Релігіозно-філософські погляди в історико-педагогічному нарараті Миколи Маккавейського (кінець XIX - початок ХХ століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 37.014(477)(092)“ 18/19”

Дрогобицький державний педагогічний університет

імені Івана Франш

Релігійно-філософські погляди в історико-педагогічному

Наративі Миколи Маккавейського

Постановка проблеми. Теоретико- методологічні дослідження наукового наративу, що особливо активізувалися в другій половині ХХ - на початку ХХІ ст., підштовхують сучасних учених до розкриття принаймні основних епістемологічних засад історії педагогіки та освіти. Констатуючи значний вплив на авторський історико-педагогічний наратив так званого позаджерельного знання, учені намагаються з'ясувати прояви, зокрема, релігійно-світоглядних, загальнофілософських поглядів та ідей, котрі різні автори - історики педагогіки - привносили у свій текст, опираючи на них власний виклад подій та фактів. У працях деяких науковців їхні загальнофілософські погляди виступають більш рельєфно, що й дає змогу чітко експлікувати їх. Серед таких авторів помітним є професор Київської духовної академії, педагог, історик, богослов Микола Корнильович Маккавейський (1864 - 1919).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Особистість, педагогічні, філософські погляди М. Маккавейського була предметом дослідження Н. Гупана, С. Кузьминої, А. Розсохи та О.Хмельницької, О. Черкасова, Т Тхоржевської та ін. Зокрема, С. Кузьміна вказує на православні і слов'янофільські інтенції у працях М. Маккавейського [1, 363 - 364]. О. Черкасов виокремив характерні для київського професора особливості створення історико-педагогічних праць (використання максимальної кількості першоджерел, відмова від модернізації: не пристосовувати ідеї педагогіки минулого до сучасної автору реальності) [12, 184].

О.Хмельницька відзначила у працях М. Маккавейського нерозривний зв'язок між педагогікою та історією педагогіки, дотримання принципу історизму, глибоку аналітичність, неупередженість [11, 84]. Відзначимо, що на сьогодні в історико-педагогічній науці немає рефлексивних досліджень епістемологічних засад історико-педагогічних праць М. Маккавейського.

Мета статті - виявити та охарактеризувати прояви релігійно-філософських поглядів М. Маккавейського у його історико-педагогічних працях.

Виклад основного матеріалу. Характеризуючи світогляд М. Маккавейського, відзначимо, що він в історико-педагогічних працях, звісно, відверто не декларував свою прихильність до певної світоглядної системи. Безумовно, для нього, як людини, що народилася в родині чернігівського церковного псаломщика, світоглядний ідеалізм був природним способом сприйняття і усвідомлення світу. Історико-педагогічний наратив М. Маккавейського сповнений ціннісних суджень автора, які або задекларовані відкрито, або ж у формі оцінок різних історико-педагогічних подій та явищ. Зважаючи на середовище, в якому формувався світогляд М. Маккавейського (християнська родина, навчання в Чернігівській духовній семінарії та Київській духовній академії), система цінностей вченого вирізнялася яскраво вираженою християнською основою.

Ціннісні засади М. Маккавейського тісно переплетені з його релігійно-філософськими поглядами. Вони спиралися на кантіанські ідеї про вродженість і природність морального закону для кожної людини, на основі яких учений трактував релігію як єдину основу для моралі. У праці “Релігія і народність як основи виховання” (1895 р.), яка має історіософський та історико-педагогічний зміст, М. Маккавейський писав: “Тільки в тому переконанні, що закон сумління, написаний в серці людини, має своїм початком Верховного Винуватця всього буття і що підкорення цьому закону є єдино-правильним шляхом людського життя, моральний закон набуває для людини значення непорушного і необхідного. Іншої твердої основи для моральності немає. Тільки релігія здатна дати їй непорушну основу і освятити найвищим авторитетом її приписи і закони” [10, 6].

Як православний християнин, він часто акцентував увагу не просто на християнстві, а саме на його східно-грецькому (російському) варіанті. В історико-педагогічних працях учений висловлював низку засадничих релігійно- філософських ідей:

а) християнство має виняткове значення для людства в цілому і кожної людини зокрема. У праці про педагогічні погляди К. Ушинського (1896 р.) професор Київської духовної академії ставить низку запитань: “Хто відкрив людині усю велич її природи, вказав істинне призначення її? Хто пояснив їй істинний сенс того слова “людина”, яким з такою єдинодушністю багато педагогів легко і сміливо зразу називають мету всякої складної виховної праці? Де знайде вона наочний взірець, живий утілений ідеал цієї людини і правильні шляхи наближення до нього? Де знайде вона той ясний, зрозумілий, разом з тим такий непохитний в своєму авторитеті кодекс моральних правил, яким вона могла би з упевненістю керуватися у всіх випадках свого життя?”, - а відтак дає відповідь: “Вирішення по всім цим і багатьом іншим, пов'язаним з ними окремим питанням принесло у світ тільки християнство” [5, 39 - 40] (курсив наш. - М. Г.).

Учений насамперед наголошував на природності християнства для людини, її духовного світу. Дискутуючи з богословсько- педагогічними ідеями Л. Толстого, М. Маккавейський декларував свою світоглядну і методологічну позицію, причому у певній історіософській формі. Він зазначав, що впродовж довгого ряду віків людина була полишена сама на себе, проте прагнула шукати закони добра і зла, осягати істину, красу, правду - все те, до чого вабили її кращі сили душі. Людина шукала ці засади й наче знаходила, будувала за ними своє життя. Але в її душі панував хаос і змішання понять. При такому стані сил людини, на думку професора, всі її пошуки істини, добра, правди не мали повного успіху, а ідеали змінювалися залежно від умов: національного типу, побутового укладу, суспільного устрою та ін. Це блукання “природної” людини, довгі і часто марні пошуки абсолютних істин, які б вказали їй справжні норми життя, є характерним для дохристиянського світу. На думку вченого, ні у філософських ученнях, ні в художніх творах кращих представників античної культури людство не знайшло для себе “життєвого нерву”, який би забезпечив йому стійкість світогляду. Але з появою Христа Спасителя “ніби таємний покров спадає з лиця землі”. Саме Христос, на переконання М. Маккавейського, відкрив людині всю велич її природи, пояснив їй істинний сенс життя і дав непорушно-правильні засади. Ним зруйнована “неприступна стіна”, якою оточили себе античний націоналізм і фарисейська зверхність, і оповіщено повну рівність всіх націй і людей. Тільки з приходом Христа з'явилася світові у всьому своєму світлі ідея вільної, рівноправної людської особистості. В основу її життя кладеться “новий закон, великий закон любові до людини”. На думку вченого, у вченні Христа накреслені такі норми життя, які, при своїй лаконічності, обіймають всі сторони людської істоти. Тут знаходить людина відповідь на всі вищі запити своєї душі: істина, добро, правда, краса - всі ці “світочі життя” тільки тут знаходять правильне і непогасне джерело своєї сили для людини. І ті засади, які відкриті світу Євангелієм, у своїй догматичній основі та метафізичній глибині будучи недосяжні для найсильнішого людського розуму, в той же час є такими “простими, близькими і рідними нашій природі, що легко проникають в кожне серце, яке відкривається їм” [8, 34 - 36].

б) християнство, насамперед православне, впливало на історичний розвиток російського народу, бо увійшло в його характер, свідомість, світогляд. Ще 1895 р. учений писав, що “ядро душі народу, найглибші і заповітні його прагнення і сподівання, ключ до розгадки всіх вигинів його світогляду - дані в релігії народу Тут - вища санкція багатьох особливостей народного життя, тут же головна запорука їх довговічності: нічим так не дорожить народ, як своєю вірою і тим, що зв'язано нею і освячено. Релігія, таким чином, навіть більше ніж мови є хоронителькою і виразницею народного духу і характеру” [10, 27]. Зазначимо, що схожі погляди висловлювали російські слов'янофіли (А. Хомяков, К. Аксаков,

І. Кірієвський та ін.), на яких у низці праць посилається М. Маккавейський. релігійний педагогічний православний християнство

Говорячи про риси російського національного характеру, які підкреслював К. Ушинський (1896), професор М. Маккавейський особливо виокремлює “споконвічну православну віру”, яка перетворилася в “плоть і кров народу” [5, 70 - 71] . У праці про історичні основи англійської школи (1899 р.) він протиставляє ціннісно- релігійні основи останньої рисам російського національного характеру, серед яких знову виділяє “споконвічну віру православну”. Дослідник піднесено пише: “Нею (православною релігією. - М. Г.) живе і міцніє Русь, тому що начала її глибоко вкорінені і непорушно тверді в російській душі нашого багатомільйонного народу. Немає тому інших начал більш сприятливих для нашої школи” [2, 27].

У цьому контексті М. Маккавейський демонструє притаманну для християнських богословів філософську спробу розв'язання проблеми співвідношення між національними і християнськими цінностями людини. В одній зі своїх праць він підкреслював важливість усвідомлення народом не лише власних засад, сил, здібностей, покликання, тобто усвідомлення власної народної окремішності (бо це надто вузько і веде до національного егоїзму), але й усвідомлення цінностей вищого порядку - служіння інтересам всього людства. І принцип народності, на переконання М. Маккавейського, тут не суперечить заповідям християнства, а навпаки - поєднується з ними: основна заповідь християнства про любов до всіх людей не тільки не порушується і навіть не послаблюється началом народності, а навпаки - в ньому знаходить прямий шлях до свого здійснення [10, 30]. У цьому вчений бачив закон природи - закон поступовості розвитку, який діє з великою силою. “Тільки істинний син свого народу, який носить у власних грудях іскру життя своєї вітчизни і любові до неї, здатен піднестися до поваги і любові до всього людства” [10, 31]. Таким чином М. Маккавейський теоретично обгрунтував поєднання національного і морально-релігійного чинників, переростання національних цінностей у загальнолюдські як детерміністичний, закономірний процес природного розвитку народу зокрема і людства в цілому. Відзначимо, що подібні релігійно-філософські концепції, мабуть, були поширеними серед православних учених- богословів і побутували в навчальній системі духовних закладів освіти, адже дуже схожі міркування всередині ХХ ст. висловлював відомий український педагог Г. Ващенко, який в юні роки навчався у Полтавській духовній семінарії;

в) християнство, його вчення, догмати, цінності і засади, повинні лежати в основі теорії та практики навчання і виховання дітей. Під час доповіді на врочистому акті Київської духовної академії 26 вересня 1895 р. М. Маккавейський переконано стверджував, що на засадах релігії повинна опиратися будь-яка етика, бо “.. .не етика сама по собі, як би вона не була філософськи обгрунтована, а етика релігійна чи релігія може і повинна дати першу основу виховній справі - вказати ідеал людини, а разом з тим і мету виховання” [10, 6]. Уже наступного року дослідник конкретизував цю думку, наголосивши, що “істинна педагогіка” обов'язково повинна створюватися на засадах християнства: в них вона знаходить свою першу і цілком надійну основу. Дослідник зізнавався, що не може навіть уявити теорію виховання без християнських засад [5, 36]. Зважаючи на це, вчений саме християнські принципи і засади використав для критики педагогічних поглядів Л. Толстого, по-суті, перетворивши їх у методологічний плацдарм для деконструкції ідей анафемованого православною церквою російського аристократа. Так, у праці про педагогічні погляди графа (1902 р.), професор М. Маккавейський ставить за мету проаналізувати “з християнського погляду” головні положення педагогіки Л. Толстого [8, 5].

г) антирелігійна філософія не повинна стати основою світогляду та наукового знання. У праці про педагогічні погляди Катерини ІІ та І. Бецького (1904 р.) М. Маккавейський дорікнув “філософському розуму” XVIII ст. тим, що той зневажав весь тогочасний уклад життя, поставив “грандіозне завдання” - перетворити все, що існує і перевиховати людину, з її світоглядом. А оскільки в основі світогляду лежали релігія та моральність, то “філософський розум”, як осудливо зазначив професор, оголосив себе “заклятим ворогом церкви, християнства і будь- якої позитивної релігії загалом; відкидає буття Бога-світоправителя, безсмертя душі і загробне життя. В сфері моралі він висуває під прапором свободи принцип егоїстичного свавілля і насолоди.” [9, 2].

В історико-педагогічих працях М. Маккавейського нерідко зустрічаємо елементи критики богословських і філософських систем, які допускали антирелігійні, антихристиянські інвективи, або ж розвивали концепції, що суперечили християнській релігії. Так, критикуючи релігійні погляди Л. Толстого, вчений дорікав останньому за те, що граф у творах для дітей не згадував вчення Христа Спасителя, а також про все, “що так чи інакше свідчить про Його божество і божественний характер Його вчення” [6, 423 - 424]. Пізніше він доходить висновку, що погляди Толстого, його релігійна філософія наближається до пантеїзму ідеалістичного спрямування [6, 442 - 443]. Назагал М. Маккавейський констатував у працях Л. Толстого: 1) повне заперечення церковного християнського вчення, “страшне озлоблення” проти останнього, яке виразилося “в блюзнірських знущаннях над найглибшими і найсвятішими істинами християнської віри” [6, 452]; 2) повну довіру до себе, власних сил, своєї здатності без посередників, самостійно, краще за усіх розібратися в євангельському тексті і витягти з нього такий “сенс життя”, котрий цілком би відповідав його, Л. Толстого, вимогам. Професор дорікав яснополянському педагогу й тим, що той намагався знайти в Євангеліях тільки те, що відповідало його упередженим ідеям і тим надавало їм найвищий авторитет, авторитет вчення Христа [6, 453].

На думку київського вченого, Л. Толстой, заперечуючи Христа-Бога, заперечує й саме християнство в його сутності, як релігію богооткровенну, з універсальним значенням [6, 458]. Відтак М. Маккавейський деконструював пропоновану графом нібито християнську мораль, стверджуючи, що вона не зможе бути спрямуванням для морального життя людини, морального виховання дітей, бо у ній немає твердості, стійкості. Будучи “відірваною від догматичних істин вчення Христа Спасителя і тому позбавлена своєї основи, вона виявиться нічим не захищеною або захищеною надто слабко від всякого пориву філософського вітру з суперечною течією, чи буде це зі сторони пресловутого ніцшеанства чи звідкись ще” [6, 459].

Номінувавши релігійні уявлення Л. Толстого як пантеїзм, М. Маккавейський запитував: “Як із принципів релігійної метафізики пантеїзму вивести високу мораль християнства? Природньо, що і мораль повинна стати відповідною їм, - як така, що має на увазі не позитивну мету моральної самостійності людини, розвиток і моральне удосконалення вільної людської особистості, яка прямує до найвищого морального ідеалу..., а лише негативну мету - позбавлення людини від тих страждань, якими вона (мета. - М. Г.) повинна бути сповнена для неї (людини. - М. Г) все її життя. Таким саме і є характер всієї моралі Толстого з її основним спрямування - непротивленням злу і з її таким захопливим на перший погляд за своєю висотою, здавалося б чисто християнським, принципом самовідданої любові до всіх людей” [6, 456]. На думку М. Маккавейського, принцип Л. Толстого щодо непротивлення злу приведе людину до моральної байдужості, або просто не спонукатиме до морального вдосконалення. А служіння і любов до людства, які проповідував російський аристократ, на думку професора, позбавлені сенсу, бо не дають людині власне сенсу. Остаточну крапку у деконструкції пропагованих Л. Толстим етичних засад дослідник ставить, вказуючи на особистісні мотиви яснополянського педагога-філософа. На переконання М. Маккавейського, граф мучився відчуттям марності свого існування, а потім ухопився за давно відому пантеїстичну ідею. Проте ця толстовська любов до людей, як вважав професор, насправді є любов'ю до себе [6, 457 - 458].

Окрім критики проявів філософії пантеїзму у недавніх педагогічних віяннях, М. Маккавейський вдається до критики сенсуалістів. У історико- педагогічній праці “Педагогіка древніх отців та вчителів церкви” (1897 р.) він з докором та іронією пише про сенсуалістські ідеї дитини як “tabula rasa” у творах Дж. Лока. Київський професор у своїй критичній позиції, звісно, опирається на Слово Боже, яке, на його думку, є основою і для творів отців церкви. Відтак цитує Св. Августина про те, що навіть новонароджена дитина, яка прожила на світі всього один день, не є без гріха [7, 11 - 12], тобто не є “чистою дошкою”. “Знайшлися люди, - пише вчений про сенсуалістів, - які мудрували більше, ніж годиться мудрувати, і заявили, що в серці людському немає від початку ніякого зіпсуття, немає жодної природної зіпсутої схильності: людина з'являється на світ істотою досконалою; новонароджена дитина носить на собі повну згоду правди, краси і добра. Не так вчить Слово Боже; не так тому відповідає на питання і давньоотцівська педагогіка” [7, 11].

Власне християнська апологетика була характерною для всіх історико-педагогічних праць професора Київської духовної семінарії. Зокрема, у праці про виховання давніх євреїв (1901 р.) він, вдаючись до пояснень відмінностей між Старим і Новим Заповітами, вказував, що у першому головним моральним чинником був елемент страху, а в другому - любові, й зрештою намагався довести, що в старозаповітному понятті “страх Божий” криється і поняття любові [3, 137 - 138]. Оце бажання навіть у доєвангельському концепті “страху Божого” побачити топос любові відлунює саме християнською апологетикою, зіпертою на ґрунтовну богословську освіту київського вченого.

Богословські інвективи в історико-педагогічних працях М. Маккавейського відображені і в декларуванні професором певних онтологічних та гносеологічних позицій. І перші, і другі проявилися у праці “Релігія і народність як основи виховання” (1895 р.). Онтологічні погляди вченого виявилися у заяві про дуалізм людської природи: “...в душі людини вже від природи закладені сили і прагнення, до протилежності різні за своєю моральною цінністю” [10, 19]. Гносеологічні ж концепти М. Маккавейського зосереджені навколо питання про пізнання істини. З цього приводу вчений писав: “Ось вроджена людині сила знання, ця невикоренима потреба, яка невгамовно штовхає людську думку усе вперед і вперед до набуття істини. Що задовольнить цю постійну спрагу і заспокоїть . розум, вказавши йому бажану істину? Цього не зроблять жодні відкриття та винаходи, тому що є істина, яка не співпадає з пізнанням дійсності. Якщо б перед нами відкрилися найбільш сокровенні тайники природи, якщо б всі діючі сили історії ясно стали перед нашим мисленевим зором, якщо б закони життя нашої душі були осягнуті у всіх їх вигинах і відхиленнях, то й тоді залишилося б невідомим для нас одне, але найголовніше: сенс життя, значення світу. До цієї істини прагне наш дух в самій глибині своєї істоти, тому ніщо в сфері цього тимчасового, минущого буття не задовольнить його” [10, 20]. Як бачимо, М. Маккавейський визнавав певні можливості пізнання природи, історії, психіки, але стверджував обмеженість людського пізнання в справі осягнення сенсу життя. На його думку, лише християнська релігія може задовольнити цей потяг до істини: “Вона дає останню єдино правильну відповідь на запит людської думки про істину: вчення і життя Господа Ісуса Христа - ось світло, при якому тільки й можна зрозуміти істинний сенс життя і значення світу” [10, 21].

Висновки. Отже, на історико-педагогічний наратив М. Маккавейського наклали значний відбиток його релігійно-філософські, богословські знання, набуті під час навчання і викладання в духовних закладах освіти кінця ХІХ - початку ХХ ст. Світогляд вченого формувався під впливом християнської культури, відповідних їй цінностей (моральних, національних, особистісних), а відтак доповнився теоретично обґрунтованими концептами: а) християнство має виняткове значення для людства в цілому і кожної людини зокрема як природовідповідна релігія; б) православне християнство стало складовою частиною характеру і ментальності російського народу (до якого вчений, на жаль, зараховував і українців), а відтак коригувало його історичний розвиток; в) християнство (вчення та цінності) повинно лежати в основі теорії та практики едукації дітей; г) антирелігійна філософія не повинна стати основою світогляду та наукового знання. Усі вони різною мірою відображені в історико-педагогічних працях професора та визначають напрям розгортання його наративу. Перспективним напрямом дослідження вважаємо з'ясування впливу ідей романтизму та позитивізму на історико- педагогічний наратив М. Маккавейського.

Література

1. Кузьмина С. Философско-педагогические идеи профессора Киевской духовной академии Николая Маккавейского / С. Кузьмина // Труды Киевской Духовной Академии. -- 2010. -- № 7. -- С. 355--368.

2. Маккавейский Н. Английская школа. По поводу издания К. П. Победоносцева: “Новая школа. М, 1898” / Н. Маккавейский. -- К.: Тип. Имп. Ун-та св. Владимира, 1899. -- 33 с.

3. МаккавейскийН. Воспитание у ветхозаветных евреев / Н. Маккавейский // Труды Киевской Духовной Академии. -- 1901. -- № 5. -- С. 117--142; № 11. -- С. 269-305.

4. Маккавейский Н. Вольфанг Ратке, как реформатор дидактики / Н. Маккавейский // Труды Киевской Духовной Академии. -- 1893. -- №11. -- С. 405--432.

5. Маккавейский Н. К. Д. Ушинский и его педагогические идеи/ Н.Маккавейский. -- К.: Тип. Г. Т. Корчакъ-Новицкаго, 1896. -- 98 с.

6. Маккавейский Н. Лев Толстой в роли религиозного наставника детей. По поводу книжки: “Leo Tolstoi. Die Lehre Christi dargestellt fur Kinder” / Н. Маккавейский // Труды Киевской Духовной Академии. -- 1909. -- № 3. -- C. 421--459.

7. Маккавейский Н. Педагогика древних отцов и учителей церкви. Несколько мыслей о воспитании из древне-отеческих творений/ Н. Маккавейский. -- К.: Тип. П. Барского, 1897. -- 81 с.

8. Маккавейский Н. Педагогическия воззрения Л.Н. Толстого / Н. Маккавейский. -- К.: Тип. И. Н. Горбунова, 1902. -- 63 с.

9. Маккавейский Н. Педагогическия мечты Екатерины Великой и Бецкаго. Изъ истории воспитания в России /Н. Маккавейский. -- К.: Тип. И. Н. Горбунова, 1904. -- 49 с.

10. Маккавейский Н. Религия и народность, какъ основы воспитания/ Н. Маккавейский. -- К.: Тип. Г.Т. Корчакъ-Новицкаго, 1895. -- 45 с.

11. Хмельницкая Е. История педагогики в педагогическом наследии Н.К. Маккавейского / Е. Хмельницкая//Teoretyczne ipraktyczne innowacje naukowe: zbior raportow naukowych (Rrakow, 29 -- 31.01.2013). -- foakow: Wydawca: Sp. z o. o. “Diamondtrading tour”, 2013. -- С. 82--85.

12. Черкасов О. Історія зарубіжної школи та педагогічної думки у дослідженнях вітчизняних авторів кінця ХІХ -- початку ХХ ст. / О. Черкасов // Гуманітарний вісник ДВНЗ “Переяслав- Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди ”. -- 2012. - Вип. 25. - С. 182-188.

Анотація

У статті автор проаналізував прояви релігійно-філософських поглядів професора Київської духовної академії Миколи Маккавейського (1864 - 1919) у його історико-педагогічних працях. Встановлено, що в історико-педагогічному наративі він розкривав такі концепти: а) християнство має виняткове значення для людства в цілому і кожної людини зокрема як природовідповідна релігія; б) православне християнство стало складовою частиною характеру і ментальності російського народу, а відтак коригувало його історичний розвиток; в) християнство (вчення та цінності) повинно лежати в основі теорії та практики едукації дітей; г) антирелігійна філософія не повинна стати основою світогляду та наукового знання.