Уявлення про задоволення в морально-етичній складовій української церковної проповіді XVII ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Уявлення про задоволення в морально-етичній складовій української церковної проповіді XVII ст.

В.В. Співак, кандидат філософських наук НМАУ ім. П.І. Чайковського

Дослідження уявлень про щастя в українській духовній культурі XVII ст. є досить актуальним, адже проблема щастя належить до основних у творчості вітчизняних церковних мислителів епохи бароко.

Розуміння щастя в морально-етичній парадигмі українських церковних інтелектуалів ранньомодерної епохи є досить аморфним. Щастя трактувалося ними, як: небесне блаженство, земна «благословенність» доброго християнина, світський успіх, радість, задоволення, сприяння фортуни тощо. Усі ці інтерпретації досить важко розмежувати та осмислити, адже вони часто накладалися одне на одне та змішувались у моральних повчаннях.

Категорія щастя не раз привертала увагу вчених, що сприяло формуванню феліциталогічних студій як самостійного напряму досліджень. Фундаментальними працями з історії категорії щастя є дослідження В. Татаркевича [8], Дерріна Макмехона [9] та С. Воркачьова [1]. Однак дані дослідження не дають нам уявлень про розуміння щастя українськими церковними мислителями епохи бароко. Певні аспекти морально-етичних поглядів українських барокових «любомудрів» досліджувались Л. Довгою [2], С. Йосипенко [3] та М. Корзо [4]. Однак проблема щастя в цих дослідженнях зачіпається лише побіжно. Тож у даний час ми не маємо комплексного дослідження уявлень про щасливе життя в текстах вітчизняних церковних мислителів XVII ст.

В епоху бароко щастя інтерпретувалося здебільшого крізь призму церковної доктрини. Своєю чергою, остання стверджувала його непевність та меншу вартість порівняно з останньою метою людського життя - небесним блаженством. Однак така розстановка пріоритетів не говорить про цілковиту відсутність інтересу до різних проявів земної щасливості людини. Баркові інтелектуали в своїх повчаннях розробляли рекомендації пастві, як користуватися благами земного існування та одночасно залишатися «добрим християнином» й не втратити спасіння душі. Одним з аспектів прижиттєвого щастя людини є задоволення, що завжди знаходилося під пильною увагою релігійної морально-етичної доктрини, адже гедоністичне задоволення тісно пов'язане з тілесними гріхами. Цьому аспекту ми й присвятимо наше дослідження, адже в межах однієї статті повноцінно розглянути всі складові розуміння земного щастя, нажаль, неможливо.

Метою нашої статті є аналіз особливостей тлумачення поняття задоволення у проповідницькій спадщині Антонія Радивиловського. Основним завданням нашого дослідження є з'ясування відповіді на питання: чи допускають українські мислителі епохи бароко можливість не гріховного земного задоволення прийнятного для християнина?

В якості основного джерела для аналізу нами було обрано рукописні та друковані проповіді Антонія Радивиловського з його збірок «Вінець Христов...» та «Огородок...». Вибір цих текстів зумовлений як показовістю самого автора - церковного інтелектуала «могилянського кола», так і значною насиченістю його текстів філософською морально-етичною складовою.

Земне задоволення в розумінні українських церковних мислителів епохи бароко розглядалося у тісному зв'язку з поняттям радості. Задоволення тлумачили як мінливий стан радості від насолоди володіння земними благами (багатство, слава, успіх, тілесні задоволення), як правило, з погляду церковної доктрини, таке щастя несе за собою негативні наслідки для тіла та душі людини. Гедоністичне уявлення про щастя розглядалося церковними інтелектуалами як фальшиве та гріховне.

Розуміння задоволення як мінливого стану тілесної радості від володіння земними благами (багатство, слава, успіх, тілесні насолоди) знаходить відображення у спадщині Антонія Радивиловського. Таке гедоністичне розуміння щастя як тілесної насолоди не знаходить схвалення у проповідника. Не засуджуючи помірної насолоди від їжі, питва та спілкування, він засуджує тих, «которьіє наситившися брашна й напою, удаються до прожнованя, до роскошєй тєлєсньїхь... збитнє сміючися, показують своє глупство.» [5, арк. 66]. Не обходить він і такі традиційні тілесні гріхи, як «чужоложства, вшєтєчєнства, пянства, обжерства. [6, 1013], що потрапляють у розряд смертних.

Особливу увагу Антоній Радивиловський надає «тілесному гріху», тобто розпусті (нечистота, вшетечєнство, чужоложство тощо), яку він називає проказою, котрою заражаються навіть цнотливі люди від грішників та яка охопила людей всіх станів - «що єсть гріхь тєлєсньїй? азали нє проказа. Тоєюся проказою, албо пархом заражають найцнотлившїи младєнць й дівьі, гды товариство мєти будуть з младєнцами й дівами вь тілєсномь гріху кохаючимися... О Божє нашь! якь много єсть в дворах Царских, Сенаторских // Княжих, Болярскихь, Гєтманскихь, Полковничихь, йиншихь, навіть вь домахь войтовскихь, бурмистровскихь, радєцкихь, купєцкихь; а что жалоснийшая в домі простыхь людєй, которыи тоєю нєчисто- ты тєлєсной заражаютсям проказою» [6, 1017-1018].

У дусі схоластичного моралізування Антоній Радивиловський дає детальний перелік тілесних гріхів, з метою унеможливлення неправильного трактування церковної вимоги чистоти - «Алє можєт кто рєчи: туть Бог тылко заказуєть чужолоства, гды мовить: нє прєлюбы твори, тож вшєтєчєнство пополняти, й иншїє тєлєсниє гріхи волно. О глупство, о шалєнство такового кождого чєловєка! чили нє відаєть жє под тымь прєлюбодіянїя гріхомь всіхь Богь (вынявши стан малжєнскїй) заказуєть нєзвичайних сполкований, яко то вшєтєчєнства, порубства, содомїи, бєстїанства, малакїи, й инших тым прилєглихь, яко то лобзанїя, словь вшєтєчныхъ, пойзрєня з вождєлєнїємь тєлєснымъ, й доткнєня» [6, 1047].

Проповідник вказує й на інші види тілесних задоволень: музика, співи, танці та ін. Так, він закликає грішників відвернути їх відчуття від: «позираня жпристойныи... співаня піснєй світовихь, й слуханє музыки., обонянїя запахи й вонности, роскошь тєлєсную в сєбі замикаючіи...» [5, арк. 96]. Однак в описі небесного блаженства Антоній Радивиловський вміщає такі традиційно гріховні тілесні втіхи, як їжа, напої та музика [5, арк. 67 зв.-68]. Тут вочевидь проповідник має на увазі «пристойні» музику й спів та «помірні» бенкети.

Антоній Радивиловський жваво послуговується прикладами з античної спадщини згадуючи персонажів, що стали взірцем гедонізму й розкоші (Сибарити, Крез, Геліогабал тощо) та вказуючи на їх пізніші нещастя й «теперішні бідствування в пеклі» [5, арк. 94 зв.-95]. Також Антоній Радивиловський наголошує на шкідливості такої поведінки для здоров'я людини, пишучи, що розкоші цього світу несуть людини хвороби та смерть [7, арк. 833].

Натомість Антоній Радивиловський, як і належить проповіднику, пропагує християнську аскезу та умертвіння плоті, котрі тлумачить досить широко, не лише як обов'язок ченця, а й як цілком прийнятні для мирян самообмеження: «Єжєли тєдьі Члчє хрстїанскїй Хсъ Гдь, для тєбє такъ вєликїє на тілі своємъ трапєня и умєрщвлєнїя тєрпіль; то жъ слушная абы ты для нєго тєрпіль умєрщвлєнїя, то єсть, абы взявши на сєбє Крєсть дховный, трапєня и умєрщвлєнїя плоти, мовячи зь Павломь стымъ: умєрщвляю тіло моє и порабощаю. Слушная абысь сєбє трапиль и умєрщвляль нє мстячися надь нєпрїятєлємь своимь кривды, уважаючи сєбі тоє что пишєть Павєль стый, мні отмщєнїє азь воздасть глєть Гдь. и паки: Гдь судити имать людємь своимь. Слушная абысь сєбє трапиль и умєрщвляль, нє слухаючи й нє смотрячи на річи жпристойныш, Слушная абысь сєбє трапиль и умєрщвляль вь погамованю языка твоєго, Слушная абысь сєбє трапиль и умєрщвляль то уставичнымь плачємь за гріхи, то смирєнїємь, то розными пожадливости своєй тєлєсной повстягливостями, то бдінїємь, алчбою, жаждою, й иншими стобливими трудами, єсли хочєшь от самаго Гда своєго мєжи всіми Агглами и мєжи всіми Стыми за Блжєннаго почитан быти» [6, 1599]. Як бачимо з цитованого фрагменту, такі самообмеження є частиною практики наслідування Христа та нагороджуться статусом блаженного.

Тож християнин з любові до Христа має відрікся від радощів земних благ і задоволень - «Кто любить Ха Спситля, повинєнь для нєго всєго отступити и вырєчися на сємь світі Слухачу Православный.... Повинєнь отступити и вырєчися всіхь роскошєй тєлєсныхь, Которыи колвєкь єго насємь світі утішати могуть; Бо єсли отступивши и вырєкшися иншихь, в єдной яко збытж утішатися будєть, Нєхай знаєть жєоть Бга караня нє уйдєть» [6, 1522-1523]. Із цієї цитати випливає, що християнин має відріктися від будь-яких тілесних задоволень, не залишаючи для себе жодного. Далі Антоній Радивиловський пише, що людина яка відреклася від більшості згубних задоволень, але натомість залишила якесь одне, як останню втіху - все одно винна перед Богом й буде покарана, як і всі інші грішники.

Розвиваючи тему відречення від земних задоволень та умертвіння плоті Антоній Радивиловський робить досить своєрідну спробу виправдати таку поведінку не лише любов'ю до Христа і наслідуванням

Його цнот, а й помстою та муки Спасителя, його зневажену честь та заповіді. При цьому проповідник покладає відповідальність за ці «злочини» на слухача, який своїми гріхами «ображає» Бога, тож християнин має ненавидіти себе і карати самого себе «умертвінням плоті». Так, Радивиловський заперечує християнське милосердя по відношенню до Біблійних грішників: «Туть жє тєбє самого члчє христїанскїй пытаю: Что бысь ты чиниль, Кгды быся вь моць твою досталь Іуда, который Христа Гда твоєго вь руці жидовь прєдаль, Кгды быся вь моць твою и руці досталь оный Малхь который срого по Лицу рукою узброєною удариль Христа Гда, Кгды бы ся вь руці и моць твою досталь Каїафа, который Христа Гда твоєго осу- диль... Чили бысь ихь ласкаль, чили бысь имь похлібляль, чили бысь присмачки готовляль, чили бысь имь банкєтьі справоваль, чили бысь ихь вь дорогихь шатахь водиль, чили бысь имь имь мяккиє ложа слаль? бынамнш. и овшємь маючи Срдцє Любовїю роспалє- ноє ку Христу Г осподу и Богу твоєму, рознє бысь ихь трапиль; то зимномь, то гладомь, то нєдоспанємь, то вязєнємь, то битьємь, то розными зєлживостями, ово згола. якїє бысь єдно колвєкь могль вымислити муки и мордєрства, всіми бысь ихь трапиль и мучиль; а то тылко для той причин, жє бысь ся надь ними// помстиль крывди и образи Христа Господа Бога твого» [6, 1612-1613]. Далі проповідник у бароковому дусі перевертає почуття слухача з ненависті до мучителів Христа на ненависть до самого себе, намагаючись обґрунтувати свою моральну вимогу відмови від тілесних задоволень: «Уважь жє туть сєбє самого Кождый Члчє гршный, єсли маєшь хочь троха вь сєбі покоры Христовой, признаєшь жєсь болшїй грішникь, нижли Іуда, который Христа прєдаль, болшій грішникь нижли Малхь, который Христа рукою своєю по лицу удариль, Болшїй грішникь нижєли Каїафа, который Христа осудиль, Болшїй грішникь нєжєли Пилать, который Христа на Крстную Смрть нє Правєдно дєкрєтоваль, болшїй грішикь нижєли Люципєрь; бо тыи згрішили противко Богу которого зь любви ку сєбі распятаго нєвиділи; алєсь ты грішиль противко Богу, которого для любви твоєй видишь Распятаго. Что жь тєды зь собою чинити будєшь? Чи ся вь сєбі кохати, чи сєбі поблажати, чи тєло твоє роскошнє ховати будєшь? чи єго розными смачными потравами и напоями питати, чи єму всякую выгоду чинити будєшь? О заправды тоє мовлю: єсли любишъ Христа Гда твоєго, єсли прагнєшь живота вічнаго, нічого зъ того чинити нє будєшь, и овшємъ мстячися самъ над собою образи Божєй и прагнучи живота вічнаго, взявши на сєбє Крєсть покуты стой и послідуючи Христу, Самь сєбє вь нєнависти міти бу- дєшь, самь сєбі розньїє муки и трапєня задавати будєшь, помнячи на овьіє Христовы слова: нєнавидяй дшу свою вь мірі сємь, вь животі вічнємь сохранить ю» [6, 1613]. Як видно, тут проповідник обґрунтовує шлях до щастя «від противного» - «істинне» щастя християнина, на відміну від «земного» досягається не через любов до себе, а через ненависть до себе і своїх гріхів.

Антоній Радивиловський застерігає слухачів від виправдання «надлишкового» задоволення плоті під приводом відправлення церковних свят, надаючи особливої уваги великоднім застіллям: «Вєсєлимсяжь братїє и мы й триумфуймо в сіє триумфалньїє дни, нє з світомь на обжирствахь, на п'янствах, й инных гріхах, нєвєсєлячися от толь, жє пость прєшоль, а масло, албо рыба наступила, алє яко псалми ста о Бозі нашому, в набожєнстві в трезвости, єдєнь з другимь в любві. Празнуємь нє в квасі сєтсі, ни в квасі злобы й лукавства, но во бєзквасїй чистости й истинны, нє оборочаючи ногь своих на зборы нєпотрєбнии, алє рачєй до церкви на молитву, просячи рєвлиє тріумфатора нинішняго, абы нась под свою корогвь принявши, страшливими учиниль нєприятєлємь, а узычивши своєго вєсєля, туть на зємлі дольголітнє, в нєбі вічнє з собою оного заживати позволил» [7, арк. 38 зв.]. Проповідник закликає паству надати на свята перевагу не земним веселощам, а християнським цнотам: «Отправуймо Воскрєсєнїє Христово, нє коло Гласованїй й Пиянствы, нє любодіянїи й студодіянїи, нє рвєнїємь й завистїю, но во простоті сєрдца, в Дусі Святі, во любві нєлицємірной. во страсі Божїи, во молитвахь, й прочии» [7, арк. 23].

У творчості Антонія Радивиловського простежується вплив епікурівського розуміння щастя як радості від володіння земними благами та отримання задоволення (без зловживання ними), насолоди життям, відсутності душевного страждання, благополуччя та душевного спокою, що їх супроводжує. Хоча, природно, цей погляд набуває християнського звучання.

Щастя як «задоволення без поганих наслідків» не вважається проповідником гріхом. Наприклад, дружні зустрічі та бенкети є цілком допустимими для християнина. У друкованому «Вінці» проповідник пише «что за гріхь наистися, напитися, албо ли тєжь з добрымъ другомъ своимъ, й милымъ гостєм якого банкету в добрый способъ зажити? [5, арк. 65 зв.] Далі проповідник, порівнюючи тих, хто бенкетує гріховно та по-християнськи, пише, що покарані богом будуть зовсім не ті, «которыи з милымъ приятелемъ, албо гостєм в дому своем уживши учты удаються до хвалєня Господа Бога» [5, арк. 66]. В іншому місці він вдається до роз'яснень з приводу вживання п'янких напоїв, стверджуючи припустимість помірного пиття й неприпустимість зловживання ними [7, арк. 42].

Те саме стосується й радощів, зокрема сміху, пов'язаного зі спілкуванням людей. Проповідник пише, що помірний сміх не лише не є гріховним, а й відповідає людській природі: «Что за гркъ засміятися? понєважь силу сміха з истностїю чоловічєскою такъ Богъ соєдиниль, жє єдно бєзь другого быти нєможєть...». Далі Радивиловський пише, що не будуть покарані Богом ті, «которыи мірнаго уживають сміху чрєзь котрый вєсєлость сєрдца свого оказуть» [5, арк. 65 зв.-66].

Отже, стосовно задоволення проповідник висловлюється неоднозначно. З одного боку, він не засуджує помірне задоволення від життя, проте, з іншого, застерігає від зайвого зловживання земними насолодами та активно пропагує аскетизм. Так, він припускає як безгрішні: помірний бенкет з дружньою бесідою, пристойні жарти та помірний сміх.

Загалом, подібні думки можна інтерпретувати як прояв у текстах українського мислителя характерної для ренесансної філософії епікурівської тенденцій тлумачення щастя, як духовного спокою, благополуччя, відсутності переживань та тілесних страждань.

Література

духовний культура проповідницький радивиловський

1. Воркачев С.Г. Счастье как лингвокультурньїй концепт С.Г. Воркачев.- М.: ИТДГК «Гнозис», 2004. - 192 с.

2. Довга Л.М. Система цінностей в українській культурі XVII століття: монографія / Л.М. Довга. - Київ - Львів: Свічадо, 2012. - 344 с.

3. Йосипенко С.Л. До витоків української модерності. Українська ранньо-модерна духовна культура в європейському контексті / С.Л. Йосипенко. - К.: Український Центр духовної культури, 2008. - 392 с.

4. Корзо М.А. Образ человека в проповеди XVII века / Корзо Маргарита Анатольевна. - М.: ИФРАН, 1999. - 190 с.

5. Радивиловський Антоній. «Вінець Христов...» / Радивиловський Анто- ній - К.: Друкарня Києво-Печерської Лаври, 1688. - 554 арк.

6. Радивиловський Антоній. «Вінець Христов.»: Рукопис / Радивиловський Антоній., І.Р. ЦНБУ ім.В.І. Вернадського. - П.Ник м. П. 560, т. 2. - С. 1615.

7. Радивиловський Антоній. «Огородок...». рукопис. - Книга 1 / Радивиловський Антоній, І.Р. ЦНБУ ім. В.І. Вернадського. - П. Ник. М. П. 560, т. 1. кн. 1. - 955 арк.

8. Татаркевич В. О счастье и совершенстве человека / В.Татаркевич. - М.: Прогресс, 1981. - 368 с.

9. McMahon, Darrin. A History of Happiness / Darrin McMahon. - New York: Grove Press, 2006. - 544 р.

10. Спивак В.В. Уявлення про задоволення в морально-етичній складовій української церковної проповіді XVII ст.

Стаття присвячена дослідженню уявлень про задоволення в морально-етичній складовій української церковної проповіді XVII ст. на прикладі проповідницької спадщини Антонія Радивиловського. Показано, що на прикладі уявлень про задоволення в текстах Антонія Радивиловського ми можемо спостерігати процес формування морально-етичної парадигми української духовної культури епохи бароко. Встановлено, що проповідник не засуджує помірне задоволення від життя, проте застерігає від зайвого зловживання земними насолодами.

Ключові слова: історія філософії, українська філософія, щастя, задоволення, бароко, проповідь.

The article is devoted to the study of the concepts of pleasure in the moral and ethical component of the Ukrainian church sermon of the XVII century on the example of the preaching heritage of Anthony Radivilovsky. The purpose of our research is the analysis of interpretation specifics of the pleasure concept in the homiletics heritage of Antoniy Radivilovskiy. Methodological framework of the research are general scientific methods of analysis and synthesis, contextual and genetic approaches, germeneutic method. For the first time, the vision of Ukrainian Church thinkers of the baroque epoch about pleasure as a type of happiness was researched, taking texts of Antoniy Radivilovskiy as an example.

It is shown that on the example of the idea of pleasure in the texts of Anthony Radivilovsky we can observe the process of formation of the moral and ethical paradigm of the Ukrainian spiritual culture of the Baroque era. It is established that the preacher does not condemn the moderate pleasure of life, but warns against excessive abuse of earthly pleasures.

It is proved that Anthony Radivilovsky rejects the hedonistic interpretation of happiness as physical satisfaction. These ideas are a manifestation in the texts of the Ukrainian thinker epicurean tendencies of the interpretation of happiness, as spiritual peace, well-being, lack of experience and bodily suffering.

Key words: history of philosophy, Ukrainian philosophy, happiness, pleasure, baroque, sermon.

Размещено на Allbest.ru