Релігія та сучасне українське суспільство

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія та сучасне українське суспільство

Цілісне осмислення такого суспільно-функці- онуючого явища як релігія передбачає з'ясування форм і способів її функціонування в соціумі, який є історично-еволюціонуючою системою. Релігія постає активною ланкою її розвитку, виконуючи специфічні соціально-значущі функції, здійснюючи свій вплив на суспільство та його структурні елементи [10].

Впродовж тисячоліть релігія відігравала провідну роль у розвитку духовних засад світової цивілізації, формуванні суспільних та державних інститутів. Соціальна та політична структура багатьох країн перебувала під впливом, іноді домінуючим, тих чи інших релігійно-філософських вчень (християнства, конфуціанства, буддизму, ісламу тощо).

Зокрема, протестантизм став істотним чинником становлення і розвитку капіталізму, наклавши суттєвий відбиток на суспільно-політичні процеси в країнах Західної Європи та Північної Америки [4].

Внаслідок світових секуляризаційних процесів роль церкви у суспільному житті суттєво знизилась.

Проте кінець XX століття характеризувався релігійним зростанням та поверненням релігії в публічну сферу.

Дана тенденція пояснюється низкою факторів, а саме: ісламським піднесенням, зумовленим іранською революцією; піднесенням католицизму та поверненням Ватикану в міжнародну політику; релігійним «ренесансом» у країнах Східної Європи та на пострадянському просторі; неорелігійним «бумом» тощо [5].

Вплив релігії на розвиток сучасного українського суспільства здається незаперечним. Проте наразі у дослідженнях вітчизняних науковців не є чітко визначеним характер впливу релігії, церкви та її інститутів на розвиток суспільних відносин в Україні, незважаючи на Грунтовність досліджень за даною проблематикою за кордоном.

Конкретні кроки в напрямі нормалізації державно- церковних відносин в Україні, створення законодавчої бази, що гарантує практичну реалізацію права на свободу совісті, свободу віросповідань, реальні умови вільного функціонування релігійних організацій, можливості повного виконання притаманної їм місії сприяли розвитку процесу, який у засобах масової інформації, в окремих наукових працях було охарактеризовано як «процес релігійного відродження».

Основними його компонентами стало передусім зростання наприкінці минулого сторіччя числа віруючих, кількості релігійних організацій, їхньої активності, розширення спектра конфесійного розмаїття [8].

Незважаючи на те, що протягом останніх років розширення релігійної мережі набуло усталеного характеру, релігійний фактор продовжує суттєво впливати на суспільні процеси в Україні. На сьогодні 67% громадян України вважають себе віруючими, а 42% визнають моральний авторитет Церкви, як найменш дискредитованого суспільного інституту [11].

Впродовж останніх років частішають спроби відновити позиції релігії в різних сферах суспільного життя, провести процес широкомасштабної десекуля- ризації шляхом ревізії засад чинного законодавства України [1-2]. Навіть абстрагуючись від конституційних принципів, задамося питанням: чи сприятиме такий підхід консолідації населення України, формування єдиної української політичної нації?

Досить суттєво відрізняється ставлення українців, як до релігії загалом, так і до окремих релігійних течій та релігійних об'єднань, на рівні «місто-село», в межах окремих регіонів, національних, професіональних та вікових груп.

Неоднозначне ставлення сучасного українського суспільства до релігії в цілому та окремих церковних інститутів підтверджують офіційні статистичні показники та результати соціологічних досліджень.

Загалом, церкві на сьогодні довіряють 63 відсотки українців. Разом з тим, рівень довіри громадян за останні п'ять років значно знизився (для порівняння: у 2010 році - майже 73%, у 2014 - 66%) [11].

Здавалося б, дана цифра, зважаючи на досить низький рівень довіри населення до інших суспільних інститутів, вражає. Проте, слід звернути увагу на те, що кількість тих, хто регулярно відвідує церкву (не рідше одного разу на тиждень), складає лише 21,7%, а у графі ціннісних орієнтирів релігійність опинилася наприкінці списку (після здоров'я, відносин у сім'ї тощо). Понад половина опитаних вважає, що можна бути віруючим, але не сповідувати певну релігію та не належати до певної конфесії [11].

Не слід відкидати вплив на погляди значної частини населення України (до 20 відсотків) атеїзму, який, не складаючи єдиної цілісної світоглядної доктрини, постає своєрідним інструментом захисту індивідуума від нав'язування йому певних ідеологічних догм, а можливість реалізації атеїстами права на духовне самовизначення характеризує рівень толерантності суспільства [7].

Аналізуючи характер впливу релігійного фактору на суспільні процеси в Україні, слід враховувати її поліконфесійність. Так, не зважаючи на домінування православних конфесій, які складають 52 відсотків від загальної кількості релігійних осередків, впродовж останніх років простежується тенденція до зменшення їхньої питомої ваги в загальній складовій [3]. При цьому, зростає вплив (насамперед на міське населення) течій неопротестантизму.

На географії поширення українських національних християнських церков значною мірою позначаються регіональні відмінності, зокрема рівень національної самосвідомості громадян [8].

Зокрема, понад третину громад Української православної церкви (УПЦ), підпорядкованої Московському патріархату, зосереджено в центральних, південних та східних регіонах. У свою чергу, структури Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) та Української греко-католицької церкви (УГКЦ) переважно функціонують у західних областях.

Дещо вирізняється в даному контексті протестантизм (складає 28 відсотків від усієї релігійної мережі), вплив якого поширюється практично на всі регіони. Проте неопротестантські конфесії насамперед зміцнюють свої позиції в урбанізованих регіонах.

Значущою проблемою у сфері міжконфесійних відносин є наявність конфліктогенних чинників, більшість з яких зумовлені протиріччями між провідними православними церквами. Останні, навіть в латентній формі, суттєво звужують можливості українського православ'я позитивно впливати на суспільні процеси. При цьому, зростає залежність церков від зовнішнього впливу, що проявляється, насамперед, у спробах політичних структур різного спектру використати релігійний чинник у власних інтересах.

До регіоналізації України за релігійною ознакою, а відтак і до міжконфесійної напруги, веде впровадження в церковно-релігійному житті ідеї «традиційної канонічної території» православ'я, греко-католицизму і римо-католицизму [9].

Не слід ігнорувати й національний фактор, адже понад тисячу релігійних організацій в Україні репрезентують етноконфесійні об'єднання. При цьому, найбільша частка релігійних організацій національних меншин зосереджена у Закарпатській області та на території окупованого Криму.

Характерно, що не зважаючи на універсалізм Римсько- католицької церкви (РКЦ), етнічний фактор негативно позначається на перспективах її розвитку в Україні. Так, в Україні переважна більшість структур РКЦ діють у місцях компактного проживання етнічних поляків: на заході держави, зокрема у Львівській (163), Закарпатській (100), Тернопільській (91), Івано-Франківській (37), а також у Хмельницькій (153), Житомирській (145) та Вінницькій (131) областях. При костьолах функціонують національно-культурні товариства, недільні школи та курси вивчення польської мови.

Водночас, намагання керівника Львівської архіді- єцезії РКЦ митрополита Мечислава Мокшицького здійснити «українізацію» церкви викликало негативну реакцію в полонійних та релігійних колах, як в Україні, так і в Польщі. На думку фахівців, хоча з стратегічної точки зору цей крок був правильний, оскільки в українських структурах РКЦ почався процес зменшення питомої ваги етнічних поляків, такі дії призвели до скорочення обсягів фінансування РКЦ польськими урядовими та католицькими благодійними фондами, приватними жертводавцями. Зазначені фактори дали підстави окремим вітчизняним політикам та громадським діячам для звинувачень РКЦ у лобіюванні в Україні інтересів певного етносу.

Загалом, конгломерат нереалізованих релігійних та національних інтересів може мати негативні наслідки, визначаючи на перспективу «мозаїчність» соціального та етнокультурного розвитку України.

Також необхідно звернути увагу на непоодинокі спроби політизації вітчизняного релігійного середовища, передусім його православного сегменту. Саме політичний чинник на сьогодні виступає одним із основних конфліктноформуючих факторів у системі державно- конфесійних і міжконфесійних відносин. Активне політичне втручання у діяльність церков і релігійних організацій, політична (у своїх симпатіях) диференціація останніх сприяють зростанню загрози міжконфесійного протистояння.

Позиціонуючи себе в якості противаги російській експансії у релігійне життя України, керівництво УПЦ КП здійснює цілеспрямовані кроки з підпорядкування громад та парафій інших православних деномінацій під гаслом створення Єдиної української православної церкви.

Зокрема, конфліктне перепідпорядкування представниками УПЦ КП релігійних громад УПЦ фіксується у Закарпатській (с. Пилипець Міжгірського району, с. Великі Лази Ужгородського району), Рівненській (с. Птича Дубинського району, с. Чудниця Гощанського району, с. Дуліби та с. Рясники Гощанського району), Тернопільській (с. Колосова Кременецького району, с. Катеринівка Шумського району) та Вінницькій (с. Нові Обіходи Немирівського району) областях [3].

Водночас, активізувалися намагання Київського патріархату використати кризу в ЖПЦ, яка загострилася після смерті її предстоятеля митрополита Мефодія, для поглинання вказаної конфесії.

Таким чином, релігійні інститути на сьогодні не є консолідуючим фактором розвитку сучасного українського суспільства. Спроби нав'язати Україні такий підхід поглиблюють існуючі етноконфесійні протиріччя.

Зважаючи на те, що потенціал релігійних об'єднань не зможе самостійно забезпечити відповідні важелі впливу на суспільство (свідченням цього є відносно низькі показники місіонерської діяльності провідних конфесій України), прогнозованими стають їх звернення до державних інституцій за сприянням у просуванні власних інтересів. Як наслідок, постає реальна загроза «зрощення» церкви та держави, посилення позакультової складової функціонування релігійних структур.

Зокрема, у 2016 році до Комітету Верховної Ради України з питань культури та духовності надійшли рекомендації щодо ухвалення парламентом у першому читанні законопроектів №№4128 «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (щодо зміни релігійними громадами підлеглості)» та 4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, визнаній Верховною Радою державою-агресором». Відповідний проект постанови (зареєстрований вказаним комітетом у Верховній Раді України 10.10.2016) пропонує надати особливий статус релігійним організаціям, керівні центри яких знаходяться на території держави- агресора.

При цьому, передбачається особлива процедура реєстрації статутів таких релігійних організацій, введення у практику угод між державою і керівництвом цих структур. Крім цього, пропонується запровадити процедуру погодження осіб, яких призначають на керівні посади релігійних організацій з центральним органом виконавчої влади, що реалізовує державну політику у сфері релігії. Водночас, планується в обов'язковому порядку погодження запрошення іноземних громадян для проповідницької діяльності на території України з уповноваженим державним органом.

Положення законопроекту суперечать нормам ст.5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» в частині невтручання держави у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій.

Як наслідок, 18 травня 2017 року духовенство та віряни Української православної церкви, чиї інтереси насамперед порушувались нормами цих законодавчих актів, провели масові протестні акції біля будівлі Верховної Ради України. Водночас, було здійснено збір підписів громадян під зверненнями до народних депутатів України з вимогою не голосувати за вищезазначені законопроекти. Також було ініційовано від імені обласних міжцерковних рад відповідні звернення до голів обласних державних адміністрацій.

Як наслідок, замість врегулювання міжконфесійних суперечностей та суспільної консолідації отримали чергове збурення в релігійному середовищі та досить сумнівні перспективи щодо створення єдиної помісної православної церкви в Україні.

Заслуговує наувагу ще один з аспектів взаємовідносин держави з церквою, а саме - впровадження у Збройних Силах України інституту капеланства (військових священиків).

На сьогодні, діяльність військових капеланів у ЗС України регламентується Положенням про службу військового духовенства (капеланську службу) у Збройних силах України, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 14.12.2016. Питання координації діяльності капеланів покладено Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України (РДпО), в яку входять представники 9 конфесій.

Безумовно, такий крок може підвищити суспільний статус церкви, якби не певні «але». Адже існує потенційна небезпека формування державою своєрідного важелю тиску на ту чи іншу конфесію, коли політична доцільність буде диктувати ступінь її залучення до такого суспільно важливого процесу.

Так, 21 січня 2017 року спільною директивою Міністерства оборони України було передбачено введення у військових частинах 60 посад військових капеланів. Переважну більшість з них отримали представники Київського патріархату (38 посад), далі - духовенство Української греко-католицької церкви (15 посад), Українська автокефальна православна церква (4 посади), представники протестантських деномінацій (2 посади) та представники УПЦ (1 посада).

Та все ж, незважаючи на вищезгадані проблеми, постаючи як суспільно-функціонуючий феномен, релігія та її інститути відіграють позитивну роль у житті соціуму. У цьому сенсі важливим має бути максимальне сприяння з боку держави та суспільних інститутів доброчинній діяльності всіх, без винятку, українських Церков, набуття ними ознак повноправних саморегульованих суб'єктів суспільного життя.

Водночас, незатребуваним залишається миротворчий потенціал українських релігійних об'єднань. Цілком слушною є думка щодо їх залучення до врегулювання гострих суспільних конфліктів, враховуючи динаміку зростання рівня соціально-політичної напруги в нашій державі.

Список використаних джерел

1. Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - стаття 35-К., 1996.

2. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації», розділ 1, стаття 5// Відомості Верховної Ради. - 1991. - №25.

3. Інформаційний звіт Департаменту у справах релігій та національностей Міністерства культури України за 2016 рік. - risy. org.ua.

4. ВеберМПрогестантськаеіикаідухкатталізму-К, 1990.

5. Єленський В. Велике Біле Братство як підручник соціології релігії // Людина і світ. - 1997. - №5-6.

6. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. -К., 1992.

7. Релігійна свобода: історичне підґрунтя, правові основи і реаліїсьогодення. -К., 1998.

8. Нові релігійні течії та організації в Україні (упорядник Л. Филипович). -К., 1997.

9. Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любімцева О. О. Географія релігій. -К., 1998.

10. Релігієзнавство: предмет, структура, методологія / За ред. проф. А. Колодного та проф. Б. Лобовика. -К., 1998.

11. Релігія і церква в українському суспільстві: соціологічне дослідження-2017 // Церква, суспільство, держава у протистоянні викликам і загрозам сьогодення (інформаційні матеріали).- http:// razumkov.org.ua/uploads/article/2017_Religiya.pdf

References

1. Konstitutsiya Ukrayini, priynyata na p'yatiy sesiyi Verhovnoyi Radi Ukrayini 28 chervnya 1996 r. - stattya 35 - K., 1996.

2. Zakon Ukrayini «Pro svobodu sovisti ta religiyni organizatsiyi», rozdil 1, stattya 5// Vidomosti Verhovnoyi Radi. - 1991. - №25.

3. Informatsiyniy zvit Departamentu u spravah religiy ta natsionalnostey Ministerstva kulturi Ukrayini za 2016 rik. - risy.org.ua.

4. Veber M. Protestantska etika і duh kapitalizmu. - K., 1990.

5. Elenskiy V. Velike Bile Bratstvo yak pidruchnik sotsiologiyi religiyi // Lyudina і svit. - 1997. - №5-6.

6. Grushevskiy M. Z istoriyi religiynoyi dumki na Ukrayini. - K., 1992.

7. Religiyna svoboda: Istorichne pidgruntya, pravovi osnovi і realiyi sogodennya.-K., 1998.

8. Novi religiyni techiyi ta organizatsiyi v Ukrayini (uporyadnik L. Filipovich).-K., 1997.

9. Pavlov S. V., Mezentsev К. V., Lyubimtseva О. О. Geografiya religiy. - К., 1998.

10. Religieznavstvo: predmet, struktura, metodologiya / Za red. prof. A. Kolodnogo ta prof. B. Lobovika. -K., 1998.

11. Relihiya і tserkva v ukrayins'komu suspil'stvi: sotsiolohichne doslidzhennya-2017 // Tserkva, suspil'stvo, derzhava u protystoyanni vyklykam і zahrozam s'ohodennya (informatsiyni materialy).- http:// razumkov.org.ua/uploads/article/2017_Religiya.pdf

Размещено на Allbest.ru