Шляхта Правобережної України в церковних покараннях (єпитиміях) ХІХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ШЛЯХТА ПРАВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В ЦЕРКОВНИХ ПОКАРАННЯХ (ЄПИТИМІЯХ) ХІХ СТОЛІТТЯ

В.С.Перерва

Проблематика історії Церкви все частіше стає сюжетом наукових праць вітчизняних дослідників. Її актуальність є цілком закономірною як внаслідок маловивченості питань духовної історії, так і з огляду на те, що дослідження історії Церкви в умовах її невіддільності від державного механізму дає можливість глибше збагнути всю сукупність суспільно- державних відносин в тогочасних українських губерніях Російської імперії.

Сучасна історіографія все частіше звертає увагу не лише на традиційні для неї дослідження зовнішнього боку релігійної історії, але й на власне внутрішні аспекти церковного життя. Зокрема, в Україні з'являються праці з історії здійснення церковних таїнств, що вже частково межує з суто богословськими проблемами1. При цьому нерідко опускаються різнома-нітні аспекти історичного розвитку наслідків здійснення цих таїнств, котрі деколи мали помітно більше відношення до громадського життя. Саме до таких належать церковні покарання (єпитимії), котрі століттями практикувалися в церковному житті України. Праці з церковного права, відповідаючи своєму призначенню, подають лише юридичні засади накладання єпитимій і зазвичай не вдаються до історичної конкретики2. Історично-церковні дослідження ігнорують це питання, оскільки єпитимії мали суто індивідуальний характер і тому мінімально відобразилися на розвитку подій загальноцерковного значення3. Поодинокі ж спроби розглянути єпитимії в історичному ракурсі хибують практичною відсутністю історичної конкретики та відповідної джерельної бази4. Тобто, побутування єпитимій в церковному житті України ХІХст. ще не було предметом детального історичного наукового розгляду. Оскільки ж церковні стягнення у ХІХ ст. накладалися згідно станової приналежності, то розглядати даний аспект церковного життя найдоцільніше саме у стосунку певних верств населення.

Відповідно, метою даної статті є з'ясування причин накладення церковних покарань на представників шляхетського прошарку Право-бережної України (на прикладі Київської митрополії) та різноманітних способів здійснення єпитимій.

Загалом церковне право визначає чіткий перелік причин церковних покарань. Найглибша розробка цих критеріїв належить авторитетному патристу IV ст. Василію Великому. Згідно його правил, навмисне вбивство тягнуло за собою покарання у вигляді відлучення від причастя на 20 років, ненавмисне вбивство або ж знищення плоду в утробі - на 10 літ, подружня зрада - на 15 років, блуд - на 7 років тощо5. Втім, подальша практика далеко не завжди дотримувалася даних правил.Так, згідно указних настанов імператора Петра І були заборонені довготривалі церковні покарання. Крім того, при визначенні покарань ще з часів Київської Русі враховувалось соціальне становище винного та постраждалого, що явно не практикувалося у перші століття існування християнства.

Ці нові парадигми діяли і в ХІХ ст. Дворянство, захищене привілеями, нерідко каралося м'якше, або ж не каралося зовсім. Крім того, при-вілейованим особам значно рідше призначали публічну єпитимію. Хоча історичні документи знають і винятки з цього правила. Так, у 1846 році київська духовна консисторія призначила «частный образ покаяния» міщанину м. Василькова П. Кулиничу за подружню зраду з місцевою дворянкою Конферовською, котра нібито прижила з ним двох дітей. Самій же дворянці призначили семилітню єпитимію. Поблажливість до міщанина пояснювалася тим, що його вину довести було важко і тому П. Кулинича просто залишено «під підозрою»6. Тобто, в даному випадку дворянські привілеї не стали визначальним фактором.

Деколи не були особливо жорстокими і єпитимії простолюдинів за злочини проти представників шляхти. Це стосувалося навіть вбивства. Так, у 1825 році селянин с. Шандри Богуславського повіту Київської губернії, Герасим О., перебуваючи у нетверезому стані, єдиним ударом кулака вбив місцевого шляхтича Федора Ловецького7. Проте, оскільки між злочинцем та жертвою ніколи не було ворожнечі й вбивство Герасимом О. було скоєно у несвідомому стані, то вбивцю покарали порівняно м'яко. Винний мав передати родині вбитого своє майно, зазнати 30-ти ударів нагайкою і відбути дворічну єпитимію (півроку у монастирі, а решту у рідній парафії). Порівняно з каторгою, яку часом призначали за свідоме вбивство це дійсно було порівняно м'яким покаранням. Герасим мав регулярно ходити до храму; щодня, крім неділі та великих свят, класти в церкві 30 земних поклонів, але причащатися в єпитимійні роки він міг лише у випадку смертельної небезпеки8. Священнослужителі мали спонукати вбивцю до розкаяння у вчиненому.

Досить м'яко за необережні вбивства карали й жінок-шляхтянок. У 1823 р. у с. Макіївці Васильківського повіту Київської губернії тяжко хворий на туберкульоз селянин Ф. Гайдаєнко (його ж документи іменують Гайдаєвським, що дає підстави «підозрювати» фігуранта в шляхетському походженні) посварився з сусідкою-шляхтянкою Явдохою Обідовською, почавши її «ругать разными неблагопристойными словами»9. Остання не залишилася в боргу, шпурнувши у невихованого сусіда коромислом і влучивши прямо в носа. Селянин ще 10 днів прожив, скаржачись на біль, і помер. Діагноз лікаря був більш ніж нейтральним: «чахотка», проте Явдохою таки зайнявся кримінальний суд. Він не зміг довести, що Федір помер від удару коромислом, вирішивши «таковую смерть его предать воле Божьей» і водночас попередити селянку, «дабы впредь на подобные поступки покушаться не осмеливалась»10. Про всяк випадок Явдоху Обідовську витримали у міській в'язниці м. Василькова за її ж власний рахунок. Після цього вона мала повернутися до с. Макієвки, висповідати священику свій гріх і духівник, по мірі щирості її покаяння, мав самостійно призначити єпитимію11.

Каралися єпитимією і невдалі спроби самогубства, яке церква також розглядала як тяжкий гріх. Так, у 1833 році у с. Храпачах Васильківського повіту Київської губернії 70-літнього шляхтича Болсуновського було несправедливо звинувачено у крадіжці коней, які він необачно придбав у циган. Шляхтичеві загрожував суд і в'язниця, а тому представник аристократії вирішив урятувати свою честь, перерізавши собі горло ножем. Місцевий економ доносив до повітового суду, що самогубець-невдаха «еще жив, но ничего не чувствует, а только харчит без всякой надежды остаться живым»12. Це під присягою підтвердили і місцеві мешканці13. Життя Болсуновському врятував тупий ніж та майстерність лікаря. І незважаючи на те, що ще три місяці тому шляхтич був уніатом, його відправили на єпитимію до православного священика. церковний покарання православний шляхта

Втім, вбивство чи самогубство були порівняно рідкісними причинами для призначення церковних покарань правобережній шляхті. Значно популярнішою причиною виступали різноманітні блудні гріхи. Саме таким єпитиміям присвячена більшість єпитимійних справ у консисторських архівах. При цьому вони також характеризуються значною різно-манітністю.

Якщо світським правом карався лише власне блуд, то канонічне законодавство призначало покарання навіть за його намір. У 1826 році шляхтянка з с. Житніх Гір Васильківського повіту Євдокія Б-ська була звинувачена у намірі блуду з місцевим шинкарем-євреєм Шапшою. При цьому вона вже встигла отримати гроші за свої суто жіночі «послуги»14. Її чоловік через це підозрював, що гріховний намір уже було реалізовано, а тому зчинив у шинку бійку, під час якої вигукував різні антисемітські гасла. Але, оскільки сам факт блуду не було встановлено, то шинкар взагалі залишився без покарання, а шляхтянку лише відправили на покаяння.

Встановлені ж факти блуду осіб шляхетного стану могли бути причиною для покарання обох сторін. Так, лакей могутніх магнатів графів Браницьких Яків Лащевський з м. Ставищ Таращанського повіту Київської губернії в 1870 р. «завел любовные связи без всяких насилий и по добровольному согласию» з місцевою молодою жінкою Гликерією Б.15

Як водиться, однодворець обіцяв з нею одружитися, якщо вона буде себе гідно поводити. Проте, Гликерія «занималась непотребством» з рядом дворових слуг графа Браницького (у справі фігурує цілий список), а тому Яків підшукав собі іншу пару. Ображена Глікерія не знайшла нічого іншого, як поскаржитися становому приставу. Після розбору справи обом було призначено 4-річну єпітимію «за блудную жизнь», а колишньому шляхтичу Якову Лащевському - ще й за «обольщение»16.

Деколи на блудні гріхи жінок штовхала неможливість завагітніти від рідного чоловіка. Так, шляхтянка Уляна Ч-ська з с. Спендівки Василь-ківського повіту Київської губернії 16 років прожила в безплідному шлюбі з чоловіком Лукою. Їй вже було за 30, і, коли одного разу у них ночував перехожий заробітчанин Іван Євтушенко, вирішила скористатися ситуацією. У подальшому подружню зраду було продубльовано, але вагітною Уляна так і не стала. Зате одного разу чоловік несподівано повернувся додому і І. Євтушенко опинився у в'язниці, оскільки з'ясувалося, що заробітчанин ночував у багатьох селах і оселях, де чинив пограбування. Уляну ж спочатку віддали на поруки односельчанам, а потім відправили до священика, який мав призначити їй єпитимію17.

Якщо ж подружня зрада шляхтича чи шляхтянки мала не фраг-ментарний, а систематичний характер, то єпитимії могли бути й значно суворішими. Архівні справи з цього приводу містять чимало сюжетів для історичних мелодрам. Наприклад, шляхтич Гнат Черницький із с. Шка- рівки Васильківського повіту Київської губернії торгував худобою, доставляючи її на продаж на ярмарки Пруссії. Проте залізниць тоді ще не було (1802 р.), а воли ніколи не поспішали до місця збуту. Його молода дружина Марина не могла змиритися з такою тривалою відсутністю чоловіка і зачастила до шинку, де, як свідчить слідча справа, «упраж-нялась в пьянстве и буянстве». Ще гіршим було те, що Гнат Черницький, повертаючись з далекої Пруссії, не звертав ніякої уваги на Марину, а пізніше став ще й виганяти її. Зрештою, шляхтянка Марина Черницька познайомилася з якоюсь п. Молочковською, котра працювала в одному з шинків Білої Церкви і мала репутацію підозрілої особи. Молода шляхтянка стала по кілька тижнів жити в оселях різних чоловіків, зокрема, в економа свого ж власного чоловіка - Рафаїла Домніцького. Про всю цю історію Гнат Черницький, маючи шляхетські привілеї, написав імператорові, попросивши дозволу на розторгнення шлюбу. Марину допитали, але її не врятувало навіть зізнання, що вона «к распутной жизни приступила через частые его, Черницкого, отлучки»18. Шлюб було розірвано і шляхтянку-зрадницю назавжди відправили в монастир.

Довгий час розторгнути шлюб з вини перелюбу і покарати грішників було досить важко, оскільки потрібні були свідчення очевидців, яких переважно не існувало. Лише відверто блудне життя однієї зі сторін могло бути підставою шлюборозлучного процесу, оскільки тут свідків знахо-дилося чимало. Причому в таких випадках справа деколи розглядалася не лише місцевою духовною консисторією чи архієреєм, але й вищими органами церковної влади. У 1888 р. Священний Синод розширив коло доказів перелюбу і поряд зі свідченнями очевидців тепер можна було використовувати й інші переконливі докази (речові і т. п.)19. Після цього розпоряджень церковної влади щодо розлучень з причини перелюбу стало в декілька разів більше. Але й після 1888 р. свідчення очевидців були головним доказом факту перелюбу і їх широко використовували при справочинстві - в тому числі і при накладанні церковних покарань. Так, у 1889 р. м. Білій Церкві дружина колезького асесора шляхтича Павла Сопоцинського Надія через 4 роки подружнього життя «оскорбила святость брака прелюбодеянием, войдя в любовную связь со штабс-ротмистром 36-го Ахтырского драгунского полка Василием Золотаревым»20. Надія не приховувала свого захоплення бравим ротмістром від прислуги. Четверо осіб виступили свідками в цій справі. Але з часом офіцер переїхав у Подільську губернію, а П. Сопоцинський розлучився з Надією, яку засудили на «всегдашнее безбрачие»21. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ століття така церковна кара була модерним замінником довічного заслання у монастир.

Зрідка траплялося, що шляхтичі-блудники уникали покарань, а їх жертви таки зазнавали призначення єпитимій. Подібна історія трапилася у м. Білій Церкві в 1829 р. Тут мешканка сусіднього села Острійок Васильківського повіту Київської губернії Февронія П. перебувала у прислузі в білоцерківської єврейки-вдови Фрейди Пісової. В її сусіда єврея Веймана служив шляхтич-утікач М. Іваницький, котрий одного разу під дією алкоголю зґвалтував Февронію. (Сталося це в страстний четвер). Як свідчив білоцерківський соцький Ф. Ященко, Февронія недбало ставилася до свого майбутнього материнства, народжувала сама, без допомоги людей і народила мертву дитину22.

Оскільки це було «запрограмовано» недбалим ставленням, то Февронію піддали єпитимії за це, а також за блудне співжиття зі шляхтичем. Перший рік публічної єпитимії вона мала відбути в своїй парафії, а решту - в монастирі. Поряд з цим, тюремним ув'язненням було покарано і її господиню Фрейду, «дабы прочие евреи не имели христиан обоего пола ни под каким видом в услужении», оскільки це було заборонено відразу кількома царськими указами23. Тобто, було покарано жертву зґвалтування та її роботодавицю, а от шляхтич-утікач знову подався у мандри й залишився непокараним.

Призначалися церковні єпитимії і за деякі державні злочини - неправдиві свідчення під присягою, брутальні вислови на адресу влади тощо. Подібні архівні справи є рідкістю, проте стосуються переважно аристократії, оскільки селянам чимало пробачали через їхню неосві-ченість. При цьому помітно, що навіть шляхті за такі злочини терміни єпитимій призначалися значно довші, ніж за необережне вбивство чи спробу самогубства. Так, дворянину В. Чарномському у 1881 р. лише за одну недоведену судом підозру в неправді під присягою було призначено 5-річну єпитимію24.

Значно менші терміни єпитимій призначали за дрібні злочини - зокрема, крадіжки. У даному випадку єпитимії виступали у якості додаткового покарання. Так, в 1856 р. на монастирську єпитимію було відправлено безпритульного підлітка шляхетського походження з м. Василькова Дмитра Здебського. Його було затримано місцевою поліцією за неодноразові крадіжки товару з торгових лавок25.

Підліток ніколи не знав свого батька і поліція «по етапу» відпровадила його до Київської духовної консисторії. Звідти (оскільки там не було вартового приміщення) його знову перевезли до Василькова. Водночас духовною владою було прийнято відповідне рішення і незабаром підліток, що звик жити крадіжками, опинився у київському Миколаївському монастирі, де мав відбути 10-місячну єпитимію, а потім поповнити ряди арештантських рот. Для того, щоб юний єпитимієць мав чим харчуватися, монастиреві були відпущені казенні асигнування26.

Духовенству, котре мало шляхетське походження, для отримання єпитимії достатньо було порівняно невеликої провини на кшталт пиятики. (Скажімо, селянські єпитимії з таких приводів були великою рідкістю. Тут правило «що дозволено Юпітеру, те не дозволено бику» діяло навпаки).

Характерним у цьому відношенні був випадок із білоцерківським священиком з Успенського храму «сином шляхетським» о. Романом Зубчевським, що трапився у 1807 р. Його неодноразово штрафували за пристрасть до алкоголю, відправляли на єпитимію до Києва у митро-поличий дім з наміром «употребить в чёрные работы», але марно. Тоді митрополит Серапіон (Александровський) розпорядився «запретить ему косновение к епитрахили, благословение рукой, ношение рясы и определить к васильковскому Феодосиевскому собору на праздное дьячковское место», де він мав перебувати під пильним наглядом місцевого духовенства та виконувати певні єпитимійні настанови27. Проте мирська спокуса виявилася сильнішою від церковного покарання. Заборонений у служінні священик проник через вікно в один з васильківських храмів, де взяв з церковного престолу оправлене сріблом «Євангеліє» і поніс його до шинку... Васильківські міщани таки зуміли повернути священну книгу, відібравши її у шинкаря-єврея і відправили о. Романа Зубчевського до городничого. Після цього митрополит, який так довго і терпляче чекав, виніс рішення про позбавлення сану хворого на алкоголізм священика. Останнього чекала страхітлива для священнослужителя кара: у кон-систорії його постригли, поголили, відібрали ставленницьку грамоту і взяли підписку, що зобов'язувала не іменувати себе священиком28. Його сина, Федора Зубчевського, «как бы сироту», зарахували до київської академії на державне утримання.

У плані накладання єпитимій на церковнослужителів духовна влада діяла більш оперативно. Розслідування провадилися швидше, ніж щодо священно-служителів і оскільки сану дячки та паламарі не мали, то їх просто виключали з духовного звання. Так, у 1826 р. на потреби губернського правління було відправлено дячка шляхетського походження Стефана Окуньського, котрий був помічений у крадіжці церковних грошей, а одного разу в нетверезому стані публічно назвав священика «не попом, а циганом і шельмою»29.

Іншими видами церковних покарань для духовних осіб шляхетського походження було призначення прилюдних поклонів у повітовому соборі, переміщення на біднішу парафію тощо.

Траплялися й випадки накладення єпитимій на священиків унаслідок конфліктів з особами шляхетського стану. Священику Петру Мацієвичу з с. Ружична Таращанського повіту Київської губернії чимало шкодили рейди сусідських свиней по його городу. Шкідники-поросята належали сусідній шляхтянці Юзефі Вітвіцькій. І одного разу у священика відбувся з нею гострий конфлікт, про наслідки якого шляхтянка в 1826 році написала імператору Ніколаю І. «По причине непорядочной огорожи мой собственный кабан убрался в его, священника, огород», а батюшка, «выбежав в оный огород, начал гоняться за кабаном и убивать» - змальовувала царю Юзефа30. Відповідно, шляхтянка вибігла з дому, подалася до місця пригоди і просила священика, «чтобы он простил был кабана, обещаясь при этом возместить всю шкоду деньгами»31.

Але духівник оглушив таки підсвинка дрючком і кинув його в канаву. Шляхтянці так було шкода непрощенного кабана, що вона вчепилася священику у волосся. Той зумів якось вирватися, виламав лозину і ... не зовсім по-джентельменськи повівся з жінкою, про що та і сповістила російського царя. Імператора Ніколая І від розгляду цієї справи врятувало лише те, що скарга була написана не на гербовому, а звичайному папері. Втім, вона потрапила до рук митрополита і той розпорядився звільнити священика з парафії і оштрафувати 200 земними поклонами, які й склали церковну єпитимію для пастиря-«свиноненависника».

Тобто, призначення церковних покарань особам шляхетського стану мало ряд особливостей. З однієї сторони шляхтичі, на відміну від простолюду, так і залишалися непокараними за певні досить серйозні провини. Крім того, Церква щадила шляхетський гонор і надзвичайно рідко призначала дворянству публічну єпитимію. З іншого ж боку траплялося, що шляхту карали за ті гріхи, котрі рідко підлягали єпитимії у селян, міщан та інших непривілейованих особистостей. Це було прямим наслідком становості суспільства українських губерній Російської імперії.

Література

1 Романова О. О. Сповідь у житті православних мирян Лівобережної України (30- 70-і рр. XVIII ст.) / О. Романова. - К.,2009. - 20 с.

2 В. А. Цыпин. Церковное право / В. А.Цыпин. - М. : Издательство МФТИ, 1994.- С. 393-404.

3 История Православной Церкви в ХІХ веке // [Авт.тексту Н. Рункевич]. - М., 1901. - Т. 2. Славянские Церкви. - 758 с.

4 Суворов О. Н. О церковных наказаниях / О. Н. Суворов. - СПб., 1876. - 242 с.

5 Перерва В. С. Православне Надросся у ХІХ столітті / В. С. Перерва. - Біла Церква, 2004. - С. 118-119

6 Центральний державний історичний архів в м. Києві (далі - ЦДІАУ в м. Києві). - Ф. 127. - Оп. 28. - Спр. 52. - Арк. 1-2

Анотація

У статті подано огляд церковних покарань (єпитимій), котрі накладалися на представників православної шляхти Правобережної України ХІХ століття. Автор акцентує увагу на відмінностях єпитимій шляхтичів та церковних покарань інших верств населення.

Ключові слова: єпитимія, шляхта, дворянство, парафія, монастир, Православна Церква, Священний Синод, архієрей.

The article deals with the examination of the church punishments (penance), which to impose on the spokesman of orthodox nobility in Right-Bank Ukraine in the XIX century. Author to accentuate on the difference of penance nobility and church punishments of other section of the population.

Keywords: penance, nobility, gentry, parish, monastery, orthodox church, Holy synod, bishop.

Размещено на Allbest.ru