Релігійні уявлення західноєвропейських авторів XV століття про Північну Русь

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕЛІГІЙНІ УЯВЛЕННЯ ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ АВТОРІВ XV СТОЛІТТЯ ПРО ПІВНІЧНУ РУСЬ

Лущай Ю.В.

Постановка проблеми. Залучення інформації про релігійні уявлення західноєвропейських авторів про Північну Русь допомагає у розкритті картини, як розвитку північно-руського регіону, так й в осмисленні поглядів іноземців на релігійне життя північно-руського населення.

Аналіз актуальних досліджень. Релігійна тема по історії давньоруського населення пізньо-середньовічного періоду привертала увагу дослідників. Вони зосереджувались на певній інформації, але не було комплексного аналізу відомостей. Цієї теми торкались загально або зосереджуючись на конкретному джерелі у своїх роботах Б. Я. Рамм, І. Ю. Максимова, О. В. Кузьміна, О. Ф. Кудрявцев та інші [29; 17; 10; 9]. Також деякі данні вже розглядались самим автором [14; 15]. Головними західноєвропейськими джерелами виступають три подорожні записки та одна хроніка. Для роз'яснення деяких місць використовуються давньоруські джерела.

Метою статті є аналіз інформації західноєвропейських джерел XV століття щодо релігійних уявлень їх авторів про Північну Русь.

Виклад основного матеріалу. З XV ст. починається новий виток інтересу західноєвропейських мандрівників і хроністів до Північної Русі. Тим не менш, інформації щодо релігійного життя північноруського населення було ними залишено не так багато. Але й ця інформація представляється цікавою та потребує розгляду. Фламандський мандрівник і лицар Жильбер де Ланноа (1386-1462) відзначає у своєму щоденнику (під 1413 р.), що жителі Русі мають «християнську релігію за своїм обрядом, такого ж як і у греків». Також у нього згадується про існування у новгородського населення єпископа, який керував цим містом разом з посадниками і тисяцькими, і соборної церкви св. Софії, яка була єпископською резиденцією [45, р. 19].

Під єпископом потрібно розуміти митрополита Новгородського і Псковського, яким на той час був Іоанн III (1388-1414). Мандрівник особисто знав митрополита, тому що був у його гостях і за весь час проживання у Новгороді кожен день від нього отримував їжу і питво [14, с. 112].

Венеціанський мандрівник і дипломат Йосафат Барбаро (1413-1494) у «Подорожі у Тану» повідомляє деякі важливі дані, хоч і коротко, про релігійну ситуацію у Новгороді. Однак спочатку, де описуються південні межі Русі і, у тому числі, Рязань, мова йде про те, що все населення було християнами грецького обряду [2, с. 157]. Що стосується вже Північної частини Русі, наводиться інформація про наявність серед жителів Новгорода багатьох єретиків. Як описує Й. Барбаро, населення цього міста потроху переходило у католицтво. Також їм відзначалось, що одні були віруючими, а інші ні. Коли саме це відбувалося, у нього не йдеться. Також не наводяться і причини переходу у католицтво. Однак Й. Барбаро знав про підкорення московським князем Іваном III у 1478 р. Новгорода [2, с. 159]. Як писав Я. Длугош під 1479 р.: «наповнювало сумом той факт, що новгородчина, як найбільша і найбагатша серед російських земель, дісталася московському князю» [42, б. 457]. Далі можна порівняти дані Й. Барбаро з наявною інформацією у давньоруських джерелах.

Згідно Псковського третього літопису, 8 листопада 1470 р. князем Новгорода став Михайло Олелькович (правнук литовського князя Ольгерда Гедиміновича) [26, с. 172]. Хроністи Ян Длугош і Мацей Стрийковський його називають намісником (у Я. Длугоша «praefectus regius» - королівський намісник) [38, р. 263; 44, б. 272]. До Михайла Олельковича деякі литовські князі вже отримували у годування від новгородців якусь частину Новгородської землі (Ладогу, Орішок, Карельську землю та інші території), а також як і він ставали намісниками [32; 43]. Однією з версій такого запрошення була загроза війни з німцями, так як у 1470 р. була блокада Ганзою Новгорода у торговому відношенні [10, с. 328]. Блокада завершилася у 1472 р. підписанням мирного договору [31, с. 112]. Однак не можна також скидати з рахунків бажання новгородської верхівки стати незалежними від Московського князя (далі буде про це). 15 березня 1471 р. Михайло покинув місто (що сталося до укладення договору між польським правителем і новгородським боярством), після того як дізнався про смерть брата Семена, київського князя [26, с. 175].

У свиті князя Михайла Олельковича був Схарія і разом з князем з Києва він приїхав до Новгорода для торгових справ. На думку Йосипа Волоцького, саме Схарія і був тією людиною, яка заснувала у Новгороді так звану «єресь жидівства» [24, с. 23]. Деякий час ця єресь жила і вільно поширювалася, поки у 1487 р. не розпочалася боротьба новгородського і псковського архієпископа Геннадія (1484-1504) з цим релігійним напрямком [4, с. 81-85]. Можна припустити, що саме про це пише Й. Барбаро, коли повідомляє про популярність єретицтва у новгородців. До руху жидівства існувала єресь стригольників, але воно на той час вже не було активним. Остання третина XIV - перша чверть XV ст. вважається часом для цього руху [1, с. 93; 19, с. 107]. Хоча існує думка, що деякі рецидиви були і в кінці XV ст. [18, с. 323] Швидше за все, інформацію про справи у Новгороді Й. Барбаро отримав не пізніше 1487 р.

Відомості Й. Барбаро про поступовий перехід новгородців у католицтво відображають відзвуки реальних подій. Згідно з деякими літописами, спочатку 70-х рр. серед боярства Новгорода були сильні позиції Марфи Борецької та її дітей, які були прихильниками польського правителя [21, с. 284; 23, с. 159]. Борецька більше відома як Марфа Посадниця, вдова посадника Іса- ака Андрійовича Борецького [36, с. 60]. За твердженням Н. Л. Пушкарьової, вона придбала політичну вагу завдяки своєму багатству [27, с. 53]. Промосковський літописець намагався очорнити М. Борецьку, чому й приписав їй прагнення вийти заміж за кого-небудь з литовських князів (наприклад, Михайла Олельковича) [20, с. 185]. Деякі історики ставилися до цієї звістки з довірою [6, с. 19; 16, с. 141]. Однак М. І. Костомаров скептично ставився до факту заміжжя, вважаючи неможливим шлюб жінки у поважному віці [8, с. 154-155]. О. Є. Пресняков вважав це чутками [25, с. 432], а Р. Г. Скринніков наклепом [33, с. 185]. Більш докладно події 1471 р. розглянуто у роботах Я. С. Лур'є [11; 12; 13].

Згідно з угодою, укладеною польським королем і литовським князем Казимиром IV з новгородською верхівкою у березні- травні 1471 р. (приймаємо датування В. Л. Яніна [36, с. 187-188]), король повинен був «боронити Велики Новгородъ» від Московського князя і його рідні [3, с. 130].

В релігійному плані там говорилося: «А у насъ тебі, честны Король, вЪры Гречскіе православне нашей не отримати; а гді будетъ намъ Великому Новугороду любо въ своемъ православномъ хрестьянстві, ту мы владыку поставимъ по своей воли; а Римскихъ церквей тебЪ, честны Король, въ Великомъ Новігороді не ставити, ни по пригородомъ Новогородцкимъ, ни по всей земли Новогородцкой» [3, с. 132]. Тобто, питання про обов'язковий перехід у католицтво, коли велися переговори з королем, не ставилося. Навпаки, було відстоювання продовження існування у Новгороді православ'я. Однак не можна виключати того, що деякі жителі міста, які симпатизували королю, могли стати католиками. Тому звістка Й. Барбаро про поступовий перехід населення у католицтво могло бути вірним. Тільки масштаби, швидше за все, незначні.

22 березня 1471 р. архієпископу новгородському і псковському Феофілу була послана грамота від митрополита московського Філіпа. Він у ньому намагався переконати Феофіла не відходити від московського князя [30, стб. 721-732]. Зокрема, дорікаючи, що ті прагнули до заколоту і розколу православної церкви: «оставя православне и великую старину да приступити къ Латыномъ» [30, стб. 726]. Літописець Московського літописного зводу писав про два напрями у Новгороді - одні стояли на польсько-литовській позиції, інші на промосковській. Відповідно до цього джерела, новгородці відступали нібито від християнства до латинства [21, с. 284286]. У реальності ж ніякого відходу не було. Швидше можна було бачити протягом останньої третини XV - початку XVI ст. деяку популярність єврейства у Новгороді (так звана «єресь жидівства») [28].

Ще один венеціанський мандрівник повідомляє деякі відомості. У «Подорожі до Персії» Амброджо Контаріні (14291499) є кілька згадок релігійного характеру. Коли він був у Москві, то зустрів в тому місті майстра Аристотеля (Фіораванті) з Болоньї, який будував церкву на площі [2, с. 227]. У Московському літописному зводі відзначається, що болонській майстер під 1475 р. у Москві почав будівництво двох церков (побудував тільки Успенський собор у московському Кремлі, про який і згадує А. Контаріні). Потім у 1478 р. ремонтував міст через річку Волхов [21, с. 303, 317, 323-324]. Також А. Контаріні пише, що у жителів Москви «є свій папа, як глава церкви їх спрямування, нашого ж вони не визнають і вважають, що ми зовсім загиблі люди» [2, с. 228]. На думку О. Ф. Кудрявцева, цим текстом мандрівник показував, що у московському православ'ї народжувалось усвідомлення про свою високу рятівну місію [9, с. 161]. Московським митрополитом тоді був Геронтій (1473-1489) [21, с. 301; 22, с. 500], якого і називає італійський мандрівник західним терміном «папа». У першому випадку церква згадана, бо будував її тоді італієць. У другому випадку швидше зронена кимось фраза, без уточнення. А. Контаріні не особливо цікавився релігійною темою, і тому він не заглиблювався у неї, коли збирав інформацію під час відвідування Північної Русі. І тому не ясно його ставлення до християн грецького напрямку на Русі.

Польський хроніст Ян Длугош (14151480) у своїх «Хроніках славного королівства Польщі» більше уваги приділяв тим територіям Русі, на які претендувала Польща. Релігійних питань стосовно Русі і її населення хроніст майже не торкався. Фактично їм відбувалося ігнорування цієї теми, у тому числі питань церковної унії [34, с. 20; 17, с. 42]. Пізньосередньовічна інформація про Північну Русь у хроніці міститься у 10-12 книгах, починаючи з 1406 і до 1479 р. [7, с. 31-34]. Я. Длугош під 1309 р. повідомляє про посольство від Римського папи Климента V до невідомого короля русів (передбачається, що це галицько-волинський князь Юрій Львович [35, с. 61; 5, с. 74]). Головною метою посольства була спроба умовити правителя відмовитися від схизми, але грецька віра була йому миліша, ніж «чиста віра католицька» [39, б. 69]. Польській хроніст русів називав схизматиками [41, б. 414]. В одному місці під 1431 р. говориться, що король Владислав давав своєму родичу Федору Любартовичу місто Володимир з його округою (мабуть Володимир-Волинський), але той був схизматиком руського обряду [37, р. 27; 40, б. 34]. Судячи по даним А. Контаріні, таке сприйнята хроністом деяких історичних діячів показує реальні справи розвитку православ'я на всьому просторі Русі як особливого релігійного напрямку християнства.

Висновки та перспективи подальших досліджень. У статті було розглянуто чотири західноєвропейські джерела XV століття - три подорожних записки від Жильбера де Ланноа, Йосафата Барбаро і Амброджо Контаріні, та одна хроніка Яна Длугоша. Інші західноєвропейські джерела цього періоду не торкаються релігійної тематики. Всі розглянуті автори детально не висвітлюють цю тематику, тим не менш, подають дещо цікаві відомості. Ж. Ланноа доповідає про стан управління Новгородом, коли одним з керівників міста був єпископ. Як було в статті показано, Й. Барбаро в декількох рядках передає дані про релігійне життя Новгорода, що дещо підтверджується давньоруськими джерелами. Він коротко висвітлює проблему існування єретиків (тобто жидівствующих) та переходу у католицтво (яке було можливим). А. Контаріні оставив записи про ставлення північноруського населення до католицтва та існування у них свого голови релігійної установи на кшталт Римського папи. До цього можна також додати відомості Я. Длугоша, що інформує про існування особливої церкви у русів.

західноєвропейський релігійний північний русь

Література