Церкви і процес європейської інтеграції

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 261.7

Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова

Церкви і процес європейської інтеграції

Мелехова О.С.

Інтеграція європейського співтовариства та створення спільного міжнародного законодавства, яке б забезпечило б право на свободу совісті і віросповідання, традиційно йшла у єдності зі збереженням історично сформованих моделей церковно-державних відносин. Забезпечуючи права та свободи окремої особистості, як альфи й омеги європейського інтелектуального, правового і соціального дискурсу, європейські громадськість та політикум, зазвичай намагалися дистанціюватися від національних традицій церковного життя та релігійних проблем кожної країни. Ця особливість досить повно проявилася в діяльності Європейського Союзу, що виник у підсумку усвідомлення європейською спільнотою необхідності формування широкого інтеграційного процесу. Цю інтенцію європейської спільноти чітко засвідчує Договір про утворення Європейського Союзу (Маастрихт, 7 лютого 1992 р.). Зокрема, як свідчить стаття 3, п.З, Європейський союз «бореться з соціальною маргіналізацією і з дискримінацією, сприяє соціальній справедливості і соціальному захисту... сприяє економічному, соціальному і територіальному згуртуванню і солідарності держав-членів... шанує багатство свого культурного і мовного різноманіття та піклується про збереження і розвиток європейської культурної спадщини» [3]. Від часу підписання Договору про утворення Європейського Союзу інтеграційний процес включає вже не тільки економічну інтеграцію, а й об'єднання культурних і соціальних компонентів життя суспільства. Розширення сфери інтеграційного процесу не могло оминути церковно-державних відносин.

Метою нашого дослідження є аналіз ролі церкви у євроінтеграційному процесі сьогодні та у подальшій перспективі.

Усвідомлення непересічного значення релігійного чинника у процесі формування базових європейських цінностей, йшло у єдності з усвідомлення того важливого значення, яке відіграло християнство у житті європейських народів. Можливо саме тому, незважаючи на різноманіття історично сформованих моделей церковно-державних відносин, неоднозначну роль різних християнських конфесій у процесі державотворення та загальну інтенцію європейського суспільства на розмежування держави та церкви, остання продовжувала відігравати важливу роль не тільки в приватному чи державному, а й міжнародному житті європейської спільноти.

Найбільш показовим свідченням інтенції європейського суспільства на збереження релігійності європейського населення та формування нової моделі взаємодії між державою та церквою може бути правовий статус та міжнародна діяльність Святого Престолу (Римо- Католицької церкви). Сучасні форми цієї діяльності стали результатом угоди, підписаної Святим Престолом та Італійською державою у 1929 р., що ознаменувало появу міста-держава Ватикан. Тепер Католицька церква вже не тільки сама розглядає себе як первинний правовий інститут, але набуває особливо статусу у правовому вимірі та на законних підставах стає суб'єктом міжнародної політики у статусі Святого престолу та держави Ватикан. Відношення між цими двома суб'єктами, зауважує Ф. Брольо, права широко і детально обговорювалося і отримало авторитетну визначення «єдиного в своєму роді органічного союзу», де «держава-апарат, позбавлена елементів спільноти» набула не менш авторитетного статусу, ніжСвятий престол [1, с. 115].

Зауважимо, що католицизм сьогодні є єдиною релігією, яка від першої особи провадить міжнародну політику та регулює проблеми релігійного права через договори і угоди (конкордати) за допомогою традиційних дипломатичних відносин (дипломатичні відносини з близько ста тридцятьма країнами). Крім того, Ватикан в різних якостях представлений у всіх основних міжнародних організаціях і в більш, ніж ста міжнародних неурядових організаціях. Що стосується власне європейських інститутів, то слід нагадати, що з 1974 року Святий престол має постійного представника при ОБСЄ і постійного спостерігача в Раді Європи, де також окремо представлений в Раді з культурного співробітництва і в Постійній конференції міністрів освіти. Вказана діяльність та представництва Святого Престолу відкривають Йому можливість не тільки впливати на вирішення проблем пов'язаних з релігією, а й апелювати до європейського співтовариства заради формування пріоритетної для Ватикану моделі церковно-державних відносин, а також з метою максимального забезпечення права на свободу совісті та реалізації свободи віросповідання вірян тощо [4].

Дещо привілейоване положення Римо-католицької церкви в різних міжнародних організаціях, на наш погляд, зумовлене не тільки тим, що вона отримала статус суб'єкта міжнародного права, але передусім тим, що за оцінками соціологів 55,4% населення Євросоюзу вважають себе католиками, без уваги на дотримання/ недотримання ними відповідної релігійної практики. Водночас нерелігійними та тими, що не належать до жодної з провідних (католицизм, протестантизм, іудаїзм, іслам тощо) конфесій, за даними наведеними Г. Робберсом, належить 18,25% населення Європейського союзу [7, с. 702]. Іншими словами, є всі підстави гіпотетично припускати, що визнання католицької церкви суб'єктом міжнародної діяльності пов'язане не тільки з її правовим статусом, але лояльністю до неї більшої частини європейського населення.

Констатуючи пріоритет католицизму у міжнародному, національному та приватному житті європейської спільноти, відразу ж впадає у вічі та байдужість до релігійному фактору розвитку, яку проявляла європейська спільнота в процесі усього інтеграційного процесу. Адже, як відомо, релігійні питання зазвичай поставали тільки міжнародних документах, які стосувалися радше кооперації громадськості навколо проблем, які могли б забезпечити засадничі права особистості у всьому світі. Водночас, як слушно зазначає Г. Роббере, євроінтеграційний процес стосувався переважно економічної та мілітаризму, спрямованого на забезпечення миру [7, с. 706]. Що стосується соціальної, культурної та релігійної сфер життя європейського суспільства, то вони залишалися компетенцією національного законодавства. У підсумку сучасна палітра Євросоюзу включає в себе відмінні моделі церковно-державних відносин.

Варто зауважити, що включення релігійної проблематики в контекст інтегративного процесу, великою мірою, зумовлювалося зміною в самому релігійному світогляді. Показовим прикладом у даному контексті може слугувати II Ватиканський собор (19621965 рр.), на якому було прийнято ряд рішень, вкрай важливих для забезпечення можливості повноцінного євроінтеграційного процесу. Зокрема, важливе значення в даному контексті має Декларація про відношення церкви до нехристиянських релігій, в якій собор постановив: «Католицька Церква не відкидає нічого з того, що істинне та святе в цих релігіях. Вона з щирою повагою розглядає той образ дії і життя, ті приписи і вчення, які... доносять промінь Істини, просвіщати всіх людей. Однак вона сповіщає і зобов'язана невпинно сповідувати Христа... Отже, вона закликає своїх дітей, щоб в бесіді і співпраці з послідовниками інших релігій вони, свідчили про віру і християнське життя, в той же час визнавали, зберігали й підтримували у них ті духовні й моральні блага, а також соціально-культурні цінності» [4, с. 278-279]. Декларація, прийнята на II Ватиканському соборі стала важливим кроком не тільки для інституалізованого міжконфесійного спілкування, а й відкривала можливість більш толерантного ставлення представників церков на рівні буденного життя. Позаяк, її прийняття знаменувало початок впровадження та практичної реалізації тих ідей та програмних гасел, які проголосили представники французького Просвітництва й, які, на їх погляд, мали сприяти встановленню миру. Від енцикліки папи Івана XXIII (I960 рік) цим ідеям було надано релігійного тлумачення і богословської легітимізації [5, с. 174-175].

Не менше значення серед рішень II Ватиканського собору, посіла й Декларація про релігійну свободу, яка постає закономірним результатом богословського усвідомлення людської гідності [4, с. 336]. II Ватиканський собор, утверджуючи право кожної людини на свободу совісті і віросповідання, ставив у центр власної увагу передусім ті духовні блага, які відкрило західному світу християнство. Затверджене Декларацією II Ватиканського собору право на свободу совісті, у католицизмі йшло з євангельською вимогою «Тож ідіть, і навчіть всі народи, христячи їх в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів. І ото, Я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця віку!» (Мт. 28:19,20). Іншими словами, визнання права на свободу совісті і терпимість до іновірців йшла у єдності з вимогою активного місіонерства, яке має сприяти розширенню християнської спільноти.

Звісно інтенція католицької церкви на визнання засадничих прав людини, з високим рівнем терпимості до іновірців, мала непересічне значення формування культури для більш толерантного ставлення представників різних конфесій один до одного. Водночас, Святий Престол та католицька церква загалом, залишаючись панівною конфесією західноєвропейського світу, не були голові визнати необхідність формування надконфесійної християнської спільноти, яка б відстоювала права релігії на міжнародному та релігійному рівні. Це яскраво засвідчує Всесвітня Рада церков, яка об'єднує протестантські та православні церкви. Натомість римо- католицька церква не стала членом цієї організації, обмежившись тільки представництвом.

Будучи організованою відразу після Другої світової війни, Всесвітня Рада церков намагалася запропонувати вирішення тих проблем, які протягом XX ст. були невід'ємною частиною міжнародного дискурсу. Зокрема, ще на Першій Асамблеї (Амстердам, 1948 р.), Всесвітня Рада церков намагалася сформувати прийнятні для свідомості сучасної людини демократичні переконання,

серед який одне з центральних місць посідає право кожної людини на вибір віри і переконань, право змінювати їх, право на свободу думки, совісті й релігії, свободу їх вираження публічним або приватним чином, що є необхідною умовою прояву внутрішньої свободи [6, с. 192-193]. Ще більш виразно гуманістичний потенціал та визнання засадничих прав і свобод людини Всесвітньою Радою церков проявиться згодом. Зокрема, в одному із прийнятих на засіданні Центрального Комітету ВРЦ в Нью-Делі в 1961 році документів стверджується: «Бог не примушує людину відповідати на Його любов, і одкровення Боже у Христі не нав'язується людині примусово. Він закликає людину з готовністю і послухом відгукнутися Йому вірою, відповісти вільним і упевненим «так»... Ця абсолютно вільна згода порушується і знищується у випадку примусу людини. Людський примус заперечує повагу до кожної окремої людської особистості... Свобода дана Христом сама по собі є засудженням будь-яких спроб нав'язати людині релігійну віру або купити її вірність, і для християн це свобода є підставою для релігійної свободи» [6, с. 192]. Іншими словами, в документі, що був сформований під впливом ряду важливих міжнародних декларацій, пактів, хартій тощо, обгрунтовується вже не тільки право на віру, а й право на невіру. сепараційний релігійний християнський церква

Консолідована діяльність християнської церкви на європейському соціокультурному та політичному просторі відіграла чималу роль в усвідомленні необхідності формування широкого інтеграційного процесу, який включить у себе й релігійну інтеграцію. Позірна байдужість європейської спільноти до вирішення на міжнародному рівні релігійного питання ймовірно зумовлена своєрідністю об'єднання Європи, яке довгий час стосувалося тільки економічних галузей. Однак з самого початку виникнення Європейського Союзу ситуація, як вже було показано, докорінно змінюється - інтеграція відтепер поширюється на всі соціокультурні процеси. Вказану тенденцію чітко засвідчує не тільки вже загаданий нами договір про створення Євросоюзу, а й проект Договору про запровадження Конституції для Європи (2003 р.), де знову ж таки зустрічається твердження про те, що європейські цінності - рівність людей, свобода, шанування розуму, - постали у підсумку культурного, релігійного та гуманістичного надбання Європи. Водночас, як свідчить Преамбула цього Договору, об'єднання європейських країн не має на меті уніфікувати культурну та релігійну її різноманітність, а повинно сформувати докорінно новий соціокультурний простір, де шануватимуться права кожної людини та усвідомлюватиметься спільна відповідальність за долю людства та Землі [2]. Створення спільного соціокультурного простору має на меті забезпечити базові права людини та соціальний добробут, водночас зберігши культурну різноманітність, що чітко засвідчує стаття 3: «Союз шанує своє багате культурне та мовне розмаїття й забезпечує захист і дальше збагачування культурної спадщини Європи» [Там само] та стаття 5: «Союз шанує національну ідентичність держав-членів» [Там само]. Розглядаючи вказану інтенцію крізь призму церковно-державних відносин, акценти видаються цілком очевидними. Покраяна в період Реформації релігійна палітра Європи, утвердившись крізь призму національному принципу й надалі зберігатиметься в межах національних держав. Іншими словами, незважаючи на всі інтеграційні процеси, проблеми пов'язані з церковно-державними відносинами залишатимуться переважно в компетенції державної влади, і, як свідчить Проект Договору про запровадження Конституції для Європи, виходитимуть за її межі тільки у випадках грубого порушення прав людини. Така інтенція зумовлена загальним визнанням тих прав, що «їх гарантує Європейська конвенція про захист прав людини та засадничих свобод» [Там само]. Ця конвенція, доволі чітко сформулювала бачення Європейського Союзу церковно-державних відносин: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а так само свободу сповідувати свою релігію або дотримуватися переконань як індивідуально, так і спільно з іншими, публічним або приватним чином, в богослужінні, віровченні і дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів. Право на відмову від військової служби з релігійно-етичних мотивами визнається відповідно до національного законодавством, що регламентує його здійснення» [8]. Утвердження церковно-державних відносин в національній юрисдикції відкривало можливість європейській спільноті уникнути односторонньої асиміляції церковного права та зберегти ту культурну різноманітність, якої так пишався цей геополітичний простір. Крім того, Європейський Союз надзвичайно уважно ставився до потреб віруючих. Так, за свідченням Г. Робберса, ці проблеми розробляються у Статуті службовців та в рамках Директиви про телебачення. Відповідно до останньої, передача релігійних богослужінь або програм тривалістю менше ЗО хвилин не повинна перериватися рекламними роликами, а телевізійна реклама не повинна ображати релігійні почуття. Поряд з іншим у Директиві мова йде про рівноправне ставлення в питаннях найму та роботи [7, с. 707].

В цілому, правові норми ЄС закріплюють наявний тривалий час релігійний нейтралітет Євросоюзу щодо питань релігії та церкви. На наш погляд, така позиція зумовлена тією різноманітністю церковно- державних відносин, що спостерігається у тих країнах, що стали членами Євросоюзу. У підсумку цього, він дистанціюється від вирішення релігійного питання й закріплює за національним законодавством регулювання церковної політики. Іншими словами, вказане положення визнає правомочність держав-членів в області релігії, а міжнародна спільнота визнає компетенцію та закони держав-членів. Ця інтенція значно спрощувалася тривалим міжнародним співробітництвом щодо забезпечення основних прав і свобод людини.

Зважаючи на те, що статус церков залишається внутрішньою компетенцією держав-членів Євросоюзу, він веде вільний діалог з усіма його організаціями, церквами та релігійними організаціями. Такий діалог вибудовується на підстави толерантності та поваги до релігійної ідентичності. Водночас не варто забувати й того, що всі Договори Євросоюзу визнають непересічну роль релігії в процесі формування європейських цінностей. Це дає підстави припускати, що пріоритетне значення в діалозі представників Євросоюзу та релігійних організацій належить якщо не католицькій церкві, то все ж християнству загалом. Позаяк саме в процесі його еволюції відкрилася можливість для широкого міжнародного та міжконфесійного діалогу та інтеграційного процесу, водночас представники ЄС неодноразово наголошували на тому, що враховують значення, яке мали юдаїзм та іслам для розвитку європейського соціокультурного простору.

Загалом Євросоюз, намагаючись зайняти нейтралітет у відношенні до церков та релігійних організацій, відзначається високим рівнем секуляризації, а тому спрямований не стільки на утвердження якогось одного типу церковно-державних відносин, як на розбудову системи відносин з різними організаціями громадянського суспільства. Діалог з церквами, релігійними і філософськими спільнотами, зауважує Г. Роббере, заснований на принципах, схожих з принципами діалогу з організаціями громадянського суспільства [7, с. 712]. Церкви і релігійні спільноти не мають піддаватися дискримінації чи обмеженням, позаяк вони є такою ж невід'ємною частиною громадянського суспільства, як спільноти та спілки засновані на цивільних секулярних началах. Ця інтенція у діяльності ЄС, хоч і має на меті вирішення суто правових аспектів функціонування громадянського суспільства, все ж відіграє важливе значення в процесі розвитку церковних організацій.

Таким чином, по-перше, норми міжнародного права у своїй сукупності розглядають проблеми свободи совісті як право особи на свободу прояву своїх переконань в суспільстві. В даному випадку ми не беремо до уваги традиційні абстрактні гасла про свободу ідей, свободу думки, оскільки на особистісному рівні вони цілком можуть бути вільними. По-друге, сучасні держави світу в реалізації гарантій свободи совісті зустрічаються з численними проблемами, які свідчать про те, що внутрішньодержавна практика, поки що не відповідає декларованим законам, що зжиті проблеми міжконфесійних конфліктів, поділу людей за релігійною ознакою. Живучими виявилися традиції пріоритетного ставлення держави до однієї з конфесій. З великою пересторогою сприймається на міжнародному рівні, і особливо на державному рівні, діяльність організацій вільнодумних і атеїстів. У зв'язку з цим, важливо, на наш погляд, розглянути більш детально взаємини держав Європи з релігійними організаціями, виявивши щось спільне і особливе, що характерно для державно- церковних відносин провідних західноєвропейських країн і що враховує і міжнародні правові норми і історію, культуру, традиції, звичаї і релігію народів у розвитку цих відносин.

Список використаних джерел

1. Брольо Ф. М., Мирабелли Ч., Онида Ф. Религии и юридические системы. Введение в сравнительное церковное право / Ф. М. Брольо, Ч. Мирабелли, Ф. Онида; Пер. с ит. -М.: Библейско- богословский институт св. апостола Андрея, 2008. - 437 с.

2. Документы II Ватиканского собора. -Paoline, 2004. -710 с.

3. Лобье П. Три града. Социальное учение христианства / Пер. с франц. Л. Торчинского. - СПб.: «Алетейя», 2001. - 412 с.

4. Православие и экуменизм: Документы и материалы 19021998. - М.: МФТИ, 1999. - 394 с.

5. Роббере Г. Государство и церковь в Европейском Союзе) / Г. Роббере // Роббере Г. (сост.) Государства и религии в Европейском Союзе. -М.: ИнститутЕвропы РАН, 2009. - С.701-717.

Анотація

Ключові слова: релігія, Європейський союз, державно-церковні відносини, права людини, соціальне партнерство.

Theformation of theEuropean Union was a new milestone in the development of the European integration process, as the result of a social contractformed an over--stateformation, withfunctions similar to those that at one time ensured the national state. The emergence of a new political and socio--cultural space has led to a new stage in the development of church-state relations, since the church, which appeared as supranational and supra-state education, came into seemingly equivalent to their supranational and supra-state discourse. A? a result of this, the preservation of the separation model of church-interstate relations was closely linked to a distinct social partnership on the international scene, since in this context the church could become a representative of interests that -went beyond the boundaries ofthe state, since religious identities united people 'with supranational values. By representing the interests ofthe religious community at the international level, churches have played a prominent role in the political life ofthe European Union.