Неоконсервативна програма побудови православної етики як аскетичної психології та проблеми свободи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Неоконсервативна програма побудови православної етики як аскетичної психології та проблеми свободи

Анатолій Дідківський

Анотація

У статті зазначається, що неоконсервативна етика, яку розвивають представники неопатристичного напрямку, є сучасною аскетичною психологією, положення якої онтологізуються і стають ідейною основою для обґрунтування колективізму, абсолютизації духовної свободи, що веде до знецінення реальної свободи вибору, до заперечення цінностей і прав людини. Ці консервативні тенденції спричиняють формування православного фундаменталізму.

Ключові слова: православна етика, екзистенція, етичний ідеал, духовна свобода, цінність, постмодерн, фундаменталізм.

Annotation

Neoconservative ethics, which is being developed by the representatives of the neo-patristic direction, is a modern ascetic psychology, the provisions of which are ontologized and become the ideological basis for the justification of collectivism. Such ideological transformations, caused c by the absolutization of spiritual freedom, lead to a devaluation of real freedom of choice, to the denial of the values of human rights. In the social doctrine of the Patriarch of Moscow and All Russia Kirill, these conservative tendencies cause the formation of Orthodox fundamentalism.

To substantiate the "neutralization" of freedom of choice, a complete deconstruction of the notion of freedom is often carried out, which involves blurring all the meanings of the few Greek terms used in patristic literature to refer to freedom.

Orthodox fundamentalism is opposed by the personal and social ethics of the Ecumenical Patriarch Bartholomew and Orthodox theologians of the Kiev tradition who reveal and actualize the humanistic potential of traditional and modern moral teaching. Modern orthodox ethics stands on the way of revealing the humanistic potential of the whole system of Orthodox ethics - values, principles, qualities, ethos, dialogicality, openness. The actualization of the humanistic potential of Orthodox ethics is a necessary element for restoring the unity of the European Christian civilization while preserving the characteristics of various Christian traditions, and therefore the modern foreign and Ukrainian Orthodox ethics have a pro-European and ecumenicalfocus as the main factor of development.

Keywords: Orthodox Ethics, existence, ethical ideal, spiritual freedom, value, postmodern, fundamentalism.

Актуальність. Неоконсервативна етика, яку розвивають представники неопатристичного напрямку, є сучасною аскетичною психологією, положення якої онтологізуються і стають ідейною основою для обґрунтування колективізму. Спричинені такі ідейні трансформації абсолютизацією духовної свободи, що веде до знецінення реальної свободи вибору, до заперечення цінності прав людини. У соціальному вченні Патріарха Московсього і всієї Русі Кирила ці консервативні тенденції спричиняють формування православного фундаменталізму.

Православному фундаменталізму протистоїть персональна та соціальна етика Вселенського патріарха Варфоломія та православних богословів київської традиції, які розкривають та актуалізують гуманістичний потенціал традиційного та сучасного морального вчення. Сучасна православна етика стоїть на шляху розкриття гуманістичного потенціалу всієї системи православної етики - цінностей, принципів, чеснот, етосу, діалогічності, відкритості. Актуалізація гуманістичного потенціалу православної етики є необхідним елементом для відновлення єдності європейської християнської цивілізації при збереженні особливостей різних християнських традицій, а тому сучасна зарубіжна та українська православна етика має проєвропейську та екуменічну спрямованість як головний вектор розвитку.

Метою нашого дослідження буде виявлення певних тенденцій у побудові програми православної етики, як аскетичної психології, зокрема, погляди теоретиків на шляхи "зцілення" людини. Особливу увагу ми приділяємо проблемі свободи вибору людини та негативних наслідків ідейних трансформацій, що призводять до формування православного фундаменталізму.

Виклад матеріалу. Альтернативою до екзистенційного і постекзистенційного православного етичного дискурсу стала неоконсервативна програма побудови етики як аскетичної психології. Приклади такої психологізації та аскетизації етики зустрічаємо і у фундаментальних теологічних працях, і у популярних викладах. Цей неоконсервативний спосіб мислення в етиці практично завжди пов'язаний із антивестернізмом, і "унікальну" православну етику, засновану на "життєвому досвіді" та психологічній класифікації, розглядає як альтернативу до західного способу мислення (чи ширше - "мислення світу цього").

Саме значний акцент на психології та ідеологічне протистояння сучасному світському світогляду ("Заходу") не дозволяють бачити в цьому проекті просте сучасне повторення патристичної етики чеснот. Звісно, стиль такого роду творів "неопатристичний" і часом навіть просто "патристичний". Але такого роду психологічна та ідеологічна реконструкція окремих патристичних ідей є постмодерністичним проектом, який виник на злеті власне православної неопатристики як напрямку.

Яскравими представниками етичної психології такого стилю стали митрополит Ієрофей Влахос [7; 8], митрополит Амфілохій Радович [1], святий Іустин Попович [9], Сергій Хоружий [15-17], архімандрит Нікіта Вутірас [13], митрополит Антоній Паканіч [2], Ніколас Васіліадіс [4], архімандрит Кирило Говорун (у ранній період своєї творчості) [5].

Для цих теоретиків характерна перш за все побудова етичного дискурсу, як роздумів про "зцілення" людини. Вважається, що людина - безнадійно "хвора", причому її хворобами є не лише прабатьківський гріх чи особисті та колективні гріхи і пристрасті. Хворобами оголошуються західний індивідуалізм, абсолютизація свободи вибору і прав людини, забуття індивідом власної смертності, модерна і постмодерна культура і цивілізація взагалі. неоконсервативний колективізм фундаменталізм духовний

Шляхами зцілення є певні соціально-ритуальні прийоми, як-то: аскетичне відновлення власної особистої та спільнотної цілісності, свідома і напружена за інтенсивністю участь у таїнствах церкви, "Ісусова молитва", переживання причетності до вищих цінностей. Набуття чеснот не є самостійною метою, а лише інструментом для зцілення. Досягнення святості чи обоження - це далекий регулятив як мета, в реальності ж цілі ставляться більш скромні, і вони пов'язані із гармонійним церковним життям. Останнє може мислитися, як монастирське (Влахос), євхаристійно-містичне (Гондікакіс), особисто-містичне (Хоружий), христоцентричне (Попович).

Таким чином, Церква пропонує етичний проект, у якому етичним ідеалом є вона сама. На нашу думку, недолік такого проекту не лише у колективізмі, який виражений тут набагато інтенсивніше, ніж у православному екзистенціалізмі. Недоліком є самозвеличення Церкви, замикання церковної спільноти на ній же самій, як на меті діяльності. Все це веде до того, що забуваються слова Христа про необхідність служіння іншим, і Церква, як ціле, втрачає здатність на інтенсивні етичні переживання, на співчуття постраждалим і немічним, сиротам і пристарілим.

Відмінною рисою цієї неопатристично-психологічної етики є оцінка лише духовної свободи, яку мають святі, як свободи дійсної. Хоча Біблія свідчить про абсолютну цінність свободи вибору, про те, що царство Боже дається саме за свідомо і вільно вибраний шлях добра, а не за добро, яке було результатом зовнішнього примусу. Ця течія православної думки вважає, що свобода вибору є цінністю лише західної модерної цивілізації, яка нібито спричинила глобальну кризу. Вихід із кризи - саме у відмові від свободи вибору на користь вищої, духовної свободи.

Для обґрунтування "нейтралізації" свободи вибору часто проводиться ціла деконструкція поняття свободи, яка передбачає розмивання усіх значень тих кількох грецьких термінів, які у патристичній літературі використовувалися для позначення свободи. Наприклад, Кирило Гундяєв на одному із екуменічних співбесідувань стверджував, що у патристичній традиції "свобода мала два аналогічні, але у той же час відмінні значення. Autexousion - це та свобода, що дається кожному незалежно від того, гідний він її чи ні, у той час як eleutheria - це свобода, яка досягається шляхом синергії людини і Бога. Перша - властива людській природі, друга - дар Божий. Свобода в обох сенсах означає владу розуму над людською природою. У першому випадку - це влада потенційна, у другому - дійсна. Ні в одному з цих значень поняття свободи не зводиться до свободи вибору.

Східнохристиянська концепція свободи відноситься не стільки до зовнішніх обставин чи можливостей людини, скільки до свободи від пристрастей і зла" [11, с. 226-227]. У цих твердженнях Кирила Гундяєва є очевидні помилки. Перша свобода оголошується недійсною, "потенційною" - тоді це, власне, не свобода. Хоча саме слово autexousion буквально означає "влада над собою", і ця влада завжди актуальна. Якщо ж вона лише потенційна, то це ніяка не влада над собою і не свобода. Друга свобода оголошується дійсною, але вона є "даром Божим", і в цьому відношенні скоріше не є свобода, вільний стан. На що, до речі, вказує і саме слово eleutheria, яке означає буквально "звільненість".

Дивно, але К.Гундяєв забуває що найвищою мірою стану звільненості була parrhesia, буквально "дерзновіння", свобода святих вільно спілкуватися з Богом обличчя до обличчя. Так чи інакше, але всі спекуляції К.Гундяєва про концепт свободи у патристиці не мають наукового підґрунтя, є ідеологічними спекуляціями, першою метою яких є взагалі забути про свободу волі, як свободу вибору (proairesis) і про її основу - вольову здатність вільно бажати (boulesis).

Другою метою є бажання обґрунтувати вчення про те, що є саме дві свободи, і, відповідно, є два роди людей: нижчі та вищі. Вищими, звісно, є ті, хто мають (за К.Гундяєвим) свободу eleutheria, тобто перебувають у стані синергії (співдії) людини і Бога. Яким може бути критерій розрізнення цих двох родів людей - невідомо. Але на цих спекуляціях створено офіційний документ РПЦ "Декларація про права і гідність людини" (прийнятий на Архієрейському соборі 2008 року) [11, с. 195-198]. У цій "Декларації" власне гідність людини відносилась до "духовно вільних людей", які досягли синергії людини і Бога, свободи eleutheria. Ці люди вивищуються над звичайними людьми, які користуються ілюзорною свободою - свободою вибору (proairesis), реалізацією загальної здатності свободи (autexousion). Приниження звичайної свободи веде до деконструкції цінностей - прав людини, демократії, правової держави, солідарності. Де-факто спекуляції навколо визначення свободи у етиці та соціальному вченні православної церкви призвели РПЦ до православного фундаментализму, який недалеко від способу мислення, що у XX столітті застосовували тоталітарні режими.

Між тим, уся концептуальна сітка понять, які використовувалися мислителями грецької патристики, пояснена українським православним теологом та релігієзнавцем Ю.Чорноморцем, який стверджує: "Воля - це активна здібність людської душі, як і розум та розсудок. Тому, аналогічно до раціональних здатностей, воля також повинна підпадати під категоріальну схему "сутність - сила - властивість - енергія - спокій - ціль". Сутність (в умовному сенсі) в даному випадку - це thelesis phusikos, просто вольова здібність. Сила чи здібність - це autexousion, свобода, самостійність. Властивість - boulesis - акт волі, бажання чогось.

Енергія - це вільний індивідуальний вибір, proairesis. Як енергія, цей вибір є складним актом, що включає цілий ряд моментів, розглянутих вище. Спокій цієї енергії можливий лише в Богові, як і спокій раціональних здібностей. Спокій у даному випадку - це збіг індивідуальних бажань та виборів з природною волею (а природна воля закономірно співпадає з Божою волею як із своїм витоком). [...] Три види спокою вольових енергій осмислювались представниками східної патристики, як три типи свободи. Перший тип - це eleutheria, свобода звільненої від гріха особистості. Другий - це autexousia, відновлена незалежність від чуттєвих речей та всього, що є нижчим за людину. Третій - це parrhesia, свобода спілкування з Богом, яку має обожнена людина. Це є різновиди свободи, властиві для людини в кінці відповідних стадій духовного розвитку - праксису, споглядання, містичного екстазу до трансцендентного" [18, с. 62-63]. Таким чином, теорії грецької патристики про свободу були далекі від спекуляцій Говоруна та "Декларації" 2008 року, прийнятої з подачі нинішнього Патріарха Московського і всієї Русі Кирила.

Неоконсервативний і фундаменталістичний проект неопатристичної етики, яка мала б визначати норми і цінності для індивідів та спільнот, активно розвивається в РПЦ, починаючи з 2000 року. А після обрання президентом РФ В.В. Путіна у 2000 році відбувається поступове "поправіння" ідейного курсу РПЦ.

У центрі цих спекуляцій виявилися не лише актуальні питання політики Російської Федерації (РФ), але й етика і соціальне вчення церкви. У своїй книзі "Свобода і відповідальність: у пошуках гармонії" К.Гундяєв пояснює мету всієї ідейної роботи керівництва РПЦ в останні десятиліття. Ця мета - сформувати альтернативний проект глобалізації. Наявна глобалізація, яка відбувається під домінуючим впливом Заходу, не влаштовує К.Гундяєва [11]. Перш за все він відстоює самобутність "русмиру", тобто культурного простору, на якому домінують російська мова спілкування, російське православ'я, російські суспільні традиції [10; 14]. К.Гундяєв боїться визнати, що цей культурний простір у реальності обмежується Росією та Білоруссю, часто під впливом ісламського фактору навіть на території РФ цей простір звужується, а російське православ'я не домінує в Росії та Білорусі, а займає доволі маргінальне становище.

На відстоювання самобутності "русмиру" та возвеличення його до рівня етичного абсолюту спрямована і така програмна теза із "Декларації про права і гідність людини": "Існують цінності, які стоять не нижче прав людини. Це такі цінності, як віра, моральність, святині, Вітчизна" [11, с. 196]. В дійсності такою цінністю, яка стоїть вище за всі інші, К.Гундяєв вважає виключно Росію. Коли ж вірні українських церков, навіть тих, які входять до складу РПЦ, помирають за свою Вітчизну і святині, то патріарх Кирил вважає їх екстремістами і націоналістами. Але при захисті самобутності "русмиру" К.Гундяєв не бажає замикання цього культурно-цивілізаційного простору, не хоче його відокремленості від світової глобальної реальності.

Думка, висловлена у книзі "Свобода і відповідальність", одночасно проста і парадоксальна. Релігійні цінності авраамічних релігій - вищі за культурно-цивілізаційні цінності Заходу. Найбільш повно такі цінності виражені та збережені у православ'ї, а особливо - в "русмирі" та РПЦ. Відповідно - цінності "русмиру" мають замінити цінності сучасної західної цивілізації в якості основних регулятивів глобалізації. Ці цінності послідовно мають прийняти: "країни історичної Русі" (тобто відновлюваної Російської імперії), православні країни, європейські християнські країни, Євразія у цілому, весь світ як такий. Звісно, що все це утопія, яка передбачає зростання могутності Росії та занепад Заходу, занепад протестантизму і католицизму, кризу ісламу, світову поразку ідеології західного секуляризму тощо.

Кожен із цих факторів - це скоріше бажання, ніж дійсність, але саме згідно із цими утопіями вибудовується політика РПЦ. Можемо констатувати, що для К.Гундяєва етичні роздуми чи соціальне вчення церкви - це лише засіб, а метою є саме геополітика. При цьому геополітика - імперіалістична та шовіністична за сутністю і утопічно-фундаменталістична за ідейною формою. У протистоянні Заходу К.Гундяєв не приховує, що категорично заперечує європейський гуманістичний ідеал. Але його книга "Свобода і відповідальність", а також численні доповіді 2009 - 2016 років свідчать про загальне несприйняття будь-якого гуманізму, у тому числі християнського, і вужче - православного.

Суперечність із православною і християнською традиціями цього вчення була помічена українськими, європейськими, американськими богословами та стала предметом гострої критики. Вселенський патріарх Варфоломій проголосив, що ідея "русмиру" є нечестивою та єретичною. Найближче оточення патріарха розкритикували як вчення К.Гундяєва про "руський мир", так і дії адептів "русмиру" на Сході України.

Патріарх Варфоломій захищає ідею прав людини, на ній будує власне соціальне вчення та етику не менше, ніж на теології діалогу людини і Бога, теології містичного досвіду. "Те, що сучасне, особливо секулярне західне, суспільство пропагує як своє культурне досягнення - вираження та захист особистої свободи у ставленні до релігійної свідомості, - прямо випливає з вчення трьох монотеїстичних релігій : християнства, юдаїзму та ісламу" [3, с. 305].

Але усі пропозиції локального і глобального характеру щодо цієї проблеми повинні виходити з того, що православна етика цінує гідність людини вище за гідність територій, країн і націй. В цілому, патріарх Варфоломій наголошує на належності православ'я до Європи і трансатлантичного культурного простору [3, с. 64]. Православ'я не на маргінесі, а в центрі глобалізаційних процесів. Довести наявність особливої православної цивілізації - неможливо, а її гадана вищість у моральному стані - ілюзорна.

Крім того, замикання у локальних релігійно-культурних анклавах, неприйняття іншого у його іншості, імперіалізм та націоналізм суперечать догматичному, етичному та соціальному вченню православ'я.

Це вчення звільнене від небезпек хибних захоплень спільнотним і колективним всупереч особистому, і тому є загальною основою соціальної етики для всього православ'я. В Українському православ'ї гуманістичний потенціал етики проявляється у двох різновидах. Першим є "теологія звільнення ліберального типу", яка була розвинута напередодні євромайдану різними православними богословами, насамперед - Ю.Чорноморцем. Другим різновидом стала власне "теологія майдану", православний варіант якої був запропонований К.Говоруном [6]. Юрій Чорноморець власне розуміння православної етики та соціального вчення пропонує як українську контекстуалізацію загальної православної етики доби постмодерну та конкретизоване застосування соціальної етики патріарха Варфоломія [12, с. 223-228]. При цьому відправним пунктом для такої контекстуалізації та конкретизації стає спільна відозва Київських церков від 1 грудня 2011 року. У цьому документі містилась констатація того, що Україна 20 років (на той час) рухається шляхом від радянського рабства до європейської свободи.

Думка, закладена Київськими церквами у відозві, прямо називає можливий економічний добробут України наслідком досягнення стану свободи, наслідком поваги до гідності людей та суспільства. Ця повага вимагає і солідарності, і правового устрою. І якщо солідарність та повага до прав людини, як характеристики національного менталітету, ще можуть бути досягнуті зусиллями самого народу, то правова держава встановлюється політичним керівництвом. І відозва нагадує про особливу відповідальність політиків за встановлення саме правового устрою, який би забезпечив утвердження суспільного простору свободи.

Кирило Говорун спирається на власне бачення євромайдану, як певної духовної реальності: люди проявляли ту солідарність та самопожертву, якої бажає бачити церква від християн [5]. Секулярне суспільство нації виявилося і за способом поведінки, і за своїми цінностями більш християнським, ніж самі церкви. К.Говорун пов'язує такий феномен із тим, що церковна соціальна етика давно вже пронизує менталітет народу. І якщо на Сході України виникають анклави "русмиру", який як ідеологія слідує консервативній політичній теології Карла Шміта з її легітимізацією тоталітаризму, то київська традиція православ'я, особливо після майдану, наслідує ті цінності, які були характерними для ліберальної політичної теології Рейнгольда Нібура [6].

Але в цілому гуманістичний і україноцентричний потенціал православної етики, зокрема - соціальної та екзистенційної, залишається нерозкритим в українському та глобальному контекстах. На нашу думку, українське релігієзнавство для розкриття значення Київського православ'я, як гуманістичного різновиду християнства, зробило більше, ніж православна теологія всіх українських конфесій. Це свідчить про можливість більш повної актуалізації гуманістичного потенціалу православної етики. З'явилась впевненість, що саме цей процес буде визначати характер православної етики в найближчій перспективі, особливо перед тими викликами, які спіткали православні народи.

Крім ментального і національного розділення, додається світоглядне розрізнення, а в останньому не можна недооцінити роль розбіжностей між гуманістичним і ліберальним сучасним київським православ'ям, з одного боку, і фундаменталістичним та антигуманним московським православ'ям, - з другого. Вірність Київського православ'я загальним принципам православної персональної та суспільної етики робить цей тип православ'я нормативним, а Московський - девіантним.

Адже сучасну православну етику патріарха Кирила та РПЦ загалом не можна узгодити ні з принципами євангельської етики, ні з основами патристичного етичного вчення, ні із православною модерною етикою закону, ні із постмодерною етикою у всьому її звичному різноманітті. Все це наводить на думку, що в православ'ї латентно вже відбувся світоглядний розкол, який може мати різні форми прояву, аж до відділення РПЦ від світового православ'я внаслідок світоглядних розбіжностей ідейного характеру.

Зокрема, слід відмітити тенденцію до поєднання етики з розвинутим соціальним вченням і політичною теологією [12, с. 217-223]. Соціальне вчення у православ'ї виросло з етики обов'язків у самостійну теологічну дисципліну, відмінну від моральної теології, відмінну від етики поведінки у соціумі. Соціальне вчення є відповіддю церкви на сучасні проблеми людства. Звісно, статус соціального вчення церкви є не таким високим, як догматів та моральних заповідей, але це і не вільне теологізування окремих осіб, а соборна думка церкви.

Інтеграція православної етики з соціальним вченням церкви і політичною теологією є тенденцією, яка вже вповні проявилася на початку нового тисячоліття.

Ця тенденція пов'язана із становленням нової парадигми православної теології, яка приходить на зміну екзистенціалізму та неопатристичному консерватизму. Для нас важливо відмітити, що українські православні дослідники - Ю.Чорноморець, Д.Морозова, К.Говорун, О.Філоненко, К.Сігов - беруть активну участь у формуванні цієї теологічної парадигми разом з американськими і грецькими богословами. Відмінною рисою нової парадигми є невизнання існування принципових границь між соціальною теорією та теологією, етикою і соціальним вчення церкви, теологічним і релігійно-філософським способами мислення тощо.

Цей новий теологічний інтегризм, теоретичний і практичний, розвивається під впливом теології англіканського мислителя Дж. Мілбанка і на Заході здобув найбільший розвиток у працях американських теологів Д.Харта і Дж. Мануссакіса. Ця парадигма продовжує традиції теології любові, розвинутої православними мислителями сучасності [12, с. 219-223]. Фактично фундаменталістичному інтегризму Московського патріархату, українські та американські теологи протиставляють пост-консервативний і гуманістичний інтегризм, який намагається не шукати заміну для Заходу, а дати християнсько-постхристиянському світові теоретичну основу для духовного оновлення демократії, солідарності та правової свідомості.

Висновки

Альтернативою до екзистенційного і постекзистенційного православного етичного дискурсу стала неоконсервативна програма побудови етики як аскетичної психології. Відмінною рисою цієї неопатристично-психологічної етики є оцінка лише духовної свободи, яку мають святі, як свободи дійсної. Тут акцентується увага на психології та ідеологічному протистоянні сучасному світському світогляду і Церква пропонує етичний проект, у якому етичним ідеалом є вона сама. Для обґрунтування "нейтралізації" свободи вибору часто проводиться ціла реконструкція поняття свободи, яка передбачає розмивання усіх значень тих кількох грецьких термінів, які у патристичній літературі використовувалися для позначення свободи. Саме ці консервативні тенденції призводять до православного фундаменталізму, що й спостерігається на діяльності РПЦ.

Література

1. Амфилохий Радович. Человек - носитель вечной жизни / Амфилохий Радович, еп.; [пер. с сербск. С.Луганской]. - М.: Издание Сретенского монастыря, 2005. - 304 с.

2. Антоний (Паканич). Богословские статьи, доклады и речи / Митрополит Антоний (Паканич). - К.: Издательский отдел УПЦ, 2013. - 448 с.

3. Варфоломей (Архондонис). Приобщение к таинству: православие в современном мире / Варфоломей

(Архондонис), патр.; [пер. с англ. Н.Холмогоровой]. - М.: Ексмо, 2008. - 368 с. - (Сер.: Золотой фонд христианства).

4. Василиадис Н. Таинство смерти / Н.Василиадис / [пер. с новогреч. - Сергиев Посад].: Свято-Троицкая Лавра, 1998. - 592 с.

5. Говорун К. Засади політичної теології в українському контексті. - [Електрон. ресурс] / Архімандрит Кирил Говорун // Релігія в Україні. - Режим доступу в Інтерн.: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/26782- zasadi-politichnoyi-teologiyi-v-ukrayinskomu-konteksti.html

6. Говорун К. Про Майдан. - [Електрон. ресурс] / Архімандрит Кирил Говорун // Релігія в Україні. - Режим доступу в Інтерн.: http://www.religion.in.ua/main/daycomment/24260-pro-majdan.html

7. Иерофей (Влахос). Православная духовность / (Влахос) Иерофей, митроп; [пер. с греч. А. Крюкова]. - М.: Свято-Троицкая Сергиева лавра, 1998. - 134 с.

8. Иерофей (Влахос). Православная психотерапия: святоотеческий курс врачевания души / Иерофей (Влахос), митроп.; [пер. с греч. А.Крюкова]. - М.: Свято-Троицкая Сергиева Лавра, 2007. - 368 с.

9. Иустин (Попович). Догматика православной Церкви: Пневматология / Иустин (Попович), преп.; [пер. с серб. М.Яценко; общ. ред. А.Г. Дунаева]. - М.: Издательский совет РПЦ, 2007. - 537 с.

10. Кирилл (Гундяев). Выступление на торжественном открытии III Ассамблеи Русского мира. - [Електрон. ресурс] / Святейший патриарх Кирилл // Патриархия-ру. - Режим доступу в Інтерн.: http://www.patriarchia.ru/db/text/928446.html

11. Кирилл (Гундяев). Свобода и ответственность: в поисках гармонии. Права человека и достоинство личности / Кирилл (Гундяев), митр. - М.: Отдел внешних церковных связей Московского Патриархата, 2008. - 240 с.

12. Левченко Т. Теологія / Т.Левченко, Г.Христокін, Ю.Чорноморець. - К.: МАН, 2015. - 229 с.

13. Никита Вутирас. Жизнь во Христе согласно опыту святых отцов / Архимандрит Никита Вутирас [пер. с греч. А. Маркова]. - М.: Сретенский монастырь, 2008. - 192 с.

14. Сидоренко С. Патриарх Кирилл и русский мир / Сергей Сидоренко // Релігія в Україні. [Електронний ресурс] - Режим доступу в Інтерн.: http://www.religion.in.ua/main/analitica/2314-oshibka-rezidenta- patriarx-kirill-i-russkij-mir.html

15. Хоружий С. Аналитический словарь исихастской антропологии // К феноменологии аскетики / Сергей Хоружий. - М., 1998. - С. 22 - 186.

16. Хоружий С. Подвиг как органон. Организация и герменевтика опыта в Исихастской традиции // К феноменологии аскетики / Сергей Хоружий. - М.: Изд-во гуманитарной литературы, 1998. - С. 187 - 350.

17. Хоружий С.С. Диптих безмолвия. Аскетическое учение о человеке в богословском и философском освещении // После перерыва: Пути русской философии: Учебное пособие / С. С. Хоружий. - СПб., 1994. - С. 276-411.

18. Чорноморець Ю.П. Антропологія східної патристики: дис. ... канд. філос. наук: 09.00.05 / Ю.П. Чорноморець. - К., 2002. - 198 с.

Размещено на Allbest.ru