Особливості історіописання Київського християнства. Радянські реалії, діаспорна інтеграція та українська реабілітація

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ ІСТОРІОПИСАННЯ КИЇВСЬКОГО ХРИСТИЯНСТВА. РАДЯНСЬКІ РЕАЛІЇ, ДІАСПОРНА ІНТЕГРАЦІЯ ТА УКРАЇНСЬКА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Ігор Скочиляс

київський християнство архиєрейський церква

В останні два десятиліття українська історіографія Церкви зіткнулася з низкою інтелектуальних викликів, адекватна відповідь на які є проблематичною з огляду на її радянську позитивістичну спадщину та відстороненість більшості дослідників від дискурсу світової науки Про поглиблення кризи офіційної академічної науки в Україні сигналізував: Дашкевич Я. Дорогами української Кліо. Про становище історичної науки в Україні / Я. Дашкевич // Україна в минулому. - 1996. - Вип. 8. - С. 54-63. Сучасний стан наукових досліджень висвітлено у книзі Українська історіографія на зламі XX і XXI століть: здобутки і проблеми / [за ред. Л. Зашкільняка]. - Львів, 2004. - С. 7-23, 43-73. Методологічні проблеми обговорюють: Дашкевич Я. Постмодернізм та українська історична наука / Я. Дашкевич // Українські проблеми. - 1999. - № 1-2. - С. 109-119; КасьяновГ. Ще не вмерла українська історіографія / Г Касьянов // Критика. - 2002. - Ч. 4. - С. 20-22; HrycakJ. Ukrainian Historiography, 1991-2001. The Decade of Transformation / J. Hrycak // Osterreichische Osthefte. - 2002. - Bd. 44. - № 1-2. - S. 107-126. Див. також серію статей в Ab Imperio. - 2003. - № 2. - С. 377-394, 427-454, 477-519.. Українських науковців, за незначними винятками, фактично оминув той вітер змін, що сколихнув західну історіографію, змусивши її радикально змінити методологічний інструментарій. Сучасна специфіка України полягає в тому, що позитивний ефект т. зв. “реабілітаційного періоду”, коли із небуття було повернуто сотні незаслужено забутих та репресованих імен і праць, уже поволі вичерпується. На жаль, заповнення “білих плям” здебільшого відбувається у контексті подієвої історії. Одним із шляхів подолання цієї однобічності є поєднання західного студійного досвіду та української національної парадигми. Особливо привабливою ця перспектива видається для конструювання нової концепції історії київського християнства Термін “київське християнство” (“києвохристиянська традиція”, по-перше, окреслює територіальні межі функціонування руського “суперетносу” в середньовіччі та ранньомодерну добу (тобто первісну Руську церкву княжого періоду, а пізніше - українсько-білоруську Київську митрополію в межах Польсько-Литовської держави); а по-друге, характеризує його релігійну культуру, вирішальний вплив на яку мали східна Літургія та слов'янсько-візантійський обряд. Кодифіковані взірці цього руського варіанта християнства централізовано утверджувалися з Києва - духовного й політичного центру Східної Слов'янщини - в усіх єпархіях/землях навіть після того, як держава Рюриковичів припинила своє існування, а колись єдина митрополія Русі стала радше еклезіальним символом, аніж життєвою реальністю. Натомість під поняттям “східнохристиянський етос” розуміємо систему цінностей, а також щоденні соціокультурні й релігійні практики та церковно-історичну пам'ять русинів (сучасних українців і білорусів), що сформувалися під впливом запровадженого у Київській Русі християнства, яке поширилося тут за еклезіальною моделлю Царгородського патріархату та згідно з політичними й культурними взірцями Візантії і, почасти, Болгарії. (Докладніше див.: Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII-XVin століть: організаційна структура та правовий статус / І. Скочиляс. - Львів, 2010. - С. 32-33)., яка досі ґрунтується на пантеоні “видатних героїв” і “головних подій”, однак мало може оповісти про еклезіальні структури, релігійні практики селян і міщан та тогочасне богослов'я.

Основну увагу в цій статті зосередимо на працях тих українських науковців (незалежно від їхньої історіографічної школи), які зробили найбільший внесок в опрацювання проблематики. Осібно в історіографічному огляді охарактеризовано здобутки істориків українського походження з Північної Америки. їхні дослідження, що реалізовувалися зазвичай за інституційної підтримки Канадського інституту українських студій (далі - КІУС) та Українського наукового інституту Г арвардського університету (далі - УНІГУ), в другій половині XX ст. здійснили справжню інтелектуальну революцію в уявленнях про культурно-релігійну історію України, що уможливило введення “українського випадку” до контексту розвитку європейської християнської цивілізації домодерного періоду.

У радянський період, протягом майже всього XX ст., не могло бути й мови про фахове опрацювання в Україні тем з церковної історії. Нова комуністична ідеологія, важливою складовою якої був войовничий атеїзм, детермінувала усунення з дослідницьких програм наукових інститутів й університетів релігієзнавчих проблем та сюжетів, які хоча б опосередковано стосувалися церковного життя різних християнських конфесій на українських теренах. Як наслідок, з початку 20-х рр. в УРСР, а з другої половини 40-х рр. XX ст. - в Західній Україні церковно-історичні школи й осередки, що функціонували при релігійних і світських інституціях, припинили своє існування. Більшість учених, які займалися церковною історією, або загинули чи потрапили у вир репресій, або ж емігрували на Захід. Натомість ті науковці, які залишилися в Україні чи згодом були виховані в новій радянській системі освіти, постали перед непростим вибором: 1) стати у “тиху” чи відкриту опозицію до комуністичної ідеології (як це зробив, скажімо, Ярослав Дашкевич); 2) здійснити максимально можливу в умовах тоталітаризму “інтелектуальну втечу” від нав'язливих марксистських схем і концепцій, обмежившись вивченням формально нейтральних “ідеологічних тем” (приклад Ярослава Ісаєвича); 3) вірою й правдою служити радянській системі на кафедрах релігієзнавства, у товаристві “Знання” й у відповідних відділах обласних і республіканських організацій КПРС та радянських державних органів влади, “викриваючи реакційну роль релігії” та ставлячи під сумнів репутацію історичної науки Прикладом такого “історіописання” можуть слугувати пропагандистські опуси, що видавалися в дискурсі “войовничого атеїзму”: Вовк О. Л. Отрута під солодким медом: Критика емігрантських клерикально-націоналістичних концепцій / О. Л. Вовк. - Львів, 1984; Дмитрук К. Е. Униатские крестоносцы: вчера и сегодня / К. Е. Дмитрук. - Москва, 1988; Загайко П. К. Українські письменники-полемісти кінця XVI - початку XVII ст. в боротьбі проти Ватікану і унії / П. К. Загайко. - Київ, 1957..

І все ж, навіть за таких обставин українська радянська історіографія продовжувала зберігати “розмаїття інтелектуальних практик”, характеризуючись “співдією різних наукових мотивацій і різних моделей наукової самореалізації” Портнов А. Наукове середовище і академічна культура в сучасній Україні [Електронний ресурс] / А. Портнов. - Режим доступу: <http://www.anthropos.org.Ua/jspui/bitstream/123456789/204/1/ Portnov_Osvita.pdf).. Це дало змогу невеликій частині вчених завдяки особливостям “оксамитового тоталітаризму” не втратити високого фахового рівня досліджень Див. назагал позитивну оцінку праць провідних українських дослідників-“медієвістів” радянської доби в: Ісаєвич Я. Наші три відродження - не лише здобутки, але й втрати / Я. Ісаєвич // Сучасність. - 1998. - № 12. - С. 136; Ковальський М. Деякі теоретичні питання української історіографії / М. Ковальський // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України. - Дніпропетровськ, 1995. - С. 10-11; ЯремчукВ. Минуле України в історичній науці УРСР післясталінської доби / В. Яремчук. - Острог, 2009; Pelenski J. Soviet Ukrainian Historiography after World War II / J. Pelenski // Jahrbucher fur Geschichte Osteuropas. - 1964. - Bd. 12. - Heft 3. - S. 384., що, однак, не вберегло історичну науку від інтелектуальної самоізоляції та інституційного занепаду. Тогочасна комуністична дійсність змушувала науковців, які воліли уникати нав'язування їм “прогресивних” і “соціально значущих” тем, зосереджувати свою увагу на історії середньовіччя та археографічному опрацюванні джерел й емпіричних дослідженнях. Це не передбачало ширшого синтезування і пошуку нових методологічних підходів та призвело до фактичної ліквідації історії Церкви як окремої галузі вітчизняної науки. Як слушно зазначив Василь Кметь, “наслідком таких історіографічних змін стало, з одного боку, некритичне збереження та поглиблення у дослідженнях низки стереотипів, сформованих у XIX ст., а з іншого - винесення проблеми церковності християнської свідомості середньовічного та ранньомодерного українського суспільства поза межі наукового вивчення істориків. Так, в історичних дослідженнях братський рух розглядався відірвано від загально- церковних процесів, не зауважувалися зміни в структурі парафії, перебільшувалися опозиційність православних братств у ставленні до Церкви та їх конфлікт з духовенством [...], будувалися штучні паралелі та аналогії до нібито однопорядкових явищ релігійного та політичного життя західноєвропейських країн“ Кметь В. З історії дослідження Львівської єпархії XVI - початку XVII ст.: за матеріалами фондів ЦДІАЛ України / В. Кметь // Студії з архівної справи та документознавства. - Київ, 2003. - Т 10. - С. 111..

“Етос професіоналізму” і позірна “позаметодологічність” праць частини українських радянських дослідників, а також існування “нейтральних творчих середовищ” у таких закладах, як Інститут суспільних наук АН УРСР (з 1993 р. - Інститут українознавства ім. І. П. Крип'якевича) Див.: Інститут українознавства імені Івана Крип'якевича Національної академії наук України: Наукова діяльність. Структура. Працівники. - Львів, 2001. - С. 65-71 (огляд наукового доробку Відділу історії середніх віків). й Історичний факультет Львівського державного університету, уможливили появу в 60-80-х рр. декількох монографій і численних статей, які в традиційному секулярному дискурсі розглядали окремі аспекти економічного становища, правового й соціального статусу церковних інституцій Київської митрополії, а також українське культурне життя на теренах, що в різні періоди входили до її складу (ця тематична палітра успішно розвивається і в незалежній Україні). Серед наукових здобутків комуністичної доби треба згадати монографії Ярослава Ісаєвича про братський рух і джерела з історії української домодерної культури Ісаєвич Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI-XVIII ст. / Я. Д. Ісаєвич. - Київ, 1966; Його ж. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI-XVIII ст. / Я. Д. Ісаєвич. - Київ, 1972., його праці про церковно-літературні пам'ятки і репертуар рукописної книги (у співавторстві з Якимом Запаском) Запаско Я. Пам'ятки книжкового мистецтва. Каталог стародруків, виданих на Україні / Я. Запаско, Я. Ісаєвич. - Львів, 1981. - Кн. 1: 1574-1700; 1984. - Кн. 2, ч. 1-2: 1701-1800. та ґенезу книгодрукування. Певне прикладне значення для студій з історії київського християнства також мають дослідження про розвиток релігійного мистецтва (Михайло Драґан ДраганМ. Українська декоративна різьба XVI-XVIII ст. / М. Драган. - Київ, 1970. Див. також давнішу працю цього науковця: Драган М. Українські деревляні церкви. Генеза і розвій форм / М. Драган. - Львів, 1937. - Ч. 1. і Павло Жолтовський Жолтовський П. М. Український живопис XVII-XVIII ст. / П. М. Жолтовський. - Київ, 1978.), світський адміністративний устрій (Микола Котляр і Микола Крикун) Котляр Н. Ф. Формирование территории и возниковение городов Галицко-Волынской Руси IX-XIII вв. / Н. Ф. Котляр. - Киев, 1985; Крикун Н. Г. Административно-территориальное устройство Правобережной Украины в XV-XVIII вв. Границы воеводств в свете источников / Н. Г Крикун. - Киев, 1992 (монографія нещодавно перевидана українською мовою: Крикун М. Кордони воєводств Правобережної України у XVI-XVIII століттях / М. Крикун. - Львів, 2016)., історичну демографію (Микола Крикун та Арнольд Перковський), економічне становище й “феодальне землеволодіння” Церкви (Арсен Зінченко та Олег Крижанівський) Див., зокрема: Крижанівський О. П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України XVIII - перша половина XIX ст. / О. П. Крижанівський. - Київ, 1991., культурно-інституційні аспекти “дружби” українців з іншими “братніми народами СРСР” (Орест Мацюк, Ігор Мицько), утвердження в Україні “проґресивних” реформаційних ідей, боротьбу з єресями й “експансією” католицизму, поширення процесів секуляризації тощо.

Осібно в цьому ряду стоять ті нечисленні православні священики-богослови з України, які, отримавши ґрунтовну теологічну й загальноісторичну освіту, займалися вивченням церковної історії на регіональному рівні, артикулюючи таким чином свій локальний еклезіальний патріотизм. 1962 р. в Ленінградській духовній академії було захищено 1200-аркушне дисертаційне дослідження “История Г алицко-Львовской епархии”, що охоплює період від запровадження християнства в Прикарпатті до “відновлення православ'я у Львівсько-Тернопільській єпархії в 1946-1961 рр.” Машинопис дисертації в чотирьох книгах зберігається серед матеріалів особового архіву І. Карп'яка в: Львівська національна наукова бібліотека ім. В. Стефаника. Відділ рукописів (далі - ЛННБ. Відділ рукописів). - Ф. 9 (Окремі надходження). - Спр. о/н-237. - Арк. 1-876; Спр. о/н-729. - Арк. 1-365.. Автором цієї величезної за обсягом роботи був вихідець з Галичини, колишній греко-католицький священик Іларіон Карп'як (1910-1989) У 1946 р. він взяв участь у Львівському псевдособорі й перейшов на православ'я (див.: Львовский Церковный Собор. Документы и материалы. 1946-1981. - Москва, 1982. - С. 63-68), зробивши у Московському патріархаті доволі успішну духовну кар' єру (тривалий час обіймав посаду протоєрея Радехівського благочинія).. Він, припускаємо, належав до тих священиків “старої генерації”, які в умовах радянського тоталітаризму підтримували обережну, публічно не артикульовану політику митрополита львівського і тернопільського Миколая (Юрика, 1965-1983) Див. про нього: Андрій (Горак). Владика Миколай (Юрик) - велика Людина і великий Архипастир / Андрій (Горак) // Митрополит Миколай (Юрик) - Ієрарх, Українець, Людина: Спогади, фотоісторія. - Львів, 2004. - С. 5-11., який намагався плекати у межах Руської православної церкви галицьку еклезіальну традицію доунійного періоду (за термінологією Наталії Шліхти, “Церкву в Церкві”) та зберігати серед клиру й пастви український дух Автором цієї концепції є київський історик Наталія Шліхта: Шліхта Н. В. Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х - початок 1970-х рр. / Н. В. Шліхта. - Харків, 2011.. І. Карп'як залишив багатий богословський, пастирсько-публіцистичний, полемічний і науковий доробок Зокрема, заслуговує на увагу серія розвідок “Київська митрополія за княжих часів” і “Київська митрополія за козацьких часів”: ЛННБ. Відділ рукописів. - Ф. 9. - Спр. о/н-863-864, 934.. Проте з його дисертації опубліковано тільки один фраґмент - про початки християнства у Прикарпатті КарпякИ. Начало христианства в Галиции и Прикарпатье и основание Галицкой православной епархии / И. Карпяк // Журнал Московского патриархата. - 1963. - № 9. - С. 71-77.. Ця стаття І. Карп'яка цінна тим, що наголошує на зв'язку між українським національним відродженням у Г аличині другої половини XIX ст., появою тут слов'янофільських настроїв (із одночасним культивуванням пам'яті про св. апостолів слов'ян) і науковими зацікавленнями кирило-методіївською традицією такими відомими вченими, як Ю. Пелеш, А. Петрушевич та І. Рудович.

Із встановленням радянської влади в Україні (на початку 1920-х рр. - в УРСР, в середині 1940-х рр. - у західних областях) джерелознавчі й методологічні пошуки та поява нових дослідницьких наративів з історії Церкви стали практично неможливими. Традиції київських і галицької церковно-історичних шкіл тепер продовжувала українська діаспора, насамперед в Італії (римський греко-католицький осередок), а також у Північній Америці (середовище журналу отців редемптористів “Логос” у Йорктоні, Канадський інститут українських студій та Український науковий інститут Гарвардського університету).

Гідна подиву науково-археографічна діяльність отців василіан протягом другої половини XX ст., яка полягала головно в публікуванні церковних джерел та виданні часопису “Записки ЧСВВ” (відновлене 1949 р.) і монографічних досліджень, ґрунтувалася на багатих збірках Ватикану (документували передовсім інституційну історію Київської митрополії). Наймасштабніша у XX ст. публікація джерел з української та білоруської історії побачила світ насамперед завдяки титанічній праці о. Атанасія (Великого, 1918-1982), протоархимандрита ЧСВВ у 1963-1976 рр., а також інсти- туційній підтримці всього Василіанського чину Патрило І. Життя і творчість о. Атанасія Григорія Великого, ЧСВВ (1918-1982) / І. Патрило // Записки ЧСВВ. - 1985. - Вип. 12. - С. 42-44; Плохій С. М. Від Якова Суші до Атанасія Великого. (Огляд видань римських джерел з історії української церкви) / С. М. Плохій // Український археографічний щорічник. - 1993. - Вип. 2. - С. 10-12; Пріцак О. О. Атанасій Великий, ЧСВВ - археограф / О. О. Пріцак // Історія української археографії: персоналії. - Київ, 1993. - Вип. 1. - С. 58-68, 73-83; Яковенко С. Материалы итальянских архивов и библиотек по истории Украины. Изучение и публикация / С. Яковенко // До джерел: зб. наук. праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. - Київ; Львів, 2004. - Т. 1. - С. 407-420., який серед іншого забезпечував фінансування унікальної видавничої серії “Римські документи Католицької церкви на землях України і Білорусі, зібрані і видані заходами оо. василіан” (1952-1984 рр.).

Окрім джерельних едицій, дослідники-василіани римського осередку протягом 50-80-х рр. XX ст. видали низку монографій, переважно присвячених різним аспектам інституційної історії Унійної церкви та її контактам з латинським світом. Певне значення для з'ясування політики Римської курії щодо Г алицько-Волинського князівства і місцевої Православної церкви має також підготовлений Атанасієм (Великим) науковий збірник до 700-річчя коронації Данила Романовича. Чимало цікавих суджень щодо специфіки еклезіального розвитку Г алицької (Львівської) єпархії та новий наратив містить шеститомна науково-популярна синтеза Атанасія (Великого) “З літопису християнської України”, що побачила світ у 1970-х рр. Фактологічно насичена серія публікацій про василіанські монастирі в українсько- білоруських землях (М. Ваврик, І. Патрило, С. Сеник) Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського Чина XVII-XX ст. Топографічно-статистична розвідка / М. Ваврик. - Рим, 1979; Нарис історії Василіянського Чину Святого Йосафата. - Рим, 1992; Senyk S. Women's Monasteries in Ukrainae and Belorussia to the Period of Suppressions / S. Senyk. - Roma, 1983., зі статистичними даними про жіночі й чоловічі обителі, що функціонували у XVII-XVIII ст. на території Львівської єпархії. Для реконструкції початкового етапу історії київського християнства найбільш цінними виявилися роботи Софії Сеник, і передовсім два томи її блискучої монографії “Історія Церкви в Україні” SenykS. A History of the Church in Ukraine / S. Senyk. - Rome, 1993. - Vol. 1: To the End of the Thirteenth Century; Rome, 2011. - Vol. 2: 1300 to the Union of Brest., доведеної до кінця XIII ст., а також статті про Київську митрополію (в т. ч. на Правобережній Україні). Ще однією важливою монографією, що дає змогу простежити зміну юрисдикційного статусу Галицької церкви в “довгому триванні”, є праця Михайла Стасіва StasiwM. Metropolia Haliciensis. (Eius historia et iuridica forma) / М. Stasiw. - Romae, 1960., написана із використанням методів канонічного права.

Іншими діяльними в другій половині XX ст. інституціями римського осередку УГКЦ було БНТ та Український католицький університет ім. св. Климента Папи. Крім численних монографій та церковно-історичних розвідок, у відновленому “Богословії” завдяки Сліпому вийшло 14 томів документів “Monumenta Ucrainae Historica” (1964-1977) Monumenta Ukrainae historica / [зібрав Андрей Шептицький; видав Йосиф Сліпий]. - Romae, 1964-1977. - Vol. 1-14., зібраних раніше о. Королевським Видання римських джерел з історії Руської церкви у XX ст. стало можливим завдяки ініціативі митрополита Андрея (Шептицького). У 1909 р. Шептицький заснував у Вічному Місті “Руську історичну місію до Риму”, яку очолив французький монах о. Кирило Королевський. Протягом 1909-1930 рр. на кошти, виділені для цієї цілі галицьким митрополитом, він виявив і скопіював збірку з історії українсько-білоруської Церкви, упорядковану за хронологічним принципом (Плохій С. Від Якова Суші до Атанасія Великого... - С. 10).. Недоліками цього едиційного проекту Греко-католицької церкви були хронологічний принцип публікації документів та дублювання джерел, що з 1950-х рр. видавалися оо. василіанами.

У 50-70-х рр. XX ст. впливовим духовно-інтелектуальним осередком української діаспори в Канаді був часопис “Логос” Його заснував 1950 р. перший митрополит УГКЦ у цій країні Максим (Германюк), а опікувалася виданням Колеґія професорів Духовної семінарії оо. редемптористів (східна гілка Чину Найсвятішого Ізбавителя). Формально зорієнтований на греко-католицьке духовенство в Північній Америці, “Логос” (осідком його редакції спочатку було м. Торонто, а з 1956 р. він виходив у Йорктоні (Марченко Н. Українські періодичні видання чернечих орденів Греко-католицької церкви в Канаді в другій половині XX століття / Н. Марченко // Наукові записки Національного університету “Острозька Академія”: Серія “Історичні науки”. - Вип. 14. - С. 325-327)., який об'єднував світських літераторів, журналістів, громадських діячів, богословів Салига Т. Григор Лужницький і літературна група “Логос” / Т. Салига // Дванадцять листів о. Андрея Шептицького до матері / [упоряд. Г. Меріам-Лужницький]. - Львів, 1994. - С. 69-78. і таких відомих істориків Церкви, як Григор Лужницький, Ісидор Нагаєвський, Іриней Назарко, Олександр Оглоблин, Микола Чубатий. Перший з них у 1954 р. опублікував синтетичну працю “Українська Церква між Сходом і Заходом“ Нещодавно перевидана: Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом: Нарис історії Української Церкви / Г. Лужницький. - 2-ге вид., випр. - Львів, 2008.. Микола Андрусяк на сторінках “Логосу” оприлюднив невеликий за обсягом науково-популярний нарис з історії Львівської єпархії XVI - початку XIX ст., що був амбітною спробою представити її минуле в позаконфесійному дискурсі з опертям на тогочасну найновішу літературу й уведені до наукового обігу в XX ст. джерела АндрусякМ. Львівське, Галицьке й Кам'янець-Подільське православне (в 1539-1700 рр.) та й уніятське (в 1700-1808 рр.) єпископство у Львові / М. Андрусяк // Логос. - 1959. - Т. 10. - Ч. 1. - С. 43-49; Ч. 3. - С. 201-205; Ч. 4. - С. 256-264; 1960. - Т 11. - Ч. 1. - С. 30-36.. В іншій статті, присвяченій владиці Йосифу (Шумлянському), М. Андрусяк підсумував свої багаторічні студії пастирської й політичної діяльності цієї унікальній постаті в Руській церкві останньої третини XVII - початку XVIII ст., започатковані у міжвоєнному Львові Його ж. Львівський Єпископ Йосиф Шумлянський та його змагання за права для духовенства й об'єднання церков / М. Андрусяк // Логос. - 1978. - Т. 29. - Ч. 1. - С. 23-58; 1979. - Т. 30. - Ч. 3. - С. 193-214; Ч. 4. - С. 292-307. Постать цього універсального талановитого дослідника плідно вивчає: Чебан М. Микола Андрусяк. Історія історика / М. Чебан. - Львів, 2015..

Переважно методологічне значення для нашої тематики мають і роботи, що видавалися УНІГУ та КІУС-ом Великою заслугою обидвох наукових осередків було, по-перше, збереження кращих традицій української національної історіографії (включно з її тематикою, “наголошеною” хронологією та її героями), по-друге, доволі успішне засвоєння західного студійного досвіду, по-третє, інтелектуальна інтеграція українського наративу в ширший європейський контекст, історію греко-візантійського світу та східних народів; по-четверте, налагодження тіснішої співпраці україністів з низкою творчих середовищ у Західній Європі і Північній Америці.. З 1981 р. Археографічна комісія УНІГУ почала видавати серію документальних джерел із середньовічної та ранньомодерної історії

України. Деякі з цих пам'яток, як-от Галицько-Волинський літопис The Old Rus' Kievan and Galician-Volhynian Chronicles: The Ostroz'kyj (Xlebnikov) and Cetvertyns'kyj (Pogodin) Codices. - Cambrige, 1990., є чи не єдиним наративним джерелом з історії Галицької єпархії княжої доби. На шпальтах наукового часопису УНІГУ “Гарвардські українознавчі зошити” (Harvard Ukrainian Studies) з'явилася низка статей про руську релігійну культуру (насамперед це фундаментальні праці Ігоря Шевченка й Френка Сисина, а також Андрія Ґрішина), інституційний розвиток Київської митрополії (Анджея Поппе) й еклезіальні зміни у Східній Європі XV-XVII ст. (Андрія Пліґузова), проблему перших галицьких владик (Ярослава Дашкевича), правовий статус Львівського владицтва в часи Г адяцької унії (Омеляна Пріцака), вплив державних (Мирослава Лабуньки) і соціальних чинників (Зенона Когута) та політичних подій (Ларрі Вулфа, Даріуша Колодзєйчика, Анджея Перналя, Анджея Суліми-Камінського), що безпосередньо чи опосередковано заторкували різні реґіони Львівської єпархії.

Так само важливими є праці, які видавав Канадський інститут українських студій. Це передовсім праці Сергія Плохія - про козацтво і релігію в Україні XVI- XVII ст. та історіософію М. Грушевського, Френка Сисина - про українську шляхетську еліту XVII ст., Івана-Павла Химки - про український національний рух і Греко-католицьку церкву в Галичині австрійського періоду. Хоча ці публікації, за незначними винятками, спеціально не розглядали проблем Галицької (Львівської) єпархії, вони є підставовою лектурою для представлення її минулого в ширшому контексті культурної і релігійної історії Східної та Центрально-Східної Європи. Так, монографії С. Плохія “Наливайкова віра” (2005) та “Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі” (2015) є прикладом успішного застосування на українському матеріалі добре відомого на Заході концепту конфесіоналізації, що виявився надзвичайно плідним для аналізу соціокультурних і соціорелігійних процесів у ранньомодерній Україні. Це явище автор розглядає у контексті релігійної кризи кінця XVI - першої половини XVII ст. як складову “загальноєвропейських реформаційних зрушень, що призвели до конфесіялізації релігійного та світського життя“ Плохій С. Наливайкова віра: Козацтво та релігія в ранньомодерній Україні / С. Плохій; пер. з англ. - Київ, 2005. - С. 17, 26-28, 93. Див. також: Його ж. Походження слов'янських націй. Домодерні ідентичності в Україні, Росії та Білорусі / С. Плохій. - Київ, 2015.. Дослідник підкреслює вплив конфесіоналізації на процеси націотворення у руських землях Речі Посполитої, а також її роль у домінантних позиціях релігії в ідеологічному обґрунтуванні та леґітимації повстання Хмельницького, “націоналізації” козацтва і, трохи згодом, існування Українського Гетьманату та його переходу під протекторат Москви.

Сучасні досягнення у вивченні еклезіальної традиції Галицької (Львівської) єпархії пов'язані передовсім з національним відродженням кінця 80-х - початку 90-х рр. XX ст. у західних областях України, бурхливим інституційним розвитком тут Православних і Греко-католицької Церков, поступовим усуненням “залізної завіси” від західного інтелектуального світу (унаслідок чого покоління молодих науковців отримало фахову європейську освіту), частковою перебудовою (насамперед у Києві й Львові) традиційних освітніх і наукових інституцій, відновленням діяльності Наукового товариства ім. Шевченка та появою нових дослідницьких і навчальних осередків.

1990-ті рр. були своєрідним “реабілітаційним періодом” в українській історіографії Церкви. Він характеризувався методологічною невизначеністю Див. критику цих постатеїстичних тенденцій: Комар Ю. “Діялектична історія” Церкви / Ю. Комар, О. Турій // Ковчег. - 2003. - Ч. 4. - С. 322-329., компілятивним характером більшості праць, частковим переосмисленням традицій церковно-історичних шкіл дорадянського періоду Такою спробою є, зокрема, колективна монографія: Історія релігій в Україні. - Київ, 1999. - Т 3: Православ'я в Україні / [за ред. А. Колодного, В. Климова]. та першими спробами залучення в тогочасний вітчизняний інтелектуальний дискурс доробку українських діаспорних учених. На початковому етапі для багатьох науковців в Україні “матрицею” для засвоєння інструментарію церковно-історичних студій стало тритомне видання у 1994 р. навчального посібника “Історія церкви та релігійної думки в Україні” Крижанівський О. П. Історія церкви та релігійної думки в Україні: навч. посібн.: у 3-х кн. / О. П. Крижанівський, С. М. Плохій. - Київ, 1994. - Кн. 3; Ульяновський В. І. Історія церкви... - Київ, 1994. - Кн. 1-2., авторами якого були Олег Крижанівський, Сергій Плохій і Василій Ульяновський. Це видання, хоч і мало низку методологічних хиб, фактологічних помилок і стереотипів пострадянського атеїстичного суспільства Див. несправедливо гіперкритичну й некоректну під багатьма оглядами рецензію на перші два томи цього видання у: Русина О. Клептоман у нетрях церковної історії / О. Русина // Критика. - 1999. - Ч. 10., все ж майже ціле десятиліття залишалося базовою лектурою для тих українських дослідників, які намагалися подолати набуту в комуністичну епоху спадщину наукового атеїзму. Необхідність дослідження адміністративних структур Церкви, в контексті вивчення центрів і периферій релігійного життя, була засиґналізована в незалежній Україні ще в другій половині 1990-х рр. Дністрянський М. Адміністративно-територіальна організація Греко-католицької церкви: історична ретроспектива і сучасні проблеми / М. Дністрянський, А. Ковальчук // Історія релігій в Україні: Тези повідомлення VI Міжнародного круглого столу (Львів, 3-8 травня 1995 р.). - Львів, 1996. - С. 82-83; Ковальчук А. Територія діяльності Уніатської (Греко-католицької) церкви у XVIII ст. (період найбільшого поширення Церкви в Україні) / А. Ковальчук // Історія релігій в Україні: матеріали УШ Міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 р.). - Львів, 1998. - С. 118-120. Окремі науковці закликали до координації зусиль різних інституцій й окремих дослідників у вивченні християнських конфесій в Україні та підготовці кваліфікованих наукових кадрів Дашкевич Я. 2000-річчя Ісуса Христа та українська історична наука / Я. Дашкевич // Історія релігій в Україні: матеріали УШ Міжнародного круглого столу (Львів, 11-13 травня 1998 р.). - Львів, 1998. - С. 82-84; Його ж. Унія українців та унія вірменів: порівняльні аспекти / Я. Дашкевич // Берестейська унія (1596-1996): статті й матеріали. - Львів, 1996. - С. 74-86.. Водночас наголошувалося на потребі зміщення акцентів у студіях з релігійної історії, а саме звернення уваги на еклезіальну та сакраментальну сутність Церкви, переосмислення ролі київського християнства в духовному житті українців, а також оновлення традиційного дослідницького інструментарію Ульяновський В. Минуле України через призму історії Православної Церкви: проблеми, уроки, перспективи / В. Ульяновський // Київська старовина. - 2003. - № 5. - С. 3-28..

Упродовж останнього двадцятиріччя найбільший внесок у дослідження києвохристиянської традиції зробили молоді науковці нової ґенерації. Йдеться передовсім про дисертаційну роботу Василя Кметя з Львівського національного університету, присвячену інституційній історії Львівської єпархії XVI - початку

XVII ст. (у ній відтворено систему функціонування єпархіальних структур, вказано на особливості соборноправних традицій, у нових категоріях простежено пастирське служіння місцевої єрархії, діяльність церковних братств тощо) Кметь В. Ф. Львівська єпархія у XVI - на початку XVII століття: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 “Історія України” / В. Ф. Кметь. - Львів, 2001., а також розвідки Олега Духа (про жіночі монастирі й чернецтво Львівської та Перемишльської єпархій XVII-XVIII ст. і регіональну специфіку розвитку територіальних структур Греко-католицької церкви у Галичині) й Андрія Павлишина. Серія статей і джерельних публікацій, опублікованих В. Кметем упродовж другої половини 1990-х - в перші роки XXI ст., увиразнює той перспективний напрям церковно-історичних студій у незалежній Україні, що уможливить подолання спадщини наукового атеїзму, звернення до кращих традицій церковної історіографії дорадянського періоду та засвоєння сучасного студійного досвіду.

Оприлюднені у вигляді статей і джерельних публікацій фраґменти згаданої дисертації В. Кметя, а також деякі інші дослідницькі сюжети, пов'язані з минулим Львівського владицтва XVII-XVIII ст. (серед іншого кілька узагальнювальних нарисів про православну історичну традицію), вартісні тим, що демонструють доцільність і потребу застосування у дослідженнях з історії Церкви в Україні богословських методів, еклезіологічних принципів і засад канонічного права. Особливо важливо, що такі праці засвідчують потребу аналізу низки явищ середньовічної й ранньомодерної культури у церковному контексті, а також розгляду діяльності таких єпархіальних інституцій, як Успенське ставропігійське братство в еклезіальному контексті та в ментальних категоріях тогочасної релігійної культури. Найновішим прикладом “освоєння” минулого Львівської єпархії молодшим поколінням дослідників на регіональному рівні є дисертаційна робота Богдана Хіхлача з Вінниці Хіхлач Б. М. Уніатська церква на Поділлі в українському соціокультурному процесі XVIII ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук спец.: 09.00.12 “Українознавство” / Б. М. Хіхлач. - Київ, 2010 (на основі цієї дисертації автор видав окреме монографічне дослідження: Його ж. Уніатська церква на Поділлі (1700-1840 рр.): віхи історії та соціокультурний портрет / Б. М. Хіхлач. - Вінниця, 2015).. Вона розглядає заанґажованість духовенства і ченців-василіан Унійної церкви у XVIII ст. в культурне й соціальне життя Брацлавщини та Поділля - територій, що традиційно входили в сферу духовних впливів Святоюрської катедри.

У ширшому дослідницькому ключі й у порівняльному аспекті надзвичайно важливе значення має поява нових синтез і нового наративу про релігійну культуру західноукраїнського регіону і загалом України. Мовиться передовсім про дослідження й організаційну діяльність академіка Ярослава Ісаєвича (1936-2010) Певною мірою його творчий доробок підсумовує книга: Ісаєвич Я. Україна давня і нова: народ, релігія, культура / Я. Ісаєвич. - Львів, 1996.. Він виявився одним із небагатьох учених, хто зумів адаптувати свій творчий доробок радянської доби до сучасної дослідницької парадигми, розвинути власні тези й концепції в новому історіографічному дискурсі, чому значною мірою сприяло налагодження тісних контактів із західним науковим світом. До найбільших здобутків ученого належать створення синтези про українське книговидання XVI-XVIII ст. Його ж. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Я. Ісаєвич. - Львів, 2002., переосмислення історії братського руху в Київській митрополії (насамперед в англомовній версії його давнішої монографії), наголошення специфіки соціально політичного, культурного й церковного життя галицько-волинських земель княжої доби, що творили західну й південно-західну межу розселення русинів, концепту- алізація тез про діалогічність розвитку української домодерної культури Його ж. Основи релігійного життя і культури на Україні (до кінця XVIII ст.) / Я. Ісаєвич // Belarus, Lithuania, Poland, Ukraine: The Foundations of Historical and Cultural Traditions in East Central Europe. International Conference (Rome, 28 April - 6 May 1990) / ^d. J. Kloczowski]. - Lublin; Rome, 1994. - P. 155-174., єдність духовного й етноконфесійного простору українських земель XVII-XVIII ст. (незважаючи на тогочасні релігійні поділи) Див., зокрема, статтю: Ісаєвич Я. До характеристики культури доби Бароко: василіянські освітні осередки // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Львів, 2004. - Вип. 12: Ювілейний збірний на пошану чл.-кор. НАН України Миколи Ільницького. - С. 195-206..

Ще одним відомим дослідником із середовища Інституту українознавства є Володимир Александрович, якому вдалося ввести у науковий обіг значний корпус унікальних за своїм походженням й інформативністю зображальних і писемних джерел та запропонувати нову дослідницьку парадигму української домодерної культури, викладеної головно у відповідних розділах 2-го і 3-го томів “Історії української культури Історія української культури. - Київ, 2001. - Т 2. - С. 256-275 (“Архітектура і будівництво”); С. 275-302 (“Образотворче та декоративно-ужиткове мистецтво”); С. 414-446 (“Архітектура та будівництво”); С. 629-701 (“Архітектура та містобудування” та “Образотворче і декоративно- ужиткове мистецтво”); 2003. - Т 3. - С. 833-942 “Архітектура, образотворче та декоративно- ужиткове мистецтво”). та кількох монографіях Його візія розвитку домодерної культури України, й зокрема на землях, де функціонували організаційні структури Галицької (Львівської) єпархії, найповніше розкрита у: Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави / В. Александрович. - Львів, 1999; Його ж. Покров Богородиці: українська середньовічна іконографія / В. Александрович. - Львів, 2010; Його ж. Українське малярство XIII-XV ст. (Студії з історії українського мистецтва. - Т. 1) /

B. Александрович. - Львів, 1995; Див. також узагальнюючі статті: Його ж. Релігійна мистецька культура України XVII століття: нова релігійна ситуація, нове мистецтво / В. Александрович // Берестейська унія і українська культура XVII століття: матеріали Третіх Берестейських читань (Львів; Київ; Харків, 20-23 червня 1995 р.) / [ред. Б. Ґудзяк; співред. О. Турій]. - Львів, 1996. -

C. 129-159 (разом з дискусією); Його ж. Українське релігійне малярство другої половини XIV- XVI століть: “зустріч Сходу та Заходу” / В. Александрович // Молода нація. - 2001. - Ч. 3. - С. 5-51.. З праць В. Александровича, що безпосередньо стосуються української релігійної культури, цінними для нашої теми є нариси про архітектуру й мистецьке оздоблення катедрального собору Св. Юрія Побідоносця Александрович В. С. Собор святого Юра у Львові / В. С. Александрович, П. А. Ричков. - Київ, 2008., іконопис малярських осередків на території історичної Галичини та діяльність окремих представників світської й духовної еліти, пов'язаних із владичим двором. Різні аспекти політичного, соціального й духовного життя регіонів, на розвиток яких суттєво впливала галицька (львівська) церковна традиція, розглянули також Леонтій Войтович Войтович Л. Княжа доба на Русі: Портрети еліти / Л. Войтович. - Біла Церква, 2006; Войтович Л. Правлячі династії Європи / Л. Войтович, О. Целуйко. - Біла Церква, 2008; та десятки інших статей цього автора. та Юрій Ясіновський Ясиновський Ю. Українські та білоруські нотолінійні Ірмолої 16-18 століть: Каталог і кодикологічно-палеографічне дослідження / Ю. Ясиновський. - Львів, 1996., а також Марта Боянівська, Юрій Зазуляк, Ярослав Книш, Вікторія Любащенко та Віра Фрис. На особливу увагу заслуговують роботи знаних дослідників Ігоря Мицька (про Унівський монастир Мицько І. Святоуспенська Лавра в Уневі (кінець XIII ст. - кінець XX ст.) / І. Мицько. - Львів, 1998. і релігійні культи) та Івана Пас- лавського (про еклезіальний феномен Галицької митрополії Паславський І. Галицька митрополія: Історичний нарис / І. Паславський. - Львів, 2007., релігійну політику князя Данила Романовича Його ж. Коронація Данила Галицького в контексті політичних і церковних відносин XIII століття / І. Паславський. - Львів, 2003; Його ж. Український епізод Першого Ліонського собору (1245): Дослідження з історії європейської політики Романовичів / І. Паславський. - Львів, 2009., дискусійну проблему генези православних єпархій на теренах Галицько-Волинського князівства, греко-католицьке духовенство йосифінської доби та специфіку церковного життя середньовічної України). Для точнішого датування Успенської катедри, фундації Галицького владицтва й поширення християнства в Прикарпатті безсумнівну вартість мають археологічні дослідження Юрія Лукомського Багаторічні археологічні дослідження Великого Галича науковця певною мірою підсумовані в статтях: Лукомський Ю. Архітектурно-археологічні дослідження пам'яток монументального будівництва княжого Галича XII-XIII ст. / Ю. Лукомський // Фортеця: збірник заповідника “Тустань” на пошану Михайла Рожка. - Львів, 2009. - С. 416-431; Його ж. Галицькі білокам'яні хрестобанні церкви від князя Володара до короля Данила / Ю. Лукомський // Княжа доба. - 2007. - Вип. 1. - С. 271-304; Його ж. Успенський собор давнього Галича. (За результатами нових досліджень 1992-2000 років) / Ю. Лукомський // Записки НТШ. - 2002. - Т. 244. - С. 578-607. та його колег-археологів.

Для докладнішого з'ясування безпосереднього й опосередкованого впливу Берестейської унії 1596 р. на внутрішній розвиток Львівської єпархії вартісним є дослідницький доробок Інституту Історії Церкви Українського Католицького Університету (ІІЦ), який у 1994-1995 рр. організував серію наукових конференцій “Берестейські читання”, присвячених унії. Найвартіснішою для нашої тематики працею, виданою Інститутом, є монографія Бориса Ґудзяка “Криза і реформа”. У ній звернуто увагу на внутрішнє життя Київської митрополії (й зокрема Львівської єпархії) як головний чинник, що вплинув на рішення її духовного проводу перейти під зверхність Римського Апостольського престолу, а також на генезу та культурний і релігійний контексти цих радикальних змін в українсько-білоруських землях кінця XVI ст. Ґудзяк Б. Криза і реформа: Київська митрополія, Царгородський патріархат і генеза Берестейської унії / Б. Ґудзяк; [пер. М. Габлевич; під ред. О. Турія]. - Львів, 2000.. У співпраці з Львівським відділенням Інституту археографії ІІЦ започаткував також публікацію джерел з історії Львівської єпархії нового часу Див., зокрема: Скочиляс І. Генеральні візитації Київської унійної митрополії XVII-XVnI століть: Львівсько-Галицько-Кам'янецька єпархія / І. Скочиляс. - Львів, 2004. - Т. 2: Протоколи генеральних візитацій.. Серію документальних пам'яток, що висвітлюють традицію соборування у Східній церкві, видав Інститут церковного права УКУ (серед них і окремий том, присвячений єпархіальним соборам Львівського владицтва XVI-XVIII ст. Собори Львівської єпархії XVI-XVnI століть / [упоряд. та істор. нарис І. Скочиляса]. - Львів, 2006.).

Чимало нових гіпотез, суджень щодо еклезіальної та культурної традиції київського християнства, нових джерельних матеріалів було артикульовано на щорічних наукових конференціях “Історія релігій в Україні” Їхні наукові здобутки узагальнено в статті: Киричук О. Двадцятий щорічник “Історія релігій в Україні”: спроба аналізу / О. Киричук // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. 2010 рік. - Львів, 2010. - Кн. 1. - С. 3-16.. Ця унікальна ініціатива Інституту релігієзнавства Музею історії релігії, Львівського відділення Інституту археографії та Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г Сковороди НАН України вже має свою 20-літню традицію, пов'язану насамперед з науково- організаційною діяльністю Ярослава Дашкевича Його дослідження, розвідки й есеї в цій ділянці підсумовані в збірнику: Дашкевич Я. Україна на перехресті світів: Релігієзнавчі й соціокультурні студії / Я. Дашкевич; упоряд. Л. Моравська, Ірина Скочиляс. - Львів, 2016., національно зорієнтована історіософія якого суттєво впливала на церковно-історичні студії в сучасній Україні Див. його одну з програмних статей: Дашкевич Я. Переяслав 1654 року: наслідки для Київської Церкви / Я. Дашкевич // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. 2004 рік. - Львів, 2004. - Кн. 1. - С. 224-228.. У Львівському відділенні Інституту археографії з-поміж інших дослідників нової генерації, позбавленої впливу радянської історіографії, вирізняється своїми працями з історії середньовічного і ранньомодерного Львова Мирон Капраль. Його наукові зацікавлення, окрім правових і соціальних аспектів урбаністики Найважливішою його працею є: Капраль М. Національні громади Львова XVI-XVIII ст. (соціально-правові взаємини) / М. Капраль. - Львів, 2003., поширюються також на культурне й релігійне життя руської “нації” міста й зокрема діяльність Успенського ставропігійського братства. Введений ним до наукового обігу наратив і запропонована концепція важливі передовсім для розуміння статусу Львова і його руської “парафіяльної цивілізації” Остання публікація: Його ж. Богоявленське братство Львова у XVIII ст.: дослідження та матеріали / М. Капраль. - Львів, 2016. як однієї з метрополій київського християнства.

На початку 2000-х рр. у Науковому товаристві ім. Шевченка в Україні фундаментальне дослідження про документальну спадщину Галицько-Волинського князівства підготував Олег Купчинський Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII - першої половини XIV століть. Дослідження. Тексти / О. Купчинський. - Львів, 2004.. Ця робота вартісна не тільки ґрунтовно прокоментованою едицією т. зв. грамот князя Лева Даниловича, частина яких вийшли з церковних канцелярій, а й усебічним аналізом практичного використання цих актів місцевою Православною та Унійною церквами в Польсько-Литовській державі. Іншим помітним осередком з вивчення культурно-релігійної спадщини став Національний музей ім. Митрополита Андрея Шептицького у Львові. Упродовж останніх десятиліть співробітники музею (зокрема Марія Гелитович Див., наприклад: ГелитовичМ. Святий Миколай з житієм. Ікони XV-XVIII ст. Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького / М. Гелитович. - Львів, 2008., Світлана Зінченко Зінченко С. В. Візантійсько-балканські впливи на розвиток інтролігаторства в монастирях та церквах Київської митрополії XIV-XVII ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук спец.: 07.00.06 “Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни” / С. В. Зінченко. - Львів, 2007. - 20 с., Роксоляна Косів Косів Р. Українські хоругви / Р Косів. - Київ, 2009; Її ж. Літургійні покрови на чашу і дискос із каталогом творів із фігуративними зображеннями зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького / Р. Косів. - Київ, 2013., Анна Навроцька та ін.) ввели у науковий обіг тисячі артефактів, більшість з яких належала колись церковним інституціям та духовенству Галицької (Львівської) єпархії.

У Львові вагомий внесок у вивчення сакрального будівництва цього ж владицтва внесли Володимир Вуйцик Його творчий доробок частково підсумовують: Кос А. Володимир Вуйцик - дослідник пам'яток сакрального мистецтва, вчений, реставратор, архівіст (1934-2002) / А. Кос // Історія релігій в Україні: науковий щорічник. 2010 рік. - Львів, 2010. - Кн. 2. - С. 725-729. і Василь Слободян Слободян В. Жовківщина / В. Слободян. - Жовква; Львів; Балтимор, 1998. - Т 5: Історико- архітектурні нариси церков; Його ж. Церкви України. Перемиська єпархія / В. Слободян. - Львів, 1998; Його ж. Церкви українців Румунії: Південна Буковина, Марморощина, Задунав'я, Банат / В. Слободян. - Львів, 1994.. Юрій Диба Диба Ю. Українські храми-ротонди X - першої половини XIV століть / Ю. Диба. - Львів, 2005. і Василь Петрик упродовж багатьох років плідно досліджують історико-архітектурне середовище Г алицького Успенського, Львівського місцевих катедральних соборів. їхні розвідки й описи монастирів і храмів та виявлених там творів мистецтва мають першорядне значення для з'ясування культурної й релігійної програми київського християнства домодерного періоду, а також особливостей розвитку локальних моделей Slavia Orthodoxa і Slavia Unita. З-поміж інших дослідників потрібно згадати Дмитра Блажейовського, який видав довідково-інформаційний каталог статистичного характеру про намісницьку й парафіяльну мережу унійних єпархій Блажейовський Д. Поважні осяги та великі втрати: Список різних єпархій, парафій та монастирів від Попраду по Дніпро (1768-1991) / Д. Блажейовський. - Львів, 2008. - С. 29, 149-235. Як зауважив сам автор, “ціль цієї праці була і є подати пересічному українцеві список парафій, які належали до Української Києвовселенської Церкви у XVIII-XX століттях” (с. 23).. Ця робота має популярний характер, опираючись на попередні напрацювання істориків.

Багаторічне вивчення інституційного розвитку Київської митрополії другої половини XVI ст., пастирського служіння українсько-білоруського єпископату, генези Берестейської унії, поширення унії на Правобережній Україні у XVIII ст. Тимошенко Л. З історії Уніатської Церкви на Київщині (XVI-XIX ст.) / Л. Тимошенко. - Київ, 1997., діяльності церковних братств XVI-XVIII ст. у Руській церкві (Леонід Тимошенко) і Львівському владицтві зокрема (Богдан Лазорак), а також на опрацюванні історіографічного доробку українських вчених (Світлана Біла і Лідія Тиміш) вирізняє діяльність Дрогобицького наукового осередку. Найбільшим його здобутком є серія тематичних конференцій, а також видання “Дрогобицького краєзнавчого збірника”, де опубліковано десятки статей з історії Церкви в Україні, серед іншого розвідки, що заторкують різні аспекти культурно-релігійного життя й інституційних структур.

У Києві в таких наукових й освітніх центрах, як Інститут історії України НАНУ, Історичний факультет Київського національного університету ім. Т. Шевченка (йдеться про “Просемінарій” Василія Ульяновського Статті переважно учасників цього семінару друкувалися у: Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. - 1998-2008. - Вип. 1-7.), Національний заповідник “Києво-Печерська Лавра“ Див., зокрема, праці: Поменник Введенської церкви в Ближніх печерах Києво-Печерської лаври. Публікація рукописної пам'ятки другої половини XVII ст. / [упоряд. та вступ. стаття О. Кузьмука] // Лаврський альманах: Києво-Печерська лавра в контексті української історії та культури: зб. наук. праць. - Київ, 2007. - Вип. 18. - Спецвип. 7; Прокоп'юк О. Духовна консисторія в системі єпархіального управління (1721-1786 рр.) / О. Прокоп'юк. - Київ, 2008. та Національний університет “Києво-Могилянська Академія” (передовсім Науковий семінар дослідників