Михайло Грушевський і В’ячеслав Липинський про вплив реформаційних ідей на українську суспільність та організаційні форми релігійного життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 321.01(477) «18/19»:274

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ І В'ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ ПРО ВПЛИВ РЕФОРМАЦІЙНИХ ІДЕЙ НА УКРАЇНСЬКУ СУСПІЛЬНІСТЬ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ

Л. Кондратик

Постановка проблеми та її актуальність. Відзначення 500-річчя Реформації є показовим і для громадськості, і для вчених України. Ще донедавна реформаційні ідеї як такі досліджувалися односторонньо, переважно, у контексті становлення протестантських сект. У радянські часи секти часто розглядалися (з відомих причин) як такі, що не “вписувалися” у “правильні” форми релігійного життя, а утверджувані ними цінності прискіпливо не аналізувалися, за винятком вивчення рівня релігійності їх послідовників та їхнього ставлення до різних аспектів офіційних виявів політичного і громадського життя. Зрозуміло, що при такому підході годі було сподіватися на серйозний філософський та соціологічний аналіз впливу Реформації на соціальне і духовне життя України в його історичному вимірі, і зокрема на вивчення того, як під впливом цієї течії виникали нові й модифікувалися існуючі організаційні форми релігійного життя.

“Запити” нинішнього часу є іншими. Повернення України в лоно європейської культури потребує переосмислення ролі Реформації в історії України. Натомість в українській суспільній думці були такі непересічні постаті, як М.Грушевський і В.Липинський, які досліджували означені питання. Наукова проблема, яка постає в цьому контексті - це невідповідність між евристичним потенціалом їхньої спадщини і її недостатньою репрезентованістю в історико- релігієзнавчому та актуальному релігієзнавчому знанні. Наукова задача, отже, вбачається в тому, аби, з одного боку, дослідити їхнє бачення реформаційних впливів на українство, а з другого - представити їхні провідні ідеї як засіб сучасного наукового пошуку.

Мета статті полягає у з'ясуванні поглядів найвидатнішого українського історика та найвідомішого українського консерватора на роль Реформації у соціальних зрушеннях серед української суспільності і на суспільну дієвість новопосталих і традиційних релігійних організацій, зокрема. При чому ці погляди розглядаються як методологічні опозиції, що дає змогу, крім іншого, виявити багатоаспектність досліджуваних процесів.

Аналіз останніх досліджень. У літературі, що присвячена В.Липинському, за винятком [5, 238-258], означені питання посутньо не досліджуються, в той час як є розвідки про грушевськівське бачення ролі Реформації в українському житті [6; 10; 11]. Але наш кут погляду відрізняється тим, що ми досліджуємо грушевськівську концепцію трансформації українського соціального, культурного, релігійного життя під впливом дореформаційних і реформаційних ідей у їх єдності.

Виклад основного матеріалу. Виклад доцільно почати з аналізу липинськівських тез, оскільки це дасть змогу об'ємніше відтінити відмінності у поглядах В.Липинського і М.Грушевського на сутність і наслідки реформаційних впливів на українську суспільність.

Важливим у релігієзнавчій концепції В.Липинського є встановлення відмінностей між Церквою та сектою. Як відомо, вперше соціологічну характеристику Церкви і секти як особливих типів релігійних організацій дали на початку ХХ століття Є.Трьольч і М.Вебер. Однак погляди українського соціолога не тотожні позиції німецьких учених. Зупинимось на цьому детальніше.

Відразу варто зазначити, що ідеалом релігійної організації для В.Липинського є Церква, особливо католицька. Тут необхідно зробити застереження, що історіософ говорить і про протестантську Церкву, але це побічно. В той же час його розмірковування про секти будуються на матеріалі протестантських сект. Секта, як це можна виміркувати з його спадщини, є чимось неорганічним релігійному життю, другорядним, а то й менш вартісним утворенням у порівнянні з Церквою. Вона - немов збочення на стовповій дорозі організації релігійної віри. Можливо, саме тому дослідник говорить про пізні секти, які утворювалися у межах добре налагодженої церковної структури. Правда, у нього є вказівка й на секти більш раннього періоду. Так, аналізуючи умови перемоги франкських варварів над `^демократизованою” галло-римською аристократією, вчений зауважує: “Застали вони вже занесену з Риму християнську віру з її ріжними тодішніми сектами і застали врешті більшу мішанину ріжних рас, ніж це було в Англії”[9, с.299]. Але тут поняття “секта” не вживається у строго соціологічному розумінні, а як означення відсутності однієї уніфікованої віри і наявність її різних тлумачень. Переконатися в цьому можна з наступної цитати. “Під проводом Франків, - уточнює В.Липинський, - не наступило таке колоніальне затишшя, таке винищення місцевого хаосу і така уніфікація одною владою і одною вірою пасивної маси, що так добре підготовили б цю масу до восприняття творчого класократичного елементу, як це сталося перед приходом і перемогою норманської класократії в Англії” [9, с.299].

Таке бачення не узгоджується з підходом Є.Трьольча, який у роботі “Соціальні вчення християнських церков і груп” довів, що в часи Нового завіту існувало щонайменше дві організаційні форми християнської релігії: Церква і секта. Вони самостійні в тому сенсі, що не були породженням, модифікацією, спотворенням одна - другої. Е.Трьольч бачив у Церкві й секті різні способи соціального самовиразу релігійної ідеї. Йдеться про те, що різне розуміння християнської ідеї та її етичних вимог оформляється в різних соціальних утвореннях, різних способах релігійної організації. Варто враховувати і те, що у відношенні до сект В.Липинський не послуговується тими настановами, які він застосовував при поясненні процесів становлення і функціонування Церкви. Тобто, тут він не бере до уваги ні історичних умов виникнення секти, ні культурних причин її появи, ні зумовленості її діяльності соціальною позицією своїх послідовників. Учений наділяє секту швидше негативними, аніж позитивними характеристиками у тому розумінні, що вони постають елімінацією негативного досвіду організації церкви або ж формою ствердження негативних рис певної спільноти тощо.

Заради наукової об'єктивності потрібно відзначити, що у В.Липинського є ідея, згідно з якою поява сект зумовлена певним способом політичної організації суспільства. Так, на його думку, в початках державно-національного існування Німеччини, основний лицарсько-земельний клас, завдяки своєму великому багатству і чисельності швидко втратив свій первісний класократичний устрій і витворив лад, який учений назвав феодальною демократією. “Результатом оцієї феодальної демократії, - підсумовує вчений, - в якій розложилась більша частина основного лицарсько-земельного консервативного германського класу, були селянські війни і реформація” [9, с.298]. Однак, це лише поодинока ідея, яка у вченого не набула, та й не могла набути, враховуючи його методологічні засади, вигляду концепції. Отож зауважимо, що причиною виникнення Реформації, а відповідно і протестантських сект є розклад «консервативного германського класу», тобто умови постання протестантських сект лежать в соціально-політичній площині.

Як відомо, найпоширеніший підхід до розмежування між Церквою і сектою належить М.Веберу. Він ґрунтувався на основі трьох груп-ознак: 1) ставлення до “світу”, 2) критерій членства і 3) організаційна структура. В українського соціолога ми знаходимо інше розуміння відмінностей між цими релігійними організаціями, яке остаточно сформувалося в нього в “консервативний” період його діяльності. Та перш ніж проаналізувати цю точку зору, важливо звернути увагу на те бачення секти, що було наявним у В.Липинського на “демократичному” етапі його творчості, яке відкривається нам у статті “Аріянський соймик в Киселині на Волини в маю 1638 р.”

Тут дослідник звертає увагу на здатність сектантської організації здійснювати широкий вплив на спільноту. Так, він вважав, що вплив аріанства на релігійно-культурне життя українського суспільства середини ХVП ст. “мусїв бути живий і великий”. Учений наводить докази того, “що аріанство у нас не було лише “панською вірою”, що в зборах сходились і стикались з собою люди “ріжного стану і кондіції” подібно тому як і в демократичних також православних братствах” [7, с.42-44].

На зазначеному тут демократизмі, як способові організації секти, В.Липинський особливо акцентує увагу, вбачаючи в цьому її позитивне значення для суспільного поступу. На його думку, з усіх протестантських течій аріанство з суспільного боку було найбільш демократичним і радикальним. Це виявилось у тому, що його послідовники “виступили проти неволі селян на триста літ перед знесенням панщини; не дозволяли війни, противились карі на смерть, учили, що зло треба поборювати добром, боронили свободу віри й досліду” [7, с.55]. В наведеній цитаті міститься вказівка і на вільнодумство як характерну рису сектантської організації.

Зі статті очевидно, що аріанство, а отже і секта як спосіб представлення релігійної віри, своє коріння має у тодішній європейській культурі, знаходить свою опору в “національній стихії”. Це зауваження є важливим у контексті нашого подальшого викладу.

У поглядах на секту В.Липинський як консерватор дотримувався певних аксіоматичних положень, одне з яких гласить: “секти появляються там, де одідичена по минувшині організація церковна слаба і малоавторитетна, і сила їх, роль та значення знаходяться в відношенні пропорційному до слабості та безавторитетності традиційної церкви” [8, с.237]. В такому трактуванні секта з соціального боку втрачає свою самодостатність у двоякому плані. По-перше, вона не має власних соціальних і культурних умов своєї буттєвості, а по-друге, її соціальний вплив обмежений слабкістю Церкви. Такий соціологічний підхід видається малопродуктивним. Безперечним є те, що однією з причин успішного функціонування секти може виступати слабкість традиційної серед певної спільноти Церкви. Але безпідставно вбачати в цьому основний чинник зародження сект. До того ж із позицій такого підходу важко, якщо взагалі можливо, побачити специфічність формування сект, адже дезорганізація Церкви може спонукати і утворення світських структур, у той час як секти є релігійною організацією.

У наведених міркуваннях В.Липинського можна віднайти ще одну ознаку секти - відсутність глибокої традиції в певній суспільності, а отже, й відсутність у неї рис консервативної соціальної сили, якими, на відміну від секти, володіє Церква.

Підтвердження своїх думок В.Липинський шукає у релігійній історії України. Прикладом з нашої історії для вченого слугує аріанство, яке, на його думку, було надзвичайно впливовим в добу підупаду православ'я і яке виродилося в добі його відродження. Основну причину поширення сект на Великій Україні у сучасну досліднику пору він також вбачав у неефективній організації православного духовенства, наслідком чого став занепадок його авторитету. Цією ж причиною вчений пояснював відсутність сект в Галичині і на Буковині, де і православне буковинське, а особливо, греко-католицьке галицьке духовенство мали високий авторитет серед суспільності. [8, с.237].

В історії української релігієзнавчої думки є інше бачення означеної проблеми, яке висвітлює вразливі сторони липинськівської теорії. Йдеться про концепцію М.Грушевського.

Передусім потрібно зазначити, що твердження видатного історика-соціолога про вплив на українську суспільність у ХVІ-ХVП ст. протестантських ідей зазнали певної еволюції. У працях початку ХХ століття вчений дотримувався думки про неорганічність українському життю реформаційних ідей. Згодом він визнає “посередній” вплив цієї течії на українське духовне життя. Тут його висновки перегукуються з висновками В.Липинського. Однак іншої оцінки реформаційних впливів дотримується М.Грушевський у середині 20-х років. В “Історії української літератури” і особливо в праці “З історії релігійної думки на Україні” український учений надавав їм надзвичайно великого значення.

За оцінкою М.Грушевського, реформаційний рух на Україні, який був пов'язаний із західним відродженням, розвинув “животворну силу громадської ініціативи, суспільну силу самооновлення”, “викресав” з українського громадянства “поступові демократичні, громадські течії”. Звідси і випливає його значимість як чинника першого українського національного відродження. Натомість, неспроможність (унаслідок різних причин) українського громадянства провести церковну реформу, тобто створити Церкву “на нових громадських євангелицьких підвалинах” було однією з причин занепаду першого українського культурно-національного відродження. Звідси такий висновок видатного вченого: “Український корабель плив повними вітрилами під вітром Реформації і спустив вітрила, коли сей вітер спав...” [2, с.80].

У цій тезі помітним є незбіг поглядів М.Грушевського з двома означеними вище положеннями В. Липинського. Адже звідси очевидно, що протестантське сектантство своїм корінням сягає такого соціально-політичного, культурного руху, як Реформація, й отже, має таку основу своєї буттєвості, яка не обмежується слабкістю і незначним авторитетом Церкви. До того ж, його вплив не перебуває в прямій залежності від соціальної незначущості традиційної церковної інституції, а є виявом здатності сектантства до соціального творення.

Не збігаються позиції М.Грушевського і В.Липинського і в поглядах на традиційний характер протестантського сектантства. По суті, М.Грушевський прийшов до висновку, що сектантство теж володіє ознаками консервативної сили. Тут і варто звернути увагу на те, як сам учений уточнив свою позицію про місце і значення реформаційних ідей в українському духовному житті. Так, досліджуючи культурні і літературні течії в Україні XVI ст., він робить висновок, що в цей період наше громадянство зазнало впливу цілої низки течій або ж “повівів, рефлексів світового життя”, які часом на століття випереджали “аналогічні рефлекси Реформації (рахуючи, що ті тільки від середини XVI в. почали захоплювати нашу суспільність), і викликало відгомони в житті і письменстві” [3, с.104].

Серед таких “повівів”, “рефлексів”, які вплинули на еволюцію української культури, М.Грушевський виділяє чеський національно-культурний рух, гуситство і покаянництво. Найважливіше значення першого в тому, що без нього не можна зрозуміти звернення української суспільності до народної, світської мови. Окрім того, вчення гуситів спричинилося до поширення ідей критицизму, соборності чи громадськості Церкви тощо.

Учений також припускав, що організація наших братств не могла відбуватися не без зв'язку з такими нормами покаянництва, як вимоги чесної християнської поведінки, нагляд над моральністю своїх братів, опікування хворими й безпомічними й ін.

М.Грушевський дотримувався думки, що гуситство, покаянництво й інші культурно- релігійні течії “проторували дороги” Реформації XVI ст. У такій інтерпретації сектантство не можна слідом за В.Липинським розглядати як припадковий “вихід протестантів з католицької церкви”. Навпаки, тут відкривається перспектива трактування його як явища глибоко закоріненого у європейській культурі, опертого на соціальне підґрунтя.

У цьому контексті показовою є рецензія вченого на одну з публікацій, у якій досліджувалося поширення ідей Я. Гуса в Польщі. Її автор незначний вплив гуситів пояснював психічним складом польської суспільності, яка, мовляв, не відзначається ні потягом до теологічної спекуляції, ані мрійливістю в релігійних почуттях. На це М.Грушевський зауважує: “Се може й так. Але, щоб се констатувати, все-таки треба-б більше потрудитися коло збирання й розроблення народньої релігії польських мас” [1, с.139]. На думку вченого, як бачимо, підстав впливу гуситства треба дошукуватися в культурі певного народу, а не в характері діяльності Церкви.

Учений висловлював гадку, що таке ж значення названі течії, і особливо думки гуситів, мали й для українського руху. Відповідно, вони були і показником, і найважливішим фактором еволюції нашого культурного життя. Звідси - той висновок дослідника, що названий комплекс течій і впливів “на переломі XV і XVI вв. утворили перші підстави для пізнішого відродження - підогрітого і прискореного потім, від середини XVI в., реформаційним рухом” [3, с. 115].

Таким чином, реформаційні ідеї уже знаходили в духовній культурі України певне підґрунтя для свого поширення, впливали на культурний процес і до певної міри були його виразом. Усе це свідчить на користь того, що протестантизм набував ознак консервативної сили. Власне, тут М.Грушевський розмірковував так, як стосовно уніатства розмірковував і сам В.Липинський. Адже уніатство не одразу ж було історичною релігією українського народу, але лише поступово ставало “вірою батьківською, традиційною” [8, с.226]. Однак, як бачимо, стосовно сектантства такого підходу соціолог не застосовував.

У концепції В.Липинського вищеназвані ознаки протестантизму в концентрованому вигляді знаходять своє завершення у тезі про короткочасний і малозначимий вплив сектантства. Матеріалом для такого висновку йому слугує й українська історія. І знову ж таки протилежною є позиція М.Грушевського. Саме він, як ніякий інший тогочасний вітчизняний соціолог та історик, обґрунтував значливість протестантського сектантства для українського життя. У спадщині вченого йдеться про багатозначний характер такого впливу.

Саме тому, що серед українства ідеї бичівників, богомолів, гуситів ставали чинниками соціальної, національної, релігійної дії, німецький протестантизм знаходив в українському середовищі благодатний ґрунт. Комбінація цих ідей і їх, як любив висловлюватися вчений, “одомашнення”, спричинили могутній національний і громадський рух. Він виявив себе в самоорганізації різних українських верств, у підвищенні громадської ініціативи й національної свідомості та, що найважливіше, у витворенні поняття “Русі” як суспільного утворення. І це “громадське тіло” “ Русь”, “Річ Посполита Народу Руського” протиставлялося Речі Посполитій Польській. “Руська віра, руська церква і руське письменство її критерій, її цемент, її гасло. Під цим гаслом, - підсумовує М.Грушевський, - проходить громадський, національний (культурний, соціальний і політичний ) рух...” [4, с.9]. реформаційний грушевський протестантизм секта

Звідси підсумовуємо, що під впливом протестантського сектантства у суспільній свідомості замість Русі як територіальної та етнографічної одиниці починає переважати розуміння Русі як соціального утворення. Відповідно, відбувається процес усвідомлення себе тодішньою української суспільністю окремим суб'єктом соціального життя.

Значним був вплив досліджуваних ідей на таку верству української суспільності, як козацтво. В національній і соціальній акціях козаччини XVII століття виявляється вплив західноєвропейської реформаційної динаміки, трансформованої західноукраїнським міщанством у кінці XVI століття, а “потім ще раз перетвореної союзом козаччини з галицькою інтелігенцією (духовною і світською), довершеним у першій четвертині XVII в.”. На думку вченого, “весь національний рух XVII в. йшов сим імпетом реформації, підготовленим сектантськими рухами попередніх століть і трансформованим львівським міщанством у другій половині XVI в.” [4, с. 10].

Таким чином, із концепції М.Грушевського випливає, що сектантські ідеї становили духовну основу кардинальних зрушень у соціальному, політичному, культурному, релігійному, національному процесах серед українства у XVI-XVII століттях. Само по собі це свідчить і про процес укорінення сектантського духу в українській суспільності, а значить, і про набуття сектою ознак консервативної релігійної інституції.

Висновки М.Грушевського про характер і значення сектантського впливу на українську суспільність важливо співвіднести з подібними висновками В.Липинського. Зрозуміло, вчений не міг повністю ігнорувати такий вплив і бодай частково та й визнати його благотворність. Для нас суттєвим є те, як і наскільки це допускає його методологічна позиція. Вникнемо у зміст його роздумів: ”... серед протестантських сект на Україні найменше зла приносять ті, серед яких протестантський принцип вільної думки і вільної критики не нищить в корінь зв'язку з тими одинокими здержуючими та дисциплінуючими вартостями, що уявляють із себе для національної культури України традиційні, ієрархічні і догматичні, православна та католицька церкви. В противному разі протестантське вільнодумство вириває своїх визнавців з українських коренів національних та веде їх до повного декласування і в результаті до повної денаціоналізації” [8, с.227].

Отже, тезі В.Липинського про несамодостатність секти М.Грушевський протиставляє антитезу про духовні, культурні, соціальні підстави буття цієї релігійної організації; твердженню про те, що сила сектантського впливу задається слабкістю Церкви - твердження, що межа такого впливу не покривається немічністю Церкви; положенню про відсутність у секти традиційної опори в суспільності - положення про набуття сектою рис традиційної, консервативної організації; висновку про короткочасний і незначний вплив сектантства - точку зору про здатність секти виступити чинником значних соціальних зрушень. І в цьому питанні М.Грушевський близький до М.Вебера, що є темою окремої розвідки.

Література

1. Грушевський М. Рецензія / М. Грушевський // Україна. - 1926. - № 1. - С. 139.

2. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / М. Грушевський - К.: Освіта, 1992. - 192 с.

3. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. / Упоряд. В. В. Яременко. - К.: Либідь, 1995. - Т. 5, кн. 1: Культурні і літературні течії на Україні в XV-XVI ст. і перше відродження (1580_1610 рр.). - 256 с.

4. Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т., 9 кн. / Упоряд. В. В. Яременко. - К.: Либідь, 1996. - Т. 6, кн.. 1: Літературний і культурно-національний рух першої половини XVII ст. - 332 с.

5. Кондратик Л. Релігієзнавча концепція В'ячеслава Липинського / Л. Кондратик - Луцьк: Надстир'я, 2002. - 260 с.

6. Кондратик О. М. Грушевський про роль протестантизму в історії України / Л. Кондратик // Наук. вісник Волинського держ ун-ту ім. Лесі Українки. Серія: Філософія, соціологія, культура. - 1996. - № 2. - С. 85-91.

7. Липинський В. Аріянський соймик в Киселині на Волині в маю 1638 р. (Причинок до історії аріянства на Україні) / В. Липинський // ЗНТШ. - 1910. - Т. 96. - С. 41-57.

8. Липинський В. Релігія і Церква в історії України / В. Липинський // Політологічні читання. - 1994. - № 2. - С. 223-266.

9. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В. Липинський // НАН України, Ін-т східноєвроп. досліджень; Східноєвроп. дослід. ін-т. Київ, Філадельфія, 1995. - 470 с.

10. Паславський І. Реформація та її впливи на українське духовне життя в народницькій історіографії (від М. Костомарова до М. Грушевського) / І. Паславський // Історія релігії в Україні:[ Зб. наук. пр.] - Львів: Логос, 1994. - С. 123-127.

11. Паславський І. Реформація та її впливи на українське духовне життя в історіософії Михайла Грушевського // Михайло Грушевський: [Зб. наук. праць і мат. міжнарод. ювілейної конф., присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського]. - Львів, 1994. - С. 167-175.

Анотація

У статті доведено, що за М.Грушевським реформаційний рух на Україні, який був пов 'язаний із західним Відродженням, виступив чинником першого українського національного відродження, оскільки сприяв розвитку громадської ініціативи, суспільному самооновленню, становленню демократичних течій. Поєднання передреформаційних ідей з німецьким протестантизмом сприяло самоорганізації різних українських верств і формуванню у національній свідомості уявлення про «Русь» як окреме соціальне утворення. Обгрунтовано, що, на думку вченого, увесь національний рух XVII ст. перебував під впливом Реформації, підготовленим сектантськими рухами попередніх століть і трансформованим львівським міщанством у другій половині XVI ст. Натомість В.Липинський вважав Реформацію наслідком занепаду консервативного класу в Німеччині, а впливи протестантських сект на українське національне життя - загрозливим. Тезі В.Липинського про несамодостатність секти М.Грушевський протиставляє антитезу про духовні, культурні, соціальні підстави буття цієї релігійної організації; твердженню про те, що сила сектантського впливу задається слабкістю Церкви - твердження, що межа такого впливу не покривається немічністю Церкви; положенню про відсутність у секти традиційної опори в суспільності - положення про набуття сектою рис традиційної, консервативної організації; висновку про короткочасний і незначний вплив сектантства - точку зору про здатність секти виступити чинником значних соціальних зрушень.

Ключові слова: Відродження, національна свідомість, протестантизм, Реформація, «Русь», самоорганізація, секта, Церква, М.Грушевський, В.Липинський.

It has been proved that Mrs. Grushevsky's reform movement in Ukraine, which was associated with the Western Renaissance, was a factor in the first Ukrainian national revival, as it promoted the development of civic initiative, social self-renewal, and the establishment of democratic currents. The combination of pre-reform ideas with German Protestantism contributed to the self-organization of various Ukrainian strata and the formation in the national consciousness of the notion of "Rus" as a separate social entity. It is substantiated that according to the scholar, the entire national movement of the eighteenth century. Was influenced by the Reformation, prepared by the sectarian movements of previous centuries and transformed by the Lviv burgess in the second half of the seventeenth century. Instead, V. Lipinsky considered the Reformation to be a consequence of the collapse of the conservative class in Germany, and the influence of the Protestant sects on Ukrainian national life was threatening. Tezius V. Lipinsky on the lack of self-sufficiency of the sect M. Hrushevsky contrasts the antithesis of the spiritual, cultural, social foundations of being this religious organization; The assertion that the power of sectarian influence is determined by the weakness of the Church is the assertion that the limit of such influence is not covered by the infirmity of the Church; The position on the absence of a traditional support of the sect in society - a provision on the acquisition of sect traits of a traditional, conservative organization; The conclusion about the short-term and insignificant influence of sectarianism is the point of view about the ability of the sect to act as a factor in significant social shifts.

Keywords: Renaissance, national consciousness, Protestantism, Reformation, "Rus", selforganization, sect, church, M. Hrushevsky, V. Lipinsky.

Размещено на Allbest.ru