Кодекс самураїв та їх релігія

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тарас Шевченка

Філософський факультет

Кафедра Релігієзнавства

Курсова робота

Кодекс самураїв та їх релігія

Студент-виконавець: Чіх Юрій Олегович

II курс, релігієзнавство

Науковий керівник:

Сарапін Олександр Васильович

Київ-2017

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. БУШІДО - ШЛЯХ ВОЇНА

РОЗДІЛ 2. ДЗЕН-БУДДИЗМ У САМУРАЇВ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Японські традиції та релігійність є великим джерелом уваги та досліджень для багатьох галузей науки. Культури країн Далекого Сходу ще з дитинства зачаровували мене. Особливо мене цікавили бойові мистецтва та традиції воїнів. Військова справа є невід'ємною складовою кожного народу, звичайно вона займає різні щаблини пріоритетності у кожному суспільстві, але однозначно приносить певні зміни в культуру. Однією з тем яка мене зацікавила є релігія самураїв. Той хто хоч раз чув про самураїв знає, що це віддані воїни, які прекрасно орудують катаною (один із видів меча у самурая) та готові безстрашно віддати життя за свого господаря. Я переконаний, що релігія у таких людей, воїнів є особливою та потребує вивчення та досліджень.

2017 рік, був проголошений президентом України, як «рік Японії в Україні». На моє глибоке переконання, вивчення японської культури та традицій дасть змогу підняти українсько-японські відносини на новий рівень та залучитися підтримкою високо розвинутого японського науковства, а також заохотити юних українських дослідників: культурологів, філософів і релігієзнавців до вивчення та дослідження культури японського народу, їх мистецтва, звичаїв, традицій та релігійності.

Об'єктом дослідження моєї курсової роботи є військова культура самурайства.

Предметом дослідження є кодекс самурая та його пов'язаність з дзен-буддизмом.

Ця тема широко досліджувалася такими визначними вченими як: Кайтен Нукарія, Ямамото Цунэтомо, Судзукі Дайсецу, Миколай Рудаков та інші.

Метою дослідження є аналіз деяких етичних норм поведінки самураїв та їх вплив на формування їх своєрідної релігійної традиції.

Завданням дослідження є: 1)Аналіз історії становлення самурайського «оновленого» кодексу бушідо та релігійності за для подальшого проведення досліджень у галузі вивчення військових релігій Далекого Сходу. 2)Розглянути основні положення самурайських кодексів. 3)Простежити вплив дзен-буддизму на самурайство; порівняти дзенських монахів та японських воїнів.

Основними методами мого дослідження є історично-порівняльний метод та метод аналізу. Я вважаю, що використання цих методів дасть можливість,юному досліднику другого курсу філософського факультету, розглянути та дослідити це питання на рівні, що відповідає вимогам курсової роботи. Я переконаний, що використання інших методів у тому числі включення у конфесійне середовище, дасть змогу досліднику використовувати всю можливість свого емпіричного потенціалу та краще розглянути це питання.

Структурно моя курсова робота складається з:вступу, двох розділів, висновку та списку літератури.

РОЗДІЛ 1. БУШІДО - ШЛЯХ ВОЇНА

Релігія - феномен, який супроводжує більшість людей із самого народження, закладає певні світоглядні ідеали та істини, а також є завжди досліджуваним не тільки релігійними людьми, але і нерелігійними. Тему моєї роботи вивчали визначні дослідники та вчені. Одним із них був Кайтен Нукарія і його робота «Релігія самураїв». Він був із тих вчених, яким мало простого опису предмету. Він захоплювався буддологією, а також буддизмом і ставився до їх вивчення серйозно та професійно. У його роботі, яку я зазначив вище, вперше розповідається про релігію дзен у Японії та її тісний зв'язок з неписаними військовими настановами «бушідо», а також вплив дзену на військову справу Японії та її культуру.

Наступною працею є «Книга самурая» у якій поєднано настанови двох видатних самураїв та вчителів: Дайдодзи Юдзана та Ямамото Цунетомо, відповідно «Будошешіншю» та «Хагакуре». У цих роботах, майстри змогли передати увесь свій військовий досвід та вказати правильний шлях читачу, незалежно чи є він воїном, чи простою людиною. Основу цих праць складають різноманітні приклади, як приклади із життя так і повчальні притчі, які коментуються автором для кращого розуміння та засвоєння.

«Весною 1592 року війська колись могутнього клану Такеда були майже повністю знищені. Армія противника майже в десять раз перевершувала сили клану. Наставник клану уітк, а його війська змушені були тікати вслід за ним. Воїн Цутія Содзо, який довго перебував в немилості господаря, зі словами: « Де ж тепер ті, хто щоденно виголошував хоробрі промови ?» один вийшов на поле бою і загинув у бою, результат якого був очевидний. У 1944 році, пізньою осінню, лейтенант воєнно-морських сил Японії Теші Харуо знаходився на невеликому острові у Тихому океані. Одного разу його гарнізон отримав по радіо звістку про те, що велике американське об'єднання рухається у напрямку Філіппін, та знищує на своєму шляху усі японські гарнізони. Можливість втечі навіть не розглядалася. Лейтенант перевірив, чи бездоганно виглядає його форма, і приготувався зустріти смерть. Ці дві події трапилися у епохи, дуже далекі одна від одної, але вони мають одне пояснення - обидва японських воїни, середньовічний та часів Другої світової війни, чинили відповідно до бушідо - неписаним кодексом поведінки воїна в суспільстві, збіркою правил та норм «істинного», «ідеального» воїна, філософією, корні якої глибоко поринають у історію Японії.

Слово бушідо складається з трьох ієрогліфів. Перші два складають слово буші - єдине слово із декількох, що є в японській мові для позначення поняття, яке найбільш точно передає зміст слова воїн. В першому ієрогліфі «бу» ключовим є ієрогліф із значенням «зупиняти»•ђ

А другою частино знаку - скорочений варіант ідеограми, що позначає «спис». Древній китайський словник Шу Вень дає наступне пояснення: «бу заключається в можливості підчинити собі зброю, і «зупинити спис». В іншому древньому китайському джерелі, книзі «Цзи Чуань» ми можемо знайти, що «бу» включає в себе «бун» •¶, тобто каліграфію, літературу та всі інші невоєнні мистецтва. «Бу» забороняє насильство та «зупиняє спис».

Ієрогліф «ши» Ћm в сучасній японській мові має значення «військовий», «воїн», «чоловік» та навіть «благородна людина». А спочатку цей ієрогліф означав людину майстра у певній справі, який займав своє місце в суспільстві завдяки своїй вченості, проте був готовий взяти в руки зброю коли це було необхідно. Таким чином «бусі» - це людина яка може зберігати мир мистецтвами та військовими засобами.

Третій ієрогліф - «до» - “№ - позначає шлях, неймовірно важливе поняття для східних філософій, в даному випадку воно поєднує два на перший погляд непоєднувані поняття «бу» та «бун» в образі життя «ідеальної людини». [2, ст. 6-17].

ХVII-XVIII століття стало початком зародження нового канону, кодексу честі самурая. Політична ситуація в Японії після громадянських війн ХVII ст. була не на користь самураїв. Після Секігахари, понад півмільйона воїнів стали ронінами - воїнами без господаря, позбавленими платні. Міста розросталися, розвивалася торгівля, але самураї тільки обурювалися падінням їх статусу серед звичайного населення. В період війни,часто самурай відправлявся в битву у віці п'ятнадцяти-шістнадцяти років, тому бойового мистецтва він навчався з дитинства і часто не мав достатньо часу для того щоб займатися освітою. В ті часи було багато самураїв майже неосвічених, таких, які не могли написати жодного ієрогліфа, тому що все їхнє життя було віддане «Шляху воїна». В мирні роки батьки не відправляють самураїв на війну в п'ятнадцять років. З семи років юний самурай навчається Четверокнижжя, Пятиканоння, і Семикнижжя, а також каліграфії, вмінню писати ієрогліфи. Коли йому виповняється п'ятнадцять років самурая навчають стрільбі з довгого лука, верховій їзді та іншим бойовим мистецтвам. Так має самурай виховувати своїх дітей. Самураю в часи миру, неосвіченість не пробачається. Але самих дітей непотрібно винити в неосвіченості, це вина батьків які за незнанням або неосвіченістю не привили правильного відношення та любові дітям.

Спадкові воїни залишилися без діла. Новий ідеал воїна і вченого підходив не всім. Важливим питанням було навіть не те, як стати воїну чиновником або ремісником, під питанням стояло майбутнє військового стану. Муро Кюсо (1658-1734 рр.) писав: "До недавніх часів самураї нічого не знали про гроші і жили скромно. Я пам'ятаю свою юність, тоді молоді люди ніколи не говорили про ціни і були ті, хто червонів від сорому, чуючи непристойні розповіді. Ось так за п'ятдесят років змінилися традиції ".

Ця проблема почала не давала спокою, її потрібно було вирішувати. Почали з'являтись думки про повернення до військових самурайських ідеалів. Повернення до простого, невичурного життя, до колишньої простоти.

Всі були впевнені в одному: самураю потрібно знову віднайти себе, свою роль у новому світі. «Бушідо» або «Шлях воїна» потребував змін. Дайдодзи Юдзан (1636-1730 рр.) і Ямамото Цунетомо (1659-1719рр.), кожен запропонував свій шлях, свою настанову молодому самураю. Дослівний переклад "Будошешіншю": "Напуття тому хто вступає на Шлях воїна", а "Хагакуре" буквально означає: "Приховане в листі". Ми повинні розібратися у цих древніх правилах щоб зрозуміти якими повинні бути справжні воїни на думку визначних самурайських мислителів, та вчителів. Я вважаю, що варто почати з настанов Дайдодзи і його «Будошешіншю».

«Самурай повинен перш за все постійно пам'ятати - пам'ятати вдень і вночі, з того ранку, коли він бере в руки палички, щоб скуштувати новорічну трапезу, до останньої ночі старого року, коли він платить свої борги - що він повинен померти. Ось його головна справа. Якщо він завжди пам'ятає про це, він зможе прожити життя відповідно до вірності і синівської шанобливості, уникнути зла і нещасть, уберегти себе від хвороб і бід, і насолодитися довгим життям. Він буде винятковою особистістю, наділеною чудовими якостями. Бо життя швидкоплинне, подібно до краплі вечірньої роси і ранкового інею, і тим більше таке життя воїна. І якщо він буде думати, що можна втішати себе думкою про вічне служіння своєму пану або про нескінченну відданість родичам, станеться те, що змусить його знехтувати своїм обов'язком перед паном і забути про вірність сім'ї. Але якщо він живе лише сьогоднішнім днем і не думає про день завтрашній, так, що, стоячи перед паном і чекаючи його наказів, він думає про це як про свою останню мить, а дивлячись в обличчя родичів він відчуває, що ніколи не побачить їх знову, тоді його почуття обов'язку будуть щирими, а його серце буде наповнене вірності і синівської шанобливості.» [2, с.8].

Так починається «Будошешіншю». Так триває шлях самурая. Ця цитата дуже влучно описує справжню суть життя самурая. Великий акцент робиться саме на смерті; це не покарання, а ціль справжнього самурая. Життя одним моментом, миттєвістю - важливий аспект у вченнях Дайдодзи.

«Але якщо він не пам'ятає про смерть, він буде безтурботний і необережний, він буде говорити слова, які ображають інших, тим самим даючи привід для суперечок. Якщо на це не звернуть уваги, їх можна буде вирішити, але якщо зроблять докір, він може закінчитися сваркою. Якщо він прогулюється в розважальних місцях серед натовпу без належної обережності, то може зіткнутися з яким-небудь великим дурнем і буде втягнутий в сварку ще перш, ніж зрозуміє це. Тоді він може бути убитий, ім'я його пана - заплямоване, а його батьки і родичі - обсипані докорами.

Всі ці нещастя йдуть від того, що він не пам'ятає весь час про смерть.

Той же, хто робить це, буде, як і годиться самураєві, кажучи самому або відповідаючи іншим, ретельно зважувати кожне слово і не вдаватися в даремні суперечки. Самурай не дозволить нікому заманити себе в пастку, де він раптово може виявитися в безвихідному становищі, і тому уникне зол і нещасть. І верхи, і низи, якщо вони забувають про смерть, схильні до нездорових надмірностей в їжі, вині і жінках, тому вони вмирають передчасно від хвороб печінки і селезінки, і навіть поки вони живі, хвороба робить їх існування марним. Але ті, у яких завжди перед очима лик смерті, сильні і здорові в молодості, а оскільки вони бережуть здоров'я, помірні в їжі і вини і уникають жінок, будучи стриманими і скромними у всьому, хвороби не висушують їх, а життя їхнє довге і прекрасне.Той, хто живе в цьому світі, може потурати всім своїми бажанням; тоді його жадібність зростає так, що він бажає того, що належить іншим, і не задовольняється тим, що має, стаючи схожим на простого торговця. Але якщо він завжди дивиться в обличчя смерті, він не буде прив'язаний до речей і не проявить невгамовності і жадібності, стане, як я казав раніше, прекрасною людиною. Самурай ж, повинен постійно бути зайнятий і громадськими, і особистими справами. Але коли б у нього не з'являлося небагато часу для себе, щоб побути в тиші, він не повинен забувати повертатися до питання про смерть і роздумувати про неї. Все це призначено для навчання юного самурая.» [2, с. 8-9].

Проаналізувавши цю цитату ми можемо зробити певні висновки. Отже, смерть для самурая є не просто кінцем життя, це є певним життєвим стрижнем. Розмірковування про смерть дає змогу воїну бути самураєм, тому що якщо він не буде пам'ятати про смерть він може наражати на небезпеку не тільки себе, говорячи слова,що можуть ображати інших, або робити справи,що можуть спровокувати суперечку, сварку, а й свою сім'ю або навіть господаря. Якщо він не пам'ятатиме про смерть він не зможе придушувати ганебні, низькі помисли, забажає чужого, так як не зможе цінувати своє, а той хто завжди дивиться в лице смерті не прив'язується до речей, не стає жадібним, стає прекрасною людиною. Тому справжній самурай повинен без страху дивитися в лице смерті та весь час пам'ятати про неї.

Невід'ємно-важливою не тільки у самурайській традиції а й у традиції всієї японської культури є вияв «синової шанобливості». Традиційною для більшості країн східної Азії є вияв пошани до батьків та предків. Завдяки тісним зв'язкам з Китаєм, на території Японських островів у 15 ст почало набувати популярності вчення китайського державного діяча та філософа Конфуція, яке в свою чергу вплинуло на вчення «Бушідо». У трактаті «Будошешіншю» також важливе місце займає ця традиція. У настанові Дайдодзи сказано: «Той, хто є самураєм, повинен вести себе в суворій відповідності з боргом синівської шанобливості. Яким би здатним, розумним, красномовним і добрим не був він народжений, все це марно, якщо він нешанобливий. Бо бушідо, Шлях воїна, вимагає, щоб поведінка людини була правильною у всьому. Якщо немає проникливості у всьому, не буде і знання належного. А той, хто не знає належного, навряд чи може називатися самураєм. Самурай же розуміє, що батьки подарували йому життя і що він - частина їх плоті і крові. І саме з перебільшеної зарозумілості виникає часом зневага до батьків. У цьому недолік розрізнення порядку причини і слідства.» [2, с. 10-12].

Дайдодзи каже, що є різні батьки, які виховують по-різному своїх дітей. Наприклад: якщо батько забезпечує свого сина достойним навчанням, їжею, одежею, навчає бойовим мистецтвам, влаштовує йому весілля та знаходить гарну дружину, то немає нічого дивного в тому, що так вихований син буде шанобливо ставитись до свого батька коли той стане старим та немічним, та буде пам'ятати про нього коли він помре. Якщо ж батько сварливий, жорстокий, має жахливий характер, живе не в достатку та завжди дорікає своєму сину. Навіть якщо до нього приходять інші люди,а він каже,що його син недостатньо шанобливий до нього, все одно син повинен шанувати свого батька у старій немічності та терпіти його характер. Саме така синова шанобливість є справжньою чеснотою для самурая і саме такі воїни є найкращими для господаря, тому вірних самураїв шукають серед шанобливих.

Також в настанові Дайдодзи є один нюанс який він називає самим головним. «Найголовніше - самурай ніколи не повинен нехтувати бойовим духом, в будь-який час і за будь-яких обставин. Бо наша країна відрізняється від інших земель тим, що навіть останні з людей, селяни торговці і ремісники, зберігають старі іржаві мечі, і в цьому проявляється військовий дух великої Японської імперії. Ці три версти не є солдатами за покликанням, але у всіх військових сім'ях поширений звичай, що навіть останні із слуг самураїв ні на мить не розлучаються з коротким мечем. Самурай же, який не володіє бойовим духом, подібний до селянина або торговця в подобі воїна, навіть якщо у нього на поясі - меч.» [2, с. 13-14]. Цей аспект виражає неповторну відданість і сміливість японського воїна-самурая. Я погоджуюсь з наголошенням Дайдодзи на тому, що бойовим духом, не тільки у самурая, а й у інших буші, кожен воїн не повинен зневажати, адже це є одним із найважливіших озброєнь воїна, що кожного дня думає про смерть.

Споконвіку люди стикаються з можливістю вибору. Хтось чинить як йому хочеться, хтось, так як він думає буде правильно. Але як чинити справжньому воїну, який слугує прикладом для населення та завжди ризикує не тільки честю своєї сім'ї, клану, а й господаря (даймьо). Як зрозуміти, що є правильним, а що неправильним ? У відповіді, яку дає наставник Дайдодзи, ми можемо прослідкувати стародавні, притаманні японській культурі, філософські мотиви.

«Воїн повинен глибоко розуміти ці дві якості. Якщо він знає, як робити одне і уникати іншого, він знайшов бушідо. Правильне і неправильне - це не що інше, як добро і зло, і хоча я не заперечую, що відмінність між словами незначна, чинити правильно і робити добро вважається тяжким способом, а чинити неправильно і робити зло - легким і приємним, тому природно, що багато хто схиляється до неправильного або злого і не любить правильне і добре. Але бути непостійним і не розрізняти правильне і неправильне суперечить розуму, тому той, хто розрізняє їх і при цьому чинить неправильно, є не самураєм, а грубою і нерозумною істотою. Причина тому - невміння управляти собою. Само по собі це може і не звучить так погано, але якщо подивитися глибше, ми побачимо, що все йде від боягузтва. Тому я стверджую, що самураєві необхідно утримуватися від неправильного і прагнути до правильного.» [2, с. 16-18].

Кожному з нас знайоме поняття хоробрості, вірності та правильної поведінки. Кожна особистість розуміє ці поняття по-своєму. Для кожної нації визначення цих понять може відрізнятися, при чому кардинально. Аргументом цього твердження може бути багато прикладів, але так я ми розглядаємо питання японської культури, я вважаю, що доречним ілюструванням цієї розбіжності є ритуал «сеппуку», більш відомий як «харакірі». Суть цього ритуалу - самовбивство методом розпорювання живота спеціальним ножем (кусунгобу). Для європейської людини цей обряд може здаватися незрозумілим на неправильним (неправильним, так як основою європейської культури є християнство, а самогубство в християнстві є тяжким гріхом), але якщо поглянути з точки зору японського жителя або воїна, то для них - це вияв хоробрості та відданості. Справжній самурай готовий піти вслід за своїм дайме, щоб не заплямовувати ні його честь, ні свою. В бушідо є три основні якості: вірність, правильна поведінка та відвага. Справжній самурай поєднує в собі всі три чесноти. Відважний самурай буде вірним своєму господарю та шанобливим до батьків. Він буде обмежувати себе у їжі та алкоголі, а також в жінках, так як він має бути здоровим та сильним. Він буде остерігатися святковості та рахувати кожну копійку, але це не скупість, самурай витрачає гроші тільки там де це потрібно. Він не робить нічого, що б протирічило волі його батьків або господаря, навіть якщо він цього бажає. Кожну вільну хвилину він буде приділяти самовдосконаленню в бойових мистецтвах. Суворе обмеження у всіх цих речах є початком доблесті, що притаманна справжньому воїну.

Життя самурая, як ми знаємо, - постійні розмірковування та пам'ять про смерть, але це не означає, що він має прагнути померти. З дитинства молодих воїнів навчають бойовим мистецтвам та шанобливому ставленню, та навіть культу до його меча. Найбільшу частину життя самурая займають тренування, і чим більше та чим старанніше він буде приділяти увагу своїй майстерності та вправності, тим довше він зможе служити своєму господарю. Кожен самурая обов'язково повинен знайти собі підходящого вчителя і вивчати традиційні бойові мистецтва. Навчання може нашкодити, якщо спираючись на зарозумілі але неправильні твердження звеличувати себе та зневажливо ставитися до інших. Така людина може мислити на його думку правильно, але насправді вона буде лише думати про те, як справити враження та про свою вигоду тому вона втратить самурайський дух.

Це були основні тези настанов Дайдодзи Юдзан у його «Будошешіншю». Так ми можемо побачити, що основною думкою цього трактату є пам'ятання про смерть, про те що шлях воїна має кінець, і не потрібно прив'язуватись до речей. Самурай повинен бути шанобливим, освіченим, вправним майстром не тільки бойових мистецтв, а й бути розумним та відданим воїном, який може прославляти свою сім'ю, клан, господаря і усю Японію.

Наступною роботою яку ми повинні розглянути для повного розуміння та осягнення філософії буші, буде настанова Ямамото Цунетомо - монаха, в минулому самурая, який, прослужив своєму господарю - дайме Набешіма Наошіге десять років, а після його смерті став буддійським священником. Ця робота складається із двох частин. В першій публікуються фрагменти глав випущеної у 1716 році книги в одинадцяти томах Хагакуре, що перекладається як «приховане в листях». Тексти які увійшли у другу частину цього видання: какун та юікаі - відповідно внутрішні правила самурайських кланів та адресовані нащадкам настанови, написані главами самурайських династій.

Починається робота майстра Цунетомо, людини, що написала «священне писання» для воїнів, із вже добре знайомої нам ноти самурайської філософії. «Я збагнув, що шлях самурая - це смерть. У ситуації «або-або» без коливань обирай смерть. Це не важко. Наповнися рішучості і дій. Тільки малодушні виправдовують себе міркуваннями про те, що померти, не досягнувши мети, означає померти собачою смертю. Зробити правильний вибір в ситуації «або-або» практично неможливо. Всі ми бажаємо жити, і тому недивно, що кожен намагається знайти виправдання, щоб не вмирати. Але якщо людина не досягла мети і продовжує жити, вона проявляє легкодухість. Він чинить недостойно. Якщо ж він не досяг мети і помер, це дійсно фанатизм і собача смерть. Але в цьому немає нічого ганебного. Така смерть є Шлях Самурая. Якщо кожен ранок і кожен вечір ти будеш готувати себе до смерті і зможеш жити так, ніби твоє тіло вже померло, ти станеш справжнім самураєм. Тоді все твоє життя буде бездоганним, і ти досягнеш успіху.» [2, с. 55-56].У настановах обох учителів ми бачимо, що пам'ять про смерть у житті самурая та «ідеального» воїна взагалі, займає панівне становище серед усіх думок буші.

Важливою є настанова Ямамото про служіння:« Хороший слуга - це той, хто беззастережно підпорядковується своєму панові. Можна сказати, що це - ідеальний слуга. Якщо ти з'явився на світ в старовинному самурайському роду, достатньо лише глибоко задуматися над вірністю предкам, знехтувати тіло і розум і цілком присвятити себе служінню господареві. Можна вважати удачею, якщо ти, до того ж, наділений мудрістю і талантами, і вмієш правильно користуватися ними. Але навіть той, хто ні до чого не придатний і незграбний, може стати надійним слугою, якщо він сповнений рішучості виконувати волю свого господаря. Але гріш ціна людині, якщо його чесноти обмежуються тільки мудрістю і талантами.» [2, с. 57-58].

Останні слова про с людину яка «обмежена мудрістю і талантами», але не є надійним слугою виражають неймовірну важливість чесноти вірності та служіння, справжнього, «істинного» воїна, самурая, чиє життя є частиною господаря. Спочатку мене здивував цей вираз, але коли я задумався та спробував співставити цю думку з уже дослідженим нами вченням Дайдодзи, я зрозумів, що яким би ти не був майстром бойового мистецтва та красномовно виголошував промови про відданість своєму дайме, це нічого не варте, якщо ти не є щирим слугою свого господаря. Я вважаю, що ця чеснота прирівнюється за своєю важливістю, до «синової шанобливості», що у Японській культурі є однією з основних традицій. Бути слугою означає не що інше, як надавати підтримку своєму господарю. Якщо у володінні дайме є дві або три такі людини, він в безпеці. Люди навчені знаннями і досвідом, часто вважають себе відданими слугами, але коли потрібно віддати життя за свого даймьо, у них починають трястися коліна. Це сором. Тому деколи буває, що інша, безкорисна людина зрікається свого життя для господаря та стає велкою в очах тих хто цього зробити не зміг.

Старий майстер меча сказав:

«У житті людини є етапи осягнення вчення. На першому етапі людина вчиться, але це ні до чого не призводить, і тому він вважає себе і інших недосвідченими. Така людина не потрібна. На другому етапі він також марний, але він усвідомлює свою недосконалість і бачить недосконалість інших. На третьому етапі він пишається своїми здібностями, радіє похвалі інших людей і жалкує про недоліки своїх друзів. Така людина вже може бути корисною. На вищому ж етапі людина виглядає, так, ніби нічого не знає». [2, с. 62-63]. Є ще один етап, на якому людина розуміє безкінечність розвитку та вдосконалення, що його Шлях не закінчиться ніколи. Він точно знає всі свої недоліки і ніколи не думає про те, що він всього досяг.

«Я не знаю, як перемагати інших; я знаю, як перемагати себе». [2, с. 62-63].

«Все своє життя старанно навчайся. Кожен день ставай більш майстерним, ніж ти був за день до цього, а на наступний день - більш майстерним, ніж сьогодні. Удосконалення не має кінця. [2, с. 62-63].

«Щоб навчитися говорити правильно, потрібно стежити за своєю мовою, коли знаходишся вдома.» [2, с. 71].

«Правила написання листів вимагають, щоб ти завжди відповідав листом на лист - нехай навіть твоя відповідь буде довжиною в один рядок. Добре, якщо в твоїх листах відчувається спокійна сила. Більш того, не забувай те, що сказали священикові, Рьодзану коли він перебував в області Камігата: «Коли пишеш лист, пиши його так, щоб його не соромно було повісити на стіну». [2, с. 70].

Проаналізувавши роботи двох мудрих вчителів-самураїв, я можу сказати, що обидва чоловіки сповнені мудрості та мають великий життєвий досвід. З текстів ми можемо зрозуміти, що основною метою справжнього самурая в житті, має стати прекрасне та якомога досконале служіння своєму господарю, дайме. Самурай має завжди пам'ятати про смерть та прагнути стати «ідеальним» слугою для свого господаря. Справжній буші має бути не тільки майстром бойових мистецтв, а також освіченою людиною, що знає каліграфію а також основні конфуціанські тексти. Самурай повинен слідкувати не тільки за своїм виглядом а й за своїми словами. І одне із найголовніших правил, справжній слуга свого господаря, не має боятися віддати життя за нього. «Хагакуре» Ямамото в основному складається із коротких історій та прикладів написаних у далекому минулому, але сповнених тієї традиційності та військової енергії, що навіть у наш час, неможливо не піддатися цим простим але в той час яскравих історіям.

кодекс самурай бушідо

РОЗДІЛ 2. ДЗЕН-БУДДИЗМ У САМУРАЇВ

Географічно буддизм розділяється на дві школи. Південну, більш стару школу з більш простим вченням та Північну, яка виникла пізніше і відрізняється розвинутішим вченням. Південна школа грунтується в основному на палійських текстах та відома нам як хінаяна (мала колісниця), або нищій шлях. Північна школа опирається на санскритські тексти, називається махаяна (велика колісниця) або вищий шлях. Про Південну буддійську школу західні вчені знають менше ніж про Північну, так як більша частина хінаянських текстів була втрачена а основні настанови написані китайською, тибетською або японською мовами, що маловідомі небуддійським дослідникам. За двадцять п'ять віків буддизм встигли освоїти як дикі племена так і цивілізовані, як войовничі народи так і мирні. Так в Японії виникло тринадцять великих шкіл, які в свою чергу діляться ще на сорок чотири. Японія може слугувати прикладом кращої представниці Північної буддійської школи, так як більшість населення живе відповідно до вчень цієї школи. Отже вивчення релігії Японії - це глибоке занурення у суть махаяністського буддизму який до сих пір майже не досліджений європейськими релігієзнавцями. Школа дзен буддизму має велике значення як в Японській релігійній традиції так і займає неповторне місце серед розвинутих релігійних систем усього світу. Дзен з'являється одночасно з буддизмом - якщо не раніше. Дзен відомий нам завдяки тренуванню тіла та розуму. Доведено що щоденна практика дзен і дихальних вправ помітно покращує самопочуття та фізичний стан людини. Історія показує нам, що більшість дзен майстрів прожили довго, незважаючи на простий та скромний образ життя. Дзен тренування розуму є також дуже ефективними. Ці вправи підтримують розум у рівновазі, роблять людину не пристрасною, не безпристрасною, не занадто сентиментальною, не нервовою та не бездушною. Дзен відомий багатьом людям як ліки від душевних хвороб, що викликані нервовими розладами.

Дзен - це володіння собою, тому шо він дозволяє підкорити такі пагубні пристрасті, як злість, ревність, ненависть та інші, а головне пробудити благородні почуття - співчуття, милосердя, щедрість і ще багато прекрасних якостей. Це форма просвітлення, він допомагає розсіяти ілюзії та сумніви і в той же час руйнує низькі пристрасті, підкреслює моральний ідеал та розкриває вроджену мудрість. В Японію дзен був принесений перш за все в формі віри самураїв та воєнного стану і сформував характер багатьох військових чиї імена прикрашають сторінки японської історії. Згодом, він поступово знайшов шлях як в палаци знаті, так і в будинки простих людей за допомогою своєї літератури і мистецтва, а сучасна Японія, особливо після російсько-японської війни, визнала дзен найкращим вченням для підростаючого покоління.

Знайомство Японії і дзен відбулося ще у 653 році завдяки Досьо (629-700) у який у 653 році подорожував до Китаю та зустрічався з Сюань-цзаном, великим вченим, що посвятив його у вчення дхармалакшана. Після повернення додому, Досьо побудував дзенський монастир у Ганго, що знаходиться в Нара. Так дзен з'явився у Японії але не зміг укорінитися. Справжнє заснування вчення дзен у острівній імперії датується 1191 роком, та пов'язане з діяльністю Ейсая. Він приплив у Китай у віці двадцяти восьми років після того як він вісім років вивчав Тріпітаку. Після відвідування священних місць, він повернувся додому з більш як тридцятьма книгами для вчення. Після заборони повторного виїзду до Китаю, Ейсая почав проповідувати дзен у новому храмі в провінції Тикуден. У 1202 році сьогун Йоріе спорудив храм Кенніндзи в Кіото і запросив в столицю Ейсая де той проповідував з притаманною йому пристрастю. Це викликало заздрість та обурення інших проповідників буддизму, що відправили послання імператору з протестом проти нової релігії. Але Ейсая написав у відповідь блискучий трактат «Как защитить государство, распространяя дзэн», після чого його заслуги оцінив сам імператор та призначив його «содзьо» (вищий чин серед буддійського духовенства).

Що ж було спільного у дзенських монахів та японських самураїв?

По-перше і ті й інші повинні були пройти суворе навчання і терпіти все без скарг та нарікань. Наприклад, навіть настільки видатний та розумний вчитель, як Ейсай, вів таке жалюгідне життя, що одного разу йому і його учням кілька днів не було чого їсти. На щастя, один віруючий попросив їх прочитати священні тексти і нагородив за це двома рулонами шовку. Голодні послушники, у яких вже слинки текли в передчутті довгоочікуваного обіду, були розчаровані, коли Ейсая подарував цей шовк бідняку, який звернувся до нього за допомогою. Голод тривав уже цілий тиждень, коли до Ейсая прийшов інший бідняк і попросив милостині. На цей раз Ейсаю нічого було дати, і він відірвав позолочений німб від зображення Будди Бхешаджьі і віддав жебракові. Молоді монахи, які тепер крім голоду відчували ще й злість через осквернення статуї, звернулися до Ейсаї з питанням, за яким ховався докір: «О учитель, хіба може буддист руйнувати зображення Будди?» На що Ейсая відповів: «Будда віддав би навіть власне життя, щоб позбавити людей від страждань. Хіба він відмовився б віддати своє сяйво?» [5, с. 52]. Цей випадок ясно показує виняткову важливість самопожертви для навчання дзен.

По-друге, і дзенських ченців, і самураїв відрізняє так звана чесна бідність. Кодекс лицарської честі, бушідо, забороняє добувати багатства неправедним шляхом. Самурай готовий скоріше вмерти, ніж жити негідно. В японській історії є безліч прикладів того, як самураї вмирали від голоду, в той час як у них були сотні золотих монет, що ретельно зберігалися на випадок крайньої необхідності. Звідси прислів'я: «Сокіл не їстиме колосся зерна, навіть якщо йому доведеться померти від голоду». Точно так само ми не знаємо жодного дзенського ченця давніх часів або наших днів, який би розбагатів негідним шляхом. Фуга, один з найбільш відомих дзенських вчителів, що жив незадовго до реставрації імператорської влади, надавав уматеріальну підтримку багатьом послушникам свого монастиря. Але послушників часто було надто багато, і мізерних коштів Фугая не вистачало для повноцінного існування його ж самого. Це дуже турбувало одного з його учнів, який відповідав за приготування їжі, тому що деколи їжі не вистачало на всіх. Цей учень порадив Фуга більше не приймати послушників в монастир. У відповідь учитель роззявив рот і сказав: «Зазирни мені в рот і скажи, чи є в ньому язик». Спантеличений учень сказав: «Так». - «Тоді не турбуйся. Поки у мене є язик, я можу спробувати будь-яку їжу ». І самураїв, і дзенських ченців можна без перебільшення назвати чесними бідняками; звідси прислів'я: «У дзенского ченця немає грошей, зате багатий Монті (так називали священиків школи шінсю, зазвичай заможних людей.) нічого не знає». [5, с. 52].

По-третє, і дзенські ченці, і самураї відрізнялися мужньою і шляхетною поведінкою, часом, яка межувалася із грубістю. Причиною цього було частково суворе навчання, яке вони проходили. Покажу я це на прикладі однієї історії,що була перекладена другом Кайтена Нукарії - Судзукі: «Коли Ріндзай старанно навчався дзен у Обаку (Хуан-бо, помер в 850 р), головний монах помітив його винятковість. Одного разу чернець запитав його: "Скільки часу ти провів в монастирі?" Ріндзай відповів: "Три роки". Старший монах знову запитав: "Чи просив ти у вчителя настанови в буддизмі?" Ріндзай сказав: "Жодного разу. Я не знав, про що просити. - "Ну, ти міг би піти до вчителя і запитати у нього про суть буддизму".. Згідно пораді, Ріндзай відправився до Обаку і повторив питання, але не встиг він закінчити, як учитель дав йому ляпаса. Коли Ріндзай повернувся, старший монах поцікавився, як пройшла бесіда. "Не встиг я закінчити питання, - сказав Ріндзай, - учитель вдарив мене, але я не можу зрозуміти, чому". "Повернись до нього і знову запитай", - порадив старший монах. Так Ріндзай і поступив і знову отримав ляпас. Але чернець наполіг на тому, щоб Ріндзай задав питання в третій раз, але і в третій раз відповідь була такою ж. Нарешті Ріндзай сказав старшому ченцеві: "Я тричі питав вчителя, покірно слідуючи вашій добрій пораді, і він тричі вдарив мене. Мені дуже шкода, але через свою дурість я не можу зрозуміти сенсу цих ударів. Значить, доведеться мені піти з монастиря і пошукати щастя в іншому місці ". "Якщо ти покидаєш нас, - відповів чернець, - неодмінно сходи до вчителя попрощатися" Відразу ж після цього старший монах побачив учителя і сказав йому: "Цей юний новачок, який тричі питав вас про буддизм, не такий простий, як здається. Прошу вас про милість: коли він прийде до вас попрощатися, дайте йому належні настанови. Після старанного навчання він стане великим учителем, і, як дерево з великою кроною, дасть світу притулок в тіні своїх гілок ".Коли Ріндзай прийшов до Обаку, учитель порадив йому відправитися до Дайго (Так-юй) з Каоана, який тільки і зможе дати йому настанови у вірі. Коли Ріндзай прибув до Дайго, той побажав дізнатися, звідки Ріндзай прийшов. "Від Обаку", - відповів Ріндзай. "Чому ж ти не захотів і далі вчитися у нього?" - запитав Дайгена. "Я тричі запитав його про сутність буддизму, - пояснив Ріндзай, - а він тричі вдарив мене. Але я поки не можу зрозуміти, чи був я в чомусь винен ". Дайго на це сказав: "Навіть в старості Обаку залишився добрим, і нема чого тобі було приходити сюди і питати мене, чи була в тому, що сталося твоя вина". Після цього Ріндзай раптово зрозумів значення того, що сталося, і він закричав: "Нічого особливого в буддизмі Обаку немає!" Тоді Дайгена схопив його і мовив: "Ах ти негідник! Тільки що ти прийшов до мене зі скаргами і питав, у чому твоя вина, а тепер нахабно заявляєш, що в буддизмі Обаку нічого особливого немає. Це чому? А ну, кажи! "У відповідь Ріндзай тричі наніс удар Дайгену кулаком під ребра. Тоді Дайгена відпустив його зі словами: "Твій учитель - Обаку, і мені нема чого сказати". Ріндзай пішов від Дайгена і повернувся до Обаку. Побачивши його, той вигукнув: "Дурень! Що толку для тебе ось так ходити туди-сюди? "" Все по вашій милості ", - відповів Ріндзай. Коли після звичайних вітань Ріндзай підійшов до Обаку, той запитав його, де він провів весь цей час. Ріндзай відповів: "Підкорившись вашому доброму повчанню, я пішов до Дайго. Від нього я і прийшов. І він розповів про все, відповідаючи вчителеві на його розпитування. Обаку сказав: "Як тільки він з'явиться тут, я його як слід відлупцюю". "Не потрібно чекати його приходу, зробити це можна прямо зараз", - була відповідь Ріндзая, який вдарив учителя по спині. Обаку сказав: "Як сміє цей безумець наближатися до мене і смикати за вуса тигра?" Тоді Ріндзай голосно вигукнув "хе!", На що Обаку сказав: "Слуга, проведи цього божевільного в його келію"».[5, с. 53-55].

По-четверте, самураї, як відомо, зустрічали смерть з незмінною мужністю. Справжній самурай ніколи не буде утікачем, але буде боротися з ворогом до останнього подиху. Уславитися боягузом для самурая - набагато гірше смерті. Випадок з Цзу-юанем, який приїхав до Японії в 1280 р на запрошення Токімуне (Ходзе), генерал-регента, покаже нам, наскільки в цьому вони схожі з дзенськими ченцями. Ця історія сталася під час перебування Цзу-юаня в Китаї, коли армія Юань, що вторглася в Японію наводила жах на всю країну. Деякі варвари, які перетнули кордон держави Ван, увірвалися в монастир Цзу-юаня і погрожували його обезголовити. Тоді він спокійно сів, готуючись зустріти свою долю, і склав такі вірші:

Ні небо, ні земля не приховають мене;

І я радий, тому що ні тіло, ні душа не існують.

Я чекаю твою зброю, о воїн Юань! Я відчуваю,

Як твоя вірна сталь, що виблискує подібно блискавці,

розсікає весняний вітерець.

[5, с. 56].

Це нагадує нам Сен-чжао, якого, колись якийсь волоцюга, готувався проштрикнути своїм мечем. Сен-чжао висловив свої почуття в наступних рядках:

У тілі немає душі.

Розум не існує.

Перевір на мені блискучу сталь,

І я відчую, як вона розріже весняний вітер.

[5, с. 56].

Варвари, вражені спокійною рішучістю і гідністю Цзу-юаня, по праву вважали його незвичайною людиною і покинули монастир, не заподіявши

йому шкоди.Саме тому не тільки прості самураї а й генерал-регенти періоду Ходзьо(1205-1332), захоплювалися та сповідували дзен-буддизм. Вони не тільки протегували дзен, споруджуючи храми та запрошуючи вчителів із Китаю, а й самі жили як справжні буддійські монахи: брили голови, носили священну одежу та медитували (споглядали) у позі зі схрещеними ногами. Взяти наприклад видатного самурая Токійорі (1247-1263рр.) що прийняв чернецтво та керував країною, при цьому вів просте та скромне життя, що видно з рядків його віршів:

Вище берегів тече потічок,

Зеленіше моху травичка росте.

Ніхто не стукає в мій скромний будиночок на горі,

Але двері самі відкриваються на стукіт вітру.

[5 с. 57].

Токійорі отримав просвітлення від Догена та Дорю і зустрів кінець свого життя спокійно у позі зі схрещеними ногами. Свої почуття він виразив у такому вірші:

Тридцять сім років

Дзеркало карми було високо;

Зараз я розбиваю його на дрібні шматочки,

Зовсім поруч - Великий Шлях.

[5, с. 57].

Прикладом відданого монаха дзен також може слугувати нащадок Токійорі - Токімуне (1264-1283рр.). У вигляді аргументу Кайтен Нукарія використовує таку історію:« Двічі обезголовлював Токімунде посланників великого китайського завойовника Хубілая, який вимагав, щоб Японія здалася добровільно, інакше він підпорядкує її силою. Кажуть, що, почувши про наближення китайської армії, Токімуне послав за своїм учителем Цзу-юанем, бажаючи отримати від нього останнє повчання. «Тепер, о преподобний, - сказав він, - над країною нависла загроза». «Як ти зустрінеш її?» - запитав учитель. У відповідь Токімуне щосили вигукнув «ка!», Щоб показати непохитність свого духу перед зустріччю з ворогом. «О, я чую гарчання лева!» - сказав Цзу-юань. - «Ти і справді лев. Іди і не відступай ». Після цих слів учителя Токімуне повів військо на ворога, і йому вдалося вирвати свою країну з пащі розрухи. Завойовники були переможені і майже всі загинули в битві.» [5, с. 58].

До кінця періоду Ходзьо, і особливо після падіння регентства Ходзьо, в 1333 р почалися кровопролитні битви між урядовими і повстанськими військами. І хоча перші були хоробрі і віддані своїй ідеї, останні перевершували їх числом. Прихильники імперії гинули один за одним, захищаючи імператора Годайго (1319-1338 рр). Саме в цей час в Японії народився Масашіге (Кусунокі), здатний полководець і стратег імператорських військ, який не тільки приніс себе і свого брата в жертву заради імператора, але і прирік на смерть своїх сина та онука, що хоробро билися з ворогами, які у багато разів перевершували їх чисельністю.

Вірність, мудрість, відвага і розсудливість Масашіге не мали рівних не тільки в історії Японії, але, можливо, і в історії людства. Трагічна історія про те, як він розлучився зі своїм улюбленим сином, і про відвагу, яку він проявив у останній битві, завжди надихала японців на подвиги. Він був кращим з самураїв. Згідно з одним старовинним текстом (життєпис Сосюна), Масашіге займався дзен і незадовго до своєї останньої битви звернувся до Чжу-Цзун (Сосюн) за останнім наставленням. «Що мені робити, коли смерть займе місце життя? »- запитав Масашіге. Учитель відповів:

«Будь хоробрим, розріж обидві мотузки одним ударом,

Вигнутий меч сяє під небом.» [5, с. 59].

Ставши необхідним для самурая дисциплінуючим засобом, дзен не зник з кінцем періоду Ходзьо, а розцвів ще пишніше під час правління імператора Годайго, одного з найбільш затятих покровителів віри. Сьогуни періоду Ашікага (1338-1573 рр.) Були не менш віддані вірі, ніж імператори, що наслідували престол після Годайго. І навіть Такаудзи, знаменитий засновник сьогунату, побудував монастир і запросив Сосеки(1276--1351рр.) одного із найвеличніших вчителів дзен, більш відомого як Мусо-ко-кусі, наставника трьох імператорів після Годайго. Пізніше сегуни взяли приклад Такаудзи, а феодали - взяли приклад сьогунів, тому дзен став поширюватися по всій країні. Проте, наскільки процвітав дзен в ті роки, можна судити за такими чудовим спорудами цього періоду, як Золотий і Срібний храми, які до сих пір прикрашають прекрасне місто Кіото.

Друга половина періоду Асикага була часом воєн і кровопролиття. Із багатьох представників того часу нас цікавить два феодальні даймьо, що воювали між собою. Обидва вони були прекрасними полководцями, стратегами, а також досвідченими практиками дзен. Харунобу,більш відомого за його буддійським ім'ям Синген та Терутора,більш відомого також за буддійським ім'ям Кенсін. Про характер Сінгена можна судити по тому, що він ніколи не будував ні замків, ні фортець, ні цитаделей, щоб захиститися від ворогів, а цілком покладався на відданість своїх васалів і простого народу. Кенсіна - по тому як він забезпечив сіллю свого ворога Сінгена, після того як той залишився без неї через боягузливої поведінки своїх супротивників. Героїчні битви, які вели ці великі полководці між собою, прикрашають військову історію Японії. Існує така легенда. Коли в лютих атаках війська Кенсіна розгромили армію Сінгена, якийсь самотній воїн на величезному коні увірвався зі швидкістю вітру в ставку Сінгена. Той побачив, що на нього спрямований важкий меч, і почув питання, виражене в дусі дзен: «Як ти вчиниш в такому положенні і в такий час?» Не маючи часу витягнути меч, Сінген відбив цей удар сковородою,одночасно з цим відповівши на мові дзен: «Сніжинка в розжареній печі!» Якби слуги не прийшли на допомогу, життя Сінгена розтануло б, як «Сніжинка в розжареній печі». [5, с. 62]. Пізніше у вершнику впізнали самого Кенсіна. Ця легенда показує, як самураї епохи темних століть втілювали дзен вжиття.

В кінці кінців мир в державі зміг встановити Іеясу - основоположник сьогунату Токугава (1603-1867 рр.) З одного боку, в цей час сьогунат підтримував буддизм, який вже встиг отримати статус державної релігії. Також в цей час монастирі отримували подарунки, а кожен господар був зобов'язаний спорудити у себе в будинку буддійський вівтар. З іншого боку, сьогунат робив все можливе для винищення християнства, занесеного до Японії ще в темні століття (в 1544 р). Все це паралізувало проповідницький дух буддизму, і всі буддійські школи занурилися в сплячку. Що стосується дзен, то його підтримували феодальні князі разом зі своїми васалами; їх віру поділяли майже всі провінційні правителі. Приблизно в середині цього періоду сорок сім васалів Ако продемонстрували справжній самурайський дух, з його завзятістю, самопожертвою і вірністю,помстившись ворогові за свого загиблого господаря. На чолі цих чоловіків стояв Ешіо. Він займався дзен. Велика частина професійних воїнів того часу дотримувалася дзен. Наприклад, Муненорі (Ягю) був відомий тим, що поєднував дзен з мистецтвом фехтування. Такий напрям в повній мірі видно в наступній історії про Бокуден (Цукахара): «Одного разу Бокуден переправлявся на паромі через річку Ябасе в провінції Омі. Разом з ним плив високий плечистий самурай, на перший погляд - майстерний фехтувальник. Він грубо поводився з іншими пасажирами і так багато хвалився своєю спритністю, що Бокуден, бажаючи його провчити, порушив своє мовчання. "Як я бачу, ти, друже мій, займаєшся своїм мистецтвом, щоб перемагати інших; я ж займаюся своїм, щоб не бути переможеним ", - сказав він. "Скажи, монах, - запитав самурай, тому що Бокуден був одягнений, як монах, - до якої ж школі фехтування ти належиш? "Моя школа називається« покори-ворога-без-бою »". - "Чи не брешеш ти мені? Якщо ти можеш підкорити ворога без бою, навіщо тобі меч? "" Меч мені не для того, щоб вбивати, а потім, щоб рятувати, - скористався Бокуден дзенських виразом, - моє мистецтво передається від розуму до розуму. "Раз так, монах, - заявив самурай, - давай прямо зараз дізнаємося, хто переможе: ти або я. Бокуден негайно прийняв виклик. "Але ми не повинні боротися на паромі, - сказав він, - адже можуть постраждати і інші люди. Бачиш острівець он там? На ньому і будемо воювати ". Самурай погодився. Вони спустили на воду шлюпку і вирушили до острова. Не встигли вони причалити, як самурай вискочив на берег і закричав: "Скоріше, скоріше, монах, вилазь!" Але Бокуден повільно встав і відповів: "Не поспішай. У правилах моєї школи - не поспішаючи готуватися до бою, утримуючи дух в животі ". З цими словами він вихопив у човняра весло і поплив геть, залишивши самурая одного. Той в люті тупав ногами і кричав: "Ах ти, боягузлива ряса! Повернись, старий чернець! "" Слухай же, - прокричав у відповідь Бокуден, - в цьому і є таємниця мистецтва підкорення ворога без бою! Не забувай її, але і не думай нікому видати ". Позбувшись таким чином від чванливого супутника, Бокуден разом з іншими пасажирами парома незабаром причалили до протилежного берега». [5, с. 64-65].

У 1654 р з Китаю приплив Інь-юань (Інген) з безліччю учнів. Він познайомив японців з вченням дзенскої школи Обаку. Сьогунат подарував

йому ділянку землі в Удзи, біля Кіото, де в 1659 р. Інь-юань побудував монастир в китайському стилі, відомий тепер як Обаку-сан. Вчителі тієї ж школи один за одним приїжджали з Китаю, і дзен в їх трактуванні деякий час процвітав в Японії. В цей же період дзен став чинити величезний вплив на літературу, що виразилося в складанні максимально коротких віршів. Це сталося завдяки Басьо, великому поетові, самітнику і мандрівникові, який, як ми бачимо по його творам, далеко просунувся у вивченні дзен. Крім того, дзен використовували вчителі народної етики, що дуже багато зробили для навчання нижчих класів. Так специфічний аромат дзен скоро став відчутним і в мирних мистецтвах - літературі, образотворчих мистецтвах, чайній церемонії, кулінарному та судовому мистецтві, архітектурі. Дзен став пронизувати життя японців.

Після Реставрації Мейдзі (1867 г.) популярність дзен почала спадати, і протягом майже тридцяти років він практично не розвивався. Однак з початку російсько-японської війни дзен став відроджуватися. Він почав сприймається як ідеальна віра і для повного надій та сил народу, і для окремої людини, яка хоче пробитися через життєві негаразди. Дотримуватися бушідо, або кодексу самурая, слід не тільки воїну на полі битви, а й кожному жителю Японії в боротьбі за існування. Якщо людина хоче бути людиною, а не звіром, вона повинна бути самураєм - хоробрим, щедрим, стійким, вірним і мужнім, повним самоповаги і впевненості в собі і в той же час готовим на самопожертву. Втіленням бушідо можна вважати генерала Ногі, героя Порт-Артура, який, віддавши життя двох своїх синів за батьківщину під час російсько-японської війни, приніс в жертву себе і свою дружину заради покійного імператора. Він помер недаремно, як думають деякі, тому що простота, стійкість, відданість, мужність, володіння собою і самопожертву, з'єднані в його останньому вчинку, безсумнівно надихнули нове покоління на появу сотень генералів Ногі.

ВИСНОВКИ

Завдяки проведеній мною творчій роботі, ми змогли побачити чіткі мотиви спорідненості у основних світоглядах самураїв часів XVII-XVIII століть. Ми розглянули основні моменти у настановах «Хагакуре» та «Будошешіншю» та змогли зрозуміти, що ці настанови мають між собою багато спільного, навіть при одній значній відмінності: як ми знаємо Цунетомо не був дзенським монахом. Завдяки своїй курсовій роботі я зміг привернути увагу молодих дослідників до вивчення військових традиційних релігій острівної імперії та зробити невеличкий вклад в українську наукову діяльність. Я переконаний, що подальші мої роботи: курсові та дипломна, будуть тісно пов'язаними з цією тематикою, тому твердження про привернення уваги молодих науковців я вважаю аргументованим.