Церквою-гласом народу чи Церквою-пастирем народу? Оця прив'язка Церкви до людей, посилання на їх волю, прикриття їхніми настроями інколи переважає необхідність усвідомити свою пастирську роль. Мені здається, що священик має не тільки висловлювати (транслювати) бажання людей, а він має йти на півкроку попереду свого народу - вчити його, виховувати. От і дивіться, з яким народом прийшла УГКЦ, УАПЦ чи УПЦ КП, і з яким народом прийшла УПЦ на іспит на християнськість, які цінності відстоюють ці частини народу. Розуміння чи нерозуміння, сприйняття чи несприйняття, згода чи незгода з потребами часу і розставили акценти в висловлюваннях і поведінці служителів УПЦ. Вони є різними. Ми розуміємо, продуктом якої епохи та держави вони є, коли, де і хто їх вчив-виховував, від кого вони залежать, тому чекати від них одностайної підтримки Майдану - складно. Знайшлися ж необхідні слова у митрополита Володимира (Сабодана), щоб прояснити ситуацію своїм вірним, закликати їх до спільної молитви за мир, любов та злагоду, подолання розбрату і ворожнечі, недопущення насильства та розв'язання непорозумінь, застерегти всіх від порушення Божих Заповідей і християнської моралі, нагадати про Господню заповідь любити один одного, бути братами і сестрами, бути миротворцями і перемагати зло добром. Як це зрозуміли священики УПЦ. То їх право і обов'язок зробити вибір між закликами до ненасилля і любові і забороною ходити на Майдан як на «збіговисько неофашистів» ба більше -- благословінням міліціантів на силову боротьбу з «майданівським отреб'єм і мракобесами».

Думаю, що Церкви отримали додатковий кредит людської довіри після цих подій. Та й самі священики пройшли непоганий вишкіл, тому що форс-мажорні умови перевіряють людину на людяність і професійність, в даному разі -- бути духовником, пастирем. Авторитет духовного лідера завойовується не тільки знанням Біблії чи порядку проведення Божої служби, але й особистісною присутністю в потрібний час і в потрібному місці.

Майдан як модель майбутнього суспільства. Майдан показав, що суспільство може бути організоване і функціонувати інакше -- не так, як в нинішній Україні, тобто базуватися не на вертикалі влади, не на силі, не на корупції, а на самоорганізації спільноти та на самосвідомості її членів. Майдан - це система, але не пірамідальна, а горизонтальна модель суспільних відносин, де взаємодіють різні її частини (громади, асоціації, спільноти, загони тощо). Комусь, може, і важко побачити в Майдані ідеал майбутнього суспільства, бо ж він трохи невмитий, задимлений, напружений, незатишний, але життєздатний, автономний, самоврядний, самоорганізований, де кожний робить те, що може, і не за гроші і не з-під палки. Таким має бути і соціум, де його члени знають, до чого вони покликані, яка їх роль у спільноті. Так, таке можливо тільки при високому рівні свідомості всіх громадян, з якою треба працювати. Звертатися до кожного, вислухати його і почути, врахувати думку, поважати позицію. Хто це має робити? А на сьогодні немає іншої інституції, крім Церкви, яка б мала довіру з боку суспільства, такий досвід і такі знання. І не скористатися цим - і громадянському суспільству, і владі - втратити шанс, який подарував Україні Майдан. Інтерв'ю для РІСУ// http://risu.org.ua/ua/index/expert thought/analvtic/55346/

«Майдан, як переломний етап новітньої Української історії, засвідчив, що Церква постає невід'ємним чинником формування майбутнього України. Наведені нами експертні міркування та ілюстративні матеріали в основному зосереджуються довкола теми взаємодії Церкви та громадянського суспільства, що вповні відображає напрямок функціонування церков на Майдані. Більше того, аналіз події Майдану та запропоновані інформаційні документи дають підставу стверджувати, що в доленосний момент сучасної України співголосно провідним тенденціям суспільного розвитку, а це - постання громадянського суспільства, що ґрунтується на солідарності у розбудові спільного майбутнього та взаємоповазі рівноправних відповідальних суб'єктів, об'єднаних метою встановити суспільний лад, що ґрунтується на фундаментальних людських цінностях - правді, свободі та гідності, в основі яких, безумовно, лежать базові релігійні цінності, - релігійні організації продемонстрували здебільшого свою здатність і готовність ефективно взаємодіяти одна з одною, із громадянським суспільством загалом та його окремими складовими. Ми простежили за постанням нового феномену - Громадянської Церкви України, що, не будучи якоюсь окремою інституалізованою організацією, інтегрує в собі різні церкви (як віросповідні, а не організаційні співтовариства), конфесійних представників, духовних лідерів та громадян, об'єднаних спільною метою побудови гідного Майбутнього України на підставі вищих духовних цінностей та релігійно-національних ідеалів. Всі ці суб'єкти, докладаючи зусиль в межах індивідуальної специфіки, діяли відповідально та взаємоузгоджено, зосереджуючись при цьому на рівні взаємодії релігії та громади (Бога та людини), а не церкви та влади (церковно-державних відносин). Орієнтиром для функціонування такої громадянської церкви має бути Бого-людська, а не світсько-політична (навіть з елементами релігійного декору) програма. Першій притаманна міжсуб'єктна взаємодія, а другій - організаційно-інституційна.

На наш погляд, релігія, а щонайбільше саме релігійні ідеї, відіграли неабияку роль у підготовці та перебігу революції Гідності. Релігійні ідеї прямо (засвоюючись із віровчення) чи опосередковано цілим цивілізаційним світоглядним поступом підготували необхідний світоглядно-культурний ґрунт. В Україні ж були потрібні умови (між іншим - і несприятливі суспільно-історичні обставини, що призводили до необхідності осягати релігійні істини як найпотаємніший духовний скарб та викохувати їх на самісінькому дні людського серця, як- то: утиски, гоніння і заборона певних церков, тривала доба панування войовничого атеїзму, агресивна експансія освіти і культури чужими й ворожими ідеологіями) для продуктивного засвоєння цих ідей та їх плекання. Зрештою, внутрішньо зрощене на світоглядному рівні пробилось в історичну дійсність, демонструючи глибокий світоглядний розлом - цивілізаційний та рівневий. Показово, що сучасне українське інтелектуальне середовище це розуміє. Так, наприклад, у квітні 2014 р. на відкритому засіданні філософського клубу львівської бізнесової еліти “Україна - душа світу”, ініціатором якого виступив підприємець і громадський діяч Олег Мацех, говорили про глибинні духовні зміни, які відбуваються в Україні. Між іншим культурною та бізнес-елітою висловлювались думки й про те, що український народ - одна з “клавіатур для Господа Бога”, на якій Він щойно зіграв яскраву мелодію (Мирослав Маринович), “фактично революція в Україні відбулася на базових християнських цінностях, а відтак ми показали постмодерній Європі, що ці цінності ще існують і, головне, вони потрібні” (Олексій Скрипник). Ці та інші міркування є симетричними нашим висновкам стосовно ролі релігії у події Майдану. Вони спонукають говорити про релігійні засади Української Революції Гідності, що суперечить песимістичним твердженням про обмеженість впливу релігії на сучасний світ.

Водночас і відслідковувані нами трансформації релігійної функціональності стали підтвердженням парадигмальної зміни розуміння таких серед видатних світових релігієзнавців. Виразно окреслений перехід від концепції секуляризму до концепції диверсифікації, презентований професором А. Баркер, яка у своєму виступі “Diversification amongst New Religious Movements” (Каунас, Литва, 2014) чи не вперше публічно звернула увагу на те, що для того, щоб лишатися незмінною, певна релігійна традиція має змінюватися. Так, події на Майдані, з одного боку, об'єднали церкви, а з іншого - привели до диверсифікації в релігійному середовищі, до урізноманітнення поки ще не на інституційному, а світоглядному і богословському рівні. Зокрема, православні та деякі протестанти виявилися неоднорідними у своєму баченні та оцінці Майдану, розуміння місця й ролі Церкви в суспільстві. Тож новий тренд у світовому релігієзнавстві (не теорія секуляризації чи десекуляризації, а теорія диверсифікації, яку обстоюють відомі релігієзнавці) виявився перспективним, запитаним самою дійсністю.

Слід сказати, що якщо раніше церкви України намагались функціонально утвердитися в системі державно-церковних відносин, то під час Майдану стало зрозумілим, що в сучасному світі найефективнішим є орієнтування на взаємодію їх із громадянським суспільством. Водночас зазначимо, Український Майдан зими 2013-2014 рр. розгортався на тлі прихованих геополітичних процесів. Геополітична природа Революції Гідності та суспільної кризи, що спричинила до Майдану, очевидно проявилась з кінця лютого 2014 р., що було засвідчено окупацією Криму Росією та експортуванням у східні області України цією сусідньою державою тероризму й підбурювання сепаратизму. Ілюстрація та аналіз ролі та місця церков та релігії в цих процесах не була метою нашої книги. Однак і в обсязі зібраних нами матеріалів можна відслідкувати, що:

1) Ті церкви, що вважають себе українськими за місцем історичного заснування та/чи місійного покликання, долучаються до виховання здорового патріотизму, і в областях їх значного поширення (західна та центральна Україна) наявна більша питома вага свідомих громадян України та відсутні сепаратистсько-екстремістські тенденції. Саме такі церкви та конфесійні спільноти, що поділяють цю настанову, піддалися в наступному гонінням в окупованому Росією Криму (УГКЦ, УПЦ КП, ДУМК).

2) Ті церкви, що сьогодні здебільшого орієнтуються не на взаємодію із громадянським суспільством, а на якесь провідне місце в державно-церковних відносинах, втрачають ознаки духовно-релігійної організації й перетворюються в наглядово-ідеологічний апарат, що обслуговує певну владну систему. Такою є функція Російської Православної Церкви. Саме тому УПЦ МП сьогодні опинилась у дуже складному становищі, бо ж їй доводиться вибирати свою ідентичність, балансуючи між ототожненням із прислужницею ідеологічної системи агресора чи суто обрядопродукуючою інституцією.

3) Ряд релігійних організацій та конфесій (зокрема, адвентисти і свідки Єгови), спираючись на власні богословські положення, намагались послідовно демонструвати свою непричетність до події Майдану, що зрештою створило відчуття їхньої вилученості з суспільної дійсності, свідомого дистанціювання від неї, та зрештою - зменшило їх шанси впливати на формування Майбутнього, що започатковувалось (нагадаємо у зв'язку з цим також і про те, що потурання або й непротивлення злу за певних обставин є злочином перед добром).

4) Релігія глибоко пов'язана з геополітикою особливо в справі сприяння прогресивним чи регресивним тенденціям суспільного розвитку та історичного поступу. Так, релігійні ідеї здатні інспірувати суспільно-історичний прогрес, а їхні принагідні інтерпретації - обґрунтувати необхідність консервування якоїсь застарілої форми чи потребу регресивного відступу. Такі різні наслідки залежать від того, кому служать провідники релігійних ідей - Богу (а відтак і людині як творінню Божому, гідному задуму Творця), чи земним тимчасовим силам та владам; сповідують духовні цінності чи матеріально-мирські зиски.

Події на Майдані призвели до сподіваних та несподіваних наслідків. До тих наслідків, на які можна було сподіватися, належать:

1) започаткування зміни державно-суспільного устрою;

2) збільшення питомої ваги свідомих громадян;

3) посилення інтегративних процесів в українському суспільстві;

4) зростання авторитету церков як духовних інституцій, авторитетних виразників моральних стандартів й дієвих представників громадянського суспільства;

5) поширення толерантності, віротерпимості та поваги до тих, хто сповідує вищі духовні цінності. До несподіваних ми зарахуємо: 1. військову інтервенцію сусідньої «єдиновірної» (православної) держави в Україну при мовчазній санкції РПЦ; 2. руйнування тривало продукованого стереотипу “братськості” за єдиновір'ям. Справжніми братами українським греко-католикам та православним Київського Патріархату в Криму виявились мусульмани, які навіть пропонували мечеті для богослужінь тим християнам, у яких позабирали храми. Натомість і для мусульман їхня конфесійна тотожність виявилась каналом геополітичної інспірації - одні мусульманські центри очевидно підтримали цілісність та незалежність України, інші - витримували статус нейтралітету, ще інші - під демонстративним нейтралітетом виношували прихильність певним, головно - російським політичним програмам; 3. принципова поляризація світоглядних орієнтацій української спільнотності, в т.ч. і релігійного середовища.

Це продемонструвало, що складні внутрішньоконфесійні (зокрема, скажімо, між різними православними церквами та й всередині однієї Православної Церкви - РПЦ) проблеми часто мають геополітичне чи світсько-політичне походження і жодним чином не пов'язані із віросповідними суперечностями. Бо ж яким іншим способом можна пояснити позицію РПЦ щодо всієї світової православної спільноти? Внаслідок цього УПЦ МП опинилась перед серйозним історично-суспільним викликом. Внутрішньоцерковна криза тут безпосередньо пов'язана із присутністю прихильників різних геополітичних прагнень: відповідь: “ми поза земною політикою” виявляється некоректною, якщо очевидно, що ця церква може бути знаряддям в руках “єдиновірних братів”-окупантів через свою підпорядкованість їхньому наглядово-ідеологічному апарату, яким є сама РПЦ. Крім того, під час сепаратистського тероризму, який найгостріше проявився у східних областях

України, зокрема у Донецькій та Луганській областях, де УПЦ МП є домінуючою, священики цієї церкви часто демонстрували послідовність у своїй належності не християнським цінностям, а політичним ідеологіям: їхні релігійні центри були місцем тимчасового прихистку для проросійських бойовиків, їхні вірні із православними іконками ставали живим щитом для антидержавних воєнізованих угрупувань тощо. Яскравим підтвердженням їхнього служіння саме імперській ідеології сусідньої держави, яка обґрунтовує військово-терористичну експансію зокрема й ідеологемою з релігійним забарвленням (“духовна єдність Русского міра”), є радісна відповідь священика УПЦ МП журналістам у захопленому сепаратистами Слов'янську 30 квітня 2014 р.: настрій піднесений, бо тут скоро буде Росія, а ми є Російською Православною церквою. Очевидно, що не в усіх священнослужителів УПЦ МП політична ідентичність переважає релігійну. Але викрита буттєвими обставинами проблема плутанини тотожностей та зміщення їхніх пріоритетів у бік земних інтересів засвідчує необхідність переосмислення напрямів релігійної функціональності у сучасному світі.

Стосовно ж церков в Україні, то зрозуміло, що перед ними сьогодні стоїть складне завдання - по-новому інтегруватися в оновлене суспільне середовище, що забезпечить їм підтримку своїх вірних, повагу - інших, розуміння з боку представників громадянського суспільства як в Україні, так і за її межами. Цей шлях українських церков багато в чому буде показовим для міжнародної спільноти. Та проблему Церкви й геополітики в Україні ми плануємо висвітлити у нашій наступній книзі.

Вибірки із книги «Церква і Майдан: хроніка подій та експертна оцінка». (К.,2014).

Размещено на Allbest.ru