Порівняльна характеристика декретів "Fidelibus Ruthenis " та "Graeci-rutheni Ritus ", їх вплив на релігійне життя Канади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Порівняльна характеристика декретів "Fidelibus Ruthenis " та "Graeci-rutheni Ritus ", їх вплив на релігійне життя Канади

Автором проаналізовано історичні передумови проголошення Конгрегацією у справах Східних Церков декретів «Fidelibus Ruthenis» та «Graeci-rutheni Ritus». Визначено, що основною метою видачі декретів було врегулювання взаємовідносин між грека-католицьким та римо-каталицьким населенням та їхнім духовенством у Канаді, розкрито спільні та відмінні ознаки прийнятих документів. Окремо розглянуто вилив рішень прийнятих декретів на адміністративно-канонічний розвиток Рутенської Греко-Католицької Церкви. Також у статті розкрито особливості отриманих повноважень першого греко-католицького єпископа у Канаді -- Никити Будки, розглянуто надані Святим Престолом рекомендації, які були вміщені в декрети і пов'язувалися із діяльністю духовенства, подоланням фінансових труднощів, особливостей укладання шлюбів, святкування релігійних свят та організації церковних згромаджень тощо. Автором доведено, що основним негативним наслідком прийнятих декретів стало те, що юрисдикційний зв'язок між Галицькою митрополією і Рутенською Греко-Католицькою Церквою в Канаді не був встановлений.

До середини XIX терміни «українець» чи «русин» були маловідомі у США та Канаді. Однак, несприятливі економічні й політичні обставини зумовили імміграцію українців до цих країн, які у 1912 р. за різними даними лише у Канаді налічувалося близько 170 тис. осіб, серед яких більшу половину складали греко-католики [16, с. 8-10]. Саме вони відіграли важливу роль в розвитку Української Католицької Церкви (далі - УКЦ) у Канаді.

Впродовж 15 років іммігранти-грекокатолики залишалися без опіки свого духовенства і перебували під юрисдикцією Римо-Католицької Церкви (далі - РКЦ) у цій країні, що періодично призводило до загострення їхніх взаємовідносин [20, с. 141--158]¹. Оприлюднені у різний час Римськими Понтифіками конституції та декрети не могли вирішити цієї проблеми. До того ж, з середини XIX ст., початку імміграції українців до США, Святий Престол видав низку розпоряджень місцевим латинським єпископам щодо діяльності греко-католицького духовенства та вірян. Протягом 10 років Конгрегація Поширення Віри (далі - КПВ) видавала декрети метою яких була заборона діяльності одружених священиків у США і їх підпорядкування РКЦ [24, с. 368422; 27, с. 439-458]. Щодо іммігрантів-русинів у Канаді, КПВ застосувала ті ж норми до греко-католицького населення. Масова імміграція українців до Канади і їх прагнення зберегти власні духовні традиції поставили питання перед церковною владою законодавчо унормувати канонічний статус їхніх громад на території діяльності РКЦ.

Означена проблематика не знайшла достатнього висвітлення в наукових працях українських чи зарубіжних дослідників, однак концептуальною спрямованістю відзначаються праці канадського греко-католицького священика Атанасія Маквея та єпископа-помічника Української католицької архиєпархії у Вінніпегу Девіда Мотюка. Особливості адміністративно-канонічної структури УКЦ в Канаді і США проаналізовані в працях італійських вчених Федеріко Марті, Вільяма Бассетта, Марко Брогі, канадського дослідника Френсіса Морріса, а також діаспорних науковців Богдана Процка і Ярослава Петришина. Джерельну базу дослідження становлять опубліковані декрети в офіційних виданнях Конгрегації у справах Східних обрядів (далі - Конгрегація).

Мета даної статті полягає в аналізі декретів «Fidelibus Ruthenis» (1913 р.) і «Graecirutheni Ritus» (1930 р.) та їх впливу на релігійне життя греко-католиків у Канаді.

Аналіз вивчення проблеми показав, що для досягнення поставленої мети потрібно розв'язати наступні завдання', проаналізувати історичні підстави проголошення декретів «Fidelibus Ruthenis» та «Graeci-rutheni Ritus»; визначити спільні і відмінні ознаки

Слід зазначити, що такий порядок підпорядкування був затверджений на Першому Вселенського Собору в Нікеї (325 р.) та Четвертому Вселенського Собору в Латерані (1215 р.). Рішеннями Нікейського Собору заборонялася діяльність двох єпископів в одному місті, а рішенням Латеранського Собору перевага надавалася духовенству РКЦ. У 1742 р. папа Бенедикт XIV оприлюднив Конституцію «Etsi pastoralis», яка стосувалася питань віри та міжконфесійної юрисдикції [23, с. 211-213]. Вірним дозволялося зберігати догматично-обрядову практику своєї церкви, проте, вони зобов'язувалися вшановувати під час богослужінь ім'я Папи Римського та місцевого латинського єпископа, а також дотримуватися григоріанського календаря. Також Конституція забороняла не римо-католикам мати власного єпископа. У XVIII ст. норми цього документа поширилися на угорців, сербів, хорватів та вірмен, прийнятих постанов; розкрити особливості розвитку Рутенської Греко-Католицької Церкви в Канаді після проголошення декретів.

Двадцятилітнє перебування українців-грекокатоликів під юрисдикцію РКЦ у Канаді (1891-1912 рр.) спричинило до появи проблем, пов'язаних із реєстрацією церковного майна, забороною приїзду одруженого духовенства, переходу русинів до інших деномінацій [22, с. 194]. Численні звернення українських іммігрантів до єпископів із Галичини про приїзд греко-католицьких священиків або призначення єпископа, який би опікувався ними, не давали результатів. Ситуація змінилася лише у 1911 р. після відвідин митрополитом Андреем Шептицьким США і Канади. Ознайомившись із життям греко-католицьких громад, він підготував послання «Adress on the Ruthenian Question to their Lordships the Archbishops and Bishops of Canada» до римо-католицького духовенства у якому поставив питання про необхідність створення окремої греко-католицької провінції, очолюваної єпископом [2, с. 125-149]. Також митрополит стверджував, що Святий Престол мав достатньо підстав для розгляду справи про призначення українського єпископа. Він посилався на авторитет римо-католицького духовенства в Канаді архієпископа Аделяра Ланжевіна та єпископів Еміля Легаля і Альберта Паскаля, які підтримували рішення про призначення греко-католицького єпископа [21, с. 22-23].

Після офіційного звернення митрополита Андрея, Конгрегація доручила Франческо ді Паола Кассетта підготувати доповідь про становище українських іммігрантів у Канаді [12, с. 19-22]. Вивчивши питання, кардинал зробив висновок, що українські католики постійно перебували під загрозою втрати своєї ідентичності, тому вважав за необхідне призначити греко-католицького єпископа у Канаду. Беручи до уваги доповідь кардинала та інші матеріали, 15 липня 1912 р. папа Пій X у апостольському листі «Officium supremi apostolatus» повідомив про своє рішення заснувати Апостольський екзархат для вірних українського обряду Канади [5, с. 555-556]. Одночасно він призначив Никиту Будку титулярним єпископом Патари та апостольським екзархом українців у Канаді з повною юрисдикцію [19, с. 65].

18 серпня 1913 р., після першого року єпископської діяльності Никити Будки, Конгрегація опублікувала декрет «Fidelibus Ruthenis» [6, с. 393-399]. Його метою було врегулювання взаємовідносин між греко-католицьким та римо-католицьким духовенством і вірянами, а також «уникнення суперечок, які можуть виникати поза ритуальними та дисциплінарними відмінностями». Порівнюючи зміст декретів «Еа semper» (1907 р.), які адресувалися греко-католикам у США та Конституцію «Etsi pastoralis», положення декрету «Fidelibus ruthenis» були більш лояльніші до греко-католиків Канади. Зазначимо, що вказані документи не вичерпали конфліктів між греко-католиками та римо-католиками й призвели до резигнації єпископа Будки і поглиблення вже існуючих конфліктів.

У 1927 р. титулярним єпископом Абідуса й другим апостольським екзархом для українців у Канаді папа призначив Василя Ладику [7, с. 320, 463]. Тоді ж, Святий Престол визнав кількісне зростання і міцність Рутенської Греко-Католицької Церкви (далі - РГКЦ) в Канаді. Відтак, рекомендував Конгрегації підготувати нові законодавчі документи спрямовані на врегулювання конфліктів між духовенством і вірянами обох обрядів. 24 травня 1930 р. було прийнято декрет «Graeci-Rutheni Ritus» з терміном дії десять років [11, с. 346-354]. Як і декрет «Fidelibus Ruthenis» від 1913 р., він складався із чотирьох розділів - Єпископ руського обряду (п.1-10); Духовенство руського обряду (п.11-32); Вірні руського обряду (п.33-43); Змішані подружжя (п.44-48), проте містив й деякі нововведення.

Проблема юрисдикції та єпископські функції

Найперше, у декреті від 1930 р. було задекларовано юрисдикційне підпорядкування РГКЦ в Канаді Святому Престолу. На відмінно від титулу «єпископ руського обряду» у декреті «Fidelibus ruthenis», главу РГКЦ було іменовано «єпископом-ординарієм греко-руського обряду» (1, GR), тоді як у «Fidelibus ruthenis» - «єпископом руського обряду» (1, FR). На нашу думку зміни у титулах мали двояке значення. По-перше, наданий титул «єпископ-ординарій» визначав рівність з римо-католицьким духовенством. По-друге, термін «греко-руський обряд» підкреслював, що РГКЦ була за своїм характером слов'янською, а за традицією - грецькою.

Важливе нововведення у «Graeci-Rutheni Ritus» стосувалося єпископської юрисдикції. Так, єпископ отримав повну юрисдикцію, згідно з якою мав право стати вікарієм РГКЦ і делегувати свою владу у всіх випадках (п.1,2, GR). Таким ступенем юрисдикції користувалися й латинські єпископи Канади. Окремі положення декрету «Graeci-Rutheni Ritus» стосувалися і єпископських обов'язків. Єпископові рекомендувалося один раз на п'ять років здійснювати візитаційні поїздки з метою перевірки записів у церковних книгах, виконання обов'язків парафіяльного священика, проведення інвентаризації тощо (п.4-6, GRR). Кожні п'ять років єпископа зобов'язували звітувати Святому Престолу про становище своїх парафій. Представлений звіт надсилався апостольському делегату в Канаді, який передавав його у Конгрегацію (п.9, GRR). Кожні десять років єпископ повинен був здійснювати візит ad Іітіпа, щоб засвідчити свою лояльність Папі Римському і особисто звітувати про стан його екзархії. Подібні норми були прописані і в декреті «Fidelibus ruthenis» (п.9, FR).

Фінансові справи

Положення «Graeci-Rutheni Ritus» вимагали встановлення відповідних норм, які б «захищали» РГКЦ та приналежні їй території чи будівлі. Для вирішення цих питань єпископові рекомендувалося звертатися за порадою до фінансових консультантів та священиків (п.6, GR). В декретах розглядалися й справи пов'язані, з фінансовою підтримкою єпископа та його помічників. Йшла мова про сплату церковного податку на підтримку місій та духовенства, т.зв. «катедратик». Проте, якщо «Fidelibus ruthenis» дозволяв єпископу самостійно визначати суму, яку повинна парафія сплати (п.8, FR), то другий декрет «Graeci-Rutheni Ritus» зобов'язував єпископа звертатися за порадою до своїх консультантів чи парафіяльних священиків для визначення відповідної суми. Таким чином, кожна парафія отримала власну фіксовану суму для сплати (п.7, GRR).

Вирішення суперечок

У декреті «Fidelibus ruthenis» сказано, щоб суперечки, які виникали між українським та латинським духовенством, були належним чином передані апостольському делегату в Канаді, а згодом й Конгрегації (п.6, FR). Однак положення «Graeci-Rutheni Ritus» вимагали, щоб будь-які непорозуміння автоматично були передані Конгрегації (п.10, GRR). Про можливість апеляції рішень чи про майбутні канонічні наслідки не зазначалося. До того ж, не дозволялося звертатися за допомогою до ГКЦ в Галичині у вирішенні подібних непорозумінь.

Духовенство

Проблема приїзду священиків-целібатів існувала й після резигнації єпископа Будки. Однак, якщо перший декрет лише дозволяв діяльність римо-католицьких священиків та бірітуалістів серед греко-католиків, то в другому йшла мова про конкретні рішення. Декрет «Graeci-Rutheni Ritus» не лише рекомендував заснувати семінарію, але й дозволив, щоб кандидати

систему юридичного підпорядкування зумовила перехід 90 тис. українських католиків до православних церков США [21, с. 12].

⁶ ad limina (укр. до кайданів) - назва обов'язкового щоп'ятирічного (на сьогоднішній час) візиту єпископів або Глави Східної Католицької Церкви до Римського Апостольського Престолу як вираз і підтримка єдності з нею, подання звіту зі стану свого урядування і довіреної спільноти вірних, а також відвідин місця ув'язнення, смерті та поховань свв.апп. Петра і Павла (тобто Риму) [4, с. 174--175].

Катедратик - податок на потреби єпархії у розмірі який визначає єпархіальний єпископ, відповідно до партикулярного права [3, с. 568]. Може бути 15% від річного доходу церковної каси після вирахування заробітної плати духовенства навчалися у Римі, де вже діяла українська семінарія або ж навчатися в римо-католицьких семінаріях Канади з обіцянкою дотримання целібату (п.11-13, GRR). У зв'язку із недостатньою кількістю греко-католицьких священиків, декрет також дозволив працювати священикам-бірітуалістам, приїздити з Європи греко-католицьким священикам-целібатам або вдівцям, але лише на прохання греко-католицького єпископа Канади (п.14-16, GRR). Також декрет встановив інкардинацію, згідно з якою всі священики підпорядковувалися греко-католицькому єпископу в Канаді. У випадку, якщо священик бажав повернутися до Європи, то греко-католицький єпископ-ординарій Канади та єпископ з Європи у письмовому вигляді надавали йому дозвіл на виїзд (п.17, GRR).

Юрисдикція над греко-католиками

Загалом, українські та латинські єпископи мали юрисдикцію лише над своїми вірними та духовенством. Однак, коли перші жили без місії або власного священика, декрет «Graeci-Rutheni Ritus» дозволяв греко-католицькому єпископу передавати свою юрисдикцію місцевому латинському ординарію (п.2122, GRR). Раніше «Fidelibus ruthenis» розглядав цю можливість, але не зробив її обов'язковою.

Обов'язки духовенства

Кілька нових пунктів щодо священичих обов'язків було додано в декрет «Graeci-Rutheni Ritus». Наголошувалося на благочестивих якостях священика, систематично служити Святу Літургію, проводити день у молитвах, щоденно робити іспит сумління (п.25, GRR). Священики зобов'язували хоча б один раз на три роки проходити реколекції, визначені єпископом (п.26, GRR), кожні три роки складати іспити перед єпископом і комісією (п.28-29, GRR), кілька разів на рік відвідувати конференції з моральних, літургійних та інших дисциплін (п.ЗО, GRR), у неділю і свята виголошувати проповідь із коротким поясненням Євангелія та обрядів, а також слідкувати, щоб вірні, особливо діти, отримали належне католицьке вчення (п.31, GRR). Для допомоги єпископу в управлінні екзархатом окремі священики повинні були відвідувати наради, обмінюватися власним досвідом та порадами (п.32, GRR). Особливо наголошувалося на послусі і пошані своєму єпископу (п.27, GRR).

Віряни РГКЦ

Положення про дотримання русинами приписів власного обряду були передбачені лише в декреті «Graeci- Rutheni Ritus» (п.ЗЗ, GRR). Проте, з огляду на недостатню кількість власних церков, значні відстані між громадами вірні отримали право відвідувати Божественну Літургію і Святі Таїнства у РКЦ. Таке відвідування не передбачало зміни обряду (п.34, GRR). Ті вірні, які бажали перейти до РКЦ, дотримувалися процедури, викладеної в декреті «Nemini Іісеге» (п.34, GRR). Прохання розглядалося апостольським делегатом в Канаді, який станом на 1 січня 1929 р. отримав необхідний дозвіл для виконання цієї функції. Однак, якщо заявником був священик, цей запит передавався безпосередньо до Конгрегації. Римо-католицьким священикам було заборонено спонукати українських віруючих приєднуватися до РКЦ (п.35, GRR). Греко-католикам та римо-католикам дозволялося приймати Святі Тайни в будь-якій Католицькій Церкві незалежно від обряду. Проте, коли «Fidelibus ruthenis» вимагав від українських вірних святкувати Великдець у власній церкві (п.28-29, FR), то «Graeci-Rutheni Ritus» дозволяв це робити в будь-якому іншому католицькому храмі (п.38-39, GRR). Щоб запобігти незручностям, пов'язаних розбіжністю календарів, русинам у Канаді дозволялося відзначати свята разом із римо-католиками.

Нововведення «Graeci-Rutheni Ritus» стосувалися й дозволу про створення греко-католицьких організацій, які сприяли загальному благу Церкви і були схвалені відповідними церковними органами. До кожної організації єпископ призначав священика для нагляду за їх діяльністю. Всі греко-католицькі газети, журнали та періодичні видання знаходилися під наглядом єпископа-ординарія. Священикам заборонялося опубліковувати статті без дозволу єпископа (п.43, GRR).

Змішані подружжя

Шлюби між греко-католиками та римо-католиками не були забороненими. Проте, для запобігання незручностей, які виникали у сім'ях, де батьки належали до різних конфесій, кінцеві положення декретів були присвячені саме цим проблемам. Канонічна форма укладення змішаного подружжя визначалася відповідно до указу «Ne temere» (п.36, FR; п.44, GRR). Однак, декрет «Fidelibus ruthenis» додатково вимагав, щоб шлюб відбувався у церкві нареченого (п.37, FR), тоді як «Graeci-rutheni ritus» - у церкві нареченої (п.45, GRR). У всіх випадках подружні розлучення пред'являлися священику нареченої (п.46, GRR). Діти, від змішаних шлюбів хрестилися в церкві батька і належати до цієї церкви, а позашлюбні діти сповідували обряд матері (п.47-48, GRR).

Висновки. Таким чином, з метою врегулювання взаємовідносин між греко-католицькими та римо-католицькими вірюючими і їхнім духовенством Конгрегацією була видана низка документів, серед яких особливе місце займають «Fidelibus ruthenis» (1913 р.) та «Graeci-rutheni ritus» (1930 р.). Порівняльний аналіз документів доводить, що декрет 1913 р. не врахував усієї складності конфлікту і повною мірою не зміг сприяти задоволенню духовних потреб українських іммігрантів у Канаді. Перманентний характер релігійних конфліктів між католиками східного і західного обрядів спонукав ватиканське керівництво видати нове законодавство для зрівняння та розширення прав греко-католицького духовенства. Найперше, декретом «Graeci-rutheni ritus», греко-католицький єпископ у Канаді отримав юрисдикційні повноваження ідентичні єпископам РКЦ, які підпорядковувалися безпосередньо Святому Престолу. Декретом було встановлено порядок звітності єпископа: один раз на п'ять років складав звіт

Канади, який, у свою чергу, мав передати її апостольському делегату, декрет «Graeci-Rutheni Ritus» це зробив необов'язковим. Відтак, греко-католики могли стати римо-католиками без втручання власного єпископа чи священика. 23 листопада 1940 р. надані апостольському делегатові функції були зняті, і Конгрегація знову стала єдиним компетентним органом у виконанні таких прохань апостольському делегату в Канаді про стан екзархату та його адміністрації, кожні десять років здійснював візит ad Пшіпа.

Окрім того, в декреті від 1930 р. вміщено конкретні рекомендації щодо діяльності, навчання і духовного життя духовенства; подолання фінансових труднощів, які існували в екзархаті; особливості укладання змішаних шлюбів і святкування релігійних свят; організації церковних згромаджень тощо. На нашу думку встановлення чітких вимог до організації церковного життя, прав і обов'язків духовенства позитивним чином вплинули на розбудову РГКЦ у Канаді. Звертає на себе увагу небажання Ватикану зміцнювати зв'язки між Матірною церквою, у даному випадку між Галицькою митрополією та РГКЦ, що суперечило настроям і бажанням греко-католиків у Канаді. Відзначимо, що ця юрисдикційна норма збережена до сьогоднішнього дня.

декрет адміністративний церква

Список використаних джерел

1.Декрет про катедратик (25 січня 2015 р.) // Dekret pro katedratyk (25 sichnja 2015 г.).

2.Казимира Б. Митрополит Андрій Шептицький та канадійські українці. Ювілейна пам'ятка 25-ліття новіціяту оо. Василіян у Канаді. 50 літ на службі Богові й народові (1902-1952). - Вид. оо. Василіан у Торонті, 1953. - С.125-149. // Kazymyra В. Mytropolyt Andrij Sheptyc'kyj ta kanadijs'ki ukrai'nci. Juvilejnapam'jatka 25-littja novicijatu oo. Vasylijan u Kanadi. 50 lit na sluzhbi Bogovi j narodovi (1902-1952). - Vyd. oo. Vasylianu Toronti, 1953. - S.125-149.

3.Путівник по Східному Кодексу: Коментар до Кодексу Канонів Східних Церков / За ред. Дж. Недунґатта / 3 англ. пер. О. Гладкий. - Львів: «Свічадо», 2008. - 792 с. // Putivnyk ро Shidnomu Kodeksu: Komentar do Kodeksu Kanoniv Shidnyh Cerkov / Za red. Dzh. Nedung'atta / Z angl. per. O. Gladkyj. - L'viv: «Svichado», 2008. - 792 s.

4.Хортик О. Тлумачний словник термінів канонічного права. Тернопіль: Астон, 2013. - 216 с. // Hortyk О. Tlumachnyj slovnyk terminiv kanonichnogo prava. - TemopiT: Aston, 2013. - 216 s.

5.All Catholic Bishops. - URL: http://www.catholic-hierarchy.org/ bishop/bcassetta.html

6.Bassett W. The determination of rite, an historical and jurical study. Gregorian University Press. Piazza Della Pilotta. - Roma, 1967.

7.Brogi M. La Congregazione per le chiese orientali. La Curia Romana Nella Costituzione Apostolica «Pastor bonus». Vatican City, Libreria Editrice Vaticana, 1990. - P.239-267.

8.Cassetta P. Relazione con sommario: Circa la nomina di un Vescovo Ruteno per l'assistenza dei fedeli di quell rito emigrate nel Canada. Ponenza, no.6, Prot. 31945, July 1912. Tipografia Poliglotta Vaticana. - Rome. - P.19-22.

9.Decree, Quo firmior. Acta Apostolicae Sedis (33). - Rome, 1941. - 566 p.

10.Diederichs M. The Jurisdiction of the Latin Ordinaries over their Oriental subjects. Canon Law Studies, no.229. - Washington, DC. Catholic University of America, 1946. - P.1-27.

11.Dziob M. The Sacred Congregation for the Oriental Church. Canon Law Studies, no.214. - Washington, D.C., Catholic University of America, 1945. - 195 p.

12.Hunchak N. Canadians of Ukrainian Origin: Population. - Winnipeg: Ukrainian Canadian Committee, 1945. - 165 p.

13.John Paul II. Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium (CCEO). October 25, 1990. Acta Apostolicae Sedis (82). - Rome, 1990. -P.1033-1363.

Размещено на Allbest.ru