Феномен релігійного фундаменталізму на пострадянському просторі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Феномен релігійного фундаменталізму на пострадянському просторі

Фоменко А.В.,

пошукач кафедри культурології, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Анотація

Досліджено феномен релігійного фундаменталізму на пострадянському просторі. Простежено основні прояви фундаменталізму в Католицькій церкві (Священицьке братство святого Пія X, Opus Dei), ісламі (салафія), які виражають протест традиційної культури, що проявляється у вигляді екстремізму, тероризму, ревізіоністських поглядах на історію. Відзначено, що важливою особливістю розуміння фундаменталізму в ключі культури постмодерну є фактор необізнаності суб'єкта, що потрапляє у дійсність мовної гри запропонованого наративу. Здійснено інтерпретацію феномену політичного православ'я, обумовленого наявністю оригінальної наративної складової. Доведено, що консервативне російське православ'я використало основні прийоми і принципи постмодерну, внаслідок чого з'явилося сучасне політичне православ'я як вияв релігійного фундаменталізму, явище якого на пострадянському просторі пов'язане із залишками тоталітарного минулого та тенденціями до авторитаризму державної влади.

Ключові слова: релігійний фундаменталізм, політичне православ'я, пострадянський простір, культура постмодерну, релігійний наратив.

Annotation

Fomenko A.V., competitor of the Department of Cultural Studies of the National Pedagogical Dragomanov University

Phenomenon of religious fundamentalism on the post-Soviet space

The article is devoted to the study of the phenomenon of religious fundamentalism in the post-Soviet space. The article is devoted to the study of the phenomenon of religious fundamentalism in the post-Soviet space. The main manifestations offundamentalism in the Catholic Church (Society of SaintPius X, Opus Dei), Islam (Salafism), which express the protest of traditional culture, manifested in the form of extremism, terrorism, revisionist views on history, are traced. It is noted that an importantfeature of understandingfundamentalism in the key to the culture of postmodern is thefactor of ignorance of the subject, whichfalls into the reality of the language game of the proposed narrative. The phenomenon of political orthodoxy, due to the presence of the original narrative component, is interpreted. It is proved that the conservative Russian Orthodoxy used the basic techniques and principles of postmodernism, resulting in the emergence of modern political orthodoxy as a manifestation ofreligiousfundamentalism, the phenomenon ofwhich in the post-Sovietspace is associatedwith the remnants ofthe totalitarian past and the tendencies towards authoritarianism ofstate power.

Особливості культури постмодерну знімають із нас необхідність проводити чітку дефініцію того, що саме є проявом культури постмодерну, а що ним не варто вважати. Всеосяжність і розмитість категоріальної матриці постмодерну відкриває перед науковцями широку дослідницьку перспективу: можливість розгляду будь-яких суспільних, культурних та релігійних явищ сучасності як прояву його широкої феноменології. Не є виключенням і релігійний фундаменталізм, що, як і будь-яке соціокультурне явище сьогодення, вбирає в себе багато важливих елементів культури постмодерну. Відштовхуючись від такого порядку речей, маємо право інтерпретувати феномен політичного православ'я як прояв релігійного фундаменталізму, обумовленого наявністю оригінальної наративної складової.

Характерно, що проблематика, пов'язана з феноменом релігійного фундаменталізму, вперше актуалізувалася в США, де активно відбувалося становлення культури модерну, а темпи розвитку індустріалізації та науково-технічного прогресу випереджали європейські показники. Першим виявом релігійного фундаменталізму стає зростаюча тенденція до конфронтації між культурою модерну та американськими протестантськими деномінаціями. Справа в тому, що на початку XX століття у середовищі американських протестантів починають поширюватися наративи про верховенство духовної влади над світською та осуд будь-яких проявів політичного та релігійного лібералізму [10, с. 134]. Виступаючи за буквальне розуміння Святого Писання, фундаменталісти прагнули повернутися у «старі-добрі часи», під якими вони розуміли домодернову епоху [13]. Першими формами актуалізації феномену релігійного фундаменталізму стали судові позови американських протестантів проти викладання теорії еволюції Дарвіна в школах штату Теннессі. Ці судові тяганини завершилися перемогою фундаменталістів і затвердженням законодавчого т.зв. «акту Батлера», що забороняв викладання у штаті Теннессі теорії походження видів [11].

Поступово хвиля боротьби з технічним прогресом, новими науковими теоріями, лівими політичними поглядами та модернізмом взагалі почала поширюватися на інші релігійні течії й організації. Значними виявилися прояви релігійного фундаменталізму в католицтві, де його провідними розповсюджувачами стали консервативні церковні організації. Яскравим проявом феномену релігійного фундаменталізму в Католицькій церкві була діяльність «Священицького товариства святого Пія X», яке було засновано архієпископом Марселем Лефевром у 1970 році. Архієпископ-традиціоналіст рішуче виступив з осудом реформ Другого ватиканського собору, особливо тих, що стосувалися модернізації Церкви та розвитку екуменічного спілкування з іншими релігійними організаціями. Протистояння Лефевра і Ватикану призвело до офіційного відлучення архієпископа від Церкви. У 1991 році Лефевр помер, але його прихильники й надалі активно борються проти модернізму й сьогодні. Деякі з них у своїй консервативній риториці виходять за межі прийнятої політичної коректності й звертаються до доволі суперечливих тверджень. Наприклад, католицький єпископ-традиціоналіст Річард Вільямсон відомий відкиданням Голокосту та антисемітською риторикою

Інші релігійні згромадження, що діють під егідою офіційної Церкви, на кшталт «Opus Dei», певною мірою заплямували себе співпрацею з авторитарними режимами в Іспанії та країнах Латинської Америки. Деякі з цих організацій і досі підтримують тісний зв'язок із консервативними політичними силами по всьому світу

Ватикан тримає жорстку дистанцію від релігійних тлумачень, що балансують на межі з релігійним фундаменталізмом, навіть якщо їх використовують організації, формально підпорядковані Святому Престолу.

Становлення ісламського фундаменталізму відбувалося у першій половині XX століття. Воно пов'язано з крахом колоніальної системи та зростаючим рівнем національної свідомості народів Близького Сходу. Нерідко ісламський фундаменталізм називають салафією, від арабського ас-салафія ассаліхун, що перекладається як «благочестиві предки». Під «благочестивими предками» розуміються три перших покоління мусульман - сподвижників Моххамеда, їх учнів та послідовників. Ця модель, що описує повернення до метафізичних і релігійних витоків, зафіксована та відрефлексована в самій ісламській традиції. По суті, під поняттям ісламського фундаменталізму в ісламському світі розуміється збільшення числа угруповань, які критично налаштовані щодо ісламських реформістських рухів. Ці угруповання критикують також світських лідерів і уряди мусульманських країн, які не виконують релігійні зобов'язання перед ісламською общиною (уммою) [1]. Зростання ісламського фундаменталізму в ісламському світі було пов'язане з витісненням з політичної арени Близького Сходу лівих політичних сил. Специфіка політизації ісламу виражалася насамперед у використанні ісламських гасел для досягнення цілком секулярних цілей [9]. Виходячи з вищезазначеного, можемо констатувати, що фундаменталізм є явищем широким та всеосяжним. Його можна співвідносити з будь-якою ідеологічною системою, що включає в себе комплекс феноменів релігійного й ідеологічного порядку. Ці явища виражають протест традиційної культури проти процесів модернізації або вказують на факти ірраціональної та деструктивної поведінки, які проявляються у вигляді екстремізму, тероризму, ревізіоністських поглядах на історію, поширенні у суспільстві «теорій змови». Фундаменталізм як самостійне явище властивий не лише ісламу та християнству, а й іудаїзму, індуїзму та новим релігійним рухам. Однак прояви фундаменталізму властиві й явищам секулярного характеру [10, с. 135].

Важливою особливістю розуміння фундаменталізму в ключі культури постмодерну є фактор необізнаності суб'єкта, що потрапляє у дійсність мовної гри. Типовим для фундаменталістських угруповань стає сприйняття їх адептами інформаційного конструкту за «чисту монету». Таке однобоке, деколи легковірне сприйняття фундаменталістських наративів, є наслідком особливостей соціального фактору. Жертвами релігійного фундаменталізму найчастіше стають люди похилого віку, молодь без визначеної життєвої позиції, люди, що займають низьке соціальне положення з низьким рівнем освіти. Ступінь їх релігійної обізнаності часто стає запорукою актуалізації релігійних уявлень у вигляді «обрядовір'я». Саме такий тип суб'єктів утворює пасивну частину прихильників релігійного фундаменталізму. Активна частина частіше за все складається зі священнослужителів та церковних неофітів готових до рішучих дій заради захисту своєї віри від всіляких нападів. Задля утримання духовної влади та підтримки паритету між цими двома типами прихильників, духовенство умисно використовує відносно мирян важелі духовної влади. Ці важелі актуалізуються у вигляді «требного» характеру діяльності священнослужителів, що пояснює відносну культурну пасивність і вимушений фундаменталізм духовенства [там само, с. 150]. церква політика православ'є

Фундаменталізм завжди виникає там, де відбувається важливий історичний злам світоглядних систем, починає занепадати культурна або релігійна традиція, загострюється протистояння між «старим» та «новим» та відбуваються кардинальні історичні зміни. Неможливість адоптації до «нового» та прагнення до повернення «старого» породжує бажання відродити «старе», що в принципі не є можливим, саме тому фундаменталісти прагнуть загальмувати рух культури вперед і викликати стагнацію, що може спричинити деградацію [13]. Неможливість відродження «старого» викликає явище, що є доволі характерним для культури постмодерну. Визнаючи неможливість повернення у «старе-добре минуле», фундаменталізм намагається «воскресити» характерні для «старого» наративи, але зважаючи на те, що традиція інтерпретації наративів занепала, фундаменталізм вигадує нове смислове наповнення старих наративів. При таких умовах ми потрапляємо до дійсності постмодерністської мовної гри. Фундаменталісти будують навколо себе нову дійсність, що являє собою конструкт, зіставлений із переказаних по-новому старих наративів. Відсутність традиції та широкий спектр інтерпретацій дають фундаменталістам змогу самостійно робити «переміщення кордону» та встановлювати правила мовної гри. Фактор співвідношення нових правил цієї гри з культурними реаліями минулого нікого не цікавить.

Зрозуміло, що будь-які угруповання фундаменталістів, будь-то послідовники політичного православ'я, радикальні ісламісти чи навіть іудейські фундаменталісти будуть заперечувати таку трактовку їх релігійних або політичних переконань як феномену постмодерністської культури. Навпаки, основний напрямок їх риторики - це боротьба з будь-якою формою культурного сьогодення, серед яких культура постмодерну визначається як найстрашніша [там само]. Але слід зазначити, що техніка будування ідеологічних систем фундаменталістів - геть постмодерністська. Іноді самі того не розуміючи, вони використовують ідеологічні моделі, характерні суто для культури постмодерну. Така тенденція характерна і для політичного православ'я, що починає свої витоки в історичних подіях, які були пов'язані з руйнуванням модерністських уявлень про світ, втіленням яких ставала радянська ідеологічна система.

Умови виникнення «стану постмодерну» можливі у випадку збігу декількох важливих обставин. Перш за все, це крах традиційного суспільства з характерною для нього системою взаємовідносин, інститутів та уявлень про світ [5, с. 176]. По-друге, це переосмислення культури модерну, що приходить на зміну традиційному суспільству після його занепаду, по-третє, це відсутність у культурному контексті можливості метафізичного сприйняття, що виражається у вигляді ніцшеанського наративу про «смерть Бога». Ці умови - «наріжний камінь» розуміння культурних, соціальних і релігійних процесів, що відбуваються в умовах так званого «суспільства доби постмодерну». Для глибшого розуміння предмету дослідження, слід визначитися з тим, коли саме культурна дійсність постмодерну встановилася на теренах колишнього СРСР.

Революційні події, що призвели до занепаду Російської імперії, встановлення радянської влади та принесенні нею соціокультурні зміни (репресії, колективізація, індустріалізація) стали причиною штучного знищення традиційного суспільства з усіма притаманними йому особливостями. На відміну від західної культурної традиції, де виникнення ситуації «смерті Бога» було органічною частиною розвитку суспільства доби модерну, в молодій Країні Рад процес секуляризації був частиною державної політики. Примусова секуляризація, що прийняла в СРСР формат «войовничого атеїзму», створила передумову поступового занепаду довіри до будь-якої форми наративу, у тому числі й актуалізованого у вигляді державної ідеології. У свою чергу криза модерністської ідеології та втома від «соцреалізму» призвела до іронічного переосмислення державного офіціозу у пізньорадянський період. У той же час на теренах СРСР відбувалися значні соціокультурні зрушення. Актуалізувалося прагнення громадян Країни Рад до певної ревізії минулого досвіду, було проголошено курс на «перебудову» та створення нової ідеологічної моделі, яка отримала назву «соціалізм із людським обличчям». Паралельно з цим відбувалося проникнення західної культури постмодерну до країн соціалістичного блоку. Комбінація всіх цих процесів разом із рядом політичних та соціальних факторів призвела до розпаду СРСР. Однак, важливо зазначити, що на думку багатьох дослідників пострадянський постмодерн багато в чому не співпадає зі світовими тенденціями цієї культури. Це пов'язано з тим, що в багатьох країнах колишнього СРСР досі поширене переконання у необхідності існування феномену «сильної держави», залишаються актуальними «цінності виживання», популярні праворадикальні наративи та інститут «традиційної сім'ї». Це дозволяє дослідникам вказувати на своєрідну «безпідставність» постмодерну на пострадянському просторі [3, с. 161].

Цікаво, що історично процес поширення культури постмодерну на теренах колишнього СРСР співпадає з підйомом як релігійного, так і націоналістичного фундаменталізму [4, с. 5]. На хвилі проголошення політики «гласності» та відміни цензури, духовний вакуум, де до недавніх пір панувала застаріла державна ідеологія, починав заповнюватися новими наративами та інтерпретаціями старих традицій, зміст яких частіше за все був відірваний від історичного коріння. Такий феномен був наслідком втрати національної, релігійної та культурної ідентичності народів колишнього СРСР. З іншого боку, каталізатором зростання релігійного фундаменталізму в суспільстві стало агресивне заперечення культури споживання з боку колишніх радянських людей. Цей процес був пов'язаний із крахом планової економіки та встановленням на пострадянському просторі капіталістичної системи, яка, за відсутністю історичного досвіду, розвивалася в екстремальних умовах. Результатом цього процесу стало гостре протиріччя між обмеженим слабкою економікою простором споживчих можливостей і простором бажань, що динамічно розвивався [7, с. 7]. Ці суспільно-політичні процеси стали причиною виникнення у певних верств населення реакції відторгнення західної культури та всього ряду соціокультурних змін, що прийшли разом із нею. Цей процес актуалізувався у виникненні консервативних, подеколи націоналістичних, організацій і релігійних ЗМІ, що пропагували ідеї «боротьби з бездуховністю» та повернення до традиційного суспільства. Майже завжди ці рухи мали значну підтримку церкви чи довколацерковних організацій. Як було зазначено вище, така ситуація «зламу епох» є типовою для поширення у суспільстві фундаменталістських настроїв і рухів [10, с. 136]. Цікавим є те, що саме церква, яка у часи СРСР залишалася поза зоною політичного життя, з кінця 80-х років виходить на суспільно-політичну арену та заявляє про себе. З початком політичних змін на пострадянському просторі, церква зосередила свою увагу на ослабленні основ радянської системи та зайняла доволі ліберальну позицію. Але з встановленням у Росії дружнього до церкви політичного порядку, у церковній політиці намічається протилежна тенденція, що яскраво проявилася в лобіюванні антиліберального релігійного закону 1997 року. У певний момент вона займає крайню з можливих компромісних позицій і продукує комплекс консервативних ідей [там само]. Ця тенденція починає проявлятися з 1998 року, особливо у виступах митрополита Кирила, присвячених критиці лібералізму [8]. Так, поступово оформлюється загальна картина внутрішньої та зовнішньої церковної політики у відношенні до культурного та суспільно-політичного сьогодення Російської Федерації.

Варто зазначити, що процеси радикалізації політики РПЦ і поширення культури постмодерну на теренах колишнього СРСР проходили майже паралельно. З огляду на тотальність постмодерну як культурного явища, не слід нехтувати цим фактом та виключати ймовірність впливу сучасної культури на релігійне віровчення. Відомо, що релігія, як явище соціальне, здатна до певної культурної дифузії, вона завжди пристосовується до історичних реалій сьогодення. Звісно, що консервативне та негнучке російське православ'я не мало ні змоги, ні необхідності пристосовуватися до реалій культури постмодерну, але воно яскраво адаптувало деякі його прийоми, наприклад, переосмислення старого, дореволюційного досвіду церкви, використання ідеологічних конструктів та гнучкої системи інтерпретацій, історичний ревізіонізм та міфологізацію дійсності, опору на релігійну естетику тощо. Всі ці прийоми дуже добре відобразилися на формуванні ідеології політичного православ'я.

Вищезгадані процеси, що відбувалися протягом 90-х років XX століття, стали своєрідним каталізатором виникнення у довколацерковному середовищі певних ідеологічних трендів, що сформулювали дискурс політичного православ'я. Для того, щоб краще зрозуміти, які саме складові сформували цей дискурс, варто детально проаналізувати шляхи розповсюдження феномену політичного православ'я, серед яких слід виявити декілька магістральних напрямків. Це проповіді, статті, виступи та заяви апологетів політичного православ'я. Серед апологетів цього феномену є ієрархи церкви та церковні функціонери, активні віруючі, довколацерковні публіцисти. Варто зазначити, що пострадянський період охарактеризувався значним зростанням кількості церковних і довколацерковних ЗМІ. Серед виниклих у той час періодичних видань, що можуть бути пов'язані з феноменом політичного православ'я, слід зазначити популярне серед віруючих радіо «Радонеж», журнал «Російській дім», газету «Русь державна», православне інформаційне агентство «Російська лінія» [6]. Серед української церковної періодики таку позицію підтримував церковний журнал «Спасіть наші душі» та більш дрібна церковна періодика, наприклад, «Почаївські листки». З поширенням Інтернету та збільшенням кількості користувачів серед православних віруючих, з'явилося багато Інтернет-ресурсів, форумів, порталів, youtube-каналів, груп та сторінок у соціальних мережах цього ідеологічного напряму.

Серед відомих церковних проповідників важливо зазначити наступних апологетів політичного православ'я: митрополита Санкт-Петербурзького та Ладозького Іоанна (Сничева), митрополита Новосибірського та Бердського Тихона (Ємельянова), певною мірою, голову Синодального відділу з взаємодії Церкви та суспільства Московського патріархату (з 31 березня 2009 по 24 грудня 2015 року) протоієрея Всеволода Чапліна та навіть патріарха Кирила, що в багатьох своїх промовах та проповідях часто використовує риторику, типову для феномену політичного православ'я [15, с. 12]. Серед українських церковних діячів, які у своїй проповідницькій риториці прибігають до ідеологічних моделей політичного православ'я, варто згадати митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела та відомого православного проповідника протоієрея Андрія Ткачова [14, с. 284], який через свої політичні погляди та скандальність публічних виступів переїхав із Києва в Москву в червні 2014 року. Взагалі, після обрання патріарха Кирила у січні 2009-го року, саме політизований напрямок риторики з використанням певних ідеологічних конструктів став превалювати у проповідях багатьох ієрархів церкви, у той час як рівень політизованості в церковних ЗМІ частково знизився.

Створюючи певний ідеологічний дискурс, публікації в ЗМІ та проповіді апологетів політичного православ'я вплинули на виникнення ситуації, при якій релігійне мислення потрапляє в певну залежність від політико-ідеологічної обумовленості та забарвлюється використанням специфічних, деколи нехарактерних для православної традиції, наративів. Як було зазначено вище, така тенденція - типовий випадок для релігійного фундаменталізму, коли бажаючи повернутися до певної історико-культурної дійсності, фундаменталісти вдаються до конструювання нових ідеологічних моделей. Використовуючи у своїй риториці елементи традиціоналізму, радикалізму, есхатологічні мотиви та апелюючи до монархічних настроїв, розповсюджувачі політичного православ'я формують оригінальну ідеологічну модель, що вибудовується за принципом постмодерністської мовної гри. Серед умов цієї гри варто виділити низьку ідеологічних трендів. Цікаві публікації з цього приводу випустив російський дослідник Сергій Осьмачко та відомий публіцист, священнослужитель і дисидент Гліб Якунін. У своїй статті «Сучасна політична доктрина Руської православної церкви» Осьмачко зазначає, що «сучасна православна ідеологія», як він її називає, складається з декількох характерних складових:

Використання ідеологічних конструктів «Свята Русь» і «православний народ» (де свята Русь - осередок добра на землі, а православний народ - це російський народ-богоносець);

Державний релігійний месіанізм, претензії церкви на роль арбітра в діалозі цивілізацій при підміні культурологічного розуміння терміну «цивілізація» політико-правовим; Використання «образу ворога» в інтересах зміцнення становища РПЦ;

1. Підміна «національного» «православним». Поширення комплексу «православного патріотизму»;

2. Антизахідна риторика. Критичне ставлення до глобалізації;

3. Антилібералізм та антидемократизм;

4. Релігійна обмеженість у розумінні загальнолюдських цінностей, прав і свобод людини;

5. Специфічна характеристика взаємин церкви та держави:

- можновладці повинні використовувати силу держави для обмеження зла і підтримки добра (православне розуміння необхідності держави);

- РПЦ наказує своїм чадам підкорятися державній владі, одночасно ухиляючись від абсолютизації влади та ін. [12, с. 79-80].

У свою чергу, Гліб Якунін у власних публікаціях, присвячених розвитку релігійного фундаменталізму в російському православ'ї, додав ще декілька важливих характеристик, на які спираються прихильники політичного православ'я. Серед них він зазначив:

1. Ретроспективність світогляду - зверненість назад, сакралізація минулого;

2. Віра в істинність лише старого стилю (юліанського календаря);

3. Неприйнятність богослужіння на сучасних мовах: для росіян - неприпустимість служіння російською та заборона статутних богослужбових змін;

4. Прихильність ідеї старця Філофея «Москва - Третій Рим»;

5. Політико-релігійна жага до відновлення в Росії монархії, імперії і церковно-державної симфонії, яка нібито існувала до 1917 року;

6. Войовничий антиекуменізм, вимога виходу РПЦ із Всесвітньої ради церков;

7. Антисемітизм [18].

У підсумку нашого дослідження варто зазначити, що така система поглядів, яка сформувалася у Руській православній церкві, - типовий вияв релігійного фундаменталізму, що базується на принципах повернення до «старого» і, усвідомлюючи неможливість цього процесу, намагається гальмувати прогрес. Унікальність вияву цієї тенденції у політичному православ'ї полягає у тому, що на відміну, скажімо, від Католицької церкви, яка принципово дистанціюєтеся від релігійного фундаменталізму, РПЦ активно використовує фундаменталістський дискурс. Багато в чому це явище пов'язане з політичною ситуацією на теренах колишнього СРСР, де досі не відбулося подолання наслідків тоталітарного минулого та зростає тенденція до вияву принципів авторитаризму державною владою.

Список використаних джерел

1. Андерхилл Д. Исламский фундаментализм / Д. Андерхилл, С. Барретт, П. Бернелл и др. [Електронний ресурс] И Весь Мир. - 2001.

2. Бычков В.В. Эстетика /В.В. Бычков. -М.: Гардарики, 2004. - 556 с.

3. Бусыгина И. М. Общественно-политический лексикон / И. М. Бусыгина, А. А. Захаров. - М.: МГИМО, 2009,- 276 с.

4. Верховский А. Политическое православие: русские православные националисты и фундаменталисты, 1995-2001 / А. Верховский. - М.: СОВА, 2003. -316 с.

5. Гараджа В. И. Социология религии. Учебное пособие / В. И. Гараджа. -М.: Наука, 1995. -223 с.

6. Иванова Т. Н. Современная русская православная периодическая печать: типология, основные направления, жанровая структура: автореф. дис.... канд. фил. наук: спец. 10.01.10 «Журналистика» / Т. Н. Иванова. - М., 2003. - 175 с.

7. Ильин В. И. Общество потребления: теоретическая модель и российская реальность / В. И. Ильин // Мир России. - 2005. - №2. С.3-40.

8. Кирилл (Гундяев). Норма веры как норма жизни: Проблема соотношения между традиционными и либеральными ценностями в выборе личности и общества // Свобода и ответственность: в поисках гармонии / Кирилл (Гундяев). - М.: Отдел внешних церковных связей Московской Патриархии, 2008. - С.19-47.

9. Колодин А. Исламский фундаментализм / А. Колодин [Електронний ресурс] // Культура веры. Путеводитель сомневающихся

10. Костюк К. Православный фундаментализм / К. Костюк // Полис. - 2000. - №5. - С.133-154.

11. Левин А. Долгий «обезьяний процесс» / А. Левин [Електронний ресурс] // Знание сила. - 2005.

12. Осьмачко С. Г. Современная политическая доктрина Русской православной церкви / С. Г. Осьмачко // Ярославский педагогический вестник. -2014. -№1. - С.77-83.

13. Подберезский И. В. Фундаментализм и постмодернизм / И. В. Подберезский [Електронний ресурс]

14. Посредников Д. Политическое православие в Украине / Д. Посредников // Гілея: науковий вісник. - 2013. - №77. - С.283-285.

15. Святейший Патриарх Кирилл. Русский мир - особая цивилизация, которую необходимо сберечь / Святейший Патриарх Кирилл [Електронний ресурс] // Официальный сайт Московского патриархата. - 2014.

16. Таркуини А. «Епископ утверждает: Холокоста никогда не было» / А. Таркуини [Електронний ресурс] //La Repubblica. - 2009.

17. Тувинов А. Многоликий фундаментализм / А. Тувинов [Електронний ресурс] // Независимая газета. - 2001.

18. Якунин Г. Исторический путь православного талибанства / Г. Якунин [Електронний ресурс] // Вехи. - 2002.

19. Anderkhil D. Islamskii fundamentalizm / D. Anderkhil, S. Barrett, P. Bemell і dr. [Elektronnyi resurs] // Ves' Mir. - 2001.

20. Bychkov V. V. Estetika / V. V. Bychkov. - M.: Gardariki, 2004. 556 s.

21. Busygina I. M. Obshchestvenno-politicheskii leksikon / I. M. Busygina, A. A. Zakharov. -M.: MGIMO, 2009. - 276 s.

22. Berkhovskii A. Politicheskoiepravoslaviie: russkiiepravoslavnyie traditsionalisty і fundamentalist^ 1995-2001 / A. Berkhovskii. - M.: SOVA, 2003. -316 s.

23. Garadzha V. I. Sotsiologia religii. Uchebnoie posobiie / V. I. Garadzha. -M.: Nauka, 1995.-223 s.

24. Ivanova T. N. Sovremennaia russkaia pravoslavnaia periodi- cheskaia pechat': tipologia, osnovnyie napravleniia, zhanrovaia struktura: avtoref. dis.... kand. fil. nauk: spets. 10.01.10 «Zhumalistika» / T. N. Ivanova. -M., 2003. - 175 s.

25. Il'in V. I. Obshchestvo potrebleniia: teoreticheskaia model' і rossiiskaia real'nost' / V. I.Il'in ll Mir Rossii. - 2005. - №2. - S.3-40.

26. Kirill (Gundiaiev). Norma very kak norma zhizni: Problema sootnosheniia mezhdu traditsionnymi і liberal'nymi tsennostiami v vybore lichnosti і obshchestva // Svoboda і otvetstvennost': v poiskakh garmonii / Kirill (Gundiaiev). - M.: Otdel vneshnikh tserkovnych sviazei Moskovskoi Patriarkhii, 2008. - S.19-47.

27. Kolodin A. Islamskii fundamentalizm / A. Kolodin [Elektronnyi resurs] // Kul'tura very. Putevoditel' somnevaiushchikhsia

28. Kostiuk К. Pravoslavnyi fundamentalizm / К. Kostiuk // Polis. - 2000.-№5.-S.133-154.

29. Levin A. Dolgii «obez'ianii protsess» / A. Levin [Elektronnyi resurs] // Znanie sila. - 2005.

30. Os'machko S. G. SovremennaiapoliticheskaiadoktrinaRusskoi pravoslavnoi tserkvi / S. G. Os'machko // Iaroslavskii pedagogicheskii vestnik. - 2014. - №1. - S.77-83.

31. Podberezskii I. V. Fundamentalizm і postmodernism / I. V. Podberezskii [Elektronnyi resurs]

32. Posrednikov D. Politicheskoie pravoslaviie v Ukraine / D. Posrednikov ll Gileia: naukovyi visnyk. - 2013. - №77. - S.283-285.

33. Sviateishii Patriarkh Kirill. Russkii mir - osobaia tsivilizatsiia, kotoruiu neobkhodimo sberech' / Sviateishii Patriarkh Kirill [Elektronnyi resurs] // Ofitsial'nyi sait Moskovskoho patriarkhata. - 2014.

34. Tarkuini A. «Episkop utverzhdaet: Kholokosta nikogda ne bylo» / A. Tarkuini [Elektronnyi resurs] // La Repubblica. - 2009.

35. Tuvinov A. Mnoholikii fundamentalizm / A. Tuvinov [Elektronnyi resurs] // Nezavisimaia gazeta. - 2001.

36. Iakunin G. Istoricheskii put' pravoslavnoho talibanstva / G. Iakunin [Elektronnyi resurs] // Vekhi. - 2002.

Размещено на Allbest.ru