Пошук екуменічної релігійної тотальності як апофеоз десакралізації культури

ПОШУК ЕКУМЕНІЧНОЇ РЕЛІГІЙНОЇ ТОТАЛЬНОСТІ ЯК АПОФЕОЗ ДЕСАКРАЛІЗАЦІЇ КУЛЬТУРИ

Т.І. Ярошовець,

пошукувач НПУ імені М.П. Драгоманова,

доцент кафедри видавничої справи, поліграфії

та редагування Університету «Україна»

Анотація

Політичні відносини ієрархій церков подібні до культурного діалогу, який здійснюється в межах діалогу Сходу і Заходу, Європи і колишніх посткомуністичних країн. Актуальним є і визначення участі таких транснаціональних агломерацій, як, скажімо, Римський клуб у формуванні екуменічного руху. Отже, важливо з'ясувати роль впливу екуменічного руху як своєрідного посередника між ідеологією, політикою і культурою в цілому. Екуменізм модернізується, має в собі модерні тенденції, які пов'язані з виникненням надзвичайно агресивного, ідеологізованого інструменту впливу на людину засобами мас-медіа і всієї сфери комунікативної культури.

Категорії «сакральне» та «профанне», «десакралізація», «екуменізм» досліджували П. Бергер, Е. Дюркгейм, М. Еліаде, Д. Пивоваров, М. Моос, Р. Генон, Р. Штайнер, О. Дугін та ін. [1; 4; 7; 5; 6]. Втім, ще недостатньо визначені принципи культуротворення, пов'язані з екуменізмом. Отже, визначення філософських та культурологічних аспектів функціонування категорії «сакральне» в контексті екуменічного руху.

Ситуація у світі свідчить про нестабільність конфесійних регіональних відносин, екуменізм же спонукає до пошуків гармонізації. Виникає багато альтернативних моделей екуменізму, який, за М. Фуко, формується як своєрідна реальність диспозитиву, тобто диспозиції релігії визначаються в межах концептуальних, ідеологічних, геополітичних та інших форматів, що свідчить про певний синтез. Втім, ідеї екуменізму не є новітніми, вони перебували в центрі уваги різних філософів, богословів, починаючи зі «срібного віку». Виникали проекти нетрадиційних квазірелігійних угруповань, які являли собою певний симбіоз християнства і індуїзму - це синтез агнійоги Олени і Миколи Реріхів, синтез Рене Генона, антропософія Р. Штайнера, теософія О. Блаватської.

Становить інтерес політичний екуменізм - політики залучають до свого кола релігійних діячів, і ті із задоволенням ідуть в неприродне для себе середовище. Втім, екуменічний рух сьогодні існує у вигляді різних систем трансформованих релігійних концепцій, релігійних настанов, сприяє політизації релігії, адже світова релігія втрачає свій світовий вплив. Мета екуменічного руху свідчить, що міжрелігійні відносини потребують певної домовленості, сучасний екуменізм стає ідеологією глобалізації культури та суспільства в цілому, яка призводить хоча б до умовного консенсусу. Так, екуменізм як політика та ідеологічна доктрина звертається до релігії не з позиції пошуку авторитету, а з позиції застосування релігійних цінностей для вирішення тих чи інших політичних проблем. Тому він не завжди ладнає з моральними та естетичними імперативами.

Екуменічний рух показує, що будь-які спроби лібералізації або політизації релігії, утворення певного синкретизму, так званих християнських демократичних рухів та партій, експансія філософсько- містичних вчень, окультних теорій різних сект в релігійній традиційній сфері є явищем культурної експансії за рахунок деградації духовності. Важливо, що дестабілізація політичного, соціального і психічного стану суспільства, а також руйнування релігійних засад, розпалювання міжнаціональних, міжконфесійних та інших конфліктів ставить під загрозу систему національної ідентичності, національної безпеки. Так, штучне щеплення народам релігійних експансій провокує міжнаціональні та міжрелігійні, етнічні конфлікти, що пов'язують з різними формами релігійного екстремізму. Тобто міжрелігійний міжкультурний діалог завжди є проблематичним, коли в глаболізаторському вимірі визначається одна домінанта, яка намагається визначити будь-яку релігію як недостатній в сучасній ситуації духовний комплекс. Тому, будь-яка система надбудови над релігією політичних, ідеологічних, міфологічних структур екуменічного взірця має досить проблематичний характер, втім, є симптоматичною реальністю сьогоднішньої ситуації.

Твердження, що в межах традиційних конфесій, зокрема, у християнській православній церкві, важливо налагоджувати міжконфесійний і релігійний діалог, потребує розгорнутого і водночас толерантного осмислення. Не завжди політизація релігійних відносин сприяє нормальному функціонуванню духовного досвіду в сучасній культурі. Це особливо помітно в Україні, де відбувається боротьба двох патріархатів. Один намагається націоналізувати літургію, мову, служіння, а інший тяжіє до традиціоналізму. За воєнних обставин - це складні і драматичні реалії.

Замість традиційних культурних відносин пропонуються ідеологічні рішення, суспільно-політичні й релігійні лозунги, які прищеплюють штучні механізми та засоби вирішення національних та міжрелігійних конфліктів. «Війна» церков є абсурдним заняттям. До речі, активність екуменічної діяльності релігійних спільнот в пострадянському просторі особливо залежить від фінансової підтримки із-за кордону. Широко залучаються ресурси таких сект, як брати Ієгови, баптистів. Створюються неформальні альянси релігії та влади, коли пастир баптистської церкви є ієрархом політичного синедріону української культури. Таке поєднання репресивних органів і релігійних нетрадиційних сект може призвести до вибуху в Україні. Політичний екуменізм - це своєрідна платформа культурних та політичних впливів, яка свідчить про тяжіння до вирішення проблем шляхом політичного консенсусу. В цьому просторі обираються представники різних конфесій, різних напрямків геї^аге, які здійснюють той чи інший коментар ситуації, зокрема, в культурі. Таким чином, виникає досить складна конфігурація ідеологічного,

політичного і релігійного симбіозу.

Досвід України показує, що не можна поєднати навіть православних християн в межах двох патріархатів, не говорячи вже про єднання православних християн і грекокатоликів. Якщо говорити про баптистів, іудеїв та інших, то це має вигляд суто зовнішнього політичного союзу, який є тимчасовим і організаційним заходом щодо вирішення певного питання.

Отже, будь-який екуменізм призводить до десакралізації, руйнації традиційної релігії. Визначення її як «недостатньої» в сучасному комунікативному соціумі, де виникають новітні симбіози ге- І^аге, які вишукують свою домінанту поза релігійним, призводить до редукціонізму, десакралізації культури в цілому.

Р. Генон в праці «Криза сучасного світу» стверджує, що сучасний світ перебуває в стані кризи, він досягнув тієї стадії, коли потрібна його тотальна трансформація. Отже, це певною мірою глобалізаторські інтенції, які приходять з потреби пошуку певних сакральних засад, які тяжіють до імпліцитного екуменізму, формуються як певна проекція на свій світ всіх можливих світів. Передусім, йдеться про те, що в Європу потрібно перенести досвід Сходу, досвід індуїзму. Така трансформація передбачає радикальні зміни розвитку європейського суспільства. Для цього треба уникнути тих катастроф, які можливі, і актуалізувати досвід гармонізації світу, який існує в інших релігіях, на відміну від католицької, протестантської та інших.

Р. Генон пише: «Індуїстська доктрина вчить, що людський цикл, який має назву «манвантари», ділиться на чотири періоди, протягом яких примордіальна духовність поступово затемнюється. Ці періоди давньої традиції Захід назвав золотим, срібним, бронзовим, залізними віками. Зараз ми перебуваємо у четвертому періоді, в темному віці. Згідно з індуїстським вченням, ми перебуваємо в ньому вже шість тисяч років і декілька століть, - з часів більш давніх, ніж ті, що відомі класичній історії. Поступово істини, які були доступні всьому людству, стають все більш прихованими і недосяжними. Кількість тих, хто ними володіє, з часом зменшується. І хоча скарбниця нелюдської предвічної мудрості ніколи не може бути втрачена безповоротно, вона не знаходить себе, оточується темним вкриттям, що ховає від людських очей все, затемнює доступ до неї» [2, 14].

Ми маємо традиційну доктрину герметизму, так званого прихованого вчення, яке існувало, його потрібно лише відкрити у сьогоденні.

Р. Генон акцентує увагу на сакральних і профанних науках: «Причина цього полягає в тому, що сакральна наука походить з фактора інтелектуальної інтуіції, котра є безпосередньою і найвищою формою знання, такого досконалого, що не залежить від будь-яких видів чуттєвого сприйняття та від суто раціонального мислення. Щоб бути дійсно сакральними, науки повинні створюватися лише тими, хто має знання принципів повною мірою і може застосувати ці принципи» [2, 61].

Постулюється певне сакральне знання, що пов'язане з інтуіцією, з прозрінням суті без чуттєвих реалій. Це знання характеризується тим герметизмом, який має власне релігійний характер. Отже, ми потрапляємо в досить цікаву ситуацію. Релігія розуміється як редукована цілісність, яка вписується в повсякдення як комплекс ідеації, що втратив своє значення, тому можливі будь-які аберації, можлива будь-яка форма творчого бачення реальності за умови застосування того масштабу, циклізму в індуїзмі, що «розширює» обрії ге%аге. Апологетом традиціоналізму Генона є О. Дугін.

О. Дугін пише: «Щоб відрізнити традиціоналізм Генона як метод, метамову традиції, відтворення дискурсу Г енона від простого повторення з варіаціями, має смисл ввести термін «постгенонізм». У цьому слід розуміти глибинне засвоєння традиціоналізму Генона як фундаментальної мови дійсного узагальнення всіх інших мов, коли генонізм стає засвоєнням мови -метамовою: методологічною і онтологічною одночасно парадигмальною структурою, а не окремим дискурсом. Це може дати абсолютно неочікуваний ефект. Постгенонізм - це не просто позиція, це і місія, і імператив, і дія, і процес» [3, 444].

Під приводом регенерації «справжнього» православ'я Росія вдалася до знищення тисяч своїх братів-українців, грузинів, вірмен та інших. Хіба це не втрата сакрального, радикального гуманізму, що з'єднувало людей в релігії християнської ойкумени? Це питання не риторичне. Такий аспект «сакральних наук» О. Дугіна різко контрастує із сучасною наукою, котра ніколи не ставила перед собою подібних цілей. Якщо це не еклектика, не переспів індуїзму на кшталт тотальної сакралізації або квазісакралізації будь-яких практик, будь-якого пероутворення, то що це?

Очистити світ через спалення його - ця ідея вже давно вичерпала себе. Палили багато протягом всесвітньої історії. Тобто екуменізм як радикальна десакралізація виявився новітнім месіанізмом пророків, в голові яких хаос, мішанина, пошук, соціопрагматики сакрального, що допоможе змінити світ. Але це не пошук абсолюту, божества, не молитва, не прощення.

Справжня висока сакральність, звідки б вона не походила, свідчить про те, що можна знайти вищу і нижчу сакральність. Можна одну визнати як недостатню, а іншу - як донора, щоб дала можливість подолати цю недостатність. Це є профанне мислення, мислення людей, які живуть маніпулятивним розумом компенсацій та обміну. Але ж існують потреби, які не можна наситити. Духовні потреби. Вони ведуть людину до абсолюту. Вони і вимушують людину ставати в позицію всіх можливих «Я», які не можна наситити, які мають в собі досвід служіння. Досвід того неба, скель, тієї землі, тих субстанцій, які еквівалентні субстанціям, що були і в Давній Греції, і в Давній Індії, і в християнській культурі.

Отже, навколо екуменізму розгортаються палкі дискусії. Йдеться і про повноту і таїну світу. Досвід екуменічного руху свідчить, як важливо уникати девальвації духовного. І так легко за ортодоксальними догматами уникнути будь-якої модернізації християнства, про яку йдеться в праці «Стовп і утвердження істини» у П. Флорен- ського. За цим стоїть недалекий інструментальний розум охоронців догматів, які заперечують етичний і естетичний пошук і намагаються увіковічити статику геї^аге.

Література