Вплив реформаційних ідей на український соціум у XVI-XVII столітті

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 275:316.32(472) «15/16»

Актуальність. Реформація була продуктом гуманізму, що виник з давньої класичної старогрецької й староримської культури, й намагалася відродити класичну культуру греків та римлян. Усі її течії привели до зміни цілого життєвого світогляду та наукових зацікавлень прогресивних європейців. На відміну від релігії, гуманізм привертав більше уваги до істинно людських речей, почуття героїзму, краси тощо. Під впливом гуманізму народні маси відверталися від схоластики і прагнули до гуманного людського ладу, свободомислення та діяльності, віддзеркаленої у творах таких італійських поетів, як Данте, Петрарка, Боккаччо.

З Італії ідеї гуманізму поширилися по всій Європі. В Україні XVI - початку XVII ст. реформаційні перетворення, безперечно, залежали від суспільно-культурного і духовного розвитку Речі Посполитої, і тому набули для українців більш негативного, ніж позитивного характеру. Хоча, коли мова йде про зв'язки України із Західною Європою, то європейські впливи тут відчувалися ще до Реформації, і вони торкалися політичних, торговельних та релігійних справ.

Мета статті. На основі історико-релігієзнавчих студій та публікацій довести, що Реформація в Україні стала результатом гуманістичних ідей, корені яких сягали і тягнулися ще від часів Київської Русі. Україна завжди шукала зближення із Західною Європою, а польсько- литовські реформаційні впливи хоч і мали успіх в Україні, проте не були вирішальними.

Наукова розробка проблеми. Проблемою реформаційних впливів в Україні найпершим займався історик Михайло Грушевський, який детально виклав тему на сторінках 6-го тому «Історії України-Руси». Саме йому належить теза про те, що Україна у реформаційному періоді не піддалася протестантським впливам, а зберегла православну віру, власні традиції та обряди, хоча й зазнала наступу протестантських ідей з боку Речі Посполитої. Цю тему розробляв також митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у «Нарисах з історії української православної церкви», де повністю погодився з доводами М. Грушевського. За радянських часів проблематику досліджували Я. Ісаєвич, Є. Немировський, В. Фоменко, що базували свої дослідження та теоретичні засади на школі М. Грушевського. У пострадянський період розвиткові протестантизму в Україні, а також друкарства і діяльності братських шкіл присвятили праці В. Нічик, Ю. Сугробова, М. Хортон та інші.

Виклад матеріалу. Як відомо, зближення України з Європою відбувалося на основі родинно-династичних та релігійних зв'язків ще від часів князів Володимира Великого, Ярослава Мудрого, короля Данила, митрополитів Григорія Цамвлака та Ісидора, який після повернення з Ферраро-Флорентійського собору 1439 року, де вів переговори у справі унії з Папою Євгеном IV, говорив про затвердження унії та узгодження спірних точок, засадою яких стала «одна віра у двох рівноправних обрядах» [6, с. 12]. Московський князь Василій за те, що Ізидор приєднався до унії, замкнув його до Чуднівського монастиря, де його мали стратити. Проте Ісидор втік з ув'язнення і подався до Царгорода, а потім до Рима і там добровільно склав із себе повноваження митрополита. На його місце Папа призначив нового митрополита Григорія, за яким пішли усі українські єпископи. Тоді Папа Пій II відділив українсько-білоруську митрополію, тобто київську, від московської. Після смерті Григорія, митрополита Київського, Галицького і всієї Русі, українські владики вибрали митрополитом Мисаїла Пструча, звернувшись до Папи затвердити їх вибір та взяти в оборону Українську церкву перед польськими єпископами, що втручалися у її справи. Єпископи заявили, що стоятимуть на задах Флорентійської унії [9, с. 7].

Зазначимо, що зв'язки України із Західною Європою зініційовувалися на основі церковнослов'янської мови, хоч відчувався вплив білоруської, польської та латинської мов. Таку мову називали ще слов'яно-українською [7, с. 144]. Причиною зміцнення західноєвропейських впливів була трагедія на Косовому полі 1389 року, на якому Сербія програла битву і підпала під владу турків. 1393 року втратила політичну незалежність Болгарія, 1453 року турки захопили Царгород, таким чином зменшили культурні впливи, що йшли на Україну з цих країн. Отже, події, що відбулися, відривали Україну від візантійських впливів та зближували її із Західною Європою. А приєднання до Польщі галицьких земель за короля Казимира Великого 1340 року, об'єднання литовсько- українських земель з Польщею у результаті Кревської 1386 року та Люблінської унії 1596 року відкрили Україні вікно до Західної Європи, звідки вона зазнала впливів ідей гуманізму та Реформації [10, с. 12].

Водночас впливи гуманізму із Західної Європи до Польської держави ледве долинали. У польській літературі того часу переважала латинська мова з її середньовічною схоластикою. Як наслідок, польські вплив на українське народне письменство за «Історією України-Руси» М. Грушевського не могло мати суттєвого впливу. Українська культура мала достатньо «своєї теологічно-моралістичної книжности (...) у виді учительських євангелій, легендарій, збірників житій, мали величезну літературу отців церкви, вправду старших від західних, але щодо якости не гіршу, ліпшу» [1, с. 418]. «В кожнім разі з польського народного письменства ХV й початків ХУІ ст. наше письменство не мало чим дуже живитися - і дійсно перекладів з польського в тих часах ми досі можемо сконстатувати дуже мало» [1, с. 413].

Помітнішими впливи гуманізму в Польщі стали в першій половині XVI ст., коли у країні стали з'являтися перші гуртки гуманістичної ученості або гуртки польських аристократів десь на заході. Краківський університет ще не давав тих знань, про які можна було б говорити про нього як про передового у Європі. Польській мові закидали, що вона є мовою «малоосвічених невчених латини жінок, слуг маломіщан» [1, с. 414]. Як зазначає М. Грушевський: «Польська мова ще всередині XI в. уважала ся некультурною, вульгарною в якій можна звернутися до поважного чоловіка тільки з перепрошення» [1, с. 414].

Визначним гуманістом, який мав вплив на українське письменство, був Максим Грек, який працював у Московщині. Іншим широко відомим гуманістом, просвітителем є білорус Франциск Скорина, котрий закінчив Падуанський університет та отримав ступінь доктора медицини й філософії та прославився перекладом Біблії білоруською мовою. Лише десь від 1550 року у широких колах польської суспільності спостерігається більш активний культурний і громадський рух. Почалася критика польського костелу за те, що розповсюджував «неуцтво, простацтво, брак дисципліни і побожності» [1, с. 415]. Особливо ж польська церква зазнавала критики від німецьких реформістів і гуманістів. Як відомо, 1517 року Мартин Лютер виступив з релігійними тезами, якими поклав початок затяжній релігійній боротьбі.

Поляків називали найбільш недбалими у відношенні до рідної мови, через що у Польщі розповсюджувалося найбільше чеської літератури, яка була більш інтелектуальною. Польські письменники черпали з неї висловлювання і звороти, які згодом стали називатися чехізмами. Саме у цей час польська шляхта почала відвідувати головні осередки реформаційного руху у західних країнах. У Польщі поширювалася критика церковних порядків та привілеїв і впливів ксьондзів, проти яких виступала шляхта. При дворі королеви Бони Сфорци все більше з'являлися суспільні кола польської шляхти, серед яких поширювалися ідеї гуманізму, - італійських раціоналістів, у майбутньому творців руху антитринітаріїв та боротьби з авторитетом церкви. Польщу закидала своїми друками інформаційного змісту Бранденбурзька Пруссія. Ці матеріали були не тільки німецькою і латинською мовою, але й польською, яка видавалася проповідником реформації Секлюціаном.

Духовне життя особливо активізувалось за польського короля Сигізмунда Августа, обраного на престол 1548 року, якого підтримувала шляхта, що вимагала поновлення політики у різних сферах життя. У польському сеймі як виразникові Речі Посполитої верх взяли шляхетські трибуни-демагоги, які намагалися позбавити короля влади. Серед них почали здобувати прихильність протестантські доктрини [16]. У третій чверті XVI ст. у Польщі виникла маса кальвіністських, лютеранських, чеських протестантських громад та антитринітаріїв, або як їх називали - социніанами чи аріанами.

Однак релігійна картина у Польщі не змінилася, бо протестантський рух не охопив глибини народних мас і залишився, за словами Михайла Грушевського, «вірою екзотичною». Протестантизму. на думку історика, бракувало «сильнішої організації; самі лютерани (аугсбурзької конфесії), кальвіністи і чеські брати ледве терпіли одні одних, а з радикальнішими раціоналістами - т. званими аріянами ділила їх глибока і одверта ворожнеча» [1, с. 417].

У той час західноукраїнськими землями поширювалися чеські переклади Святого Письма, що давали привід для наслідування. До Польщі ще приїжджали гусити, які, напевно, відвідували Україну. У Празькому університеті, поза сумнівом, навчалися вихідці з України, які згодом повертались додому з новими релігійними уявленнями. На Русі поширювалися також релігійні секти, які несли з собою ідеології протестантизму. Так, у середині ХУГ ст. у Новгороді та Пскові появилася секта т. зв. стригольників, яка зародилася під західним впливом. Стригольники не визнавали священства та проповідували давно відому у Європі тезу, що кожен може бути священиком і пояснювати Святе Письмо. Однак письмових пам'яток стригольники не залишили. Коли їх у кінці XVI ст. осудив собор, більшість з них втекли до Г аличини, де продовжували свою діяльність [11, с. 130]. Іван Огієнко стверджує, що у Галичині були секти бичовників, або покутників, вперше відомих в Італії як флагелантів, або гейслерів ще в ХШ ст., звідки швидко перейшли до Франції й Німеччини. Сектанти проповідували, що тільки самобичуванням можна відпустити собі гріхи. Вони збиралися у великі ватаги, ходили хресними ходами, співали релігійних пісень народною мовою, часто навіть узимку ходили голими. Бичовники були відомі у Хорватії, Чехії, Моравії, Словаччині, Угорщині й Польщі. З тих часів до нас дійшли такі апокрифічні твори, як «Сон Богородиці», «Оповідання про дванадцять п'ятниць» та інші. Покутники у Галичині залишили глибокі впливи серед українського народу і, очевидно, підготували ґрунт до релігійного руху - гуситства.

Помітною релігійною течією, яка вирізнилася ще до появи Реформації в Україні, було вчення т. зв. жидівствуючих, яких пов'язують зі стригольниками. Десь 1471 року до Новгорода на княжіння прибув князь Михайло Олелькович з євреєм (жидом) Схарією, який походив з кримських караїмів. Жидівствуючі підготували в Україні вчення социніан, що з'явилося тут у середині XV ст. Жидівствуючі не визнавали церков, ікон, мощів, чернецтва, молитов за померлих; навчали, що Месія ще не прийшов, тому вивчали лише Старий Завіт. Вони проповідували волю біблійної критики [18, с. 205]. В Україні відомий переклад жидівствуючими молитовника, т. зв. «мазахор», написаний церковнослов'янською мовою з українськими словами. Жидівствуючі переклали «Книгу пророка Даниїла», «Книгу Царств», «Есфір», «П'ятикнижжя», «Малих пророків» з масоретського тексту, де вкраплено багато українізмів. Жидівствуючі стали в Україні також провісниками Реформації та підготували ґрунт до поширення гуситства і реформаційних ідей.

Найперше реформаційний рух захопив українську шляхту. Польські впливи найбільше поширилися українськими землями, у той час як Литва окупувала Україну й продовжувала утримувати її й після Люблінської унії. Найбільше протестантським рухом було охоплено території Волині, Полісся, Побужжя й Галичини, де поширювалося антитринітаріанство, яке зародилося як радикальна течія серед кальвіністів. Основоположником антитринітаріїв був іспанський лікар М. Сервет, який не визнавав християнського догмату про Святу Трійцю і боронив свій догмат до тих пір, поки не був спалений на вогні. Великим прихильником Сервета був відомий італієць Лелій Социн зі своїм племінником Фаустом Социним. Социніани навчали, що існує тільки один Бог, а Христос за своєю природою був усього-на-всього людиною. Социніани відкидали Священне Передання, пошану святих, ікони, визнавали суботу, не вірили в силу молитви, виступали проти війни тощо [11, с. 116-117].

Цей невеликий за поширенням і недовгий у часі спалах протестантизму сколихнув до життя велику політичну літературу, а також догматичну екзегетичну, полемічну та з інших галузей, написаних досить талановито. На цих виданнях виникла відповідно польська національна література та відполірувалася літературна мова. Хоча в той час залишалася й латинська мова, на польській появився ряд трактатів, повчань з різних сфер життя для різних верств населення. На високий рівень піднялася поезія, особливо лірична, жанрова, побудована на традиціях народного життя, просякнута інтересами і симпатіями різних верств шляхетства. У єзуїтських колегіумах польське населення набувало «вимог і смаку шляхетської суспільності» [1, с. 419], де вчили молодь салонових манер, зверхніх прикмет культурності, вміння висловлюватися і виступати перед публікою. На останню чверть ХУІ ст. припав розвиток матеріальної культури Польщі, виникнення «блискучої і багатої» шляхетської розкоші, хоча все це набувалося жорстокою експлуатацією народних мас.

Українське суспільство після татаро-монгольського поневолення, в умовах литовського феодалізму та литовської мови не мало сили, щоб відсахнутися від впливів шляхетського великопанського життя. Та попри все, незважаючи на польські впливи, великий культурний і релігійний рух ХVІ ст. мало зачепив українське суспільство. Лише там, де закорінилося польське панство у Галичині, Поділлі, галицько-белзькім Побужжі, з'являлися протестантські громади, проповідники і школи. У часи найбільшого розвитку Реформації у Західній Україні існували протестантські організації лише в трьох реформатських «дистриктах»: у Руському і Белзькому та Підляському, князівстві Литовському. Порівняно з Польщею, згідно з «Історією України- Руси», реформатських громад тут було менше і утримувалися вони, особливо антитринітарії, десятком українських шляхетських сімей, як Горайських, Гурків, Фірлеїв, Лащів, Замойських. На Побужжі - Стадницьких, Сєненьких, Бучацьких та інших, які трималися за рахунок фундаторів та часто виганяли ксьондзів і запрошували протестантських проповідників. Потім вони «остигали» і поверталися знову у католицтво [19, с. 100]. Про Православну церкву як церкву народну тут мало йшлося, адже їй бракувало соціальних, економічних, суспільно-політичних мотивів. Вона не мала ніякої сили і залежала від патронів-дідичів. Полеміка з Римом, папством для Православної церкви нічого не значила. Крім того, відриватися від Православної церкви як національної не всі бажали і не могли прийняти нововірство у польсько-німецькій формі.

Михайло Грушевський стверджує, що в українській історії немає жодного факту, який би підтверджував розповсюдження реформаційними ідеями якихось новітніх доктрин аж до останньої чверті XVI ст. Православна церква, яка втратила дисциплінарний характер, дух книжності, хоч і давала привід до критики, однак не настільки, щоб покидати її лави і переходити у нововірство, ба й полеміка з Римом і папством не викликала ніяких амбіцій та аналогій в українських православних.

Одним із позитивних набутків реформаційного руху був розвиток і розповсюдження письменства та освіти. Проте мусимо зауважити, що ці впливи на українських землях були мізерними, а перші видання на народній мові або наближеній до народної мови відбулися завдяки білорусу Францискові Скорині, полоцькому міщанинові. Силами Скорини у Кракові 1517 року вийшов «Псалтир» на церковнослов'янській мові, зроблений з деякими поправками на основі чеських перекладів, а за ними старозавітні книги на «руській мові». Серед них «Еклезіаст», «Піснь Пісень», «Премудрість Соломона» та інші. Всі ці книги Скорина склав у єдине видання під назвою «Біблія руска виложена доктором Франциском Скориною із славного города Полоцка» [1, с. 427]. Згодом Ф. Скорина переїхав до Вільно, де організував друкарню та видав ряд книг, як «Апостол» у 1525 р., молитовник «Малая подорожная кніжіца». Користь від «Біблії» Скорина вбачав величезну та універсальну - у дусі старохристиянських поглядів, відгомін яких дотягнувся аж самих реформаційних часів [1, с. 430].

З українських пам'яток цього періоду найбільш вагомим є «Пересопницьке Євангеліє», підготоване у 1556-1561 рр. заходами княгині Заславської за порадою місцевого ігумена Михайла Василевича. Мова Євангелія, як вважає Михайло Грушевський, наближена до народної і дає комбінацію слов'янських елементів з українськими, книжної та актової українсько-білоруської, можливо, при його підготовці користувалися чеськими перекладами. Михайло Грушевський наголошує, що переклади книг на народну мову не виявляють якоїсь безпосередньої залежності від реформаційних течій. Від Скорининих друків минуло приблизно сорок років, перш ніж з'явилися протестантські друки. Однак початків друкарства, закладених Скориною, протестанти не підхопили. Перші протестантські імена пов'язані з кальвіністом Симеоном Будним, який потім став унітаристом та в кінці життя репрезентантом крайнього аріанства т. зв. юдаїстичного напряму. 1562 року він видав у Несвижській друкарні (Білорусія) книжечку «О оправданії грішного чоловіка перед Богом» друком, подібним до Скорининого. Книга видана коштом кальвінських, потім социніанських пасторів Кавечинського і Кришковського та присвячена білоруському маршалку і підскарбію Великого князівства Литовського Остафію Воловичу. Того ж року у цій друкарні видали цими ж людьми «Катехизм то єсть наука стародавная христіанская от Светого пісьма для простих людей язика русского в питаннях і отказіх собрана». Ця книга була першою і останньою спробою поширення протестантських ідей на сучасній «руській мові» з боку кальвіністів [14, с. 216].

Того самого часу появляється інша аналогічна робота вже на Волині, а саме переклад Євангелія на українсько-білоруську мову, зроблений з польського перекладу Чеховича (1577) відомим друкарем Валентином Нагалевським у с. Хорошів 1581 року. У передмові до книги автор написав, що видрукував її з «намовою і напоминанєм многих учених і богобойних, а слово милуючих людей» [1, с. 433]. Не заглиблюючись у перипетії перекладів інших православних білоруських видань, варто згадати помітну постать Косого і його товаришів та московського емігранта Артемія, який, оселившись у Слуцьку, полемізував у своїх творах з раціоналістичними поглядами лютеран та інших протестантів. Як подає М. Грушевський, його послання хоч написані слов'янською мовою, та є сухими, взагалі позбавленими літературної вартості і не висвітлюють глибокого розуміння протестантського вчення Лютера. Цей трактат увійшов до збірника, виданого 1578 року у Супрасльському монастирі, та «творив апологетично-полемічний твір на лютеран одинокий новіший, більш самостійний продукт полемічної і взагалі релігійної мислі» [1, с. 435].

Наступну друкарню засновано у Заблудові на українсько-білоруському прикордонні у маєтності Григорія Ходкевича, одного з найбагатших магнатів великого князівства, каштеляна віленського і гетьмана великого князівства, закладену Іваном Федоровим, або Федоровичем і Петром Мстиславцем. Покинувши Москву, де їх друки викликали незадоволення, друкарі отримали від Ходкевича якнайкраще сприяння [5, с. 136]. 1569 року майстри друку видали «Учительськоє євангеліє», через рік «Псалтир» з «Часословом». На жаль, Ходкевич, який був зовсім старим, згодом перестав цікавитися друкарством та підтримувати його матеріально. Як наслідок, Мстиславець виїхав до Вільно, де організував друкарню у багатих міщан Заріцьких і Мамоничів та видав у 1574-1576 рр. «Євангеліє» і «Псалтир». Пізніше віленські меценати поклали справу друкарства на купецький ґрунт. Федорович тим часом переїхав до Львова, де міщани допомогли йому створити друкарню і видати у лютому 1574 року «Апостол» із цікавою передмовою, у якій розповів про митарства з друкарською справою.

Слабкі матеріальні засоби пригальмовували роботу Федорова, і 1575 року він перейшов на службу до князя Острозького. Як відомо, Острозький виношував амбітні плани випуску у світ української «Біблії». Для цього потрібно було зібрати оригінали «Біблій» з багатьох країн світу та перекласти їх на українсько-церковну мову. Серед таких видань знаменитою була Геннадієва «Біблія» з Москви, яку Федоров дістав з великим потугами. Острозьку «Біблію» Федоров друкував три роки і закінчив її 12 липня 1580 р., але титуловану дату книга має від 1581 р. Її поява засвідчила, що українцям належав пріоритет у книжковому друкуванні серед слов'янських народів. «Біблією» скористалися церкви слов'янщини, найперше Московія. Привласнивши «Біблію», московські ієрархи поправили у ній текст, назвали книгу Єлизаветинською, і вона прослужила російському синоду аж до початку ХХ ст. [11, с. 139]. православний віра духовність церковний

Видання «Біблії» в Острозі посприяло об'єднанню культурних сил та заснуванню школи як слов'яно-грецької академії. Другим культурним центром в Україні був двір московського емігранта Курбського, що втікши з Московії 1564 р., дістав від великого князя Ковельське староство та осів у с. Миляновичі. Будучи людиною експансивною і гарячкуватою, Курбський ревно захищав православіє супроти польсько-католицьких впливів. Беручи участь у різних з'їздах та зустрічах, Курбський своїми виступами і листами до волинських панів Костянтина Острозького, Чаплича, Древинського, знаного інтелігентного міщанина Мамонича рішучо стояв в опозиції до всякого нововірства та проповідував вірність рідній вірі і народності. Резиденція Курбського стала одним із культурних осередків сучасної України.

На українсько-білоруському прикордонні був ще один культурний двір князя Юрія Слуцького. Тут у 1560 році жив відомий у культурних колах богослов Артемій, до якого зверталися із запитаннями і порадами. В Острозі діяли також друкарня і школа [1, с. 443]. Таким чином, на старому ґрунті зароджувалися нові духовні рухи, і львівські та віленські міщани знаходили спільні інтереси між собою. На їх основі відбувалися різні з'їзди і конференції, живий обмін книгами, писаннями, копіями та іншими культурними надбаннями.

Отже, у волинському регіоні України з вимогами часу, хоч і помалу, розвивалося нове духовне життя. Акт Люблінської унії 1569 року сприяв зміцненню українських і білоруських зв'язків та кинув суспільність Західної і Східної України у вир польсько- шляхетського життя, політичної боротьби та нових політичних і культурних обставин [12, с. 168-176]. Вищі чини Волині Побужжя, Полісся почали рішуче поривати свої відносини з патріархальною староосвіченістю, намагалися втягувати своїх дітей у коло політичних і культурних інтересів польської шляхти, впливових магнатів королівських дворів, коронних трибуналів тощо. З цього приводу, як написав М. Грушевський, треба було «натертися польською палітурою та латиною - бо тільки латина, повне панування латинською мовою в слові й письмі, давала в тодішнім польськім товаристві репутацію культурного інтелігентного чоловіка» [1, с. 445]. Під цю пору у білоруському Вільно і українському Ярославлі утворилися два єзуїтські колегіуми - блискучі центри культури і освіти. Щоправда, єзуїтські викладачі ходили на заняття з охороною, тому що на них нападали протестанти, сильні тоді у Вільно, до тих пір, поки єзуїти своїми впливами не переламали становища на свою користь. Тоді до католицтва від протестантизму повернулися визначні магнати, зокрема Ян Ходкевич, сини Радивіла Чорного - Криштоф з братами та інші. Єзуїтські школи зі своєю наукою розробляли й підняли на високий рівень педагогічну техніку та досягали раціональних результатів, добре вміли науковими диспутами, виставами тощо «забити» свідомість багатьом молодим людям [2].

У боротьбі з нововірством 1578 року король Стефан Баторій, як великий прихильник єзуїтів, надав Віленській колегії титул академії й права університетів та зрівняв її з Краківським університетом. Академія присвоювала випускникам філософські і теологічні вчені ступені. Наприкінці XVI ст. заклад налічував до 800 студентів з різних земель України, Білорусії і Литви. Натомість кальвіністська школа у Вільно вже не могла витримати конкуренцію з академією й поступово занепадала. Наступна колегія заснувалася у Ярославі. Вона була слабша за Віленську й налічувала до 600 учнів. У розбудові Ярославського колегіуму велику роль відіграла меценатка Анна - дружина воєводи волинського Олександра Острозького. Вона була останньою з роду Острозьких, що перейшла на католицизм і записала до школи своїх синів. Стефан Баторій ще хотів заснувати школи у Бересті і Городні, але передчасна смерть перервала цей задум. Єзуїти створили також школу у Замості, підкріпивши її професурою із Краківського університету. Далі вони заснували заклад у Любліні, де в чотирьох класах навчалося понад 500 учнів. Щодо українських територій, то єзуїти організували місіонерську роботу на Поділлі та Волині. Внаслідок їх роботи було закладено 1608 року школи у Львові, де згодом вчилося близько 700 учнів. При колегії засновано бурсу для бідних учнів, бібліотеку, друкарню. У 1650 р. організовано теологічний відділ, розширено вищі курси. У 1660 р. Львівська єзуїтська школа зрівнялася за програмою з Віленською академією. Лише протест Краківської академії проти надання статусу школі загальмував перетворення Львівської колегії. Одночасно з Львовом відкрито єзуїтську школу у Луцьку, яку заснував тутешній біскуп Шишковський. У подарованім ним будинку було організовано два класи, через три роки клас риторики. У конкуренції з руською братською школою біскуп 1614 року організував руські класи, де вчили читати, писати і рахувати по-руськи. Коли до Луцька приїхав уніатський митрополит Веніамін Рутський, його зустрічали учні колегіуму не тільки латинською мовою, але й руською. Далі єзуїтські колегії засновувалися на Поділлі:

Кам'янці-Подільському, Вінниці, Барі. Єзуїти продовжували відбирати школи у протестантів. Так, у 1611 р. після смерті Яна Потоцького, засновника кальвіністської школи з друкарнею у с. Панівці Зелені (нині Борщівського р-ну), ця школа перейшла до рук єзуїтів. Нині на місці згаданої школи залишилися фундаменти, а в Державному архіві Львова збереглися дві книги, видрукувані у Пановецькій друкарні [3; 4].

Отже, упродовж 1570-1580 рр. на українських територіях та місцях, що межують з ними, на Правобережній Україні заснувалися десятки єзуїтських навчальних закладів. «Сконцентрувавши у своїх руках, - пише М. Грушевський, - вищі стадії виховання і науки, вони витиснули глибоке пятно на всім духовнім і культурнім життю українських, так само білоруських, польських, литовських земель» [1, с. 451]. Наслідки єзуїтських впливів на культурне життя народу не були надто хорошими, адже єзуїтська шкільна система виросла на ґрунті схоластичної школи, подібно як і, зрештою, протестантська педагогіка XVI ст. з її формалізмом, дресируванням розуму, нищенням самостійності, сміливого мислення людини тощо. Єзуїтські колегії відсортовували професорські кадри і допускали до навчання таких, які характеризувалися пасивним складом розуму. Брак спеціалізації професорів надавав єзуїтській науці характеру сірості, хоча серед учителів і їх учнів не раз траплялися талановиті особистості.

Таким чином, єзуїтські школи були успішним знаряддям боротьби проти православ'я і протестантського руху, поборювання т. зв. схизми й навернення православних і протестантів до католицизму. Однак колегії прославилися першорядними проповідниками, особливо з Віленської - Вершевіцким і Скаргою - людьми неабияких ораторських здібностей. Великими працями уславилася Ярославська єзуїтська колегія, особливо - Бенедикта Герберста. Колегія відома наверненням православних до католицизму, серед них - синів відомого К. Острозького. Князю Острозькому Скарга присвятив книгу під назвою «Про єдність костьола», яка мала значення у розвитку унійних тенденцій. Скарга писав зі співчуттям до русинів, яких «звели хитрі греки» від справжньої віри. Він говорив, що ніякої освіти на Русі не може бути через те, що за її основу взято «некультурну слов'янську мову». З цього приводу Михайло Грушевський подає навіть цитату, у якій йдеться: «Сильно надули Греки тебе, народе Руський, що даючи тобі свою віру, не дали тобі своєї мови, а казали вдовольнитися слов'янською, аби ти ніколи не міг прийти до правдивого розуму й науки. Бо тільки дві є мови, котрими розповсюджена і закріплена по тім світі віра непорочна і без них ніхто не може опанувати ніякої науки, а особливо духовної, - грецька і латинська (...). Ще не було на світі, ані не буде ніякої академії ані колегії, де б теологія, філософія й інші свобідні науки викладалися й могли відповідно розумітися на інших мовах. З слов'янським язиком ніхто не може бути ученим» і т. д. [1, с. 459].

Православні священики, не маючи відповідних знань, уникали полеміки з єзуїтами та зустрічей з ними, водночас серед громадянства зростав внутрішній протест проти нав'язування єзуїтами принизливих думок щодо православ'я. Гострі нападки поляків, які недавно позбулися впливів протестантизму, проти українців викликали в останніх спонтанний протест і бажання спротиву наступу Речі Посполитої. Першим виступив з протестом князь Костянтин Острозький, який доручив написати своє бачення проблеми колишньому аріанину Мотовилі, і той написав перший православний полемічний твір на адресу Скарги. Щоб нейтралізувати негативні тенденції, пов'язані з протестантизмом і православ'ям, була проведена реформа календаря, проведена Папою Григорієм ХІІІ восени 1582 року. До старого юліанського календаря, прийнятого тисячолітньою церковною традицією, Папа наказав додати 10 днів і на майбутнє упускати три високосні дні на кожні 400 років. Але оскільки реформа ініціювалася Папою, православні з протестантами відійшли в опозицію, і реформа календаря не вдалася [11, с. 129].

Наступ католицизму сколихнув Івана Вишенського до написання серії трактатів на захист православної віри, який у своїх писаннях виступив палким і щирим патріотом, речником консервативного і правовірного напряму у православ'ї та став трибуном цілої культурної течії у тодішній суспільності. Консерватизм І. Вишенського у його працях засвідчував про релігійну інертність українського громадянства заради захисту інстинкту національного самозбереження, що не дав себе захопити тодішнім культурно-релігійним рухам при всіх реформаційних елементах. Щоб не перетворити православ'я в реформаційний рух, він закликав до консервування старого православ'я [1, с. 471].

Висновки

Підсумовуючи, зазначимо, що тенденції до гуманізму і Реформації в Україні спостерігалися ще до появи новітніх європейських течій та рухів. Однак навала монголо-татар пригальмувала духовний поступ України-Руси, яка прагнула до духовних зв'язків із Західною Європою. Під впливом політичних подій, пов'язаних зі зміцненням Польсько-Литовської держави, Україна, безперечно, сприймала гуманізм та Реформацію у західноєвропейській формі, хоч мала власну ідентичність і ментальність народу. Реформаційні течії захопили Україну лише дотично і вони не відіграли вирішальної ролі у релігійних впливах. Польща під впливом Реформації змінила свій релігійний статус на національний і з його позицій посилила експансію в Україну. Обставини, що склалися з обмеженням православної віри русинів, дезорганізації церкви, сприяли появі серед українців новітніх матеріальних і культурних сил та народження у них національної і суспільної енергії. Боротьба за рівноправність і звільнення Галицької єпархії від латинської залежності спонукали до протистояння українських православних братств, цехів, шкіл, академій, які дали поштовх до друку церковних книг, полемічних трактатів, перекладів, виховання у їхніх лавах борців за церкву і державність.

Література

1. Грушевський М. Історія України-Руси / Михайло Грушевський. - Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1955. - Том VI. - 668 с.

2. Запаско Я.П. Львівські стародруки / Я.П. Запаско, О.Я. Мацюк. - Л.: Каменяр, 1983. - 176 с.

3. Запаско Я.П. Каталог стародруків, виданих на Україні / Я.П. Запаско, О.Я. Мацюк. - Л.: Вища школа, 1981. - Книга перша. - 136 с.

4. Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Я.Запаско. - Л.: Вища школа, 1974. - 224 с.

5. Історія української культури. - Л.: Видавництво Івана Тиктора, 1937. -718 с.

6. Ісаєвич Я. Джерела з історії української культури доби феодалізму / Ярослав Ісаєвич. - К.: Наукова думка, 1972. - 144 с.

7. Литвинов В. Ідеї раннього Просвітництва у філософській думці України / Володимир Литвинов. - К.: Наукова думка, 1984. - 151 с.

8. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні (Ідеї гуманізму епохи Відродження в українській філософії XV - початку XVII ст.) / Володимир Литвинов. - К., 2000. - 472 с.

9. Ленцик В. Рим і Україна. Історія Української Церкви в датах / Василь Ленцик. - Видавництво о. Василіян в ЗДА, 1952. - Рік ІІІ. Ч. 2. - 32 с.

10. Митрополит Іларіон. Українська церква. Нариси з історії української православної церкви / Іларіон митрополит. Видання Консисторії УГК Церкви в Канаді. - Вінніпег - Канада, 1982. - 366 с.

11. Мизак Н. «Апостол» 1719 р.: український стародрук як важливе джерело вивчення релігієзнавчих дисциплін / Нестор Мизак // Богословський вісник : збірник наукових праць. - Чернівці, 2010. - № 3. - С. 168-176.

12. Нічик В. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI - початок XVII ст.) / В.Нічик. - К.: Наукова думка, 1990. - 382 с.

13. Нічик В. М. Українські гуманісти епохи Відродження: антологія: у 2 ч. / В. Нічик // НАН України, Ін- т філос. - К.: Наукова думка, 1995. - Ч. 1. - 431 с.

14. Немировский Е. По следам первопечатника / Е. Немировский. - М.: Современник, 1981. - 216 с.

15. Огієнко І. Реформація в Україні / Іван Огієнко // Українська літературна мова XVI ст. - Варшава, 1930. - Т. 1. - С. 5-32 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.apologet.kiev.ua.

16. Огієнко І. Свята Почаївська лавра / Іван Огієнко. - К., 2005. - 438 с.

17. Степовик Д. Іконологія й іконографія / Дмитро Степовик. - Івано-Франківськ: Нова зоря, 2004. - 320 с.

18. Фоменко В. Григорій Левицький і українська гравюра / В.Фоменко. - К.: Наукова думка, 1976. - 110 с.

Анотація

У статті висвітлюється вплив реформаційних ідей на український соціум у XVI - XVII ст., боротьба українців за збереження православної віри і традицій української культури, виникнення друкарства, створення Острозької академії. Аналізуються проблеми збереження духовності українського народу в умовах наступу Польсько-Литовської держави у різних сферах церковного і політичного життя.

Ключові слова: гуманізм, Реформація, М. Лютер, М. Грушевський, протестантизм, кальвінізм, покутництво, социніанство, антитринітризм, католицизм, єзуїтські колегії, Василь Острозький, Острозька академія, П.Скарга.

The Reformation was the product of humanism that had arisen from ancient ancient Greek and Roman cultures, and tried to restore the classical culture of Greeks and Romans. All its courses have led to significant changes in philosophical approaches and research interests of progressive Europeans. Unlike religion, humanism has attracted more attention to the truly human things, a sense of heroism, beauty etc. Under the influence of humanism people turned away from scholasticism and sought a humane human society, freedom in thinking and activities reflected in the works of great Italian poets such as Dante, Petrarch, Boccaccio.

Keywords: humanism, the Reformation, Luther, M.Grushevskiy, Protestantism, Calvinism, pokutnytstvo, socinianism, antytrynitryzm Catholicism, Jesuit College, Basil Ostrog, Ostrog Academy P.Skarha.

Размещено на Allbest.ru