Естетичне споглядання в "Гоміліях на Шестидення" Василія Великого

Чорноморець Є. М.,

викладач філософії

Україна, Київ

Естетичні вчення мислителів візантійської патристики - тема, малодосліджена не лише у вітчизняній, а і у світовій історико-естетичній науці. Зокрема, існує багато досліджень теологічних та аскетичних поглядів Василія Великого (Г. Флоровський, І. Меєндорф, В. Кривошеїн, П. Б. Михайлов, Е. Аман де Мендьєта, І. Рудберг, Б. Бобринський та ін.), їх теоретичних джерел та впливу на подальшу традицію. У той же час естетичні погляди даного мислителя потребують окремої уваги.

«Гомілії на Шестидення» - цикл проповідей святителя Василія Великого, прочитаних наприкінці життя (приблизно у 378 р.) та присвячених витлумаченню першої глави книги Буття, де описане створення світу. Цей коментар є прекрасним прикладом використання освіченості, з одного боку, для змістовного викладу християнського віровчення у полеміці з античною філософською думкою, підкреслення новизни християнського світогляду [5, с. 155], з іншого - для проповіді і надихання слухачів до прославлення Бога [7, c. 245]. Слід відзначити, що тема бесід - коментування біблійної оповіді про створення світу, а власне змістом бесід є опис розумної краси створеного світу. Саме тому цей твір заслуговує окремого вивчення з точки зору естетики. Відомий дослідник візантійської естетики В. Бичков аналізував особливості символічної екзегези Василія Великого у «Гоміліях» [1, с. 10-17].

Мета нашої статті полягає у аналізі описаного Василієм Великим у «Гоміліях» процесу споглядання краси, або естетичного споглядання створеного світу.

Найочевиднішим є споглядання чуттєвої краси світу у його зовнішніх формах. Василій Великий наводить прекрасний опис чуттєвої краси світу: «Приємним є видовище - море сріблясте, коли панує на ньому постійна тиша; приємним також, коли гребінь його, хвильований тихими вітрами, постає глядачам у пурпуровому або лазурному кольорі; коли воно не ударяє сильно у суходіл, а немов би приникає до нього у мирних обіймах...» [2, с. 138]. Власне, не тільки море, а і інші природні явища та істоти описуються ним за допомогою багатої лексики та різних художніх засобів (епітетів, образів, порівнянь) задля створення загальної художньої картини.

Споглядання краси чуттєвого світу у його цілісності та завершеності є наступним аспектом естетичного споглядання, якому Василій Великий приділяє більшу увагу. У поступеневому (певними етапами, які Василій Великий не ототожнює з астрономічними днями) створенні світу святитель звертає увагу на взаємозв'язок частини і цілого: світ є прекрасним як на кожному етапі його створення, так і в цілому, після завершення процесу творення. Бог оцінює кожен етап створення світу як «добрий» (Буття 1:10, 12, 18, 21, 25), але про загалом цілий світ висловлюється як про «вельми добрий» (Буття 1:31).

Василій Великий пояснює красу проміжних щаблів створення світу як художнього витвору за допомогою поняття цілі: Бог, який наперед утримував «ціль створюваного, схвалював створене частинами, співвідносячи із власними художніми законами, оскільки воно слугувало для досягнення кінця. ... художник і до закінчення знає красу кожної частини і хвалить її окремо, спрямовуючи думку на кінець» [2, с. 123].

Поява кожного нового виду сущого описується святителем як «прикрашання»: коли з'являються рослини, земля «немов би скинувши із себе печальний та смутний одяг, вбирається у світлу ризу, веселиться власним вбранням» [2, с. 245]; коли землю заселили тварини, вона «отримала властиву їй прикрасу» [2, с. 215], «після створення світил наповнюються і води тваринами, щоб і ця область була прикрашеною» [2, с. 197]. Процес поетапного створення-«прикрашання» світу розглядається святителем як поступове збагачення через ускладнення та збільшення різноманітності, і таким чином - зведення до довершеності. Слід відзначити дану принципову рису патриотично! естетики - надання позитивної оцінки світу у його складності та множинності порівняно із класичними античними уявленнями, і навіть неоплатонічними, про онтологічну меншовартість мінливого та складного порівняно з єдиним та простим [5, с. 317-319].

Однією із причин цього є укорінений у біблійній традиції персоналізм як суттєва риса патріотичної онтології. Особистісне ставлення самого Бога-творця до створюваного світу як до прекрасного і виправдовує світ перед розумом, який шукає досконалості у ідеї єдності від витоків античної філософської думки.

Василій Великий розглядає світ в цілому як прекрасний у взаємозв'язку частин; а кожна частина світу, відповідно, розглядається як прекрасна у взаємозв'язку власних частин та у зв'язку із цілим: «у Святому Письмі краса визначається щодо світоустрою загалом» [2, с. 138]. Те ж саме море, яке постає прекрасним для чуттєвих очей у власних формах, кольорі, русі, постає ще прекраснішим при роздумах про його значення для всієї землі як природного цілого та для людей. Василій Великий описує відомі йому природні явища, пов'язані із морем (випаровування води, підземні води, дощі), та способи використання людиною моря, завершуючи власний роздум визнанням неможливості «у всіх подробицях розглянути красу моря» [2, с. 141]. Очевидно, що таке споглядання краси певного явища як його включеності у загальний світоустрій, загальну гармонію, як багатоманіття зв'язків із іншими істотами та явищами є вже не суто чуттєвим, а розумовим спогляданням-роздумом. Для даного розумового споглядання, яке спирається на безпосереднє чуттєве споглядання та саме у чуттєвому світі вбачає розумоосяжне, важливими є поняття цілі, порядку, закону.

При створенні світу, за Василієм Великим, Боже слово-благословення («і сказав Бог: «Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить...»» (Бут.1:11), «і сказав Бог: «Нехай вода вироїть дрібні істоти, душу живу, і птаство...»» (Бут. 1:20) і ін. (Бут. 1:14, 22, 24)) стає не просто творчим актом появи нового, а законом для подальшого існування світу, його постійного відтворення: «Тодішнє слово і перше повеління зробились немов би природним певним законом та залишились у землі і на наступні часи, надаючи їй силу народжувати і приносити плоди» [2, с. 142], «де б не була вода... вона не залишається бездієвою та бере участь у розмноженні створінь. ... тому що повелінням Божим надана воді здатність живородити» [2, с. 197]. Описуючи цілеспрямовані дії нерозумних живих істот, святитель стверджує: у створених істот «немає свого розуму, але є природний закон, міцно у них заснований, він вказує, що їм робити» [2, с. 207]. Підпорядкованість усього у світі законам є для візантійської богословсько-естетичної думки і свідченням про створеність світу, і ознакою його краси.

Поняття цілі є важливим не тільки для опису художнього процесу створення світу. Воно має і загальне естетичне значення для онтології створеного світу. Ціль - це очікуваний, заданий кінець руху та діяльності; вона задає напрям розвитку кожної істоти і всього світу в цілому до стану довершеності, а, отже, досконалості. Прекрасним є те, що «спрямоване до благого кінця» [2, с. 123]. Поняття цілі, у тому числі в естетичному аспекті, було надалі глибоко продумане Максимом Сповідником [5, с. 318-327]. «При походженні рослин першою є поява паростку, потім, коли паросток трохи виросте, з'являється зелень, а потім, збільшуючись, він стає травою, при поступовому розвитку рослини та наближенні її до довершеності», тобто дозрівання насіння [2, с. 142]. «І земля, виконуючи закони Творця, почавши із паростка... пройшла усі види зростання і довела рослини до довершеності» [2, с. 152]. естетичний біблійний візантійський святитель

Викладаючи сучасне йому фізичне вчення про чотири стихії (вода, вогонь, земля, повітря), із яких складається весь світ, Василій Великий і йому надає естетичного забарвлення. Кожна стихія має власні якості, які і відрізняють її від інших, і дозволяють поєднуватись із ними: кожна стихія «має належну їй та виключну властивість, за якою відрізняється від інших стихій і сама у собі пізнається, яка вона. ... І таким чином складається коло і стрункий хор, із причини взаємного суголосся і відповідності усіх стихій» [2, с. 137]. Розглядаючи багатий і невичерпний у своєму різноманітті світ морських тварин, святитель стверджує, що «і у них є мудрий та благовлаштований порядок» [2, с. 205]. Увесь світ у його довершеності описується як живе ціле: «Цілий світ, складений із різнорідних частин, пов'язав Він [Бог] якимось нерозривним союзом любові в єдине спілкування та одну гармонію; так що частини, за власним положенням досить віддалені одна від одної, здаються поєднаними через симпатію» [2, с. 82].

Наступним аспектом естетичного споглядання (після чуттєвого споглядання зовнішніх прекрасних форм світу та розумового споглядання прекрасної єдності, упорядкованості світу, взаємоузгодженості його частин та краси кожної частини у її власній законоузгодженості та її зв'язку із цілим світоустроєм) є споглядання Бога у світі як розумного Художника-Творця та Промислителя.

Василій Великий неодноразово говорить про всюдиприсутність Бога, який у всьому світі, навіть «і у малій тварині вклав ясні сліди Своєї великої премудрості» [2, с. 209]. Відповідно, людина має можливість і навіть необхідність пошуку і споглядання його присутності «у найменшій часточці світу» [2, с. 76]: у людини є дар розуміння, «щоб і із найменшого створіння пізнавати мудрість Художника», «і із великих створінь отримати ще більші поняття про Творця» [2, с. 196]. Споглядання Творця у створеному світі є його спогляданням, по-перше, як художника, який створює світ прекрасним, «за законами мистецтва» [2, с. 123], по-друге, як премудрого художника, зважаючи на всю різноманітність фізичних та біологічних закономірностей природи, розумних інстинктів у тварин (осмислених та описаних Василієм Великим на рівні природничих знань епохи) - усього «різноманіття премудрості, явленого у створіннях» [2, с. 236]. По-третє, особливу увагу звертає святитель на промислительну присутність Бога у світі, «піклування» Бога про створений світ: «піклування Творця нашого простягнулось на все» [2, с. 245], «Бог нічого не залишив поза промислом та піклуванням: за усім слідкує це Незасинаюче Око, усьому воно властиве» [2, с. 210]. Промисел Бога у природі Василій Великий вбачає не тільки у розумній влаштованості світу, де все невичерпне різноманіття явищ та створінь приведено у єдність та гармонію, де кожна істота має власний закон розвитку та дії, а і у кінцевій меті існування світу - «спасіння кожного створіння» [2, с. 210]. У чому полягає це спасіння, Василій Великий у даних бесідах не пояснює, але вказує на його наявність, здійсненність у майбутньому.

Як ми бачимо, Василій Великий акцентує увагу на спогляданні Бога як розумної та творчої причини світу. Діонісій Ареопагіт згодом, використовуючи неоплатонічну термінологію, осмислить ієрархійно структу- ровану красу світу у його різнорівневій причетності то божественних енергій як джерела буття та краси [6].

Окремо Василій Великий торкається питання, за яких умов читач Святого Письма та слухач бесід святителя може зрозуміти, про яке споглядання йде мова та долучитись до нього у власному досвіді. Перший раз - на самому початку бесід. «Який слух буде гідним величі оповіді? Із яким приготуванням приступати душі до слухання таких предметів? Вона повинна бути чистою від плотської пристрасності, не затьмареною житейськими піклуваннями, трудолюбною, шукаючою, уважною до всього, із чого тільки можна отримати поняття про Бога, гідне Бога» [2, с. 53]. Дані настанови є загальними умовами Богопізнання: очищення почуттів (від пристрасності) та розуму (від зверненості на чуттєві предмети, необхідні для земного існування), спрямованість розуму та усіх душевних сил на пошук істини (працелюбність, уважність, наполегливість). Саме відсторонення усіх душевних сил людини від власної егоїстичної зацікавленості стає умовою естетичного споглядання, особливо у другому і третьому аспектах - інтелектуального споглядання краси світу у його розумній влаштованості та благодатного споглядання Бога як основи розумної світової краси. Тому у шостій бесіді уважне слухання та проникнення у смисл проповіді Василій Великий називає «подвигом» [2, с. 166], оскільки воно потребує не тільки безпосередньої уваги, а і попередньої підготовки. Окрім названих загальних моральних умов осягнення смислу проповіді святитель тепер ще говорить про необхідність підготування розуму, наявність навички до розумового споглядання як особливого типу діяльності [2, с. 167]: «Тому, хто цінує великі та надприродні видовища, дослухається до істинної вищої та невимовної мудрості... потрібно мати у собі певне устремління до споглядання... Отже, якщо ти коли-небудь, серед ясної ночі дивлячись на невимовну красу зірок, складав собі поняття про Художника, Який прикрасив небо цими квітами, і чому у видимому світі більше необхідного, ніж приємного; і знову, якщо удень тверезим розумом вивчав ти дивні чудеса, то ти прийшов сюди готовим слухачем» [2, с. 167]. Тому власних слухачів Василій Великий називає «сподвижниками» як учасників однакової споглядальної діяльності [2, с. 166]. Згодом Максим Сповідник закцентує особливу увагу на спотворений характер як чуттєвого, так і розумового споглядання світу при відсутності подвижництва, тобто при пристрасному, егоїстично-спрямованому відношенні до світу [напр., З, с. 249; 4, с. 90].

Ми бачимо, що Василій Великий звертає увагу на можливість досягнення єдності усіх трьох аспектів естетичного споглядання у єдиному акті (через поступову аскетичну працю та навик у спогляданні). Саме через чуттєве бачення зовнішньої краси світу, зачудування нею людина замислюється над її розумною основою, і від розумового споглядання гармонійної взаємопов'язаності частин (явищ, істот) світу вивищується до споглядання Божої присутності у світі. Василій Великий свідомий, що можливим і часто реальним є просте чуттєве споглядання видимої краси природи, але довершеним є саме таке (у єдності трьох аспектів) естетичне споглядання. Він свідомо робить метою власних бесід саме спонукання та заклик до пошуку та досягнення такого довершеного споглядання краси світу: «Я бажаю твердо укоріняти у тобі здивування створінням, щоб ти, де б ти не знаходився ... завжди відновлював у собі ясну згадку про Творця» [2, с. 145]. Таке здивування має привести до прославлення Бога: «Ось перед тобою небо прикрашене, одягнена у вбрання земля, море, повнощедре властивими йому породженнями, повітря, сповнене літаючими у ньому птахами! Все, що Божим повелінням приведене із небуття у буття... обміркувавши у своєму розумі і у всьому дослідивши премудрість Божу, не припиняй ніколи дивуватися та у всякому створінні славити Творця!» [2, с. 231].

У довершеному естетичному спогляданні беруть участь і почуття, і розум, більше того, вони досягають гармонійної єдності. Пізнавальний характер естетичного споглядання та, відповідного, естетичний характер пізнавальної діяльності дуже яскраво виражені в творах Діонісія Ареопагіта [1; 6], і взагалі є характерною рисою візантійської патриотично! думки, а аналіз гармонійної єдності почуттів та розуму у спогляданні розумної краси світу та присутності Бога у ньому був здійснений у житті та творах візантійських аскетів.

Василій Великий задля досягнення поставленої мети (викликання здивування, спонукання до прославлення) користується у бесідах різними риторичними та художніми прийомами. Ми зупинимо увагу лише на одному порівнянні, яке риторично повторюється у різних варіаціях на початку або у кінці майже усіх бесід - порівнянні бесід із словесною трапезою.

Очевидно, таке порівняння укорінене у Святому Письмі, зокрема воно пов'язане із образами із приказок Соломона та зі словами Ісуса Христа: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним Словом Божим!» (Лк.4:4), які натякають на вчення про людину як «словесну» істоту (не просто чуттєву, а розумну, здатну до сприйняття Божого Слова). Святе Письмо як Слово Боже розглядалось як богодухновенне, Василій Великий постійно його називає «словесами Духа» [2, с. 240-241 та ін.], «вченням Духа» [2, с. 101 та ін.]. Святитель говорить про особливу «витонченість» Святого Письма, «оскільки воно природнім чином подобається, є привабливим та бажаним для кожного серця, яке віддає перевагу істинному, а не вірогідному» [2, с. 100]. Він цитує псалом, у якому дуже виразно зображується «медосолодкість» істини [2, с. 100]: «Яке то солодке слово Твоє для мого піднебіння, солодше від меду воно моїм устам!» (Пс.118:103). Відповідно, власні бесіди Василій Великий будує не як сухе доведення, а як художнє зображення, яке має бути приємним, «солодким» для сприйняття, привабливим, бажаним. Він називає власні бесіди «препитанием» (рос.) [2, с. 100], «словесною трапезою» [2, с. 239], «бенкетом слова» [2, с. 124], «частуванням» [2, с. 238] через їх зверненість до розуму слухачів, який треба зацікавити, оживити, наситити певним знанням, певним смислом, який є неочевидним при читанні книги Буття та при безпосередньому чуттєвому спогляданні світу. У той же час він описує власні проповіді словами «насолода» [2, с. 239], «солодкість повчання» [2, с. 237], «розвеселення» [2, с. 238], звертаючи увагу не тільки на красу використовуваних художніх образів, а і на умоосяжну красу світу, про яку іде мова. Святитель співставляє чуттєві насолоди своїх слухачів із «розумовими» насолодами, намагаючись привести до розуміння можливості і навіть відчуття справжньої «розумної» насолоди, насолоди розуму (а не тільки почуттів) при спогляданні світу у світлі осмислення Святого Письма: «...послугуємось тілесним постом для звеселення душ. Часто слугував ти плоті, достачаючи їй насолоду: тепер побудь у слугуванні душі. ... Якщо ти любиш багатство, ось тобі багатство духовне: «Присуди Господа - правда; вони справедливі всі разом, дорожчі вони понад золото і безліч щирого каміння [дорогоцінного]» (Пс.18:10-11). Якщо ти полюбляєш насолоди і розваги: ось тобі словеса Божі, які для людини, здорової духовним почуттям, «солодші за мед і за сік щільниковий (Пс.18:11)» [2, с. 237]. Закінчуючи дев'яту бесіду, святитель прикликає слухачів до збереження усього почутого в пам'яті та відтворення під час домашніх трапез задля насичення не тільки тіла, а і душі: «Ідіть же із радістю ... та замість дорогих припасів, замість багатоманітних приправ прикрасьте свої шляхетні трапези пригадуванням сказаного!... нехай звеселяється догматами істини благочестивий, нехай буде прославлений Господь!» [2, с. 259]. Для людини як розумно-чуттєвої істоти чуттєва насолода та радість мають бути не самодостатніми, а обмеженими та довершеними через «словесну», «розумну» насолоду.

Метою власних бесід Василій Великий вважає не тільки налаштування слухачів на прославлення Бога внаслідок філософського здивування та захоплення «розумною» красою світоустрою, а і «розпалювання ревнування» [2, с. 259] до благочестя та доброчинності. За святителем, у Св. Письмі Св. Дух «змовчав про безкорисне» [2, с. 240], «але влаштував так, щоб усе було написане для напуття та удосконалення душ наших» [2, с. 240-241]. Відповідної екзегетичної установки притримується і святитель (повчання задля вдосконалення).

Варто звернути увагу на нерозривність етичної діяльності та естетичного споглядання, властиву для середньовічної візантійської думки: для досягнення довершеного споглядання, яке є естетичним як за об'єктом (споглядання краси), так і за способом (єдність чуттєвої та розумової діяльності), необхідним є очищення почуттів та розуму від пристрасної прив'язаності до чуттєвого світу [2, с. 53], а споглядання краси світу у світлі Святого Письма, у світлі Божої присутності глибше відкриває людині її призначення та недовершеність, заохочує та надихає на подальші зусилля до самовиховання.

Сам пошук моральних прикладів у природі, моральне витлумачення природних явищ спирається на біблійну традицію. Деякі природні явища Василій Великий витлумачує як «негативні приклади». Так, ворожнеча та поїдання рибами риб є приводом для осуду пригноблення бідних [2, с. 202]; смерть бджоли, коли вона кусає, нагадує про новозавітну заповідь прощення кривдників [2, с. 224] та ін. Також святитель наводить численні описи поведінки тварин, які можуть слугувати людині позитивними прикладами для заохочення до надбання різних чеснот: працелюбність ластівки [2, с. 227], вірність горлиці [2, с. 229], терпіння єхидни [2, с. 210], піклування різних тварин та птахів про власне потомство та старих «батьків» [2, с. 230, 227] та інші спостереження, відповідно до природничих уявлень епохи.

Загалом ці спостереження покликані нагадати як про розумне влаштування створеного світу у всіх його найменших частинах [2, с. 76], так і про особливу природу людини порівняно з усім світом тварин. Тварини, за святителем, у власній осмисленій та цілеспрямованій діяльності (захоплюючі приклади якої він не стомлюється наводити) керуються «природним законом» [2, с. 207, 248 та ін.]. Людина як душевно-тілесна істота має «природні доброчинності» [2, с. 247], певний «природний закон» [2, с. 247], за яким вона може здійснювати вчинки, корисні для душі: «нам наданий природний закон, який вчить засвоювати собі те, що є благим, а відсторонювати від себе те, що є злим» [2, с. 209].

Крім того, від природи людина має розум, а через особливе Боже одкровення - писаний закон. Тому, за святителем, для людини особливо ганебно споглядати слідування природному закону створених істот, а самій не звершувати доброчинності: «Якщо нерозумні тварини здогадливі та вправні в піклуванні про власне спасіння, і якщо риба знає, що їй вибрати і чого уникати, що скажемо ми, відмічені розумом, настановлені законом, заохочені обітницями, навчені Духом, і при всьому цьому такі, що влаштовуємо власні справи нерозумніше, аніж риби?» [2, с. 208]. Тому часто певні природні явища святитель використовує як привід нагадати про наявність у людини, окрім тіла, розумної душі («людина - насадження небесне» [2, с. 242]), про необхідність опікуватись нею задля вічного життя, «думкою бути вище за земне» [2, с. 243]. Так, шовковий одяг має нагадати про шовкопряда, а останній - про майбутнє воскресіння [2, с. 236], всі тварини вміють себе лікувати, так і людина має піклуватись про власне спасіння [2, с. 244], тварини створюють запаси їжі на зиму - і людина має пам'ятати про власне небесне майбутнє і готуватись до нього [2, с. 246].

Отже, естетичне споглядання світу включає споглядання розумної краси та законоугодженості 1) самої по собі, 2) як вияву Божої премудрості та творчої сили та 3) з повчально-етичної точки зору. Василій Великий постійно здійснює усі три способи, і робить наголос на тому, що кожен має привчити себе до такого споглядання як особливої діяльності, як духовної справи, не лише важливої та корисної, а і приємної, «солодкої», захоплюючої для людини як розумної істоти.

Цікаво, що попри використання надзвичайно багатого природничо-наукового матеріалу, наявність різноманітних етичних настанов, догматичних та полемічно спрямованих тверджень, святитель чітко притримується основної мети бесід, яка співпадає із визначеною ним метою першої глави книги Буття: прославлення Бога як Творця світу.

Аналізуючи екзегетичний гомілетичний твір Василія Великого «Гомілії на Шестидення», ми виявили такі особливості естетичного споглядання краси світу: єдність розуму та почуттів у довершеному естетичному спогляданні; нерозривність та взаємообумовленість етичної діяльності та естетичного споглядання; наявність трьох аспектів розумного споглядання краси світу (а саме: споглядання краси самої по собі, у Богові та у етично-практичному аспекті). Також ми відзначили відповідність змісту бесід та обраного стилю головній меті, яку поставив перед собою святитель - прославлення Бога як Творця.

Візантійські мислителі описують естетичне споглядання і інших об'єктів, а саме - ікони (Феодор Студит, Нікіфор Константинопольський, Іоанн Дамаскін), Біблії (Григорій Ниський, Афанасій Олександрійський, Максим Сповідник, Іоанн Дамаскін та ін.), Бога як джерела краси, що потребує подальших досліджень.