Старість у первісно-релігійному світогляді

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 930.85

Старість у первісно-релігійному світогляді

Ангеліна Ангелова

Анотація

старість релігійний остракізм

Аннотация

Ангелина Ангелова

Старость в первобытно-религиозном мировоззрении

Публикация посвящена анализу особенностей восприятия старости и старения в традиционных первобытных сообществах. Целью статьи является исследование древнейшей религиозной модели старости в ее социальном, аксиологического, онтологическом и других аспектах. Методология исследования базируется на использовании феноменологического подхода, сравнительно-исторического и структурного методов. Публикация представляет собой первую попытку целостного осмысления древнейшей религиозно-исторической модели старости. В результате проведенного исследования определена специфика социального толкования последнего периода жизни человека; обнаружены две тенденции отношения к пожилым (остракизм и почитание); доказано, что старость, как универсальная категория первобытного мифорелигиозного мышления, распространяется на явления как человеческого, так и сакрального мира.

Annotation

Angelina Angelova

Old age in primitive religious world

The article is dedicated to the study of ancient religious model of aging in its social, axiological, ontological and other aspects. Research methodology is based on using the phenomenological approach of comparative historical and structural methods. The publication represents the first attempt to a holistic understanding of ancient religious and historical model of old age. The study identified the specific social interpretation of the last period of life; revealed two trends of attitude to the elderly (ostracism and respect); proved that age category as a universal primary mythological and religious thinking applies to the phenomena of human and sacred worlds.

Дослідження релігійно-історичних образів старості спричинене збільшенням нагальної потреби переосмислення останнього періоду людського життя у стрімко старіючому суспільстві. Серед значної кількості міждисциплінарних досліджень із питань геронтології невпинно зростає кількість робіт порівняльно-історичного характеру, більшість із яких, на жаль, має описовий характер. Наразі немає цілісного дослідження, присвяченого історіософській інтерпретації ролі та місця старості в еволюції релігійного світогляду. Водночас широкий крос-культурний аналіз типології релігійно-історичних образів старості здатен створити міцний теоретичний базис для вирішення питань прикладного характеру, зокрема в сфері соціальної роботи та пастирської допомоги старіючим особам із різними релігійними поглядами.

Образ старості у первісних та архаїчних суспільствах уже неодноразово ставав об'єктом наукового інтересу. В ґрунтовному дослідженні Л. Сіммонса розглянуто питання прав власності літніх осіб у первісних спільнотах, статусність старійшин, гендерну специфіку старіння у патріархальних та матріархальних культурах, світоглядні причини утримання недієздатних старих тощо [25]. Ставлення до старих та старості в архаїчних спільнотах частково висвітлював А. Смолькін [15], який описував трансформації соціального статусу старості. Н. Рибакова, досліджуючи деякі історичні образи старості, аналізувала її давньослов'янський тип [14]. Первісно- релігійний культ предків та ритуал геронтоциду у слов'янській традиції розглядала Н. Велецька [3].

Проте аналіз вікової специфіки, а також первісно-релігійного осмислення старості стикається із певними методологічними труднощами. Використання сучасного поняття старості при дослідженні первісності наштовхується на цілий ряд антропологічних невідповідностей. Усі поширені наразі визначення старості та сучасна вікова класифікація не відповідають реаліям життя архаїчного суспільства. Це породжує деякі розходження у понятійній сфері. Наприклад, у науково-популярній літературі можна зустріти хибні твердження, що взагалі заперечують наявність старих у доісторичній спільноті. Така точка зору виключає із архаїчної антропології старість як предмет дослідження, що породжує активну наукову дискусію. До того ж, оскільки дослідники здебільшого зосереджувалися на соціально-історичних питаннях, рідко фокусуючись на світоглядно-онтологічних аспектах старості, перед істориками релігії стоїть завдання розширення окресленої проблематики. Повноцінне висвітлення специфіки первісно-архаїчного осмислення останнього етапу життя людини має стати підґрунтям для цілісного системного аналізу наявних релігійно-історичних моделей старості. Отже, метою цієї статті є дослідження первісно-релігійної моделі старості в її соціальному, аксіологічному, онтологічному та інших аспектах.

Первісна доба, що є найбільшим періодом в історії людства, тривала багато тисячоліть: від появи людини - до виникнення перших цивілізацій (IV-III тис. до н. е.). Із завершенням антропогенезу та формуванням людини сучасного виду починає складатися ранньородова організація суспільства, що призводить до зародження проторелігій. Одночасно зі становленням первинних релігійних уявлень (анімізм, тотемізм, фетишизм, магія, шаманізм та різного роду культи) [19, с. 50], виникають перші інтуїції стосовно життєвого циклу людини, таємниць народження, життя, старості, смерті.

Найбільш серйозною є проблема визначення базового статусу старості, тобто реконструкція тих критеріїв, згідно із якими член архаїчної спільноти вважався «старим». Говорячи про середню тривалість людського життя в первісному суспільстві, яка обмежувалася віком 15-22 роки, часто навіть деякі фахівці з історичної демографії стверджують, що до старості прадавні люди не доживали, а тривалість життя окремого індивіда співпадала із циклом існування одного покоління. Проте відокремлене вираховування середньої тривалості життя у прадавніх людських спільнотах призводить до усунення показника максимальної тривалості життя. При обговоренні старості, як історичного феномену, більш коректним є апеляція до так званої «модальної тривалості життя», що відображає час кончини дорослої людини з урахуванням дитячої смертності. Останній показник, який був дуже високий, радикально впливає на значення середньої тривалості життя та може спотворювати реальну картину вікового складу прадавніх спільнот [21, с. 130]. На думку В. Шнірельмана, «... неправильно було б робити висновок про те, що в первісності люди вмирали, ледь залишивши потомство... більш важливим є показник середньої тривалості життя осіб, що дожили до 15 років, а вона за різними оцінками складала ще 16-27 років. Деякі ж люди (до 8 %) доживали до 50-60 років, а окремі індивіди жили ще довше...» [22, с. 442-443].

До того ж результати численних палеодемографічних досліджень ґрунтуються на аналізі розкопок групових та індивідуальних поховань, які насправді не можуть дати адекватне уявлення про віковий склад первісної спільноти. Оскільки йдеться про час початкового формування поховального культу, немає підстав стверджувати, що усі члени племені піддавалися ритуальному похованню у сакральних місцях. Це припущення аргументується цілою низкою вірогідних чинників: раптова загибель індивіда далеко від стоянки; кончина із пошкодженням тіла, яка ставала причиною не проведення поховального ритуалу (наприклад, втрата кінцівок у деяких народів вважалася страшним нещастям, оскільки унеможливлювала потойбічне воскресіння душі в тілі); ритуальна вибірковість (поховання лише «повноцінних» членів спільноти репродуктивного віку); звичай з'їдання тіл померлих старих [6, с. 226-227]; відсутність «регулярних кладовищ», на яких напівкочова популяція ховає своїх одноплемінників, тощо. З іншого боку, палеопатологічний аналіз останків (дослідження їхніх пошкоджень внаслідок хвороб) може свідчити лише про гіпотетичний біологічний вік померлих, що знову ж таки не дає об'єктивної картини вікового складу суспільства [2, с. 16-17].

Наступним важливим аспектом дискусії і окреслення старості, як вікової категорії в архаїчному суспільстві, є онтогенетична специфіка первісних індивідів. Як доводять спеціальні дослідження епохи нижнього та середнього палеоліту (2,6 млн - 35 тис. рр. до н. е.), доісторична людина рано визрівала і так само рано старіла: дитинство, юнацтво, репродуктивний період дорослості та, відповідно, останній етап життя, пов'язаний зі згасанням функцій організму, тривали недовго. Порівняння біологічних показників сучасної та первісної людини виявляє тенденцію збільшення кожного із періодів онтогенезу. Процес пролонгації окремих етапів людського життя розпочинається з часів верхнього палеоліту. Так, спираючись на дані історичної демографії та палеопатології, фахівці роблять висновок про те, що у людини верхнього палеоліту спостерігається якісно новий тип пізнього визрівання та старіння організму: «за умов подовження дитячого та підліткового періодів збільшується й пострепродуктивний період, що призводить в цілому до більшої тривалості життя» [2, с. 19-20]. Таким чином, еволюція від архантропів - до людей сучасного виду (неоантропів) супроводжується збільшенням не лише тривалості життя, але й загальної кількості дорослих осіб не репродуктивного віку в спільноті.

Локально-регіональна специфіка умов існування призводила й до того, що життєвий цикл давньої людини міг вважатися повним навіть тоді, коли індивід не доживав до максимального на той час віку: перехід з однієї вікової групи - до іншої обумовлювався не віком, а реалізованістю життєвих завдань. Тому, як слушно зауважує Н. Рибакова, «звичайна реєстрація тривалості життя наших предків мало що пояснює в проблемі старості та старіння. Адже інтенсивність життя людей далеких від нас епох та поколінь ми могли б відтворити лише в тому випадку, якщо спромоглися б звести час фізичний, еволюційний, біологічний, соціальний, психологічний, час репродукції міфів та ритуалів, містичного досвіду з урахуванням їх накладання, суперпозиції...» [14, с. 65]. Отже, якщо оцінювати старіння за складним комплексом якісних соціальних ознак, то, вочевидь, можна зробити висновок, що старість є історичною константою людського буття з найдавніших часів, а її визначення не пов'язане із календарними критеріями.

Старість у системі вікової стратифікації архаїчного суспільства. Оскільки кількісні (вирахування числа прожитих літ) критерії визначення старості у первісному суспільстві були відсутні, важливим поставала фіксація переходу, що відмежовував зрілість людини від набуття статусу старого. Вікові градації передбачали розподіл людського життя на певні етапи. Наприклад, угандійські кумани ділили життєвий шлях дорослого чоловіка на вісім періодів [7, с. 283]. Набуття «офіційного» соціального статусу старого у багатьох народів супроводжувалося проведенням спеціальних ритуалів, схожих на ініціації підлітків. Наприклад, у масаїв зафіксована церемонія «переходу через огорожу», після якої чоловік визнавався «старим» [5, с. 82]. Обряд переходу, зазвичай, супроводжувався передачею сакральних знань. Зокрема, у племенах Північної Австралії, коли абориген переходив з однієї вікової групи в іншу, змінювався і його релігійно-обрядовий статус. На думку В. Кабо, «пізнання чоловіка-австралійця в області тотемної міфології й обрядності, ступінь його участі в релігійному житті групи збільшуються разом із його сходженням по соціально-вікових сходах, і йому поступово відкривається незрозуміле для непосвячених істинне значення священних міфів і містерій» [8, с. 86].

У тих культурах, де не було чіткої вікової ієрархії з відповідними обрядами переходу, існували інші церемонії, що маркували настання старості, як-от, участь у поховальній церемонії, ініціації підлітка, родильних та інших ритуалах. Нерідко обряди переходу або їх символічні замінники стирали ґендерні розрізнення, урівнювали соціальні ролі чоловіків та жінок. А. Геннеп зауважував, що в патріархальних спільнотах літні жінки після настання менопаузи нерідко вступали в нову життєву фазу: дорівнюючись до чоловіків, вони брали участь у релігійних ритуалах, вирішенні важливих суспільних питань. Церемоніальне життя старих осіб демонструвало розмивання статевих ознак, певний гермафродитизм, що символізував трансцендентну довершеність та досконалість [5, с. 133]. Оскільки соціальний статус людини та її місце у вікової ієрархії були визначальними, чітка відповідність індивіда ритуальному кодексу була важливішою за фізичні ознаки віку. Так, людина, яка з-за будь-яких обставин не пройшла обряд ініціації, на все життя залишалася неповноцінним членом общини, «дитиною» [9, с. 275].

Лімінальність старості як перехідного етапу буття. Старість у системі архаїчних вірувань постає як лімінальний, пороговий, проміжний стан людського буття. Якщо смерть осмислюється не як остаточна руйнація душі та тіла, а як перехід від одного виду існування - до іншого, то старість є віком, призначеним для приготування до загробного життя. Старість як лімінальна фаза є найтривалішою з усіх обрядів переходу. Вона також найбільш віддалена від профанного буття, що обумовлене її роллю підготовки до існування в новому, потойбічному світі. Тому, за словами В. Тернера, стара людина отримує статус «сакрального аутсайдера», стає зовнішнім елементом у відношенні до секулярної соціальної структури; це надає їй право посередництва між всіма компонентами суспільного устрою [18, с. 188]. Лімінальність старості, її осмислення як передсмертного порогу, може проявляти себе в таких формах: виключення літніх людей із соціальної структури. Старі, разом із неініційованими дітьми або каліками, вважалися неповноцінними членами общини. Одним із варіантів остракізму була заміна імені: людину літнього віку позбавляли родового наймення на користь щойно ініційованого юнака, натомість старому присвоювали спеціальне старече ім'я або, так само, як малюків, взагалі не називали по імені [10, с. 41]. У деяких спільнотах старі створювали позасоціальну групу зі своєю субкультурою. Наприклад, серед австралійських удів існував звичай застосування мови жестів: виконуючи жалобне табу, яке забороняло говорити після смерті чоловіка, самотні жінки до кінця життя спілкувалися між собою лише за допомогою міміки та пластики [10, с. 125-126]. Водночас, у зв'язку із маргінальним статусом, старих звільняли від багатьох табу, обов'язкових для повноцінних членів спільноти. Зокрема, вони мали право торкатися сакральних предметів, не брати участь у деяких суспільних церемоніях, не постувати, вживати заборонену їжу (в тому числі залишки від жертвоприношень) [16, с. 504-505]. Маргінальний статус літніх людей змінювався лише після кончини: їх одноплемінники вірили, що померлі набувають надзвичайної могутності. Певним чином це співвідноситься із фазою відновлення лімінальних осіб (у ритуалах ініціації чи весілля), котрі після символічної смерті та тимчасового остракізму поновлюють своє соціальне життя.

Уявлення про медіумні здібності та анімістичну неповноцінність старої людини. Анімістична установка на множинність та складну структуру людського духа призводить до віри у поступове відмирання у старих декількох душ. Вони по черзі заселяють дитину після народження й так само покидають тіло в процесі старіння чи нездужання. Старість з тієї точки зору тлумачилася як ослаблення вітальних сил індивіда: душа за душею з часом відходять, залишаючи літню людину з її «тваринною» сутністю [10, с. 69]. Відсутність повноцінного набору душ робить старих потенційними жертвами зловорожої магії. Так само, як маленькі діти, старі особи вважалися незахищеними від чародійства: вони могли або захворіти й померти внаслідок чаклунських дій, або віддати своє тіло для заселення злому духові [11, с. 33]. Водночас нерідко вірили у те, що літні люди, як медіальні істоти, здатні домовитися із вищими силами та відвести від себе духів хвороб. Обряди, у яких старі, «жертвуючи собою», приймають на себе чужі напасті, зафіксовані у різних регіонах світу [20, с. 228]. Вважалося також, що саме через старих медіумів духам та небіжчикам найлегше диктувати свою волю або повідомляти важливу інформацію.

Геронтократія: два вектори ставлення до старих. Одночасно із виникненням та розвитком перших релігійних уявлень у період середнього палеоліту формуються зародки геронтократичного інституту, згідно із яким, влада зосереджується в руках старійшин. Нове ставлення до старших членів спільноти пов'язане зі змінами в організації палеолітичних спільнот. Можливість полювання на великих тварин за другорядної ролі збирання та рибальства дозволяла вести осіле життя. Вибір тих моделей поведінки, що обумовлювали безпеку існування, залежав від досвіду людини. Його накопичення і збереження було прерогативою осіб старшого віку, а, оскільки від цього залежали найважливіші життєві процеси, - і досвід, і його носії набували сакрального значення. На думку дослідника дорелігійного періоду формування суспільної свідомості В. Зибковця, шанобливе ставлення до старих формується в так звану «мустьєрську епоху» (300-30 тис. рр. тому), що відповідає періоду середнього палеоліту [6, с. 226].

Потребу в накопиченні та передачі досвіду актуалізував і перехід від збиральництва та мисливства - до землеробства й скотарства, що становить сутність так званої «неолітичної революції». У аграрному суспільстві період старості став більш тривалим, збільшилася кількість старих та водночас посилилася роль осіб літнього віку в спільноті. Старі почали виконувати більш різноманітні функції у сфері домашнього господарства та виховання дітей. Вони підтримували вогнище, ремонтували знаряддя та зброю, вартували, оберігаючи спокій родини, сиділи на полях та біля осель у якості пугал, щоб відлякувати тварин [25, с. 42-43].

Подальше зміцнення влади старійшин обумовлене не тільки господарськими реаліями. Головним чинником посилення геронтократичного інституту стала система вірувань, згідно із якою старійшини виступали у ролі посередників між людським та сакральним світами. Віра у здатність старих до сакральної комунікації безпосередньо пов'язана із культом предків, який був надзвичайно поширений в архаїчній спільноті. Анімістична віра тлумачила смерть лише як іншу форму існування, тому за своїм статусом та впливом на життя общини, померлі предки не поступалися її живим членам. Як зазначає В. Іорданський, «фактично первісна община складалася з предків, живих та ще не народжених поколінь» [7, с. 297]. Збереження культу предків контролювалося родовими старійшинами, саме через них світ живих підтримував постійний зв'язок зі світом покійників. Оскільки вважалося, що лише старійшини здатні підтримувати контакти із померлими, до літніх людей ставилися з пієтетом: непослух міг спричинити гнів предків. Ототожнюючи свій життєвий шлях із долею общини, людина бачила у власному існуванні визначене до народження, незалежне від її волі та ініціативи, переміщення по щаблях соціально-вікової ієрархії. Від народження - до смерті людина проходила шлях дедалі повнішого злиття зі своїми першопредками. Стати у похилому віці посередником у спілкуванні з предками означало досягти соціальної верхівки [7, с. 9].

Магічні знання старих та близькість до порогу смерті обумовлювали їх особливе становище. Антрополог К. Тернбул, дослідник звичаїв народів Африки, зазначав, що старість в архаїчних спільнотах «чорного континенту», так само як, наприклад, магічна діяльність ковалів, викликає двоїсте ставлення - суміш жаху та поклоніння: «Люди бояться старих, оскільки вони так близько до надприродного, їх уже торкнулася його могутність... Проте людей похилого віку поважають і за те, що вони жили так довго й народили дітей та мають онуків. Завдяки цьому вони живуть у старості спокійно та користуються повагою родини» [17, с. 60-61]. Покора молодших та шанування старших базувалися й на вірі у те, що старців, унаслідок набутого ними на схилі літ дару провидіння, неможливо обманути.

У ставленні до хворих та літніх людей, смерть яких настане незабаром, переважала шанобливість з відтінком улесливості, - адже дуже скоро вони перейдуть у категорію духів, які на свій розсуд будуть або допомагати родині, або, внаслідок певної образи, чинити неприємності. Задобрювання старих розпочиналося ще до їх смерті та після переходу на той світ ритуали «улещування» ставали ще більш значимими, оскільки люди вірили, що саме дух нещодавно померлого найбільше «впливає» на світ живих. Такі вірування підживлювали обумовлену страхом шанобливість до старих, що переходила в поклоніння після їхньої смерті, - у час, коли вони досягали «вищої» влади. У багатьох архаїчних спільнотах ритуал догоджання предкам у формі майже нічим не відрізнявся від етикету спілкування зі старійшинами та батьками.

Проте слід зазначити, що геронтократія, як форма влади, допускала різне ставлення до літніх членів спільноти. Поряд із традиціями абсолютного вшанування всіх без виключення старих, існували й колективи, у яких недієздатні старі підлягали остракізму та геронтоциду, а в ролі старійшин виступали здорові чоловіки молодших вікових груп. Наприклад, за спостереженнями Е. Еванса-Прічарда, у нуерів Кенії літні члени спільноти не брали участі в суспільному житті, натомість старійшини (люди середнього віку), мали значний авторитет [23, с. 158]. У австралійських аборигенів вік був чи не останнім критерієм надання статусу старійшини, перевага віддавалася досвіду, харизматичності, мисливським умінням, походженню. Дряхлі старці не вважалися старійшинами та відсторонювалися від прийняття важливих рішень [13, с. 135].

У тих спільнотах, де літні люди істотно втрачали свої права та повноваження, були зафіксовані магічні вірування, які обґрунтовували ритуальну практику «омолодження» старих. Джерелами цього чародійства є, зокрема, уявлення про містичну силу людської крові. Так, у австралійських народів арунта та лоріджа венозною кров'ю молодих людей кропилися тіла старих чоловіків - це нібито надавало їм сили та здоров'я [10, с. 521-522]. Поширеною є й міфологема викрадення молодості: омолодження старого відбувається за рахунок магічного вилучення життєвих сил у молодої чи зрілої особи. Ще одним засобом зберігання молодості було штучне подовження вікового статусу. Наприклад, якщо патріарх не хотів віддавати владу, він не дозволяв одружуватися своїм синам. Не взявши шлюб, що символізував обряд переходу, вони, незважаючи на свій біологічний вік, залишалися на стадії юнаків. Наприклад, у народу ньякуса Південної Африки, старі вожді не віддавали владу поколінню сорокарічних синів. При цьому старці брали шлюб із жінками, які б мали стати дружинами їх синів. У такий спосіб вони «омолоджували» себе, заодно позбавляючи синів можливості набути статусу чоловіків. Вірогідно, однією із причин виникнення інституту полігінії є віра у подолання старості через шлюб із молодою жінкою [1, с. 105-106]. Такий звичай також ґрунтується на магії подібності: контакт із молодицею дітородного віку «призводив» до омолодження.

Збереження молодості та запобігання старінню було метою багатьох інших ритуалів, пов'язаних із лунарними, солярними та астральними культами, жертвоприношеннями, використанням різноманітних рослин та речовин як зовнішньо, так і внутрішньо, очищенням організму тощо. Таким чином, із осмисленням старості пов'язаний цілий ряд магічно-ритуальних звичаїв, головним сенсом яких є нормалізація та регуляція життєвого циклу, підтримка вітального потенціалу спільноти.

Старість як характеристика світу богів та духів. Анімістичні вірування обумовлювали екстраполяцію земних реалій на потойбічну сферу. Згідно з цими уявленнями, душі, потрапляючи на той світ, мають різний вік: померлий нібито зберігає вік та подобу, які він мав на час смерті. Тому серед духів можна зустріти як «немовлят», так і істот «зрілого» та «похилого» віку. Наприклад, в уявленнях папуасів марінд-анім, молоді духи на тому світі веселяться й танцюють, а старі сидять, спираючись на пальми, щоби не розсипатися прахом [12, с. 60]. Так само, як і люди на землі, духи різняться між собою за значимістю, а їх належність до певної вікової групи є плинною характеристикою. Міфологічна логіка обумовлює й наступне перенесення: старість та дряхлість здійснює свій згубний вплив як на земний, так і на потойбічний світ (старіють не лише люди та тварини, а й боги та духи). У більшості міфологічних систем народів світу привілеєм вічного існування наділені лише деякі деміурги, що є очільниками небесних пантеонів, та першопредки. Решта богів та духів відчувають згубний вплив старіння, що може призвести до їхньої загибелі.

Якщо вірити, що час спливає й на тому світі, померлі предки виглядають вишикуваними у певну вікову ієрархію, яка віддзеркалює земну стратифікацію. За свідченням французького антрополога Л. Леві-Брюля, представники народу басуто (Південна Африка) розрізняли молодих та старих духів, тобто нещодавно померлих та покійників більш давніх часів. Басуто вірили, що предки на тому світі поступово втрачають свій вплив на общину. Одним із потужних чинників збереження «молодості» душ померлих були налагоджені стосунки зі світом живих. Вважалося, що духи поступово зникають по мірі того, як втрачається зв'язок із нащадками: вони могутні та сильні лише тоді, коли про них пам'ятають та приносять подарунки. За віддаленістю від часу смерті небіжчиків розділяли на три групи: нещодавно померлі - ті, про яких добре пам'ятають живі родичі; ці духи живляться молитвами та жертвоприношеннями своїх родин; покоління напівзабутих покійників - їх імена вже невідомі живим; вони намагаються зберегти зв'язок із людьми земного світу, проте їх, заслаблих та дряхлих, відштовхують від жертвоприношень сильні, нещодавно померлі духи; старі, забуті, «порізані на дрібні шматочки» духи; їх існування наближається до фіналу [10, с. 477-488].

Показовим прикладом проективного мислення первісних народів є образ потойбічного світу По у полінезійській міфології. Тут духи більшості померлих, опиняючись у райській місцині із гарними жінками та великою кількістю їжі, з часом гинуть. На нескінченну молодість та вічне потойбічне існування заслуговують тільки мертві вожді та герої, які прямують до раю через прірву із великою рікою. Якщо померлі не озираються та не намагаються вилізти із води, то знову молодіють. Якщо ж вожді в потойбічному світі починають старіти, вони купаються у чарівному озері, після чого знав стають молодими [12, с. 87-88]. Схожі уявлення зафіксував Б. Малиновський, досліджуючи меланезійські міфи про загробний світ. Антрополог відмічав, що духи померлих повторюють шлях першопредків, аби опинитися в підземному царстві. Там вони теж дряхліють, рятуючись тим, що час від часу омолоджуються, скидаючи шкіру та відновлюючи зуби, - адже так само робили прадавні люди, які вміли не старіти [11, с. 124]. У деяких міфологічних системах проекція земного життя на існування духів поширюється й на віру в можливість повторної смерті у потойбічному світі. Представники африканського народу пангве вважали, що померлі в щасливій країні душ не залишаються навічно. Коли вони старіють, першопредок Нзамбе, який не визнає нічого потворного, виганяє їх із цієї райської місцини. Душі падають донизу на землю пангве, де продовжують скніти, слабкі та невидимі [12, с. 111].

Отже, «суспільні відносини» потойбічного світу відображали соціальну стратифікацію та геронтократичний устрій земного буття. Міфологічна логіка первісної спільноти поширювала феномени старості та смерті із людської на сакральну сферу. Стійкі уявлення про вічність та невмирущість явищ духовного світу виникають пізніше, в більш розвинених релігійних системах.

Таким чином, незважаючи на відмінність тривалості та специфіки смислової наповненості життєвого циклу архантропів від перебігу життя сучасної людини, старість постає історичною константою людського буття із найдавніших часів. Потреба спільноти у накопиченні та передачі життєвого досвіду, який дозволяв вижити у складних обставинах та поставав одним із найважливіших чинників стабільного існування, обумовила поважливе ставлення до старих осіб. Основним чинником становлення геронтократичного інституту була система вірувань, згідно із якою, старійшини виступали у ролі посередників між людським та сакральним світами. Весь дописемний період старі люди виконували функції зберігання, відтворення та контролю за виконанням традицій, виховання наступних поколінь та передачі досвіду, а також сакральної та міжобщинної комунікації. Оскільки статус старійшини виступав кульмінацією соціального зростання індивіда, у багатьох архаїчних суспільствах, із розвиненим інститутом старійшин, старість осмислювалася як мета життєвої еволюції людини.

Старість у первісній спільноті пов'язана із соціальним статусом індивіда, не корелюючись із кількістю прожитих років. Віковий поріг старості в архаїчному суспільстві позначали так звані «обряди переходу», а основним критерієм старшинства було поступове прилучення людини до сакрального світу. Сама старість, завдяки її близькості до смерті та потойбіччя, розцінювалася як лімінальний (проміжний) стан людського буття. Старі відокремлювалися як соціальна група, отримуючи двоїстий статус медіатора, який знімався у час їх смерті. Внаслідок цього старі люди, тварини та предмети часто поставали суб'єктом та об'єктом здійснення магічних обрядів. Здорове довголіття вшановувалося, проте вважалося, що занадто тривалі роки довгожителя порушують гармонійність природного життєвого циклу, відбираючи ресурси у молодшого покоління. Міфорелігійне мислення екстраполює процес старіння на представників потойбічного світу (богів, духів, предків), віддзеркалюючи земні соціальні процеси.

У цілому традиційні первісні спільноти формують два вектори ставлення до літніх членів групи: перший - остракізм, геронтоцид, ізоляція; другий - геронтотімія (надмірне вшанування старих) та геронтократія. У тій чи іншій формі ці тенденції зберігаються упродовж усієї історії культури: з одного боку, старі особи, коли значущість їх життєвого досвіду для спільноти не компенсує їх недієздатність, стають зайвими та підлягають соціальній ізоляції, з іншого - геронтократичний інститут зберігає своє значення навіть на сучасному етапі розвитку людства. Подальше дослідження релігійного осмислення феномену старості у традиційних первісних спільнотах сприятиме адекватному розумінню закладеної ще за найдавніших часів геронтологічної проблематики сучасності.

Список використаних джерел