Свідчення ранньохристиянської пам'ятки "Вчення дванадцятьох апостолів" про незалежність місцевої Церкви

Виклад основного матеріалу й обґрунтування отриманих результатів

Не дивлячись на дискусійність щодо часу написання (70-ті роки І століття середина ІІ століття], одним з перших творів ранньохристиянської донікейської писемності, який слугує містком між століттям святих апостолів і часом діяльності їх найближчих послідовників апостольських мужів, вважається «Вчення дванадцятьох апостолів». Відомий патролог М. Сагарда вважає, що основа твору сформувалася у 70-80 роки, а біля 100-го року відбулася остання сирійська редакція пам'ятки [15, с. 57 58].

Сучасний дослідник і перекладач церковно-канонічних збірників донікейського періоду митрополит Епіфаній (Думенко], порушуючи проблематику оригінальності «Вчення дванадцятьох апостолів», пише, що цей твір «становить основу для низки пам'яток канонічного характеру. Частина розділів «Дідахі» увійшла в сьому книгу «Апостольських постанов», а вчення про два шляхи було покладено в основі іншого твору під назвою «Канони святих апостолів». Простежується подібність перших 6-ох розділів «Дідахі» з 18-20 розділами «Послання Варнави». Це спричинило питання про взаємозалежність творів, але цілісність і простота «Дідахі» висуває саме його як першоджерело» [12, с. 52 53].

На думку відомого бібліста та історика давньої Церкви В.Н. Мишцина батьківщиною «Вчення дванадцятьох апостолів» є Близький Схід, а саме Палестина або Сирія. Свої висновки вчений аргументує тим, що саме в цій місцевості зародилося пророче служіння. Саме тут воно користувалося найвищим авторитетом і було популярним в новозавітній інтерпретації як вид харизматичного служіння [14, с. 274]. Автор «Дідахі» постає перед читачем як один із таких харизматичних пророків, який навчає віруючих і застерігає християнські громади берегтися лжепророків.

Перші посилання і цитування пам'ятки «Дідахі» спостерігаємо в Олександрійській Церкві ІІІ століття. Климент Олександрійський (Стромати, І, 20. 100] [4] й Ориген (О началах, ІІІ, 2.7] [6] цитують «Вчення дванадцятьох апостолів» і називають його Священним Писанням. У FV столітті Церква вже визначилася з канонічною гідністю твору «Дідахі». У Церковній історії (ІІІ, 25. 4] [3] Євсевій Кесарійський, згадуючи про «Вчення апостолів», не зараховує його до книг Нового Завіту. Святитель Афанасій Олександрійський у 39-му Пасхальному посланні серед корисних для читання, але не канонізованих книг згадує «Вчення апостолів» [7].

У VІ-ІХ століттях Антіохійський патріарх Анастасій (VI ст.) і Константинопольський патріарх Никифор (IX ст.) згадують «Вчення дванадцятьох апостолів» як апокрифічну книгу. Твір активно використовувався в Західній Церкві й арабському християнському світі. Востаннє його переписав у 1056 році нотарій Лев [15 с. 60 61]. Наступні церковні автори не цитують «Дідахі», і ця пам'ятка губиться серед давніх рукописів.

Зі згадок давніх християнських письменників ми бачимо, що «Вчення дванадцятьох апостолів» було відомим та користувалося авторитетом в давній Церкві, але з розвитком церковної організації, богослужіння, ієрархії, патристичної писемності втрачає свою актуальність.

У 1875 році серед рукописів Святогробського подвір'я у Константинополі «Дідахі» віднайшов митрополит Нікомидійський Філофей Врієній, а згодом, у 1883 році, він його опублікував [15, с. 61]. Відтоді твір розпочав «нове життя», але вже не в статусі морально-етичного катехізису для ранньохристиянської громади чи уставу для мандруючих представників харизматичного служіння, а як пам'ятка християнської писемності. Не дивлячись на досить невеликий обсяг, «Дідахі» як носій традиції ранньої Церкви є цінним історичним, догматичним, літургічним і канонічним джерелом.

Твір «Вчення дванадцятьох апостолів» є давнім богословським трактатом, в якому автор лаконічно намагається викласти поняття про Бога і Церкву, найважливіші засади християнської поведінки, умови існування, правила діяльності церковної організації і представників харизматичного та ієрархічного служінь. Виходячи з повної назви твору «Вчення Господа передане народам через дванадцять апостолів», адресатом твору були усі без винятку християни як з юдеїв, так із язичників.

За змістом «Дідахі» складається з 16 розділів і умовно поділяється на три головні частини:

Перша частина (I-VI рр.) містить моральне вчення про «два шляхи» (шлях життя і шлях смерті);

Друга частина (VII-X рр.) літургічна;

Третя частина (XI-XV рр.) присвячена питанням церковної організації та дисципліни.

В останньому, шістнадцятому, розділі лунає заклик бути готовим до другого пришестя Господнього. Близько до євангельської розповіді охарактеризовано останні часи перед днем судним. Тому завершальна частина твору є есхатологічною [5, с. 7 9].

Виходячи з порушеної проблематики, мети і завдань статті нас в першу чергу цікавитимуть XI-XV розділи, які присвячені питанням церковної організації та дисципліни.

Перед тим, як перейти до розгляду устрою та організації місцевої християнської Церкви у І столітті, треба з'ясувати, що автор «Дідахі» говорить і вчить про походження і сутність Церкви в цілому.

Крім віри в живого істинного Бога у «Вченні дванадцятьох апостолів» присутнє сповідання про Господа Ісуса як Христа, сина Давидового і Сина Божого, який повідомив людству про початок нового духовного життя, заснувавши Церкву, як початок Царства Божого і про те, що Йому належить вдруге прийти для повного здійснення цього царства при завершенні буття цього земного світу і воскресіння усіх святих [2, с. 14].

Поняття про Церкву в автора «Дідахі» викладене у вселенському контексті. ЕккАцаїа не тільки молитовне зібрання віруючих, але новий народ Божий християни, які увійдуть в Царство Боже. Властивостями Церкви є єдність і святість. Реалізацією єдності всіх християн в Церкві є Євхаристія: «Як цей переломлений хліб був розсіяний над горами і зібраний в єдине, так нехай буде зібрана і Церква Твоя від країв землі в Царство Твоє, бо твоя слава і сила через Ісуса Христа на віки» (Дідахі, 9, 6).

Єдина Церква Христова, за «Вченням дванадцятьох апостолів», представлена у незалежній християнській громаді віруючих місцевій Церкві: «Бо Господь сказав: «У кожному місці, у будь-який час приносьте мені чисту жертву», «бо Я Великий Цар, каже Господь, ім'я Моє дивне серед народів» (Дідахі, 14, 3). У вісімдесяті роки І ст. Єрусалимського храму вже не було, і рання Церква відмежовується від юдеїв у вигляді окремих незалежних громад. Повнота ієрархічної влади була передана від Христа і дванадцятьох апостолів служителям двох рангів. Перший ранг складали представники харизматичного служіння: апостоли, пророки, вчителі. До другого рангу належали представники ієрархічного служіння: єпископи і диякони.

Мандруючі апостоли, згідно з «Дідахі», очолюють тогочасну церковну ієрархію, вони поєднували в собі вище перераховані служіння. Першість і діяльність апостолів підкреслювала єдність Церкви. Відвідуючи християнські Церкви з місією проповіді, кульмінацією якої була Євхаристія, мандруючий апостол об'єднував ці громади одним сповідуванням Христа і забезпечував євхаристійне спілкування. Тому сукупність вищої ієрархічної влади і служіння не була зосереджена для кожної місцевої церкви в особі одного предстоятеля, а реалізовувалася у загальноцерковному масштабі мандруючими апостолами, а на місцевому рівні харизматичними та ієрархічними служителями [16, с. 478].

Сфера діяльності пророків і вчителів, згідно з «Дідахі», полягала у проповіді слова Божого, звершенні Євхаристії і влаштуванні трапез для бідних. Єпископи і диякони за рангом були нижчими служителями і допомагали харизматичним пророкам. Це простежується з самих назв цих служителів. Слово «єпископ» походить від давньогрецького дієслова «єтакотсєш», що означає «наглядаю». Слово «диякон» походить від давньогрецького іменника «kovo», що означає «служитель». Крім богослужбової та проповідницької місії, свідчень про інші види діяльності представників цих служінь в «Дідахі» ми не знаходимо. Це пояснюється тим, що більша частина питань церковного життя місцевої громади залежала від самих віруючих. ранньохристиянський богословський православний дідахі

Самостійність християнських громад, згідно з «Дідахі», була дуже широкою. Практично немає такої сфери, де б не відчувався вплив громади. Громада сама стежить за тим, щоб мандруючі апостоли не користувалися її гостинністю більше одного-двох днів: «Кожного апостола, який приходить до вас, прийміть як Господа. І нехай не залишається, хіба що на один день, а коли буде потреба то ще на один, якщо ж залишиться на три дні то він лжепророк» (Дідахі, 11, 4 5).

Щодо проповідницької харизми пророків «Дідахі» приписують не піддавати її критиці. Громада, дивлячись на життя пророка, має відрізнити лжепророка від істинного служителя, а також прийняти рішення, за яких обставин виконувати його волю, а за яких ні: «І кожного пророка, який промовляє у дусі, не випробовуйте і не засуджуйте, бо кожен гріх буде відпущений, а цей відпущений не буде. Адже не кожен, хто промовляє в дусі, пророк, а тільки той, хто проводить життя у Господі. Тому за способом життя визначите різницю між лжепророком і пророком... Кожен пророк, який навчає істині, але не робить того, чого навчає, лжепророк... Якщо хтось скаже в дусі: «Дай мені грошей чи чогось іншого», не слухайте його. Якщо ж він попросить дати для тих, хто в потребі, то нехай ніхто його не осуджує» (Дідахі 11, 7 12]. З приводу сприйняття громадою слів пророка професор П. Гідулянов зазначає, що істинним пророцтвом для Церкви вважалося тільки те, яке було визнане зібранням громади (2 Кор. 12: 12]. Таким чином в кожному окремому випадку можна припустити, що подорожуючі проповідники (апостоли, пророки, вчителі] виражали волю Божу, а зібрання громади визнавало її такою зі свого боку. Ці два моменти спостерігаємо в процесі прийняття рішень в місцевій Церкві. Як в питаннях догми, так і дисципліни необхідним було визначення волі Божої. Присутній апостол або пророк повідомляв цю волю зібранню, а воно через свою рецепцію визнавало, що це є справді воля Божа і яким чином вона має набути сили для Церкви» [10, с. 14]. Жодна громада не мала формальної влади на усією Церквою. Тому, як зауважує Р. Зом, сприйняття певних рішень і практики усією повнотою Церкви залежало від їх рецепції більшістю місцевих Церков [13, с. 53 54].

Місцева Церква приймає рішення про допомогу мандруючим представникам харизматичного служіння, забезпечує пристановище, зобов'язує займатися тією чи іншою справою, обирає для них рід заняття: «Кожен, хто приходить в ім'я Господнє, нехай буде прийнятий після того, як, випробувавши, ви його пізнаєте, бо матимете уявлення про добро і зло... А якщо, будучи ремісником, він захоче у вас осісти, то нехай працює і їсть. А якщо він не знає ремесла, чиніть з ним на свій розсуд, щоб християнин не жив між вами бездіяльно» (Дідахі, 12, 1 4].

За громадою закріплене право стежити за належним звершенням таїнства Євхаристії: «Щодо Євхаристії приносьте подяку так...» (Дідахі, 9, 1]. Віруючі стежать, щоб до причастя приступали тільки охрещені: «Нехай ніхто не споживає, а ні п'є від подяки вашої, окрім хрещених в ім'я Господнє, адже про це Господь сказав: «Не давайте святині псам» (Дідахі, 9, 5]. Громада стежить за виголошенням як подяки після причастя молитов у визначеній послідовності: «А, наситившись, приносьте подяку так...» (Дідахі, 10, 1]. Місцева Церква дає дозвіл пророкам підносити євхаристійні молитви у поєднанні з богослужбовою харизмою: «Пророкам же дозволяйте творити подяку, скільки вони захочуть» (Дідахі, 10, 7].

Поведінка, взаємовідносини між віруючими і розвиток місцевої Церкви в «Дідахі» врегульовуються самою громадою. Віруючі спільно розмірковують, що є корисним для душі: «Часто збирайтесь, шукаючи те, що потрібне душам вашим, бо не принесе вам користі весь час віри вашої, якщо ви не досягнете довершеності в останній час» (Дідахі, 16, 2]. Морально стійкіші члени громади мають підтримувати слабших, викриваючи їхні помилки і гріхи: «Не чини розколу, але примирюй тих, хто ворогує. Суди справедливо і не зважай на особу, звинувачуючи в гріхах» (Дідахі, 4, 3]. Викривають з належною християнською любов'ю, а несправедливого готові провчити: «Дорікайте один одному не в гніві, а в мирі, як написано в Євангелії. А з кожним, хто з іншим поводиться несправедливо, нехай ніхто не розмовляє і не вислуховує його, аж доки він не покається» (Дідахі, 15, 3].

В загальному стан місцевої Церкви, згідно з Дідахі, дуже нагадує устрій християнських громад часів святих апостолів, описаних в книзі Діянь і Посланнях святих апостолів. Зібрання віруючих самостійно керує справами своєї Церкви, але підкоряється авторитету мандруючих служителів. В питаннях віри громадами керують мандруючі апостоли, а на місцях богослужіння і проповідь здійснюють пророки. Такий устрій апостольського часу зберігся до кінця І ст. У посланнях священномученика Климента Римського і священномученика Ігнатія Антіохійського, які датуються початком ІІ ст., не згадується про пророків [14, с. 288]. Отже, інформацію, яку ми черпаємо з «Дідахі», не варто надто екстраполювати на всю Церкву того часу, не забуваючи, що ця пам'ятка, ймовірно, ілюструє стан Церкви в Палестині, де було особливе ставлення до пророчого служіння. Це не означає, що пророчого служіння в той час вже не було, але це свідчить, що вплив харизматичних служителів на місцях був різним.

На фоні самостійності Церков текст «Вчення дванадцятьох апостолів» говорить про можливість зловживання мандруючими служителями своїм становищем. «Дідахі» відображають процес поступового відходу, скасування або трансформацій ієрархії харизматичних служителів. Місце мандруючих апостолів, пророків і вчителів займають єпископи і диякони. Варто відзначити, що відсутність згадки про пресвітерів, знову ж таки, може бути пояснена палестинським походженням пам'ятки «Дідахі» з характерними для цієї місцевості особливостями. Незалежність громади реалізується в тому, що віруючі приймають активну участь в обранні єпископів і дияконів. Автор «Дідахі» намагається підняти і закріпити авторитет ієрархічного служіння і шанувати їх так само, як пророків і вчителів: «Тому виберіть собі достойних перед Господом єпископів та дияконів, мужів смиренних та несріблолюбивих, правдивих та випробуваних, нехай вони для вас виконують служіння пророків та учителів. Тому не зневажайте їх, вам належить вшановувати їх разом із пророками та учителями» (Дідахі, 15, 1).

Враховуючи контекст змісту «Вчення дванадцятьох апостолів», з часом якісне, правдиве і випробуване харизматичне служіння стає великою рідкістю. Траплялося, що в громаді зовсім не було пророка, і тоді «Дідахі» приписують поділитися зібраними приношеннями з бідними: «Якщо у вас немає пророка, то віддайте бідним» (Дідахі, 13, 4). Обов'язки та функції харизматиків поступово переходять до представників ієрархічного служіння. Єпископи і диякони, поставлені для релігійно-морального нагляду за окремими групами віруючих, мають зайняти роль проповідників, вчителів і служителів для всієї громади [8, с. 149]. Вони мають володіти такими якостями: бути «достойним Господа», «несріблолюбивими» для звершення євхаристії, так само як і пророкам, бути «істинними і випробуваними» для того, щоб звершити їхнє служіння. Якщо авторитет пророків і мандрівних проповідників базувався на натхненні і моральній силі проповіді, то ієрархічне служіння не передбачало харизматичного дару пророцтва і вчительства. Єпископи і диякони обираються громадою і завдяки цьому отримують певні права. Діяльність харизматичних проповідників передбачала більш незалежне ставлення з боку місцевої Церкви, тоді як статус обраних і рукоположених ієрархічних служителів надавав їм права предстоятелів і кліриків.

Аналізуючи стан християнської ієрархії і церковних громад наприкінці І початку ІІ століть, протопресвітер Микола Афанасьєв зазначає: «Дідахі» ясно вказують, що функції пророка і єпископа співпадають, але один з них має поступитися місцем іншому. Автор «Дідахі» стоїть на боці пророка, але історія виявилася на стороні єпископа. Нові фактори, які з'являються з кінця II століття вчення про пресвітерів-єпископів і про виокремлення єпископа змінили значення церковного зібрання. Щоправда, на початках ці зміни були несуттєвими, але вони відкрили той шлях, який поступово приводить до кардинальної переміни ролі церковного зібрання. Але по суті ця роль поки залишається тою, що і раніше» [9].

Висновки і перспективи подальших досліджень

Отже, твір «Вчення дванадцятьох апостолів» говорить про факт існування церковної організації І ст. у формі незалежних християнських громад місцевих Церков. Такий устрій церковного життя не перешкоджає автору «Дідахі» бачити у великій кількості помісних Церков єдину Церкву, засновану Ісусом Христом, а в кожній християнській громаді повноту всієї Христової Церкви. Така універсальна єдність реалізувалася за рахунок однієї віри, одного таїнства Євхаристії і євхаристійного спілкування між громадами, функціонування яких забезпечували подорожуючі представники харизматичного служіння апостоли, пророки та дидаскали. Діючи в межах, які стосувалися Церкви в цілому, мандруючі апостоли як служителі, через яких передавалося апостольське переємство, залишали громаду у незалежному юрисдикційному статусі, а за її внутрішнім устроєм доручали стежити зібранню віруючих. Це вказувало на те, що як усі апостоли керують Церквою в цілому і кожен з них окремо опікується багатьма Церквами, так і кожна місцева Церква може мати свою ієрархію і незалежний устрій. Цим і пропонує керуватися письменник «Вчення дванадцятьох апостолів», коли каже, щоб християнські громади за умови відсутності харизматичних служителів обирали єпископів як постійних предстоятелів Церков. Таким чином, «Дідахі» невеликий за обсягом твір, але глибоке за змістом джерело Священного Передання розкриває і пояснює життя Церкви в один з найцікавіших періодів її існування.

Перспективними напрямами розвитку порушеної проблематики є розкриття богословських засад автокефалії помісних Церков шляхом дослідження творів ранньої християнської писемності Священного Передання Церкви.

Бібліографія

1. Біблія: книги Священного Писання Старого і Нового Завіту. К.: Видавничий відділ Української Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. 1407 с.

2. Ранние отцы Церкви: антология. Брюссель: Издательство «Жизнь съ Богомъ», 1988. С. 13 15.

3. Евсевий Памфил. Церковная история. М.: Православный Свято-Тихоновский гуманитарный университет, 2006. 604 с.

4. Климент Александрийский. Строматы (Книги 1 3). СПб.: «Издательство Олега Абышко», 2003. Т. 1. 544 с.

5. Мужі апостольські: збірка писань мужів апостольських у перекладі українською мовою викладачів та аспірантів Київської православної богословської академії / під. ред. Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета; [автор вступу та передмов до книг прот. Олександр Трофимлюк]. К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2010. 30 с.

6. Ориген. О началах. Против Цельса. СПб.: Библиополис, 2008. 792 с.

7. Правила Православної Церкви з тлумаченнями єпископа Никодима (Мілаша) / Київська православна богословська академія; упоряд. і перекл. С. М. Чокалюк. К.: Видавничий відділ УПЦ Київського Патріархату, 2016. Ч. 2. 983, [1] с.

8. Аман Адальбер-Гюстав. Повседневная жизнь первых христиан 95 197. М.: Молодая гвардия, 2003. 322 с.

9. Афанасьев Н. прот. Церковные соборы и их происхождение // [Электронный ресурс]

10. Гидулянов П. Митрополиты в первые три века христианства. М.: Печатня А. Снегиревой, 1905. 568 с.

11. Дамаскин (Папандреу), митр. Православие на пороге третьего тысячелетия. К.: Видавничий дім Альтернативи, 1999. 288 с.

12. Думенко С.П. Формування церковно-канонічних збірників в Донікейський період та їх характеристика: дис... канд. богосл. наук / Думенко Сергій Петрович. Київ, 2003. 190 с.

13. Зом Рудольф. Церковний строй в первые века христианства / пер. с нем. А. Петровского, П. Флоренского. М.: «Книжый магазин Д.П. Ефимова, 1906. 258 с.

14. Мышцин В. Устройство христианской Церкви в первые два века. Сергиев Посад, 1909. 346 с.

15. Сагарда Н. Лекции по патрологии. I-IV века / под общ. и научн. ред. диакона А. Глущенко и А.Г. Дунаева. М.: Издательский Совет Русской Православной Церкви, 2004. 796 с.

16. Соловьев В.С. Введение к русскому изданию Дібауц xwv бюбєка dnoGxoXwv // Журнал «Православное обозрение». М.: В Университетской типографии. 1886 г. Том II. С. 476 496.

Размещено на Allbest.ru