Вплив реформації на літургіку історичного богослужіння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 274:27-5

Вплив реформації на літургіку історичного богослужіння

Василь Гуцало (Київ)

Анотація

літургіка церква месі лютер

Ключові слова: богослужіння, літургіка, меса, обрядовість, реформа, Церква, протестантизм, служіння, віруючі, Євхаристія, священство, культ.

Annotation

Vasyl Gutsalo

The influence of reform on the liturgy of historical department

The article analyzes the liturgy of the Old Testament Church, determines its meaningful characterizations in different historical periods of development, defines its role and place as a component of religious and social life.

Keywords: worship, liturgy, mass, ritual, reform, church, Protestantism, ministry, believers, Eucharist, priesthood, cult.

Актуальність проблеми. 2017 рік в Україні оголошений роком Реформації. Це рішення прийняте на державному рівні з подачі Всеукраїнської Ради церков. Підписання Указу Президента знаменувало новий етап державно- церковних відносин, засвідчило повагу до гідності людини її віросповідної позиції, ілюструвало приклад поваги до історичного минулого церкви і народу, що в умовах сьогоднішнього дня є важливим.

Ступінь розробки проблеми. Питання реформації церкви і життєвий шлях реформаторів висвітлювало чимало істориків, соціологів, філософів, релігієзнавців. Серед них доцільно згадати дослідження А.Бобильова, А.Каримського, А.Мак-Грата, Ф.Баракмана, В.Докаша, В.Малика, Е.Соловйова, Р.Колба та інших. Разом з тим, з нагоди ювілею доцільно іще раз згадати великих реформаторів Церкви та їх міркування, що змінили її уклад.

Мета статті: висвітлити основні реформи, яких зазнала Церква, завдяки протестантизму М.Лютера та Ж.Кальвіна, та проілюструвати їх роль у суспільстві та церковному житті.

Завдання:

- висвітлити церковну обрядовість до Реформації;

- показати вплив реформ на життя Церкви.

Виклад основних результатів. У стародавній церкві богослужіння мало різну назву: «ламання хліба», «Господня вечеря», «євхаристія», бо в центрі самого богослужіння була заповідь Господня про спомин Його смерті. Так, як спочатку богослужба йшла грецькою мовою, використовувався грецький термін «літургія», що в давньогрецькому світі був пов'язаний з поняттям про «витрати і піклування» [2, с.296], а в контексті послань Павла описувався, як «служіння», в тому числі і матеріальне (2 Кор 9:12). Але коли Західна Церква перейшла на латинську мову, новим терміном для богослужіння стало слово «меса», що походить від «місса», у значенні «звільнення», «відхід», «проводи». Це слово звучало в богослужінні в декількох значеннях: як звістка про його закінчення («Ite missa est»), як найменування заключного благословення, як будь-яке благословення (з кінця IV-го ст.) [7].

Спочатку меса була порівняно простим ритуалом і поділялась на літургію Слова і літургію Горниці. Але з плином часу стіл для причастя замінився вівтарем, що стояв біля стіни а службу став звершувати священик від імені всього народу. В кінці IV-го століття, коли на зміну віри в живу присутність Христа на літургії прийшла обмежена уява про Його присутність лише в хлібі і вині, виник звичай ставити перегородку між престолом і віруючими. Віруючі перетворились у пасивних глядачів, що спостерігали за діями священика [14, с.1358]. Якщо у стародавні часи Вечеря Господня звершувалася «лицем до лиця», тобто старійшина стояв за столом лицем до людей, благословляючи святі дари, то тепер священик стоїть спиною до народу, виконуючи літургічні дії та ще й на іншій мові, цебто латині [24, р.32].

У Середньовіччя меса була центральною складовою релігійного та суспільного життя Римо-католицької Церкви. В свідомості кожного правовірного меса відігравала декілька важливих значень: участь у складному церемоніальному процесі було єдиним на той час способом поклоніння Богу, також цей спосіб поклоніння був і способом освячення життя людського, це підтримувало віру та надію у вічне життя та об'єднувало віруючих. Такий стиль богослужіння відображав суть вчення Церкви, де головним стержнем був образ Христа, схований за товстим нашаруванням обрядів та ритуалів меси. Стиль богослужіння, що творився і повторювався віками, звісно був великою святинею і цінністю в очах священства і більшості прихожан, незважаючи на те, що в його суті лишалась одна буква і давно був відсутній дух життя.

Маючи такий вагомий сакральний зміст, меса стала не лише осередком духовно-суспільного життя, але й джерелом доходів. Діяли різні схеми в цьому сенсі, наприклад, з'явився прошарок заможних людей, котрі у приходських церквах будували свої власні часовні з вівтарями, а також примножували так званих священиків для меси, котрі не мали душеопікунських функцій, а лише відслужували заказані меси для привілейованих членів заможних родин. Це відкривало шлях для багатьох зловживань [4, с.29]. Так як такі заказані священики і їх прислужники не мали відповідної духовної освіти, це призвело до зменшення якості літургії, а потім і до того, що священик міг відспівувати її самотужки без прислужників і хору. Тому на перший план меси стають не технічні чинники, як професійне відспівування зі всіма канонічними елементами, але її духовна сутність, а саме вираз Божої присутності через Євхаристію. Важливим образом проявлення благочестя стає поклоніння Святим Дарам. Навіть частинки священного хліба лишали до наступної меси, щоб продемонструвати тим єдність Євхаристії [4, с.32].

Відносно порядку причастя, то роздача таїнства відбувалася відразу після освячення хліба до того, як благословляється чаша під спів гімнів. Підходили до причастя спочатку чоловіки і потім жінки, тому і стояти вони мали в різних місцях [8].

Цікаво зауважити певні деталі, наскільки благоговійно відносились до самого звершення Євхаристії. Наприклад, заради страху пролиття вина, використовували трубочки (фістули) або ж вмокали хліб у вино [24, р.90]. Були й інші крайнощі, коли мирянам не дозволяли бути повноцінними учасниками трапези, обмежуючи їх участь лише в одному елементі причастя.

Євхаристія в дореформаційний період набула надзвичайно вагомого релігійно- містичного значення. Великий акцент робився на трактуванні Євхаристії як повторення жертви Ісуса Христа. Схоласти того часу тлумачили її як «безкровне, але реальне жертвоприношення», яке звершує священик. Причому, кожен предмет у храмі мав своє сакральне, символічне значення.

З часом сама церемонія богослужіння стає все більш і більш священним дійством, таїнством, що звершується з метою освячення учасників самого богослужіння. Це в свою чергу ще більш відокремлює «освячене» священство від простого та грішного люду. Священнослужителі набувають статус сакральної недоторканості. У богослужіння входить також багато поганських елементів у вигляді святкувань та звичаїв, яким надається християнське значення.

Спостерігаючи духовну кризу літургічної служби і порівнюючи її з вченням Писання, Лютер розумів, що потрібні радикальні реформи, та маючи мудрість і витримку, він не поспішав робити рішучі переміни. Основною задачею було створення меси німецькою мовою. І у 1523 році був складений чин латинської меси, були відмінені усі свята святих, що не згадувались у Писанні, як і молитви святим. Не згадується про «євхаристичну жертву, бо Лютер не бачив там нічого, крім католицьких «спекуляцій благодаттю». Підкреслюється «євангельська свобода: свічки та шати можуть використовуватись, а можуть бути виключені. Також Лютер зберіг літургію і літургічні принципи. Коли Лютер став робити ревізію латинської меси, з'явились і інші ініціативні постаті, які почали видавати свої редакції нових мес німецькою мовою. Серед них були Ворфгран Вісенбургер, Йоган Швебель, Каспар Канз, Томас Мюнстер та інші. Помітна активність цих «творців реформ» створила певний конфуз, тому друзі звернулись до Лютера про впорядкування і його особисту редакцію німецької меси. Таким чином під тиском ситуації, що склалася Лютер видав свою месу, яка була написана у пісенному стилі, пристосованою для сільських церков, де не було навчених хорів [22, р.440].

Лютер ратував за те, щоб молоде покоління володіло різними мовами - і грецькою і єврейською і латинню. Він не відстоював позицію національної одномовності, посилаючись на те, що з самого початку «Бог не став чекати, поки весь світ прийде в Єрусалим і вивчить єврейську мову, але дарував для проповідницького служіння різні мови, щоб апостоли могли говорити, куди б не пішли» [8].

Щодо звинувачень, що Лютер був проти меси, він говорив: «...ми служимо месу з великим благоговінням і серйозністю, ніж наші противники: говоримо це не з позиції само похвали. Крім цього ми також наполегливо пояснюємо людям, для чого було встановлено Таїнство і чому воно повинно служити, а саме для втіхи засмученого сумління. Тим самим ми підбадьорюємо людей до участі в Причасті і Месі» [9, с.144].

Другим видом служби була саме та оновлена німецька меса, яка слугувала для простих мирян, серед яких могло бути багато і невіруючих. Ціль такої служби - надихати людей до віри і християнства. Її великою перевагою була доступність і зрозумілість для простого німецького народу.

Третім видом меси мала стати справжня євангельська служба, яку, на відміну від двох перших, не слід проводити публічно, але для окремих, особливо посвячених людей. На думку Лютера, «ті, хто всерйоз бажають бути християнами і сповідують Євангелію словами і на ділі, повинні будуть записуватись і збиратись окремо в певному будинку, щоб молитися, читати, хрестити, приєднуватись до таїнств і чинити інші християнські справи. Тут не буде необхідності багато і величаво співати. Для такого богослужіння можна буде розробити короткий і лаконічний чин хрещення і причастя і зосередити все на Слові, молитві і любові. Тут стане у пригоді добротний, короткий катехізис (наставлення про основи християнської віри) про Символ віри, Десять заповідей і молитва «Отче наш» [8].

Це був наступний сміливий крок у прогресії реформованого богослужіння, але Лютер не насмілювався реалізовувати таке бачення, аби уникнути розколу в Церкві. Також для реалізації такого проекту були відсутні справжні християни і була загроза нових повстань, що могли остаточно знищити почату їм справу [7]. Пізніше ці ідеї втілили в життя інші реформатори.

Проте, реформи у богослужінні розпочалися. Виглядало це наступним чином. У неділю звучало три проповіді. Перше богослужіння відбувалось о 5-6 годині ранку - «утрення». Звучало кілька псалмів і виголошувалася проповідь на основі прочитаних текстів Послань і текстів Євангелії. Далі звучав антифон і коллекти. На мессі о 8-9-й годині проповідь посвячувалась Євангелію, згідно річного циклу. На «вечірні» у другій половині був розбір Старого заповіту по розділам.

На тижні були додаткові богослужіння: по понеділкам та вівторкам вранці йшло читання німецькою Десяти Заповідей, Символу віри та Отче наш. У середу вранці - знову німецьке читання - з євангелиста Матвія. У четвер і п'ятницю зачитувались апостольські послання та інші тексти з Нового заповіту. В суботу - читання з євангелиста Івана. Таким чином весь тиждень був достатньо заповненим словом Божим.

Коли приходив час для проповіді, Лютер рекомендував читати проповіді з підготовленого збірника проповідей на цілий рік. Школярі також привчались до читання Біблії. Кожного дня вони читали на роспів кілька псалмів на латині та по черзі читали інші біблійні тексти теж по латині, а потім по німецьки, звучав антифон та читався «Отче наш». Така служба проходила в містах, де були школи.

Говорячи за зовнішню сторону богослужіння, Лютер не спішив відміняти літургічний одяг, престол і свічки, але до часу. Також зауважив, що престол повинен бути повернутим лицем до народу. Пізніше він був замінений кафедрою, яка зайняла центральне місце у церковному приміщенні [1, с.259].

Важливою складовою реформи середньовічного богослужіння стало відношення до ролі і місця проповіді у літургічному процесі. Взагалі процес повернення до Слова розпочався ще задовго до Реформації. Про важливість проповіді говорили ще вальденси, зробивши Писання «живою книгою на народній мові» доступною усім. Вони дали право проповідувати не тільки священикам але й простим мирянам, в чому їх категорично осуджували, аргументуючи тим, що для того, щоб проповідувати, потрібно отримати повноваження і послаництво. Більше того, вони відстоювали право проповідувати навіть жінкам [18, с.308].

Левову долю в питання популяризації Біблії вніс і Джон Вікліф. В його праці «Пастирське служіння» робиться особливий акцент про обов'язок служителя проповідувати. Проповідь Вікліф оголошував «вищим служінням», так як навіть Христос приділяв Свій час головним чином цьому заняттю [19, с.212].

Католицька церква радикально відреагувала на такі новаторські тенденції, в результаті читання Біблії було повністю заборонено для простого люду. Але така реакція викликала ще більшу спрагу до Божого Слова.

Початок XV-го століття характеризувався пробудженням практики проповіді не тільки в Німеччині, рух у цьому напрямку був відчутний і в Англії [21, р.671]. Відомий вчений того часу Еразм з Роттердаму особливо підняв авторитет кафедри. Він також зробив великий внесок і в підготовку перекладів Біблії на народні мови [18, с.405]. Усе це послужило доброю основою для реформаційної діяльності Лютера з його революційною ідеєю «Тільки Писання».

Вчення Лютера про оправдання вірою переконувало більшість християн у тому, що римо-католицький культ - не що інше, як лжекульт, що тягне за собою Божий гнів [7]. Одним з таких культів було трактування Євхаристії як «принесення Богу в жертву самого тіла і крові Христової з рук священника, коли він проголошує слова установи» [19, с.141]. Іншими словами, це було фактичне відтворення викупної жертви Хреста, тільки безкровне. Даний обряд складав саму суть римо-католицького та греко-православного поклоніння. Лютер критикує його у своєму трактаті «Третє вавилонське полонення». Таке трактування меси виникла після того, як в 1215 році Четвертий Римський Собор офіційно утвердив доктрину про перетворення, згідно якої хліб і вино, що використовуються у Причасті, повністю преображаються в істинні Тіло і Кров Христа, незалежно від такого «непорозуміння» як збереження минулого зовнішнього вигляду [12, с.138]. Наступний Тридентський Собор підтвердив таку трактовку, уточнивши, що «:...ця жертва приноситься за живих і мертвих для залишення гріхів..» [29, с.190]. Навколо такої трактовки точилося багато дискусій і теорій інтерпретації такої дивної доктрини. Найбільш поширеною була теорія Фоми Аквінського, згідно якої «субстанція хліба і вина перетворюються в субстанцію Тіла і Крові Христа при збереженні акциденцій, властивих хлібу і вину, завдячуючи цьому Тіло Христове, будучи присутнім під видом субстанції, не підкоряється фізіологічним законам і має метафізичний а не просторовий вимір» [3, с. 1779].

Лютер був категорично проти такого трактування. Він пояснював: «Святе Таїнство встановлене не ради жертвоприношення за гріхи, бо ця жертва вже була принесена, але ради того, щоб цим пробудити нашу віру і заспокоїти сумління». На прикладі першої церкви він показував на зворотне розуміння і практичне значення Євхаристії, наголошуючи, що ця жертва спершу була вдячним принесенням дарів на потреби бідним.

Критикуючи спотворене, неєвангельське розуміння Євхаристії, Лютер контактує той факт, що «це зловживання відкрило шлях незримому потоку інших злодійств, так як для віри не залишилось місця в цьому важливому Таїнстві і воно перетворилось в справжню ярмарку, трактир і грошовий контракт»[7]. Бо у месі міг брати участь будь хто, за окрему плату. Священик звершував індивідуальну месу навіть за ті душі, які, як вважали католицькі теологи, знаходились у чистилищі.

В той самий час він глибоко усвідомлював глибоку закоренілість даного релігійного обряду, який перетворився предметом зловживання у вигляді торгівлі, користолюбства для священного кліру. Лютер розумів, що першопочаткове значення Євхаристії була далеко відмінним - його основна суть сходилась до двох чинників - обітниці та віри. «Це дар Бога людині, а не дар людини Богу» [12, с.138], - говорив він.

Ще один важливий момент - він наголошував про звершення Причастя у двох елементах, тобто прийнятті хліба і вина. Таке причастя «одного елемента» стало розповсюдженою практикою [12, с.138]. Невідомо, хто ввів такий звичай, але Лютер признає його небіблійним і несправедливим. Пізніше його позицію підтримав Цвінглі, який тлумачив Вечерю Господню, як спомин чи духовну спільність з Христом, в котрій хліб і вино символізують Тіло і Кров Христа. Цвінглі вірив, що Святе Причастя чи Вечеря Господня являється лише символом чи печаттю Божої благодаті вже дарованою тим, хто причащається [12, с.142]. Проте спільним знаменником у поглядах цих двох реформаторів на причастя була лише форма. Про її сутність велися гарячі дискусії.

У той час існувала досить складна система сповіді, яка зобов'язувала кожного мирянина проходити відповідну процедуру. Мартин мав інший погляд на речі, він вчив « не примушувати нікого до перерахування своїх гріхів... бо це приносить мало користі» [9, с.147]. Аргументуючи свою позицію, він посилався на Отців Церкви, наприклад Івана Златоуста, який навчав: «Я не кажу, що ти повинен прилюдно докоряти мене чи судити перед іншими людьми, але прислухайся до голосу пророка: «Відкрий Господу шляхи свої». Тому сповідуйся в молитві твоєму Господу Богу, істинному Судді. Покайся в гріхах своїх не устами а сумлінням» [9, с.147]. Звідси він виводив, що Златоуст не вимагає детального перерахування гріхів. Відправною точкою була чиста віра, тому він відкидав ідею обов'язкового покаяння, бо, на його думку тим самим підкреслювалося значення «добрих вчинків». Але загалом практика сповіді не відмінялась, навпаки, робився наголос на її щирості і усвідомленості на противагу обрядовій релігійності.

Разом з тим Лютер у своєму Катехізисі дуже детально описав різновиди сповіді, у нього їх - п'ять [4, c.252], пояснив як має проходити процедура сповіді, подаючи навіть приклад умовного діалогу між сповідачем і сповідником [ 23, р.206].

Навчаючи про сповідь, реформатори акцентували увагу не на її словесній формі, а внутрішньому сокрушенні серця. Також вони стверджували, що можна сповідатись не лише священику і що сповідь у мирянина також дійсна. Згідно цих ідей відкидався ієрархічний устрій Церкви, пов'язаний з таїнством покаяння [16, с.115].

Наступні реформатори пішли ще далі у практиці літургічної сповіді і покаяння. Кальвін взагалі відкинув це таїнство, проте рекомендував його тим християнам, кого турбує неспокій за гріхи і тому потребує чужої допомоги. Він звів сповідь до «психологічної потреби у змістовній бесіді» [16, с.116]. Ще один реформатор, Цвінглі повністю відкинув індивідуальну сповідь. Англіканська церква також не підтримували цієї практики.

Літургіка середньовічного богослужіння зазнала суттєвих змін і в співочо-музичному аспекті. Теологія Лютера не допускала існування будь якого іншого посередника, крім Христа, тому євангельська церква замінила поклоніння діві-матері поклонінням Христу як єдиному Посереднику і Заступнику. Реформатські церкви спочатку створювали метричні перекладення псалмів на підходящі мелодії а потім стали створювати і нові християнські гімни [19, с.301]. Замість співу священників і хору був введений загальноцерковний спів.

Гімн став, після німецької Біблії і німецької проповіді, самим потужним місіонерським засобом у поширенні євангельського вчення і супроводжував Реформацію в її тріумфальній ході. Гімни, надруковані у вигляді листівок, поширювались всюди. Їх співали вдома, в школах, церквах і на вулицях. Багато з них збереглись і до цього часу [19, с.304].

Лютер теж був музикантом і склав ряд пісень - тридцять сім гімнів. Самий відомий з них - «Твердиня наша - вічний Бог». Своїм особистим прикладом і талантом він надихнув багатьох здібних людей, які стали геніями зі всесвітнім визнанням.

Лютер писав у народному стилі, просто і виразно, тому ці композиції були популярними в суспільстві. Дослідники зазначають, що деякі мелодії цих пісень були повністю світськими в оригіналі [20, p.165], але одягненні в новий євангельський зміст, отримавши нове сприйняття у церковному контексті. До речі тенденція запозичувати світські мотиви для християнських пісень поширювалась і в Америці наприкінці вісімнадцятого століття, коли британські поселенці почали використовувати світські мелодії, взяті з Шотландії, Ірландії та Англії. Ці народні мотиви надихнули до написання нових гімнів, таких як - «Яка прекрасна ця любов», «Вражаюча благодать» Джона Ньютона (1725-1807) [20, p.165] та ін.

Лютеру належить велика заслуга: він дав німецькому народу Біблію, катехізис і збірник гімнів на його рідній мові і в тій формі, яка затемнила і витіснила всі попередні. Тепер Бог міг звертатись до свого народу через своє Слово, а до Нього могли звертатись у піснях. Общинний спів став важливою частиною богослужіння євангельської церкви. Він виражав віру і молитву всіх членів церкви. Музика у поклонінні вийшла за межі виключного права лише співаючого священика чи хору. В 1524 році вийшов у світ перший збірник лютеранських гімнів [12, с.437]. Наступні реформатори мали свої погляди на музику і спів. Наприклад, Цвінглі спочатку теж симпатизував музиці але через вплив гуманістів він зайняв досить радикальну позицію щодо музики, заборонивши її повністю. Основною причиною було його розуміння, що богослужіння має виглядати виключно по Писанню [25, p.137], маючи на увазі Новий Завіт, де нічого не згадується про музичне служіння. При побілці стін храму в Цюриху був забраний і орган. Але після певного часу після смерті Цвінглі музика вернулась навіть в кафедральний собор, був введений общинний спів і знову встановлений орган [12, с.438].

Кальвін зайняв компромісну позицію щодо музики, але віддавав перевагу псалмам, а в 1562 році було опубліковане перше французьке видання Псалмів. Переведене у віршовану форму, воно набуло такої популярності, що було перекладене на 20 мов [12, с438].

Реформи у Німеччині породили ефект ланцюжкової реакції, ставши підґрунтям для літургічних реформ у сусідніх країнах.

Говорячи за Церкву в Англії, протестантські тенденції почали посилено проникати в месу з приходом до влади Едуарда VI. Вони були викладенні у праці Томаса Кранмера в книзі «Порядок причастя». А сам Кранмер написав нове віросповідання, реформував богослужіння та переклав його англійською мовою. Так з'явилася Англіканська церква [10]. Нові ідеї Кранмера включали такі нововведення, як відміна слово «меса», відкинення і заміна престолів на столи для причастя. Були прийняті й інші зміни, але вони виявилися недовговічними через царювання Марії Тюдор, що належала до католицької віри. Після її короткого царювання прийшла Єлизавета І і була видана «Книга загального богослужіння» та трактат «Про церемонії», де Англіканська церква з невеликими змінами підтверджувала спадковість стародавнього обряду [15, с.101]. Серед реформаторських церков Англіканська церква найбільш консервативна, навіть більше, ніж лютеранська. Її літургія на самій вишуканій англійській мові повторює латинське богослужіння, і літургію цю шанують і люблять до цих пір в єпископальних церквах. Там підчиняють проповідь - поклонінню, а вільну молитву - її формальним зразкам [19, с.295].

Найбільш радикальні форми літургічної практики досягнула церква у Швейцарії. Під керівництвом Цвінглі анабаптисти відмовились від усіх церемоній, як поганських [15, с.101], тому меси більше не було. Замість неї була проповідь Євангелії і звершення причастя Господнього всім зібранням. Перше причастя нового типу відбулося у страсний тиждень 1525 року в Гроссмюнстері. Проводилося три служіння - окремо для молоді, людей старшого віку та похилого віку. Церемонія була простою та урочистою. Усі сиділи за довгими столами, які стояли замість престолу, мужчини справа, жінки зліва. Вони шанобливо слухали молитви, слова установи вечері, уроки Писання, взяті з 11 -го розділу 1 Кор. І 6-го розділу Івана... Потім усі вставали на коліна і приймали священні дари в дерев'яних тарілках і дерев'яних чашах. Усе служіння було згадкою про смерть Христа і духовну спільність з Ним [19, с.49]. Такий підхід до богослужіння відокремив їх повністю від відвідування і належності до Католицької церкви.

Реформатська церква у літургічних реформах зайняла найбільш помірковану позицію. Головним джерелом, на яке опирався Жан Кальвін, була праця Мартина Буцера, котрий поєднав цвігнгліанську непримиримість з лютеранством і створив власний тип богослужіння «Страгбургскої літургії». До Буцера у богослужінні зберігалися такі церемоніальні аспекти, як одяг священиків, піднесення святих дарів, миття рук священика і коліноприхилення, але пропускались усі елементи, що вказували на доктрину жертви. Богослужіння було зведено до найпростіших форм, багато антифонів та респонсріїв зникло на користь метричних псалмів і гімнів. Замість прописаних уривків тексту Писання священику дозволили самому вибирати тексти, що збільшило час проповіді. Таким чином історична сутність богослужіння була замінена на менш естетичні та благодатні форми. При такому підході пустив коріння більш раціональних підхід до богослужіння, котрий і розцвів серед протестантів [15, с.102].

Зусилля реформаторів повернути Церкву до першопочаткових доктрин і практики поклоніння увінчалися видимими успіхами. Поклоніння знову стало спільним, звичайна людина отримала можливість прямого доступу до Бога без спеціальних посередників. Писання були перекладені на зрозумілі народні мови і проповідь стала звичайним явищем. Змінилась і сутність римської меси, як жертвоприношення. Меса знову стала «вечерею Господньою», де всі були однаковими учасниками. Стіл Причастя знову був повернутий на своє старе місце і «ламання хліба» звершувалося лицем до людей.

Серед реформаторів Лютер був найбільш консервативним по відношенню до практики поклоніння, вважаючи ще спочатку, що богослужіння має бути вільним від всякої урочистості, від зверненої до зовнішніх почуттів обстановки, [17, с.62] але пізніше, враховуючи звички народу, він толерантно віднісся до історичних обрядів і церемоній, які не заборонялися Писанням. Загалом, Лютеранські церкви не зазнали великих змін, престоли, священні шати, святощі і картини, навіть розп'яття збереглися. Напроти, Кальвін виступив проти всього, що не згадувалось у Писанні. Поклоніння, з його переконань, мало виходити з серця, незалежно від встановлених форм. Цікаво зауважити, що вплив Кальвіна на протестантське поклоніння був багато більшим, ніж Лютера. І хоча баптисти, методисти, конгреціоналісти і Учні Христа в цілому не прийняли теологію Кальвіна, усі ці конфесії здебільшого взяли курс на Пресвітеріанський стиль поклоніння [24, р.33]. Протестантські принципи Реформації зруйнували ідею однієї сакральної форми богослужіння. Аргументом було те, що Новий Заповіт не прописує жодної визначеної форми богослужіння, крім молитви Господньої, слів встановлення вечері Господньої і формули хрещення [19, с.295].

Висновки

З кожним десятиліттям і століттям ідеї Реформації набирали все нових обертів, помітно змінюючи релігійний фон тогочасного суспільства. Мартин був лише рішучим початком, давши хід безповоротнім процесам у внутрішньому і зовнішньому житті Церкви. Його знаменита теза «праведний житиме вірою» стала революційною силою, що вивільнила біблійну істину та змінила парадигму середньовічного мислення та дала розвиток не тільки Церкві але й суспільству у самих різноманітних його сферах.

Перспективи дослідження: вивчення епохи Реформації має переломне значення для історії і релігієзнавства, тому ця тема буде завжди актуальною і новою.

Література

1. Бош Д. Преобразование миссионерства / Д. Бош. - СПб.: Библия для всех, 1997. - 640 с.

2. Злагода. - Мекоюм, США: «Лютеранська спадщина», 2005. - 328 с.

3. Католическая энциклопедия.- М.: Издательство Францисканцев. - 2002. - Т. 1. - 1926 с.

4. Литургическое возрождение в ХХ-м веке. - М.: «Христианская Россия», 2005. - 238 с.

5. Малий Катехізис д-ра Мартина Лютера і християнське вчення - Лютеранська церква Канади: Стрім - Львів, 1995. - 288 с.

6. Мартин Лютер О вавилонском пленении церкви [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.read.in.ua/book232092/?r=24&p=138

7. Мартин Лютер и реформирование мессы [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://dspace.univer.kharkov.ua/handle/123456789/3613

8. Мартин Лютер, «Немецкая месса и чин богослужения» [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.reformed.org.Ua/2/260/Luther

9. Мартин Лютер. 95 тезисів / Сост. И. Фокина. - СПб.: Роза мира, 2002. - 720 с.

10. Реформація та її вплив на розвиток Європи [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://r500.Ua/reformatsiya-ta-yiyi-vpliv-na-rozvitok-yevropi/#sthash.EkV0Na7o.dpuf

11. Санников С.В. Популярная история христианства. 20 веков в пути / С.В. Санников. - К.: Саммит- книга, 2011. - 480 с.

12. Спиц Л. Возрождение и движение Реформации. Том 2. История Реформации. Фонд «Лютеранское наследие», 2003. - 452 с.

13. Таинства в Католической церкви. - М.: «Христианская Россия», 2000. - 352 с.

14. Теологический энциклопедический словарь / под ред. Уолтера Элвелла - М.: Ассоциация «Духовное возрождение» ЕХБ, 2003. - 1488 с.

15. Уеббер Р. Поклонение прежде и теперь / Р.Уебер. - СПб.: «Вера и святость», 2003. - 272 с.

16. Хаффнер П. Тайна таїнств / Пер. с англ. / П. Хаффнер. - М.: Библейско-богословский институт св. Апостола Андрея, 2007. - 244 с.

17. Христианство. Энциклопедический Словарь. - Том 2. / М.: «Большая Российская энциклопедия», 1995. - 574 с.

18. Шафф Ф. История христианства. Том 6. / Ф. Шафф - СПб.: «Библия для всех», 2008. - 517 с.

19. Шафф Ф. История христианской церкви. Том 7. / Ф. Шафф. - СПб.: «Библия для всех», 2008. - 556 с.

20. Filipp Schaff. History of the Christian church. Vol. 6. Grand Rapids, 1949. - 508 p.

21. Hans J. Hillerbrand Volume 2. New York. Oxsford University Press, 1996. - 482 p.

22. Henry Betenson. Documents of the Christian Church. Second edition. Oxford University Press, 1967. - 343 p.

23. James D. Robertson. Minister's Worship Handbook. Grand Rapids, Michigan, Baker Book House, 1963. - 248 p.

24. James F. White. A Brief History of Christian Worship. Nashville. - New York : Published by Abingdon Press, 1993. - 298 p.

25. James M. Kittelson. Luter the Reformer. Augsburg Publishing house. Michigan, 1986. - 316 p.

Literatura

1. Bosh D. Preobrazovanye myssyonerstva / D. Bosh. - SPb.: Byblyia dlia vsekh, 1997. - 640 s.

2. Zlahoda. - Mekoium, SShA: «Liuteranska spadshchyna», 2005. - 328 s.

3. Katolycheskaia эntsyklopedyia.- M.: Yzdatelstvo Frantsyskantsev, 2002. - T. 1. - 1926 s.

4. Lyturhycheskoe vozrozhdenye v KhKh-m veke. - M.: «Khrystyanskaia Rossyia», 2005. - 238 s.

5. Malyi Katekhizys d-ra Martyna Liutera i khrystyianske vchennia - Liuteranska tserkva Kanady: Strim - Lviv, 1995. - 288 s.

6. Martyn Liuter O vavylonskom plenenyy tserkvy [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu:

http://www.read.in.ua/book232092/?r=24&p=138

7. Martyn Liuter y reformyrovanye messbi [Elektronnyi resurs]. - Rezhym

dostupu:http://dspace.univer.kharkov.ua/handle/123456789/3613

8. Martyn Liuter, «Nemetskaia messa y chyn bohosluzhenyia» [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu: http://www.reformed.org.ua/2/260/Luther

9. Martyn Liuter. 95 tezysiv / Sost. Y. Fokyna. - SPb.: Roza myra, 2002. - 720 s.

10. Reformatsiia ta yii vplyv na rozvytok Yevropy [Elektronnyi resurs]. - Rezhym dostupu:

http://r500.ua/reformatsiya-ta-yiyi-vpliv-na-rozvitok-yevropi/#sthash.EkV0Na7o.dpuf

11. Sannykov S.V. Populiarnaia ystoryia khrystyanstva. 20 vekov v puty / S.V. Sannykov. - K.: Sammyt-knyha, 2011. - 480 s.

12. Spyts L. Vozrozhdenye y dvyzhenye Reformatsyy. Tom 2. Ystoryia Reformatsyy. Fond «Liuteranskoe nasledye», - 2003. - 452 s.

13. Taynstva v Katolycheskoi tserkvy. - M.: «Khrystyanskaia Rossyia», 2000. - 352 s.

14. Teolohycheskyi эntsyklopedycheskyi slovar / pod red. Uoltera Э^М - M.: Assotsyatsyia «Dukhovnoe vozrozhdenye» EKhB, 2003. - 1488 s.

15. Uebber R. Poklonenye prezhde y teper / R.Ueber. - SPb.: «Vera y sviatost», 2003. - 272 s.

16. Khaffner P. Taina tainstv / Per. s anhl. / P. Khaffner. - M.: Bybleisko-bohoslovskyi ynstytut sv. Apostola Andreia, 2007. - 244 s.

17. Khrystyanstvo. Эntsyklopedycheskyi Slovar. Tom 2. / M.: «Bolshaia Rossyiskaia эntsyklopedyia», 1995. - 574 s.

18. Shaff F. Ystoryia khrystyanstva. Tom 6. / F. Shaff - SPb.: «Byblyia dlia vsekh», 2008. - 517 s.

19. Shaff F. Ystoryia khrystyanskoi tserkvy. Tom 7. / F. Shaff. - SPb.: «Byblyia dlia vsekh», 2008. - 556 s.

20. Filipp Schaff. History of the Christian church. Vol. 6. Grand Rapids, 1949. - 508 p.

21. Hans J. Hillerbrand Volume 2. New York. Oxsford University Press, 1996. - 482 p.

22. Henry Betenson. Documents of the Christian Church. Second edition. Oxford University Press, 1967. - 343 p.

23. James D. Robertson. Ministers Worship Handbook. Grand Rapids, Michigan, Baker Book House, 1963. - 248 p.

24. James F. White. A Brief History of Christian Worship. Nashville. - New York: Published by Abingdon Press, 1993. - 298 p.

25. James M. Kittelson. Luter the Reformer. Augsburg Publishing house. Michigan, 1986. - 316 p.

Надійшла до редакції 14.03.2017р.

Размещено на Allbest.ru