Ідеї Києва як "Нового Єрусалима" та "Нового Сіона" в працях православних полемістів XVI-XVII століть

Размещено на http://www.allbest.ru/

ІДЕЇ КИЄВА ЯК «НОВОГО ЄРУСАЛИМА» ТА «НОВОГО СІОНА» В ПРАЦЯХ ПРАВОСЛАВНИХ ПОЛЕМІСТІВ XVI-XVII СТОЛІТЬ

Ideas Kiev as a «New Jerusalem» and «New Zion» in the works of orthodox polemicists of XVI-XVII centuries

A brief analysis of creative heritage of thePleiad of Ukrainian orthodox polemists (middle of XVI - middle of XVII centuries) was accomplished. It-was demonstrated on specific examples how religious self-determination of the Orthodox Church as a heir to Oriental Christianity with a center in the Holy City of Jerusalem was upheld. It was emphasized on the need to reform the Church as a basis offormation of identity of Ukrainian people. The Church is to rise as the one to incarnate an image of Zion - a symbol ofthe Kingdom ofGod.

An objective of the Article is to research monuments of the Orthodox polemic literature of XVI - XVII centuries and to define the role and significance of ideas of Kiev Zion and Kiev as New Jerusalem as a means of ideological strifefor ethnic and religious identity of Ukrainian people.

Keywords: Orthodox polemicists, Ukrainian's religious ideology, Orthodox Church, the New Jerusalem, Kyiv Zion.

Постановка проблеми. Києвоцентрична ідея, яка надавала «матері міст руських» статусу духовної столиці, сакрального символу, метафорично пов'язуючи Київ з Новим Єрусалимом або Новим Сіоном, завжди була стрижневою у пошуках політичної та релігійної ідентичності нашого народу. Особливої актуальності вона набирала в моменти національного самовизначення народу, під час тривалих періодів втрати власної державності. Так, за часів національно-визвольної боротьби проти польсько-католицького поневолення та привнесених з ним ідей «римоцентризму» зусиллями церковних мислителів у пам'ятках полемічної літератури була відновлена ідея про статус Києва як «богообраного» міста та про його об'єднавчу роль у формуванні національної свідомості, почутті безперервності й тяглості історичного буття українства. Становлення етапу розвитку української думки, пов'язаного з формуванням реформаційних і гуманістичних ідей наприкінці XVI - на початку XVII ст., здійснювалося на Грунті діалогу з традицією у формі повернення до неї на новому урівні історичного розвитку. Важливою формою суспільно-політичної та національної боротьби стали міжконфесійні ідеологічні змагання православних полемістів з їх уніатськими, протестантськими та римо-католицькими опонентами, не останнє місце у яких займали концепції Київського Сіону та Києва як Нового Єрусалиму.

В сучасних умовах, коли ворожі геополітичні сили знову зазіхають на суверенітет української держави та її територіальну цілісність, українська нація звертається до досвіду пращурів, які в умовах польсько-католицької експансії вели успішну ідеологічну боротьбу за етно- релігійну ідентичність свого народу, використовуючи для цього сакральні символи національної духовної культури.

Мета статті - дослідити пам'ятки православної полемічної літератури XVI-XVII ст. та визначити роль і значення ідей Київського Сіону та Києва як Нового Єрусалиму як засобу ідеологічної боротьби за етно- релігійну ідентичність українського народу.

Виклад основного матеріалу. Принципові проблеми буття українського народу поставали наприкінці XVI - на початку XVII ст. у зв'язку з питанням щодо Берестейської церковної унії, навколо якої розгорнулася полемічна боротьба між уніатами та православними. Встановлення Берестейської унії розкололо український народ на три конфесії: католиків, православних та уніатів. Міжконфесійна літературна боротьба почалася ще перед встановленням Берестейської унії і велася між римо-католицизмом та православ'ям. Унія впроваджувалася насильницькими методами при прямому сприянні польського уряду. Особливістю її було те, що «русь закону римського» участі в конфесійно-полемічному змаганні не брала (винятком є тут С. Оріховський) або ж виказувала співчуття «русі закону грецького». Полеміку вели поляки з метою польської експансії та православні українці з метою оборони власної віри. Меншою мірою велася полеміка між православ'ям та протестантством, оскільки на теренах України протестантський прозелітизм не набув в той період значного успіху. Загострюється проблема етно-релігійної ідентифікації населення: православні - це українці (русь), неправославні - відступники. У двадцятих роках XVII ст. була спроба об'єднання двох конфесій, але невдала.

Унію підтримувала шляхта, суспільство ж і вище духовенство вважали, що унія - загроза для народу, шлях до польсько-католицької експансії, небезпека втрати вольностей. Позиція уніатів мала свою сильну сторону в тому, що вони мали на меті підняти освітній рівень і вписатися в загальноєвропейський культурний процес і контекст. Однак, контрреформація принесла загрозу поглинання української культури високорозвиненим Заходом. Православні, хоч і мали дещо консервативні погляди, все ж відстоювали інтереси народу, який у переважній більшості ідентифікував себе з православ'ям. Гостро постала в цей час проблема зміцнення церкви, адже без організації освіти й виховання на православній духовній основі, без підвищення авторитету священика, українцям в історичному змаганні народів було не встояти. Церква повинна була об'єднати навколо себе український народ, але для цього необхідним було відновлення її суспільного авторитету. Полемічна війна примусила православних ієрархів розгорнути духовну, просвітню, книговидавничу та культурну діяльність. І, незважаючи на деклароване неприйняття західної вченості, в лоні православної полемічної думки поступово формувалися близькі ренесансно-гуманістичним та реформаційним ідеї.

Православні полемісти змогли дати гідну відповідь латинському Заходові, звертаючись до інтелектуальних набутків русько-візантійської православної традиції. Вони воювали супроти католичення, беручи на озброєння міф про Київський Сіон як метафору оновленої та очищеної церкви та Києва як Нового Єрусалиму - символу богохранимого граду.

Сіон - одна з висот, на яких розташувалося місто Єрусалим. У християнській літературі вживається як символ царства Божого. Як зазначається в «Православній енциклопедії» слово Сіон більше 150 раз використано в Старому Заповіті як синонім найменування Єрусалиму, що позначає місто як вмістилище храму і центр релігійного життя іудеїв. Сіон і Єрусалим постають центром світу, місцем зустрічі неба і землі (Єз 5. 5; 38. 12); У Старому Заповіті часто говориться про те, що з Сіоном або Єрусалимом ворогуватимуть народи, але Сіон і Єрусалим залишаться непереможеними (Пс 46; Іс 29. 1-8). При цьому вказується, що неприступність Сіону для ворогів залежить від моральної поведінки обраного народу (Єр 7. 1-15; Пс 15; 24). Для пророків характерно протиставлення нинішнього стану Єрусалиму, який уподібнюється блудниці (Єр 2. 20-21, 32; 3. 1-13; Єз 16. 1-58) і називається «містом нечистим і оскверненим, його утискають» (Соф 3. 1), його майбутній величі і слави: «Так говорить Господь: Вернуся Я до Сіону і буду жити в Єрусалимі, і буде зватися Єрусалим Містом Правди, а гора Господа Саваота - горою святою» (Зах 8. 3) [1].

Згідно з періодизацією, запропонованою американським дослідником І. Шевченко, історія релігійної полеміки в Україні, охоплює два періоди:

1) від 80-х років XVI ст. до 30-х років XVII ст., найактивнішими тут були острозькі книжники, а релігійна полеміка точилася у Вільно й Західній Україні;

2) від 1630 р. до кінця XVII ст., коли центром полемічної активності став Київ.

Острозький культурний осередок, що зібрався довкола К. Острозького, став антиунійним центром полемічної боротьби - фактично це була політична й духовна столиця України. В умонастроях і творчості книжників Острозького осередку переважали києво- руська і грекофільська орієнтації. Острозькі книжники належали до традиціоналістського і прогресивного напрямів, на противагу до тих, хто займав помірковану, серединну позицію. Традиціоналістами вважають Герасима Смотрицького, Василя Суразького, Клірика Острозького, Івана Вишенського, прогресивним - Христофора Філалета. Всі створені ними полемічні твори характеризує неприйняття схоластики й всього латинського. Із унією острозькі книжники пов'язували загрозу знищення своєї віри, культури і народності та загрозу польсько-католицького поневолення. Тому їх вороже ставлення до схоластики і латинського богослов'я, недооцінювання значення логіки для розвитку наукового мислення, були виявом протесту проти ідеологічної експансії католицизму, були продиктовані необхідністю захищати надбання свого народу від усього латинського. Ідея відданості православному вченню, дотримання встановлених предками основ духовного й суспільного життя лягли в основу їх ідеології за умов напруженої боротьби між Заходом і Сходом.

Прогресивність позиції Острозьких мислителів полягала в тому, що у межах формування оновленої релігійної доктрини української православної церкви відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З теологічного світогляду, ідеї контролю й виборності ієрархів, відкритого обговорення питань віри й участі всіх у їх вирішенні, тобто з ідеї демократизації церкви, поступово визрівали можливості для майбутнього зародження ранньомодерних політичних принципів. Спроба утвердити свободу сумління сприяла формуванню принципу інтелектуальної та моральної автономії особистості, усвідомленню таких її ознак, як вроджена рівність, свобода вираження своєї волі, висловлювань, свобода боротьби за свої права і переконання.

Традиціоналістський напрям репрезентували твори Герасима Смотрицького, зокрема «Ключ царства небесного» (1587), написаний у відповідь на книгу ректора Ярославської єзуїтської колегії Бенедикта Гербеста «Докази віри римської церкви. Історія грецького рабства: заради єдності», в якій він обстоював примат влади Папи Римського над християнським світом. Г. Смотрицький виступив проти папського примату і відмовився прийняти новий календар. «Се же и блаженный апостол неплотским умом разумЪвая, от Исаина пророчества прієм, глаголет: «Пріидєт от Сіона избавляяй, и отвратит нечестіє от Іакова; и се им от мене завЪт, єгда оттиму грЪхи их»» [2].

Сюди ж відносяться праці Василя Суразького «Про єдину віру» («О единой истинной православной вірі и святой соборной апостольской церкви, откуду начало приняла и како повсюду распростреся») 1588 р.; твори Клірика Острозького «Історія о листрикийском, то есть о разбойническомъ Ферарскомъ або Флоренском синоде, в коротці правдиве списаная», «Отписъ на листь...».

До прогресивного напряму належить твір Христофора Філалета «Апокрисис», написаний у відповідь на трактат єзуїта Петра Скарги «Про єдність Божої церкви» (Вільно, 1577). Твір вважається видатною пам'яткою антиунійної боротьби. Автор «Апокрисису» назвався псевдонімом - Христофор Філалет, що в перекладі з грецької означає Христоносець Правдолюб. Дослідники сходяться на тому, що він належить прибічнику князя Острозького протестанту Мартину Броневському. Його творчість має чітко вираженої ознаки реформаційні' спрямованості. Проте, якщо ідеологами західноєвропейської Реформації абсолютно відкидалася можливості спасіння через таїнства, заповіді й чернечу аскезу, то тут навпаки підкреслюється рятівна функція православної церкви. Православна церква з центром у Києві розглядалася як національна спадкоємиця ранньохристиянської громади, яка зазнала деформації внаслідок діяльності представників вищої церковної ієрархії, які перейшли до унії. Тому вона потребувала оновлення й захисту, а не заміни іншою, протестантською. Філалет наголошував, що Річ Посполита, неоднорідна за національним складом і віросповідними традиціями держава, має гарантувати права свободи кожного народу, який її населяє. Здійснюючи дискримінаційну політику щодо одного народу, держава порушує закон Божий. Це зобов'язує народ боротися проти несправедливості, як цього вимагає їх совість. Христофор Філалет обгрунтовував ідею свободи сумління, прав людини на свою віру і церкву [3]. Людина могла досягти спасіння не довільною дією Божої благодаті, як стверджували протестантські теологи, а шляхом спрямованих її волею і вибором особистих зусиль, якими здобувалася Божа милість і уможливлювалося безпосереднє розкриття в людській душі Божої благодаті.

Полемічні трактати І. Вишенського, учня Василя Суразького, - вершина православної полемічної літератури, він тісно пов'язує проблему унії з найгост- рішими суспільно-політичними проблемами власного народу. Перебуваючи на консервативних позиціях, І. Вишенський загалом заперечує гуманістичну науку та ренесансну культуру, засновану на античних зразках, але формулює ряд постулатів, близьких до реформаторських за змістом і навіть з елементами гуманізму. Вишенський вважає римо-католицизм та унію загрозою для буття українського народу, а вищі верства українського суспільства, панство й духовенство, що її підтримали, розглядає як відступників. Головним носієм моральних і духовних цінностей виступає народ. Український народ православний, а ті, що зраджують православ'ю, зраджують і традиційним цінностям українського суспільства. У творах Вишенський гостро виступає проти тиранії й самодержавства, пов'язуючи своє бачення розвитку українського суспільства з демократичними принципами управління. Український народ задля збереження і розвитку своїх традиційних релігійних цінностей повинен також створити власну систему освіти на християнській основі, за середньовічними зразками.

Саме в цьому контексті І. Вишенським проголошується ідея Церкви, як Руського Сіону, що є символом об'єднання його членів у дусі й на основі християнських духовних засад і моралі.

Вишенський властолюбному Риму протиставляє Єрусалим - «смиренний, лагідний, жебрак, подобу Христове носить і вчення вміщає» [4]. Своє розуміння істинної Церкви мислитель викладає в полеміці зі Скаргою, який стверджував, що ознаками справжньої Церкви, поза якою неможливе спасіння, є крім іншого єдність у вірі, в управлінні (папство), в богослужінні однією мовою (латиною), а також поширенні її юрисдикції на інші народи.

На думку Вишенського, ці риси, властиві католицькій церкві, навпаки, є ознаками її антихристиянського характеру (в першу чергу, владу папи над народами). Виводиться постулат, що істинна Церква протягом історії займала гнане і принижене становище: «... личить Церкви Божої правдивої від диявольської слуг переслідувати бити»; «Личить Церкви правдивої Христової в останніх часех віку цього у применшення приходити від перемоги князя мирського і відірваність собі придатних на службу свою безліч багато»; «Личить правдивої Церкви Христової ненавидимой від світу і мирському князю служачи бити»; «Личить Церкви Божої правдивої хрест носить і злидні любити»; «Личить церкви Божої правдивої в мирську премудрість дурною і нехитрої і під всім не майстерною бити» [5]. Православний полеміст показує, що всі ці ознаки притаманні православним Церквам «східної віри», паства яких в більшості знаходиться під владою іновірних народів і терпить від них утиски. Такі уявлення про справжню Церкву як про Церкву гнану Вишенським могли бути запозичені з більш ранніх православних антикатолицьких творів, наприклад, «Послання до Латин від їх же книг» (1582), написаного в острозькому гуртку анонімним автором. Отже, латинському Костелу, що уявляється, як підпорядкований дияволові, мислитель протиставляє справжню християнську Церкву з центром у Києві, паству якої складають «східні віри правовірні і православні християни, тобто греки, Русь та інші всі мови».

Таким чином, у писаннях Вишенського подається не тільки догматична критика римо-католицизму та уніатства, але й полемічно виводиться боротьба в систему суспільно-політичних уявлень. Ідеї мислителя, хоч часом мають різкий ортодоксальний характер, отримали розвиток в православному середовищі.

Особливий вплив на сучасників виказала полемічно- художня книга Мелетія Смотрицького «Тренос або плач Східної церкви» («тренос» - з грецької плач), видана 1610 року у Вільно під псевдонімом Теофіл Ортолог. Назва книги красномовно вказує на головну мету твору - викликати співчуття до гнаної православної церкви, звернути увагу на попрания її прав, довести недоцільність і шкідливість Берестейської унії. Твір написано у формі плачу чи «трену», викликаного тими релігійними ущемленнями, що були спрямовані проти українців православної конфесії. Плач східної православної церкви також через відступництво від неї частини колишніх вірян, яких автор називає злочинцями, подаючи ремінісценції з історії релігійного єретицтва і засуджуючи його в «Трені».

Смотрицький розвиває думки І. Вишенського, зокрема, ідею Руського Сіону - з'єднання народу в дусі у національній церкві. Церкву показана в творі в ліричному образі Матері, яку покинули свої діти- православні, і яка скаржиться на свою долю: «Горе мені, злиденній, ой леле, нещасній, звідусіль в добрах моїх обідраній, ой леле, на ганьбу тіла мого перед світом із шат роздягненій!» [6]. Водночас вона згадує про своє славне минуле: «тим я була між дочками сіонськими, що Єрусалим між усіма містами жидівськими; що лілія між терням, тим я була між дівицями» [Там само].

Поняття православної церкви й українського народу ототожнюються, адже на думку автора, відсутність такого з'єднання й породжує всі біди. Головну провину за такий стан народу і церкви Смотрицький кладе на ієреїв та архієреїв. Автор звертається до них: «Спите, пастирі, а ворог не спить». Тим самим від матері віднято «пророка і вчителя, проводиря і пастиря», тому пастирі стали «вовками драпіжними» і «левами зголоднілими» [Там само]. Очищення церкви ставиться як першочергове завдання священства, необхідне для пробудження народу «зі сну смертного». Треба передусім удосконалити церкву і через неї з'єднати й підняти народ, тобто мислитель радить діяти через духовне об'єднання, а не через збройне повстання. Унія у цьому творі засуджується, як кривий шлях. Хоча пізніше в «Апології», ставлячи ті самі постулати очищення церкви, М. Смотрицький дещо змінить своє ставлення і буде пропонувати з'єднання з уніатами задля досягнення довгоочікуваного миру і згоди між конфесіями. Зрештою за більшу прихильність уніатам, аніж православним, він був засуджений Київським собором 1628 року.

Ідеєю Сіону розвивав Кирило Транквіліон-Став- ровецький в богословсько-соціологічному трактаті «Зерцало богослів'я» 1618 року, з огляду на вічні питання людського буття в цьому світі. Автор говорить про протиставлення темного й світлого, образом першого є Вавилон, а другого - Сіон. Людина гріха й зла - житель Вавилону, яких збирає диявол «від усіх чотирьох частин світу». Багатство і розкіш у цьому світі - призводить до багатьох гріхів: пихи, безчесності та інших вад: «У тій чаші золотій повно крові вбитих заради злота і срібла, для тої чаші золотої границі земні кров'ю намочені і море з кров'ю змішане» [7]. Поруч з багатими жителями Вавилону стають перелюбники, плотолюбці, гріхолюбці, блудники, злодії, «копачі гробів», вбивці, тирани, які «з'їдають мечем тіла народів багатьох країн, кров невинну проливають і розбійників цією кров'ю годують», а також єретики, невірні народи тощо.

Так само й держава, основана на гріхах і пороках, незважаючи на свою силу й могутність, приречена до загину й падіння, як пали Вавилон і Рим. Вавилон уподібнюється імперії зла, «змія страшного червонопофарбованого», який піднісся над усіма царствами «і був страшний для всього світу, як змій отруйний, пожинаючи мечем багато народів». Через уподібнення Вавилону і Риму, автором гостро засуджується імперіалізм.

Як грішнику доведеться понести покарання, а справедливій людині отримати «пресвітле небо», так відповідно і невірні своїй вірі народи будуть покарані. Автор відтак закликає почути той «голос Бога великого», що кличе до себе, а отже, відійти від Вавилону і звернутися до Сіону. Він також наголошує на неможливості існування і створення раю земного, бо рай є тільки небесний, тобто не в розкошах земних, а в дусі. І лише церква Христова є другим раєм. Церква приймає до себе всіх: «і розбійників, і розпусників», але тільки тих, хто покаявся. В ній люди складають кошару, тобто овече стадо, пастирем якого є Христос. Церковні ж владики тільки тоді пастирями є, коли вони правдиві, тобто не посада робить їх пастирями, а їхні діла.

Протилежний Вавилону «пресвітлий Сіон, місто прекрасне, небесний Єрусалим, що є Церквою». Але Церква - це не будівлі, «яких літа довгі піддають псуванню», але з'єднання вибраних людей «з-поміж поганів, грішників і єретиків», які «відлучилися «від нечестя і скверни». Вони й складають Христове царство на землі. Саме цьому царству й суджена вічність у часі. Це царство «по всьому округу землі розповсюджується, а не в одному місці обмежене». Та й не тільки на землі, але й у віках і в небесах: на небесах із Христом тріумфує, а на землі «проти диявола воює і полки того перемагає», - отже, воює супроти темного Вавилону. На основі християнського віровчення мислитель зображує картину віковічної боротьби у світі двох його головних начал - добра і зла, сповіщає про минучість і тлінність зла, проводить думку про вічність добра, що й складає поняття раю, який втілюється в образі священного Сіону.

«Порада щодо благочестя» від 1621 року - твір зберігся, внесений до Луцького збірника 1624 року. Припускається, що це одне із пастирських послань новопоставленого київського митрополита Іова Борецького, написане, як керівництво до дії. У преамбулі автор звертається до суспільно-релігійних думок тодішніх українських мислителів: І. Вишенського, М. Смотрицького, К. Транквіліона-Ставровецького: суспільство буде тоді життєздатне, коли в ньому буде достойний духовний провід, а його члени житимуть у Бозі (світлий Сіон). Згадується унія, як кривий шлях для суспільства. Відтак подаються вимоги до духовних провідників народу. Знову наголошується на необхідності очищення церкви, зокрема, в пункті дев'ятому: «Поки Христовий олтар не очиститься від нечистей та єресей, від симонії та нечистоти, поти... голові нашій не піднестися і ворогів видимих та невидимих не подолати» [8]. У пункті двадцять першому згадується прихід на Русь апостола Андрія, з чого робиться висновок, що Русь нічим не гірша від інших народів: «Оскільки святий Андрій, апостол, перший архієпископ константинопольський, патріарх уселенський і руський апостол, ноги якого стали й на Київських горах, і Русь очі його бачили, а вуста благословили, і насіння віри в нас посіяв - слушна й побожна є річ відновити празника його хвалебно й нарочито. Воістину русь нічим не є від інших народів східних менша, мала ж бо й вона в собі апостола-проповідника» [Там само]. У пункті двадцять третьому стверджується тотожність понять українців і православної церкви, а отже у пропагандистський діяльності потрібно навертати «тих усіх росів, які східної церкви й нас відступилися» [Там само].

Ідеї «Сіону та Єрусалиму» розробляє і Захарія Копистенський у генеалогічному оповіданні «Про князів Четвертинських», котрі уособлюють тут східну конфесію загалом. До неї ж належить і народ українців, на чолі якого автор ставить рід Четвертинських. Автор звертається до князів зі словами, що нагадують про духовне коріння роду, яке глибоко поєднане із православ'ям: «Мовить Ісая-пророк: щасливий, котрий має плем'я в Сіоні та підлеглих у Сіоні й Єрусалимі. Це і про тебе безпечно може мовитися, оскільки маєш плем'я і підлеглих в Сіоні та в Єрусалимі і те, що і віру святу Сіона та Єрусалима статечно тримаєш. Щасливий ти є, що плем'я і рід твій в роді пресвітлих тих монархів руських є і перебуває; щасливий ти є, що і до цих часів ласкою Божою при своїм отчім місті Четверні залишаєшся» [9]. Відтак підкреслюється вірність цього роду православ'ю, бо «ані вогонь, ані залізо від віри їхньої вітцівської не відстрашить» князів. Автором підкреслюється, що недаремно саме Стефан Четвертинський урочисто приймав у себе в маєтку патріарха Теофана.

Яскравою пам'яткою, в якій розвивається ідея Руського Сіону, який тут вже названий Київським: («Сіон в Київській зоні») є поетичний твір «Евфонія веселобриняча» від 1632-1633 років, написаний від імені печерських ченців з нагоди обрання П. Могили митрополитом. Автори радіють з цього і вбачають у його постаті «оборону і щит Сіону», яку отримала Україна. Русь сподівається на поміч нового митрополита, бо «гірко-тиранський в нас панує закон», а теперішній час для України - «мізерна доба». Відтак сповіщається, що мури Києва вручаються в оборону саме П. Могилі, отже, «будемо вовіки стояти». В Дедикації П. Могила зветься фундатором «атонських Парнасів» і пастирем «країн Сіонських», а його старання, «щоб найкращою була наша руська слава».

У визначеній системі думок побудовано твори владик після 1620 року, коли у Києві був поставлений митрополит Іов Борецький. Питання про відновлення ієрархії православним вдалося підняти навесні 1620 р., коли Київ відвідав Єрусалимський патріарх Теофан IV. На великому з'їзді в Києві, що зібрався на свято Успіння Пресвятої Богородиці, духовні й світські учасники просили патріарха Теофана поставити для них митрополита і єпископів. Так Іов був поставлений Київським митрополитом 1620 року в церкві Богоявления Київського братства. Наприкінці 1620 - початку 1621 р були поставлені також православні єпископи і в інші єпархії Київської митрополії. З цього часу однією з головних турбот православних стало не тільки збереження церковної ієрархії, а й визнання її державною владою.

Постанова Київського Православного Собору 1621 року під головуванням першого післяунійного православного митрополита Київського і всея Русі Іова (Борецького) стверджувала «апостольство Києва, його статус «богохранимого й богообраного міста».

У своєму окружному посланні від 15 грудня 1621 року владика називає свою кафедру «новим руським Єрусалимом» та характеризує Православну Києво- Руську Церкву як таку, що, на відміну від «римо центристської» унії, «на добрім дубовім фундаменті Сіонського благословенства єсть фондована» [11, с. 262]. Адже «святий Андрій Апостол є перший Архієпископ Константинопольський, патріарх вселенський та Руський Апостол, і на Київських Горах ноги його стояли, і Русь очі його бачили, а уста благословили, і насіння віри він у нас насадив», а тому «воістину, Русь нічим не менша від інших східних народів». Митрополит закликав всіх вірних звертатися: «...до богоспасаемого града Києва, другого руського Єрусалиму».

Неодноразово і в своїх листах святитель називає Київ «нинєшнєй из Ієрусалима отновленой святинею», «святинею правдивою Ієрусалимською», а кафедру - як «святейший престол митрополии киевскоя ірусалим- ское» [12, с. 335].

В окружному посланні містилися різкі висловлювання проти уніатських єпископів, які, претендуючи на роль пастирів і вчителів руського народу, піддають православних несправедливим гонінням. Проте в посланні стверджувалося, що тепер православні мають своїх законних пастирів і можуть звертатися до «свого власного святителя ... до богоспасаемого місця Києва, другого Єрусалима».

«Протестація» Иова Борецького це також анти- уніатський полемічний твір, у якому автор захищає від звинувачень єрусалимського патріарха Теофана, який висвятив православного митрополита та єпископів. Він нагадує, що в Річі Посполитій на православних чиниться більше утисків і гонінь, аніж на жидів- караїмів, аріан, лютеран, євангеліків, вірмен. Навіть турки з православними краще обходяться, в той час, як ми «угодою і присягою до Корони прилучилися». Відтак заколотниками та бунтівниками називаються уніати, а православні владики - громадяни цієї землі, а не бунтівники й заколотники, вони йдуть за заповітами своїх батьків і не чинять збитків, злочинів та насильств, а дбають про її духовно-національний розвиток.

Продовжує настанови митрополита Іова (Борецького) «Повчання ієрею» від 1642 року львівського єпископа Арсенія Желіборського, що свідчить про узгоджену роботу церковних ієрархів щодо підвищення морального авторитету духовенства.

Наступник митрополита Іова (Борецького) видатний подвижник-ісихаст митрополит Ісаія (Копинський) також наполягає на збереженні безпосереднього зв'язку Києва з Святим Єрусалимом, переконуючи, що це єдиний шлях до самостійного розвитку українського народу. Уніатам-розкольникам він говорить: «Плаче гірко й Церква Божа, що ти відкидаєшся від неї. Хіба ж Рим кращий від Єрусалиму? Чи не там Господь наш довершив наше спасіння святою Своєю кровію? Чи не звідтіль віра Христова поширилась по всьому світі і дійшла до самого Риму? Тут намісник Ісуса Христа - патріярх, а в Римі - апостола Петра папа, тут Гроб Христовий, а там гроб Петрів...Чому ж Єрусалимом, матір'ю всіх Церков, нехтують, а до Риму звертаються, Єрусалим принижують, а Рим підвищують?» [15, с. 101-102]. У листі до князя Корибута-Вишневецького 1631 року владика звертається до адресата з такими словами: «Що ж, Ваша княжа милосте, в церкві Божій сумнівного, що підозрілого, що за єресь? Чи не вона є матір'ю всього християнства або чи не Єрусалим є головою після Господа Бога цілого світу? Чи не звідтіля віра християнська початок і фундамент свій узяла? Адже від Сіону вийшов закон і слово Господнє, від Єрусалима, як каже пророк» [14]. Митрополит глибоко переконаний, що, підпадаючи під протекцію інших духовних центрів, Свята Русь тим самим втрачає й своє покликання як «Нового Єрусалима» з Києвом як центром окремого духовного розвитку києворуського народу, корені якого сягали давньоруських часів.

«Пункти священикам», складені І. Копинським після його обрання київським митрополитом, також мали на меті впорядкувати й дисциплінувати православне священство, і їх можна розглядати, як практичне керівництво священству до творення Руського Сіону.

Отже, в середовищі православних відродилася ідеї Києва як Нового Єрусалима та Руського Сіону як символу оновленої церкви та об'єднання народу в дусі та вірі. Ідеї полемістів пізніше отримали подальший розвиток у працях українських мислителів, що прийшлі на зміну православним полемістам. Зокрема в Києво-Могилянському колегіумі розроблялася ідея національної церкви Київського Сіону. На цій же основі постала ідея Горньої республіки Григорія Сковороди.

Список використаних джерел

1. Иеруалим / Православная энциклопедия. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://www.pravenc.ru/text/293782.html

2. Г. Смотрицький. Ключ царства небесного. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.Ua/oldl4_16/oldl4_14.htm#sm3

3. Христофор Філалет. Апокрисис. - Ел. ресурс. - Режим доступу: //http://litopys.org.ua/suspil/sus26.htm

4. Іван Вишенський. Повідомлення коротке про латинські принади ...И Книжка. - Ел. ресурс. - Режим доступу: //http:// litopys.org.ua/oldl4_16/oldl4_19.htm

5. «Краткослівна відповідь Петру Скарзі ...» - С.145- 146. - Соч. 1955 II АЮЗР. Т.2. - С.205-270; Твори / Под ред. І. П. Єрьоміна. - М.; Л., 1955; Те ж. - К., 1959; Твори / Пер.: В. Шевчук. - К., 1986.

6. Мелетій Смотрицький «Тренос або плач Східної церкви». - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/human/hum38.htm

7. Кирило Транквіліон-Ставровецький. Зерцало богословія. Переклав Л. Пилявець. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http:// litopys.org.ua/suspil/sus42.htm; Кирило Транквіліон-Ставровецький. Про пресвітлий Сіон, місто прекрасне-Небесний Єрусалим // Зерцало богословія. Переклав Л. Пилявець. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus42.htm

8. Порада щодо благочестя, [1621] р. Переклав В. Шевчук. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus45.htm

9. Захарія Копистенський. Про князів Четвертинських / Переклав В. Шевчук. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org. ua/suspil/sus49.htm

10. Евфонія веселобриняча / Переклав О. Шугай. - Ел. ресурс. -Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/sus63.htm Випуск 121 ФІЛОСОФСЬКІ НАУКИ ТІЛЄЯ

11. Грамота І. Борецького до усіх православних Київської митрополії, 15(25).ХІІ.1621 //Голубев С. Т. Указ. соч.

12. Плохій С. Наливайкова віра: козацтво та релігія в ранньомодерній Україні. - К.: Критика, 2006.

13. Ісая Копинський. Пункти священикам. Переклав В. Шевчук. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil/ sus59.htm#punkts

14. Ісая Копинський. Лист до князя Корибута-Вишневецького 1631 року. - Ел. ресурс. - Режим доступу: http://litopys.org.ua/ suspil/sus59.htm#punkts

15. Власовський І. Нарис історії Української православної церкви. - Нью-Йорк, США, 1955. - Т. II.

References

1. Ierualim / Pravoslavnaja jenciklopedija. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://www.pravenc.ru/text/293782.html

2. G. Smotric'kij. Kljuch carstva nebesnogo. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.Ua/oldl4_16/oldl4_14.htm#sm3

3. Hrystofor Filalet. Apokrysys. - El. resurs. - Rezhym dostupu: //http://litopys.org.ua/suspil/sus26.htm

4. Ivan Vyshens'kyj. Povidomlennja korotke pro latyns'ki prynady ...// Knyzhka. - El. resurs. - Rezhym dostupu: //http://litopys.org.ua/ oldl4_16/oldl4_19.htm

5. «Kratkoslivna vidpovid' Petru Skarzi ...» - S.145-146. - Soch. 1955 ll AJuZR. T.2. - S.205-270; Tvory I Pod red. I. P. Jer'omina. - M.; L., 1955; Те zh. - K., 1959; Tvory / Per.: V. Shevchuk. - K., 1986.

6. Meletij Smotryc'kyj «Trenos abo plach Shidnoi' cerkvy». - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/human/hum38.htm

7. Kyrylo Trankvilion-Stavrovec'kyj. Zercalo bogoslovija. Pere- klav L. Pyljavec'. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org. ua/suspil/sus42.htm; Kyrylo Trankvilion-Stavrovec'kyj. Pro presvitlyj Sion, misto prekrasne-Nebesnyj Jerusalym // Zercalo bogoslovija. Pereklav L. Pyljavec'. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys. org.ua/suspil/sus42.htm

8. Porada shhodo blagochestja, [1621] r. Pereklav V. Shevchuk. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/suspil/sus45.htm

9. Zaharija Kopystens'kyj. Pro knjaziv Chetvertyns'kyh / Pereklav V. Shevchuk. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/ suspil/sus49.htm

10. Evfonija veselobrynjacha / Pereklav O. Shugaj. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/suspil/sus63.htm

11. Gramota I. Borec'kogo do usih pravoslavnyh Kyi'vs'koi' mytropolii', 15(25).XII.1621 // Golubev S. T. Ukaz. soch.

12. Plohij S. Nalyvajkova vira: kozactvo ta religija v ran- n'omodemij Ukrai'ni. - K.: Krytyka, 2006.

13. Isaja Kopyns'kyj. Punkty svjashhenykam. Pereklav V. Shevchuk. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/ suspil/sus59.htm#punkts

14. Isaja Kopyns'kyj. Lyst do knjazja Korybuta-Vyshnevec'kogo 1631 roku. - El. resurs. - Rezhym dostupu: http://litopys.org.ua/suspil/ sus59.htm#punkts

15. Vlasovs'kyj I. Narys istorii' Ukrai'ns'koi' pravoslavnoi' cerkvy. - N'ju-Jork, SShA, 1955. - T. II.

Размещено на Allbest.ru